355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Безсоння » Текст книги (страница 16)
Безсоння
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 01:00

Текст книги "Безсоння"


Автор книги: Стівен Кінг


Жанр:

   

Триллеры


сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 42 страниц)

– Ви уявляєте його такою собі комп’ютерною програмою, – сказав Ральф. Він згадав Еда Діпно, який грав з ним у шахи незадовго до хвороби Керолайн. Той Ед був інтелігентною, з умінням красиво викладати свої думки, цивілізованою людиною з величезним запасом доброти. Ральф дотепер не міг зіставити того Еда з нинішнім, але ж сутність Еда відкрилася йому вперше ще в липні 1992 року. Сьогоднішній Ед змушував думати про себе, як про «бійцівського півня».

– Не просто комп’ютерною програмою, а небезпечною комп’ютерною програмою, – наголосив Лейдекер. – Для нього Чарлі всього лише знаряддя, подоба ножа, яким чистять яблуко. Якщо в такого ножа відскакує лезо, ніхто не біжить до точильника, щоб замінити його на нове, до чого така турбота. Ніж просто викидають у сміттєвий бак, а натомість купують новий. Саме так і поводяться хлопці типу Еда Діпно з хлопцями типу Чарлі Пікерінґа, а тому що Ед і є «Друзі життя» – принаймні зараз, – не думаю, що є причини хвилюватися щодо звільнення Чарлі під заставу. За кілька днів він буде цілковито самотній.

– Зрозуміло, – мовив Ральф. Його трохи стривожило оте співчуття до Пікерінга. – Я хочу подякувати вам за те, що моє ім’я не потрапило в газети… Якщо ви мали до цього відношення.

«Деррі ньюс» у колонці поліцейської хроніки помістила коротеньку замітку про інцидент, повідомивши тільки, що Чарльз Г. Пікерінг був арештований за «збройний напад» у приміщенні публічної бібліотеки.

– Іноді ми просимо їх про послугу, іноді вони звертаються до нас із проханням, – сказав Лейдекер, підводячись. – Так уже влаштований світ. Якби недоумки з «Друзів життя» і педанти з «Друзів Центру» зрозуміли це, працювати стало б набагато легше.

Ральф витяг скручений плакат зі слоником Дембо із кошика для сміття і запитав:

– Можна мені забрати плакат? Я знаю одне маля, якому сподобається слоник.

Лейдекер розвів руками:

– Ви мій гість – вважайте це маленьким призом за хорошу поведінку. Тільки не просіть у мене дамських трусиків з вирізаною промежиною.

Ральф розсміявся:

– О, я не збираюся зазіхати на вашу власність.

– А якщо серйозно, я вдячний, що ви прийшли, Ральфе. Спасибі.

– Мені це було неважко. – Потягнувшись через стіл, Ральф потиснув руку Лейдекеру і рушив до дверей. Він почувався до абсурдності нерозумно, немов був лейтенантом Коломбо з телесеріалу – усе, що йому потрібно, це старий теплий плащ. Уже взявшись за дверну ручку, він повернувся.

– Можна запитати вас про щось, абсолютно не пов’язане з Чарлі Пікерінґом?

– Звичайно.

– Сьогодні вранці я почув у «Червоному яблуці», що місіс Лочер, моя сусідка, вночі померла. У цій події немає нічого дивного, у неї була емфізема легенів. Але між тротуаром і доріжкою до її будинку натягнуто поліцейські загороджувальні стрічки, і на дверях табличка, де написано, що будинок опечатаний поліцією Деррі. Вам що-небудь відомо про це?

Лейдекер так довго й пильно дивився на Ральфа, що тому стало не по собі… Але тільки не через ауру. У ній не було нічого, що вказувало б на підозрілість.

«Господи, Ральфе, чи не здається тобі, що ти занадто серйозно сприймаєш подібні речі?»

Що ж, може, й так. Принаймні, він був радий, що зеленуваті спалахи не відновили своє мерехтіння по краях аури Лейдекера.

– Чому ви так на мене дивитеся? – запитав Ральф. – Якщо я сказав або зробив щось не так, вибачайте.

– Зовсім ні, – заспокоїв його Лейдекер. – Однак у цій справі є якась таємничість, навіть надприродність. Якщо я розповім вам, чи зможете ви тримати язика за зубами?

– Не сумнівайтеся.

– Мене щиро турбує ваш сусід. Коли вимовляють слово «розсудливість», я ніколи не асоціюю його з професором.

Ральф від душі розсміявся:

– Я не скажу йому анічогісінько – слово честі, – але цікаво, що ви згадали саме про нього. Колись давно Білл учився в одному класі з місіс Лочер.

– Не можу собі навіть уявити, що професор колись бігав підтюпцем, – сказав Лейдекер. – А ви?

– Приблизно, – відповів Ральф, але уявний образ вийшов доволі своєрідним: Білл Мак-Ґоверн, у якому одночасно було щось і від маленького лорда Фонтлероя, і від Тома Сойєра, у бриджах, білих гольфиках… І панамі.

– Ми не впевнені в тому, що саме сталося з місіс Лочер, – сказав Лейдекер. – Ми знаємо тільки, що близько третьої ночі служба 911 отримала анонімний дзвінок – чоловік стверджував, що бачив двох незнайомців – одного з ножицями, – які виходили з будинку місіс Лочер.

– Її вбили? – вигукнув Ральф, одночасно усвідомлюючи дві речі: він поводиться більш правдоподібно, ніж очікував, і тільки що перейшов міст. Ральф не спалив його за собою – принаймні, поки що, – але він не зможе повернутися назад без цілої лавини пояснень.

Лейдекер знизав плечима:

– Якщо й так, то зробили це не ножицями і взагалі без застосування колюче-ріжучої зброї. На тілі немає ніяких слідів.

Хоч це давало якесь полегшення.

– З іншого боку, те, що сталося, могло налякати до смерті – особливо літню і хвору людину, – сказав Лейдекер. – Принаймні пояснити буде легше, якщо ви дозволите розповісти те, що відомо мені самому. Це не займе багато часу, повірте.

– Звичайно, слухаю.

– Хочете довідатися щось цікаве? Першою людиною, про яку подумав я, прочитавши запис дзвінка, були ви.

– Через безсоння, правильно? – запитав Ральф. Голос його звучав твердо і впевнено.

– І безсоння, і той факт, що він стверджував, начебто бачив цих двох з вікна своєї вітальні. Вікна вашої вітальні виходять на Гарріс-авеню, чи не так?

– Так.

– Отож. Я навіть хотів прослухати запис плівки, але потім згадав, що сьогодні ви прийдете сюди… До того ж сон знову повернувся до вас. Адже так?

Не вагаючись ні секунди й не роздумуючи, Ральф підпалив міст, який щойно проминув.

– Ну, я вже не сплю так, як у шістнадцять, не буду обманювати, але якщо це я зателефонував учора в поліцію, то, мабуть, зробив це уві сні.

– Приблизно так міркував і я. Крім того, якби ви помітили щось незвичайне на вулиці, чи стали б ви дзвонити анонімно?

– Ясна річ, – підтакнув Ральф, а сам подумав: «Але, припустімо, сталося не просто щось незвичайне, Джоне? Припустімо, все здавалося абсолютно неймовірним?»

– Згоден, – кивнув Лейдекер. – Звичайно, з вашого вікна Гарріс-авеню як на долоні, однак те саме видно й із трьох дюжин інших будинків… До того ж, якщо той приятель стверджував, начебто він у будинку, зовсім не обов’язково, що так було насправді.

– Звичайно. Поряд із «Червоним яблуком» телефонна будка, звідки можна подзвонити, і ще одна біля винної крамнички. Ще двійко біля Строуфорд-парку, якщо вони, звісно, справні.

– У парку чотири телефони-автомати, і всі вони працюють. Ми перевірили.

– Але навіщо було брехати про те, де він?

– Найбільш імовірна причина полягає в тому, що анонім, можливо, брехав і про все інше. Принаймні Донна Геґен сказала, що голос звучав молодо й упевнено. – Сказавши це, Лейдекер поморщився й ляснув себе по лобі. – Ральфе, я зовсім не це хотів сказати. Вибачте.

– Та нічого, все нормально – ідея, що мій голос звучить, як у старого шкарбуна на пенсії, не є для мене новою. Я справді стара перечниця. Продовжуйте.

– Чергував Кріс Нелл – пам’ятаєте, разом з ним ми заарештували Еда Діпно?

– Я пам’ятаю його ім’я.

– Отож. Стів Атгербек чергував тієї ночі. Він хороший хлопець.

«Чоловік у в’язаній шапочці», – подумав Ральф.

– Леді була мертва, але жодних слідів насильства. Нічого не пропало, однак у таких стареньких леді, як Мей Лочер, зазвичай немає ніяких особливих цінностей – ні відеоапаратури, ні стереосистем, нічого такого. Правда, у неї зберігалося кілька ювелірних виробів. Не можна сказати, що у світі немає дорожчих або кращих коштовностей, але…

– Чому злодії не забрали їх?

– Саме так. Але більш цікаво те, що вхідні двері – той, хто телефонував у поліцію, стверджував, що бачив, як ті двоє вийшли з будинку, – були зачинені зсередини. Не просто на замок, а ще на засув і на ланцюжок. Як і двері чорного ходу. Тож якщо той, хто дзвонив, був у себе, а Мей Лочер була вже мертва, коли пішла ця парочка, хто ж тоді зачинив двері?

«Можливо, це зробив Кривавий Цар», – подумав Ральф… І, на свій жах, мало не вимовив це вголос.

– Не знаю, а як щодо вікон?

– Закриті. На всі шпінгалети. До того ж, якщо вам недостатньо подробиць у дусі Аґати Крісті, Стів стверджує, що й зимові рами вставлені. Одна з сусідок повідомила, що минулого тижня місіс Лочер запрошувала якогось хлопчика вставити рами.

– Я знаю, – кивнув Ральф. – Саллівена, він розносить пошту. Тепер і я згадав, що бачив його за цим заняттям.

– Зовсім як у фантастичному романі, – зауважив Лейдекер, але Ральф подумав, що Лейдекер, не роздумуючи, обміняв би справу Сьюзен Дей на справу Мей Лочер. – Результати медичної експертизи надійшли саме в той момент, коли я вже йшов до вас у будинок окружного суду. Я встиг переглянути їх. Тромбоз… Інфаркт міокарда. Наразі ми вважаємо нічний дзвінок жартом – у будь-якому місті подібне буває частенько, – а смерть леді сталася від серцевого приступу, ускладненого емфіземою.

– Інакше кажучи, простий збіг. – Такий висновок урятував би Ральфа від безлічі турбот, але в його голосі звучала недовіра.

– Так, мені це теж не дуже подобається. Як і Стіву, саме тому й опечатали будинок. Судові експерти перевернуть там усе догори дном, можливо, уже завтра вранці. А поки що останки місіс Лочер відправиться в Огасту для більш докладної експертизи. Хтозна, що вона покаже? Іноді їм справді вдається влаштувати ціле шоу. Ви здивувалися б їхньому вмінню.

– Не сумніваюся, – відповів Ральф. Лейдекер кинув зубочистку в попільницю, насупився, потім обличчя його знову просвітліло.

– О, у мене виникла ідея – я попрошу кого-небудь із помічників зробити дубль запису дзвінка й прокручу його вам. Можливо, ви впізнаєте голос. Хтозна, траплялися й більш неймовірні речі.

– Не перечу, – відповів Ральф, вимушено посміхаючись;

– Цю справу веде Аттербек. Ходімо, я проводжу вас.

У коридорі Лейдекер ще раз пильно подивився на Ральфа. Цього разу старий відчув себе непевно, не зрозумівши значення погляду. Аур він знову не бачив.

Ральф спробував посміхнутися:

– У мене виріс другий ніс?

– О, ні. Я просто здивований: як на людину, яка вчора пережила те, що випало на вашу долю, ви маєте чудовий вигляд. Особливо в порівнянні з тим, яким ви були минулого літа… Якщо подібне зробив з вами стільниковий мед, я обов’язково куплю цілу пасіку.

Ральф розсміявся так, начебто почув найкумедніший жарт у своєму житті.

2.

Перша сорок дві, передсвіт вівторка.

Ральф, сидячи в кріслі, спостерігає, як навколо ліхтаря кружляє осінній дощ. Перед будинком Мей Лочер понуро обвисла стрічка поліцейського огородження.

Усього близько двох годин сну, і він знову думає про те, що бути мертвим набагато краще. Жодного безсоння. Жодного втомливо довгого чекання світанку в ненависному кріслі. І більше жодних днів, коли здається, що дивишся на світ крізь невидиму захисну плівку, яку вже багато років розхвалюють дантисти в рекламних роликах. У ті далекі дні телебачення тільки починало свій хід по країні, у волоссі Ральфа з’являлися перші сиві відблиски, і він завжди засинав за п’ять хвилин після того, як покохається з Керолайн.

«А люди й далі кажуть, який чудовий у мене вигляд. Містика, та й годі».

Хоча це було не так. Зважаючи на те, що він побачив останнім часом, компліменти з приводу його вигляду були аж у кінці списку всього незвичайного й дивного.

Ральф знову глянув на дім Мей Лочер. Як твердив Лейдекер, двері були зачинені зсередини, але Ральф бачив, як два маленьких лисих лікарі виходили з дверей, бачив, чорт забирай…

Але чи бачив?

Чи бачив насправді?

Подумки Ральф повернувся у вчорашній ранок. Він сидів у цьому ж кріслі з чашкою чаю на колінах і думав:

«Нехай же почнеться вистава». А потім побачив, як виходять із дверей оті карлики, бачив, як вони виходили з будинку Мей Лочер.

Хоча, можливо, він і помилявся, тому що дивився не на будинок, він дивився у бік «Червоного яблука». Уловивши бічним зором неясний рух, Ральф подумав, чи не Розалі це, і повернув голову, щоб перевірити. Ось тоді він і побачив лисих карликів на веранді будинку Мей Лочер. Тепер Ральф уже не був цілком певен у тому, що бачив, як відчинялися вхідні двері. Швидше за все, він вигадав це, а чому б і ні? Вони ж не йшли по доріжці до будинку місіс Лочер.

«Ти не знаєш цього, Ральфе».

Але він знав. О третій ранку Гарріс-авеню була настільки ж пустельна й тиха, як і місячні гори, найменший рух одразу привертав увагу.

Чи вийшли лікар № 1 і лікар № 2 із дверей? Що довше Ральф міркував про це, то більше сумнівався.

«Тоді що ж сталося, Ральфе? Може, вони з’явилися з тієї невидимої захисної плівки? Або – як щодо такого? – можливо, вони пройшли крізь двері, як примари у фільмах про космічних прибульців!»

Божевілля – але, швидше за все, саме так воно й було.

«Що? Вони пройшли крізь ці чортові двері? О, Ральфе, тобі необхідна допомога. Тобі слід поговорити з ким-небудь про те, що відбувається з тобою».

Так. В одному він був упевнений: йому просто необхідно поговорити з ким-небудь до того, як це приведе його розум до божевілля. Але з ким? Найкраще було б із Керолайн, однак вона мертва. Лейдекер? Але ж Ральф уже збрехав йому про дзвінок у поліцію. Чому? Тому що правда звучала б як марення божевільного. Начебто він заразився параноєю Еда Діпно – так люди підхоплюють застуду. Хіба це не найбільш імовірне пояснення ситуації, якщо дивитися на речі тверезо?

– Але ж це не так, – прошепотів він. – Вони існують насправді. Як і аури.

«Тернистий і довгий шлях в Едем, любий… І стеж за золотаво-зеленими слідами чоловіків у білому, поки ти в дорозі».

Розповісти кому-небудь. Викласти все. Так. І він зобов’язаний зробити це до того, як Джон Лейдекер прослухає плівку із записом телефонної розмови і вимагатиме пояснень. Насамперед бажаючи знати, чому Ральф збрехав і що насправді йому відомо про смерть Мей Лочер.

Розповісти кому-небудь. Викласти все.

Але Керолайн мертва, Лейдекер ще недостатньо близький йому, Елен у Центрі допомоги жінкам, а Луїза Чесс могла проговоритися своїм подружкам. Хто ж залишається?

Відповідь стала очевидною, як тільки Ральф розклав усе по поличках, однак він і далі відчував внутрішній опір при думці, що має розповісти Мак-Ґоверну про те, що відбувається з ним останнім часом. Він пригадав той день, коли застав Білла на лавці в парку і той оплакував старого друга й ментора Боба Полгерста. Ральф намагався розповісти Біллові про аури, але той, здавалося, не чув його, Мак-Ґоверн був занадто зайнятий, граючи свою звичайну сценку з приводу того, як погано бути старим.

Ральф подумав про іронічно підняту брову. Про незмінний цинізм. Про неодмінне сумовито витягнуте обличчя. Про натяки, які частенько змушували Ральфа посміхатися, але викликали й комплекс неповноцінності. А ще ставлення Мак-Ґоверна до Луїзи: поблажливо безсердечне.

Одначе все було трохи інакше, і Ральф знав це. Білл Мак-Ґоверн був здатний на добрий учинок і – що, мабуть, більше важливо в цьому випадку, – на розуміння. Вони знали одне одного років двадцять, а десять прожили в одному домі. Мак-Ґоверн був одним із тих, хто виносив труну Керолайн, і якщо Ральф не міг поговорити про все з Біллом, то з ким же йому тоді говорити?

Відповіді, здавалося, не було.

Розділ десятий
1.

Туманні кола довкруж ліхтарів зникли, коли почало прояснятися небо на сході, і до дев’ятої ранку встановився теплий і ясний день – мабуть, почалося бабине літо. Ральф зійшов униз невдовзі після закінчення передачі «Доброго ранку, Америко», зважившись розповісти Мак-Ґоверну про те, що з ним відбувається (принаймні, про те, у чому насмілиться зізнатися), поки не передумав. Однак зупинившись біля дверей квартири на першому поверсі, він почув шум душу й спів Вільяма Д. Мак-Ґоверна. Той наспівував «Я залишив своє серце в Сан-Франциско».

Ральф вийшов на ґанок, засунувши руки в кишені. У світі немає нічого, абсолютно нічого, відзначив він, що могло б зрівнятися з жовтневим сонцем. Із ним відступають нічні тривоги. Безсумнівно, вони повернуться, але наразі Ральф почував себе чудово, незважаючи на втому й задуру в голові. День видався просто чудовий, мабуть, аж до травня навряд чи випаде ще один такий же чудовий день. Ральф вирішив, що потрібно бути цілковитим ідіотом, щоб не скористатися нагодою.

Прогулянка до розвилки по Гарріс-авеню й назад займе не більше півгодини, нехай хвилин сорок п’ять, якщо з ким-небудь поспілкуватися по дорозі, а до того часу Білл уже прийме душ, поголиться, причешеться й одягнеться. I наставить вуха, якщо Ральфові пощастить.

Ральф дійшов до майданчика для пікніків, не зізнаючись собі в тому, що прагне зустріти старого Дора. Якщо вони зустрінуться, то зможуть трохи поговорити про поезію – наприклад про Стівена Добінса, або пофілософствувати. Цю частину розмови можна почати з пояснення Дорренса щодо «справ лонґ-таймерів» і довідатися, чому він вважає, що Ральфу не слід «втручатися».

Одначе Дорренса не було на майданчику для пікніків; там сидів лише Дон Візі, який прагнув пояснити Ральфові, чому Білл Клінтон так зле виконує свою роботу президента і чому для Сполучених Штатів Америки було б краще, якби американці вибрали замість Клінтона цього фінансового генія Росса Перо. Ральф (який голосував за Клінтона і вважав, що той чудово працює) послухав із ввічливості, потім сказав, що в нього візит до перукаря. Це було єдине, що він зміг придумати як відмовку.

– І ще ось що! – кричав йому вслід Дон. – Його пихата дружина! Вона ж лесбіянка! Я знав це. І знаєш звідки? Я завжди дивився на її туфлі. У них туфлі – щось на кшталт таємного коду! Вони носять туфлі з квадратним носаком і…

– Бувай, Доне! – крикнув Ральф і поквапився. Він пройшов близько півкілометра, перш ніж запала тиша.

2.

Ральф був саме навпроти будинку Мей Лочер, коли це сталося. Він завмер на місці, дивлячись на Гарріс-авеню великими і круглими від подиву й недовіри очима. Права рука стиснула горло, а рот широко відкрився. Він був схожий на людину, з якою стався серцевий напад, але, незважаючи на те що із серцем у нього все було гаразд – принаймні, поки що, – він почував себе так, начебто з ним справді стався якийсь приступ. Нічого з того, що він бачив цієї осені, не підготувало його до цього. Ральф не думав, що до цього взагалі можна підготуватися.

Другий світ – таємничий світ аур – знову став видимий, і цього разу його було настільки багато, що Ральф навіть і уявити собі не міг… Настільки багато, що, подумав він, чи не вмирають люди від перенасичення сприйняття. Гарріс-авеню перетворилася на феєрично палахкотливу країну див зі сферами, конусами й півмісяцями всіх кольорів веселки, які перехрещувалися одне з одним. Дерева, яким залишалося ще близько тижня до цілковитої трансформації, палали немов смолоскипи в очах і голові Ральфа. Небо неможливо було описати; воно оглушливо дзвеніло синявою. Телефонна лінія у західній частині Деррі все ще була наземною, і Ральф зачаровано дивився на дроти, навряд чи завважуючи, що він затамував подих і йому необхідно негайно зробити вдих, щоб не знепритомніти. Тріпотливі жовті спіралі хвилями котилися по чорних дротах, нагадавши Ральфові жердини при вході в перукарню у ті часи, коли він був ще дитиною. Майже щомиті це джмелеподібне обертання переривалося гострим вертикальним червоним імпульсом або зеленим спалахом, який, здавалося, миттєво розтікався в обидва боки, затьмарюючи жовті кола, перш ніж розсіятися.

«Ти дивишся на людські розмови, – подумав він. – Тобі це відомо, Ральфе? Тітонька Седі з Далласа розмовляє зі своїм улюбленим племінником з Деррі; фермер з Гейвена вичитує дилера, у якого він купив трактор; священик намагається допомогти парафіянинові, що потрапив у біду. Усе це голоси, і здається, що яскраві імпульси й спалахи виходять від людей, охоплених сильними емоціями – любов’ю або ненавистю, радістю або ревнощами».

Ральфові здавалося, що все, що він бачить і відчуває, – це ще далеко не все; що насправді на нього чекає цілий світ, схований за звичайним сприйняттям. Доволі багатогранний і блискучий, щоб перетворити бачене зараз на жалюгідний блідий знімок, тьмяну подобу спостережуваного. І якщо існує ще щось, – як же йому винести все й не збожеволіти? Навіть якщо він заплющить очі, це не допоможе: звідкись йому було відомо, що його «бачення» речей бере початок у ставленні до зору як до основного фактора сприйняття. Але було, крім усього іншого, щось більше, ніж просто «бачення». Щоб довести це самому собі, Ральф заплющив очі… І однаково продовжував бачити Гарріс-авеню. Начебто його повіки стали прозорими. Єдиною відмінністю було те, що всі кольори змінилися, створюючи світ, що нагадує негатив кольорової фотографії. Дерева, уже не жовті чи жовтогарячі, стали яскравими, неприродно зеленими. Гарріс-авеню, наново залита асфальтом у червні, перетворилася на чудову білу дорогу, а небо здавалося дивним червоним озером. Ральф розплющив очі, майже впевнений, що аури зникнуть, але цього не сталося, світ і далі кричав і обертався у кольорі, русі й глибоких резонуючих звуках.

«Коли ж я почав бачити їх? – згадував Ральф, відновляючи свій шлях до будинку. – Коли ж почали з’являтися лисі лікарі-карлики?»

Однак не видно було ніяких лікарів – ні лисих, ні жодних інших, не з’являлися ангели, не зринали й дияволи. Тільки…

– Дивися під ноги, Робертсе! Невже не бачиш, куди йдеш?

Слова, різкі й трохи тривожні, здавалося, володіли фізичною тканиною, – однаково що провести рукою по дубових панелях, якими обшиті стіни стародавнього абатства. Зупинившись, Ральф побачив місіс Перрін. Вона відступила з тротуару на проїзну частину, щоб він не збив її з ніг, і тепер стояла по щиколотку в опалому листі з важкою сумкою в руці, грізно дивлячись на Ральфа з-під густих брів. Аура, що оточувала її, була твердого, не-жартувати-зі-мною сірого кольору форми випускника Вест-Пойнта.

– Чи ти п’яний, Робертсе? – уривчасто запитала вона, і несподіване буяння фарб і відчуттів зникло зі світу, і знову це була лише Гарріс-авеню посеред прекрасного, сонячного осіннього ранку.

– П’яний? Я? Зовсім ні. Тверезий як скло, слово честі.

Ральф простягнув їй руку. Місіс Перрін було за вісімдесят, але вигляд вона мала набагато молодший. Глянула на його руку так, начебто Ральф ховав у долоні іграшкового свищика. «Мене не обдуриш, Робертсе», – промовляли її холодні сірі очі. – Мене не обдуриш». Вона знову ступила на тротуар без допомоги Ральфа.

– Вибачте, місіс Перрін. Я не бачив, куди йду.

– Звичайно, не бачив. Ти витав у хмарах, розкривши рота, ось що ти робив. Ти схожий на сільського ідіота.

– Вибачте, – повторив він, а тоді прикусив язика, щоб не розсміятися.

– Гм-м-м. – Місіс Перрін повільно оглянула його з голови до ніг, як причепливий сержант оглядає шеренгу новобранців. – Та в тебе сорочка розірвана під пахвою, Робертсе.

Ральф підняв ліву руку. Справді, його улюблена картата сорочка порвалася. Крізь дірку виднілася пов’язка із засохлою цяткою крові, та ще й клаптик волосся з-під пахви. Він поспішно опустив руку, відчуваючи, як кров приливає до скронь.

– Гм-м-м, – знову гумкнула місіс Перрін, висловивши цим усе, що вона хотіла б сказати про Ральфа Робертса, не вимовивши при цьому жодного голосного звука. – Принеси її до мене додому, якщо хочеш. Як і все інше, що треба зашити. Знаєш, я ще можу тримати голку в руках.

– Не сумніваюся, місіс Перрін.

Цього разу поважна леді окинула його поглядом, який, здавалося, промовляв: «Ти цілковитий ідіот, Ральфе Робертсе, але цього я поправити не в змозі».

– Тільки не вдень, – додала вона. – Удень я допомагаю готувати їжу в притулку для бездомних, а потім беру участь у роздачі о п’ятій вечора. Це богоугодна справа.

– Так, я впевнений, що…

– У раю не буде бездомних, Робертсе. Можеш розраховувати на це. І ніяких розірваних сорочок, я знаю. Але поки ми тут, треба упокоритися й допомагати, така наша доля. – «І я прекрасно із цим справляюся», – проголосив вираз обличчя місіс Перрін. – Принось усе, що треба полагодити, зранку або ввечері, Робертсе. Без зайвих церемоній, але не приходь до мене після восьмої тридцяти. Я лягаю спати рівно о дев’ятій.

– Дуже мило з вашого боку, місіс Перрін, – мовив Ральф і знову прикусив язика. Він боявся, що зайдеться сміхом або вмре.

– Зовсім ні. Це християнський обов’язок. До того ж Керолайн була мені подругою.

– Спасибі, – сказав Ральф. – Жахливо те, що сталося з Мей Лочер, правда?

– Ні, – відрізала місіс Перрін. – Це милість Божа. – І вона пішла далі, перш ніж Ральф устиг вимовити хоч слово. Її спина була така пряма, що Ральфові стало боляче дивитися.

Ральф трохи пройшов уперед, але більше не зміг стримуватися. Він притулився чолом до телеграфного стовпа, затулив рота руками й розсміявся якомога тихіше – сміявся, поки сльози не покотилися в нього по щоках. Коли приступ (саме таке було його відчуття – щось на кшталт істеричного припадку) минув, Ральф огледівся довкола. Він не побачив нічого, що було б недоступне для сприйняття інших людей, і йому полегшало. «Але воно повернеться, Ральфе. І ти це прекрасно знаєш».

Так, він знав, але це буде пізніше. А поки що йому необхідно поговорити.

3.

Коли Ральф нарешті повернувся зі своєї незвичайної прогулянки, Мак-Ґоверн, сидячи на веранді, переглядав ранкову газету. Уже звертаючи на доріжку, що веде до будинку, Ральф прийняв раптове рішення. Він багато чого розповість Біллові, але не все. Він опустить те, наскільки двоє незнайомців, що вийшли з будинку Мей Лочер, скидалися на інопланетян, як їх зображують у бульварній пресі.

Коли Ральф піднявся на ґанок, Мак-Ґоверн відірвався від газети.

– Привіт, Ральфе.

– Вітаю, Білле. Можна мені про дещо поговорити з тобою?

– Звичайно. – Мак-Ґоверн акуратно склав газету. – Учора нарешті мого старого друга Боба Полгерста поклали в лікарню.

– Так? Мені здавалося, це слід було зробити раніше.

– Я теж так гадав. Усі так вважали. Він обвів нас навколо пальця. Здавалося, йому легшає – принаймні, у випадку з пневмонією, – але потім стан погіршився. Учора близько полудня у Боба зупинилося дихання, і його племінниця подумала, що він помре раніше ніж приїде «швидка». Однак цього не сталося, і тепер його стан знову стабілізувався. – Мак-Ґоверн подивився на вулицю й зітхнув. – Уночі померла Мей Лочер, а Боб і далі чіпляється за життя. Що це за світ, га?

– І не кажи.

– Про що ти хочеш поговорити? Ти нарешті вирішив освідчитися Луїзі? Хочеш отримати батьківську пораду?

– Мені потрібна порада, але не з приводу мого особистого життя.

– Розповідай, – мовив Мак-Ґоверн.

І Ральф почав розповідати, відчуваючи не лише вдячність, але й величезне полегшення, зустрівши мовчазну увагу Мак-Ґоверна. Він коротенько змалював ситуацію, вже відому Мак-Ґоверну, – інцидент між Едом і водієм пікапа влітку дев’яносто другого року; те, наскільки слова Еда збігалися з тим, що він казав того дня, коли побив Елен. Поки Ральф говорив, він усе дужче переконувався в тому, що всі дивні події, які відбувалися з ним останнім часом, якимось чином взаємозалежні, він майже бачив цей зв’язок. Він розповів Мак-Ґоверну про аури, хоча й не згадав про безмовний катаклізм, пережитий менше ніж півгодини тому, – так далеко Ральф наразі не хотів заходити. Мак-Ґоверн уже знав про напад Чарлі Пікерінґа й про те, як урятувався його сусід, скориставшись балончиком, отриманим від Елен та її подруги, – але тепер Ральф повідав йому ще дещо, що приховав недільного вечора: він розповів про те, яким магічним чином балончик опинився в кишені його куртки. Ось лише чарівником, як він підозрює, виявився старий Дор.

– Боже праведний! – вигукнув Мак-Ґоверн. – Скільки ж ти пережив, Ральфе!

– Чимало.

– І як багато ти розповів Джонні Лейдекеру?

«Дуже мало», – хотів було відповісти Ральф, але потім зрозумів, що навіть це буде перебільшенням.

– Майже нічого. Є й ще дещо, про що я змовчав. Щось більш… Більш істотне. Пов’язане з подіями на нашій вулиці. – Він показав рукою на будинок Мей Лочер, перед яким стояли два біло-блакитних «форди»-фургони з написом «ПОЛІЦІЯ ШТАТУ МЕН». Швидше за все, це ті люди, про яких говорив Лейдекер.

– Мей? – Мак-Ґоверн трохи подався вперед. – Тобі відомо щось і про Мей?

– Мені так здається. – Обережно добираючи слова, Ральф розповів Мак-Ґоверну про те, як він прокинувся, пройшов у вітальню й побачив двох незнайомців, що виходять із будинку Мей Лочер. Він описав свої успішні пошуки бінокля й те, як помітив ножиці в руці одного з чоловіків. Він не згадував при цьому про кошмар, який йому наснився, і тим паче про враження, що ці двоє, швидше за все, пройшли крізь двері – це позбавило б його решток довіри, яку, цілком можливо, Білл іще мав до нього. Закінчив Ральф згадкою про свій анонімний дзвінок у поліцейський відділок, а потім заклопотано глянув на Мак-Ґоверна.

Мак-Ґоверн труснув головою, мов бажаючи отямитися.

– Аури, пророкування, містичні зломщики з ножицями… Ти багато чого пережив.

– І що ти з цього приводу думаєш, Білле?

Мак-Ґоверн помовчав. Поки Ральф говорив, він згорнув газету трубочкою й тепер поплескував нею по нозі. Ральф хотів було поставити своє питання більш відверто: «Ти вважаєш, що я збожеволів, Білле?» – але передумав. Невже він справді сподівався, що на таке питання можна дістати щиру відповідь… Принаймні, не прийнявши попередньо заспокійливе? Що на таке питання Білл міг відповісти: «О так, я вважаю, що ти так само божевільний, як і клоп, Ральфі, то чому б нам не зателефонувати в Джуніпер-Гілл і не поцікавитися, чи є в них вільне ліжко для тебе?» Навряд чи… А оскільки будь-яка відповідь Білла не буде цілком щирою, то краще помовчати.

– Я не знаю, що й думати, – нарешті промовив Білл. – Поки що. А які вони були?

– Їхні обличчя дуже важко описати, – відповів Ральф. Голос його звучав так само твердо, як і вчора під час дзвінка в поліцію.

– Їхній вік ти, імовірно, теж не зміг визначити?

– Ні.

– Міг один із них виявитися нашим приятелем, сусідом?

– Ед Діпно? – Ральф здивовано глянув на Мак-Ґоверна. – Ні, Еда там не було.

– А як щодо Пікерінґа?

– Ні. Ані Еда, ані Пікерінґа там не було. Я впізнав би їх. До чого ти хилиш? Що в мене поїхав дах і мій перегорілий розум уявив двох хлопців, які завдали мені стільки неприємностей за останні кілька місяців, на веранді будинку Мей Лочер?

– Звичайно, ні, – відповів Мак-Ґоверн, але плескати газетою по нозі припинив, а очі його зблиснули. Ральф відчув, як у нього засмоктало під ложечкою. Так, саме на це й натякав Мак-Ґоверн; не дивно, правда ж?

Може, й не дивно, але неприємне посмоктування від цього не минало.

– І Джонні сказав, що всі двері були зачинені?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю