Текст книги "Безсоння"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Триллеры
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 42 страниц)
Розділ третій
1.
Через три будинки від них стояв акуратний шоколадно-кремовий будиночок того типу, який жінки золотого віку називають «милим». У цій «цукерці» й жили Елен і Ед Діпно. Керолайн полюбляла повторювати, що родина Діпно належить до церкви Свідків Єгови, хоча її щира прихильність до молодої пари позбавляла цю фразу їдкої колючості. Вони були laisser-faire[8]8
Laisser faire (фр.) – давати волю, вільно діяти.
[Закрыть] вегетаріанцями, що вважали цілком прийнятним уживати як їжу рибу й молочні продукти. На останніх виборах чоловік і жінка голосували за Клінтона, а на їхній машині – тепер це був уже не «датсун», а нова малолітражка – красувалося гасло: «РОЗЩЕПЛЮЙТЕ ДЕРЕВО, А НЕ АТОМ, ПОЛЮЙТЕ НА ТВАРИН, А НЕ НА ЛЮДЕЙ».
Очевидно, Діпно зберегли всі музичні альбоми, які вони купували в шістдесятих, – Керолайн вважала це однією з найбільш милих звичок, і тепер, коли Ральф, стиснувши кулаки, підходив до їхнього будинку, він почув стогони Ґрейс Слік, яка виконувала один зі старих хітів Сан-Франциско:
Музика чулася із закріпленої на терасі мініатюрної колонки, не більшої від поштової марки. Поливний пристрій на газоні шипів «хиша-хиша-хиша», розсипаючи райдужні бризки й залишаючи блискучий мокрий слід на доріжці. Ед Діпно, голий до пояса, розкинувся в садовому кріслі ліворуч від бетонованої доріжки, ошелешено вирячившись на небо з виглядом дивака, який намагається зрозуміти, чи схожа хмарина, що пропливає над ним, на коня чи на єдинорога. Босою ногою він відбивав такт. Відкрита книга, що лежала обкладинкою догори на його колінах, дуже доречно поєднувалася з музикою із колонки. Це був роман Тома Роббінса.
Просто-таки літня пастораль, сценка провінційної безтурботності, відображена Норманом Роквеллом на одній із його картин, що звалася «Вихідний». Якщо не звертати уваги на такі дрібниці, як засохла кров на пальцях Еда й розбите скельце його окулярів а lа Джон Леннон.
– Ральфе, заради всього святого, не затівай з ним бійку, – прошипів Мак-Ґоверн, коли Ральф, зійшовши з доріжки, ступив на газон, навіть не відчувши, як його обдало холодною водою.
Ед обернувся.
– Гей, Ральфе! – вигукнув він, розпливаючись променистою посмішкою. – Радий тебе бачити!
Ральф уявив, як він скидає Еда з крісла на траву. Мало того – він побачив, як розширюються від несподіванки й подиву очі Еда Діпно. Видіння було настільки чітким, що він побачив навіть те, як блищить на сонці годинник Еда, коли той намагається підвестися.
– Пригощайся пивом, сідай у крісло, – тараторив Ед. – Може, зіграємо в шахи…
– Пиво? Шахи? Господи, Еде, що з тобою?
Ед відповів не одразу, дивлячись на Ральфа з виразом, який одночасно лякав і викликав лють. Це була суміш подиву й сорому, погляд милого тюхтія, який ось-ось скаже: «Чорт забирай, люба, невже я знову забув прибрати попільницю?»
Ральф махнув рукою у бік пагорба, повз Мак-Ґоверна, що застиг біля вологої смуги від поливу й нервово спостерігав за ними – він обов’язково сховався б, якби поруч було хоч щось. До першої поліцейської машини приєдналася друга, Ральф почув слабкі радіосигнали зоддалік. Натовп цікавих дедалі збільшувався.
– Поліція прибула через Елен! – мовив Ральф, переконуючи себе не кричати, адже криком нічого не зміниш, і все-таки підвищуючи голос. – Вони тут, тому що ти побив свою дружину! Хоч це до тебе доходить?
– Це… – простягнув Ед і потер щоку. – Це…
– Так, це, – люто підтвердив Ральф. Здавалося, всі його почуття притупилися, залишилася лише лють.
Ед кинув оком на поліцейські машини, на юрбу, що зібралася біля «Червоного яблука»… А потім побачив Мак-Ґоверна.
– Білле! – крикнув він. Мак-Ґоверн здригнувся. Ед або не помітив, або зробив вигляд, що не помітив цього. – Привіт! Сідай! Хочеш пива?
Саме в цю мить Ральф зрозумів, що вдарить Еда, розіб’є його дурнуваті круглі окуляри, можливо, навіть удавить осколок скла йому в око. Він зробить це, і ніщо на світі не зможе зупинити його – проте в останній момент все-таки щось зупинило. Усередині нього була Керолайн, яку він настільки виразно чув в останні дні – якщо тільки він не розмовляв сам із собою. Хоча тепер це був зовсім не голос Керолайн – цей голос, хоч як це не дивно, належав Тріґеру Вашону, якого він зустрічав лише кілька разів після того випадку, коли Тріґ урятував його від грози в той день, коли з Керолайн стався перший приступ. «Гей, Ральфе, будь обережний! Цей безумець хитріший від лиса. Може, він навіть хоче, щоб ти вдарив його!»
«Так, – вирішив Ральф. – Можливо, Ед хоче саме цього. Чому? Хтозна. Може, щоб трохи подебоширити, а може, просто тому, що збожеволів».
– Перестань молоти нісенітниці, – сказав він, знижуючи голос майже до шепоту.
Ральф відчув задоволення, коли увага Еда знову моментально перемкнулася на нього, але ще дужче Ральфа радувало те, що вираз печального нерозуміння зник з обличчя Еда. Натомість прийшла сторожкість. Він нагадував Ральфові хижака перед вирішальним стрибком.
Ральф трохи нагнувся, щоб бачити очі Еда.
– Це сталося через Сьюзен Дей? – так само вкрадливо запитав він. – Через Сьюзен Дей і аборти? Через мертвих дітей? Саме тому ти накинувся на Елен?
У голові в нього пролунало ще одне питання: «Хто ти насправді, Еде?» – але перш ніж Ральф устиг запитати, Ед, стрімко підхопившись, підбіг до Ральфа і штовхнув його в груди. Ральф упав спиною на вологу траву, встигнувши виставити лікті, щоб не вдаритися головою. Із зігнутими колінами, упершись ступнями в землю, він насторожено стежив за Едом.
– Ральфе, не зв’язуйся з ним! – порадив Мак-Ґоверн, що був на порівняно безпечній відстані.
Ральф не звернув на нього уваги. Він просто напівлежав, спираючись ліктями на землю й уважно дивлячись знизу вгору на Еда. Ральф був злий і наляканий, але ці емоції пересилювало досі незнайоме відчуття, від якого кидало в дріж. Він бачив божевілля – справжнісіньке божевілля. Не суперлиходія з коміксів, не Нормана Бейтса, не капітана Егаба. Це був усього лише Ед Діпно, співробітник лабораторії Гокінґа – один із «яйцеголових», як кажуть старі, що грають у шахи на майданчику для пікніків, – але однаково адекватна у сприйнятті демократів людина. І ось тепер цей цілком приємний homo sapiens перетворився на чудовисько, і це все сьогодні, коли Ед побачив підпис своєї дружини під зверненням, вивішеним на дошці оголошень у супермаркеті. Тепер Ральф розумів, що божевіллю Еда вже не менше року, і це змусило Ральфа задуматися, які ж секрети ховалися за доброзичливістю й чарівною посмішкою Елен, які дрібні, але такі виразні ознаки – крім синців – він прогледів.
«І ще Наталі, – подумав він. – Що бачила ця дівчинка! Що пережила вона, крім того останнього випадку, коли мати несла її по Гарріс-авеню, недбало притискаючи до закривавленого стегна?»
Руки Ральфа покрилися мурашками.
А в цей час Ед міряв кроками бетоновану доріжку, витоптуючи майорці, висаджені Елен по краях як бордюр. Він знову перетворився на того Еда, якого Ральф бачив в аеропорту торік: ті ж люті ривки головою, той же порожній, невидющий погляд.
«Це і є те, що повинна була приховувати напускна привітність, – подумав Ральф. – Зараз він точнісінько такий же, як після зіткнення з водієм пікапа, – немов бійцівський півень, що обзирає свою вотчину в пошуках чужинців».
– Узагалі ж, її провини тут нема, – швидко заговорив Ед, ударяючи кулаком правої руки по лівій долоні. І раптом Ральф побачив, що в Еда можна перелічити всі ребра – він мав такий вигляд, наче голодував багато місяців.
– І все-таки, якщо чиясь дурість сягає певної межі, миритися з цим стає важко, – продовжував Ед. – Вона як ті волхви, що прийшли до царя Ірода за інформацією. Я хочу сказати, що як же можна бути такими дурними? «Де народжений Цар Юдейський?» І вони питають це в Ірода? Ось тобі й мудреці! Правильно, Ральфе?
Ральф закивав головою: «Звичайно, Еде. Що б ти не сказав, Еде».
Ед кивнув у відповідь, знову закрокував туди-сюди, вдаряючи кулаком по долоні.
– Точнісінько як у пісні «Роллінґ Стоунз» – «Поглянь, поглянь, поглянь на цю дурепу». Ти, певно, не пам’ятаєш? – Ед розсміявся. Істеричний звук, що скидається на те, як пацюки танцюють на битому склі.
Мак-Ґоверн присів поруч.
– Ходімо звідси, – пробурмотів він. Ральф заперечно похитав головою, а коли Ед знову почав наближатися до них, Мак-Ґоверн швидко підхопився й відійшов на тротуар.
– Вона гадала, що зможе обвести тебе навколо пальця, так? – запитав Ральф. Він і далі лежав на траві, спираючись на лікті. – Елен гадала, що ти не довідаєшся про її підпис під зверненням?
Ед стрімко перетнув доріжку й, схилившись над Ральфом, потряс кулаками над його головою, зовсім як лиходій у німому кіно.
– Ні! – крикнув він. – Аероплан Джефферсона замінили «Енімалз», Ерік Бердон змінив погляди, згідно із Джоном Лi Гукером: бах-бах-бах, застрелю на місці!
Мак-Ґоверн пискнув, мабуть, гадаючи, що Ед зараз накинеться на Ральфа, але замість цього Ед Діпно, спершись пальцями лівої руки на траву, став у позу спринтера, що чекає пострілу стартового пістолета, щоб кинутися вперед. Усе обличчя його було в краплях, які Ральф спочатку прийняв за піт, але потім він згадав, як Ед пройшов повз струмінь із поливного пристрою. Ральф не міг відвести погляду від плями крові на лівому склі окулярів Еда. Вона трохи розмазалася, і від цього зіниця здавалася кривавою.
– Це просто доля, що я виявив її підпис! Доля, розумієш! Не ображай мене, сумніваючись у моїх розумових здібностях, Ральфе! Ти вже старий, але дурнем тебе не назвеш. Справа в тому, що я йду в супермаркет купити дитяче харчування і виявляю – ото іронія! – що вона підписалася під зверненням дітовбивць! Центуріонів! На чолі з самим Кривавим Царем! І знаєш що? Я… Так… І побачив… Кров!
– Хто такий Кривавий Цар, Еде?
– О, будь ласка! – Ед підозріло глянув на Ральфа. – «Спостеріг тоді Ірод, що ті мудреці насміялися з нього, та й розгнівався дуже, і послав повбивати в Віфлеємі й по всій тій околиці всіх дітей від двох років і менше, за часом, що його в мудреців він був випитав». Це Біблія, Ральфе. Євангеліє від Матвія, глава 2, вірш 16.Ти маєш сумніви щодо цього?
– Немає. Якщо ти так кажеш, я тобі вірю.
Ед кивнув. Погляд його глибоких темно-зелених очей метався з одного боку в другий. Потім він повільно нахилився вперед, поклавши руки на плечі Ральфа, наче мав намір поцілувати його. Ральф відчув запах поту, слабкий, майже вивітрений аромат лосьйону після гоління і чогось іще – того, що нагадувало прокисле молоко. Може, це був запах Едового божевілля?
– Буде краще, – видихнув Ед просто в обличчя Ральфу, – буде краще, якщо ти повіриш. – Погляд його перестав безцільно блукати й сконцентрувався на Ральфі. – Вони вирізали всіх дітей, – вимовив він тремтячим голосом. – Вирізали з материнського лона й вивозили в закритих вантажівках. Запитай себе, Ральфе: скільки разів за тиждень ти бачив на шосе такі вантажівки, кузов яких затягнутий брезентом? Ти ніколи не запитував себе, що перевозять у таких вантажівках? Ніколи не хотів довідатися, що приховано під брезентом? – Ед посміхнувся, закотивши очі. – Вони спалюють ембріони під Ньюпортом. Дорожній знак стверджує, що в тому місці зсув, але насправді там крематорій. Однак частину зародків вивозять зі штату. На вантажівках, на літаках. Тому що ембріональні тканини коштують дуже дорого. Я кажу тобі це не лише як стурбований громадянин, Ральфе, але і як співробітник лабораторії Гокінґа. Дитячі тканини… набагато… дорожчі… від… золота.
Раптом Ед повернув голову й уп’явся у Білла Мак-Ґоверна, який знову підійшов ближче, щоб краще все чути.
– ТАК, НАБАГАТО ДОРОЖЧІ ВІД ЗОЛОТА Й ЦІННІШІ ВІД РУБІНІВ! – крикнув він, і Мак-Ґоверн відскочив з розширеними від страху й сум’яття очима. – ТИ ЗНАЄШ ПРО ЦЕ, СТАРИЙ ГОМИКУ?
– Так, – відповів Мак-Ґоверн. – Я… Я знаю. – Він кинув блискавичний погляд у бік «Червоного яблука», звідки прямувала до них одна з поліцейських машин. – Мабуть, я десь читав про це. Можливо, в «Саєнтіфік амерікен».
– «Саєнтіфік амерікен»! – Ед, презирливо розсміявшись, знову уп’явся поглядом на Ральфа, мов кажучи: «Бачиш, з ким доводиться мати справу». Обличчя його швидко спохмурніло.
– Продажні вбивці, – прошепотів він. – Зовсім як у часи Христа. Тільки тепер убивають ненароджених. І не лише тут, а по всьому світу. Вони вирізають їх тисячі, Ральфе, мільйони, і знаєш чому? Знаєш, чому ми знову приєдналися до свити обагреного кров’ю дітей царя в цю епоху пітьми?
Ральф знав. Не так уже й важко скласти воєдино картину, якщо маєш багато розрізнених фрагментів. Особливо якщо бачив Еда, що запускає руку по лікоть у діжку з хімічним добривом у пошуках мертвих дітей.
– Цього разу цар Ірод мав успіх, – вимовив Ральф. – Саме це ти хочеш сказати мені? Це все давні ідеї про Месію, правильно?
Ральф випрямився, очікуючи, що Ед знову притисне його до землі, майже не сумніваючись у цьому. Гнів знову охоплював його. Абсолютно нерозумно було критикувати маячню божевільного, як це роблять у кіно, можливо, навіть богохульствувати, – але сама думка, що Елен була побита через це, викликала новий приплив люті.
Ед, не зачепивши його, енергійно випрямився й діловито обтрусив долоні. Здавалося, він знову був спокійний. Радіопозивні зазвучали голосніше – поліцейська машина, що виїхала від «Червоного яблука», наближалася до бордюру. Ед глянув на авто, потім на Ральфа, що підвівся.
– Можеш знущатися, але це правда, – спокійно мовив він. – Однак це не цар Ірод, а Кривавий Цар. Ірод був однією з його інкарнацій. Кривавий Цар стрімко переходить із тіла в тіло і з покоління в покоління – так, як дитина перестрибує з камінчика на камінчик, переходячи струмок, Ральфе, – завжди вишукуючи Месію. І він завжди не встигає за Ним, але цього разу все може вийти інакше. Тому що в Деррі все інакше. І ті й інші сили починають збиратися тут, вишиковуються у дві шеренги. Я знаю, наскільки важко в таке повірити, але це так.
«Кривавий Цар, – подумав Ральф. – О, Елен. Мені так жаль. Як це сумно».
Двоє чоловіків – один у формі, інший у цивільному, але обидва, без сумніву, копи – вийшли з поліцейської машини й підійшли до Мак-Ґоверна. Біля магазину Ральф помітив ще двох чоловіків у білих штанах і білих сорочках з короткими рукавами. Один із них підтримував Елен, що ледве пересувала ноги, як хворий після операції. Другий ніс Наталі. Вони допомогли Елен забратися в машину швидкої допомоги. Той, що ніс дитину, теж сів у машину, а інший пішов до місця водія. У їхніх рухах Ральф відчув радше компетентність, ніж тривогу, і подумав, що для Елен це добрий знак. Можливо, Ед не так сильно побив її… Принаймні не цього разу.
Поліцейський у цивільному – широкоплечий здоровань із пшеничними вусами – підійшов до Мак-Ґоверна, якого він, здається, впізнав. На його обличчі сяяла посмішка.
Ед, схопивши Ральфа за плече, відтягнув його на кілька кроків убік від чоловіків, що стояли на тротуарі. Він перейшов майже на шепіт.
– Не хочу, щоб нас чули, – пояснив він.
– У цьому я впевнений.
– Ці істоти… Центуріони… Слуги Кривавого Царя… Ні перед чим не зупиняться. Вони безжальні.
– Вірю. – Ральф оглянувся через плече в ту мить, коли Мак-Ґоверн вказував на Еда. Здоровань спокійно кивав. Руки він тримав у кишенях штанів. Добродушна посмішка, що досі вигравала на його обличчі, поступово в’янула.
– І справа не лише в абортах, не треба так думати! Вони забирають ненароджених у всіх матерів, не лише в наркоманок і повій, вісім днів, вісім тижнів, вісім місяців. Центуріонам однаково. Жнива йдуть день і ніч. Масове вбивство. Я бачив трупики дітей на дахах, Ральфе… Під парканами… У каналізаційних стоках…
Очі Еда, величезні й зелені, як штучні смарагди, витріщилися в нікуди.
– Ральфе, – прошепотів він, – іноді весь світ сповнений барв. Я бачу їх відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину. Але тепер усі барви стали чорними.
– Відтоді як хто прийшов до тебе, Еде?
– Ми поговоримо про це пізніше, – відповів Ед, непомітно ворушачи губами, зовсім як стукач у фільмах на тюремну тему. За інших обставин це було б навіть кумедно. Роблена посмішка з’явилася на його обличчі, так само впевнено проганяючи божевілля, як схід сонця виганяє ніч. Раптовість зміни одночасно вражала й жахала, але Ральф однаково знайшов у цьому щось заспокійливе. Можливо, їм – йому, Мак-Ґоверну, Луїзі й усім іншим, що знали Еда, не варто аж так винуватити себе в тому, що вони не помітили його божевілля раніше. І все тому, що Ед був чудовим актором. Ця посмішка була варта премії «Оскар». Навіть у такій ексцентричній ситуації, як зараз, його посмішка вимагала відповіді.
– Привіт! – звернувся Ед до поліцейських. Здоровань закінчив розмовляти з Мак-Ґоверном, і тепер обидва поліцейських ішли до них просто по газону. – Сідайте, хлопці! – запросив Ед ще й жестом. Здоровань, і далі добродушно посміхаючись, потис протягнену Едом руку.
– Едвард Діпно? – запитав він.
– Саме так, – відповів Ед, тиснучи руку другому поліцейському в формі, який був трохи приголомшений, потім знову звернув усю увагу на здорованя.
– Інспектор Джон Лейдекер, – відрекомендувався здоровань. – А це сержант Кріс Нелл. Здається, у вас тут проблеми, сер?
– Ну, що ж. Гадаю, ви праві. Невелика проблема. Або, якщо волієте називати речі своїми іменами, я поводився як свиня. – Смішок Еда пролунав природно. Ральф подумав про всіх чарівних психопатів, яких він бачив у кіно – Джордж Сандерс був особливо вдалий у цих ролях, – міркуючи про те, чи можливо, щоб розумний хімік-дослідник обвів навколо пальця провінційного детектива, який мав такий вигляд, наче він так ніколи й не переріс фазу «Суботньої лихоманки».[11]11
«Лихоманка у суботу ввечері» – популярний у 1970-ті роки музичний фільм із Джоном Траволтою в головній ролі.
[Закрыть] Ральф побоювався, що таке цілком можливо.
– У нас із Елен сталася сварка через підписане нею звернення, – говорив Ед, – ну, і пішло-поїхало… Господи, не можу ж я сказати, що я вдарив її.
Він змахнув руками, мовби на підтвердження того, який він схвильований, збентежений і згоряє від сорому. Лейдекер посміхнувся у відповідь.
Думки Ральфа повернулися до інциденту між Едом і водієм синього пікапа. Ед назвав здорованя вбивцею, навіть ударив його в обличчя, і однаково все закінчилося тим, що той дивився на Еда майже з повагою. Це була якась подоба гіпнозу; Ральфові здалося, що тут діє та ж сила.
– Просто ситуація трохи вийшла з-під контролю, здається, це ви хочете сказати? – співчутливо поцікавився Лейдекер.
– Справа в масштабах… – Едові було тридцять два роки, але наївний погляд величезних очей і безневинний вираз обличчя справляли враження, начебто він ледь досяг повноліття.
– Хвилинку, – втрутився Ральф. – Не можна вірити йому, він збожеволів. І дуже небезпечний. Він щойно сказав мені…
– А це містер Робертс, правильно? – запитав Лейдекер у Мак-Ґоверна, ніби не помічаючи Ральфа.
– Так, – підтвердив Мак-Ґоверн. Ральфові тон його голосу здався зухвало помпезним. – Це Ральф Робертс.
– Ось що. – Лейдекер нарешті глянув на Ральфа. – Ми поговоримо з вами за п’ять хвилин, містере Робертс, а зараз я хочу, щоб ви спокійно постояли поруч зі своїм другом. Гаразд?
– Але…
– Гаразд?
Розлютившись ще дужче, Ральф пішов до Мак-Ґоверна. Лейдекер, здається, не дуже й засмутився. Він повернувся до сержанта Нелла:
– Можеш вимкнути музику, Крісе, щоб ми могли чути один одного?
– Звісно! – Поліцейський у формі підійшов до магнітоли й, оглянувши всі ручки й кнопки, вирубав на півслові пісню про сліпого чарівника.
– Гадаю, я справді трохи переборщив. – Ед здавався втіленням безневинного агнця. – Дивно, як це сусіди не втрутилися.
– Що ж, життя триває, – глибокодумно протягнув Лейдекер, звертаючи свою добродушну усмішку до хмар, що пливли по блакитному літньому небу.
«Чудово, – подумав Ральф. – Цей хлопець просто-таки Вілл Роджерс». Ед, одначе, кивав так, начебто інспектор щойно виголосив щось велемудре.
Порившись у кишені, Лейдекер дістав коробочку, вийняв із неї зубочистку й запропонував Едові, який спочатку відмовився, але потім узяв одну і вставив її в кутик рота.
– Отже, – мовив Лейдекер, – невелика сімейна сварка. Я правильно зрозумів?
Ед натхненно кивнув. З його губ і далі не сходила щира, злегка збентежена посмішка.
– Швидше за все, суперечка. Політична…
– Ага, ага, – закивав Лейдекер, посміхаючись, – але перш ніж ви скажете щось іще, містере Діпно…
– Звіть мейе Едом. Будь ласка.
– Перш ніж ми продовжимо, містере Діпно, хочу попередити, що все, сказане вами, може бути використане проти вас у суді; крім того, ви маєте право на адвоката.
Дружелюбна, але збентежена посмішка Еда – «Господи, ну що я такого накоїв? Ви допоможете мені розібратися?» – моментально випарувалася. Її змінив оцінюючий погляд. Ральф глянув на Мак-Ґоверна, і полегшення, яке він помітив в очах Білла, було дзеркальним відображенням того, що відчув він сам. Зрештою, Лейдекер виявився не таким і простаком.
– Та навіщо мені потрібен адвокат? – здивувався Ед. Злегка повернувшись, він випробував свою збентежену усмішку на Крісі Неллі, який усе ще стояв на ґанку.
– Цього я не знаю, можливо, як і ви, – і далі посміхаючись, мовив Лейдекер. – Я просто кажу, що ви маєте на це право. А якщо ви не можете оплатити його послуги, вам призначать державного адвоката.
– Але я не…
Лейдекер усе кивав і посміхався.
– Упевнений, усе буде гаразд, але це ваше право. Ви розумієте свої права так, як я пояснив їх вам, містере Діпно?
Ед застиг на мить, раптом очі його знову розширилися, а погляд став порожнім. Ральф подумав, що той став схожим на живий комп’ютер, що намагається впоратися з уведенням інформації величезної складності. Відтак те, що йому не вдалося нікому запудрити мізки, здавалося, дійшло до Еда. Він одразу зсутулився. Спустошеність погляду змінилася виразом нещастя, занадто природним, щоб у ньому сумніватися… Але Ральф однаково сумнівався. Він змушений був сумніватися; адже він бачив божевілля на обличчі Еда перед тим, як приїхали Лейдекер і Нелл. Бачив це й Білл Мак-Ґоверн. Але все-таки сумнів відрізняється від невір’я, – до того ж, як здавалося Ральфу, по-своєму Ед шкодує, що побив Елен.
«Так, – подумав він, – так само він вважає, що центуріони водили вантажівки, набиті зародками, у Ньюпорт. І в те, що сили Добра і Зла збираються в Деррі, щоб розіграти якусь драму, яка розгортається в його уяві. Назвемо її знаменням V: «При дворі Кривавого Царя». І тим не менше Ральф не міг не відчувати мимовільного співчуття до Еда Діпно, який тричі на тиждень відвідував Керолайн у лікарні, незмінно приносив квіти й завжди цілував її в щоку на прощання. Він продовжував цілувати її навіть тоді, коли запах смерті став занадто виразним. Керолайн неодмінно торкалася його руки і вдячно посміхалася. «Спасибі за те, що ти й далі вважаєш мене людиною, – промовляла її посмішка. – І спасибі, що ти поводишся зі мною так, немов я ще жива». Ральф завжди вважав Еда своїм другом і думав – чи лише сподівався, – що Ед і далі поруч.
– У мене будуть неприємності? – м’яко запитав Ед Лейдекера.
– Що ж, подумайте, – посміхаючись, сказав Лейдекер. – Своїй дружині ви вибили кілька зубів. Схоже, і щелепу зламали. Можу посперечатися на годинник мого дідуся, що в неї ще й струс мозку. Плюс багато чого іншого – садна, синці й ця кумедна здерта смужка шкіри на правій скроні. Що ви намагалися зробити? Зняти з неї скальп?
Ед мовчав, дивлячись застиглими зеленими очима на Лейдекера.
– Їй доведеться провести в лікарні всю ніч, тому що якийсь козел мало не витрусив з неї душу, і кожен припускає, що цим козлом були ви, містере Діпно. Я бачу кров на ваших руках і окулярах, і я також збираюся сказати, що, по-моєму, це були саме ви. І що ж ви тепер думаєте собі? Ви справляєте враження тямущого хлопця. Як ви гадаєте, чи є у вас проблеми?
– Мені дуже шкода, що я вдарив її, – потупився Ед. – Я не хотів.
– О, якби я брав по двадцять п’ять центів щоразу, коли чую цю фразу, я був би багатієм. Містере Еде Діпно, ви заарештовані за звинуваченням у тому, що ви завдали ушкоджень другого ступеня тяжкості, які трактуються як насильство над домочадцями, згідно з кримінальним кодексом штату Мен. Будь ласка, підтвердіть, що я ознайомив вас із вашими правами.
– Так, – нещасним голосом мовив Ед. Посмішка – збентежена, та й узагалі будь-яка – зникла. – Так, ви повідомили мені про мої права.
– Ви будете доставлені в поліцейське відділення і зареєстровані, – продовжив Лейдекер. – Після цього ви зможете зателефонувати та поклопотатися про звільнення під заставу. Крісе, проведи його в машину.
Нелл підійшов до Еда:
– Ви не збираєтеся створювати собі зайві проблеми, містере Діпно?
– Ні, – так само тихо відповів Ед, і Ральф помітив сльозу, що скотилася по його щоці. Ед машинально витер її тильною стороною руки. – Ніякого опору.
– Ось і чудово! – кивнув Нелл і повів Еда до машини.
Вони вже перетнули тротуар, коли Ед повернувся до Ральфа.
– Вибач, друже, – пробурмотів він і забрався в машину. Перш ніж сержант Нелл зачинив дверцята, Ральф устиг помітити, що зсередини немає ручки.
2.
– Отже, – мовив Лейдекер, повертаючись до Ральфа й простягаючи йому руку. – Вибачайте, що поводився трохи грубо, містере Робертсе, але іноді ці хлопці скаженіють. Особливо мене турбують ті, що зовні здаються спокійними, найчастіше саме їхні вчинки абсолютно непередбачувані. Джон Лейдекер.
– Джонні вчився в мене, коли я викладав у коледжі, – пояснив Мак-Ґоверн. Тепер, коли Ед Діпно був зачинений у машині, голос Білла так і дзвенів від полегшення. – Хороший студент. Пригадую, написав чудову курсову про захист прав неповнолітніх.
– Приємно з вами познайомитися. – Ральф потиснув Лейдекеру руку. – І не хвилюйтеся. Я не постраждав.
– Знаєте, з вашого боку було божевіллям прийти сюди, – щиро зауважив Лейдекер.
– Я боявся. Я й досі боюся.
– Розумію. Але ви все-таки вийшли сухим із води – це дуже важливо.
– Ні. Найважливіше – це Елен. Елен і дитина.
– Повністю згодний, але розповідайте, про що ви говорили з містером Діпно до нашого приїзду, містере Робертсе… Чи я можу називати вас Ральфом?
– Звичайно, можете. – Ральф коротенько переказав свою розмову з Едом.
Мак-Ґоверн, який тоді не все вловив з їхнього діалогу, мовчки слухав, витріщивши очі. Поглядаючи на нього, Ральф подумав, як Біллові бракує його панами. Без неї він мав значно старший вигляд. Майже древній.
– Що ж, звучить дуже дивно, – мовив Лейдекер, коли Ральф закінчив свою розповідь.
– А що буде далі? Його посадять у в’язницю? Це мусить статися.
– Можливо, й мусить, – погодився Лейдекер, – але різниця між тим, що слід учинити з ним і що буде насправді, занадто велика. Його не посадять і не відправлять у санаторій для душевнохворих – таке трапляється лише у старих кінофільмах. Найбільше, на що можна розраховувати, це запропонований судом курс лікування.
– Але хіба Елен не казала вам…
– Леді нічого нам не повідомила, та ми й не ставили їй питань. Вона й так дуже страждає – як фізично, так і морально.
– Звісно, – погодився Ральф. – Як нерозумно з мого боку.
– Пізніше вона, можливо, і підтвердить ваші слова… А може, й ні. Розумієте, іноді всі обвинувачення падають саме на жертв домашнього насильства. На щастя, за новим законом це не грає ролі. Він у нас у капкані. І ви, і леді з магазину будете свідчити про стан місіс Діпно й про те, кого вона звинуватила в тому, що сталося. А я можу засвідчити наявність крові на руках її чоловіка. Самі за себе промовляють і його слова: «Господи, просто не можу повірити, що я вдарив її». Я б хотів бачити вас завтра зранку, якщо це вам зручно, – щоб записати повні показання свідків, Ральфе. Це лише формальність. В основному справу зроблено.
Лейдекер дістав зубочистку з рота, зламав її й викинув, тоді знову вийняв коробочку.
– Хочете?
– Ні, спасибі, – відповів Ральф, ледь усміхнувшись.
– Що ж, огидна звичка, але я намагаюся кинути курити. Проблема з хлопцями типу Діпно полягає в тому, що вони занадто хитрі й винахідливі, коли справа стосується їхніх інтересів. У несамовитому стані вони накидаються на будь-кого… Потім відступають. Коли застаєш їх одразу після такого спалаху, – як це зробили ви, Ральфе, – вони, схиливши голову набік, зазвичай слухають музику, ніби намагаючись компенсувати свій вибух.
– Так усе й було, – підтвердив Ральф. – Саме так.
– Такий трюк спрацьовує на якийсь час, вони ніби присоромлені, каються, визнають свою провину. Вони настільки переконливі й милі, що іноді під солодкою поливою неможливо розгледіти гострі шипи. Навіть у таких екстремальних випадках, як із цим маніяком Тедом Банді, все іноді роками виглядає цілком нормально. Добре хоч, що таких хлопців, як Тед Банді, не так уже й багато, незважаючи на величезну кількість книжок і фільмів про вбивства.
– Який жах! – Ральф глибоко зітхнув.
– Так, але погляньмо на це з іншого боку: ми зможемо ізолювати Еда на якийсь час. Застава становить двадцять п’ять доларів, але…
– Двадцять п’ять доларів? – здивувався Мак-Ґоверн. У голосі його одночасно почулися цинізм і потрясіння. – І це все?
– Так, – підтвердив Лейдекер. – Я обвинуватив Діпно в нанесенні ушкоджень другого ступеня тяжкості, тому що звучить це серйозно, але в штаті Мен побиття дружини вважається лише провиною, хоч і підсудною.
– Однак у законодавстві є й дещо новеньке, – приєднався до розмови Кріс Нелл. – Якщо Діпно побажає, щоб його випустили під заставу, він повинен буде погодитися на повну відмову від будь-яких контактів з дружиною, поки справа не буде розглянута в суді, – він не має права відвідувати її вдома, підходити на вулиці, навіть телефонувати їй. Якщо ж він не погодиться, його будуть тримати під вартою.
– А якщо він погодиться з такою умовою, а потім усе-таки не дотримає слова? – поцікавився Ральф.
– Тоді ми запроторимо його за ґрати, – пояснив Нелл. – Тому що це вже є кримінальним злочином… Або може ним вважатися, якщо окружний прокурор захоче роздути справу. Хай там як, а порушники цієї умови, згідно з новим законом про насильство до домочадців, проводять за гратами не один день.
– Сподіваюся, дружина, стосовно якої угоду буде порушено, буде жива до початку суду, – додав Мак-Ґоверн.
– Так. – Лейдекер тяжко зітхнув. – Іноді виникає й така проблема.
3.
Повернувшись додому, Ральф більше години просидів біля увімкненого телевізора, дивлячись на екран незрячим поглядом. Під час рекламної паузи, коли він підвівся, сподіваючись знайти колу в холодильнику, його так хитнуло, що він змушений був спертися об стіну, щоб не впасти. Ральф весь тремтів, до того ж його дуже нудило. Він розумів, що це запізніла реакція організму на стрес, та однаково слабкість і нудота лякали.
