Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 42 страниц)

Розділ двадцять перший

1.

«Данкін донатс» на Ньюпорт-авеню – справжній рай для ласунок – мав вигляд веселенького рожевого будинку, що сусідив з обшарпаними старими спорудами, зведеними в основному за один рік – 1946-й. Не будьте такі суворі, це ж Олд-Кейп, де переважали старі автомобілі з написами типу: «НЕ ЗАСУДЖУЙТЕ, ЩО Я ГОЛОСУВАВ ЗА РОССА ПЕРО», де неодмінним атрибутом кожного будинку була старомодна скульптура, де дівчата у шістнадцять років ставали як динаміт, а до двадцяти чотирьох перетворювалися на товстозадих квочок із порожніми очима в оточенні двох-трьох нащадків.

Двоє хлопчаків захоплено виписували кола на яскраво оздоблених велосипедах з екстравагантно загнутими кермами, – і проробляли це із вправністю, яка свідчила про великий досвід у відеоіграх та можливість отримати високооплачувану роботу авіадиспетчерів у майбутньому… Якщо їм удасться уникнути долі наркоманів або не загинути в автокатастрофі. Їхні кепки були хвацько обернені козирками назад. Ральф подумав, чому хлопці не в школі, потім вирішив, що йому байдуже. Можливо, хлопчакам це теж було байдуже.

Раптом два велосипеди, які доти з легкістю оминали один одного, зіткнулися. Хлопчаки полетіли на асфальт, але миттєво підхопилися на ноги. У Ральфа відлягло від серця, коли він побачив, що ніхто не постраждав; їхні аури навіть не відреагували на інцидент.

– Ах ти, вилупку! – роздратовано крикнув хлопчина у футболці із зображенням «Нірвани»[47]47
  «Нірвана» – популярна група, що виконувала в основному медитативну музику.


[Закрыть] своєму дружкові. Йому було не більше одинадцяти. – Їздиш на велику так само, як старі трахаються!

– Я щось почув, – виправдувався той, насуваючи бейсболку на світле волосся. – Такий гуркіт! Тільки не кажи, що нічого не чув!

– Який там у біса гуркіт, – відповів Нірвана. Він розчепірив пальці, які тепер були брудні (або просто стали ще брудніші), а з двох-трьох незначних подряпин сочилася кров. – Поглянь-но на це, гівняний байкер!

– Виживеш, – відповів його дружок.

– Так, але… – Нірвана помітив Ральфа, що прихилився до бампера «олдсмобіля» і спостерігав за ними. – Йоханий бабай, на що це ви так витріщаєтесь?

– На тебе й твого приятеля, – відповів Ральф. – І все.

– Усе, так?

– Так – кінець історії.

Нірвана глянув на свого товариша, потім знову перевів погляд на Ральфа. Тепер очі його світилися такою затятою підозрілістю, яка була можлива хіба що в Олд-Кейп.

– У вас проблеми?

– Ні, – відповів Ральф. Він вдихнув таку кількість червонясто-коричневої аури, що тепер відчував себе суперменом. – Я просто міркував над тим, що в часи мого дитинства ми розмовляли інакше.

Нірвана, зухвало хмикнувши, поцікавився:

– Невже? І як же ви розмовляли?

– Точно не пам’ятаю, – відповів Ральф, – але навряд чи ми висловлювались, як тупі недоумки. – Відчинилися двері кондитерської, і Ральф відвернувся від хлопчаків. З’явилася Луїза, тримаючи в руках два горнятка з кавою.

А хлопчаки тим часом осідлали велосипеди й помчали геть. Нірвана кинув через плече ще один недовірливий погляд на Ральфа.

– Ти зможеш одночасно вести машину й пити каву? – вручаючи йому горнятко, запитала Луїза.

– Гадаю, із цим завданням я цілком упораюся, хоча більше мені вже нічого не потрібно. Я почуваю себе чудово, Луїзо.

Жінка, глянувши на двох хлопчаків, кивнула:

– Поїхали.

2.

Коли Ральф із Луїзою виїхали на шосе № 33 у напрямку місця, раніше відомого як Сади Барретта, світ навколо них став барвистий. Їм не довелося підніматися навіть на дюйм сходами сприйняття, щоб спостерігати за цим буянням барв. Місто залишилося позаду, дорога вела через ліс, охоплений осіннім полум’ям. Небо лежало над шосе синьою смугою, тінь «олдсмобіля» сковзала за ними по палахкотливому листю.

– Боже, яка краса, – мовила Луїза. – Хіба це не чудо, Ральфе?

– Так.

– Знаєш, чого мені хочеться? Найбільше?

Він похитав головою.

– Щоб ми могли з’їхати на узбіччя, зупинити авто й трохи побродити лісом. Знайти галявинку, сісти на сонечку й спостерігати за хмарами. Ти б сказав: «Поглянь, Луїзо, он та хмара схожа на коня». А я б відповіла: «Глянь-но сюди, Ральфе, там точнісінько людина з мітлою». Було б просто чудово.

– Так, – протягнув він. Ліворуч з’явився просвіт; стовпи лінії високої напруги, немов солдати, марширували крутим схилом. У променях ранкового сонця дроти блищали сріблом, нагадуючи павутину. Унизу стовпи потопали в мідному потоці червоного сумаха,[48]48
  Рід дерев і чагарників, розповсюджений у Північній Америці.


[Закрыть] а в небі над просікою Ральф побачив яструба, що ширяв на гребені такого ж невидимого, як світ аур, повітряного потоку.

– Так, – знову мовив Ральф. – Було б здорово. Можливо, коли-небудь ми й матимемо таку нагоду, але…

– Але що?

– «Я кваплю себе щомиті, щогодини – встигнути б здійснити усе, визначене долею», – продекламував Ральф, Луїза здивовано глянула на нього:

– Яка жахлива думка!

– Так. На моє переконання, усі істинні думки жахливі. Я прочитав тобі рядок з поетичного збірника «Цвинтарні ночі». Мені дав його Дорренс Марстеллар у той день, коли проник до мого дому й поклав газовий балончик у кишеню моєї шкірянки.

У дзеркалі заднього огляду кілометрів за три позаду Ральф помітив чорну смугу, що стрімко наближалася крізь палахкотливий ліс. Поблискував на сонці хром. Машина. Можливо, дві або навіть три. І їдуть на величезній швидкості.

– Старий Дор, – задумливо мовила Луїза.

– Так. Знаєш, я гадаю, що він теж частина цих подій.

– Швидше за все, – погодилася Луїза. – І якщо Ед – особливий випадок, то старий Дор, поза всяким сумнівом, теж персона важлива.

– Я вже думав про це. Найцікавіше щодо нього – я маю на увазі старого Дора, а не Еда, – те, що ні Клото, ні Лахесісу нічого про нього не відомо. Очевидно, він із зовсім іншої сфери.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Я не цілком певен, але ні пан К., ні пан Л. ніколи про нього не згадували, отже… Отже…

Ральф знову подивився в дзеркало заднього огляду. Тепер до трьох машин приєдналася четверта, і кавалькада, виблискуючи хромом, стрімко наближалася, Ральф бачив сині переливи блимавок на дахах машин. Отже, це поліція, їде у Ньюпорт? Ні, швидше за все, кудись ближче.

«А раптом вони женуться за нами? – подумав Ральф. – Раптом установка Луїзи, яка стирала Барбарі Річардс пам’ять про наші відвідини, не спрацювала!»

Але чи буде поліція споряджати аж чотири машини в погоню за старими на іржавому «олдсмобілі»? Ральф так не думав.

Раптово уявним поглядом він побачив обличчя Елен, і в Ральфа засмоктало під ложечкою, коли він притискав автомобіль до узбіччя дороги.

– Ральфе? Що… – Але тут Луїза почула завивання сирен і оглянулася, тривога читалася в її очах. Перші три патрульні машини промчали повз них зі швидкістю, що значно перевищувала сто двадцять кілометрів на годину, обдавши «олдсмобіль» хмарою піску й змусивши опале листя пуститися в танок.

– Ральфе! – Вона майже кричала. – А раптом це Гай-Рідж? Там же Елен! Елен і її маля!

– Знаю, – відповів Ральф, а коли мимо промайнула четверта машина, він знову відчув внутрішній спалах. Ральф потягнувся до коробки передач, але рука його завмерла за три дюйми від важеля. Брудна пляма, що прикувала його погляд, була менш спектральною, ніж чорна грибоподібна хмара, що зависла над Громадським центром Деррі, але Ральф знав, що суть їх однакова: саван.

3.

– Швидше! – прикрикнула на нього Луїза. – Нам треба їхати швидше, Ральфе!

– Не можу, – відповів він, стиснувши зуби, через що слова пролунали нерозбірливо. – Мені потрібно приглушити аури. – «До того ж, – подумки додав він, – швидше я не їздив тридцять п’ять років, і я до смерті боюся».

Стрілка спідометра завмерла на позначці «сто двадцять», дерева проносилися мимо суцільною жовто-червоно-бурою стіною; з-під кришки капота чулося вже не просте постукування, а гудіння цілого взводу ковалів, що розгулялися на вечірці. Незважаючи на це, їх швидко наздоганяла ще одна трійка поліцейських машин.

Попереду був крутий поворот. Ральф вирішив не послухатися інстинкту і не став тиснути на гальма. Він лише прибрав ногу з педалі газу, коли вони наблизилися до повороту… І втиснувшись ногами в гумовий килимок, відчув, як машину заносить убік; він стиснув зуби, очі під кущиками брів вилізли з орбіт. Завили задні колеса, і Луїза навалилася на нього, хапаючи рукою сумочку, що злетіла на сидіння. Спітнілими долонями Ральф учепився в кермо, гадаючи, що машина зараз перевернеться. Однак «олдсмобіль» був останнім справжнім дорожнім монстром, виготовленим у Детройті, – широким, важким і пласким, тож поворот йому вдалося подолати. Попереду, ліворуч від шосе, Ральф побачив червоний фермерський будинок. За ним причаїлися два сараї.

– Ральфе, тут потрібно повернути!

– Бачу.

Повз них промчала ще одна колона автомобілів. Ральф їхав якомога ближче до узбіччя, молячи Бога, щоб жодна з машин не зачепила «олдсмобіль» на такій скаженій швидкості. Цього не сталося – авта майже нерозривним ланцюжком пролетіли повз, звернули ліворуч і почали підніматися на довгий пагорб, що вів до Гай-Рідж.

– Тримайся міцніше, Луїзо.

– Звичайно, звичайно, – пробурмотіла вона. «Олдсмобіль» мало не з’їхав у кювет, коли Ральф повертав на Орчард-роуд. Якби тут була не ґрунтова дорога, а гудроноване шосе, величезна машина, швидше за все, перевернулася б, продемонструвавши фігуру вищого пілотажу, як на шоу-ралі. Але автомобіль лише занесло. Луїза тонко скрикнула, і Ральф мигцем глянув на неї.

– Швидше! – Вона нетерпляче махнула рукою й у цей момент так надприродно стала схожа на Керолайн, що Ральфові здалося, начебто він бачить примару. Цікаво, як відреагувала б на цю подію Керол, яка за останні п’ять років свого життя тільки й казала, щоб він додав швидкості. – Не звертай на мене уваги, краще стеж за дорогою!

Тепер на Орчард-роуд прямувала ще одна вервечка машин. Скільки? Ральф не знав; він збився з ліку. Загалом не менше дюжини. Поповнення – три машини з написом «ПОЛІЦІЯ ДЕРРІ» та дві з поліцейського управління штату – вихором пронеслося мимо, здіймаючи фонтани пилу й гравію. Лише на мить Ральф вихопив поглядом поліцейського, що махнув йому з вікна патрульної машини, а потім «олдсмобіль» огорнуло жовтою хмарою пилу. Ральф знову притамував у собі бажання натиснути на гальма, викликавши в пам’яті образи Елен і Наталі. За мить він знову міг розрізняти дорогу. Остання колона машин уже здолала половину пагорба.

– Цей поліцейський махав тобі, забороняючи їхати далі? – запитала Луїза.

– Напевно.

– Вони й близько нас не підпустять. – Луїза похмуро дивилася на брудну пляму, що зависла над вершиною пагорба.

– Ми зробимо все, що потрібно. – Ральф подивився в дзеркало заднього огляду, перевіряючи, чи немає ще машин, але побачив лише потривожену дорожню пилюку.

– Ральфе?

– Що?

– Ти піднявся! Бачиш барви?

Він кинув на неї погляд. Луїза й далі здавалася йому гарною й дивовижно юною, але не було ні найменшої ознаки аур.

– Ні, – відповів Ральф. – А ти?

– Не знаю. Але я бачу ось це. – Вона вказала у бік темної плями, що зависла над пагорбом. – Що це? Якщо не саван, то що?

Ральф хотів було сказати, що це дим і що попереду могла горіти лише одна будова, але перш ніж йому вдалося вимовити хоч слово, двигун «олдсмобіля» оглушливо бабахнув. Капот підстрибнув, немов хтось ізсередини в пориві люті гупнув по ньому кулаком. Машина сіпнулася вперед, мовби захлинаючись; загорілися ідіотські червоні вогні, і мотор стих.

Він вирулив до узбіччя, а коли праві колеса з’їхали в кювет і авто перекосило, у Ральфа Робертса виникло непереборне передчуття, що зараз він завершив своє останнє турне як водій. Думка не викликала ніякого жалю.

– Що трапилося? – Луїза майже кричала.

– Приїхали, тяга полетіла, – пояснив Ральф. – Схоже, решту шляху нам доведеться пройти пішки, Луїзо. Виходь через мої дверцята, щоб не впасти в канаву.

4.

Дув легкий західний вітер, і як тільки вони вибралися з машини, на них війнуло запахом гару. Останні півкілометра Ральф і Луїза пройшли мовчки. Коли вони побачили величезне скупчення поліцейських машин, дим уже клубами здіймався над деревами, і Луїза почала задихатися.

– Луїзо, все гаразд?

– Так, – видихнула жінка. – Просто я занадто огрядна…

Крек-крек-крек! Револьверні постріли оддалік від лінії машин, які блокували дорогу. За ними почулося хрипке «кашляння», яке Ральф з легкістю впізнав завдяки телерепортажам про громадянські війни в країнах третього світу й перестрілки в дрібних американських містечках: швидкісний вогонь із автоматичної зброї. Пролунав крик болю, від якого Ральфові хотілося затиснути вуха руками, але він лише поморщився. Швидше за все, кричала жінка, і Ральф раптом пригадав те, що так старанно оминала стороною його пам’ять: прізвище жінки, про яку згадував Джон Лейдекер. Її звали Мак-Кі. Сандра Мак-Кі.

Ця думка, що прийшла саме в цей момент, сповнила його безпричинним страхом. Ральф намагався переконати себе, що кричати міг хто завгодно – навіть чоловік, іноді голос чоловіка нагадує жіночий. Але він знав. Це вона. Вони, безумці Еда. Вони вчинили напад на Гай-Рідж.

Завивання сирен. Усе дужчий запах гару. Луїза, що дивилася на нього розгубленими, переляканими очима і задихалася від жаху. Попереду Ральф побачив сріблисту поштову скриньку на узбіччі. На скриньці, звичайно, не було ніякого напису – жінки, що опікуються Гай-Ріджем, усіляко намагалися забезпечити анонімність свого закладу, що, втім, сьогодні не вберегло їх від нещастя. Прапорець над поштовою скринькою був піднятий. Чийсь лист очікував листоноші. Це нагадало Ральфові про лист Елен, що надійшов йому з Гай-Рідж, – обережне, проте сповнене надії послання.

І знову стрілянина. Брязкіт куль, що вдарялися об скло. Крик люті чи болю. Голодне потріскування вогню, який пожирає сухе дерево. Трелі сирен. І темні іспанські очі Луїзи, що дивляться на нього, тому що він чоловік, а вона виросла з вірою в те, що чоловікові краще відомо, як чинити в таких ситуаціях.

«Тоді зроби хоч що-небудь! – закричав на себе Ральф. – Заради всього святого, зроби хоч щось!»

– ПІКЕРІНГУ! – загримів посилений мегафоном голос. Тепер у все густішому диму Ральф розрізняв червоні спалахи. – ПІКЕРІНГУ! В БУДИНКУ ЖІНКИ! ДОЗВОЛЬ НАМ УРЯТУВАТИ ЖІНОК!

– Він знає, що там жінки, – пробурмотіла Луїза. – Невже до них не доходить, що він знає? Чи вони геть дурні, Ральфе?

Дивне розпливчасте виття було відповіддю поліцейському з мегафоном. Ральфові потрібен був час, щоб зрозуміти, що це регіт. І знову вогонь з автомата, а відтак сухий кашель револьвера.

Крижаними пальцями Луїза стиснула його долоню:

– Що нам робити, Ральфе? Що нам робити?

Він глянув на чорно-сірі клуби диму, що здіймалися над верхівками дерев, потім подивився назад, на все нові поліцейські машини – цього разу їх наближалося не менше шести – і знову на бліде, напружене обличчя Луїзи. У голові в Ральфа трохи прояснилося – не повністю, але цілком достатньо, щоб він зрозумів – на це питання існує лише одна відповідь.

– Ми піднімемося нагору, – коротко кинув він.

5.

Спалах. І язики полум’я з жовтогарячих перетворилися на зелені. Голодне хрускотіння зазвучало приглушеніше. Тримаючи Луїзу за руку, Ральф обвів її навколо поліцейської машини, поставленої тут як заслон.

Новоприбулі автомобілі скупчилися навколо цієї перешкоди. Чоловіки в темно-синій уніформі на ходу вистрибували із салонів. Кілька людей тримали автомати, майже всі були в товстих куленепробивних жилетах. Один із поліцейських пробіг повз Ральфа, як порив теплого вітру, перш ніж той встиг відступити вбік, – його звали Девід Вілбері, який вважає, що його дружина, секретарка в агентстві з купівлі-продажу нерухомості, злигалася зі своїм шефом. Питання про дружину відійшло на другий план (принаймні, тимчасово), витіснене потребою негайно забігти в туалет і постійним переляканим повторенням одних і тих же слів, які змією звивалися в його думках: «Ти не знеславишся, ти не знеславишся, нізащо, нізащо».

– ПІКЕРІНҐУ! – завив мегафон, і слова, що вилітали з нього, здалися Ральфові градом срібних куль. – ТВОЇ ДРУЗІ МЕРТВІ, ПІКЕРІНҐУ! КИДАЙ ЗБРОЮ Й ВИХОДЬ У ДВІР! ДАЙ НАМ ЗМОГУ ВРЯТУВАТИ ЖІНОК!

Ральф і Луїза звернули за ріг, непомічені в довколишній метушні, і вийшли до скупчення поліцейських машин, припаркованих біля під’їзної доріжки з висадженими обабіч яскравими квітами.

«Ось що таке жіночий підхід», – подумав Ральф.

Під’їзна доріжка впиралася в невеликий дворик перед білим фермерським будинком, зведеним не менше сімдесяти років тому. Уздовж фасаду триповерхового будинку тяглася величезна веранда, з якої відкривався чудовий вид на захід, де в блакитному ранковому серпанку здіймалися вершини пагорбів. Цей будинок колись давав притулок родині Барретта і їхньому яблучному бізнесу, а донедавна розміщав під своїм дахом десятки побитих, заляканих жінок, але одного погляду було досить, щоб зрозуміти – до завтрашнього ранку він уже нікому не зможе прислужитися. Вогонь охопив південне крило будинку, полум’я сягнуло веранди, його язики виривалися з вікон і похітливо облизували карнизи. Ральф помітив плетене крісло-гойдалку, що горіло в дальньому кінці веранди. З ручки крісла звисав недов’язаний шарф, уткнуті в нього спиці блищали білим жаром. Звідкись чулося монотонне побрязкування дзвіночка.

Мертва жінка в зеленому, військового зразка комбінезоні й куртці розпласталася на сходах ґанку, уп’явшись у небо залитими кров’ю лінзами окулярів. У руці вона стискала пістолет, у грудях зяяла чорна рвана рана. На поручнях північної частини веранди обвис чоловік, упираючись черевиком у газонокосарку. Він також був у військовому комбінезоні й куртці. На клумбі неподалік від тіла лежав автомат. Кров стікала по пальцях чоловіка й великими краплями падала на землю. Ральфові ця кров здавалася чорною і мертвою.

«Фелтон, – подумав він. – Якщо поліція досі гукає до Чарлі Пікерінґа – якщо Пікерінґ у будинку, – отже, це Френк Фелтон. А де ж Сьюзен Дей? Ед десь на узбережжі – Луїза впевнена, що він там, – але раптом Сьюзен Дей тут? Боже, невже це можливо!»

Ральф припускав, що все може бути, однак припущення до уваги не бралися. Там усередині, без сумніву, були Елен, Наталі й бозна-скільки безпомічних, затероризованих жінок, і саме це було важливо.

Із глибини будинку почувся звук розбитого скла, а вслід за ним тихий вибух – майже зітхання. Ральф побачив нові язики полум’я, що вирвалися крізь вхідні двері.

«Коктейль Молотова, – подумав він. – Нарешті Чарлі Пікерінгу вдалося здійснити свою давню мрію».

Ральф не знав, скільки саме поліцейських скупчилося за машинами, припаркованими на початку під’їзної доріжки – не менше тридцяти, – однак він моментально розрізнив двох, які заарештували Еда Діпно. Кріс Нелл заліг за переднім колесом поліцейської машини, що стояла найближче до будинку. А поруч, спираючись на коліно, присів Джон Лейдекер. Саме Нелл тримав у руках мегафон, і коли Ральф і Луїза підійшли до опорному пункту поліції, Нелл глянув на Лейдекера: той кивнув на будинок, потім долонею зробив жест, значення якого було зрозуміле й без слів: «Будь обережний». В аурі Кріса Нелла Ральф помітив тривожні ознаки – хлопець був занадто схвильований, щоб дотримуватись обережності. Занадто збуджений. І в ту ж мить, немов думка Ральфа спричинилася до цього, аура Нелла почала міняти кольори: від блідо-голубого до темно-сірого, а потім до смертельно чорного. Усе це сталося майже за мить.

– ЗДАВАЙСЯ, ПІКЕРІНҐУ! – крикнув Нелл, не знаючи, що він уже небіжчик. У вікні нижнього поверху північної частини будинку з’явився приклад автомата, потім знову сховався всередину. І в ту ж мить над дверима вибухнуло аркове вікно, засипаючи веранду осколками скла. З діри, що утворилася, вирвалося бурхливе полум’я. За секунду розчинилися й самі двері, начебто їх штовхнула невидима рука. Нелл ще більше подався вперед, можливо, вважаючи, що тепер стрілець і сам бачить усю безнадійність ситуації.

Ральф, кричачи: (– Джонні, відтягни його назад! ВІДТЯГНИ ЙОГО НАЗАД!)

І знову у вогні з’явився автомат, тепер уже дулом уперед. Лейдекер потягнувся було до коміра Нелла, але спізнився. Автомат хрипло закашляв, і Ральф почув металевий пенк! пенк! пенк! – кулі пробивали тонку обшивку поліцейської машини. Тепер аура Кріса Нелла стала геть чорною – вона перетворилася на саван. Він сіпнувся, коли куля прошила йому шию, і впав, судорожно посмикуючи ногою. Мегафон, випавши в нього з рук, обурено пискнув. Хтось із поліцейських скрикнув від несподіванки й страху. Крик Луїзи пролунав набагато голосніше.

І ще один виводок куль пронісся над землею до Нелла, утворюючи маленькі чорні дірочки в темно-синій уніформі хлопця. Ральф розрізняв невиразні обриси людини всередині задушливого савана – той марно намагався перевернутися і звестися на ноги. У цих спробах було щось жахливе – немов Ральф спостерігав за створінням, що потрапило в рибальську сітку, закинуту на мілководдя.

Лейдекер висунувся з-за авта, а коли його пальці зникли в чорній мембрані, що огорнула Кріса Нелла, Ральф почув голос старого Дора: «На твоєму місці я не став би торкатися до нього, Ральфе, – я й так уже не бачу твоїх рук».

Луїза: (– Ні! Ні! Він уже мертвий!)

Цівка автомата у вікні зрушилася праворуч. Тепер вона неквапно наближалася до Лейдекера, – чоловіка, що тримав зброю, очевидно, не зачепила автоматна черга, яку випустив у нього один з поліцейських. Ральф підняв руку й опустив її вниз відтинаючим жестом карате, але цього разу замість клинів світла з неї вилетіли величезні блакитні краплі, що нагадували сліди. Ця субстанція розтеклася по лимонній аурі Лейдекера, коли з автомата, виставленого у вікні, відкрили вогонь. Ральф бачив, як дві кулі впилися в дерево праворуч від Лейдекера, утворюючи чорні діри в жовтуватому стовбурі. Третя врізалася в блакитне покриття, що огортало ауру Лейдекера, – Ральф помітив темно-червону іскорку, що мигнула біля лівої скроні детектива, й почув глухе попискування, коли куля відскочила рикошетом, як плаский камінчик від поверхні води при грі в «млинчики».

Лейдекер відтягнув Нелла в укриття, глянув на нього, розчинив дверцята з боку водія й плазом кинувся на сидіння. Ральф більше не бачив його, але чув, як той кричав на когось по радіо, запитуючи, чому досі не прибули рятувальні машини.

І знову брязкіт розбитого скла. Луїза мертвою хваткою впилася в руку Ральфа, показуючи на щось – цеглину, що летіла по двору. Її жбурнули з вікна у цокольному поверсі північного крила. Цілий ряд таких же вікон закривали квіти, що росли по периметру будинку.

– Допоможіть! – почувся звідти крик, у той час як чоловік з автоматом рефлекторно вистрілив по цеглині, здіймаючи в повітря фонтанчики червоного пилу й розколюючи цеглину натроє. Ні Ральф, ні Луїза ніколи не чули, щоб цей голос зривався на крик, проте вони моментально впізнали його – це був голос Елен Діпно.

– Допоможіть нам! Рятуйте! Ми в підвалі! З нами діти! Будь ласка, ми не хочемо згоріти заживо. З НАМИ ДІТИ!

Ральф і Луїза переглянулися й одразу кинулися до будинку.

6.

Дві одягнені у форму фігури, що радше скидалися на футбольних суддів на лінії у своїх величезних жилетах, вискочили з-під прикриття машини й, пригинаючись, побігли до ґанку. Коли вони по діагоналі перетнули двір, Чарлі Пікерінґ, усе так само дико регочучи, висунувся зі свого вікна. На нього обрушився шквал вогню, засипаючи друзками, які кулі відколювали від віконної рами, і збивши іржавий водостічний жолоб, який з гуркотом звалився на ґанок, але жодна куля не зачепила безумця.

«Чому вони не можуть поцілити в нього? – міркував Ральф, поки вони з Луїзою піднімалися по щаблях ґанку, наближаючись до полум’я кольору охри, яке визирало з дверей. – Боже праведний, чому ж вони не можуть поцілити в нього з такої відстані?»

Але Ральф знав чому… Клото пояснив їм з Луїзою, що й Атропоса, і Еда Діпно оточують сили злі, які, проте, піклуються про їхню безпеку. Хіба не схоже, що ці ж сили тепер охороняють Чарлі Пікерінга, на кшталт того, як Ральф подбав про Лейдекера, коли той висунувся з укриття, щоб втягти туди свого вмираючого колегу?

Пікерінґ відкрив шквальний вогонь по поліцейських, що наближалися. Він цілився нижче пояса, де їх не захищали бронежилета. Один із них упав і застиг, другий поповз назад, кричачи, що його підстрелили – підстрелили? – чорт, його дуже поранило.

– Барбекю, – верескнув з вікна Пікерінґ, регочучи. – Барбекю! Барбекю! Свята відплата! Засмажити сучок! Божественний вогонь! Священний вогонь!

Крики стали голосніші, здавалося, вони чуються просто з-під ніг Ральфа, і коли він подивився вниз, то жахнувся: місиво аур парою просочувалося з-під підлоги веранди, розмаїтість кольорів і відтінків затушовувалася під напором червоного світіння, яке просочувало потік… І все, що його оточувало. Ця криваво-червона конфігурація не була схожа на грозову хмару, що утворилася над місцем бійки, затіяної біля «Червоного яблука» Зеленим і Жовтогарячим хлопчиськами, але Ральф був упевнений, що значення їхнє подібне; єдина розбіжність полягала в тому, що цей купол породжений страхом, а не люттю й агресією.

– Барбекю! – репетував Чарлі Пікерінг, потім неслося щось на адресу диявольських сучок. Раптом Ральф зненавидів цього безумця дужче, ніж будь-кого за все своє життя.

– Ходімо, Луїзо, ми мусимо зупинити його.

Узявши жінку за руку, він потягнув її в палаючий будинок.