Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 42 страниц)

«Гадаю, я розумію, – сухо відповіла я, – але ти мав би знати, що любов і співчуття виражаються зовсім інакше, ніж плетивом закулісних інтриг».

Тоді Гарольд підвівся і заявив, що вони із Джен зовсім нічого не плели. Він глянув у бік туалету, коли говорив, і я зрозуміла, що справжній сенс його фрази полягає в тому, що це Джен не вважає їхні дії плетивом інтриг. Він сказав, що все відбулося не так, як я думаю, – що Літчфілд зателефонував йому, а не навпаки.

«Гаразд, – сказала я, – але чому тоді ти не поклав слухавку, коли зрозумів, з якого приводу він телефонує? Адже це було нечесно з його боку. Що на тебе найшло, Гарольде?»

Він почав городити різні дурниці – я навіть гадала, що він почне вибачатися, – аж тут повернулася Дженет, і сталося таке!.. Вона запитала, де мої брильянтові сережки, які вони подарували мені на Різдво. Це була настільки різка зміна теми розмови, що спершу я могла хіба бризкати слиною й думала, як би справді не збожеволіти. Але зрештою я зуміла сказати, що вони лежать на китайській таці на комоді в спальні, як і завжди. У мене є скринька для коштовностей, але я тримаю ці сережки і ще кілька красивих речей зверху, тому що лише від самого їхнього вигляду в мене піднімається настрій. Крім того, сережки дешевенькі, навряд чи хто-небудь вломиться в будинок, щоб украсти їх. Те саме можна сказати про мою обручку й камеї зі слонової кістки, їх я теж тримаю на таці.

Луїза винувато подивилася на Ральфа. Той знову потиснув її руку. Жінка посміхнулася й глибоко зітхнула:

– Це над мою силу.

– Якщо ти не хочеш розповідати…

– Ні, мені необхідно виговоритися… Та однаково після якогось моменту я не можу пригадати, що ж саме відбулося. Усе було так жахливо. Бачиш, Дженет сказала, що вона знає, де я їх зберігаю, але сережок там немає. Обручка на місці, камея теж, а ось сережок нема. Я пішла перевірити, і вона виявилася права. Ми все перевернули, заглядали в усі кутки, але не знайшли. Вони зникли. – Тепер Луїза обома руками вчепилась у Ральфа й говорила, здавалося, тільки для застібки його куртки.

– Ми вийняли весь одяг з комода… Гарольд відсунув комод від стіни і заглянув під нього… Під ліжко й під диван… І, здавалося, щоразу, коли я дивилася на Дженет, вона поглядала на мене своїми солоденькими, широко розплющеними вічками. Такими солоденькими, як розтале масло, і їй не треба було нічого говорити вголос, тому що я й так усе знала. «Бачиш? Розумієш тепер, наскільки був правий лікар Літчфілд, коли зателефонував нам, і як праві ми, домовившись про зустріч? І яка ж ти дурна. Тому що тобі конче необхідно жити в такому місці, як Ріверв’ю Естейт, і те, що відбувається, і є доказом цього. Ти загубила чудові сережки, наш подарунок на Різдво, у тебе серйозні порушення процесу мислення, це доведено. Ще трохи, і ти забудеш вимкнути газ… або душ…»

Луїза знову заплакала, і від її сліз у Ральфа защеміло на серці – це було глибоке, скорботне ридання людини, присоромленої до глибини душі.

Луїза сховала обличчя в нього на плечі. Ральф міцніше обійняв її. «Луїза, – подумав він. – Наша Луїза». Але ні: йому більше не подобалося таке звертання, якщо взагалі коли-небудь подобалося.

«Моя Луїза», – подумав він, і в той же момент, начебто зі схвалення якоїсь великої сили, день знову почав наповнюватися світлом. Звуки набули нового резонансу. Ральф глянув на свої руки, переплетені з руками Луїзи, і побачив приємні сіро-блакитні німби кольору сигаретного диму навколо них.

Аури повернулися.

– Слід було виставити їх за двері в ту ж хвилину, коли ти зрозуміла, що сережки зникли, – почув він свій голос, і кожне слово звучало окремо. Унікально. – У ту ж секунду.

– О, тепер я це розумію, – сказала Луїза. – Вона тільки й чекала, коли я заковтну наживку, але я була така засмучена – спершу суперечками щодо поїздки в Банґор, потім тим, як мій лікар розповів їм те, що зобов’язаний був зберігати в таємниці, а на довершення всього з’ясувалося, що я втратила найдорогоціннішу зі своїх речей. І знаєш, у чому вся сіль? Саме вона виявила зникнення сережок. І ти будеш звинувачувати мене в тому, що я не знала, як мені чинити?

– Ні, – відповів Ральф, підносячи її руку до губ. Рух їхніх рук у повітрі зазвучав, нагадуючи хрипкий шерех долоні, що сковзає по вовняній ковдрі, і на мить він виразно побачив форму своїх губ на її правій рукавичці, відбитих там блакитним поцілунком. Луїза посміхнулася:

– Спасибі, Ральфе.

– Завжди радий прислужитися.

– Мені здається, ти чудово знаєш, чим усе закінчилося, так? Джен сказала: «Вам справді потрібна допомога, мамо Луїзо, доктор Літчфілд говорить, що ви вступили в ту пору життя, коли людина вже не може подбати про себе сама, тому ми й подумали про Ріверв’ю Естейт. Вибачте, що розгнівали вас, але діяти потрібно було швидко. Тепер ви бачите чому».

Ральф глянув угору. Небо здавалося водоспадом зелено-синього вогню в мереживі поодиноких хмарин, схожих на хромовані аеробуси. Подивившись униз, він побачив Розалі, яка й далі лежала біля підніжжя пагорба. Темно-сіра «мотузочка» тяглася вгору від її морди, погойдуючись на прохолодному жовтневому вітрі.

– І тоді я просто ошаліла… – Луїза помовчала, посміхаючись. Ральф подумав, що це перша за весь день посмішка, що виражає непідробний гумор, а не лише приємні емоції. – Ні, зовсім не просто. Якби був тоді поруч мій внучатий племінник, він сказав би: «Няня стала ядерною».

Ральф розсміявся, і Луїза сміялася разом з ним, але її сміх звучав трохи натужно.

– Мене дратувало лише одне: Дженет знала, що це станеться. Вона хотіла, щоб я вибухнула, тому що знає, як потім мене терзає почуття провини. І це справді так. Я закричала, щоб вони забиралися до дідька. Гарольд мав такий вигляд, начебто йому хотілося провалитися крізь землю – крики ніколи йому не подобалися, – але Джен сиділа, склавши руки на колінах, посміхалася й навіть кивала головою, мовби кажучи: «Усе правильно, мамо Луїзо, продовжуй, випусти отруту зі своїх старих кишок, а коли вона вся вийде, можливо, ти дослухаєшся до голосу розуму».

Луїза важко зітхнула:

– А потім щось сталося. Правда, я не впевнена, що саме. Сталося це вже не вперше, але тепер воно було ще жахливіше. Боюся, відбувся свого роду… Свого роду приступ. Загалом, я стала по-іншому бачити Дженет, якось кумедно, а по-справжньому моторошно. І я сказала щось, що нарешті дійшло до неї. Я не можу точно згадати слова, та й навряд чи мені цього хочеться, але вони чітко стерли з її обличчя цю нудотно-солодкаву усмішечку, яку я так ненавиділа. І вона мало не виштовхнула Гарольда з дому. Останнє, що я пам’ятаю, були її слова, мовляв, хтось із них зателефонує мені, коли в мене припиниться істеричний припадок і я перестану обвинувачувати людей, які мене люблять. Після того як вони поїхали, я ще трохи побула вдома, а тоді пішла в парк. Іноді на сонечку почуваєшся набагато краще. Я перекусила в «Червоному яблуку», саме тоді я й почула, що ви з Біллом посварилися. Як ти гадаєш, між вами справді пробігла чорна кішка?

Ральф похитав головою:

– Ні – ми все залагодимо. Мені подобається Білл, але…

– …але з ним потрібно стежити за своїми словами, – закінчила Луїза. – До того ж, Ральфе, можу сказати, що не слід сприймати його слова серйозно.

На цей раз Ральф потиснув її руку.

– Для тебе це теж може виявитися хорошою порадою, Луїзо, не треба приймати близько до серця те, що відбулося сьогодні вранці.

Вона зітхнула:

– Може, й так, але це важко. Насамкінець я сказала щось жахливе, Ральфе. Жахливе. Ця її гидка усмішечка…

Веселка розуміння раптово запалилася в голові Ральфа. У її світлі він побачив щось украй важливе, що здавалося безсумнівним і однозначним. Уперше з того моменту, коли повернулися аури… Або він повернувся до них.

Ральф обернувся до Луїзи. Вона сиділа в прозорій сірій капсулі, яскравій, як ранковий літній туман, який ось-ось освітять перші промені сонця. Саме це перетворювало жінку, яку Білл Мак-Ґоверн називав «наша Луїза», на істоту неабиякої гідності… І краси.

«Вона схожа на Еос, – подумав Ральф. – Богиню ранкової зорі».

Луїза посовалася на лавці:

– Ральфе? Чому ти так на мене дивишся?

«Тому що ти гарна і тому що я закохався в тебе, – захоплено подумав Ральф. – Зараз моя любов така велика, що мені здається, начебто я тону, і мені приємно вмерти».

– Тому що ти повинна згадати, що саме сказала.

Жінка знову нервово засмикала замок своєї сумочки.

– Ні, я…

– Зможеш. Ти сказала своїй невістці, що вона взяла сережки. Вона зробила це тому, що бачила, наскільки твердою є твоя рішучість не їхати з ними, а твоя невістка божеволіє, коли не отримує того, чого хоче… Від цього вона стає ядерною. Вона зробила це, тому що ти заткнула її за пояс. Хіба не так?

Луїза дивилася на нього очима, що округлилися від переляку:

– Звідки тобі це відомо, Ральфе? Звідки тобі все відомо про неї?

– Я знаю, тому що знаєш ти, а ти знаєш, тому що бачила.

– О, ні, – прошептала Луїза. – Ні, я нічого не бачила… Я весь час була в кухні разом із Гарольдом.

– Не тоді, не тоді, коли вона це зробила, а коли повернулася. Ти бачила це в ній і навколо неї.

Як і він сам бачив тепер дружину Гарольда Чесса в Луїзі, начебто жінка, що сиділа поруч, перетворилася на лінзу. Дженет Чесс була високою, білолицьою і довгоногою. Її щоки всі в ластовинні, яке вона ретельно запудрювала, а волосся переливалося спалахами рудого. Цього ранку вона приїхала в Деррі, уклавши своє чудове волосся на одне плече. Що ще знав Ральф про жінку, якої ніколи не бачив? Усе, абсолютно все.

«Вона затушовує ластовиння спеціальним олівцем, тому що вважає, що воно робить її несолідною, адже люди не сприймають веснянкуватих серйозно. У неї гарні ноги, і вона це знає. На роботу вона ходить у спідниці-шортах, але сьогодні, відправляючись провідати (стару суку) маму Луїзу, одягла жакет і старі джинси. Одяг для Деррі. У неї затримка. Вона вже досягла того віку, коли місячні не приходять регулярно, як раніше, і під час дво-триденних менопауз, періоду, коли все навколо здається скляним, а навколишні уявляються або тупими, або противними, вона стає навіженою. Можливо, саме в цьому справжня причина її вчинку».

Ральф побачив жінку, що виходить із малюсінької ванної. Побачив, як вона, метнувши лютий погляд на кухонні двері – і близько не було нудотного виразу на її пласкому, напруженому обличчі, – схопила сережки з таці й засунула їх у ліву кишеню джинсів. Ні, Луїза не була свідком підлого злодійства, але воно змінило кольори аури Дженет Чесс із блідо-зеленого на складний багатошаровий малюнок із коричневого й червоного, і Луїза одразу побачила це й зрозуміла – можливо, не маючи ані найменшого уявлення, що відбувається з нею насправді.

– Так, вона взяла сережки, – сказав Ральф. Він бачив, як сірий димок струменіє уздовж зіниць широко розплющених очей Луїзи. Він міг би дивитися на них цілий день.

– Так, але…

– Якби ти погодилася поїхати з ними на призначену зустріч у Ріверв’ю Естейт, можу заприсягтися, що ти знайшла б їх після її наступного візиту… Або, швидше за все, вона знайшла б їх. Просто щаслива випадковість. «О, мамо Луїзо, погляньте, що я знайшла!» Під раковиною, або в шафі, або в темному закутку.

– Так. – Тепер Луїза зачаровано, немов загіпнотизована, дивилася в обличчя Ральфа. – Вона, мабуть, жахливо себе почуває… І не насмілиться принести їх назад, адже так? Тільки не після того що я сказала. Ральфе, звідки ти знаєш?

– Звідти, звідки й ти. І давно ти бачиш аури, Луїзо?

4.

– Аури? Не розумію, що ти маєш на увазі. – Одначе вона прекрасно розуміла.

– Літчфілд розповів твоєму синові про безсоння, але сумніваюся, щоб тільки це наштовхнуло Літчфілда… розпустити язика. Інша річ те, що він назвав проблемою зі сприйняттям. Я неймовірно здивований припущенням, що хтось міг зарахувати тебе до звихнутих, хоча й сам останнім часом маю ідентичні проблеми.

– Ти?

– Так, мем. І згадай: кілька хвилин тому ти сказала щось більш цікаве. Ти сказала, що почала бачити Дженет якось кумедно. І лячно. Ти не можеш згадати, що саме сказала перед самим їхнім відходом, але ти чудово пам’ятаєш, що саме відчувала. Ти бачиш іншу частину світу – протилежну частину світу. Форми навколо речей, форми всередині них, звуки без звуків. Я називаю це світом аур, і саме це спостерігаєш ти. Так, Луїзо?

Вона мовчки дивилася на нього, потім сховала обличчя в долонях.

– Я гадала, що втрачаю розум, – сказала вона, а потім повторила знову: – О, Ральфе, я гадала, що втрачаю розум.

5.

Ральф пригорнув Луїзу, потім відпустив і підняв пальцем її обличчя за підборіддя.

– Тільки не треба більше сліз, – сказав він. – У мене немає другої хусточки.

– Не треба більше сліз, – погодилася жінка, але очі її знову зрадницьки заблищали. – Ральфе, якби ти тільки знав, як це було жахливо…

– Я знаю.

Вона сліпуче посміхнулася:

– Так… Гадаю, тобі відомо.

– Те, що змусило цього ідіота Літчфілда вирішити, що ти втрачаєш розум, – швидше за все, він подумав про хворобу Альцгеймера, – не просто безсоння, а безсоння, супроводжуване чимось іще, чимось, що він сприйняв за галюцинації. Правильно?

– Напевно, тільки мені він нічого не сказав. Коли я розповідала йому про речі, які я бачу, – барви і все інше, – він здавався таким співчутливим.

– Звісно, а як тільки ти вийшла за двері, він одразу зателефонував твоєму синові й сказав, щоб той терміново приїжджав у Деррі й робив що-небудь зі своєю старенькою матусею, яка починає бачити людей, що розгулюють у різнобарвних «конвертах» з довгими «мотузочками», які тягнуться вгору від їхніх маківок.

– Ти теж це бачиш, Ральфе? Ти теж усе це бачиш!

– Теж, – відповів він і розсміявся. Сміх пролунав безумно, але Ральф не здивувався. Були тисячі речей, про які він хотів у неї запитати; здавалося, він божеволів із нетерпіння. Виникло й дещо інше, настільки несподіване, що спершу він навіть не зумів визначити, що ж це таке: збудження. Не просто бажання, а саме збудження.

Луїза знову плакала. Сльози її були кольору серпанку, що стелиться над поверхнею тихого озера, і від сльозинок ішов димок, коли вони скочувалися по щоках.

– Ральфе… Це… Це… О Боже!

– Грандіозніше, ніж Майкл Джексон, правда?

Вона тихо розсміялася:

– Ну… Можливо.

– Є назва тому, що відбувається з нами, Луїзо, і це не безсоння, і не божевілля, і не хвороба Альцгеймера. Це гіперреальність.

– Гіперреальність, – пробурмотіла вона. – Боже, яка екзотична назва!

– Так. Мені розповів про це фармацевт з аптеки «Райт-Ейд» на прізвище Вайзер. Джо Вайзер. От тільки в цьому понятті більше сенсу, ніж він гадає. Більше, ніж можуть здогадатися всі розсудливі недоумки.

– Так, як телепатія… Якщо тільки це відбувається насправді, ось у чому проблема. Ральфе, а ми при своєму розумі?

– Твоя невістка взяла сережки?

– Я… Не… Вона… Так. – Луїза випрямилася. – Так, вона взяла їх.

– Поза всякими сумнівами?

– Так.

– Тоді ти відповіла на своє запитання. Ми при здоровому розумі… Але, гадаю, ти помиляєшся щодо телепатії. Ми ж читаємо не думки, а аури. Послухай, Луїзо, мені потрібно багато про що розпитати тебе, але наразі я хочу знати лише одне. Ти бачила… – Раптом Ральф замовк, міркуючи, чи справді він хоче сказати те, що крутиться в нього на язиці.

– Бачила що?

– Гаразд. Це пролунає безумніше від усього, що ти розказала, але я не збожеволів. Ти мені віриш? А я ось ні.

– Я вірю тобі, – просто відповіла жінка, і Ральф відчув, як важкий камінь упав у нього з грудей. Луїза казала правду. У цьому він не сумнівався: її віра сяяла навколо неї.

– Тоді слухай. Відтоді, як з тобою почало відбуватися все це, чи не бачила ти людей, які мають такий вигляд, начебто не належать Гарріс-авеню? Людей, які мають такий вигляд, начебто вони взагалі не належать до звичайного світу?

Луїза дивилася на нього, не розуміючи.

– Вони лисі, дуже низенькі, носять білі халати й дуже скидаються на прибульців із космосу, якими їх зображують у бульварних газетках, що продаються в «Червоному яблуку». Ти не бачила їх, коли переживала одну з атак гіперреальності?

– Ні, жодного.

Ральф розчаровано стукнув кулаком по коліну, подумав, а тоді знову подивився на Луїзу.

– У понеділок уранці, – сказав він. – Перед тим, як до будинку місіс Лочер з’явилися поліцейські… Ти бачила мене?

Дуже повільно Луїза кивнула головою. Її аура злегка потемніла, а по діагоналі замигтіли тоненькі, як голки, червоні спіралі.

– Ти прекрасно знаєш, хто зателефонував у поліцію, – мовив Ральф. – Адже так?

– Я знаю, що це зробив ти, – прошептала Луїза. – Раніше я тільки підозрювала, але тепер упевнена. Коли побачила… Ти ж знаєш, за твоїми барвами.

«За моїми барвами», – подумав Ральф. Саме так називав це Ед Діпно.

– Але ти не бачила двох маленьких копій містера Кліна, що виходили з дверей її будинку?

– Ні, – відповіла Луїза, – але це нічого не означає. З вікна моєї спальні не видно навіть будинку місіс Лочер. Його загороджує дах «Червоного яблука».

Ральф обхопив голову руками. Ну, звичайно, так легко було здогадатися.

– Я подумала, що це ти зателефонував у поліцію, через те, що, збираючись у ванну, побачила, як ти розглядаєш щось у бінокль. Ти не робив цього раніше, але я подумала, що тобі просто хочеться краще розгледіти приблудного пса, який регулярно робить обхід сміттєвих бачків Гарріс-авеню по четвергах. – Вона показала рукою вниз. – Його.

Ральф посміхнувся:

– Це не він, це чудова Розалі.

– О! Принаймні я пробула у ванній дуже довго, тому що нанесла на волосся спеціальний бальзам. Не фарбу, – різко уточнила вона, начебто Ральф звинувачував и в цьому, – протеїни і щось ще для того, щоб волосся було пишніше. Коли я вийшла, надворі вже було повно поліцейських. Я глянула на твоє вікно, але тебе не побачила. Або ти пішов в іншу кімнату, або відкинувся назад у своєму кріслі. Іноді ти так робиш.

Ральф струснув головою, немов бажаючи прояснити її. Виходить, усі ці ночі він був не в порожньому театрі; дехто був поруч. Просто вони сиділи в різних ложах.

– Луїзо, ми посварилися з Біллом зовсім не через шахи. Ми…

Біля підніжжя пагорба Розалі різко загавкала й почала зводитися на лапи. Ральф глянув у той бік, і в нього похололо в грудях. Хоча вони сиділи тут більше півгодини й ніхто не проходив мимо в туалет, пластикові двері з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ» почали повільно відкриватися.

Із дверей з’явився лікар № 3.

Панама Мак-Ґоверна з обкусаним півмісяцем полів сиділа набакир, від чого істота була схожою на Мак-Ґоверна в той день, коли Ральф уперше побачив Білла в коричневому капелюсі – той нагадував чепуристого репортера з детективного фільму сорокових років. У руці прибулець тримав іржавий скальпель.

Розділ тринадцятий

1.

– Луїзо? – Ральфові власний голос здався луною, що віддається в глибокому каньйоні. – Луїзо, ти бачиш?

– Я не… – Голос Луїзи здригнувся. – Це вітер відчинив двері туалету? Ні? Усередині хтось є? Саме тому загавкав собака?

Розалі повільно позадкувала від лисого чоловічка, рвані вуха собаки щільно притулилися до голови, морда скривилася в такому дикому оскалі, що оголилися зіпсовані зуби, якими вже неможливо розгризати кістки. Вона хрипло загавкала, а потім у безнадійному розпачі завила.

– Так! Ти бачиш його, Луїзо? Поглянь! Він же зовсім поруч!

Ральф звівся на ноги. Луїза теж підвелася, тримаючи руку козирком біля очей. Жінка уважно вдивлялася.

– Я бачу колихання. Так ворушиться повітря біля печі для спалювання сміття.

– Я ж сказав тобі дати собаці спокій! – крикнув Ральф. – Іди геть! Забирайся до дідька!

Лисий чоловічок глянув на Ральфа, але тепер у його очах не було подиву; у них застиг вираз недбалого спокою. Він підняв великий палець правої руки в жесті древнього привітання, потім і сам ощирив зуби – більш гострі й міцні, аніж у Розалі, – у беззвучному сміху.

Розалі скулилася, коли лисий у брудному халаті знову почав наближатися до неї, потім підняла лапу й прикрила голову – картинний жест, який мусив би бути кумедним, але замість цього став виразом жаху, що переповнив собаку.

– Чому я не можу бачити, Ральфе? – простогнала Луїза. – Я бачу щось, але…

– Забирайся геть від неї! – закричав Ральф і заніс руку, наслідуючи каратистів. Рука, що випустила перед тим клинчастий пучок блакитного сяйва, і далі відчувалася незарядженою зброєю, однак цього разу лисий це знав. Він глянув на Ральфа й уїдливо посміхнувся:

(«О, перестань, шот-таймере, – відійди, заткнися й насолоджуйся видовищем»).

Створіння, що стояло внизу пагорба, знову звернуло свою увагу на Розалі, яка скулилася, притулившись до стовбура сосни. Вона загавкала, і з тріщин кори почали просочуватися струмки зеленого туману. Лисий лікар схилився над Розалі, простягнувши одну руку в жесті турботи, яка погано поєднувалася зі скальпелем, затиснутим в іншій руці.

Розалі заскиглила… Потім потягнулася вперед і покірно лизнула долоню лисого створіння.

Ральф глянув на свої руки, відчуваючи в них щось – не ту колишню силу, ні, але щось. Раптом під ногами затанцювали спалахи чистого білого світла, начебто його пальці раптово перетворилися на свічі запалювання.

Луїза несамовито вчепилась у Ральфа:

– Що сталося із собакою? Ральфе, що з нею відбувається?

Не роздумуючи, що він робить і чому, Ральф прикрив очі Луїзи своїми руками, начебто грав у «Відгадай – хто» з коханою. Його пальці спалахнули з такою силою, що біле світло стало майже сліпучим. «Саме так рекламують мийні засоби по телевізору», – подумав Ральф.

Луїза скрикнула. Її руки впилися в зап’ястя Ральфа, потім хватка ослабла.

– Боже мій, Ральфе, що ти зі мною зробив?

Він прибрав руки й побачив палаючу вісімку, що оточувала її очі. Вона щойно зняла захисні окуляри, посипані цукровою пудрою. Біле майже відразу ж почало випаровуватися…

«Воно не випаровується, – подумав він. – Воно просочується всередину».

– Потім, – відрізав Ральф. – А зараз дивися.

Розширені зіниці Луїзи сказали йому все, що він хотів знати.

Лікар № 3, якого абсолютно не зачепила розпачлива спроба Розалі стати друзями, рукою, що тримає скальпель, відіпхнув її морду вбік. Другою рукою він схопив за хустку, зав’язану навколо шиї тварини, і підняв її морду вгору. Розалі жалібно заскиглила. З пащі потекла слина. Лисий гидко захихикав, і в Ральфа всередині все стиснулося.

– Гей! Відійди! Припини мучити тварину! – крикнула Луїза.

Лисий різко обернувся. Усмішка зникла з його обличчя, і він загарчав на Луїзу, до певної міри й сам уподібнюючись собаці.

(«Та пішла ти… Стара жирна сука! Собака мій, я вже казав це твоєму кривоногому дружкові!»)

Лисий випустив з рук шийну хустку, коли Луїза закричала на нього, і тепер Розалі знову скулилася від улесливого страху, притиснувшись до стовбура сосни, очі її закотилися, піна жмутами звисала з розкритої пащі. Ніколи в житті Ральф не бачив такого заляканого створіння.

– Ні! – крикнув Ральф. – Тікай!

Здавалося, Розалі його не чула, і за мить Ральф зрозумів, що вона не слухає його, тому що перебуває не повністю тут. Лисий уже зробив з нею щось – він частково висмикнув її з повсякденної реальності, як фермер за допомогою трактора й довгого ланцюга викорчовує пні.

І все-таки Ральф спробував ще раз:

– Ні, Розалі! Тікай!

Притиснуті вуха собаки нашорошились, а голова почала повертатися до Ральфа. Він не знав, чи послухається Розалі його наказу, тому що Лисий схопив за шийну хустку ще до того, як Розалі почала рухатися. Він знову смикнув її за голову.

– Він же вб’є її! – закричала Луїза. – Він збирається перерізати їй горло! Не дозволяй йому, Ральфе! Змусь його зупинитися!

– Я не можу, але, можливо, вийде в тебе! Стріляй у нього. Стріляй у нього з руки!

Жінка нерозуміюче подивилася на Ральфа. Він несамовито змахнув рукою, мовби зрубавши дерево, але перш ніж Луїза встигла відповісти, Розалі видала звук, від якого кров застигла в жилах. Лисий заніс руку зі скальпелем, потім опустив її, але не перерізав їй горло.

Він відітнув «мотузочку».

2.

Із кожної ніздрі Розалі вилася стрічечка, що здіймалася вгору. Дюймів за шість від її морди стрічечки з’єднувалися, утворюючи делікатний поросячий хвостик, саме тут і рубонув скальпель карлика. Ральф, застигнувши від жаху, спостерігав, як відсічений хвостик піднімався в повітря, нагадуючи мотузочку випущеної на волю повітряної кульки. Злітаючи, сплетений хвостик розкручувався. Ральф подумав, чи не застрягне він у соснових гілках, але цього не сталося. Коли серпоподібна «мотузочка» справді зустріла на своєму шляху одну з гілок, вона просто пройшла крізь неї.

«Звичайно, – подумав Ральф. – Так само ці типи пройшли крізь зачинені двері будинку Мей Лочер, після того як вони вчинили з нею те саме».

Далі була думка, що виходила з настільки простої й похмурої логіки, що не повірити в неї не було жодної змоги: це не прибульці з космосу, не маленькі лисі лікарі, а центуріони. Центуріони Еда Діпно. Вони не схожі на римських воїнів, яких показують в історичних фільмах типу «Спартак» або «Бен Ґур», але це однаково центуріони… Адже так?

Метрів за п’ять над землею «мотузочка» Розалі просто розчинилася, перетворившись у ніщо.

Ральф опустив очі саме вчасно, щоб побачити, як карлик зняв вицвілу блакитну хустку з шиї собаки, а потім відіпхнув Розалі. Ральф уважніше придивився до собаки і внутрішньо скулився. Нічний кошмар про Керолайн повторювався з наполегливою жорстокістю, і Ральф намагався придушити в собі крик жаху, що рвався на волю.

«Правильно, Ральфе, не кричи. Не треба цього робити, бо якщо ти закричиш, то вже не зможеш зупинитися – будеш кричати, поки не порвеш голосові зв’язки. Пам’ятай про Луїзу, тому що тепер вона поряд із тобою. Пам’ятай про Луїзу і не кричи».

Так, але як важко не кричати, коли жуки, які уві сні виповзали з голови Керолайн, тепер звивалися чорним потоком із ніздрів Розалі.

«Але це не жуки. Я не знаю, що це таке, однак не жуки».

Ні, не комахи – просто ще один вид аури. Кошмарна сіра речовина, не рідина й не газ, викачувалася із Розалі з кожним видихом. Воно не летіло нікуди, а повільно огортало її огидною завісою антисвітла. Здавалося, чорнота ось-ось сховає собаку з очей. Ральф бачив благальні, перелякані очі тварини, у той час як темрява згущалася навколо її голови, починала стікати вниз, огортаючи тулуб і лапи. Це був саван, справжній саван, і Ральф спостерігав за тим, як Розалі, у якої тепер була перерізана «мотузочка», невблаганно плете навколо себе отруйний мішечок плаценти. Дивна метаморфоза викликала в пам’яті голос Еда Діпно, який стверджував, що центуріони крадуть зародки просто з утроб матерів і відвозять їх у критих вантажівках.

«Ти ніколи не замислювався над тим, що саме ховається під брезентом?» – запитав тоді Ед.

Лікар № 3, посміхаючись, дивився на Розалі. Потім, розв’язавши вузол хустки, пов’язав її навколо своєї шиї, спорудивши пишний бант, який робив хустку схожою на краватку богемного художника. Покінчивши з цим, він глянув на Ральфа й Луїзу з виразом огидної благодушності на обличчі. «Ось так! – промовляли його очі. – Усе-таки я зробив свою справу, і ви не змогли мені завадити, правильно?»

– Та зроби ж хоч що-небудь, Ральфе! Благаю! Зупини його!

Занадто пізно, однак можна задати йому жару, перш ніж карлик насолодиться виглядом умираючої Розалі. Ральф був упевнений, що Луїза не зможе відтворити ріжучим ударом потік блакитного світла, як це зробив він, але, цілком можливо, вона почне діяти інакше.

«Так, вона зможе підстрелити його своїм власним способом».

Ральф не знав, звідки з’явилася така впевненість, просто він знав, і все. Він обхопив Луїзу за плечі, щоб вона глянула на нього, потім підняв праву руку. Він підібрав пальці, спрямовуючи вказівний на лисого карлика, схожого на хлопчика-мізинчика, що бавиться в розбійника.

Луїза відповіла розгубленим, нерозуміючим поглядом. Ральф схопив її за руку і зняв рукавичку.

– Ти! Ти, Луїзо!

Вона зрозуміла й одразу підняла руку, витягнувши вказівний палець у дитячому жесті стрільби: бах! бах!

Дві компактні ромбовидні конфігурації сіро-блакитного кольору, ідентичного забарвленню її аури, але трохи яскравіші, злетіли з пучок Луїзи і полетіли до підніжжя пагорба.

Лікар № 3, верескливо скрикнувши, підстрибнув, тримаючи стиснуті кулаки на рівні плечей, каблуки його чорних черевиків урізалися в сідниці, коли перша з «куль» пройшла під ним. Вона вдарилася об землю, підскочила, як плаский камінчик відскакує від водної гладіні, і стукнулась об кабіну з табличкою «ЖІНОЧИЙ». На мить передня частина кабіни гостро спалахнула, як це недавно сталося з вікном пральні «Буль-буль».

Друга сіро-блакитна кулька, ударившись об стегно лисого, рикошетом відскочила в небо. Він заволав – високий різкий звук, здавалося, хробаком звивався в голові Ральфа. Ральф заткнув вуха руками, хоча знав, що це не допоможе, і побачив, що Луїза робить те саме. Він був певен: якщо незабаром вереск не припиниться, його голова розколеться.

Лікар № 3 упав на килим із соснових голок біля Розалі й почав качатися, завиваючи й тримаючись за стегно, як роблять маленькі діти, забившись. За кілька секунд крик почав стихати, і карлик звівся на ноги. Очі його люто блищали з-під білих брів. Панама Білла з’їхала назад, а ліва пола халата стала чорною й диміла.

(«Я дістану вас! Я дістану вас обох! Трахані шот-таймери! Я ДІСТАНУ ВАС ОБОХ!»)

Він обернувся й побіг по стежці, що вела до майданчика для ігор і до тенісних кортів, його перегони нагадували біг астронавта поверхнею Місяця. Судячи зі швидкості, навряд чи Луїза серйозно його поранила.

Луїза схопила за плече Ральфа й труснула його. Аури знову почали тьмяніти.

– Діти! Воно побігло до дітей!

Фігура жінки блідла, розчиняючись у повітрі, і це привело Ральфа до тями. Він побачив, що Луїза зовсім не говорить, а невідривно дивиться на нього темними очима.

– Я тебе не чую! – крикнув він. – Луїзо, я не чую тебе!

– Чи ти оглух? Воно побігло до майданчика для ігор! До дітей! Ми не можемо дозволити, щоб постраждали діти!

Ральф важко зітхнув:

– Вони не постраждають.

– Звідки така впевненість?

– Не знаю. Просто впевнений.

– Я підстрелила його. – Вона піднесла палець до скроні, як акторка, що грає роль самогубці. – Я підстрелила його із власного пальця!

– Ось-ось. Ще й обпалила. Судячи з його поведінки, достатньо сильно.

– Я більше не бачу барв, Ральфе.

Він кивнув:

– Вони приходять і йдуть, як хвилі нічної радіостанції.

– Я не знаю, що й думати… Навіть не розумію, чого мені хочеться, – Луїза схлипнула, і Ральф обійняв її. Незалежно від того, що відбувалося в його житті просто зараз, один факт фіксувався чітко й виразно: він означав – як це прекрасно, знову тримати в обіймах жінку.

– Заспокойся, – мовив Ральф, притискаючись щокою до її тімені. Волосся пахло чудово, без жодної домішки фіксаторів, які застосовують у перукарнях, – запаху, що був невід’ємний від аромату волосся Керолайн протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років їхнього спільного життя.