355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 9)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 38 страниц)

Начштабу Всеволод Агапієв

В успіхові Коростенської групи отаман Оскілко поважної ролі не відіграв. А от начальник штабу Північного фронту Всеволод Агапієв (генерал-майор російської армії) завжди давав Пузицькому вичерпну інформацію про ситуацію на фронті й цінні поради. «Він був майже єдиний воєнний діяч, – згадував Василь Прохода, – який реально оцінював обставини і своїм розумним керуванням не допустив до передчасної ліквідації фронту, як то сталося на Сході та на Півдні (України)». До того ж його можна було викликати до телефонного апарата в будь-яку годину дня і ночі. «Правдоподібно, він спав біля нього», – писав Василь Прохода [96, с. 290, 291].

Високо оцінював Всеволода Агапієва і полковник Пузицький. «Хоч генерал Агапіїв зле висловлювався українською мовою, але він всією своєю істотою був українцем, – зазначав він. – Його палка натура була цілком віддана українській справі. Наскільки можна було він ганьбив «отаманію», а з нею й наказного отамана (Олександра Осецького), який, на його думку, руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим реальним життям». Агапієв боровся з хаосом, що запанував на фронті, в запіллі, «і навіть у Рівному» [114, с. 13]. Посилював дієздатність Північного фронту чудово налагоджений Агапієвим телефонний і телеграфний зв'язок.

Зі знаками оклику згадував свого начштабу й Оскілко. «…(Агапієв) хоч і був москалем, – писав він, – але віддавався українській справі цілковито і працював день і ніч… був неоціненним чоловіком, здібним і високоталановитим старшиною генерального штабу, з великою ерудицією та знанням свойого діла, нерозлучним моїм помічником і порадником у кожній військовій справі, чесним чоловіком і справедливим до своїх підлеглих» [77, с. 46].

А ось що писав про себе сам Агапієв: «Я по происхождению русский… но всегда был противником как большевистского, так и деникинского монархизма и централизма. Я сторонник широкого демократизма и принципа самоопределения наций. Украину я люблю и служил ей еще в декабре 1917 г. и в 1918 г. при Центральной Раде, а также в 1918 году при Гетмане и в 1919 году при Директории. Республиканское правительство Украины я признаю, сроднился с украинской армией и с полным удовлетворением вновь принес бы свои знания и опыт на пользу украинской армии» [3Б, с. 106].

Успіхи Агапієва викликали заздрість у наказного отамана Осецького, а відтак і простеляли шлях у пекельну пастку, яку свідомо чи несвідомо готували мстиві, позбавлені військових талантів малороси. «С. Петлюра, генерал Осецький і Штаб Дієвої Армії зі свого боку робили все, щоб розбити і розшматувати Північну армію…» – стверджував Оскілко [77, с. 46].


Більшовицька делегація

28 січня прихильники більшовиків у кількох місцях зруйнували колію між Овручем і Коростенем. Це справило погане враження на козацтво. Чорний курінь одразу почав сіяти провокаційні чутки, що ворог відрізав військо від бази. Остаточно деморалізувався Наливайківський курінь під командою колишнього волосного писаря Сумчука, який чомусь називав себе полковником.

55-й Народного визволення полк «уважав після повалення гетьманського уряду боротьбу з большовиками непотрібною». Не бачив сенсу в боях проти червоних і 2-й піший полк імені Володимира Винниченка, а Чорний курінь смерті отамана Гуцула тільки й думав, як дременути з фронту, щоб у запіллі грабувати «буржуїв», а якщо неохоче віддаватимуть майно, то й нищити їх [94, арк. 955].

«Чорноморський технічний курінь провадив «реалізацію» набутого майна, – домальовував картину загального розкладу Василь Прохода. – Залоги бронепотягів вимагали перед виїздом на позицію горілки. Тільки Звягельська гарматна батарея, Запорозька кінна сотня й у деякій мірі Франківський курінь не ухилялись од виконання наказів» [94, арк. 955].

Не краща ситуація була і в червоних частинах, які відійшли від Овруча. Один більшовицький полк замітингував. Промовці висловлювали думки, що «вкраїнські частини – (це) не білогвардійські банди, а військо демократичної республіки. Значить, може бути шлях до порозуміння». Тож і вислали червоні делегацію з п'яти колишніх старшин російської армії [94, арк. 955].

Надвечір 29 січня посланці підійшли до сторожової охорони Наливайківського куреня. «Наливайківці на власну руку вступили в переговори з большовиками…» [94, арк. 955 зв.]. І після опівночі допровадили їх до штабу групи на станцію Коростень-Подільський. Складалася делегація з двох латишів, росіянина, білоруса та українця. «Скромний одяг, шляхетні риси обличчя й якийсь тужливо-сумний погляд сірих очей, особливо в латишів, приваблювали кожного, – згадував Василь Прохода. – Помітно було, що брехня й брудний егоїзм соціальної революції мало діткнулись до них. Вони не перетворилися на звірів, а залишилися людьми й, можливо, були останніми ідейними борцями в рядах більшовиків» [94, арк. 955 зв.].

Почав латиш:

– Мы – делегаты советского полка. Мы пришли к вам, товарищи, с мирной целью. Воюем мы друг против друга и сами не знаем зачем. Нам говорили, что вы угнетаете рабочих и крестьян, защищаете буржуазию, хотите возобновления капиталистического строя… Теперь же мы узнали, что вы – республиканцы-демократы и боретесь за свободу своего народа. Почему мы воюем между собой, если наши демократические принципы общие?

– Запитайте своїх комісарів, чому вони силують вас іти з огнем і мечем на вкраїнську землю й душити Вкраїнську Народню Республіку, – відповів начальник штабу групи сотник Прохода.

– На митингах в наших полках мы решили заключить с вами мир и не воевать больше…

– У свій час уряди наших республік про це говорили, а я особисто не маю права без дозволу вищого командування вести з вами переговори, – відрубав полковник Антін Пузицький.

– Радимо вам неофіційно: повертайтеся до своїх частин, – додав Прохода. – Передавайте своїм товаришам, що ми не є жодними капіталістами чи їхніми наймитами і не маємо ніякого наміру йти війною проти вас. Ми лише обороняємо нашу Батьківщину від вас.

– Нет, мы не можем возвратиться ни с чем. Если вы не можете вести с нами переговоры, разрешите нам поехать к вашему командованию. Может, мы там договоримся.

– Спочатку я мушу запитати дозволу штабу фронту. А поки ви будете затримані й перебуватимете під охороною до розпорядження головнокомандуючого, – сухо мовив полковник.

Командувач Коростенською групою Антін Пузицький сентименту до більшовиків, нехай і ідеалістів, не мав. Більше того, він розумів, чим можуть закінчитися для нього і Василя Проходи несанкціоновані переговори, навіть якщо делегати були людьми високих чеснот. Тож наказав комендантській сотні сірожупанників оточити наливайківців, які вступили в переговори, і дати кожному, в тому числі й старшинам, по 100 драчів (шомполів) та замкнути до вагона.

Закрили в кімнатці й делегацію.

– Бачив я всяких наївних ідеалістів, але такого, як цей латиш, ще не доводилося зустрічати, – мовив Проході Пузицький, коли вони лишилися самі. – Запитаю Агапієва, що він скаже.

За півгодини вдалося налагодити зв'язок з начальником штабу Північно-Західного фронту. Той відповів, що без командувача Оскілка дозволити пересування більшовицьких посланців не може, бо це акція політична і може викликати серед політиків-урядовців черговий наклеп на військових.

– Отаман Оскілко повернеться за два дні, – сказав Всеволод Агапієв, – тож нехай делегати побудуть у вас.

Про цю розмову Пузицький поінформував затриманих.

– Голодними ви не будете, – додав він. – І чарчина буде до їжі. Хочете відповіді – чекайте.

Тим часом 4-й Сірий полк і дві сотні 1-го полку отримали наказ змінити наливайківців, що лишилися в заставі, й під ескортом привести їх до штабу. Але на становищах сірожупанники вже нікого не застали – наливайківці «самочинно покинули свої місця». Лише невеличка частина старшин і підстаршин куреня імені Наливайка прийшла до штабу й «зі сльозами на очах просила їх покарати на горло, бо вони не можуть пережити ганьби тої частини, в якій служать. Ці лицарі доповіли, що вони все вжили, щоб утримати зрадників», але тих було значно більше і не було змоги вжити зброю. Старшини повідомили, що частина куреня перейшла на бік ворога, а Сумчук десь зник [113, с. 87].

Удосвіта Коростенська група була на позиціях, окрім наливайківців і значної частини 55-го полку Народного визволення, що дезертирували. Дуже підозріло поводилися «зрадники й шкурники Чорного куреня смерті». Їхні розвідники поширювали явно провокаційні відомості про ворога. Пузицький наказав куреню о 8-й ранку зібратися біля штабу. Він вирішив «відокремити злочинно-провокаційний елемент, віддати його під воєнний суд», а решту приєднати до Окремої запорозької кінної сотні [113, с. 87].

Командувач групи розпорядився, щоб начальники станцій Ігнатпіль і Коростень «затримали, обеззброїли й заарештували» зрадників-наливайківців на чолі з курінним Сумчуком. Пузицький розумів, що наказ може повернутися проти нього, адже Сумчук був «улюбленцем отамана Оскілка й наказного отамана Осецького» [113, с. 87].

Близько 7-ї години ранку 30 січня ворожа артилерія відкрила сильний вогонь, а з лісу висунулися колони червоних. Влучними пострілами більшовики вбили і поранили кількох вояків Франківського куреня. Франківці заметушилися і почали залишати позиції. «Зупинити зрадників не було змоги…» – з болем писав Антін Пузицький [113, с. 88].

Ворог посилив наступ, але густий рушничний і кулеметний вогонь сірожупанників змусив червоних залягти. Побачивши, що три гарматні снаряди потрапили в наш кулеметний бронепотяг, командир групи наказав відходити до Ігнатполя.

Відступали організовано. Продовжувала «лицарськи битися» і команда понівеченого кулеметного бронепотяга. Оскільки ворог зазнав спустошень, то переслідував українців «дуже слабо». Ар'єргард сірожупанників ще до ночі, попри гарматний обстріл, утримував Овруч, а тоді потягом від'їхав на Ігнатпіль [113, с. 88].

«До Ігнатполя командир групи прибув 30 січня зі смерком». На станції скупчилися різні частини. Сила вояцтва вешталася околицями та стріляла в повітря. Пузицький ужив гострих заходів, щоб зібрати і привести до ладу розхитані відділи. Сірі й частина франківців, побоюючись «своїх» не менше, як більшовиків, зайняли позицію на північному краї Ігнатпільського лісу [113, с. 89].

Опівночі вагони, де перебував штаб групи, оточили дезертири 55-го полку. Та ще й наставили кулемети. Комендантська сотня сірожупанників, що стояла біля штабних вагонів, була готова вжити зброю. «Озброєна юрба клекотіла». Полковник Пузицький передав через командира штабної сотні, щоб усі частини зібралися і кожна стала окремо там, де скаже начальство. У випадку невиконання наказу комендантській сотні наказано відкрити вогонь по натовпу [113, с. 89].

Лише за годину комендант доповів Пузицькому, що наказ виконано. Тоді командир групи вийшов з вагона. Пролунала команда: «Струнко!» Це подіяло на розбурхану стихію. Заводіяки бешкету прикусили язики.

Пузицький почав допит.

Виявилося, що провокатори з Чорного та Наливайківського куренів ширили чутки, що на інших фронтах українське військо «прийшло до взаємної згоди з большевиками і що вже давно припинено війну». Прихильники мирних переговорів з червоними вимагали випустити затриманих більшовицьких делегатів, які, чекаючи на отамана Оскілка, перебували в Коростені [113, с. 89].

Ще перед тим як вийти з вагона, Пузицький з'ясував зі штабом фронту, як чинити з бунтівниками. Тому одразу наказав наливайківцям, «народовизволенцям» і Чорному куреню смерті вантажитися в ешелон та вирушати в Рівне «на відпочинок». Коли ж ті сіли, вагони замкнули і під ескортом відправили до Новограда-Волинського. Пузицький телефоном попрохав звягельського повітового комісара полковника Падалку роззброїти заколотників, заарештувати командирів частин і підбурювачів, що той і зробив.


«Через це його боялися»

«Зрада Наливайківського куреня на чолі з його командиром Сумчуком і дезерція з позиції вслід за Наливайківцями значної кількости вояцтва з 55-го та Франківського полків була в той час явищем нормальним серед тих «військових частин», які були створені в порядкові отаманських формувань… – писав Антін Пузицький, – здебільшого отамани їх були людьми з темним і підозрілим минулим, на війну дивилися з погляду власної наживи… Для них не існувало ані людських, ані божих законів, – відповідальності не визнавали. Дух їхнього війська був такий: битися з ворогами – значить ризикувати власним життям, а це не було в їхніх інтересах. Відсутність відповідальності давала їм змогу ігнорувати все те, що для них було невигідним. Меншість свідомого чесного вояцтва не мала можливості впливати з кращого боку на… ганебну більшість, бо до цієї більшости належали отамани. Командуючий Північної групи, «народній герой» отаман Оскілко, народній вчитель, краще воював у запіллю, ніж на фронті, катував при допомозі відомого садиста Папули мирне громадянство й при перших ворожих стрілах утікав, чим давав приклад таким же отаманам, як і сам. Відсутність законності, нехтування статутів… а найголовніше, брак почуття карності розв'язувало руки отаманам і їхньому військові. Населення стогнало від їхнього терору, чекаючи твердої влади, з якого б боку вона не прийшла. Все це і є одною з найбільших причин нашої поразки.

Отамани міцно трималися на своїх посадах і вели «уперту боротьбу»… в запіллю з «ворогами». Раз кадровий старшина – значить ворог, не володіє українською мовою – також ворог. Вороги – всі жиди, бо мають гроші, а тому їх треба грабувати й нищити. Селянство, яке обороняло своє майно від «отаманської реквізиції», – є запеклий ворог. Але всі ці «вороги» були без зброї й отаманам було легко з ними «воювати». Большевики добре знали, що діється в нас, що являє з себе (наше) військо і його «вожді», а тому їм легко було воювати й мати успіх. Командир групи прийшовся не до душі отаманам, бо мав сильну волю й тверду підпору в своїх бездоганних Сірих; через це його боялися; боялися також і начальника штабу групи сотника Проходу, який приводив їх до пуття» [113, с. 89, 90].

Пузицький був рішучим противником «отаманії», особливо в «регулярному» війську. Винним в «отаманії» було, звичайно, вище командування, яке давало право на формування відділів таким діячам, як Гуцул і Сумчук.

Чисельність групи суттєво зменшилася. Оскільки Ігнатпільський фронт був досить широким, а станція Ігнатпіль не мала стратегічного значення, Пузицький вирішив відійти і зайняти позицію на північ від Коростеня-Подільського біля села Васьковичі по річці Уж, де ще під час Світової війни було вирито глибокі шанці. 19–20 січня сірожупанники їх впорядкували.

1 лютого отаман Оскілко телеграфом повідомив полковника Пузицького, що в його розпорядження надсилається Окремий полк імені Володимира Винниченка під командуванням отамана Гришка. Слово «окремий» одразу насторожило Пузицького. Та й Оскілко попередив, що з Гришком «треба бути рішучим і одночасно обережним, бо може самочинно залишити позицію і зникнути з цілим полком» [113, с. 91].


Чорна рада

2 лютого 1919 року стало критичним днем у долі змученої боями і морозами Коростенської групи.

Вранці наші частини почали організовано відходити на нову лінію оборони. В Ігнатполі командир залишив тільки кінну чоту Окремої запорозької сотні й сотню сірожупанників, які вели розвідку і наглядали за ворогом.

Але козаки 55-го Народного визволення полку не хотіли обсаджувати нові позиції вздовж річки Уж, а зачали вимагати негайного відпочинку в запіллі, бо вони, мовляв, не гірші за наливайківців, яких за переговори з більшовиками було відправлено в Рівне. Штаб ультимативно наказав тримати свій відтинок фронту. Прохода нагадав й про військово-польовий суд. Тоді ворохобники самочинно покинули позицію.

Довідавшись про це, полковник Пузицький поспішив на передову підбадьорити змучених козаків чотирьох сотень 1-го та 4-го полків сірожупанників, на яких грізною хмарою насувалися червоні (близько трьох-чотирьох тисяч). А Василь Прохода залишився в Коростені-Подільському координувати діяльність групи.

Була третя година по обіді. Василь якось не помітив, що з телеграфу, де містився штаб групи, зникли всі телеграфістки. Дівчата «були гарненькі, як квіточки, й патріотки-українки», до того ж виявили себе кваліфікованими працівниками – «три чверті праці в штабі робили вони не гірше за військових канцеляристів і телеграфістів, яких до того ж ще й не було». Василь Прохода називав їх «співробітницями-древлянками» [94, арк. 956].

І ось залишилися тільки старший телеграфіст і начальник штабу. «У завше галасливому телеграфі настала мертва тиша». Час од часу, щоправда, нервово вистукував то один, то другий апарат, але після невдалих спроб викликати відповідь замовкав [94, арк. 956 зв.].

Було тихо і на станції. Раптом «із галасом пролетіла зграя ворон… І знову – напружено-нервова тиша. Щось готується… Завше спокійному сотникові Проході стало трохи моторошно» [94, арк. 956 зв.]. І ось почулися вигуки. Це мітингував 55-й Народного визволення полк. Чорна рада почалася… Заколотники виставили проти штабу групи кулемет, а до дверей – варту. Потім роззброїли козаків, які стерегли більшовицьких делегатів.

– Товарищ начальник штаба! – звернувся до Проходи латиш, якого привели бунтівники. – Эти товарищи думают, что мы арестованы, и пришли освободить нас. Это какое-то недоразумение. Что нам делать?

– Можете робити що хочете. Ви тепер цілком вільні. Але раджу ще раз: повертайтеся до своїх. Я вважаю вас порядними і чесними людьми, тож не раджу їхати до Рівного: там нічого доброго вас не чекає. Я перекажу на передову позицію, щоб вас без усякої затримки пропустили…

– Нас товарищи приглашают на митинг. Мы все-таки посоветуемся… Разрешите нам пойти к ним?

– Будь ласка…

Минуло півгодини. Знову різко задеренчав телефон. Це командувач Коростенської групи наказував перевести штаб й ешелон із постачанням сірожупанників на станцію Коростень-Центральний.

– Вже пізно, – відповів на це Прохода.

– Як?! Що ви кажете! – закричав у телефонну трубку Пузицький, почувши доповідь начальника штабу про ситуацію на станції. – Я їду із відділом сірих до вас!

Тим часом мітинг грізно гомонів. «Старший телеграфіст захопився знищенням телеграфних стрічок із записами оперативних оповіщень і розпоряджень, – згадував кубанець. – Вони горять червонуватим полум'ям. Сотник Прохода машинально складає докупи всі папери штабу… Слід ці папери спалити…

Влада на станції Коростень-Подільський перейшла до Чорної ради…

Коли більшовицькі делегати не дурні, а хоч би і дурні, але хочуть жити, то мусять використати ситуацію й оголосити в Коростені совєтську владу. Вони ж мають знати, що з порожніми руками назад їм повертатись не можна – там їх по голівці не погладять. Нічого доброго не обіцяє й подорож у штаб Оскілка. Більшовики можуть врятувати своє життя тільки ціною життя Проходи й інших, що не встигнуть утекти. Заколотники готові їх слухати. Два-три палких слова – й він за п'ять хвилин висітиме на телеграфному стовпі. «Але чого це вони так довго вагаються?.. Що вони зроблять?.. Ага, йдуть!» [94, арк. 956 зв., 957].

У штабі загрюкали підборами латиші, росіянин і троє «народних визволителів».

– Вот видите, товарищ! – звернувся латиш до Проходи. – Мы – свободны. Ваши же казаки освободили нас… Может, теперь мы прийдем к взаимопониманию?

– Раз влада на станції у ваших руках – будемо товаришами, – сумно всміхнувся у вуса начальник штабу. – Але щодо порозуміння, то будемо говорити одверто. Чого ви від мене хочете? Перш за все ви, як старшини, мусите розуміти, що без наказу я не маю права вести які б то не було переговори, а по-друге, мої права тут обмежуються он тим кулеметом. Частини, яким я можу давати накази, за 7 верст відси… Значить, мої розпорядження, що будуть суперечити інтересам української армії, залишаться невиконаними, та й таких розпоряджень я не віддам.

– Что же нам делать? Нас послали, чтоб прекратить эту взаимную резню. Время уже начать братские взаимоотношения обеих демократических республик.

Простодушність більшовиків виявила, що не вони, а він, Василь Прохода, господар становища на станції.

– Цілком розумію вас і страшенно жалкую, що ваше щире бажання зробити велике діло залишиться нездійсненим. Ваш уряд ніколи не відмовиться від влади на Вкраїні, а ми, вкраїнці, ніколи її добровільно не визнаємо. Ви запитуєте, що вам робити?! Ми хотіли відправити вас до штабу головнокомандуючого. Зараз ваше становище змінилось. Не як начальник штабу, а як чоловік раю вам повернутися до своїх. Я можу зробити розпорядження, щоб вас пропустили на фронті. Командуючий групою дасть на це згоду. Гарних наслідків од подорожі до головнокомандуючого ні для справи, ні для вас персонально не сподівайтесь. Отже, вибирайте, що вам до вподоби.

– Та що з ним балакать. Казав я, що нічого з цього не буде, – буркнув один козак.

– Мы пойдем еще посоветуемся с товарищами, – відповіли більшовики й вийшли з телеграфу.

– Пане Антоне! – Прохода підбіг до старшого телеграфіста. – Можете вже не палити стрічок. Над станцією ще довго буде розвіватися жовто-блакитний прапор.

– Невже?! Але чому вони ще стоять із кулеметами?

– А то нічого. Тепер вони вже не страшні. – Начальник штабу сів і почав писати наказ Лохвицькому республіканському куреневі зайняти відтинок фронту, що раніше був визначений для 55-го полку Народного визволення.

За чверть години знову прийшли більшовицькі делегати.

– Мы решили ехать вместе с полком ваших казаков в Ровно к главнокомандующему.

– Ну, що ж… З Богом! Най буде по-вашому, – із сумом промовив Прохода.

Йому страшенно не хотілося, щоб ці ідеалісти їхали до Рівного. «Там їх не зрозуміють. Їм безперечно припишуть деморалізацію наливайківців і бунт народньовизвольників, а за це… смертна кара» [94, арк. 958].

– Так чого ж нам і досі не дають паротяга? – нахабно кинув «народний визволитель».

Начальник штабу підійшов до віконця, що сполучало відділ служби руху з телеграфом, і звернувся до поручника Чернявського:

– Будь ласка, дайте негайно паротяг до ешелона «народньовизвольників» і відправте його! Подорож до Рівного через Звягель – Шепетівку. Наказ командувача групи.

Більшовики сердечно потиснули руку Проході. За п'ять хвилин «народні визволителі» зняли охорону й забрали кулемет. Невдовзі тихенько рушив потяг. «Ідеалісти-большовики поїхали…» [94, арк. 958].

Було тихе зимове надвечір'я. Сніг виблискував від проміння сонця, що схилялося за крайнебо. Василь Прохода не мав жалю до зграї зрадників, але йому було страшенно шкода делегатів, «ідейних комуністів-мрійників», яких чекала ліквідація за бунт полку Народного визволення [96, с. 300].

Так і сталося: в Рівному більшовикам не повірили, «їх обвинуватили у викликанні заколоту і судили». За тиждень червоні мрійники «вже не бачили сонця, що перед заходом посилало їм на станції Коростень свої останні проміні», – закінчував спогад «Жертви ідеї» Василь Прохода [94, арк. 958].

А Пузицький стверджував, що делегати до Рівного не доїхали: їх повісив у Звягелі повітовий комендант Падалка – очевидно, за наказом самого Пузицького.

Подібна ж доля чекала й на інших «ідеалістів №-го совітського полку». Після розслідування справи мітингу-бунту за небажання битися з українцями чекісти постріляли до 120 осіб. Про це розповів утікач з Красної армії. Тоді й стало зрозуміло, що то були за постріли в більшовицькому стані за кілька днів перед тим.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю