355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 27)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 38 страниц)

До «діда Лук'яна»

СМЕРШ мусив бути якомога ближче до лінії фронту. Невільників возили за собою. Ці подорожі виявилися тяжким випробуванням. На етапах з в'язнями поводилися гірше, ніж з худобою. Якби бранців скріплювала солідарність, то витерпіти недолю було б легше. Але серед них існувала сегрегація. Найтяжче доводилося «фашистам», до яких зарахували і кубанця. Серед невільників виявилося чимало совєтських вояків, арештованих за дезертирство, вбивство чи грабіжництво. Але ці озлоблені істоти вважали себе патріотами, а до Проходи ставилися як до «зрадника».

Під час зупинок слідчі продовжували допитувати Василя, хоч він уже сказав усе що міг. Та опери хотіли, щоб в'язень збився і свідчив не так, як раніше. Смершівців особливо цікавили «зв'язки» Проходи з «англо-американською розвідкою». А тих зв'язків не було. Це розчаровувало катів. Усе ж вони сподівалися, що кубанець визнає себе «англо-американським шпигуном».

Одного разу капітан запропонував Проході написати характеристики на чільних українських діячів. Цілу ніч Василь добросовісно виконував завдання, почавши зі Скоропадського…

Вранці слідчий уважно перегорнув списані листочки.

– Ґлупості всьо ето, Васілій Фоміч! – розчаровано вигукнув смершівець.

– Как ето?! Я же подал характєрістіку на людєй, коториє вас інтєрєсовалі…

– Так што виходіт, што ані пачті всє билі парядочнимі людьми?..

І викинув у вогонь усю нічну працю Проходи.

Для збільшення ваги своєї роботи слідчі у протоколах стали називати Василя Проходу полковником Армії УНР, хоч він мав звання підполковника.

Після допиту 2 березня слідство нарешті завершили. Кубанця обвинуватили за ст. 58, п. 4. Та раптом слідчий знайшов брошуру Проходи «Симон Петлюра – вождь українського війська». Прочитавши її, він додав бранцеві ще й п. 11 тієї ж статті. Людина, засуджена за цим пунктом, уже не мала шансів на амністію. Не можна було до неї застосувати і якесь полегшення під час відбування покарання.

3 березня 1945 р. матеріали спрямували на розгляд «Особого совещания» при НКВД СССР, але «народний комісар» Лаврентій Берія наказав передати справу на розгляд УББ НКВД УССР.

Василь потрапив у скрутну ситуацію – кримінальники позабирали у нього всі більш-менш цінні речі, одяг, шматок сала, а місце визначили біля параші. «З того часу почалися мої переживання на дні життя серед озвірілих примітивів, що ворушились як гади в своєму кублі, загризаючи кожного, хто не був їхньої породи, – писав кубанець. – Наступного дня, коли принесли їжу, вони зжерли все, не залишили навіть шматка хліба… Конвоїри були справжні звірі, від яких, крім огидної лайки та диких вигуків, жодного людського слова не було чути… У мене відібрали ложку, хоча вона була алюмінієва. Та відрізали гачок на штанях, а від заплечного мішка відрізали ремні з пряжками…» [97, с. 284].

Невдовзі Василь потрапив до в'язниці м. Берестя (Бреста). Тут сталася радісна подія: його кинули до політичних в'язнів Берестейського району. Були це переважно українці, дехто з них був вояком УПА. «У цій камері я відчув себе ніби в хаті серед рідних людей», – зізнавався Василь. Староста камери, звернувши увагу на виснаженість Проходи, дав йому шматок хліба і трохи сала. «В щирій розмові з учителем-українцем та іншими час проходив непомітно» [97, с. 296]. Але щастя минуло швидко. Знову пролунав до болю знайомий крик: «Сабірайся с вєщамі!»

І столипінський вагон потягнув Василя до Москви. У переділі, розрахованому на шестеро осіб, перебувало близько півтора десятка в'язнів. «У відділі панувала постійна темнота, бо заґратоване вікно було щільно забите дошками… – ділився споминами Прохода. – Мною опанував стан якогось отупіння. Я не реагував ані на безчинства блатних з їхніми паскудними розмовами та огидними перегукуваннями з дозорцями-конвоїрами, ані на брутальну грубість останніх… Я не відчував ані морального, ані фізичного болю» [97, с. 298].

У Москві кримінальних кинули до тюрми. А кількох політичних, в тому числі й Василя, столиця не схотіла прийняти, бо вони досі вважалися «подслєдствєннимі». Їх знову повезли на станцію. Ще у «воронку» Прохода потрапив у кишло неповнолітніх злочинців. «Більшої мерзоти… мені не доводилося бачити… Ці озлоблені звірята втратили будь-яку пошану до людини та почуття віри, надії й любови. Вони з недовір'ям і ненавистю ставились до дорослих і, чим лише було можливо, дошкуляли їм… Ці дітлахи розмовляли на блатному жаргоні, лаялись найогиднішими словами, гризлись між собою, гавкали на дозорців і накидалися на політичних в'язнів, вважаючи їх фашистами, що ніби спричинилися до їхнього упослідження…» [97, с. 300].

У відділі столипінського вагона вони зайняли горішні полиці. Там грали в карти, курили, а якщо охоронець не випускав їх до туалету, коли вони хотіли, то пацани опорожнювалися просто на в'язнів, що сиділи внизу. На протести людей хлопці відповідали «глузливими репліками з найпохабнішими виразами. На матюки дозорців вони не звертали уваги, а вдарити дорослому малого вважалося проступком». У такому пеклі пробув Прохода майже тиждень [97, с. 301].

Нарешті Василя викликали «с вєщамі». До «чорного ворона» напакували і політв'язнів, і шпану. Серед дітей була одна 14 – 15-літня дівчина, обличчя якої виражало страшенну розпуку. Побачивши, що вона плаче, пацани «накинулися на неї як круки: щупали, лізли між ноги, обмацували, обнюхували, як пси, та засипали такими люб'язностями: «Что ж ты, блядь, жеманишься? Корчишь из себя невинную! Мы тебе, блядь, скоро сломаем целку!..» [97, с. 301].

Коли у нещасної вирвали хустку із зав'язаними у неї грішми, Прохода не витримав.

– Ей, кто ограбіл бєдную дєвочку? – крикнув він. – Што она вам – буржуйка?

– А ти кто такой?!

– Возвраті дєньгі, говорю, а то покажу, кто я!

Злодій прийняв Проходу за блатного і неохоче віддав гроші.

– На, возьмі своі двє трьошніци! Все равно ти імі сама нє васпользуєшся…

І згадалися Шевченкові слова: «О роде лукавий, коли ти видохнеш?»

2 травня перед обідом Василя висадили на товарній станції у Києві і разом з іншими повели провулками до «діда Лук'яна»… Тут він пізнав, що таке «нульовки». Ці камери розташувалися в підвалі Лук'янівської в'язниці. Вони були малі та вогкі. В них нерідко з'являлися щури. До політичних у «нульовки», як правило, запускали на розправу вуркаганів. Після того як вони принизять і пограбують «фашистів», вурки поверталися до своїх камер. Сталося так і того разу…

Вранці Проходу перевели до столипінського корпусу, побудованого після революції 1905 року для противників царизму. В камері, де каралося близько сотні осіб, Василь Прохода знайшов рідних людей – священика УАПЦ та українських учителів. Він відчув щиру моральну підтримку. В розмові з'ясувалося, що панотець був дядьком інженера Пилипа Терпила, який працював асистентом у господарській академії в Подєбрадах. 1927 року Пилип виїхав до України. Попрацювавши трохи професором у сільськогосподарському інституті в Києві, невдовзі потрапив на Біломорканал. Та доля його смерті не прагла: Терпилові вдалося вберегтися і навіть вийти на волю (за амністією). Але вже 1937 року червона мітла закинула його до Воркути. Навесні 1941 року знову сталося диво: подєбрадцю пощастило звільнитися і повернутися до України. За німецької окупації він працював лісорубом. Що з ним сталося далі, священик не знав [97, с. 319].

Самого ж панотця кинули за ґрати, бо не захотів «переосвятитися» в Російській православній церкві. А вчителів впекли до буцегарні, бо вчили дітей за підручниками, в яких були вирвані портрети Сталіна і Леніна (хоч статті про них залишилися).

Коли у камері провели медичний огляд, у Василя лікар виявив дистрофію 2-го ступеня. Після цього його перевели в камеру для слабосильних на другий поверх, де харчували трохи краще. Та й бранців у камері було менше. «Переживши все те, що зазнав у капезе і на етапах, – стверджував Прохода, – у камері (для) слабосильних я відчував себе ніби на курорті» [97, с. 321].


Володимир Сінклер

У камері для слабосильних кубанець познайомився з професором Краківської гірничої академії доктором Іваном Андріановичем Фещенком-Чопівським та генералом Володимиром Сінклером – одним із найвидатніших генштабістів російської та української армій.

Володимир Сінклер народився 21 січня 1879 р. у Туркестані (тепер Ферганська область Узбекистану). Тут проходив службу його батько – полковник російської армії Олександр Сінклер. Початкову військову освіту Володимир здобув в Оренбурзькому кадетському корпусі та Михайлівському артилерійському училищі (1899). Прослуживши у 2-й лейб-гвардії гарматній бригаді, успішно склав іспити до Миколаївської академії Генерального штабу. Закінчив її з відзнакою 28 травня 1905 року у званні гвардії капітана. Далі обіймав посади командира роти лейб-гвардії Павлівського полку, старшого ад'ютанта штабів 45-ї Пензенської піхотної дивізії та гвардійського корпусу в Петербурзі, а від 2 березня 1912 року – штаб-офіцера для особливих доручень штабу військ гвардії і Петербурзького військового округу, старшого ад'ютанта штабу округу. Сінклер весь час перебував біля командувача округу Великого князя Миколи Миколайовича, ставши його довіреною особою.

У час Світової війни підполковник Володимир Сінклер воював на Південно-Західному фронті. Був старшим ад'ютантом штабу 1-ї російської армії, що діяла у Східній Пруссії. Згодом, уже в ранзі полковника, став начальником штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, командував і 176-м Переволоцьким пішим полком. 1916 року отримав тяжке поранення в голову. Лікуватися довелося довго. Повернувся в армію на посаду командира 2-го гвардійського корпусу. У липні 1917 року його підвищили до чину генерал-майора.

Після Жовтневої революції корпус збільшовичився, провід захопила темпераментна жидівка Євгенія Бош. Багатьом офіцерам довелося рятуватися втечею. Так російський генерал Сінклер опинився в Києві, де спиналася на ніжки хитка і непевна Центральна Рада. У листопаді 1917 року він увійшов до складу Українського генерального військового штабу. За гетьманату він, генеральний хорунжий, очолював 1-ше генерал-квартирмейстерство Генерального штабу. У грудні 1918 року Павло Скоропадський підвищив його до звання генерал-поручника. Під час повстання Директорії Володимир Сінклер керував операціями гетьманських військ проти повстанських ватаг Симона Петлюри.

І все ж, коли Директорія перемогла, на роботу в Генеральний штаб запросили саме Володимира Сінклера, бо працювати у штабі було просто нікому – Директорія продовжувала гучно святкувати свою перемогу, хоч на Київ уже насувалися більшовицькі війська. Ризикнув запросити «гетьманського генерала» Василь Тютюнник. Петлюра був невдоволений таким призначенням. У спину Сінклера шипіли недоброзичливці з петлюрівського оточення («царський генерал», «гетьманський фахівець», «москаль»). Все ж саме цей фахівець «майже з нічого зорганізував… оперативний апарат Армії (УНР). І той апарат… запрацював як годинник» [73, с. 334].

Ось яким побачив у ті дні Сінклера сотник Генерального штабу Євген Маланюк: «Сухуватий, невисокого росту, типу швидше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов'язки 1-го Генерал-квартирмайстра, незадовго – Начальника Штабу Армії. Виконував до кінця» [73, с. 334].

А Микола Капустянський, помічник Володимира Сінклера, відгукувався про нього так: «Це чесна людина, досвідчений, здібний старшина, знавець військової справи. Лагідний, усидливий і акуратний. Добре розбирався в обставинах. Не українець і через те, а почасти ще й з властивостей свого характеру тримався дуже обережно…» А працював так багато, що часом умлівав. У винагороду читав у часописах УНР, як його цькують [36, с. 89, 213].

Оце «не українець» варто пояснити. Володимир Сінклер був нащадком шведського майора Сінклера – зв'язкового старшини при гетьманові Пилипу Орлику. 28 червня 1739 року майора Сінклера, який віз з Царгорода до Стокгольма важливі документи, замордували москалі – з наказу «московського дипломата» Михайла Бестужева-Рюміна [73, с. 335].

На початку лютого 1919 року Володимир Сінклер виконував обов'язки помічника начальника штабу Дієвої армії УНР. Влітку отримав нове призначення – начальника штабу Наддніпрянської армії. Значною мірою завдяки його керівництву 30 серпня визволили Київ. Командував Сінклер штабом і в тяжкі часи відступу зі столиці та перебування армії у «трикутнику смерті» у листопаді – грудні 1919 року. На початку 1920 року він на чолі делегації вів переговори з Польщею про бойову співпрацю, а у липні Сінклер очолив Генеральний штаб української армії. Коли на еміграції у лютому 1921 року генштаб було розформовано, генерал увійшов до складу Вищої військової ради. Поляки пропонували Сінклеру перейти на відповідальні посади у польському війську, але він відмовився [130, с. 58].

1924 року Армію УНР і табори в Польщі було розформовано. Володимир Сінклер переїхав до міста Сосновєц у Шлезьку. Володіючи французькою мовою, влаштувався у французько-бельгійській копальні службовцем. Брав участь у громадсько-політичному житті української громади. Товаришував із професором Іваном Фещенком-Чопівським, міністром торгу і промисловості уряду УНР і головою Ради Республіки. Обидва були членами Українського національного об'єднання. Разом у березні 1945 року в Катовіцах і потрапили до СМЕРШу.

Фещенко-Чопівський і Сінклер були не такі обідрані, як Василь Прохода, бо до Лук'янівської в'язниці потрапили прямо з Катовіц, уникнувши «щастя» контактувати з блатним елементом.

«У генерала Сінклера було слабке серце, – згадував Василь Прохода. – Мені довелося лежати на підлозі поряд з ним. Він часто скаржився на болі в серці, сумно висловлюючи свої думки: «Не витримаю я на старості літ цих тюремних тортур. Не знаю, що сталося з моєю дружиною. Може, й її ці «великодушні» переможці посадили також до в'язниці… Мабуть, скоро помру… А так не хочеться здохнути як пес у цій проклятій тюрмі…» [97, с. 327].

Одного вечора у Сінклера стався серцевий напад. Помер він на руках у Василя, коли той допомагав генералові зручніше вмоститися.


Товариші по нещастю

У другій половині травня 1945 року з Праги до Києва літаком перевезли з півсотні українців. Серед них були професори Максим Славінський, Валентин Садовський, Микола Добриловський, лектор УГА Осип Безпалко, доктори Микола Ґалаґан і Борис Сухоручко-Хословський, інженери Володимир Хилецький та Микола Сіпко. З ними Василь зустрівся у камері для слабосильних. А старого знайомого підполковника Армії УНР Миколу Россіневича побачити не довелося – його в «нульовці» задушили вурки, коли він не погодився віддати свій одяг.

Чув Василь, що ще близько півсотні арештованих українських інтелігентів із Праги літаком перевезли до Харкова. Прохода дивувався, адже літаками в СССР в'язнів не транспортували. Можливо, Москва планувала влаштували показовий судовий процес над українською «буржуазною» еміграцією. Очевидно, і «полковник» Прохода, голова Товариства колишніх українських старшин у ЧСР, мав відіграти на тому процесі якусь роль, наприклад «англо-американського шпигуна»…

Так думав Прохода. Підстави для цього були, адже він якийсь час проходив в одній справі з діячами Українського національного об'єднання – Семеном Антоновим, Леонтієм Макаревичем, Степаном Свищем і Антоном Новицьким. Кілька слів про них…

Семен Семенович Антонов у 1916–1918 роках був лейтенантом австрійської армії, пізніше – старшиною Галицької армії та Армії УНР (з 1919). Брав участь у боях проти червоних за Жмеринку, Вінницю і Київ. На еміграції опинився 1920 року. Жив у м. Кутно (Польща). До Українського національного об'єднання вступив 1940 року, був секретарем філії, а з 1941 року – референтом культурно-освітньої секції. В лабети СМЕРШу потрапив 3 лютого 1945 року [25, арк. 113].

Леонтій (Лев) Пилипович Макаревич – підполковник царської армії та 2-ї піхотної дивізії Армії Української Держави (1918), старшина Армії УНР. Брав участь у боях проти червоних окупантів. На еміграції вступив на службу до Війська Польського. У званні майора командував батальйоном 15-ї піхотної дивізії. У вересні 1939 року брав участь у польсько-німецькій війні, під час якої потрапив до полону. Перебуваючи у старшинському таборі в містечку Люкенвальде, в липні 1940 року став членом УНО. Звільнившись, виїхав до Берліна, а звідти – в м. Бидгощ, де жила його родина. У жовтні 1942 року очолив філію УНО в Бидгощі. Вів активну роботу проти СССР, виступав із доповідями про необхідність боротьби з Москвою за створення Самостійної України. Арештований СМЕРШем 2 лютого 1945 року [25, арк. 112–113].

Антон Новицький був членом УНО з жовтня 1940 року. Жив у м. Жнин (Польща). Затриманий СМЕРШем 8 лютого 1945 року.

Степан Васильович Свищ (1908 р. н.) до Українського національного об'єднання вступив улітку 1940 року, а з січня 1942-го очолив у м. Кутно повітову філію УНО. У російські лабети потрапив 27 лютого 1945 року.

Слід зазначити, що особісти виловлювали кожне прізвище, що необережно вихоплювалося з уст Проходи. У протоколах допитів усі вони підкреслювались.

Невдовзі справу Василя Проходи виокремили і вже не пов'язували з іншими діячами української еміграції. Напевно, міркував кубанець, Москва вирішила «не популяризувати національно-культурну працю української еміграції, осередком якої була ЧСР, (а) залишити культурних працівників у тюрмах без зайвого галасу, звідкіль їх через рік-два за постановами «Особого совещания» в Москві без суду відправляли в табори примусових робіт подалі від України на Далекий Схід та Північ» [97, с. 324]. Так, очевидно, і було.

29 червня Василя викликали на допит. Це здивувало його – він вважав, що слідство вже закінчене. Виявилося, що головний прокурор УССР зацікавився його справою і доручив слідчому УББ НКВД УССР лейтенанту держбезпеки Арістову провести додаткове розслідування.

І почалося все знову.

– Ви далжни расказать всьо аткравєнно і правдіво про вашу жізнь і дєятєльность ат начала до канца.

Василь звернув увагу слідчого, що перед ним лежить справа, в ній тричі запротокольовано різними слідчими все, що він міг сказати.

– Нєт, всьо же раскажитє всьо сначала…

Як завжди, Василь почав з дитинства. Коли дійшов до 1917 року, знову чесно зізнався, що стояв «на позиціях Центральної Української Ради», брав участь у збройній боротьбі проти Красної армії. На питання, чи нічого він не приховав від слідства, Прохода згадав ще про один «злочин»: написання статей до журналу «Табор» та газет «Тризуб» і «Діло». Всього, як зафіксував протокол, підсудний написав близько 50 статей «антисоветского националистического содержания» [25, арк. 18, 102].

Лейтенант Арістов радісно повідомляв начальству: «По делу ведется глубокое следствие, направленное на разворот и выявление всех закордонных связей обвиняемого Проходы с националистическими деятелями в эмиграции» [25, арк. 117].

У кримінальній справі збереглися протоколи допиту кубанця від 8 серпня, 17 серпня, 20 серпня 1945 року. Але там нічого нового не було. Слідчий тупо ходив по колу, накресленому попередниками.

Прохода мусив зі слідчим спілкуватися російською мовою. Але думав він українською. Про це свідчать протоколи. Ось кілька українізмів із його тюремних показів: «Без разрешения централі… Они часто обращались с жалобами до начальства… Добился лиш того… Меня направили обратно до фирмы…» [25, арк. 137 зв., 138].

Паралельно Арістов допитував професора господарської академії в Подєбрадах Максима Антоновича Славінського і видатного науковця-металурга Івана Андріановича Фещенка-Чопівського.

Максим Славінський був родом зі Ставища Таращанського повіту. Наприкінці березня 1917 року він став членом виконавчого комітету Української національної ради в Петрограді. В добу гетьмана Павла Скоропадського представляв український уряд у Пітері, а в червні 1918 року очолив політичну комісію української делегації на переговорах з РСФСР, був радником Міністерства закордонних справ Української Держави. За часів Директорії очолив Міністерство праці (1920) та українську дипломатичну місію в ЧСР.

Іван Фещенко-Чопівський народився в м. Чуднів Житомирського повіту. У квітні 1917 року на Всеукраїнському національному конгресі у Києві його обрали членом Центральної Ради. Очолював Київську губернську українську раду та департамент промисловості Генерального секретарства торгу і промисловості. У лютому 1918 р. став міністром народного господарства в кабінеті Голубовича, а 1919 року – заступником прем'єр-міністра Сергія Остапенка. У січні – серпня 1921 року був головою Ради Республіки.

І ось тепер Арістов помістив в невелику камеру усіх трьох: Проходу, Славінського і Фещенка-Чопівського. Слідчий виявляв «прихильне» ставлення: позбавив спілкування з вурками, дав на долівку солом'яні матраци, допитував тільки вдень. Поліпшилося і харчування. Одного разу слідчий навіть приніс пару пучків зеленої цибулі, мовляв, щоб у в'язнів не було авітамінозу. Вартовий поводився чемно.

Максиму Славінському 12 серпня виповнилося 77 років, зрозуміло, що він часто говорив про смерть. Він бажав «померти по-людському вільною людиною і бути похованим там, де шанують культ покійників», він боявся, що його закопають «як нікому невідомого в'язня, якого зробили ворогом народу» [97, с. 324]. Цим скромним мріям не судилося здійснитися.

6 вересня 1945 року слідство нарешті завершили. Прохода якраз перебував у в'язничній лікарні (майже місяць, від 10 серпня) з приводу аліментарної дистрофії. Тут він зустрівся з греко-католицьким єпископом Киром-Григорієм Хомишиним зі Станіславщини. З ліжка священик уже не вставав і невдовзі, наприкінці вересня, відійшов у кращі світи. Перед самою смертю вурки пограбували його, лаючи матірно Богородицю.

Нарешті старший слідчий УПБ НКВД УССР Арістов сотворив постанову про пред'явлення обвинувачення В. Х. Проході. «…Являясь с 1915 г. активным украинским националистом… – глибокодумно водив пером лейтенант, – неоднократно участвовал в боях против частей Красной армии… Находясь в эмиграции, не прекращал свою контрреволюционную националистическую борьбу в демократических национальных формированиях, направленную на отторжение Украины от Советского Союза» [25, арк. 97].

Того ж дня Арістов урочисто оголосив обвинувачення Василеві Проході. Той вину визнав, бо справді боровся проти Красної армії за свободу і незалежність своєї Батьківщини… Крім іншого, пильний Арістов знайшов, що Василь Прохода проводив роботу, «направленную на отторжение Украины от СССР и создание на ее территории государства профашистского типа». В зв'язку з цим лейтенант держбезпеки постановив додатково до ст. 54-2 УК УРСР висунути ще й звинувачення за статтею 54–13 УК УРСР [25, арк. 104, 104 зв., 106].

Досі Прохода підписував у протоколах правду, тепер, збайдужілий від виснаження, підписував не читаючи. Про помилування він не просив – лейтенант Арістов казенною мовою зазначав, що Василь Прохода «никаких ходатайств перед следствием не возбуждает». 17 вересня в «обвинительном заключении по делу № 1665» лейтенант Арістов запропонував засудити Василя Проходу на 10 років виправно-трудових таборів [25, арк. 119, 142]. Хоч у приватних розмовах казав, що якби його воля, то відпустив би давно…

Та сталася несподіванка. 28 вересня прокурор відділу нагляду за органами міліції прокуратури УРСР, молодший радник юстиції Яковлєв, розглянувши справу зі звинувачення Проходи за ст. ст. 54-2 і 54–13 УК УРСР, знайшов, що «матеріалами слідства не зібрано даних, які підтверджують, що Прохода обіймав відповідальні чи секретні (агентурні) посади у контрреволюційних урядах в період громадянської війни, а тільки доведено, що він служив у козацькій дивізії гетьмана Скоропадського на посаді ад'ютанта полку». Крім цього, зазначав молодший радник юстиції Яковлєв, постановою ВЦВК СРСР, що видана на честь 10-ліття Жовтневої революції, злочини, які передбачені ст. 54–13 УК УРСР, амністовані і для того, щоб за них віддати під суд, необхідно звертатися з клопотанням до Президії Верховної Ради про незастосування амністії, «але звертатися з таким поданням у цій справі немає підстав». У зв'язку з цим молодший радник юстиції Яковлєв, «керуючись ст. 223 УПК УРСР, постановив кримінальне переслідування стосовно обвинуваченого Проходи Василя Хомича за ст. 54–13 УК УРСР припинити» [25, арк. 128]. Це рішення затвердив в. о. прокурора УРСР, державний радник юстиції 3-го класу С. Шугуров.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю