Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 42 страниц)

Розділ чотирнадцятий

1.

Була за чверть четверта, коли Ральф перетнув Гарріс-авеню й підійшов до свого будинку. Утома знову поверталася, Ральфові здавалося, що він не спав цілу вічність. І в той же час він почував себе краще, ніж раніше. Був більш зібраним. Більше сам собою.

«А може, тобі просто хочеться вірити в це? У те, що людина не може переживати такі страждання без якої-небудь нагороди? Чудова думка, Ральфе, але не надто реалістична».

«Гаразд, – подумав він. – Зараз я трохи збентежений».

Так воно й було. А ще він відчував страх, утому, цілковиту розгубленість і дещицю жадання. Одна чітка думка проходила червоною ниткою крізь цю мішанину емоцій, одне, що йому необхідно зробити до того, як він займеться іншими проблемами: помиритися з Біллом. Якщо будуть потрібні вибачення, він погодиться й на це. Зрештою, він повинен вибачитися. Адже не Білл прийшов до нього й сказав: «Старий, ти маєш жахливий вигляд, розкажи-но мені, що відбувається». Ні, це він пішов до Білла. Він помилився, але це, однак, нічого не міняє…

«Господи, Ральфе, ну що мені з тобою робити?»

Здивований голос Керолайн пролунав настільки ж чітко, як бувало в перші тижні після її смерті, коли він боровся з приступами розпачливої туги, подумки обговорюючи з Керолайн усі проблеми… Іноді він розмовляв з нею вголос, якщо доводилося залишатися самому в домі.

«Саме Білл першим затіяв сварку, а не ти. Бачу, ти і далі налаштований украй критично до себе, як і тоді, коли я ще була жива. Здається, деякі речі ніколи не змінюються».

Ральф посміхнувся. Що ж, можливо, деякі речі справді ніколи не змінюються, і, можливо, у суперечці винен саме Білл. Питання в тому, чи хоче він позбутися товариства Білла через дурну сварку й дріб’язкове з’ясовування того, хто з них правий, а хто ні. Ральфові цього не хотілося, і якщо для примирення будуть потрібні вибачення, яких Білл не зовсім і заслужив, то що тут жахливого? Наскільки йому відомо, язик не зламається від двох коротеньких складів: «ви-бач». Керолайн усередині нього відповіла на цю думку скептичним мовчанням. «Та нехай уже, – подумки повідомив їй Ральф. – Я зроблю це для себе, а не для нього. Або для тебе, якщо вже на те пішло».

Ральф був здивований, навіть уражений, яке почуття вини викликала в ньому остання думка – начебто він богохульствував, поглумився над святинею. Але думка не стала від цього менш доречною.

Ральф зупинився, шукаючи в кишені ключі, й побачив записку, прикріплену до дверей. Він пошукав окуляри, але згадав, що залишив їх на кухонному столі. Ральф подався назад, намагаючись розібрати закарлючки Білла:

«Дорогий Ральфе/Луїзо/Фею/ хто завгодно!

Більшу частину дня я, швидше за все, проведу в лікарні Деррі. Телефонувала племінниця Боба Полгерста й повідомила, що справи кепські: бідолаха майже закінчив свій бій. Палата № 313 у міській лікарні – останнє місце на землі, де мені хотілося б провести цей чудовий жовтневий день, але, гадаю, мені краще пройти це до кінця.

Ральфе, вибач за вранішні неприємності. Ти прийшов до мене по допомогу, а я замість цього мало не вчепився тобі в горло. Єдине, що я можу сказати як вибачення, – наближення смерті Боба Полгерста добряче вимучило мене. Гаразд? Вечеря за мною… Якщо ти ще захочеш провести вечір у моєму товаристві.

Фею, будь ласка, будь ласка, БУДЬ ЛАСКА, перестань діставати мене своїм шаховим турніром. Я пообіцяв тобі, що буду грати, і я слова дотримаю.

Прощавай, жорстокий світе.

Білл»

Ральф із почуттям полегшення і вдячності випрямився. Якби все інше, що відбувається з ним, можна було залагодити з такою легкістю… Він піднявся до себе нагору і вже набирав у чайник воду, коли задзвонив телефон. Телефонував Джон Лейдекер.

– Радий, що нарешті застав вас удома, – сказав він. – Я вже почав хвилюватися.

– Чому? – здивувався Ральф. – Що сталося?

– Може, й нічого, але… Усе-таки Чарлі Пікерінґа випустили під заставу.

– Але ви сказали, що цього не станеться.

– Я помилився. – У голосі Лейдекера було роздратування. – До того ж я помилився не лише щодо цього. Я казав, що суддя визначить заставу в сумі близько сорока тисяч доларів, але я не знав, що справу Пікерінга доручать судді Стедмену, відомому своєю фразою, що він навіть не вірить у божевілля. Стедмен встановив суму застави – вісімдесят ґрандів.[39]39
  Grand (англ.) – тисяча доларів (жарг.).


[Закрыть] Призначений захисник Пікерінґа вив, як вовк на місяць, але це не допомогло.

Ральф відзначив, що й далі тримає в руці чайник, і поставив його на стіл.

– І він таки заплатив заставу?

– Так. Пам’ятаєте, як я вам казав, що Ед Діпно викине його, немов ніж зі зламаним лезом?

– Так.

– Що ж, зарахуйте ще одну поразку Джону Лейдекеру. Сьогодні зранку Ед з’явився в будинок суду з портфелем, набитим грішми.

– З вісьмома тисячами доларів? – здивовано запитав Ральф.

– Я ж сказав, що з портфелем, а не з конвертом, – відповів Лейдекер. – І він приніс не вісім, а вісімдесят. Усі в суді досі обговорюють його появу. Про це будуть пащекувати ще й після Різдва.

Ральф спробував уявити Еда Діпно в одному з його мішкуватих светрів і витертих вельветових штанях – Керолайн називала їх «робою вченого», – який витягає з портфеля пачки двадцяток і соток, але не зміг.

– Із ваших слів я зрозумів, що досить сплатити десять відсотків.

– Так воно і є. Якщо людина може пред’явити заставну на дім або іншу власність. Так і буває в більшості випадків, коли затриманого випускають під заставу. Очевидно, Ед не міг зробити цього, зате в нього завалялася якась дещиця грошей під матрацом. А може, він кого-небудь пограбував?

Ральф несподівано згадав листа, отриманого від Елен приблизно за тиждень після того, як вона вийшла з лікарні й переїхала в Гай-Рідж. Вона згадала про чек, отриманий від Еда, – сімсот п’ятдесят доларів. «Здається, це має означати, що він усвідомлює свою відповідальність», – писала вона. Ральф подумав, чи написала б вона те саме, дізнавшись, що Ед прийшов у будинок окружного суду з такою купою грошей, якої вистачило б на заможне існування його дочки років на п’ятнадцять… І вніс заставу, щоб звільнити безумця, який полюбляє побавитися ножичком.

– Цікаво, де він дістав їх? – запитав Ральф Лейдекера.

– Не маю уявлення.

– І він не зобов’язаний був давати пояснення?

– Абсолютно. Це вільна країна. Як я зрозумів, він згадував про якісь акції.

Ральф знову пригадав колишні часи – благословенні деньки – ще до того, як занедужала й померла Керолайн, а Ед збожеволів. Згадав про те, як двічі на місяць вони обідали разом, їли піцу в будинку Діпно або знаменитий пиріг із куркою, який так майстерно готовила Керолайн, він згадав, як одного разу Ед обіцяв звозити їх у Банґор, коли його акції піднімуться в ціні. «От і добре», – відповіла тоді Елен, захоплено дивлячись на Еда. Вона вже була вагітна, але через маленький строк мала вигляд чотирнадцятилітньої дівчинки із зібраним у хвостик волоссям і в просторій сукні. «Як ти гадаєш, акції якої компанії виростуть перш за все, Едварде? Акції на дві тисячі доларів у «Юнайтед тоджем» чи на шість тисяч в «Амалгамейтед сурболлс»?» А він буркнув щось дружині, але його бурчання лише розвеселило всіх, тому що в Еда Діпно й у думках не могло бути нічого поганого. Усі, хто знав Еда Діпно більше двох тижнів, вважали, що він і муху не в змозі скривдити. І тільки Елен могла вважати інакше – уже тоді Елен пізнала й зворотний бік медалі, незважаючи на її закохані погляди.

– Ральфе? – окликнув його Лейдекер. – Ви мене чуєте?

– В Еда не було ніяких акцій, – відповів Ральф. – Він працював рядовим хіміком-дослідником, а його батько був майстром на скляному заводику в якомусь задрипаному містечку, що зветься Пластер-Рок, штат Пенсільванія. Так що питання про спадщину відпадає.

– І все ж Ед умудрився дістати гроші, і я б збрехав, якби сказав, що мені це подобається.

– Ви вважаєте, що гроші дав хтось із «Друзів життя»?

– Ні, навряд. По-перше, серед них немає багатіїв – основний контингент робітники. Вони дають скільки можуть, але така сума? Ні. Гадаю, об’єднаними зусиллями вони могли б зібрати достатню кількість заставних на майно, але не зробили цього. Більшість із них відмовилася б, щойно Ед заїкнувся про це. Тепер у їхньому середовищі Ед persona non grata, і багато хто шкодує, що навіть чув ім’я Чарлі Пікерінґа. Ден Далтон став на чолі «Друзів життя», і більшості дихати стало набагато легше. Схоже, Ед, Чарлі і ще двоє – чоловіка звуть Френк Фелтон, а жінку Сандра Мак-Кі – діють тепер самостійно. Про Фелтона мені нічого не відомо, а ця Мак-Кі виконує ті ж завдання, що й Чарлі. До того ж у неї відповідна зовнішність – одутле, нездорового кольору прищаве обличчя й такі товстенні лінзи окулярів, що очі крізь них нагадують яйця-пашот, а важить ця красуня більше трьохсот фунтів.

– Ви жартуєте?

– Ні. Вона обожнює ходити у штанах в обтяжку і зазвичай подорожує в компанії нечуваної кількості цукерок, печива й інших солодощів. Частенько вона вдягає неймовірних розмірів светр із написом «ДИТЯЧА ФАБРИКА». Сама ж вона дітей ніколи не мала, та й навряд чи вони в неї будуть.

– А чому ви розповідаєте мені про все це?

– Тому що мені хотілося б, щоб ви остерігалися цих людей, – відповів Лейдекер терпляче, начебто розмовляв з дитиною. – Вони можуть виявитися небезпечними. Особливо Чарлі, але вам це відомо й без мене, а тепер він знову на волі. Де Ед роздобув гроші – уже вдруге, – невідомо, але він заплатив. Не здивуюся, якщо Чарлі знову нападе на вас. Він, Ед або хтось інший.

– А як же Елен і Наталі?

– Вони разом із друзями. Друзями, які чудово розуміють, яку загрозу таїть у собі божевільний чоловік. Я попередив і Майка Генлона, так що він теж догляне за Елен. Наші люди будуть приділяти особливу увагу бібліотеці. Однак наразі ми не вважаємо, що Елен що-небудь загрожує – вона й далі живе в Гай-Рідж, – але все залежне від нас ми робимо.

– Спасибі, Джоне, я ціную це, як і ваш дзвінок.

– А я ціную, що ви це цінуєте, але я ще не договорив. Друже, ви повинні пам’ятати, кому телефонував Ед і кому погрожував – не Елен, а вам. Здається, вона більше не цікавить його, а ось ви цікавите. Я попрохав шефа поліції Джонсона призначити людину – насамперед Кріса Нелла, – щоб він наглядав за вами, бодай доки не відбудеться виступ цієї висококласної суки на захист права жінок на вибір. Але моє прохання відхилили. Шеф сказав, що на цьому тижні має бути занадто багато роботи… Але судячи з того, як мені відмовили, можна припустити, що якби попросили ви, таку людину знайшли б. Що скажете?

«Захист поліції, – подумав Ральф. – Саме так це називається в теледетективах і саме про це йде зараз мова – захист поліції».

Ральф спробував обміркувати пропозицію, але занадто багато чого заважало; розрізнені думки так і плуталися у нього в голові. Капелюхи, лікарі, халати, газові балончики. Не кажучи вже про ножиці, що блиснули в запилених лінзах старенького бінокля. «Я кваплю себе щомиті, щогодини, встигнути б усе здійснити», – подумав Ральф, і одразу ж: – «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, то чи варто нарікати на дрібниці?»

– Ні, – відповів Ральф.

– Що?

Ральф заплющив очі й побачив себе, як він набирає номер телефону, щоб скасувати візит до акупунктуриста. І знову повторилося те саме, чи не так? Так. Звичайно, він міг розраховувати на захист поліції від Пікерінґів і таких, як той, але передбачав, що все буде розвиватися інакше. Він це знав, відчував кожною клітинкою свого тіла, кожним ударом серця.

– Ви ж чули, – сказав він. – Мені не потрібна охорона.

– Але чому?

– Я можу подбати про себе сам, – відповів Ральф, поморщившись від помпезної абсурдності цієї заяви, яку він чув безліч разів у вестернах за участю Джона Вейна.

– Ральфе, мені неприємно першому повідомляти вам цю новину, але ви людина похилого віку. У неділю вам пощастило. Наступного разу удача може відвернутися.

«Мені не просто пощастило, – подумав Ральф. – У позахмарних далях у мене з’явилися друзі. Точніше слід було б сказати – сутності в позахмарних далях».

– Зі мною нічого не станеться.

Лейдекер зітхнув:

– Якщо передумаєте, подзвоніть мені, добре?

– Обов’язково.

– І якщо зустрінете Пікерінґа або неосяжних розмірів пані в окулярах з товстенними лінзами…

– Я вам подзвоню.

– Ральфе, будь ласка, подумайте й зважте все. Адже я кажу лише про хлопця, що буде супроводжувати вас на відстані.

– Готову булочку не спекти заново, – мовив Ральф.

– Що-що?

– Я сказав, що ціную вашу турботу, але наполягаю – ні. Я подзвоню вам.

Ральф акуратно поклав трубку. Можливо, Джон має рацію, а він збожеволів, – хоча Ральф ще ніколи в житті не почував себе настільки розсудливим.

– Утомлений, – повідомив він сонячній порожній кухні, – але при здоровому розумі. – Помовчав, а тоді додав: – До того ж майже закоханий.

Він посміхнувся й нарешті поставив чайник на газ.

2.

Ральф допивав другу чашку чаю, коли згадав, що Білл написав у записці про вечерю. Одразу вирішив запросити Білла повечеряти в барі. І вони зможуть помиритися.

«Нам варто помиритися, – подумав він, – тому що в того лисого психа панама Білла, а це значить, що Білл у біді».

Є тільки те, що є зараз. Ральф узяв телефон і набрав номер, який він знав напам’ять: 941-5000. Телефон міської лікарні Деррі.

3.

Чергова в приймальні з’єднала його з палатою № 313.

Утомлена жінка, що взяла трубку, виявилася Денізою Полгерст, племінницею вмираючого. Вона повідомила, що Білла в палаті немає. Близько першої прийшли ще четверо викладачів того часу, який вона охарактеризувала як «дядечкові дні величі», і Білл запропонував усім сходити на ленч. Ральф навіть знав, як саме його сусід це казав: краще пізно, ніж ніколи. То була одна з найулюбленіших приказок Мак-Ґоверна. Коли Ральф поцікавився, коли повернеться Білл, Деніза Полгерст відповіла, що скоро.

– Він мені так допоміг. Не знаю, що б я робила без нього, містере Роббінсе.

– Робертс, – поправив Ральф. – Білл дуже приязно відгукувався про містера Полгерста.

– Так, вони всі так вважають. Сподіваюся, він не говорив про його божевілля?

– Ні, – напружено відповів Ральф. – Білл написав, що вашому дядечкові дуже зле.

– Так. Лікар каже, що навряд чи він переживе нинішній день, але я чула цю пісню й раніше. Господи, прости, але іноді дядько Боб уявляється мені одним із оголошень розрахунково-видавничої палати – завжди обіцяють, але нічого не доставляють. Звучить жахливо, але я так утомилася, що мені вже однаково. Сьогодні зранку його відключили від системи життєзабезпечення – я не могла звалити всю відповідальність на свої плечі, тому й подзвонила Біллу, а він сказав, що саме цього хотів би дядько. Час Бобові почати дослідження інших світів, сказав він, карта цього світу вже доволі докладна. Хіба не поетично, містере Роббінсе?

– Так, але моє прізвище Робертс, міс Полгерст. Передайте, будь ласка, Біллу, що телефонував Ральф Робертс і просив його пере…

– Тому ми відключили систему, і я приготувалася, але він не вмер. Я не можу цього зрозуміти. Він готовий. Я готова, життя його добігло кінця… То чому ж він не вмирає?

– Не знаю.

– Смерть така дурна, – мовила вона ниючим неприємним тоном виснаженої, занепалої духом людини. – Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину, давно б уже звільнили з роботи.

Останнім часом думки Ральфа набули звички метатися, випускаючи багато чого з уваги, але цього разу вони негайно поспішили назад.

– Що ви сказали?

– Прошу? – Голос Денізи звучав здивовано, начебто і її думки витали десь далеко.

– Ви згадали про перерізання пуповини.

– Я нічого не мала на увазі. – Ниючі інтонації підсилилися… Тільки Ральф зрозумів, що це не ниття, а попискування, і воно лякало. Щось було не так. Раптом серце Ральфа забилося як скажене. – Я взагалі нічого не мала на увазі, – наполягала жінка, а телефон, який Ральф тримав у руках, офарбився в густий лиховісно-синій колір.

«Вона подумує вбити його, і не просто подумує – вона хоче покласти подушку дядькові на обличчя й у такий спосіб задушити його. Усе відбудеться швидко, думає вона, і стане звільненням. Усе нарешті скінчиться».

Ральф відтулив трубку від вуха. Синє світло, холодне, як лютневе небо, тоненькими промінчиками просочувалося крізь дірочки мікрофона.

«Убивство синє, – подумав Ральф, тримаючи трубку на відстані витягнутої руки й дивлячись широко розкритими, нерухомими очима на те, як сині промені, звиваючись, падають на підлогу. Чувся слабкий, стривожений голос Денізи Полгерст. – Ніколи не хотів знати нічого подібного, але однаково мені це відомо: убивство синє».

Ральф підніс слухавку до губ, умудрившись подалі відставити голосник, який випромінював моторошні потоки крижаного світла, схожі на бурульки. Він боявся, що коли занадто близько піднесе цю частину слухавки до вуха, то ризикує оглухнути від холодної, лютої рішучості Денізи.

– Передайте Біллу, що телефонував Ральф, – сказав він. – Робертс, а не Роббінс. – Не чекаючи відповіді, він поклав слухавку. Блакитні промені, відскочивши від неї, впали на підлогу. Ральф знову подумав про бурульки, про те, як вони падають рівними рядами, якщо провести рукою по карнизу після теплого зимового дня. Ці бурульки зникли, не долетівши до лінолеуму. Ральф оглянувся. У кімнаті нічого не світилося, не мерехтіло й не вібрувало. Аури знову минулися. Він полегшено зітхнув, і в цей момент на Гарріс-авеню засигналило авто.

У порожній квартирі на другому поверсі Ральф Робертс закричав.

4.

Ральфові більше не хотілося чаю, але спрага не відступала. У холодильнику він знайшов пляшку дієтичного пепсі – без газу, зате холодного, – налив у пластмасовий стаканчик із вицвілою емблемою «Червоного яблука» і вийшов на веранду. Він більше не міг залишатися в будинку, що пропах безсонням. Особливо після випадку з телефоном.

День став ще прекрасніший, якщо таке взагалі можливе. Вітер посилився, проносячи крізь ряди дерев зграї світла й тіней упереміш із опалим листям. Вітер підганяв уздовж тротуарів зірваних дервішів у червоному, жовтогарячому, жовтому.

Ральф повернув ліворуч не тому, що свідомо хотів ще раз відвідати майданчик для пікніків, а лише з бажання, щоб вітер дув у спину. І проте хвилин за десять він опинився саме там. Тепер на майданчику для пікніків нікого не було, і не дивно. Справа була не у вітрі – ніщо не могло розігнати старих по будинках, просто майже неможливо утримати карти на столі, а шахові фігури на дошці, коли вітер прагне змести їх.

Ральф наблизився до столу, за яким зазвичай сидів Фей Чепін, і не особливо здивувався, побачивши записку, притиснуту каменем. І наперед здогадався про її зміст.

«Дві прогулянки, дві зустрічі з лисим лікарем зі скальпелем, двоє старих, що страждають безсонням і мають яскраві видіння; дві записки. Ось так і Ной збирав тварин у свій ковчег не поодинці, а парами… Може, просто приходить час ще одного потопу? Як ти гадаєш, старий?»

Ральф не знав, що й подумати… Записка Білла була до певної міри передсмертним посланням, і він анітрохи не сумнівався, що записка Фея належала до тієї ж категорії. Відчуття, що його несуть уперед, без зусиль і вагань, здавалося занадто сильним, щоб сумніватися; начебто він опритомнів на незнайомій сцені, намагаючись вимовити слова із драми, яку він ніколи не читав і не репетирував, або немов він до болю вдивлявся в обриси знайомого предмета, поки образ не перетворювався на цілковиту нісенітницю, або відкрив…

Відкрив що?

– Ще одне таємне місто, ось що, – пробурмотів Ральф. – Деррі аур. – Потім він схилився над запискою Фея й прочитав її, поки вітер бавився в його поріділому волоссі.

5.

«Хто хоче віддати останню шану Джиммі Вандермеєру, нехай поквапиться зробити це найпізніше до завтрашнього ранку. Сьогодні отець Коґлін повідомив мені, що бідолаха вгасає занадто швидко. Але він МОЖЕ приймати відвідувачів. Він лежить у міській лікарні в палаті № 315.

Фей.

P.S. Пам’ятай, часу вкрай мало».

Ральф двічі прочитав записку й поклав її знову на стіл, притиснувши каменем, щоб її міг прочитати ще який-небудь представник Старих Шкап, що випадково заблукає сюди. Потім він просто постояв, засунувши руки в кишені й нахиливши голову, спостерігаючи за злітно-посадочною смугою № 3 з-під густих брів. Сухий листок, жовтогарячий, як гарбузи, якими скоро прикрасять вулиці містечка напередодні Дня Всіх Святих, злетів із бездонного синього неба й упав йому на голову. Ральф машинально змахнув листок і подумав про дві лікарняних палати, розташовані на одному поверсі, двері в двері. В одній – Боб Полгерст, в іншій – Джиммі В. А в 317-й померла його дружина.

– І це не збіг, – задумливо мовив він.

Але що ж тоді? Обриси в імлі? Таємне місто? Та жодна з цих фраз не давала відповіді.

Ральф сів на стіл, зняв черевики й схрестив ноги. Вітер ворушив його волосся. Він сидів посеред опалого листя, злегка схиливши голову й насупивши брови, нагадуючи будду під час медитації, як на картині сучасного живописця. Ральф ретельно аналізував свої враження щодо лікаря № 1, № 2… А потім зіставляв їх із враженнями про лікаря № 3.

Перше враження: всі троє скидалися на прибульців з космосу – таких, якими їх зображують у бульварних газетках типу «Внутрішній погляд» на картинках з підписом «З архіву художника». Ральф знав, що ці безволосі темноокі образи містичних прибульців із космосу відомі вже багато років; розповідям людей про контакти з лисими карликами – так званими лисими лікарями – майже стільки ж часу, скільки й чуткам про НЛО. Ральф був упевнений, що читав про це ще в шістдесяті.

– Припустімо, є й інші, – повідомив Ральф горобцеві, що примостився на кришці сміттєвого бачка. – Скажімо, їх не троє, а триста. Або три тисячі. І бачили їх не лише ми з Луїзою. І… І хіба не згадували люди, які описують подібні зустрічі, про наявність гострих предметів? Так, але не про ножиці й скальпелі… Більшість стверджували, що їх викрали силою, говорили про зонди, адже так?

Горобець полетів. Ральф не помітив цього. Він думав про лисих карликів, які відвідали Мей Лочер у ніч її смерті. Що ще відомо про них? Що ще він помітив? Вони в білих халатах, які вдягали лікарі у телесеріалах п’ятдесятих-шістдесятих років, такі ж халати дотепер носять фармацевти. Ось лише їхні халати, на відміну від халата лікаря № 3, були чисті. У лікаря № 3 іржавий скальпель. Якби на ножицях лікаря № 1 була іржа, Ральф однаково не помітив би її, навіть за допомогою бінокля. «Щось іще – можливо, і не настільки важливе, але все-таки ти помітив це. Тип із ножицями, – правша, судячи з того, як він тримав свою зброю. Лікар зі скальпелем лівша».

Ні, можливо, це не настільки важливе, але щось – ще один з обрисів у тумані, ледь завважене його розумом цього разу, – все одно прояснилося. Щось стосовно дихотомії[40]40
  Спосіб класифікації (від гр. dichotomia – поділ надвоє).


[Закрыть] лівого й правого.

– Піди ліворуч, і будеш правий, – пробурмотів Ральф, повторюючи жарт зі старого анекдоту, суть якого вже забулася. – Піди праворуч, і виявишся лівим.

Гаразд, що іще йому відомо про цих карликів?

Ну, їх, звичайно ж, оточувала аура – таки приємна, золотаво-зелена, і вони залишили

(сліди людини в білому)

після себе схеми танцювальних па, як у самовчителі Артура Мюррея. І хоча їхні риси вражали безликістю, від аур цих істот віяло силою… І розважливістю… І…

– І гідністю, чорт забирай, – пробурмотів Ральф. Новий порив вітру, і новий шквал листя полетів униз. Ярдів за п’ятдесят від майданчика для пікніків, поряд зі старою залізничною колією, повалене бурею старе дерево тяглося до Ральфа вузлуватими гілками, які справді нагадували розставлені щупальця.

Раптом Ральфові здалося, що в ту ніч він бачив занадто багато як для старого, який, вочевидь, доживає віку і якого Шекспір (та й Білл Мак-Ґоверн) називав «спущені панталони». І нічого з того, що він побачив, не таїло в собі небезпеки або диявольської загрози.

Те, що Ральф згадав про диявольські підступи, зовсім не дивно. Ці незнайомці лякали фізично; він бачив, як вони виходили з будинку хворої жінки в нічний час, коли люди взагалі вкрай рідко ходять у гості; він побачив їх майже одразу після того, як йому приснився кошмар. Тепер, одначе, спливли й інші подробиці. Вони стояли на веранді будинку Мей, начебто мали на те законне право, і справляли враження старих друзів, які зупинилися побалакати, щоб потім розійтися у своїх справах. Два приятелі, які ще раз обговорювали спільну проблему, перш ніж розійтися після нічної зміни.

«Але ж це лише твої особисті враження, Ральфе, то чи можна їм довіряти?»

Однак Ральф вважав, що він може довіряти своїм враженням. Будинок місіс Лочер був їхнім відправним пунктом.

Гаразд, отже лікарі № 1 і № 2 відрізняються від третього, як день від ночі. Вони охайні, а той нечупара, їх оточувала аура, а в того вона була відсутня (принаймні, Ральф не помітив її), вони мали ножиці, а в третього в руці був скальпель, вони здавалися розважливими й розумними, як двійко поважних громадян, третій же нагадував збожеволілого туалетного пацюка.

«Зрозуміло лише одне: всі вони – надприродні істоти, і, крім Луїзи, тут про їхню присутність відомо лише Еду Діпно. Поб’ємося об заклад, скільки часу йде в Еда на сон?»

– Ні, – вирішив Ральф. Він підняв руки й підніс їх до очей. Руки злегка тремтіли. Ед згадував про лисого лікаря. Чи мав він на увазі цих лисих карликів, коли говорив про центуріонів? Ральф не знав. Він майже сподівався на це, тому що саме слово «центуріони» з кожним разом викликало все більш жахаючі образи: подобу духів смерті з фантастичної трилогії Толкієна. Лиховісні скелети верхи на кривавооких конях, що скачуть на шабаш гоббітів.

Подумавши про гоббітів, Ральф згадав про Луїзу, і тремтіння в його руках посилилося.

Керолайн: «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, то чи варто скаржитися на дрібниці?»

Луїза: «У моїй родині вмерти у вісімдесят – значить умерти молодим».

Джо Вайзер: «Медичні експерти воліють писати “самогубство” у графі “Причина смерті”, а не “безсоння”».

Білл: «Його спеціалізацією була Громадянська війна, а тепер він уявлення не має, що це взагалі таке, не кажучи вже про те, хто переміг у ній».

Деніза Полгерст: «Смерть така дурна. Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину…»

Раптом немов якась сила увімкнула яскравий прожектор усередині його голови, і крик Ральфа простромив сонячний осінній день. І навіть шум моторів «Дельти-727», що йшов на посадку на злітно-посадочній смузі № 3, не зміг перекрити цей крик.

6.

Решту дня Ральф просидів на веранді будинку, який він ділив з Мак-Говерном, нетерпляче очікуючи повернення Луїзи. Він міг би ще раз подзвонити Біллу в лікарню, але не зробив цього. Бажання поговорити з Мак-Ґоверном минуло. Ральф ще не розумів усього, але знав тепер набагато більше. Якщо раптовий спалах осяяння й мав якусь цінність, то однаково не варто повідомляти Мак-Ґоверну, що саме сталося з його панамою, навіть якби Білл і повірив.

«Я мушу повернути панаму, – подумав Ральф. – І мені необхідно забрати сережки Луїзи».

Чудовий осінній день добігав кінця. З одного боку, нічого не сталося. З іншого ж – відбулася безліч різних подій. Світ аур навколо нього виникав і зникав, як з’являлися й танули хмарини, що пропливали в небі. Ральф майже безперервно спостерігав за ними, тільки раз відлучившись у туалет. Він бачив, як старенька місіс Бенніґен у яскраво-червоному пальті, спираючись на паличку, оглядала ряди осінніх квітів. Він бачив навколо неї ауру – чистенького рожевого, немов у немовляти, кольору – і сподівався, що в місіс Бенніґен не так і багато родичів, що очікують її смерті. Він бачив молодого, років двадцяти, чоловіка, що йшов до «Червоного яблука». Юнак у бляклих джинсах і в’язаному жилеті був ніби уособленням здоров’я, але Ральф бачив, як його ауру вкрив смертельний наліт, немов нафтова пляма, і яка обтріпана, напівстерта його «мотузочка».

Ральф більше не бачив ніяких лисих лікарів, але близько пів на шосту став свідком дивного лілового спалаху, що вирвався з-під кришки каналізаційного люка, це трихвилинне світіння неначе служило наочним прикладом спеціальних ефектів, які використав Сесіль Блаунт де Мілль у своєму біблійному епосі «Цар царів», – а потім воно просто зникло. Він бачив також величезного, схожого на доісторичного яструба «птаха», розпростертого між трубами старої олійні на розі Говард-стріт. «Птах» випромінював червоні й блакитні теплові струмені, схожі на довгі стрічки, вони тяглися до Строуфорд-парку.

Коли за чверть до шостої в школі закінчилися заняття, не менше дюжини хлопчаків помчали до «Червоного яблука», де вони могли купити тонни цукерок, які перебивають апетит, і цілі тюки квитків – швидше за все, на футбол, з огляду на пору року. Двоє хлопчаків сперечалися про щось, і їхні аури – одна зелена, а інша тріпотливо жовтогаряча – ущільнилися, стискаючись, а по полю замиготіли, здіймаючись угору, спіралі яскраво-червоних ниток. «Бережися!» – подумки крикнув Ральф хлопчині, оточеному жовтогарячим «конвертом», якраз за секунду до того, як зелений хлопчик, кинувши підручники, заїхав тому в щелепу. Вони зчепилися, кружляючи в незграбному танці агресії, потім упали на тротуар. Дітвора, заохочуючи, моментально обступила їх, і над ними почав формуватися лілово-червоний купол. Ця конфігурація, що повільно оберталася проти годинникової стрілки, здавалася Ральфові одночасно відразливою і прекрасною, і він подумав про те, яка на вид аура над справжнім бойовищем. Ральф вирішив, що на це питання йому не хочеться знати відповіді. Як тільки жовтогарячий, осідлавши зеленого, заходився товкти супротивника, із супермаркета вийшла Сью й закричала, щоб хлопці припинили битися. Жовтогарячий неохоче відпустив зеленого. Той, зображуючи безпристрасність, обтрусився й увійшов у магазин. Він нишком кинув оком через плече, щоб переконатися, що суперник не зіпсував справленого ефекту. Частина дітей пішла услід за зеленим, певно, маючи намір поповнити запаси, інші скупчилися навколо жовтогарячого, вітаючи того з перемогою. А над ними невидима лілово-червона поганка розривалася на шматки. Так очищається затулене хмарами небо перед сильним вітром. Шматочки рвалися, витончувались і зникали.

«Вулиця – це карнавал енергії, – подумав Ральф. – Енергії, виділеної цими хлопчаками за дев’яносто секунд двобою, вистачило б для освітлення Деррі на весь тиждень, а якби люди могли вловлювати енергію, яку виділяє юрба – внутрішню енергію грибоподібної хмари, – її, можливо, вистачило б на освітлення всього Мена впродовж цілого місяця. Уяви собі видовище світу аур на Таймс-сквер за дві хвилини до опівночі в новорічну ніч?»

Ральф не уявляв, та й не хотів. Він підозрював, що побачив лише краєчок настільки могутньої сили, що в порівнянні з нею вся ядерна зброя, створена з 1945 року, видасться іграшковими пістолетиками, з яких діти стріляють по порожніх консервних бляшанках. Сили, достатньої для знищення Всесвіту… Або для створення нового.