Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

Розділ сьомий

1.

Коли другого жовтня Ральф підходив до свого будинку з кількома вестернами Елмера Келтона в руках, на ґанку він побачив відвідувача, теж із книжкою. Той, однак, не читав; він мрійливо дивився, як невгамовний теплий вітер збирає врожай золотистого листя з дубів і трьох ще не облетілих тополь на протилежному боці Гарріс-авеню.

Ральф підійшов ближче. Тонке сиве волосся чоловіка, що сидів на ґанку, куйовдив вітерець, верхня частина тулуба плавно переходила у живіт і стегна. Його вузька фігура з худою шиєю, впалими грудьми й довгими, тонкими ногами, обтягнутими старими зеленими фланелевими штанами, скидалася на циліндр. Навіть на відстані ста п’ятдесяти ярдів не залишалося ні найменшого сумніву, хто цей відвідувач: звичайно, Дорренс Марстеллар.

Зітхнувши, Ральф Робертс здолав відстань, що залишилася. Дорренс, немов загіпнотизований виглядом барвистого листя, яке зривав вітер, і бровою не повів, поки на нього не впала тінь Ральфа. Одразу ж старий обернувся, схиливши сиву голову набік, і посміхнувся своєю милою, дивно хвилюючою посмішкою. Фей Чепін, Дон Візі й деякі інші старожили із майданчика для пікніків (які перебираються в більярдну на Джексон-стріт з настанням холодів) уважали цю посмішку ще одним підтвердженням того, що старий Дор, незважаючи на незмінну книжку віршів у руках, геть-таки втратив розум. Дон Візі називав Дорренса Вождем Тупоголових, а Фей якось сказав Ральфові, що не буде здивований, якщо старий Дор прожив уже двічі по дев’яносто. «Люди, у яких не вистачає меблів на верхньому поверсі, завжди живуть довше за інших, – пояснив він. – Їм же нема про що турбуватися. Тому в них і тиск нормальний, і з серцем усе гаразд».

Ральф, однак, сумнівався в справедливості цього. На його думку, добродушна посмішка зовсім не робила старого схожим на божевільного; вона надавала йому якогось неземного і в той же час всезнаючого вигляду… Такого собі провінційного Мерліна.[27]27
  Мерлін – чарівник із кельтського епосу про короля Артура.


[Закрыть] Але, незважаючи на все сказане, цього дня Ральф цілком міг би обійтися без візиту старого. Сьогодні зранку він поставив новий рекорд, прокинувшись о 1.58, і почував себе геть розбитим. Він бажав тільки одного: сісти у своє крісло й, присьорбуючи каву, спробувати заглибитися в один із вестернів, які він придбав у центрі. Пізніше, можливо, спробувати здрімнути.

– Привіт, – мовив Дорренс. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Цвинтарні ночі», написав її Стівен Добінс.

– Привіт, Доре, – одізвався Ральф. – Цікава книжка?

Дорренс глянув на книжку так, начебто взагалі забув про неї, та потім, посміхнувшись, кивнув:

– Так, дуже. Він пише вірші, які нагадують розповіді. Мені це не завжди подобається, але читати цікаво.

– Чудово. Послухай, Доре, я дуже радий тебе бачити, але прогулянка дуже мене втомила, так що, може, нам краще зустрітися в інший…

– О, нічого, нічого, – підводячись, мовив Дор. Від нього війнуло слабким ароматом кориці, який завжди асоціювався у свідомості Ральфа з єгипетськими муміями, що їх він бачив у музеї. На обличчі старого зморшок майже не було, крім гусячих лапок у куточках очей, але його вік не викликав ані найменшого сумніву (і трохи лякав): блакитні очі вицвіли, набувши водянисто-сірого відтінку квітневого неба, а чиста шкіра немов просвічувала, що нагадало Ральфові тонку шкіру Наталі. Губи його, майже фіолетового відтінку, ніколи не змикалися. Коли Дор говорив, чулося неголосне чмокання. – Усе нормально, я прийшов до тебе не з візитом, а передати послання.

– Яке послання? Від кого?

– Я не знаю, від кого, – відповів Дор, окинувши Ральфа красномовним поглядом, який свідчив, що Ральф або прикидається, або розігрує дурника. – Я не втручаюся в справи лонґ-таймерів. Те саме я радив і тобі, хіба ти не пам’ятаєш?

Ральф справді щось пам’ятав, але що саме? Та це його й не цікавило. Він утомився, до того ж вислухав цілу промову про Сьюзен Дей від Гема Дейвенпорта, який намагався навернути Ральфа у свою віру. У нього не було ані найменшого бажання на довершення до всього вести філософські бесіди з Дорренсом Марстелларом, незважаючи на всю принадність суботнього ранку.

– Що ж, тоді передай мені послання, – сказав він, – і я піднімуся до себе. Як щодо такої пропозиції?

– Звичайно, звичайно. – Але тут Дорренс завмер, уп’явшись на протилежний бік вулиці, коли новий порив вітру спіраллю зметнув у яскраве жовтневе небо оберемок листя. Його вицвілі очі були широко відкриті, і щось у них знову нагадало Ральфові маленьку принцесу Наталі – те, як вона схопила сіро-блакитні сліди, залишені його пальцями, і те, як вона дивилася на гаснучі у вазі квіти. З тим же виразом обличчя Дор годинами спостерігав, як літаки сідають або злітають.

– Доре? – Ральф зважився порушити мовчання. Ріденькі вії Дорренса здригнулись.

– Ага! Правильно! Послання! Послання таке… – Старий, насупившись, подивився на книжку, яку тримав у руках. Потім обличчя його прояснилося, і він знову глянув на Ральфа. – Послання таке: «Скасуй призначений візит».

Тепер була черга Ральфа насупитися:

– Який візит?

– Тобі не слід було втручатися, – повторив Дорренс, важко зітхаючи. – Але тепер уже занадто пізно. Готову булочку не спекти заново. Просто скасуй візит. Не дозволяй цьому хлопцеві встромляти в тебе голки.

Ральф, який уже рушив до дверей, знову повернувся до Дорренса:

– Гонґ! Ти кажеш про Гонґа?

– Звідки мені знати? – роздратовано відповів питанням на питання Дорренс. – Я ні в що не втручаюся, як я вже казав. Просто час від часу я передаю послання, як зараз, наприклад. Я повинен був передати, щоб ти скасував зустріч із людиною, яка встромляє голки, і я це зробив. Усе інше залежить від тебе.

Дорренс знову дивився на дерева, дивне обличчя старого сяяло. Осінній вітер, що посилився, ворушив сиве волосся, немов морські водорості. Коли Ральф торкнувся його плеча, старий охоче обернувся, і тут Ральфа осінило: те, що Фей Чепін та інші завсідники майданчика для пікніків сприймали за ідіотизм, насправді було радістю. Якщо це так, то помилка красномовніше свідчила про них, ніж про старого Дорі.

– Дорренсе?

– Що, Ральфе?.

– Це послання – хто тобі його дав?

Дорренс подумав – або тільки зробив вигляд, що думає, – а потім простягнув Ральфові «Цвинтарні ночі»:

– Візьми це.

– Ні, тут я пас, – відповів Ральф. – Я не дуже люблю поезію, Доре.

– Тобі сподобається. Ці вірші більше схожі на розповіді…

Ральф ледве стримував бажання схопити старого за комір і трясти, поки його кості не затріщать, як кастаньєти.

– Я щойно купив кілька книжок у центрі. Я хочу знати, Доре, хто передав тобі це послання щодо…

Дорренс тицяв книжку віршів у праву руку Ральфа – руку, вільну від вестернів, – з дивною наполегливістю.

– Один із них починається так: «Я кваплю себе щомиті, щогодини – встигнути б усе здійснити, що визначене долею».

І перш ніж Ральф устиг вимовити хоч слово, старий Дор пішов собі. Він звернув ліворуч і рушив у бік аеропорту, зводячи обличчя до блакитного неба, у якому шалено кружляло зірване вітром листя, немов поспішаючи на якесь рандеву, призначене за обрієм.

– Дорренсе! – крикнув Ральф, несподівано розсердившись. Сью, що підмітала опале листя біля дверей «Червоного яблука», від вигуку Ральфа завмерла, здивовано задивившись на нього. Відчувши себе дурнем – відчувши себе старим, – Ральф зобразив на обличчі щось, що, як він сподівався, скидатиметься на добродушну посмішку, і привітально помахав їй рукою. Сью помахала у відповідь і знову заходилася підмітати. Дорренс тим часом безтурботно йшов собі, здолавши вже півкварталу.

Ральф вирішив дати старому спокій.

2.

Він піднявся сходами ґанку, переклавши книжку, яку дав йому Дорренс, у ліву руку, щоб дістати ключі, але це виявилося зайвим – двері були не просто відкриті, а розчинені. Ральф постійно дорікав Мак-Ґоверну за його безтурботність, і, як він вважав, йому нарешті вдалося втокмачити роззяві-сусідові, що вхідні двері слід зачиняти. Однак Мак-Ґоверн знову забув.

– Чорт забирай, Білле, – пробурмотів Ральф, входячи в похмурий коридор і нервово оглядаючи сходи. Легко було уявити, як Ед Діпно прослизнув усередину навіть серед білого дня. Ральф зачинив вхідні двері й почав підніматися сходами.

Хвилюватися, звичайно, не було причини. Він пережив неприємну мить, коли йому здалося, що в далекому кутку вітальні хтось стоїть, але це виявилася його стара куртка. Ральф, переодягаючись, повісив її на вішалку, замість того щоб звично кинути на спинку дивана; не дивно, що така недбалість зробила йому погану послугу.

Ральф пройшов на кухню й, засунувши руки в кишені штанів, задивився на календар. Понеділок був обведений кружечком, а поруч пам’ятний запис: «ГОНҐ – 10.00».

«Я повинен був передати, щоб ти скасував візит до людини, яка встромляє голки. І я це зробив. Усе інше залежить від тебе».

На мить Ральфові здалося, що він незбагненним чином випав із життя, щоб оглянути поглядом усю фреску, яку воно виписало, а не лише деталі одного дня. Те, що він побачив, злякало його: незнайома дорога, що веде до темного тунелю, де його чекає невідомість. Усе, що завгодно.

«Тоді поверни назад, Ральфе!»

Але навряд чи він міг так учинити. У Ральфа виникло передчуття, що йому призначено ввійти в невідомий тунель, хоче він цього чи ні. Мало того – його не ведуть туди, а радше штовхають уперед сильні невидимі руки.

– Не звертай уваги, – пробурмотів він, нервово потираючи скроні й далі дивлячись на обведену кружечком дату – через два дні – у календарі. – Це безсоння. Саме тому все навколо починає здаватися…

Починає здаватися яким?

– Дивним і вигадливим, – пояснив він порожній кімнаті. – Саме тому все набуває таких дивних форм.

Так, і надприродних. Багато явної дурні, але ось аури, які він бачив, – найбільш таємничий феномен. Холодне сіре сяйво – схоже на ожилий морозець – струменіло навколо чоловіка, що читав газету в кафе, де вони сиділи разом з Вайзером. Мати й син, що йшли в кафетерій, і їхні з’єднані аури, що завитками піднімалися від сплетених рук. Елен і Наталі, оточені дивовижною хмарою кольору слонової кості. Наталі, що хапає слід, який залишила його рука в повітрі, – легкі лінії, бачити які могли тільки вона й Ральф.

А тепер ще й старий Дор, що з’явився на порозі його дому в ролі старозавітного пророка… Ось лише замість каяття він вимагає скасувати зустріч з акупунктуристом, якого Ральфові порекомендував Джо Вайзер.

Усе це було б смішно, якби не було так сумно. Вхід до тунелю, що наближається з кожним днем. Чи існує насправді цей тунель? І якщо існує, то куди він веде?

«Якби ж я знав, що може чекати мене там, – подумав Ральф. – Чекати в темряві».

«Тобі не слід було втручатися, – сказав Дорренс. – Але тепер уже занадто пізно».

– Готову булочку не спекти заново, – пробурмотів Ральф і раптом вирішив, що більше не хоче дивитися масштабно; від цього йому ставало не по собі. Краще бачити все поблизу й розглядати деталь за деталлю, починаючи з візиту до акупунктуриста. Чи піде він на прийом, чи послухається старого Дора, що з’явився, немов привид батька Гамлета?

Ральф вирішив, що це питання не варто обмірковувати занадто довго. Джо Вайзер доклав стільки зусиль, щоб умовити дівчину в приймальні Гонга знайти для нього місце на початку жовтня, і Ральф має намір спробувати. Якщо з тупика й існував якийсь вихід, то, швидше за все, це був спокійний сон уночі. Тому відвідування Гонга ставало логічним кроком.

– Готову булочку не спекти заново, – повторив він і пішов у вітальню читати один із куплених вестернів. Але замість цього він взявся гортати книжку, залишену йому Дорренсом, – «Цвинтарні ночі» Стівена Добінса. Дорренс виявився правий у двох своїх твердженнях: більшість віршів справді нагадували есе, і Ральфові вони й справді сподобалися. Вірш, процитований старим Дором, називався «Прагнення» і починався так:

 
Я кваплю себе щомиті, щогодини —
Устигнути б здійснити все, що визначила доля.
І так минають дні – і марно, і всечасно —
Дні, як потік машин,
Вервечка яких обганяє вічність.
Через вікно автомобіля бачиш вічність.
Що шпиль собору в гордій готиці осяг?
Ніщо не перетвориться на нескінченність,
Зникне, розпадеться мить життя —
Усі незвідані почуття, щастя швидкоплинне,
Невідомі острови й мудрість древніх книг.
 

Ральф двічі перечитав вірш. Уражений, він подумав, що його варто було б прочитати й Керолайн. Керолайн він сподобається, це було так добре, і вона буде задоволена з того, що Ральф (а він зазвичай читав тільки вестерни й історичні романи) знайшов такого вірша і приніс їй, як букет квітів. Він уже зібрався підвестися, щоб зробити для неї закладку, коли зрозумів – Керолайн уже півроку як померла, і розридався.

Ще з чверть години Ральф просидів у кріслі, тримаючи «Цвинтарні ночі» на колінах і витираючи очі тильною стороною долоні. Нарешті він пройшов у спальню, ліг і спробував заснути. Годину полежавши, Ральф устав, зварив собі каву й почав дивитися футбол по телевізору.

3.

У неділю публічна бібліотека працювала з першої до шостої, і наступного дня після відвідин Дорренса Ральф пішов туди – насамперед тому, що більше не мав чим зайнятися. Зазвичай у читальному залі з високою стелею сиділи такі ж старі, як і він, переглядаючи недільні газети, – але, пройшовши мимо стелажів, Ральф побачив, що він у залі сам. Учорашнє чудове блакитне небо затягло нудотною сірістю, сіявся дрібний дощ, прибиваючи опале листя до асфальту. Вітер не вгамовувався, тепер він налітав зі сходу гострими, ріжучими поривами. Старі, у яких ще вистачало розуму (або щастя), сховавшись у теплих будинках, дивилися по телевізору останню в цьому сезоні гру «Ред сокс», займалися онуками або, можливо, дрімали після смачного, ситного обіду.

Ральфа не цікавила «Ред сокс», у нього не було ні дітей, ні онуків, і він, здавалося, втратив здатність до сну. Тому він сів у маршрутний автобус і дістався до бібліотеки, шкодуючи, що не одягся тепліше – стара шкіряна куртка не зігрівала в прохолодній темряві читального залу. Камін був порожній, а холодна безмовність батарей центрального опалення свідчила про те, що до опалювального сезону ще далеко. Чергова бібліотекарка не потрудилася ввімкнути електрику. Денне світло, якому вдавалося пробитися в кімнату, замертво падало на підлогу, у кутках ховалися тіні. Дроворуби й гвардійці, барабанщики й індіанці на старих картинах були схожі на зловмисних примар. За вікнами зітхав і стогнав холодний дощ.

«Треба було залишитися вдома», – подумав Ральф, у глибині душі, однак, не погоджуючись із цим, тому що вдома тепер було ще гірше. До того ж тут він відшукав цікаву книжку: «Структура снів» Джеймса А. Гола, доктора медицини. Ральф увімкнув світло, яке зробило похмурий зал бібліотеки менш лиховісним, сів за один зі столів і незабаром повністю поринув у читання.

«Перш ніж усвідомити розбіжності між нормальним і анормальним сном, – писав Гол, – учені з’ясували, що повна відсутність певної стадії сну веде до розладу особистості…»

«Саме це й відбувається з тобою, друже, – подумав Ральф. – Не можеш відшукати навіть коробку з бульйонними кубиками».

«…відсутність ранніх стадій сну наводить на думку, що шизофренія може бути визначена як патологія, внаслідок якої відсутність сновидінь уночі згодом приводить до порушення всього процесу сну й, отже, ходу повсякденного життя».

Ральф згорбився над книгою, поставивши лікті на стіл і притиснувши стиснуті кулаки до скронь, наморщене чоло й зведені в одну лінію брови свідчили про цілковиту концентрацію. Він міркував, чи не мав на увазі Гол аури, хай і не усвідомлюючи цього. Утім, Ральфові дотепер снилися сни дуже яскраві й живі. Так, минулої ночі він танцював у сні в старому Павільйоні Деррі (тепер його вже немає; будинок зніс ураган, як і більшу частину центру міста вісім років тому) з Луїзою Чесс. Здається, він запросив її, маючи намір запропонувати руку і серце, але йому намагався перешкодити Тріґер Вашон.

Ральф потер очі, намагаючись сконцентруватися, потім знову занурився в книгу. Він не помітив, як у дверях читального залу з’явився чоловік у сірому светрі й заходився мовчки спостерігати за ним. Хвилини за три незнайомець, піднявши светр, дістав із чохла мисливський ніж. Відблиски ламп затанцювали на зазубреному лезі, коли чоловік діставав і ховав ножа, діставав і ховав, милуючись вістрям. Потім рушив до столу, за яким, обхопивши руками голову, сидів Ральф, – і присів поруч.

Ральф неусвідомлено відчув присутність незнайомця.

«Припустимі відхилення при втраті сну варіюються залежно від віку. У молодших ознаки порушень проявляються раніше, та й фізичні реакції виражені сильніше, у той час як у більш літніх…»

На плече Ральфа, відволікаючи його від книги, лягла рука.

– Цікаво, які вони будуть на вигляд? – прошепотів збуджений голос, слова вилітали в смердючому потоці протухлого м’яса, часнику й прогірклого жиру. – Я маю на увазі твої кишки. Цікаво, які вони будуть на вигляд, коли я випущу їх із тебе? Як тобі здається, безбожний дітовбивце центуріоне? Як ти гадаєш, якого вони кольору – жовтого, чорного, червоного?

Щось тверде і гостре торкнулося лівого боку Ральфа, а потім повільно з’їхало вниз по ребрах.

– Я не можу чекати, щоб з’ясувати це, – істерично прошепотів голос. – Не можу чекати.

4.

Ральф дуже повільно повернув голову, почувши, як хруснули хребці.

Він не знав імені того, у кого був такий смердючий подих, того, хто приставив до його боку предмет, який дуже нагадував ніж, – але він одразу впізнав незнайомця. Допомогли окуляри в роговій оправі, а скуйовджена сива грива, що робила його схожим як на Дона Кінґа, так і на Альберта Ейнштейна, розвіяла останні сумніви. Це був чоловік, що стояв поруч із Едом Діпно на задньому плані газетного знімка, що зображував Гема Дейвенпорта з піднятим кулаком і Дена Далтона з гаслом «ВИБІР, А НЕ СТРАХ» замість капелюха. Ральфові здалося, що він бачив цього ж суб’єкта в кількох телерепортажах із демонстрацій протесту. Просто ще одна голосна горлянка в юрбі, ще один списник. Ось лише зараз цей списник, здається, збирався його вбити.

– Як ти гадаєш? – усе таким же збудженим шепотом прошипів чоловік у светрі. Звук його голосу налякав Ральфа більше, ніж лезо, що повільно сковзнуло угору, а потім знову вниз по шкіряній куртці, окреслюючи, здавалося, життєво важливі органи з лівого боку його тіла: легені, серце, нирки, кишечник. – Якого кольору?

Подих викликав нудоту, але Ральф боявся поворухнути головою, щоб за найменшого його поруху ніж не зупинився й не устромився в нього. Тепер ніж знову рушив угору. За товстими лінзами окулярів карі очі нападника плавали, як дивовижні риби. Погляд їх був незвично розмитий, дивно лякаючий. Погляд людини, що бачить знамення в небесах і, можливо, глибокої ночі чує шепіт, що долинає з комори.

– Не знаю, – відповів Ральф. – Мені взагалі незрозуміло, чому ви вирішили напасти на мене. – Він миттєво окинув оком приміщення, так само не повертаючи голови, але читальний зал був порожній. На вулиці свистів вітер, осінній дощ просився у вікно.

– Тому що ти проклятий центуріон! – закричав сивоволосий. – Чортів дітовбивець! Крадеш ненароджені людські зародки! Продаєш їх тим, хто більше заплатить! Я все про тебе знаю!

Ральф повільно відняв праву руку від скроні. Він був правшою, і тому все, що потрапляло йому під руку впродовж дня, зазвичай відправлялося в праву кишеню. У старій куртці були величезні зручні кишені, але Ральф побоювався, що навіть якщо йому і вдасться непомітно опустити туди руку, навряд чи він виявить у надрах кишені що-небудь вагоміше від коробочки з-під дентину. Він сумнівався, що в нього є при собі бодай щипчики для нігтів.

– Це розповів вам Ед Діпно? – поцікавився Ральф і застогнав, відчувши, як ніж боляче впився між ребрами.

– Не смій вимовляти його ім’я, – прошепотів чоловік у светрі. – Не смій вимовляти його ім’я! Викрадач дітей! Підлий убивця! Центуріон! – Він натиснув сильніше, і тепер біль стала по-справжньому гострою, коли лезо ножа прорізало шкіру куртки. Ральф не думав, що він поранений (принаймні, поки що), але був цілком упевнений, що натиск ножа безумця достатньо сильний, щоб залишити великий синець. Але це нічого; якщо йому вдасться залишитися живим, він буде вважати себе щасливчиком.

– Добре, – сказав Ральф. – Я не буду згадувати його імені.

– Проси пробачення! – прошипів сивоволосий, знову натискаючи на ножа. На цей раз лезо пройшло крізь сорочку, і Ральф відчув, як по його боку побіг перший теплий струмок крові. «Що зараз під ножем? Печінка? Сечовий міхур? Що розташовано з цього боку?»

Ральф не міг згадати, та й не хотів. Перед його внутрішнім зором постала картина (до певної міри це була спроба відновити зв’язне мислення) – олень, що висить униз головою біля сільської крамнички в мисливський сезон. Осклянілі очі, звислий язик і темний отвір у животі, звідки людина з ножем – майже таким же, як цей – дістає нутрощі, залишаючи голову, м’ясо й шкіру.

– Вибач, – мовив Ральф тремтячим голосом. – Мені жаль.

– Так, правильно! Тобі варто було б жалкувати, але це не так! Не так!

Ще один поштовх. Гострий спалах болю. І знову тече гаряче і мокре.

Раптово в кімнаті стало світліше, немов усюдисущі оператори, що тинялися по Деррі з того моменту, як почалися демонстрації протесту проти абортів, увімкнули свої софіти. Але, звичайно, ніяких софітів не було; світло увімкнулося всередині нього.

Ральф повернувся до людини з ножем – людини, що втикає в нього зазубрене лезо, – і побачив, що того оточує колихка чорно-зелена аура, схожа на

(болотний вогник)

неясне фосфоресціююче світіння, яке Ральф іноді спостерігав у болотистих заростях після настання темряви. І по цьому полю проносилися пекучо-чорні горошини. Ральф дивився на ауру нападника з усе наростаючим жахом, майже не помічаючи того, що вістря ножа ввійшло в нього вже на одну шістнадцяту дюйма. Він лише невиразно відчував, як кров, що сочиться з рани, дістається до пояса його штанів.

«Він божевільний, і він справді збирається вбити мене – це не просто балачки. Він ще не зовсім готовий, не встиг налаштуватися, але зробить це дуже скоро. І якщо я спробую втекти – спробую поворухнути хоча б одним мускулом, щоб ухилитися від ножа, який він устромляє в моє тіло, – безумець уб’є мене одразу ж. Гадаю, він сподівається, що я сам поворухнуся… Тоді він зможе переконати себе, що у всьому винен тільки я».

– Ти і такі, як ти, – бурмотів чоловік зі здибленою сивою гривою, – о, ми знаємо про вас усе.

Рука Ральфа опустилася до кишені… І намацала крізь шкіру куртки щось досить велике, чого Ральф не міг пізнати, не міг пригадати, щоб він клав це туди. Але коли людина не може згадати останні чотири цифри телефонного номера, яким він користувався багато років, можливо все.

– Ваші хлопці! – вигукнув безумець. – От так, от так, от так! – На цей раз Ральф миттєво відчув біль, коли незнайомець знову полоснув його ножем; тонка червона нитка простягнулася від комірця сорочки до тильної сторони шиї. Ральф тихо застогнав, мимоволі стиснувши правою рукою предмет у кишені крізь куртку.

– Не кричи, – екзальтовано прошептав чоловік. – Краще цього не робити! – Його карі очі, не мигаючи, уп’ялися в Ральфа. Лінзи окулярів були настільки сильними, що малюсінька часточка лупи, яка застрягла на вії, здавалася пуголовком. Ральф бачив ауру цього чоловіка навіть у його очах – вона стелилася по його зіницях, немов зелений туман по чорній воді. Змієподібні спіралі, що миготіли по зеленому полю, стали ширшими, вони перепліталися й клубилися; і Ральф зрозумів, що, коли ніж повністю ввійде в його плоть, це зробить та частина особистості безумця, що викликала до життя чорні спіралі. Зелений – це сум’яття й параноя; чорний – щось інше. Щось

(зовні)

набагато гірше.

– Ні, – видихнув Ральф. – Я не буду кричати.

– Добре. Ти ж знаєш, що я відчуваю твоє серце через ніж. Його биття віддається мені в руку. – Обличчя безумця спотворилося в лютому оскалі. У куточках рота виступила слина. – Може, ти просто сам сіпнешся, і в результаті мені не потрібно буде брати на себе вбивство. – Ще одна хмара нудотного подиху обволікла обличчя Ральфа. – Ти ж геть старий.

Кров тепер лилася двома, а може, трьома струмками. Біль від устромленого леза був жахливий, немов у бік упилося жало гігантської бджоли.

«Або голка», – подумав Ральф, і ця думка здалася кумедною, незважаючи на ситуацію… Чи, радше, саме через неї. Це був справжній устромлювач голок; Джеймс Рой Гонґ у порівнянні з ним лише жалюгідний імітатор.

«І в мене не було ані найменшої можливості скасувати цю зустріч», – подумав Ральф. Але потім у голові промайнула думка, що безумці на кшталт цього суб’єкта у светрі навряд чи візьмуть до уваги скасування зустрічі. У таких божевільних розроблений свій план дій, і вони неухильно слідують йому, навіть якщо почнеться всесвітній потоп або трісне земля. Але що б не сталося потім, зараз Ральф знав одне – більше він не в змозі терпіти цей колючий біль. Великим пальцем правої руки він відігнув клапан кишені й сунув руку усередину. Торкнувшись предмета, Ральф одразу зрозумів, що це таке: газовий балончик, який Ґретхен, діставши із сумочки, поставила на кухонний стіл. «Маленький подарунок від Центру допомоги жінкам», – сказала вона.

Ральф не мав ані найменшого поняття, як балончик із кухонної шафи, куди він його поставив, потрапив у кишеню старої осінньої куртки, але зараз це його й не цікавило. Обхопивши балончик, великим пальцем Ральф зняв ковпачок. Він не зводив очей з перекошеного, дивно страшного обличчя незнайомця зі скуйовдженою сивою гривою.

– Мені дещо відомо, – сказав Ральф. – Якщо пообіцяєш, що не вб’єш мене, я тобі розповім.

– Що? – здивувався сивий. – Господи, та що може знати такий мерзотник, як ти?

«Що може знати такий мерзотник, як я?» – задався питанням Ральф, і відповідь моментально прийшла, вискочила, як чортик із табакерки. Він змусив себе схилитися до зеленої аури, що клубилася навколо сивого, переборюючи жахливий сморід, що виходив із хворого кишечника незнайомця. Одночасно Ральф дістав із кишені балончик і, притиснувши його до стегна, поклав вказівний палець на кнопку розбризкування газу.

– Я знаю, хто такий Кривавий Цар, – пробурмотів він.

Зіниці за каламутними лінзами розширилися – не лише від подиву, але й від несподіванки, – і нападник трохи подався назад. На мить жахливий тиск ослабшав. Це був його шанс, один-єдиний, подарований йому, і Ральф скористався ним – він метнувся вправо, злетівши зі стільця й гепнувшись на підлогу. Потилицею він ударився об кахель, але біль здавався таким далеким, таким дріб’язковим у порівнянні з відчутим полегшенням. Чоловік зі скуйовдженою гривою протестуюче скрикнув – сплеск люті, змішаної зі смиренністю, начебто він звик до подібних невдач за все своє непросте життя. Схилене над порожнім стільцем Ральфа його обличчя було перекошене від люті, випнуті очі здавалися якимись фантастичними, пекельними чудовиськами, що живуть у темних океанських глибинах. Ральф підняв газовий балончик, у мозку блискавкою промайнула думка перевірити, у який бік спрямовано розпилювач, – не виключено, що струмінь буде випущено в обличчя самому собі.

Але часу вже не залишалося.

Він натиснув на кнопку саме в той момент, коли чоловік зробив випад ножем уперед. Обличчя безумця вкрилося тонким серпанком крапель, начебто це був ароматизатор повітря із запахом сосни, який Ральф використовував у туалеті. Лінзи окулярів сивоволосого затуманилися.

Результат був миттєвий – єдине, чого бажав Ральф. Нападник, завивши від болю, упустив ніж (той, ударившись об ліве коліно Ральфа, упав між його ніг) і, обхопивши обличчя руками, кинувся зривати окуляри. Нарешті вони впали на стіл. Одночасно з цим тонка, маслянисто-жирна аура довкола нього спалахнула сліпуче-червоними кольорами й зникла – принаймні з поля зору Ральфа.

– Я осліп! – пронизливим голосом заволав чоловік. – Я осліп! Осліп!

– Ні, – відповів Ральф, підводячись на тремтячих ногах. – Ти просто…

Сивий, заволавши, упав на підлогу. Він качався по біло-чорних кахлях, закривши обличчя руками й репетуючи, як хлопчисько, якому прищемило дверима пальці. Крізь розставлені пальці Ральф бачив його щоки. Вони загрозливо багровіли.

Ральф наказав собі дати цьому типові спокій, адже це божевільний, до того ж небезпечний, як гримуча змія, – але він був занадто наляканий і присоромлений вчиненим, щоб прийняти цю, поза всяким сумнівом, чудову пораду. Думка, що на карту поставлене життя, що він мусив або взяти гору над нападником, або померти, вже починала здаватися нереальною.

Ральф, нахилившись, поклав долоню на руку чоловіка у светрі. Безумець відкотився від нього й почав бити брудними черевиками по підлозі, немов дитина, що б’ється в істериці.

– Ти сучий син! – волав він. – Ти в мене чимось вистрелив! – А потім уже зовсім неуявне: – Я тебе по судах затягаю!

– Гадаю, спершу тобі самому доведеться дещо пояснювати, – заперечив Ральф. Він побачив ніж, що лежав на підлозі, потягнувся до нього, але потім зупинився. Мабуть, краще, щоб на ножі не залишилося відбитків його пальців. Ральф випрямився, голова в нього паморочилася, і на мить шум дощу за вікном здався глухим, далеким. Ногою Ральф відкинув ножа подалі й похитнувся; щоб не впасти, йому довелося схопитися за спинку найближчого стільця. Все навколо знову стало непорушним. Він почув, як із коридора наближаються кроки й голоси.

«Ось тепер ви прийшли, – утомлено подумав Ральф. – Де ж ви були три хвилини тому, коли цей хлопець мало не проткнув мені легені, немов надувну кульку?»

У дверях з’явився Майк Генлон – сухорлявий чоловік близько тридцяти років, хоча й із сивою шапкою волосся. Через його плече визирав хтось, хто допомагав бібліотекареві у вихідні, а позаду юрбилися четверо чи п’ятеро цікавих, швидше за все із залу періодики.

– Містере Робертсе! – вигукнув Майк. – Ви дуже постраждали?

– Зі мною все гаразд, це він постраждав, – вимовив Ральф. Але, показуючи на нападника, який лежав на підлозі, Ральф випадково глянув на себе й зрозумів, що з ним далеко не все гаразд. Від змаху руки куртка розгорнулася, ліворуч на сорочці від пахви вниз розпливалася величезна кривава пляма.

– Чорт забирай, – спересердя мовив Ральф, опускаючись на стілець. Ліктем він зачепив окуляри в роговій оправі, і вони відлетіли на краєчок довгого столу. Каламутні плями на лінзах робили їх схожими на очі, осліплені катарактою.

– Він хлюпнув у мене кислотою! – волав чоловік на підлозі. – Я нічого не бачу, у мене облазить шкіра! Я відчуваю, як вона облазить!

Майк, мигцем глянувши на чоловіка, що качався по підлозі, присів поруч із Ральфом.

– Що сталося?