Текст книги "Безсоння"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 42 страниц)

Частина друга
Таємне місто

Літні мусять бути дослідниками.

Т. С. Еліот. Чотири квартети

Розділ одинадцятий

1.

Деррі Старих Шкап був не єдиним таємним містом, яке спокійно існувало в місці, що Ральф Робертс завжди вважав своїм домом. Ще дитиною Ральф, який виріс у Мері-Мід, де зараз розташовані різні будови Олдкейп, відкрив для себе, що нарівні з Деррі, яке належить дорослим, існує й те, що цілковито віддане в розпорядження дітей. Поряд із залізничним депо на Нейболт-стріт стояв покинутий будинок, у якому бездомні знаходили собі нічліг, тут іноді можна було відшукати напівпорожню банку томатного супу або недопиту пляшку пива; за театром «Аладдін» тяглася алея, де під кронами старих кленів закурювалася перша дешева сигарета, а іноді розпивалась і пляшечка вина; над рікою схилився величезний в’яз, із якого ватаги хлопчаків і дівчаток училися пірнати.

Ці таємні вулиці й стежки були поза досяжністю дорослих, і відповідно ті нічого не знали про таємне місто… Хоча й бували винятки. Одним з них був поліцейський Алоїз Нелл, містер Нелл для молодшого покоління Деррі, – і лише зараз, уже наближаючись до майданчика для пікніків, Ральф подумав, що Кріс Нелл, можливо, син старого містера Нелла… Тільки навряд чи це так, тому що поліцейський, якого Ральф уперше побачив у компанії Джона Лейдекера, занадто молодий для сина старого містера Нелла. Швидше за все, онук.

Ральф довідався про інше таємне місто – те, що належало старим, – коли вийшов на пенсію, але він не почував себе його рівноправним громадянином, поки не вмерла Керолайн. Те, що відкрилося йому, уявлялося потаємною географією, яка дивовижно нагадує ту, яка була відома йому в дитинстві, – уявлялося місцем, зазвичай ігнорованим світом, що квапиться на роботу або ж на гру. На узбіччі Деррі Старих Шкап існувало ще одне таємне місто – Деррі Проклятих, жахливе місце, населене в основному п’яницями, жебраками й ідіотами, яких не потрібно тримати під замком.

Саме на майданчику для пікніків Лафайєт Чепін познайомив Ральфа з одним із найбільш важливих своїх міркувань… Про те, як перетворюєшся на справжню Стару Шкапу. Це міркування мало відношення до теперішнього життя. Розмова виникла, коли чоловіки щойно познайомилися. Ральф поцікавився, чим займався Фей до того, як почав приходити на майданчик для пікніків.

– Ну, в моєму справжньому житті я був теслею й столяром, – відповів Чепін. оголюючи в широкій посмішці вцілілі зуби, – але все закінчилося майже десять років тому. – Ральф ще подумав тоді, що вихід на пенсію подібний до укусу вампіра – він відправляє тих, хто пережив його, в країну мертвих. І якщо говорити відверто, це було недалеко від істини.

2.

Тепер, залишивши Мак-Ґоверна позаду (принаймні, сподіваючись на це), Ральф пройшов попри кілька рядів дубів і кленів, що відокремлювали майданчик для пікніків від шосе. Після його ранкового візиту на майданчику зібралося близько десятка завсідників, більшість прихопили з собою пакетики з ленчем. Дві сім’ї – Еберлі й Зелли – саме розкидали колоду старих, затертих карт, які зберігалися тут таки, в дуплі старого дуба; Фей і Малер, що був ветеринаром, грали в шахи; непрошені порадники в парі переходили від одного гравця до іншого.

В іграх і полягала роль майданчика для пікніків – як і більшості місць, що належать місту Старих Шкап, – але Ральф вважав, що ігри – так би мовити, лише каркас, обрамлення. Насправді люди приходили сюди, щоб переконати (хоча б тільки себе) в тому, що вони всі ще живуть хоч якимось життям, справжнім чи іншим.

Ральф сів на лавку біля огорожі, бездумно водячи пальцем по порізаній поверхні – імена, ініціали, лайки, – і почав спостерігати за тим, як майже через рівні проміжки часу сідають літаки. Він розсіяно прислухався до розмов. Раз у раз згадувалося ім’я Мей Лочер. Дехто з присутніх знав її, і загальна думка, здавалося, збігалася з думкою місіс Перрін – нарешті Господь виявив свою милість і припинив її страждання. Однак в основному розмови крутилися навколо майбутнього візиту Сьюзен Дей. Як правило, Старих Шкап, що воліють обговорювати функціонування кишечника або серцеві напади, не дуже цікавила політика, але навіть тут тема абортів давала єдину можливість відчути причетність до життя.

– Вона вибрала невідповідне місто для свого візиту і, що найжахливіше, навряд чи здогадується про це, – мовив Малер, уважно оглядаючи шахівницю, коли Фей Чепін взяв штурмом захист його короля. – У нас постійно щось відбувається. Пам’ятаєш пожежу в Блек-Спот, Фею?

Фей гумкнув і вбив останнього Малерового слона.

– А ось я зовсім не розумію оцих платтяних вошей, – сказала Ліза Зелл, беручи зі столу газету й показуючи на фотографію перебраних пікетників біля Центру допомоги жінкам. – Невже вони хочуть повернути ті дні, коли жінки робили собі аборт за допомогою спиць?

– Саме цього вони й домагаються, – вступила в розмову Джорджина Еберлі. – Вони знають: жінка побоїться вмерти, вона народить дитину. Схоже, їм ніколи не спадало на думку, що іноді жінка дужче боїться народити дитину, ніж проткнути себе спицею, щоб позбутися її.

– А яке відношення до всього цього має страх? – запитав один із непрошених порадників, старий з лопатоподібним обличчям на прізвище Педерсен. – Убивство є вбивство, чи дитина всередині чи зовні, така моя точка зору на проблему. Навіть якщо воно таке маленьке, що розгледіти його можна лише під мікроскопом, це однаково вбивство. Тому що воно стало б дитиною, якби йому дали спокій.

– Гадаю, саме це робить тебе Адольфом Ейхманом щоразу, коли ти дрочиш у кулачок, – зауважив Фей і пересунув свого ферзя. – Шах.

– Ла-фай-єт Че-пін! – вигукнула Ліза Зелл.

– Гратися з самим собою – зовсім інша річ, – почервонівши, огризнувся Педерсен.

– Невже? Хіба не покарав Господь одного хлопця з Біблії за виливання сімені на землю? – запитав другий порадник.

– Напевно, ви кажете про Онана, – почувся голос позаду Ральфа. Здивувавшись, Ральф обернувся й побачив старого Дора. У руці той тримав книжку з великою цифрою «5» на м’якій обкладинці. «Звідки ж ти взявся?» – подумав Ральф. Він міг присягнутись, що хвилину назад там іще нікого не було.

– Онан, Шмонан, – мовив Педерсен. – Сперма – не те саме, що дитина…

– Невже? – награно здивувався Фей. – Тоді чому католицька церква забороняє користуватися презервативами? Поясни мені.

– Це ж просте неуцтво, – сказав Педерсен. – І якщо ти не розумієш…

– Але Онана покарали не за мастурбацію, – високим, проникливим старечим голосом мовив Дорренс. – Він був покараний за відмову запліднити дружину свого померлого брата, щоб продовжити його насіння. Аллен Ґінзберґ написав цілу поему…

– Заткнися, старий дурню! – пискнув Педерсен, метнувши розлютований погляд на Фея Чепіна. – І якщо ти не бачиш різниці між чоловіком, що грається своєю плоттю, і жінкою, що викидає в туалет дитину, яку Господь помістив у її лоно, виходить, ти такий же дурень, як і він.

– Огидна розмова, – зауважила Ліза Зелл, однак, судячи з тону, їй було радше цікаво, ніж неприємно. Глянувши поверх її плеча, Ральф побачив, що в огорожі бракує декількох планок, швидше за все, відірваних підлітками, які окуповують це місце ввечері. Це все через таємничість, не інакше. Він не помітив Дорренса, тому що старий не був на майданчику; він нипав довкола.

Ральфові спало на думку, що тепер вдалий момент відвести Дорренса вбік і отримати деякі відповіді… Ось тільки в результаті Ральфа могло спіткати ще більше розчарування. Старий Дор дуже нагадував Чеширського Кота з «Аліси в Країні Див – більше посмішка, ніж сутність.

– Отже, є різниця? – наступав Фей на Педерсена.

– Так! – Червоні плями палали на пухких щоках Педерсена.

Малер занервував на лавці:

– Послухайте, облишмо цю тему і спокійно дограємо партію.

Фей і вухом не повів; уся його увага була зосереджена на Педерсені.

– Можливо, тобі варто подумати про всі маленькі сперматозоїди, що померли у тебе на руці, поки ти, сидячи на унітазі, мрієш про те, як було б чудово, якби Мерилін Монро взяла твій…

Педерсен різким рухом змахнув решту фігур із шахівниці. Малер відхитнувся назад, губи його тремтіли, а широко розплющені очі за окулярами в рожевій оправі, скріпленій у двох місцях дротиком, виражали переляк.

– Чудово! – крикнув Фей. – Блискучий аргумент!

Педерсен підняв кулаки в карикатурній стійці Джона Л. Саллівена.

– Може, хочеш спробувати цього? – запитав він. – Нумо!

Фей повільно підвівся. Він був сантиметрів на тридцять вищий від лопатолицього Педерсена, та й важчий фунтів на п’ятдесят. Ральф не вірив своїм очам. Якщо тут отрута проникла так глибоко, то що казати про інших мешканців міста? Ральф вважав, що Малер правий, Сьюзен Дей не мала ані найменшого уявлення про те, наскільки невдала думка – обрати полем своєї діяльності Деррі. У певному сенсі Деррі не був схожий на інші міста.

Ральф рушив уперед, ще не цілком усвідомлюючи, що саме збирається робити, і заспокоївся, побачивши, що Стен Еберлі чинить так само. Вони обмінялися поглядами, наблизилися до двох старих, що стояли віч-на-віч, і Стен непомітно кивнув. Ральф оповив плечі Фея рукою за секунду до того, як Стен схопив Педерсена за ліву руку.

– Не слід робити цього. – Стен говорив просто у відстовбурчене вухо Педерсена. – Інакше все скінчиться тим, що вас обох відвезуть у лікарню з серцевим приступом, а навряд чи це те, що вам потрібно. У тебе, Гарлі, й так їх уже було два. Чи три?

– Я не дозволю йому жартувати, коли мова йде про жінок, які вбивають дітей! – закричав Педерсен, і Ральф побачив, що по щоках старого котяться сльози. – Моя дружина вмерла, даючи життя нашій другій дочці! Зараження крові відправило її на той світ у сорок шостому! Тому я не терплю розмов про дітовбивство!

– Боже! – голос Фея змінився. – Я цього не знав, Гарлі. Вибач…

– До чорта твоє вибачення! – крикнув Педерсен і вирвався з рук Стена Еберлі. Він кинувся до Фея, той підняв кулаки, але потім опустив їх, коли Педерсен промчав повз, навіть не удостоївши його поглядом. Він пройшов стежкою між деревами і зник з очей. Після цього зависла тридцятисекундна мертва тиша, яку порушувало лише гудіння літака.

3.

– Господи, – зрештою мовив Фей. – Десять років майже кожен день зустрічаєшся з чоловіком і починаєш вважати, що тобі все про нього відомо. Боже мій, Ральфі, я й не знав, від чого померла його дружина. А тепер ось почуваю себе несосвітенним ідіотом.

– Не варто так переживати, – вимовив Стен. – Можливо, у нього саме місячні.

– Замовкни, – обірвала його Джорджина. – Досить гидоти на один ранок.

– Скоріше б приїхала й поїхала ця Дей, тоді все знову ввійде у свою колію, – мовив Фред Зелл.

Малер, стоячи рачки, збирав шахові фігурки.

– Не хочеш дограти, Фею? – запитав він. – Я пам’ятаю, як вони були розставлені.

– Ні, – відповів Фей. Його голос, що залишався рівним і спокійним під час сутички з Педерсеном, тепер помітно тремтів. – Гадаю, з мене досить. Може, Ральф повчить тебе грати.

– Я пас, – відгукнувся Ральф. Він шукав поглядом Дорренса. Старий знову скористався проламом у загорожі й тепер, стоячи по коліна в траві на узбіччі службової дороги з незмінною книжкою в руках, спостерігав, як літак вирулює до центрального терміналу. Ральф згадав Еда, що мчить по цій же дорозі на старенькому «датсуні» й останніми словами шпетить повільні ворота. Уперше за минулий рік йому стало цікаво, чим займався Ед на території аеропорту.

– …ніж раніше.

– Га? – Ральфові довелося докласти зусиль, щоб почути Фея.

– Я сказав, що ти, мабуть, знову добре спиш, тому що вигляд маєш набагато кращий, ніж раніше. Зате тепер зі слухом тугувато.

– Мабуть, – погодився Ральф, намагаючись посміхнутися. – Думаю, мені варто перекусити. Підеш зі мною, Фею? Я пригощаю.

– Ні, я вже поснідав, – відповів Фей. – І зараз, правду кажучи, їжа каменем давить на шлунок. Послухай, Ральфе, цей старий шкарбун плакав, ти бачив?

– Так, але на твоєму місці я не став би на цьому зациклюватися, – сказав Ральф. Він пішов до дороги, широкоплечий Фей побрів поруч. Він ішов, зсутулившись і похнюпивши голову, нагадуючи величезного ведмедя, убраного в чоловічий костюм. – Хлопці нашого віку можуть розревітися через дурницю. Ти ж знаєш.

– Можливо. – Фей вдячно посміхнувся Ральфу. – Однаково спасибі, що зупинив мене, не дав наробити дурниць. Ти ж знаєш, на мене іноді находить.

«Шкода, що нікого не виявилося поруч, коли подібне відбулося між мною й Біллом», – подумав Ральф. Уголос же він мовив:

– Мені було неважко. Це я повинен дякувати тобі. Такий учинок додасть нового штриха до мого резюме, коли я вирішу звернутися з приводу високооплачуваної роботи в ООН.

Фей, задоволено розсміявшись, поплескав Ральфа по плечу:

– Так! Генеральний секретар! Миротворець Номер Один! Ти без проблем одержиш цю роботу!

– Безсумнівно. Бувай, Фею.

Ральф уже обертався, коли Фей торкнувся його руки:

– Ти ж братимеш участь у Злітно-посадочному турнірі наступного тижня?

Ральф не одразу зрозумів, про що мова, хоча це й було головною темою розмов столяра на пенсії відтоді, як листя на деревах почало жовтіти. Фей організовував шахові турніри під назвою «Злітно-посадочний № 3» починаючи з 1984 року, саме тоді закінчилося його «справжнє життя». Призом був величезний хромований кубок з короною й скіпетром. Фей, найкращий гравець серед Старих Шкап (принаймні в західній частині міста), нагороджував сам себе цим кубком у шести випадках із дев’яти, і в Ральфа виникла підозра, що три рази Фей програв навмисно для підтримки інтересу в інших учасників. Цієї осені Ральфа не надто цікавили шахи; йому й без них було про що подумати.

– Звичайно, – відповів він. – Узагалі ж, я розраховую на приз.

Фей посміхнувся:

– Чудово. Турнір повинен був відбутися минулого вікенду, але я сподівався, що коли його відкласти, то Джиммі В. теж візьме участь. Але він досі в лікарні, тому якщо відкладати й далі, настануть холоди, і нам доведеться проводити турнір у перукарні, як у дев’яностому році.

– А що трапилося із Джиммі В.?

– Рак знову взявся за нього, – відповів Фей, потім, понизивши голос, додав: – Не думаю, що цього разу в нього є хоч найменший шанс відбити напад.

Почуття глибокого жалю охопило Ральфа. Вони з Джиммі Вандермеєром знали одне одного ще в «справжньому житті». У ті часи обидва моталися по дорогах. Джиммі торгував солодощами й вітальними листівками, а Ральф – канцприладдям і паперовою продукцією, удвох вони складали чудову команду, колесячи по Новій Англії, ведучи по черзі авто й дозволяючи собі більш розкішні зручності, ніж ті, що були б доступні одному. Вони ділилися також нічим не примітними секретами чоловіків, що подорожують поодинці. Джиммі розповів Ральфові про повію, яка вкрала в нього гаманець у 1958 році, і як він потім обвів навколо пальця дружину, сказавши їй, що його пограбував попутник.

Багато поїздок; багато пробитих коліс; багато жартів з приводу самотніх комівояжерів і гарненьких фермерських дочок; багато бесід, що затягувалися далеко за північ. Іноді вони говорили про Бога, іноді про політику. Загалом, Джиммі Вандермеєр був дуже класним хлопцем. А потім Ральф знайшов сидячу роботу в друкарні, і Джиммі випав з його поля зору. Вони відновили взаємини лише тут і в деяких інших місцях, що належать Місту Старих Шкап, – зустрічалися в бібліотеці, басейні, задній кімнаті перукарні. Коли незабаром після похорону Керолайн Джиммі розповів, що він цілком достойно витримав бій із раком легенів, Ральф пригадав, яким завжди бачив Джиммі: чи говорив той про бейсбол, чи ловив рибу, чи їхав він у машині, у куточку рота в нього неодмінно була затиснута сигарета.

«Мені пощастило», – сказав він собі тоді. Але, як видно, щастя було недовге. Так відбувається завжди.

– Сумна новина, – зітхнув Ральф.

– Він уже майже три тижні в лікарні, – повідомив Фей. – Проходить лікування радіацією й приймає уколи з отрутою, яка нібито вбиває рак, але насправді вбиває саму людину. Дивно, що ти нічого не знав, Ральфе.

«Звичайно, ти здивований, а я ні. Як бачиш, безсоння – пані ревнива, вона змушує багато про що забути. То не можеш відшукати бульйонні кубики, то втрачаєш відчуття часу, а потім настає черга й старих друзів».

Фей похитав головою:

– Клятий рак. Жахливо, як він може таїтися, вичікуючи свого ходу.

Ральф кивнув, потім, подумавши про Керолайн, запитав:

– Ти випадково не знаєш номера палати Джиммі? Може, я відвідаю його.

– Випадково знаю: 315. Запам’ятаєш?

Ральф посміхнувся:

– Хоча б на якийсь час.

– Звичайно, відвідай його, якщо зможеш, – вони його добряче накачують уколами, але поки ще він упізнає людей, присягаюся, йому буде приємно побачитися з тобою. Якось він сказав мені, що у вас є що згадати.

– Ти ж знаєш, як це буває, – відповів Ральф. – Двоє молодих чоловіків у дорозі, ото й усе. Якщо нам приносили чек за обід, Джиммі завжди давав змогу оплачувати його мені. – Раптом Ральфові захотілося розплакатись.

– Хріново, правда? – спокійно запитав Фей.

– І не кажи.

– Відвідай його. Він буде радий, та й тобі полегшає. Тільки не забудь про шаховий турнір! – закінчив Фей і випрямився, роблячи героїчне зусилля, щоб виглядати й говорити якомога бадьоріше. – Ще раз спасибі, що стримав мене від дурниці. Знаєш, мені якось не по собі.

– Добре. Я ж Миротворець Номер Один. – Ральф пішов стежкою, що вела до дороги, потім обернувся. – Бачиш службову дорогу? Ту, котра веде від Дженерал Авіейшн до шосе? – Він показав рукою. Від терміналу від’їхала вантажівка, на вітровому склі палахкотали сліпучі сонячні відблиски. Вантажівка пригальмувала біля воріт, входячи в поле дії променя фотоелемента. Ворота почали відкриватися.

– Звичайно, бачу, – відповів Фей.

– Минулого літа я бачив, як по службовій дорозі їхав Діпно, отже, у нього є ключ-картка від цих воріт. Не здогадуєшся, як вона опинилася в Еда?

– Ти маєш на увазі хлопця з організації «Друзі життя»? Вчений-лаборант, що провів невеликий експеримент, побивши свою дружину минулого літа?

Ральф кивнув:

– Тільки я кажу про літо 1992 року. Він їздив на старому коричневому «датсуні».

Фей розсміявся:

– Та я не відрізню «датсун» від «тойоти» або «хонди», Ральфе. Але я скажу, хто в основному користується цією дорогою: постачальники провізії, їхні пілоти, обслуговуючий персонал і авіадиспетчери. Гадаю, деякі пасажири теж мають такі ключі, якщо вони часто літають на особистих літаках. Єдині вчені, зайняті тут, працюють на станції контролю повітря. Він учений такого профілю?

– Ні, хімік. Донедавна він працював у лабораторії Гокінґа.

– Бавився з білими мишками? Ну, наскільки мені відомо, на аеродромі не водяться гризуни, хоча, зачекай-но… Цією дорогою користується ще одна категорія людей.

– Так? Хто ж?

Фей показав на будинок зі збірних конструкцій ярдів за сімдесят від центрального авіаційного терміналу:

– Бачиш той будинок? «Соло-Тек».

– А що таке «Соло-Тек»?

– Школа, – відповів Фей. – Там люди вчаться літати.

4.

Ральф повертався по Гарріс-авеню, засунувши руки в кишені й схиливши голову так низько, що бачив лише тріщини в асфальті. Думки його знову кружляли навколо Еда Діпно… І «Соло-Тек». Неможливо з’ясувати, чи «Соло-Тек» пояснювала присутність Еда на території аеропорту в день зіткнення з містером Садівником, але зовсім несподівано саме на це запитання Ральф хотів мати відповідь. Його також цікавило, де Ед живе зараз. До того ж Ральф вирішив довідатися, чи розділяє Джон Лейдекер його цікавість щодо цього.

Ральф минув двоповерховий, без жодних претензій особняк Джорджа Лайфорда з одного боку і ювелірний магазин («СКУПОВУЄМО ЗОЛОТО ЗА НАЙВИЩОЮ ЦІНОЮ») – з іншого. Його думки перервав різкий, заливчастий гавкіт. Підвівши голову, Ральф побачив Розалі, що сиділа на тротуарі біля входу в Строуфорд-парк. Старий собака часто дихав, слина капала з висунутого язика, утворюючи калюжку на бетоні між лапами. Шерсть стояла сторчма, а вицвіла хустка, здавалося, тремтіла від частого подиху. Коли Ральф глянув на Розалі, та знову дзявкнула, вірніше пискнула.

Ральф подивився на протилежний бік вулиці, щоб з’ясувати причину гавкоту, але не побачив нічого, крім пральні самообслуговування. За склом миготіли жіночі фігури, але Ральфу не вірилося, що Розалі може гавкати на них. Мимо пральні взагалі ніхто не проходив.

Ральф озирнувся і раптом зрозумів, що Розалі не просто сидить на тротуарі, а припадає до нього… Втискається в землю. Схоже, вона була налякана до смерті.

Доти Ральф ніколи не замислювався, скільки спільного у вираженнях почуттів і мові тіла в собаки й людини: вони посміхаються, коли щасливі, схиляють голову, відчуваючи сором, занепокоєння відбивається в їхніх очах, а напругу видає спина – так само роблять і люди. І, як і в людей, страх проступає в кожному мускулі, якщо собака чимось наляканий. Ральф знову подивився на протилежний бік, на місце, що привернуло увагу Розалі, і знову нічого не побачив, крім пральні «Буль-буль» і порожнього тротуару. Але потім зовсім несподівано згадав маленьку Наталі, яка хапала сіро-блакитні сліди, залишені його рукою. Іншим здавалося, що вона хапає порожнечу, – завжди здається, що діти ловлять рученятами порожнечу… Але Ральф знав.

Він бачив.

Розалі панічно заверещала, її вереск нагадав Ральфові скрип заржавілих дверних петель.

«Досі це відбувалося само по собі… Але, може, мені вдасться викликати його прихід. Можливо, я зумію змусити себе побачити…»

Побачити що?

Аури. Звичайно ж, їх. І те, що

(раз-два-три-чотири-п ’ять)

бачить Розалі.

Ральф уже здогадувався

(вийшов зайчик погулять),

що це таке, але він хотів упевнитися. Питання полягало лише в тому, як це зробити.

«Узагалі, як людина бачить?»

Вона дивиться.

Ральф подивився на Розалі. Подивився дуже уважно, намагаючись побачити все, що можливо: вицвілу хустку, що служила нашийником, запилюжену, що стирчала жмутами, шерсть, сірі плями на витягнутій морді. Вона, здавалося, відчула його погляд і, повернувши голову, глянула на нього й тяжко пискнула.

І в цей час Ральф відчув, як щось перевернулося у нього в голові – немов завівся стартер машини. Промайнуло швидке, але виразне відчуття легкості, а потім влилася яскравість. Він відшукав зворотну дорогу в цей більш барвистий, яскравий і глибокий світ. Він побачив похмуру мембрану – з виду вона нагадувала протухлий яєчний білок – навколо Розалі, побачив темну, майже чорну «мотузочку», що тягнулася догори. Однак основою «мотузочки» був не череп, як у людей, – «мотузочка» Розалі виходила від її морди.

«Тепер тобі відома найголовніша розбіжність між собакою й людиною, – подумав він. – Їхні душі розташовані в різних місцях».

(«Собачко! До мене, собачко!»)

Ральф, моргнувши, відхитнувся від цього голосу, що нагадував дряпання крейди по шкільній дошці. Долоні потягнулися до вух, але тут Ральф зрозумів, що це не допоможе; слух тут був ні до чого. Частина, поранена цим голосом, була глибоко всередині, і руками туди не доберешся.

(«Гей ти, чортова валізо з блохами! Гадаєш, я буду морочитися з тобою цілий день? Піднімай свою сраку і йди сюди!»)

Розалі, пискнувши, перевела погляд від Ральфа на те, на що дивилася раніше. Підвелася, тоді знову припала до землі. Хустка на шиї затріпотіла ще сильніше, і Ральф побачив, що ліворуч від собаки розлилася пляма у формі півмісяця – не втримав сечовий міхур.

Подивившись на протилежний бік вулиці, Ральф побачив лікаря № 3, що стояв між пральнею й старим багатоквартирним будинком, лікаря № 3 у білому халаті (Ральф помітив на халаті безліч плям, немов його довго носили) і блакитних джинсах. Панама Мак-Ґоверна й далі була на голові карлика. Тепер панама балансувала на вухах створіння; вона була настільки велика йому, що закривала чоло. Лисий люто посміхався собаці, і Ральф побачив подвійний ряд зубів – іклів канібала. У лівій руці той тримав чи то старий скальпель, чи небезпечну бритву. Раптом подумалося, що на лезі кров, але Ральф був упевнений, що це просто іржа.

Лікар № 3 засунув два пальці правої руки в рот і оглушливо свиснув. Розалі на тротуарі позадкувала і дзявкнула.

(«Піднімай свою смердючу сраку, приблудо! Негайно!»)

Розалі підвелася, піджавши хвоста, і поплелася вперед. Наближаючись, вона скавучала, а страх підсилив її кульгавість настільки, що вона ледве могла йти; задні лапи на кожному кроці підломлювалися.

– Гей!

Ральф зрозумів, що він кричить, тільки коли побачив маленьку блакитну хмарку, що здійнялася вгору від його рота. Усередині хмарки були тонкі сріблисті павутинки, що робили її схожою на сніжинку.

Лисий миттєво обернувся на крик Ральфа, інстинктивно піднімаючи затиснуту в руці зброю. На його обличчі застиг сердитий подив.

Розалі завмерла, уп’явшись у Ральфа величезними, стривоженими очима.

(«Чого тобі треба, шот-таймере?»)

У голосі лисого пролунали лють і гнів через те, що йому завадили… Але Ральф уловив у ньому й інші емоції. Страх? Як би хотілося в це повірити… Але, скоріше, подив і здивування. Ким би не було це створіння, воно не звикло, щоб його бачили такі, як Ральф, до того ж іще й переривали.

(«У чому справа, шот-таймере, язика проковтнув? Чи вже забув, що хотів сказати?»)

– Я хочу, щоб ви дали собаці спокій!

Ральф почув себе двома різними способами. Він був упевнений, що говорить уголос, але голос його пролунав слабко й віддалено, немов музика, що чується зі знятих навушників плеєра. Якби хто-небудь був поруч, можливо, він і почув би сказане, однак Ральф знав, що слова звучали як слабкий видих – так говорить людина, яка щойно одержала удар у живіт. Усередині ж голос лунав так, як не звучав уже багато років, – молодо, упевнено.

Лікар № 3, мабуть, почув його саме так, тому що миттєво відскочив, знову піднявши зброю (тепер Ральф був майже впевнений, що це скальпель), немовби обороняючись. Зупинившись на траві між тротуаром і проїзною частиною Гарріс-авеню, він підсмикнув ремінь штанів крізь брудну тканину халата й кілька секунд похмуро дивився на Ральфа. Потім лисий, піднявши іржавий скальпель, зробив ним кілька неприємних поздовжніх рухів.

(«Ти мене бачиш – подумаєш, велике діло! Не пхай носа туди, куди не просять! Собака належить мені!»)

Лисий лікар-карлик знову повернувся до собаки, що скулився:

(«Я більше не жартую з тобою, приблудо! Ходи сюди! Негайно!»)

Розалі, кинувши на Ральфа благальний розпачливий погляд, почала переходити вулицю.

«Я не втручаюся в справи лонґ-таймерів, – сказав йому старий Дор, вручаючи томик віршів Стівена Добінса. – І тобі не раджу».

Чудова порада, однак Ральф відчував, що тепер уже занадто пізно. Він не має наміру залишати бідолаху Розалі на розтерзання огидному гномові, що стоїть на тротуарі перед пральнею.

– Розалі! Ходи сюди, дівчинко! Ходи!

Розалі, дзявкнувши, підбігла до Ральфа. Вона постояла біля його правої ноги, а потім сіла, важко дихаючи й дивлячись на нього знизу вгору. Були ще й інші відчуття, які він читав з легкістю: одна третина полегшення й дві третини насолоди.

Обличчя лікаря № 3 спотворилося в гримасі такої люті, що почало нагадувати карикатуру.

(«Краще відправити її до мене, шот-таймере! Я попереджаю тебе!»)

– Ні!

(«Я ж відтрахаю тебе. У хвіст і в гриву. І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Ти…»)

Несподівано для самого себе Ральф підняв руку на висоту плеча, повернувши долоню до голови, начебто збирався прийняти стійку карате, потім ріжучим жестом опустив руку вниз і почав зачаровано дивитися, як гострі голубі згустки злетіли з кінчиків його пальців і, немов стріли, полетіли через дорогу. Лікар № 3 нахилився якраз вчасно, притримуючи рукою панаму Білла Мак-Говерна.

Голубий згусток пролетів за два-три дюйми від маленької руки, що притримувала панаму, і застромився у вікно пральні «Буль-буль». Тут він розтікся, мов рідина, і на мить запилене скло стало блискучим і синім-синім, як небо. Але за секунду воно вже поблідло, і Ральф знову побачив жінок, які, мов і не було нічого, виймали білизну й закладали в машини нові порції.

Лисий карлик випрямився й погрозив Ральфові стиснутими кулаками. Потім, зірвавши з голови панаму Мак-Ґоверна, затиснув зубами поля й відкусив шматок. Коли він проробляв цей дивний еквівалент дешевої істерики, сонце висікло іскри із мочок його маленьких, акуратних вушок. Карлик виплюнув шматок відірваної тканини, потім знову насунув панаму на голову.

(«Цей собака мій, шот-таймере! Я збирався побавитися з ним! Гадаю, тепер я побавлюся з тобою, га? З тобою і з твоїми друзями!»)

– Забирайся звідси!

У відповідь пролунала брудна лайка.

Ральф знав, де й від кого він чув ці «соковиті» слова: так само лаявся Ед Діпно біля воріт аеропорту влітку дев’яносто другого року. Таке не забувають, і несподівано Ральфа охопив жах. У що ж він вляпався?

5.

Ральф підніс руку до голови, але щось усередині нього змінилося. Він знову міг опустити руку вниз ріжучим жестом, але виникла впевненість, що на цей раз ніяких синіх згустків не буде.

Лікар, мабуть, не знав, що йому погрожують незарядженим пістолетом. Він відхитнувся, піднімаючи руку зі скальпелем у захисному жесті. Гротескно скусана панама зісковзнула на очі, через що він скидався на карикатурну версію Джека Різника… патологічно неадекватного через граничну короткозорість.

(«Я провчу тебе за це, шот-таймере! Зачекай! Ти догрався! Жоден шот-таймер не сміє жартувати зі мною!»)

Але цього лисому карликові було достатньо. Він кинувся навтьоки по зарослій бур’янами стежці між пральнею й житловим будинком, його брудний халат ляскав по холошах витертих джинсів. Разом з карликом зникла і яскравість дня. На Ральфові це позначилося ніколи раніше не звіданим відчуттям. Він почувався так, немов абсолютно прокинувся, був напрочуд енергійний і радісно збуджений.

«Я прогнав його. Господи! Я змусив відступити цього мерзотника».

Ральф не мав ані найменшого уявлення, ким насправді було створіння в білому халаті, але він знав, що врятував від нього Розалі, і наразі цього було достатньо. Питання про те, наскільки він психічно здоровий, можливо, повернеться вранці, коли він, як завжди сидячи в кріслі, буде дивитися на порожню, застиглу внизу вулицю, але в цей момент Ральф почував себе на мільйон баксів.

– Ти ж бачила його, Розалі? Ти бачила цього огидного маленького…

Подивившись униз, він виявив, що Розалі більше немає біля його ніг, він вчасно підвів голову, встигнувши помітити, як вона прошмигнула в парк, опустивши морду й підібравши підбиту лапу.

– Розалі! – крикнув він. – Гей, дівчинко!

І навіть не розуміючи чому – хіба тільки тому, що вони разом пережили щось екстраординарне, – Ральф кинувся за собакою, спочатку підтюпцем, потім бігцем, далі галопом.

Ральф давно не бігав. Розпечена голка болю встромилася в лівий бік, поширюючись за лопатку й на всі груди. У глибині парку він, нарешті, зупинився, немає – завмер, упираючись руками в зігнуті коліна. Піт щипав очі й котився обличчям, як сльози. Ральф хрипло дихав, міркуючи, чи звичайний це колючий біль, що виникав у нього під час змагань на шкільному стадіоні, коли він навчався у старших класах, чи так почуває себе людина, з якою стався фатальний серцевий напад.