355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 35)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 38 страниц)

Василь Прохода і командир 4-ї Сірої бригади Володимир ШЕПЕЛЬ у вересні 1920 року показали козакам приклад і першими пішли по мосту через Дністер у нічну атаку на червоних. Невдовзі командування підвищило Шепеля до звання генерал-хорунжого. З грудня 1920 року він перебував у таборі міста Каліша, там же став членом товариства «Мистецтво», де вчився малювати поруч з генералами Антоном Пузицьким, Іваном Омеляновичем-Павленком, Андрієм Вовком та Петром Єрошевичем. 1927 року Шепеля ввели до Вищого командного складу Армії УНР.

На жаль, долі більшості сірожупанників невідомі.


Планида героїв книги

Що чекало на інших українських діячів, з якими доля зводила кубанця на полях битв та в еміграції?

Начальник штабу Північного фронту Всеволод АГАПІЄВ 9 місяців утримувався в камері Варшавської цитаделі. Навесні 1920 р. його перевели у табір Домб'є під Краковом. Подальша доля не досліджена.

Про отамана Червоного куреня смерті Євгена АНГЕЛА є різні свідчення. Командир 2-го полку Січових стрільців Василь Кучабський, наприклад, запевняв, що Ангел 1922 року сидів у румунській в'язниці. А підполковник Армії УНР Михайло Середа твердив, що Євгена Ангела розстріляли денікінці ще наприкінці 1919-го. Микола Чеботарів у листі до Йосипа Безпалка писав, що Ангел помер від тифу того ж таки 1919 року. А інженер Туркало, який особисто знав отамана, у книзі «Тортури» стверджував, що більшовики розстріляли його в серпні 1921 року.

Подєбрадець Юрій АРТЮШЕНКО помер 15 лютого 1990 року в Чикаго.

Життєва стежка колишнього лектора господарської академії буковинця Йосипа БЕЗПАЛКА урвалася в Казахстані 1950 року.

Остання відома мені звістка про волинського отамана Йосипа БІДЕНКА датується вереснем 1956 року. Тоді редактор-видавець журналу «Україна», що виходив у Парижі, Ілько Борщак одержав листа з емоційною назвою – «Не запаскуджуйте сторінок своєї «України» прізвищами Чеботарівих». Йосип Біденко інкримінував «петлюрівському чекісту» Чеботаріву фізичне усунення відомих отаманів та участь у багатьох інших злочинах. Згадав він і своє 11-місячне перебування під арештом у товарному вагоні. Не приховуючи ненависті до кривдника, Біденко навіть погрожував убити Чеботаріва. На той час колишньому отаманові вже було близько 73 років (народився він 1883-го). Попри вік, темперамент лишився у нього гарячий…

Колега з лісового відділу Віталій БІЛАХІВ, якого Прохода називав «піднебесним соціалістом», народився 26 травня 1897 р. в Катеринославі. 1915 року закінчив 1-шу реальну школу, а наступного року – Сергіївську гарматну школу. Навчався в Катеринославському гірничому інституті й Варшавському університеті (1922). В січні 1919 року мобілізований до української армії, в гарматних частинах якої відбував службу до квітня 1922 року. Взяв участь у Першому зимовому поході Армії УНР, за який нагороджений Залізним хрестом. 21 листопада 1920 р. разом з українськими частинами перейшов Збруч. Інтернований у таборі Каліш. У квітні 1922 року в Польщі вступив на математичний відділ філософського факультету, а тоді переїхав до ЧСР, де 1927 року закінчив УГА [79, арк. 7].

Лев БИКОВСЬКИЙ – чи не єдиний герой цієї книги, який дочекався проголошення Самостійної України. Помер 11 січня 1992 року в Денвері (США). Через три роки в Києві (з нагоди його 100-річчя) відбулася науково-практична конференція, а 5 жовтня в урочищі Привороття Черкаської області поставлено пам'ятний камінь на згадку про видатного науковця та палкого українського патріота.

Подєбрадець Микола БОГУН, співробітник Василя Проходи в аграрному товаристві, помер 1941 року в Німеччині. Наступного року з України приїхала дочка, але змогла побувати лише на могилі свого батька – «вічного революціонера» [97, с. 215].

Командир Сірої дивізії (восени 1918 року) Федір ВАСИЛІЇВ-ЧЕЧЕЛЬ підтримав повстання Директорії проти гетьмана Павла Скоропадського, однак через недовіру українських соціалістів був звільнений з посади. Деякий час перебував при штабі командувача Північним фронтом Володимира Оскілка, але через непорозуміння з командуванням виїхав у Прибалтику. Служив у білогвардійській армії Миколи Юденича. 1920 року перейшов на службу до більшовиків. Від 1921 року працював старшим керівником групових лекцій Військової академії Красної армії.

Студентові Проході імпонував професор неорганічної хімії Микола Павлович ВІКУЛ, «який любив свій предмет, цікаво викладав його й по-товариському поводився зі студентами…» [97, с. 45]. Доля його трагічна. Ностальгія штовхнула науковця на необачний крок: 1928 року він повернувся в Україну. Працював членом колегії ЦСУ УССР, заступником директора Інституту марксизму-ленінізму, а 1930 року перейшов на видавничу роботу. 5 травня 1933 року його заарештували «люди зі сталевими очима». Звинувачення – створення «контрреволюційної української організації» та шпигунська діяльність на користь Німеччини. Чекісти оцінили наукову діяльність Вікула 10 роками каторги. Покарання він відбував на Соловках. 9 жовтня 1937 року йому присудили смертну кару й 3 листопада безжально розстріляли.

Командир Залізничної дивізії Андрій ВОВК, з яким сірожупанники на початку березня 1919-го обороняли Бердичів, 5 жовтня 1920 року був підвищений до звання генерал-хорунжого. На еміграції став військовим міністром уряду УНР, а 1923 року – редактором журналу «Табор». 1925 року засновує Українське воєнно-історичне товариство. Тоді ж очолює редакційну колегію журналу «За Державність», який у першому номері опублікував цінні спогади Василя Проходи «Записки до історії Сірих, або Сірожупанників» – до речі, з критикою на дії (чи бездіяльність?) комдива Вовка у Бердичеві в березні 1919-го. У 1960-х роках еміграційний центр підвищив Андрія Вовка до рангу генерал-поручника, а тоді вже і до генерал-полковника Армії УНР. Життєва дорога Андрія Вовка закінчилася в Новому Ульмі (Німеччина) 11 лютого 1969 року.

Подєбрадець Микола ГАДЗЯЦЬКИЙ прийняв смерть 21 травня 1991 року в Сан-Дієго (Каліфорнія). Його дружина Ліда, яка взяла щиру участь у долі родини Василя Проходи, відійшла на два роки раніше.

Декан правничого факультету Українського вільного університету у Празі Олександр ГАЙМАНІВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода зустрівся в Харківській пересильній тюрмі, ліг у празьку землю 1963 року.

Командант УСС, а на весіллі Василя і Марії Проход почесний гість, Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ став віце-президентом польського сенату. У засвіти відійшов у вересні 1931 року.

Фахівець із жіночого питання у Подєбрадах Гриць ГРУША «за соціалістичної республіки став лісовим директором, але так спідлів, що забув навіть, якого він роду та племені, і порвав зв'язки з українцями» [97, с. 64].

Микола ҐАЛАҐАН, з яким доля звела Василя Проходу у лікарні Лук'янівської в'язниці, покарання відбував у «Сиблагу» (Кемеровська область, м. Маріїнськ, п/с 247/6-г). Звільнений 1 листопада 1955 року. Утримувався в ув'язненні понад 10 років. Подальша доля невідома. Реабілітований 14 травня 1992 року.

Член Центральної Ради Михайло ЄРЕМІЇВ, з яким Василь Прохода у Подєбрадах творив «Український сокіл», 1928 року переїхав до Швейцарії. Відтоді майже до кінця війни редагував у Женеві бюлетень «Oinor», співробітничав з багатьма українськими та іншомовними виданнями. Простився з цим світом 16 вересня 1975 року.

Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир Волинської дивізії, де на посаді в. о. начальника штабу 4-ї Сірої бригади служив Василь Прохода, влітку 1920 року був підвищений до звання генерал-хорунжого, а після Другої світової – до генерал-полковника. Помер 4 серпня 1968 року в Нью-Йорку. Похований у Бавнд-Бруку, де трьома роками пізніше упокоївся і підполковник Прохода.

Останній кубанський прем'єр Василь ІВАНИС розпрощався зі світом 28 вересня 1974 року в Канаді. Поховали його на українському кладовищі в містечку Оквіл поблизу Торонто. Могила його швидко заросла травою. Не було на ній ні хреста, ні таблички з іменем – лише камінь з числом цвинтарної адміністрації. Та знайшлися совісні люди, які створили комітет вшанування Василя Іваниса, і 3 жовтня 1982 року на могилі таки поставили пам'ятник.

Шеф Василя Проходи в господарській академії професор Борис ІВАНИЦЬКИЙ закінчив життя 1953 року в Детройті (США).

Бандурист Григорій КИТАСТИЙ, з яким старий підполковник заприязнився у США, відійшов у засвіти 6 квітня 1984 року. Похований при церкві Святого Андрія в Бавнд-Бруку. Його могила, з гранітним пам'ятником, на якому вигравірувано обрис бандури, знаходиться недалеко могили Василя і Марії Проход.

Полковник Архип КМЕТА, з яким Василь Прохода 1926 року заснував Товариство колишніх українських старшин у ЧСР, після закінчення господарської академії переїхав до Польщі. Служив контрактовим старшиною Війська Польського. У вересні 1939 року змушений був взяти участь у війні з німцями. Після перемоги Вермахту інтернований в таборі Вільковішки у Литві. Звільнився 1940 року. В роки Другої світової – представник Українського визвольного війська та діяч гетьманського руху. Спочив 1978 року в Нью-Йорку.

Петро КОЖЕВНИКІВ, із яким Василь Прохода познайомився у листопаді 1921 року в оперативному відділі штабу Армії УНР, у роки Другої світової потрапив до німецького концтабору, а 1945 року – до російського. Відсидів 10 років. Повернувшись до Києва, 1960 року «начебто хотів дістатись до Німеччини» [98, с. 30]. Репресована була і його сестра Надія. З нею Прохода випадково зустрівся в талліннському таборі.

Співзасновник Революційної української партії Юрій КОЛЛАРД, з яким підполковник Прохода заприятелював у ЧСР, перед самим приходом більшовиків у 1945-му переїхав у м. Аусбурґ (Німеччина), де і помер 3 січня 1951 року.

Сергій Петрович КОЛУБАЇВ, який разом з Василем Проходою погодився на пропозицію залишитися в УГА в якості професорського стипендіата, мав досить успішну наукову кар'єру. Народився він 22 липня 1896 року в м. Нова Ушиця Подільської губернії в сім'ї бухгалтера Ушицької повітової скарбниці. Дуже рано осиротів: мати померла 1898 року, а батько – 1901-го. 24 квітня 1918 року Сергій закінчив середню 8-класну сільськогосподарську технічну школу у Кам'янці-Подільському. Продовжив освіту на природничому та сільськогосподарському факультетах Кам'янець-Подільського українського державного університету. 28 жовтня 1920 року вступив козаком до 3-ї Залізної стрілецької дивізії, де ще влітку служив Василь Прохода. В листопаді Колубаїва поляки інтернували. Перебував у таборах Ланцут, Стшалково і Каліш. Наприкінці березня 1922 року став вільним слухачем філософського факультету Варшавського університету, а тоді подався у Подєбради. Лісовий відділ Української господарської академії закінчив 21 травня 1927 року. Дипломний іспит склав «з успіхом дуже добрим». З 10 листопада 1928 року працював асистентом кафедри охорони лісу УГА. Був маленького зросту (156 см), що створювало проблеми в особистому житті. У 1930-х роках працював в Інституті охорони лісу Чеської академії наук у Празі. Автор наукових праць. Член Чеської академії наук. У лютому 1956 року в ЧСР Прохода і Колубаїв зустрілися. Радість від зустрічі була обопільна.

Восени 1920 року Василя Проходу на працю у штаб Дієвої армії УНР взяв начальник оперативного відділу Віктор КУЩ. У спогадах кубанець відзначав виняткову скромність полковника Куща. Народився він 10 листопада 1878 року в Сімферополі. Військову освіту здобув в Одеському піхотному училищі 1904 року. У складі 15-го пішого полку брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років. За особисту хоробрість нагороджений двома орденами. 1912 року закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Світової війни був штаб-офіцером для доручень штабу 4-го Сибірського армійського корпусу. В українській армії з серпня 1918 року. За гетьманату – начальник відділу 1-го квартирмейстерства Генерального штабу, начальник штабу 13-ї пішої дивізії. У січні 1919 року – начальник організаційного відділу Генерального штабу, пізніше – начальник розвідувального відділу штабу Дієвої армії, штабів Запорозького корпусу, Запорозької групи та генерал-квартирмейстерства Головного управління Генерального штабу. 1920 року став генерал-хорунжим. 1923 року в Каліші налагодив видання журналу «Табор», був його редактором до 1939 року. Співорганізатор Українського воєнно-історичного товариства у Польщі. Автор багатьох публікацій з історії Визвольних змагань. Працю для України скінчив 21 листопада 1942 року.

Голова еміграційного уряду УНР Андрій ЛІВИЦЬКИЙ помер 17 січня 1954 року в Карлсруе. Похований у Мюнхені.

Подєбрадець Євген МАЛАНЮК став видатним українським поетом. Відійшов у вічність у Нью-Йорку 16 лютого 1968 року.

Товариш Василя Проходи Володимир МІРОШНИЧЕНКО працював лісничим на Волині, доки не прийшли «освободітєлі», які 1939 року заслали його на Далекий Схід.

Голова УНО Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО завершив життєве коло 6 вересня 1955 року в Торонто. Похований на цвинтарі «Проспект» поруч із братом Головного отамана – полковником Олександром Петлюрою та сотником Олександром Савченком. Їм трьом поставлено спільний величний пам'ятник, біля якого на Зелені свята багато років збиралася Українська громада.

Український командарм Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО помер 29 травня 1952 року в Парижі.

Олександра ОСЕЦЬКОГО, як і передбачав полковник Пузицький, було послано військовим аташе до Бельгії – ніби там була для нього робота. «Крім витрати державних коштів, він нічого не зробив і доброї пам'яти по собі не залишив», – зазначав Василь Прохода [96, с. 357]. Євген Маланюк називав генерал-хорунжого Осецького «оперетковим Наполеоном» і додавав, що ця постать ніби самою долею «була призначена для фігурувань на спектаклях» [73, с. 331]. Та через отой «артистичний талант» і нескінченні спектаклі гинули тисячі українських вояків!

Осецький зійшов з підмостків у лютому 1936 року в Парижі.

Петлюрівець Прохода не вважав Володимира ОСКІЛКА, який виступив проти Головного отамана та соціалістичного уряду, зрадником, казав, що Оскілко «заарештував той уряд з бажанням допомогти загальній справі, не урахувавши того, що зміна урядів не мала значіння, бо вони були безсилі і на продовження збройної боротьби… не відогравали ролі» [101, с. 4].

На еміграції у Польщі (фактично на Волині) Володимир Оскілко створив і очолив Українську народну партію, яка 1922 року на виборах до польського сейму і сенату виступила зі списком під № 23. «Ідеологія Української Народної Партії – Cамостійна Україна в етнографічних межах, буржуазна республіка на кшталт Франції або щось подібне. Відновлення такої України повинно було відбутися за допомогою Польщі Пілсудського або його послідовників. Для цього партія повинна була працювати на Волині (польській) і Поліссі й вести відповідну пропаганду серед населення». УНП прагнула «домогтися для українського населення Волині національної територіальної автономії мирним шляхом. Докладно і практично це виглядало як викладання української мови в школі, відкриття українських шкіл – як початкових, так і вищих загальноосвітніх і спеціальних, впровадження української мови в судочинстві й інших установах. На керівній роботі в місцевих органах влади мали бути українці й уродженці Волині». УНП виступала за «створення крайового органу місцевого самоврядування» та «передачу землі місцевому населенню», а також вела боротьбу проти політики заселення поляками з Центральної Польщі етнографічних українських земель. «Для надання допомоги селянам-хліборобам» Оскілко організував Волинський селянський кооперативний банк [3А, арк. 30, 30 зв., 65, 65 зв.].

«Володимир Оскілко перебував у центрі українського життя Волині… Очолюючи Український громадянський комітет допомоги емігрантам, він не тільки давав консультації та поради, але й заступався за людей, боронив їхні інтереси, надавав фінансову допомогу. Зрозуміло, що його авторитет серед українців Волині був надзвичайно великий. І це непокоїло польську владу, не зацікавлену, щоб українська національна меншина мала авторитетного лідера. Ще 7 липня 1921 року польська поліція, підозрюючи «українського націоналіста» Оскілка в діяльності, спрямованій проти польської держави, встановила за ним негласний нагляд. Окрім політичної діяльності, Володимир Оскілко проводив велику культурно-освітню роботу, зокрема ініціював створення українських бібліотек у Клевані, Бронниках, Омеляні, Коростятині та інших містах і селах. Як публіцист мав великий вплив на колишніх воїнів Армії УНР» [39, с. 89].

УНП Оскілка активно виступала проти введення двомовності в українських школах, проти скорочення їхньої чисельності, за створення українського університету і взагалі за збереження українського народу і його культури, мови, проти полонізації, яку проводила польська держава.

19 червня 1926 року в Городку Рівненського повіту невідомий через вікно застрелив колишнього командарма. Існують різні версії: розправу вчинили поляки, замах зробив більшовицький агент, вирок виконано з наказу проводу УВО. Колишнього командарма поховано в рідному селі Хоцінь (тепер Хотінь).

Головний духівник української армії Павло ПАЩЕВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода здружився у Пйотркуві-Трибунальському, закінчив свою земну місію 1944 року у Варшаві. Похований на православному цвинтарі Воля.

Подєбрадський товариш Кость ПОДОЛЯК після закінчення господарської академії склав іспити «на самостійного лісового господаря» у Братиславі [97, с. 151]. Тоді подався у Закарпатську Україну, де на одній з полонин заснував молочарню. Виробляв масло і сир, але через підступи конкурентів-євреїв програв і змушений був продати їм підприємство.

Генерал-хорунжий Армії УНР Олександр ПОРОХОВЩИКОВ, завзятий проповідник ордену лицарів руки Святого Іоанна Хрестителя, у 1930-х роках поселився у Яблонній, що біля Варшави. Викладав іноземні мови. Помер 1945 року. Похований у Варшаві на цвинтарі Воля.

Останнім днем життя Пилипа ПРОДАНЧУКА, в родині якого часто відпочивали Проходи, стало 13 липня 1976 року. Його дружина преставилася на пару літ пізніше.

По закінченні УГА Володимир РЕЙТЕР з дружиною Оленою виїхав до Харбіна. До війни Олена ще листувалася з Марією Проходою, але Друга світова всі зв'язки перервала.

1945 року у Празі було арештовано викладача Української господарської академії Валентина САДОВСЬКОГО та вивезено до Києва. Там, у Лук'янівській в'язниці, він і загинув 24 листопада 1947 року.

Начальник контррозвідки Армії УНР і Приятель Василя Проходи Грицько СИМАНЦІВ (СІМАНЦ) помер у Празі від інсульту.

Олександр СКОП, з яким Василь Прохода заприятелював у США, помер 3 вересня 2003 року в Сан-Дієго. Там і похований – на американському протестантському кладовищі.

Гоноровитий комдив Січових стрільців Роман СУШКО, ударна група якого 12 лютого 1919 року змінила на позиціях у Коростені сірожупанників, був убитий невідомим 14 січня 1944 року у Львові.

Асистента Української господарської академії Пилипа ТЕРПИЛА москалі покарали двічі: побував він і на Біломорканалі, і у Воркуті. Після відбуття каторги повернувся до ЧСР – як її громадянин.

Ректор УГА Сергій ТИМОШЕНКО ще в ЧСР став громадянином Польщі. 1930 року переїхав на свою нову батьківщину. Очолював Товариство ім. Петра Могили та Червонохресне братство на Волині. Став депутатом Сейму і сенатором Польщі. Проводив полонофільську політику. Помер 1950 року.

Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної стрілецької дивізії, помер 19 квітня 1975 р. у м. Ментеноні (Франція).

Голова Ради Республіки Іван ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода перебував в одній камері Лук'янівської тюрми, загинув 2 вересня 1952 року в таборі смертників Абезь.

«Старого бурлаку типа Енея пролетарських переконань» [97, с. 43, 44] професора УГА Михайла ФРОЛОВА 1945 року МҐБ вивезло з Чехії до Лук'янівської в'язниці, де його сліди загубилися.

«Апостола кам'яних наук» Миколу ШАДЛУНА, який надзвичайно цікаво читав в УГА лекції з геології, підвела дружина. Вона була «поважною жидівкою» і мала зв'язки із совєтським торговельним представництвом у Берліні. Вона й умовила чоловіка повернутися в Україну. Він попрацював професором у Дніпропетровському гірничому та Уральському політехнічному інститутах у Свердловську, «а потім його поглинула диктатура пролетаріяту…» [97, с. 43].

Сміливий вояк, а водночас і спритний ділок Павло ШАНДРУК наприкінці Другої світової став головою Українського національного комітету і головнокомандувачем Української національної армії (з 17.3.1945). Після поразки жив у Німеччині та США. Помер 15 лютого 1979 року у м. Трентоні (США).

Засновник Української господарської академії в Подєбрадах Микита ШАПОВАЛ упокоївся 25 лютого 1936 року у Ржевниці (ЧСР).

Перший ректор УГА Іван ШОВГЕНІВ, який підписав Василеві Проході диплом інженера-лісівника, склав сиву голову в Данцигу 13 квітня 1943 року.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю