Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 42 страниц)

7.

Ральф піднявся до себе, поклав в одну каструлю консервовані боби, а в іншу кілька сосисок і почав метатися по кімнатах, клацаючи пальцями, куйовдячи волосся, чекаючи, коли ж буде готова його холостяцька вечеря. Утома, що невидимим каменем висіла на ньому з середини літа, відступила; він почував себе сповненим невгамовної, нестримної енергії, він був повен нею. Напевно, саме тому людям так подобаються бензедрин і кокаїн, ось лише коли дія цієї сили закінчиться, людина буде почувати себе вичавленим лимоном – скоріше використаним, ніж користувачем.

Ральф Робертс, який не знав, що волосся, по якому він проводив п’ятірнею, стало густішим і вперше за останні п’ять років у ньому з’явилися темні пасма, метався по квартирі, спочатку муркочучи, потім наспівуючи старенький рок-н-рольний мотивчик початку шістдесятих.

Боби булькали у своїй каструлі, сосиски варилися у своїй – ось лише Ральфові здавалося, що вони танцюють у такт старій пісеньці. Наспівуючи, Ральф покришив сосиски в боби, залив півпінтою кетчупу, додав гострого соусу, все перемішав і пішов до дверей з паруючою каструлею в руці. Зовсім як дитина, що спізнюється на свій перший у житті урок, Ральф жваво збіг сходами на перший поверх. Із шафи в прихожій він дістав старий жакет – той належав Мак-Ґоверну, але – якого біса! – і вийшов на веранду.

Аури зникли, але Ральф не розчарувався; у цей час його більше цікавив запах їжі. Він не пам’ятав, коли востаннє відчував такий голод. Сівши на верхню сходинку, виставивши вперед довгі кощаві ноги, Ральф заходився вечеряти. Перший ковток обпалив губи і язик. Але замість того, щоб перечекати, Ральф почав їсти швидше, майже не розжовуючи.

Ум’явши половину бобів, Ральф зробив перепочинок. Звір у шлунку ще не пішов на спочинок, але трохи втихомирився. Ральф притамував відрижку, оглядаючи Гарріс-авеню з почуттям такого задоволення, якого він не відчував уже багато років. За цих обставин задовольнятися було особливо нічим, однак це нічого не міняло. Коли востаннє він почував себе так само добре? Напевно, у той ранок, коли він прокинувся в сараї, вражений переплетенням променів – тисячами розмаїтих ниток, які заливали світлом тепле запашне місце його нічлігу.

«Або взагалі ніколи»

Так, або взагалі ніколи.

Він помітив місіс Перрін, яка швидше за все поверталася з «Надійного місця» – гібриду безкоштовної харчевні й нічліжки для бездомних. Ральф знову здивувався її дивній, ковзкій ході. Вона йшла прямо, начебто проковтнувши ціпок, і навіть не погойдувала стегнами. Її волосся, все ще темне, стримувала – а швидше за все, стискала – сітка для волосся, яку вона носила, немов лицар збрую. Товсті панчохи кольору лакричних льодяників виростали з бездоганно білих туфель… Сьогодні ввечері місіс Перрін надягла чоловіче вовняне пальто, поли якого ховали ноги аж до самих щиколоток, так що очам Ральфа було доступно не так і багато. Здавалося, при ходьбі вона покладалася лише на верхню частину ніг – Ральф подумав, що це, найімовірніше, результат хвороби хребта, – і через цей спосіб пересування, вкупі з довгим пальтом, у вигляді Естер Перрін було щось сюрреалістичне. Вона нагадувала фігурку чорної королеви на шахівниці, яку або пересуває чиясь невидима рука, або ж вона рухається з власної волі.

Коли старенька наблизилася до місця, де сидів Ральф – одягнений у ту ж порвану сорочку – й поглинав вечерю просто з каструлі, – аури знову почали просочуватися у видимий світ. Запалилися ліхтарі, і тепер Ральф бачив ніжно-бузкові арки, що висіли над кожним з них. Над деякими дахами здіймалося червоне марево, інші дахи виливали жовтий туман, подекуди миготіли світло-вишневі проблиски. На сході, де вже збиралася ніч, обрій майорів неясними зеленими спалахами.

Ральф спостерігав, як навколо місіс Перрін збиралася аура – сіро-сталева, кольору форми курсантів Вест-Пойнту. Темніші плями, на зразок фантомних ґудзиків, мерехтіли над її сідницями (Ральф гадав, що десь під одягом все-таки була захована й така частина тіла). Він не був певен, але подумав, що ці плями цілком можуть бути ознакою хвороби, що розвивається.

– Доброго вечора, місіс Перрін, – чемно привітався він, спостерігаючи, як слова набувають форми сніжинок.

Жінка окинула Ральфа презирливим поглядом, одночасно роблячи висновки й ставлячи на ньому хрест.

– Бачу, що ти все в тій же сорочці, Робертсе, – відрізала вона.

Не вимовила, але Ральф був упевнений, що подумала: «Я бачу також, як ти, сидячи на веранді, уплітаєш боби просто з каструлі, немов голодранець, якого ніколи не вчили хороших манер… А я завжди запам’ятовую те, що бачу, Робертсе».

– Так, – кивнув Ральф. – Здається, я забув переодягтися.

– Гм-м-м, – протягнула місіс Перрін, і тепер Ральфові здалося, що жінка подумки оцінює стан його спідньої білизни. «Коли ж востаннє ти міняв її? Страшно навіть подумати, Робертсе».

– Чудовий вечір, місіс Перрін.

Ще один швидкий, якийсь пташиний погляд, тільки тепер у небо. І потім знову на Ральфа.

– Похолодає.

– Ви так гадаєте?

– Так – бабине літо скінчилося. Тепер по моїй спині можна складати прогноз погоди, із цим завданням вона справляється чудово. – Вона помовчала. – Здається, це жакет Білла Мак-Ґоверна?

– Так і є, – погодився Ральф, міркуючи, чи запитає вона, чи відомо про це Біллу. Але місіс Перрін тільки наказала йому застебнутися.

– Ти ж не хочеш стати кандидатом у туберкульозники? – суворо запитала вона, а стиснуті губи додали: «Як і в божевільні».

– Звісно, ні, – запевнив її Ральф. Він відставив каструлю вбік, потягнувся до гудзиків, потім зупинився. На лівій руці була рукавиця, але він не помічав її до останнього моменту.

– Краще зняти рукавицю, – мовила місіс Перрін, блиснувши очима.

– Згоден, – покірно сказав Ральф. Він скинув рукавицю й застебнув жакет Мак-Ґоверна.

– Моя пропозиція залишається в силі, Робертсе.

– Прошу?

– Щодо лагодження сорочки. Якщо тільки ти зможеш розстатися з нею на кілька днів. – Вона помовчала. – Сподіваюся, у тебе є інша, щоб носити, поки я полагоджу цю?

– Звичайно, – відповів Ральф. – І навіть кілька.

– Сорочки варто міняти щодня. Робертсе, у тебе на підборідді соус. – Після цієї тиради місіс Перрін пішла.

Те, що було потім, Ральф зробив не розуміючи і не думаючи, корячись інстинкту, як і у випадку з різким жестом, коли він намагався відігнати лікаря № 3.

Він підняв ліву руку й згорнув долоню трубочкою навколо рота. Потім різко, із присвистом, вдихнув.

Результат виявився разючим. «Олівець» сірого світла вирвався з аури місіс Перрін, мов голка дикобраза. Він раптово розтягнувся, ринувшись назад, тоді як сама жінка рухалася вперед, минув вистелену листям галявину й кинувся в трубочку, складену пальцями Ральфа. Зробивши ще один вдих, Ральф відчув проникнення цього потоку як входження чистої енергії. Несподівано він відчув, що засвітився як неонова вивіска над будинком кінотеатру. Його аж розпирало від сили, – відчуття, що в будь-який момент він може вибухнути, пробігло по його грудях, шлунку, скотилося по ногах до кінчиків пальців, одночасно кинувшись у голову, загрожуючи розірвати череп, наче тонке бетонне покриття протиракетного бункера.

Ральф бачив промені світла, сірі, як наелектризований туман, що паруючими потоками виходили від його пальців. Лякаюче і водночас радісне відчуття сили опромінило його думки, але тільки на мить.

Потім прийшли каяття совісті й страх.

«Що ти робиш, Ральфе? Чим би це не було, воно не належить тобі. Хіба став би ти красти гроші з її сумочки, поки ніхто не бачить?»

Ральф відчував, як палає його обличчя. Він опустив руку й закрив рота. Коли губи й зуби зімкнулися, він чітко почув – і відчув, – як щось хруснуло всередині. Звук, як від надкушування стебла свіжого ревеню.

Місіс Перрін зупинилася, і Ральф з тривогою відзначив, як вона ледь обернулася й оглянулася довкола. «Я не хотів, – подумки пояснив він. – Слово честі, місіс Перрін, я не хотів – адже я тільки починаю осягати все це».

– Робертсе?

– Так?

– Ти що-небудь чув? Схоже на пістолетний постріл?

Ральф відчув, як запалали вуха, коли він похитав головою:

– Ні… У мене слух уже не той…

– Швидше за все, на Канзас-стріт вистрілила вихлопна труба, – мовила жінка, не звертаючи уваги на слабкі виправдання Ральфа. – Але все одно серце в мене стрибнуло в п’яти.

Вона знову пішла своєю дивною ковзкою ходою шахової королеви, потім зупинилася й оглянулася ще раз. Аура її стала блідішою, але Ральф легко бачив очі місіс Перрін – пронизливі, як у яструба.

– Ти змінився, Робертсе, – сказала вона. – Помолодшав.

Ральф, який сподівався чого завгодно («Негайно віддай мені те, що вкрав, Робертсе»), зміг лише пробурмотіти у відповідь:

– Ви гадаєте… Як мило… Я зрозумів…

Вона лише махнула рукою:

– Можливо, це тільки освітлення. І я раджу тобі, Робертсе, не бруднити цей жакет. Я завжди вважала містера Мак-Ґоверна людиною, яка справно стежить за своїми речами.

– Краще б він стежив за своїми головними уборами, – заперечив Ральф.

Пронизливі очі, що вже відверталися, знову полоснули Ральфа:

– Що?

– Панама, – пояснив Ральф. – Білл загубив її десь.

Місіс Перрін подумала секунду, потім знову гумкнула:

– Іди додому, Робертсе. Якщо ти й далі будеш сидіти на вулиці, обов’язково занедужаєш. – І заковзала далі без видимої втрати, завданої бездумною крадіжкою Ральфа.

«Крадіжка? Певен, що це абсолютно неточне пояснення, Ральфе. Те, що ти зробив, радше…»

– Вампіризм, – похмуро вимовив Ральф, відставивши каструлю з бобами подалі й повільно потираючи руки. Він почував себе присоромленим… Винним… І його розпирало зовсім не від енергії.

«Замість крові ти вкрав у неї трохи життєвої енергії, але вампір залишається вампіром, Ральфе».

Правильно. Несподівано йому здалося, що це відбувається з ним не вперше.

«Ти змінився, Робертсе. Помолодшав».

Ось що сьогодні сказала місіс Перрін, але ж йому постійно кажуть це починаючи з кінця літа. Основна причина того, що друзі не особливо наполягали на його візиті до лікаря, полягала в тому, що він не скидався на хворого. Він скаржився на безсоння, однак зовні мав цілком здоровий вигляд. «Гадаю, стільниковий мед сотворив диво», – зауважив Джон Лейдекер, коли вони в неділю виходили з бібліотеки, – тепер здавалося, що це було ще в кам’яному віці. А коли Ральф поцікавився, що саме Лейдекер має на увазі, той згадав про безсоння Ральфа. «Ви маєте вигляд у тисячу разів кращий, ніж під час нашої першої зустрічі».

І Лейдекер був не єдиний. Усі ці дні Ральф почував себе загнаним у кут, замученим і розбитим… Але навколишні твердили, який чудовий у нього вигляд, яким відпочилим він здається, як він помолодшав.

Елен… Мак-Ґоверн… Навіть Фей Чепін тижнів зо два тому сказав щось подібне, хоча Ральф і не міг пригадати його слів…

– Ні, можу, – розгублено пробурмотів він. – Він запитав, чи не користуюся я кремом від зморщок. Крем від зморщок. Боже праведний! Невже він і тоді крав помаленьку, забирав в інших їхню життєву силу?

Крав, навіть не здогадуючись при цьому?

– Мабуть, – так само тихо пробурмотів він. – Та ж я вампір! О Господи!

«Але чи правильне це визначення? – несподівано подумав він. – Може, у світі аур крадіїв життєвої енергії називають «центуріонами»?» Перед його внутрішнім зором постало біле, божевільне обличчя Еда Діпно, – так повертається примара, щоб обвинуватити свого вбивцю, і Ральф, жахнувшись, обхопив коліна руками й уткнувся в них обличчям.

Розділ п’ятнадцятий

1.

О сьомій двадцять до будинку Луїзи під’їхав «Лінкольн» випуску сімдесятих років. Ральф – останню годину він мився, голився й намагався хоч трохи заспокоїтися – стояв на ганку й спостерігав, як Луїза вибирається із заднього сидіння авта. Вона попрощалася, і легкий вітерець доніс до нього задерикуватий молодий сміх.

«Лінкольн» від’їхав, і Луїза пішла до будинку. Пройшовши половину доріжки, вона зупинилася й обернулася. Млосно довгу мить вони розглядали один одного, стоячи пообіч Гарріс-авеню, і чудово бачили, незважаючи на темряву, що згущувалася, і двісті ярдів, які розділяли їх. Один одному в цій темряві вони потай здавалися палаючими смолоскипами. Луїза спрямувала на нього палець. Рух дуже нагадував жест, яким вона вистрілила в лікаря № З, але Ральф не злякався.

«Намір, – подумав він. – Усе залежить від наміру. У цьому світі є кілька помилок… Але як тільки тобі стає зрозумілий твій шлях, можливість помилок, швидше за все, зводиться до нуля».

Вузенький блискучий сірий промінчик сили зринув на кінчику пальців Луїзи і полетів крізь тіні Гарріс-авеню. Авто, що саме проїжджало, безперешкодно промчало крізь нього. Вікна машини спалахнули, на долю секунди передні фари загорілися яскравіше… І все.

Ральф теж підняв палець, і з нього почав розростатися блакитний потік. Два промінчики зустрілися посеред Гарріс-авеню й переплелися, як гілки жимолості. Піднімаючись угору, цей поросячий хвостик бліднув. Потім Ральф зігнув палець, і його частина любовного вузлика, що з’явився посередині Гарріс-авеню, зникла, а за мить розчинився і промінчик Луїзи.

Ральф повільно зійшов із ганку й пішов просто по газону. Луїза йшла йому назустріч. Зустрілися вони посеред вулиці… Там, де насправді зустрілися вже давно.

Ральф обійняв її й поцілував.

2.

«Ти змінився, Робертсе. Помолодшав».

Ці слова знову й знову зринали в його думках – так повторює одну й ту ж фразу заїжджена платівка, – коли Ральф, сидячи на кухні Луїзи, пив каву. Він не міг відвести від неї погляд. Луїза Чесс була з виду років на десять молодша і фунтів на десять легша, ніж та жінка, до образу якої він звик в останні роки. Цікаво, сьогодні в парку вона теж була такою? Навряд, хоча зранку Луїза, дуже замучена, плакала – напевно, тому й виглядала інакше.

І все ж…

Так, і все ж. Зникла тонка сітка зморшок навколо рота, як і подвійне підборіддя й мішки в’ялої шкіри на повних руках. Сьогодні вранці вона гірко плакала, а ввечері випромінювала щастя, але Ральф знав, що не в цьому причина разючих змін.

– Мені зрозуміле значення твого погляду, – сказала Луїза.

Дивно. Звичайно, у такий спосіб вирішується питання, чи все це насправжки, але все одно страшнувато. «Ми знайшли «Джерело Юності». Забудь про Флориду; джерело в Деррі, зовсім поруч».

– Ми знайшли?

Вона здавалася здивованою… І трохи настороженою, наче підозрювала, що він жартує з нею. Або поводиться з нею, як з «нашою Луїзою».

Луїза підійшла і взяла Ральфа за руку.

– Піди у ванну. Глянь на себе в дзеркало.

– Я чудово знаю, який маю вигляд, чорт забирай, я щойно поголився. Дуже ретельно.

Вона кивнула:

– Ти добряче потрудився, Ральфе… Але справа зовсім не в щетині. Просто подивися на себе.

– Ти серйозно?

– Так, – твердо відповіла Луїза. – Дуже серйозно.

Ральф майже дійшов до дверей, коли вона мовила:

– Ти не лише поголився; ти ще й сорочку змінив. Молодець. Мені не хотілося говорити, але вона порвалася.

– Хіба? – запитав Ральф. Він стояв спиною, так що Луїза не бачила його посмішки. – А я й не помітив.

3.

Хвилини зо дві, спираючись на умивальник, Ральф розглядав себе в дзеркало. Стільки часу знадобилося йому, щоб розгледіти те, що подумки він уже бачив. Пасма нового, чорного й блискучого як вороняче крило, волосся вражали, як і зникнення виродливих мішків під очима, – але він не міг відірвати погляду від того, якими стали його губи, позбувшись глибоких зморщок. Дивна… Неприродна річ. Рот практично парубка. І… Раптом Ральф засунув палець у рот і провів ним по правій нижній ясні. Він не був цілком певен, однак йому здалося, що ясна трохи припухли, готові оголити новий ряд зубів.

– Оце так, – пробурмотів Ральф, подумки переносячись у той спекотний день, коли він зіткнувся з Едом Діпно на його галявині. Тоді Ед розповів йому, що Деррі повне збожеволілих істот-дітовбивць. Чудовиськ, які крадуть життя. «Сюди стягаються всі сили, – повідомив йому Ед. – Знаю, важко повірити в таке, але це правда».

Тепер Ральфові повірити було легше. Важче стало погоджуватися з твердженням, що Ед збожеволів.

– Якщо так триватиме й далі, – стоячи в дверях, сказала Луїза, – нам доведеться одружитися й виїхати з міста, Ральфе. Сімона й Міна не могли – у буквальному значенні слова – відвести від мене погляду. Я базікала про нову косметику, отриману поштою, але вони не клюнули на цю приманку. Чоловік міг би повірити, але жінка чудово знає, що косметиці під силу, а що ні.

Вони повернулися в кухню, і, хоча аури тимчасово зникли, Ральф усе ж побачив світіння, що виходило від комірця шовкової блузи Луїзи.

– Зрештою, я сказала їм єдину річ, якій вони могли повірити.

– Що саме? – поцікавився Ральф.

– Я сказала, що зустріла чоловіка. – Луїза зам’ялася, а потім, заливаючись рум’янцем, випалила: – І закохалася в нього.

Ральф узяв її за руку й обернув до себе. Він дивився на маленьку, акуратну складочку біля ліктя й думав, як би йому хотілося торкнутися її губами. Або кінчиком язика. Потім він глянув на Луїзу:

– А це правда?

Вона подивилася на нього щирим, сповненим надії поглядом і тихенько відповіла:

– Мені так здається, але тепер усе так дивно. Я впевнена лише в одному: мені хочеться, щоб це було правдою. Мені потрібен друг. Я так довго була переляканою, нещасною, самотньою. Самотність – найстрашніше, коли старієш, – не болі й ломота в попереку й не те, як задихаєшся, піднімаючись сходами, по яких злітала, коли тобі було двадцять, а саме самотність.

– Так, – погодився Ральф. – Це найстрашніше.

– Ніхто з тобою більше не розмовляє, іноді люди розмовляють у твоїй присутності, але це не те саме – найчастіше виникає відчуття, начебто тебе взагалі не бачать. З тобою таке траплялося?

Ральф подумав про Деррі Старих Шкап, місто, яке ігнорує світ-що-квапиться-на-роботу, світ-що-квапиться-погратися, і кивнув.

– Ральфе, обійми мене.

– Із задоволенням, – відгукнувся він і ніжно схопив жінку в обійми.

4.

Через якийсь час, скуйовджені, здивовані й неймовірно щасливі, Ральф і Луїза сиділи у вітальні на дивані, такому вузькому, що їм доводилося тісно притискатися один до одного. Але ніхто з них не заперечував.

Рука Ральфа лежала на плечах Луїзи. Вона розпустила волосся, а він перебирав пасма, дивуючись, як швидко забувається в пальцях відчуття жіночого волосся, котре так дивовижно відрізняється від чоловічого. Луїза розповідала йому про гру в покер, а він уважно слухав, дивуючись, але не дуже дивуючись.

Близько дюжини жінок збиралися в Ладлоу щотижня, щоб пограти в покер, роблячи невеликі ставки. Додому поверталися, програвши п’ять баксів або вигравши десятку, але найчастіше справа закінчувалася виграним доларом або залишеною на карточному столі гіркою дріб’язку. І хоча серед них на кількох хороших гравців припадало кілька нікудишніх (Луїза зараховувала себе до першої категорії), в основному це був спосіб непогано провести вечір – своєрідна аналогія шахових турнірів чоловічої половини Старих Шкап.

– Ось лише сьогодні я не змогла програти. Я мала б повернутися додому без цента в кишені: як можна зосередитися, якщо постійно запитують, які вітаміни я приймаю, де я робила профілактику обличчя й тому подібне, і мусиш щось вигадувати у відповідь, намагаючись не заплутатися у власній брехні.

– Важкувато тобі було, – поспівчував Ральф, намагаючись не посміхатися.

– Дуже важко. Але замість того щоб програвати, я загрібала гроші. І знаєш чому, Ральфе?

Він знав, але похитав головою, даючи змогу Луїзі сказати все самій. Йому подобався звук її голосу.

– Це все аури. Я не завжди знала точно, які карти у них в руках, але навіть тоді була впевнена, у кого хороші, а в кого погані. Я не завжди бачила аури – ти ж знаєш, вони приходять і відходять, – але однаково я грала краще, ніж будь-коли. А потім я почала спеціально програвати, щоб вони не зненавиділи мене. І знаєш що? Навіть спеціально програвати виявилося дуже важко. – Луїза глянула на свої руки, потім раптом захвилювалася. – А повертаючись додому, я зробила вчинок, якого соромлюся.

Ральф знову побачив її ауру: нечітку молочно-сіру примару, в якій кружляли малюсінькі темно-сині крапельки.

– Перш ніж розказати, послухай мене. Може, я розповім тобі про щось подібне.

І він оповів їй про свою зустріч із місіс Перрін, коли він, сидячи на веранді, їв і чекав Луїзу. І щойно він зізнався в тому, що вчинив зі старенькою леді, у нього знову запалали вуха.

– Так, – мовила Луїза, коли Ральф закінчив своє оповідання. – Те саме зробила і я… Але я не хотіла, Ральфе… Принаймні, я не думаю, що діяла усвідомлено. Я сиділа на задньому сидінні автомобіля поруч із Міною, вона весь час базікала про те, як я змінилася, як помолодшала, і я подумала – мені соромно говорити про це вголос, але краще сказати, – я подумала: «Зараз я заткну тобі рота, дурна заздрісна дурепо». Тому що вона заздрила, Ральфе. Я бачила це по її аурі. Не дивно, що ревнощі називають зеленооким чудовиськом? Загалом, я показала пальцем у вікно й сказала: «О, Міно, який чарівний будинок». А коли вона відвернулася, щоб глянути, я… Я зробила те саме, що й ти, Ральфе. Тільки я не згортала долоню трубочкою. Я просто вигнула губи… Ось так… – І Луїза продемонструвала, ставши схожою на жінку, що приготувалася до поцілунку, і Ральфові непереборно захотілося скористатись цим… – І я вдихнула велику хмару її поля.

– І що сталося? – з цікавістю запитав Ральф. Луїза болісно розсміялася:

– Зі мною чи з нею?

– З вами обома.

– Міна підстрибнула й ляснула себе по шиї. «На мені жучок! – вигукнула вона. – Він укусив мене! Зніми його, Лу! Допоможи, будь ласка!»

Звичайно, ніякої комашки там не було – я була цією комашкою, – але я однаково змахнула з її шиї невидимого жучка, опустила скло й сказала, що він полетів. Мені ще пощастило, що я обмахнула її шию, а не вишибла мізки – настільки я була переповнена енергією. У мене було відчуття, начебто я легко можу пробігти всю дорогу додому.

Ральф кивнув. Луїза, помовчавши, виснувала:

– Це було чудово… Занадто чудово. Як у телевізійних історіях про наркотики – спочатку вони підносять тебе в рай, а потім скидають у пекло. А якщо ми вже не зможемо зупинитися?

– Так, – погодився Ральф. – І якщо ми завдаємо людям шкоди? Я весь час думаю про вампірів.

– А знаєш, про що весь час думаю я? – Луїза перейшла на шепіт. – Про те, що говорив Ед Діпно. Про центуріонів. А якщо це ми, Ральфе? Якщо це і є ми?

Ральф, пригорнувши жінку до себе, поцілував її у маківку. Луїза, вимовивши вголос найжахливіші його думки, полегшила біль його серця, але й змусила задуматися над тим, що самотність – найстрашніше в старості.

– Розумію, – відповів Ральф. – Те, що я вчинив із місіс Перрін, було під впливом моменту – я взагалі не роздумував над цим. А ти?

– Саме так усе й відбувалося. – Луїза поклала голову йому на плече.

– Ми не можемо чинити так і далі, – сказав він. – Тому що це справді може стати поганою звичкою. Бо все, що аж настільки добре, обов’язково перетворюється в наркоманію, погоджуєшся? Ми зобов’язані постаратися налаштувати якийсь захист проти таких неусвідомлених учинків. Бо, по-моєму, я користувався цим даром, адже так? Саме тому…

Його перервав скрип гальмуючих шин. Луїза й Ральф стривожено подивилися одне на одного, а звук не припинявся. Коли стих скрегіт, почувся глухий удар. Потім був чи то дитячий, чи жіночий крик, Ральф не зміг точно визначити. Вигук: «Що сталося?» Потім: «Аварія!» – і тупіт ніг по тротуару.

– Залишайся на дивані, – сказав Ральф і поспішив до вікна у вітальні. Коли він підбіг до нього, на нього впала тінь Луїзи, яка стала поруч. У душі Ральф схвалив її вчинок. За таких обставин так само вчинила б і Керолайн.

Вони дивилися на нічний світ, що переливався і пульсував у дивному світлі. Ральф знав, що вони побачать Білла, знав це – Білла, збитого машиною, яка проїжджала, мертвого Білла, що лежить на вулиці з панамою біля його витягнутої руки. Він міцніше пригорнув до себе Луїзу, а вона схопила його за руку.

Але у світлі фар «форда» розпластався не Білл, а Розалі. Її ранковим експедиціям настав кінець. Вона лежала в калюжі крові, з перебитим у кількох місцях хребтом. Коли водій, що збив її, опустився на коліна біля старої приблуди, безжалісне сяйво вуличного ліхтаря освітило його особу.

Водієм виявився Джо Вайзер, фармацевт із «Райт-Ейд», по краях його жовтогарячої аури металися червоно-сині, спалахи. Він гладив собаку по боці, і з кожним погладжуванням гидкої чорної аури, що обліпила Розалі, поле її руйнувалося.

Жах охопив Ральфа, обдав його хвилею холоду, перетворюючи яйця в одну щільну грудку. І раптом він знову перенісся в липень 1992 року: Керолайн умирає, постукує хронометр Вісника Смерті, а Ральф намагається втримати зазвичай такого врівноваженого чоловіка Елен від спроби вчепитися в горло здорованеві-садівнику.

І тут – вишенька на шарлотку, як сказала б Керолайн, – з’являється Дорренс Марстеллар. Старий Дор. І що ж тоді він сказав?

«Я б не став більше доторкатися до нього… Я й так уже не бачу твоїх рук».

Не бачу твоїх рук.

– О Господи, – прошептав Ральф.

5.

До реальності Ральфа повернула Луїза, яка похитувалась і готова була в будь-яку секунду зомліти.

– Луїзо! – різко скрикнув Ральф, хапаючи її за руку. – Луїзо, як ти себе почуваєш?

– Здається… Добре… Але, Ральфе… Ти бачиш…

– Так, це Розалі. Гадаю, вона…

– Я не маю на увазі її, я кажу про нього! – Вона показала праворуч.

Лікар № 3 стояв, опираючись об багажник «форда» Джо Вайзера, панама Білла Мак-Ґоверна з’їхала на його лису потилицю. Він дивився на Ральфа й Луїзу, зухвало посміхаючись, потім повільно підняв маленьке рученя й показав їм «носа», помахуючи коротенькими пальчиками.

– Ах ти, покидьку! – закричав Ральф, у розпачі вдаряючи кулаком об стіну. До місця події збігалися люди, але вони нічим не могли допомогти: собака вмирав. Чорна аура згущувалася, перетворюючись на подобу паленої цегли, вона огортала собаку чорним покривалом, і щоразу рука Вайзера зникала, коли той проводив нею по цьому жахливому савану.

Тепер лікар № 3 виставив уперед вказівний палець і схилив голову набік, мовби кажучи: «Увага!» Він навшпиньках пройшов уперед – абсолютно непотрібний жест, все одно його ніхто не бачив, але карлик, мабуть, мав пристрасть до театру – і потягнувся до задньої кишені штанів Джо Вайзера.

Карлик оглянувся на Ральфа й Луїзу, мовби перевіряючи, дивляться вони чи ні. Тоді так само навшпиньках пройшов далі, витягнувши вперед ліву руку.

– Зупини його, Ральфе, – простогнала Луїза. – Будь ласка, зупини його.

Повільно, немов під дією снодійного, Ральф підняв руку, а потім різко опустив її. Із пальців бризнув потік синього світла, але одразу розсіявся, розтікшись по склу. Бліда туманна хмарка вирвалася з будинку Луїзи, а потім зникла. Лисий лікар погрозив пальчиком. «Ну-ну, нечемний хлопчик», – промовляв його жест.

Лікар № 3, знову потягнувшись уперед, дістав щось із задньої кишені штанів Джо Вайзера, у той час як той стояв перед збитим собакою. Ральф не міг із певністю сказати, що це таке, поки чудовисько в брудному халаті не зірвало панаму Мак-Ґоверна з голови й не зробило вигляд, що проводить нею по неіснуючому волоссю. Створіння заволоділо чорним гребінцем, який можна купити в будь-якому магазині за долар двадцять дев’ять центів. Потім воно підстрибнуло в повітря, клацнувши каблуками, немов злісний ельф.

Зачувши наближення маленького лікаря, Розалі підняла морду. Потім повільно поклала голову на асфальт і вмерла. Аура, що оточувала її, моментально зникла – не розчинилася, а луснула, мов мильна булька.

Вайзер звівся на ноги, повернувся до чоловіка, що стояв на узбіччі, й почав пояснювати йому, як усе сталося, як собака несподівано кинувся під машину. Ральф навіть розібрав кілька слів, що вилетіли з вуст Вайзера: «…собака немов з’явився нізвідки».

А коли Ральф ковзнув поглядом по крилу машини, виявилося, що саме туди й повернувся лікар-карлик.