Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 42 страниц)

– Ну, насамперед, це не кислота, – сказав Ральф, ставлячи балончик поруч зі «Структурою снів». – Леді, яка мені його дала, сказала, що це не нервово-паралітичний газ, просто він подразнює слизову ока, викликає нудоту…

– Мене не хвилює, що трапилося з ним, – нетерпляче перебив Майк. – Той, хто може так голосно кричати, не збирається вмерти за хвилину. Мене турбуєте саме ви, містере Робертс, – він вас дуже поранив?

– Узагалі, він мене не порізав, – відповів Ральф. – Він… немовби проткнув мене. Ось цим. – Ральф показав на ніж, що валявся на підлозі. Побачивши закривавлене лезо, він знову відчув приступ нудоти. Начебто крізь нього проїхав швидкісний поїзд, зроблений з пуху. Погане порівняння, безглузде, але навряд чи зараз Ральф міг тверезо міркувати.

Помічник бібліотекаря з побоюванням поглядав на чоловіка, що качався по підлозі.

– Ого, – сказав він. – Нам цей тип добре відомий. Майку, та це ж Чарлі Пікерінґ.

– Боже праведний, – зітхнув Майк. – Ну, як же тут не дивуватися? – Він глянув на хлопчика й знову зітхнув. – Зателефонуй-но в поліцію, Джастіне. Здається, у нас тут серйозна проблема.

5.

– У мене будуть неприємності за користування ось цим? – за годину поцікавився Ральф, показуючи на один із двох запечатаних конвертів, що лежали на захаращеному столі в кабінеті Майка Генлона. На жовтій стрічці було написано:

«РЕЧОВІ ДОКАЗИ: Газовий балончик, ДАТА: 10/3/93, МІСЦЕ: Бібліотека Деррі».

– Не такі, як у старого Чарлі за використання ось цього, – відповів Джон Лейдекер, показуючи на другий запечатаний конверт. Усередині був мисливський ніж із темно-бордовими плямами засохлої крові. Сьогодні Лейдекер був у светрі з емблемою університету штату Мен, який робив його схожим на мішок. – У нашій глушині ми й далі віримо в концепцію самооборони. Однак говоримо про це не занадто часто. Це дозволяє вважати, що світ іще досить стійкий.

Майк Генлон, що спирався об одвірок, розсміявся від усієї душі.

Ральф сподівався, що величезне полегшення, яке він відчув на цих словах Лейдекера, не відобразилося на його обличчі. Поки коло нього порався медичний працівник (один із тих хлопців, які відвозили Елен Діпно у лікарню в серпні) – спочатку фотографував, потім дезінфікував рану, затим накладав пов’язку, – Ральф, стиснувши зуби, сидів, уявляючи, як суддя засуджує його до шести місяців тюремного ув’язнення за напад із застосуванням мало не смертельної зброї. «Сподіваємося, містере Робертсе, це стане уроком і застереженням усім старим шкапам, які вважають за цілком нормальне розгулювати з газовими балончиками…»

Лейдекер ще раз глянув на шість знімків, розкладених перед комп’ютером Генлона. Молоденький службовець «швидкої допомоги» зробив перші три знімки ще до того, як трохи підлатав Ральфа. На них виднілася невелика кругла рана – вона скидалася на кружечок, намальований малям, яке ще не звикло тримати олівця, – на боку Ральфа. Три інші фотографії були зроблені після накладення пов’язки, коли Ральф розписався в лікарняному акті, де мовилося, що потерпілому запропонований стаціонар, але він відмовився. На цих фотографіях було помітно те, що незабаром перетвориться на доволі вражаючі синці.

– Благослови, Господи, Едвіна Ленда й Річарда Полароїда, – мовив Лейдекер, складаючи фотографії в ще один пакет для речових доказів.

– Не думаю, що коли-небудь Річард Полароїд існував насправді, – зауважив зі свого місця біля дверей Майк Генлон.

– Можливо, й так, але однаково – благослови його, Господи. Жоден з присяжних, які побачать ці фото, не присудить тобі, Ральфе, нічого іншого, крім медалі, і навіть красномовство Кларенс Дарроу не зможе переконати їх у зворотному. – Лейдекер глянув на Майка. – Чарлі Пікерінґ?

Майк кивнув:

– Чарлі Пікерінґ.

– Факнутий на голову?

Майк знову кивнув. Вони мовчки переглянулися, потім одночасно розреготалися. Ральф чудово розумів почуття обох – це було смішно, тому що було жахливо, і жахливо, тому що смішно, – йому довелося сильно прикусити губу, щоб не приєднатися до реготу. Найменше зараз він хотів сміятися: біль був би пекельний.

Лейдекер дістав із задньої кишені штанів хусточку, витер очі й знову став серйозним.

– Пікерінґ – один із «Друзів життя», – правильно? – запитав Ральф. Він згадав, який вигляд мав Пікерінґ, коли помічник Генлона допомагав йому сісти. Без своїх окулярів Чарлі Пікерінґ був настільки ж грізний, як кролик у зоомагазині.

– Можна сказати й так, – сухо відказав Майк. – Саме його торік затримали в гаражі, що обслуговує Центр допомоги жінкам. У нього були каністра з бензином і рюкзак з порожніми пляшками.

– А також смужки тканини, не забувай про це, – додав Лейдекер. – Їх він збирався використати як ґніт. Це було ще тоді, коли Чарлі належав до угруповання «Наша справа».

– У нього вже все було підготовлено до вибуху? – поцікавився Ральф.

Лейдекер знизав плечима:

– Не зовсім. Очевидно, хтось із їхньої групи вирішив, що вибух жіночої клініки буде розглядатися радше як терористичний акт, ніж політична акція протесту, і анонімно зателефонував у місцеву поліцію.

– Чудова оборудка. – Майк хмикнув, а потім схрестив руки, немов намагаючись утримати всередині інші спалахи.

– Аякже, – крекнув Лейдекер. – Замість в’язниці турботливий суддя послав Чарлі на шість місяців у Джуніпер-Гілл для лікування, а там, мабуть, вирішили, що він здоровий, тому що вже в липні Пікерінґ знову з’явився в місті.

– Саме так, – погодився Майк. – Він щодня товчеться біля бібліотеки. Чіпляється до кожного відвідувача, переконуючи, що жінка, яка зробила аборт, захлинеться сіркою, а такі «штучки», як Сьюзен Дей, будуть вічно горіти в геєні огненній. Але я не можу зрозуміти, чому він напав на вас, містере Робертсе.

– Гадаю, таке вже моє везіння.

– Як ви себе почуваєте, Ральфе? – Лейдекер стурбовано подивився на нього. – Ви такі бліді.

– Нормально, – відповів Ральф, хоча почував себе жахливо: його весь час нудило.

– Не впевнений у вашому хорошому самопочутті, але вам справді пощастило. Добре, що жінки дали вам балончик, і просто чудово, що він був у вас при собі, але найкраще те, що цей Пікерінг не підкрався ззаду й не застромив вам ножа просто в спину. Ви можете зараз піти зі мною у відділок і зробити офіційну заяву, чи…

Ральф раптово підхопився зі стільця, пробіг по кімнаті, закриваючи лівою рукою рота, і прочинив двері в дальньому правому кутку кабінету, молячи Бога, щоб за ними виявилася не комора, інакше він наповнить калоші Майка Генлона напівперевареними сендвічем із сиром і томатним супом.

Виявилося, що це якраз потрібне приміщення. Ральф опустився на коліна перед унітазом, заплющивши очі й притиснувши ліву долоню до рани. Він виблював.

Біль, коли м’язи живота спочатку напружилися, а потім розслабилися, як і раніше, був нестерпний.

– Я сприймаю це як негативну відповідь, – мовив позад нього Майк Генлон, а потім заспокійливо поклав руку Ральфу на спину. – Усе гаразд? Кровотеча не відкрилася?

– Начебто ні. – Губи не слухалися Ральфа. Він взявся було розстібати сорочку, але, притиснувши долоню до боку, зупинився, коли нудота знову підкотила, а потім відступила. Він відняв руку й оглянув сорочку: хвалити Бога, не забруднилася. – Гадаю, зі мною все гаразд.

– Ото й добре, – сказав, підійшовши, Лейдекер. – Уже все?

– Здається, так. – Ральф, присоромлений, глянув на Майка. – Вибачте.

– Не кажіть дурниць. – Майк допоміг Ральфові підвестися.

– Ходімо, – дбайливо сказав Лейдекер. – Я підвезу вас додому. Завтра буде досить часу для офіційної заяви. А сьогодні вам просто необхідно добре виспатися.

– Це вже точно, – погодився Ральф. Вони дійшли до дверей кабінету. – Чи не бажаєте відпустити мою руку, детективе Лейдекер? Ми ж іще не заручені.

Лейдекер, не зрозумівши, зиркнув на Ральфа, потім відпустив його руку.

Майк знову розреготався:

– «Ще не…» Чудово сказано, містере Робертсе!

Лейдекер посміхнувся:

– Звичайно, не заручені, але, гадаю, ви можете називати мене Джеком, якщо хочете. Або Джоном. Тільки не Джонні. Відколи померла моя мати, мене так називає тільки старий професор Мак-Ґоверн.

«Старий професор Мак-Ґоверн, – подумав Ральф. – Як дивно й незвично звучить».

– Добре, Джоне. А ви обидва можете називати мене Ральфом. Наскільки мені відомо «Містер Робертс» – бродвейська п’єса, у якій головну роль грав Генрі Фонда.

– Домовилися, – сказав Майк Генлон. – Тільки побережіть себе.

– Постараюся. – Ральф зупинився. – Послухайте, я маю подякувати вам за дещо, крім того, що ви мені сьогодні допомогли.

Майк здивовано підвів брови:

– Що?

– Так. Ви прийняли на роботу Елен Діпно. Я дуже добре ставлюся до цієї жінки, і вона конче потребувала роботи. Тому спасибі вам величезне.

Майк, посміхнувшись, кивнув:

– Я з радістю прийняв би вашу подяку, але це вона зробила мені честь. Елен справді дуже кваліфікований фахівець, до того ж, по-моєму, їй не хочеться їхати з нашого міста.

– І я тієї ж думки, а ви зробили це можливим. Ще раз спасибі.

Майк посміхнувся.

6.

Уже виходячи з бібліотеки, Лейдекер несподівано запитав Ральфа:

– Мабуть, стільниковий мед – дивовижний засіб, га?

Спершу Ральф узагалі не зрозумів, про що питає інспектор, – з таким же успіхом той міг питати на есперанто.

– Я про безсоння, – терпляче пояснив Лейдекер. – Воно минуло, чи не так? Здається, минуло, адже ви маєте у більйон разів кращий вигляд, ніж під час нашої першої зустрічі.

– То був дуже важкий день, – зам’явся Ральф. Це нагадувало стару пісеньку Біллі Кристела про Фернандо – ту, в якій співалося: «Послухай, Дженні, Не треба нервових потрясінь, Не говори, що почуваєш себе зле, Якщо ти, дитинко, така гарна! Нехай там щось і болить. Але в тебе ЧУДОВИЙ ВИГЛЯД!»

– А сьогодні хіба ні? Та ж признайтеся – це все-таки стільниковий мед?

Ральф зробив вигляд, що міркує, потім кивнув:

– Так, гадаю, саме він допоміг.

– Фантастика! А що я вам казав! – радісно вигукнув Лейдекер. І чоловіки вийшли під осінній дощ.

7.

Вони зупинилися біля перехрестя, чекаючи, коли загориться зелене світло.

Ральф повернувся до Лейдекера й запитав, чи є шанси на залучення Еда до суду як співучасника Пікерінґа.

– Тому що саме Ед доручив йому цю справу. Я впевнений у цьому так само, як і в тому, що поряд Строуфорд-парк.

– Можливо, ви й маєте рацію, – відповів Лейдекер, – однак не варто тішити себе надією – обвинуватити Еда в співучасті немає ніяких шансів. Навіть якби окружний прокурор не був таким консерватором, як Дейл Кокс, у нас нічого б не вийшло.

– Чому?

– По-перше, сумніваюся, що нам удалося б довести зв’язок між цими двома типами. По-друге, хлопці на кшталт Пікерінґа зазвичай дуже лояльні до тих, кого вони вважають своїми «друзями», але ж таких у них дуже мало, їхній світ в основному складається з ворогів. А крім того, я сумніваюся, щоб на допиті Пікерінґ повторив хоч що-небудь із того, що він виголошував, устромляючи мисливський ніж вам під ребра. По-третє, Ед Діпно далеко не дурень. Божевільний, так – можливо, навіть безумніший, ніж Пікерінґ, – але дурнем його не назвеш. Він буде все заперечувати.

Ральф кивнув. Він був такої ж думки про Еда.

– Навіть якщо Пікерінґ і скаже, що Діпно наказав йому знайти й убити вас – на підставі визнання вас одним з дітовбивць-центуріонів, – Ед буде посміхатися й згідно кивати головою, мовляв, він був упевнений – бідолаха Чарлі оповість нам про всі ці марення, можливо, бідолаха Чарлі й сам у все це вірить, однак це неправда.

Загорілося зелене світло. Лейдекер проїхав перехрестя й повернув на Гарріс-авеню. «Двірники» автомобіля ретельно працювали. Строуфорд-парк, що зостався праворуч, крізь потоки дощу по склу нагадував розмитий міраж.

– І що ми на це відповімо? – запитав Лейдекер. – Справа в тому, що в Чарлі Пікерінґа довга історія, пов’язана з розумовими відхиленнями; він побував не в одній божевільні: Джуніпер-Гілл, шпиталь Акадіа, Інститут психотерапії в Бангорі… Якщо є ще заклади, де безкоштовно лікують електрошоком і гамівними сорочками, швидше за все, Чарлі побував і там. Зараз його «пунктиком» стали аборти. Наприкінці шістдесятих він активно виступав проти Марґарет Чейс Сміт, розсилаючи доноси скрізь – у поліцію Деррі, у службу окружного прокурора, навіть у ФБР – і стверджуючи, що вона російська шпигунка. Він писав, що в нього є докази.

– Милий Боже, це ж неймовірно!

– Звичайно, але такий уже Чарлі Пікерінґ, і я можу побитися об заклад, що в кожному провінційному містечку Сполучених Штатів виявиться дюжина таких, як він.

Ральф обмацав прямокутник пов’язки. Він ніяк не міг забути карі очі Пікерінґа – якими вони були жахаючими й одночасно несамовитими. Він і так уже не надто вірив у те, що власник цих очей мало не вбив його, і тепер Ральф побоювався, що завтра все, що відбувається, здасться йому так званим змішанням сну з об’єктивною реальністю, про що так багато мовилося в книзі Джеймса А. Гола.

– Найгірше, Ральфе, те, що одержимі на кшталт Чарлі Пікерінга стають слухняними маріонетками в руках хлопців типу Діпно. Але поки що в нас немає ніяких доказів його причетності.

Лейдекер звернув на під’їзну доріжку біля будинку Ральфа й зупинився за величезним «олдсмобілем» із плямами іржі на багажнику й дуже старою наклейкою на бампері – «ДУКАКІС-88».[28]28
  Майкл Дукакіс балотувався на посаду президента США від Демократичної партії в 1988 році.


[Закрыть]

– І кому ж належить цей бронтозавр? Професорові?

– Ні. Це мій бронтозавр.

Лейдекер недовірливо подивився на Ральфа:

– Якщо у вас є машина, навіщо тоді мокнути під дощем, чекаючи автобуса? Вона несправна?

– Машина на ходу, – нерішуче відповів Ральф, не бажаючи пояснювати, що він не користувався автомобілем уже більше двох місяців. – До того ж мені не доводиться мокнути під дощем; на автобусній зупинці є навіс. І навіть лава. Правда, там немає кабельного телебачення, але почекаємо ще з рік.

– І все ж… – протягнув Лейдекер, із сумнівом оглядаючи «олдсмобіль».

– Останні п’ятнадцять років я просидів за кермом письмового столу, але колись працював комівояжером. Аж двадцять п’ять років я проїжджав понад тисячу кілометрів на тиждень. Коли ж я осів у друкарні, мене перестало тягнути до керма. А відтоді, як померла моя дружина, я взагалі не маю причини сідати за кермо. Мене цілком улаштовує автобус.

Прозвучало правдоподібно: Ральфові не хотілося додавати, що він усе дужче не довіряє як швидкості своєї реакції, так і гостроті зору. Рік тому, коли він повертався з кіно, хлопчисько років семи вибіг за м’ячем на проїзну частину, і, хоча Ральф їхав зі швидкістю не більше тридцяти кілометрів на годину, протягом двох жахливих секунд він був упевнений, що зіб’є хлопчика. Звичайно, цього не сталося, але з тих пір Ральф сідав за кермо лише кілька разів. Розповідати про це Джону не було необхідності.

– Ну, що ж, це ваша справа. – Лейдекер махнув рукою у бік «олдсмобіля». – Ви зможете зайти у відділок завтра до першої дня, Ральфе? Я буду там близько полудня, так що зможу допомогти. І почастую вас кавою, якщо захочете.

– Чудово. Спасибі, що підвезли.

– Дрібниці. І ще одне…

Ральф, що вже відчинив дверцята, обернувся до Лейдекера, здивовано підвівши брови.

Лейдекер подивився на свої руки, зам’явся, кашлянув і, нарешті, знову глянув на Ральфа.

– Я просто хотів сказати, що ви молодець, – мовив він. – Для багатьох хлопців, навіть років на сорок молодших від вас, така пригода закінчилася б на операційному столі або в морзі.

– Мені допомагав мій ангел-охоронець, – посміхнувся Ральф, згадуючи свій подив, коли зрозумів, що за предмет опинився у нього в кишені куртки.

– Цілком можливо, і все ж на ніч перевірте, чи замкнені ваші двері. Чуєте?

Ральф із посмішкою кивнув. Турботливість Лейдекера розчулила його.

– Обов’язково, а якщо мені ще допоможе й Мак-Ґоверн, усе буде добре.

«До того ж, – подумав він, – я завжди зможу спуститися вниз і перевірити двері ще раз, коли прокинуся. Це буде за дві з половиною години після того, як я засну».

– Усе неодмінно буде добре, – сказав Лейдекер. – Ніхто з моїх співробітників не зрадів, довідавшись, що Діпно знюхався з «Друзями життя», адже він завжди справляв приємне враження. Так би ми і вважали, якби ви не зателефонували того дня, коли Діпно вирішив розім’ятися, використавши свою дружину замість боксерської груші.

Ральф кивнув.

– З іншого боку, ми й раніше стикалися з такими хлопцями, до певної міри їм властивий інстинкт саморуйнування. І цей процес уже почався в Діпно. Він втратив дружину, втратив роботу… Вам про це відомо?

– Так. Мені повідомила Елен.

– Тепер він втрачає своїх більш помірних послідовників. Вони відходять, як бойові винищувачі, що повертаються на базу, тому що в них скінчилося пальне. Тільки не Ед – він піде далі, незважаючи ні на що. Гадаю, йому вдасться утримати деяких зі своїх прихильників до виступу Сьюзен Дей, але після нього, по-моєму, Діпно буде зовсім самотній.

– Вам не спадало на думку, що він планує щось на п’ятницю? Що він може спробувати напасти на Сьюзен Дей?

– Звичайно, – відповів Лейдекер. – Ми обдумуємо таку можливість.

8.

Ральф був щасливий, що цього разу вхідні двері виявилися замкнені. Він утомлено піднявся сходами, які здавалися сьогодні довшими й похмурішими, ніж будь-коли.

У кімнатах, здавалося, було неймовірно тихо, незважаючи на барабанний дріб дощу по даху, а в повітрі немов застиг запах. Ральф підсунув стільця до кухонної шафи, видерся на нього й глянув нагору, немов сподіваючись виявити там ще одного «Охоронця» – справжній балончик, той, який він поклав туди, провівши Елен і її подружку Ґретхен, – у глибині душі він справді очікував саме цього.

Однак на шафі нічого не виявилося, крім зламаної зубочистки, старого запобіжника й товстого шару пилу.

Обережно спустившись на підлогу, Ральф побачив брудні сліди на сидінні, і шматком паперового рушника протер його. Потім, поставивши стілець на місце, пройшов у вітальню. Він довго переводив погляд з дивана на крісло, звідти на старенький телевізор між двома вікнами, що виходять на Гарріс-авеню, а від телевізора – у дальній закуток кімнати. Прийшовши додому вчора, розсерджений на Мак-Ґоверна за незамкнені двері, він прийняв куртку, що висіла на вішалці в тому кутку, за незваного гостя. Не варто викручуватися; він вирішив, що це Ед Діпно здумав відвідати його.

«Але ж я ніколи не вішаю там куртку. Це одна з моїх звичок – сподіваюся, одна з небагатьох, – яка завжди дратувала Керолайн. І якщо вже мені не вдалося позбутися її за життя Керолайн, навряд чи це сталося після її смерті. Ні, це не я повісив куртку».

Ральф перетнув вітальню, порився в кишенях сірої шкіряної куртки й виклав усе, що там було, на телевізор. З лівої кишені він дістав лише гаманець із дріб’язком, зате права – навіть без газового балончика – радше нагадувала бюро знахідок. Там була лимонна цукерка в обгортці; зім’ята рекламка піцерії; батарейка; маленька порожня коробочка, у якій колись був яблучний пиріжок із «Макдональдса»; його абонементна картка з відеосалону Дейва (картка пропала тижнів два тому, Ральф був упевнений, що загубив її); коробка сірників; зім’яті цукеркові обгортки… І складений аркуш голубого розграфленого паперу.

Ральф розгорнув листок і прочитав єдину пропозицію, написану тремтячим старечим почерком: «Я кваплю себе щомиті, щогодини – встигнути б здійснити все, визначене долею».

Цієї фрази виявилося цілком достатньо, щоб переконати розум у тому, що давно вже було відомо його серцю: Дорренс Марстеллар сидів на ганку, коли Ральф повернувся із центру з вестернами, але він дещо зробив, перш ніж сісти й чекати. Він піднявся нагору, зняв з кухонної шафи балончик і поклав його в праву кишеню куртки Ральфа. Він навіть залишив свою «візитівку»: віршований рядок, надряпаний на листку з його записника із розкладом руху літаків. Потім, замість того щоб покласти куртку на звичне місце, старий Дор акуратно повісив її на вішалку.

Зробивши це

(готову булочку не спекти заново),

він повернувся на ґанок і став чекати Ральфа.

Учора ввечері Ральф знову вичитав Мак-Ґоверна за незамкнені двері, і Білл сприйняв прочухан так само спокійно, як сам Ральф сприймав незадоволене бурчання Керолайн через куртку, яку він завжди кидав де завгодно, але тепер він думав, що дарма звинувачував Білла. Старий Дор підібрав ключа… Або відчинив двері за допомогою чаклунства. До цих обставин більше пасувала магія. Тому що…

– Тому що, – низьким голосом мовив Ральф, машинально повертаючи на місце всяку всячину, яку він дістав із кишень. – Тому що він не лише знав, що мені знадобиться газовий балончик; він знав, де знайти його, і він знав, куди його покласти.

Мурашки поповзли в Ральфа по спині при цій думці, а розум спробував відкинути ідею повністю – назвавши її божевільною, нелогічною, до якої здатна додуматися лише людина, що страждає безсонням. Але все це не пояснювало появи записки.

Ральф знову перечитав закарлючки на розграфленому листку: «Я кваплю себе щомиті, щогодини – встигнути б здійснити все, визначене долею». Це був не його почерк, так само як «Цвинтарні ночі» були не його книжкою.

– Хоча зараз книжка належить мені. Мені дав її Дор, – вимовив уголос Ральф, і холодок знову пробіг у нього по спині.

«А які ще можуть бути пояснення? Адже не сам цей балончик залетів у твою кишеню. Як і листок».

Знову повернулося відчуття, начебто якась невідома – і невидима – рука підштовхує його до пащі темного тунелю. Немов у сні Ральф пройшов в кухню, по дорозі машинально знявши сіру куртку й кинувши її на спинку дивана.

Він зупинився в дверях, задивившись на календар із зображенням двох діток, які, сміючись, вирізали отвори для очей, носа й рота в гарбузі до Дня Всіх Святих. Ральф дивився на завтрашнє число, обведене кружечком. «Скасуй зустріч із людиною, що встромляє голки», – сказав Дорренс; така була суть послання, і сьогодні людина, що встромляє ножі, більш-менш підтвердила це. Хай йому чорт, навіть не просто підтвердила.

Погортавши телефонний довідник, Ральф набрав номер.

– Ви телефонуєте в приймальню доктора Джеймса Роя Гонга, – поінформував приємний жіночий голос. – Зараз поговорити з вами немає змоги, тому залишіть своє повідомлення після сигналу. Ми передзвонимо вам, як тільки зможемо.

Загудів авто відповідач. Голосом, що здивував його своїм спокоєм, Ральф мовив:

– Говорить Ральф Робертс. Мені призначено прийом на десяту ранку завтра, але я не зможу прийти. У мене змінилися обставини. – Помовчавши, він додав: – Звісно, я оплачу візит.

Ральф прикрив очі й опустив трубку на важіль. Потім притулився лобом до стіни.

«Що ти робиш, Ральфе, скажи, будь ласка, про що ти лише думаєш?»

«Тернистий і довгий шлях в Едем, любий…»

«Ти ж не можеш серйозно сприймати подібні думки… Адже так?»

«…то чи варто скаржитися через дрібниці?..»

«Про що ж ти думаєш, Ральфе?»

Він не знав; не мав ані найменшого уявлення. Швидше за все, про долю і про майбутню зустріч у Самарії. Єдине він знав напевно – хвилі болю розходяться від рани в лівому боці, рани, яку завдала людина з ножем. Працівник «швидкої допомоги» дав йому півдюжини знеболювальних таблеток, і Ральф подумав, чи не варто прийняти одну, ось лише він занадто втомився, щоб дійти до раковини й набрати склянку води… А якщо він так утомився, що навіть не може подолати таку мізерну відстань, то як же йому вдасться здолати весь утомливий шлях повернення в Едем?

Ральф не знав, тому що наразі його це не хвилювало. Йому просто хотілося стояти ось так, притулившись лобом до стіни, із заплющеними очима, щоб узагалі не бачити нічого.