Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 38 страниц)

Смерть батька

Хутір біля Сосицького доживав останні дні. Від нього вже віяло пусткою. Тихий сум бродив по садку, й осінь уже не здавалася Василькові такою радісною. Порожню садибу «оживляв» лише кашель батька, життя якого наближалося до останньої межі…

– Стара, – сказав якось Хома до жінки, – принеси і постели на долівці сіна. Наближається моя смерть, буду помирати.

На сіно Мотря поклала рядно, простирадло та подушку. Давши останні розпорядження й переказавши волю старшим синам, покликав Хома своїх менших хлопців – благословити до подальшого життя.

Про Василя сказав дружині:

– Дай можливість йому вчитися. Він вийде у великі люди. Як би тобі не було сутужно, сама будь голодна, а Василь хай учиться.

Далі батько звернувся до Василька:

– Пам'ятай, як би високо чи низько ти не був, будь завжди правдивим. У нашому роду ніхто з правдою не розминався… Відчуваю, що доведеться тобі пройти великий шлях. Хай же Господь милосердний тебе оберігає. Благословляю тебе у велику дорогу.

Благословивши після цього найменшого сина Омелька, попрощався з дружиною і почав тихо проказувати молитви, які знав напам'ять. Голос його все слабнув і слабнув, дихання ставало поверховим…

Несподівано Мотря запалила свічку і відчинила вікно. Лише тепер Василько зрозумів, що батько помер…

Ліквідувавши рештки господарства, Мотря виїхала з Омельком до старших дітей на Терщину. А Василь зостався закінчувати другий навчальний рік у Сосицькій школі. Жив у Павельченків – батьків Горпини, дружини старшого брата Грицька. Не пропускав жодного уроку і 1 червня 1902 року залишив школу з похвальним листом.

Прощання з батьківщиною було сумним: родинний хутір зруйнували і спалили, садок вирубали, криницю засипали. А степ, любий степ, де малий Василько подорожував на доброму і терплячому Машукові, степ, де він допомагав випасати отари тонкорунних овець, де біля багаття слухав розповіді дідів про благородного розбійника Броницького та шабаші нечистої сили на Відьомській горі й пригоди подорожніх у Чортовій балці, – цей степ дитинства було розорано. Розорали й те місце, де колись був хутір Хоми Проходи.

Так навесні 1902 року відійшли всі чари поезії життя.

На початку червня Денис Павельченко відвіз Василька на станцію Сосицьку, звідки малий Прохода вирушив у першу життєву мандрівку – на Терщину.

У вагоні ним спочатку зацікавилися студенти, розпитували, хто він, куди їде. Та Василько не наважився говорити з паничами і панночками. Він соромився за своє бідне вбрання. І переважно мовчав. Коли йому запропонували перекусити, з гордості відмовився, сказавши, що не голодний. Тоді одна студентка роздратовано кинула:

– Ета упьортий хахльонок… Он нє стоіт нашева вніманія.

Першу подорож залізницею було отруєно на все життя.

Комплекс меншовартості посилювався тим, що Василько не відчував себе повноправним пасажиром, бо не мав 5 рублів, щоб купити собі квитка. Їхав з ласки кондуктора – за протекцією залізничного жандарма станції Сосицької, а перед контролерами мусив ховатися до службового кондукторського купе.

Проза життя вбивала дитячі романтичні мрії. Він відчув, що належить «до категорії понижених людей». За власним визначенням, він ставав «юнаком із думками дорослого» [96, с. 59].

Терщина

П'ятсот верст поїзд здолав за 18 годин. До Солдатської лишилося проїхати ще дві станції – Незлобну та Зольську.

Дванадцятилітній хлопець стояв біля вікна і зачудовано дивився на хребет Кавказьких гір, льодовики яких сонячно усміхались йому. Один студент, з яким Василько познайомився звечора, побачивши його неймовірне здивування, почав розповідь про Кавказькі гори.

– Сматрітє, – раптом із горішньої полички озвалася студентка, – хахльонок всьо панімаєт і даже ґаваріт. Он, навєрно, пачуствовал, што ви єво зємляк-малорос.

– Не малорос, а українець, товаришко! – з гідністю відповів студент.

– Всьо равно! Всє ви упьортиє хахли.

У чому полягала різниця між українцями, хохлами і малоросами, Василько не знав, а запитати не посмів. А тут оголосили станцію Солдатську…

Перше, що зауважив малий кубанець, – тут ніхто не розмовляв його рідною мовою. Трохи згодом він довідався – і на власному прикладі також – що тут не тільки не говорили українською, а ще й висміювали «хахлів»…

Хата вже була майже готова, мала вона чотири кімнати і кухню. Нагадувала панський будинок, хоч і дах її був очеретяний. Двір брати огородили сплетеним з лози плотом. Висадили сад. На городі цвіла картопля, тягнулися до сонця зелені пагони цибулі, червоніли помідори та ховались під огудиною колючі огірочки.

Приїзду Василька особливо зраділа мати. Він показав їй похвальний лист з портретами царів Петра I і Миколи II. У грамоті було зазначено, що Василь Прохода відмінно закінчив другий рік міністерської школи…

Непомітно спливло літо. Восени Василько пішов до третього, останнього, класу міністерської школи. Те, що іншим давалося легко, вимагало від нього впертої праці. І все ж саме він був першим учнем у класі. Що цікаво, до науки його ніхто не примушував: ні мама, ні брати. Учитель та учні-козачата шанували Василя, бо він часто допомагав іншим у навчанні й ніколи не хизувався своїми знаннями. Хоч між собою козачата постійно билися, але його ніхто не зачіпав – попри те що він був єдиним у класі городовиком, до того ж ще і «хахлом».

Василеві дуже подобалися дочки начальника станції Мосіященка, але він соромився заговорити до них, бо вважав їх паннами, а себе – негарним хуторянином, ще й бідно одягненим і взутим. Ця надмірна сором'язливість робила Василя нещасним. Тому і почувався самотнім.

І третій рік Василь закінчив на «відмінно». Атестація для вступу до середньої школи була чудова. А головне, у нього було надзвичайне бажання вчитися. Та на перешкоді стала тяжка хвороба – тиф, а тоді ще й малярія причепилася. В тяжкому стані мати повезла сина до церкви висповідатися. Священик дав причастя, готуючи в далеку небесну дорогу. Але Василь мав ще пройти довгий земний шлях – як заповідав батько.

Станиця Уманська

Продовжив навчання він вже на рідній Кубані, в станиці Уманській – у міській чотирикласній школі. Жив коло сестри Пріськи, в господі її деспотичного свекра Йосипа Мороза, військового кантоніста з Курської губернії. Побутові умови в діда Мороза були кепські: тіснява, вічний гармидер, сварки, дорікання в «дармоїдстві». Після завершення уроків Василь неохоче повертався «додому».

Увечері на прохання когось із рідних він вголос читав оповідання і романи. Всім подобалися «Вечори на хуторі біля Диканьки» й «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Герой нашого часу» Михайла Лермонтова, «Капітанська дочка» Пушкіна та романи Вальтера Скотта. Читав Василь і «Полтаву» Олександра Пушкіна… Щоб посміятися, декламував «Сім кіп брехеньок» і «Торбину сміху та мішок реготу» Олександра Півня, земляка зі станиці Павлівської, – єдиного україномовного автора, твори якого можна було дістати.

Літературні читання вносили в родину сестри Пріськи духовний промінь. За це дід Мороз вибачав Василеві його «дармоїдство».

Середовище, в якому зростав юний Прохода, мало б викривити його характер, пристосувавши до загальноприйнятого стандарту. Та він не став грубим егоїстом, ба більше, виплекав до всіх вульгарних проявів життя відразу. Попри несприятливе оточення, Василь завзято вчився. Йому допомагало палке бажання стати освіченою людиною. Він читав усе, що потрапляло до рук…

Серед учнів Василь був найбідніший. Від плати за навчання його звільнили – як незаможного, але талановитого учня. І в уманській школі Василь відчув нетерпимість росіян до українців: інспектор школи, водночас виконувач обов'язків директора, Сергій Михайловський просто «не міг терпіти українських виразів та вимови» [96, с. 76].

– Ей, ти, – говорив він зазвичай, почувши, що козачата між собою говорять українською, – што ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідарову казу!

Слід сказати, що козачата прихильніше ставились до Василя – як до «хохла», ніж до його товариша «кацапа» Льонічкіна – без огляду на те, що Льонічкін був чемним і скромним хлопцем. Інакше як інтуїтивною расовою солідарністю це не назвеш.

Любов до російської літератури у Василя поглибив учитель Мегеря, за походженням українець, а зацікавлення історією викликав «недокінчений студент» Асєєв, який, здається, перший повідомив – і то натяками – про революцію в Росії.

Досі життя на Кубанщині минало монотонно. Його порушували дебоші п'яниць, поява циган і мандруючих босяків, шанувальників Максима Горького. Певне пожвавлення в життя станиці внесла російсько-японська війна, бо частину козаків із резерву покликали до війська. Козацький полк з Уманської вислали на Далекий Схід.

Революція 1905 року на станичників великого враження не справила, бо з уманських козаків ніхто не брав участі у придушенні селянських повстань чи заворушень у містах. Не цікавились мешканці Уманської й свободами, проголошеними царським маніфестом. Усім правила звичка до порядку, що встановлювався десятиліттями: робота, а ввечері преферанс із «ґрафінчіком водкі».

Про якийсь революційний рух у станиці не йшлося.

«Національно козаки були несвідомі, а соціально заможні… – писав Василь Прохода. – Крамарі були також задоволені своїм становищем, а з ремісників майже кожний мав власний верстат праці і не мав проти кого робити революцію чи бунтувати. Кожний був вільний у своїй господарській чинності… Якоїсь революційної інтелігенції і жидів не було. Не було й активної свідомої української інтелігенції, а тому був спокій, як у тихому ставку». Станиця від залізниці лежала за 18 верст, «а тому ззовні чогось підбурюючого проти існуючого порядку не доходило. Часописи приходили зі значним запізненням, а до того ж ними ніхто не цікавився» [96, с. 77, 78].

В Уманській не існувало ні Будинку культури чи «Просвіти», ні театру, ні кіно чи музею. Навіть якоїсь виставки. Лише аматорський драматичний гурток. Ставилися переважно п'єси Олександра Островського, а з «малоросійських» – одноактні п'єси «По ревізії», «Кум-мірошник, або Сатана в бочці»… «Це – щоб посміятися», – зазначав Василь Прохода [96, с. 97, 98]. Лише 1908 року в Уманській заснували публічну бібліотеку та читальню.

Василь часто ходив до церкви – і «не тому, щоб комусь подобатись і мати з цього якусь користь, а просто з власного прагнення до Добра» [96, с. 78]. Та невдовзі він спостеріг «розходження церковної проповіді про любов і допомогу ближньому з практикою поступування проповідників», а відтак почав критично ставитися до служителів християнського культу. На це вплинули й учення Льва Толстого та книжка колишнього священика Петрова, в якій той описав різницю між ученням Христа та проповідями і вчинками представників офіційної церкви [96, с. 78, 79].

Одного разу з Андрієм, чоловіком сестри, Василь пішов у триденну мандрівку понад річкою Сосикою – до місця свого народження. Пізнати там щось було вже неможливо. На місці колишнього хутора буйно колосилася пшениця. Не залишилося сліду і від батькової могили…

Закінчивши в червні 1906 року школу з відзнакою, Василь виїхав до Солдатської. Заробляв на легкій праці з ремонту залізничної колії, потім важив тюки із сіном та записував до книжки необхідні дані. Його було прийнято на роботу конторником на сінопресувальний завод, але лише на період пресування сіна – до жовтня.

З другої половини осені 1906 року Василь став рахівником у маєтку козацького сотника Зиміна. Звільнившись через півроку, влаштувався допоміжним працівником на станції Солдатській. Там же трудився кочегаром брат Федір, який повернувся зі служби у війську.

Влітку 1907 року Василь працював рахівником жидівської фірми «Торговий будинок Едуард Бенсон і Генріх Кон», яка постачала спресоване сіно військовому відомству. Коли фірма посушливого 1907 року збанкрутувала, Василь став безробітним.

Останні роки на Кубані

Помалу він почав цікавитися суспільним рухом, довідуючись про нього з «Русского слова» та «Петербургской газеты». Привернула увагу й творчість Миколи Добролюбова. Читав «Що робити» Миколи Чернишевського, «Літературні мрії» Віссаріона Бєлінського, «Обломова» і «Обрив» Івана Гончарова, «Хто винуватий» Олександра Герцена, «Поєдинок» Олександра Купріна. Вивчав політико-економічні теорії Жана-Поля Сисмонді та Адама Сміта. Та все ж над усіма горував Лев Толстой. Тому й висів його портрет над ліжком Василя.

Повернувшись 1908 року на Кубань, юнак влаштувався в Уманській секретарем місцевого мирового судді, державного радника Миколи Григор'єва. У вечірні години підробляв у судового слідчого крайового суду, ногайського князя Магомет-Гірея Бахти-Гірейовича Мансурова, відомого своїми ліберальними поглядами. Таким чином Василь ознайомився з карним статутом, зі статутами ведення судівництва, законами і процесуальними приписами, цивільним правом.

У вільний час на гулянки не ходив, переважно читав і не нудьгував. Мама, яка переїхала до нього, раділа, що її син став таким серйозним. Тільки дорікала, що він став «безбожником», не причащався у церкві й не сповідався.

Все ж до церкви Василь інколи ходив – коли там відправляв службу справді віруючий старенький священик і гарно співав церковний хор. Релігійне почуття у Василя було сильно розвинене. Пізніше воно проявилось, як він сам зазначав, у «любові до мистецтва, пісні, музики, художнього малярства, в яких виявлявся творчий дух людини. Все гарне й естетичне приваблювало мене, – писав він. – Я був романтиком. Мій внутрішній світ був побудований на прекрасних образах, далеких від буденщини – хоч би з матеріальним добробутом…» [96, с. 105].

У жовтні 1909 року переїхав Василь до станиці Коренівської – разом із нотаріальною конторою Степана Сухова. Оскільки роботи було небагато, Василь взявся студіювати право. Вивчаючи закон про закріплення у приватну власність селянських земельних наділів, Василь раптом згадав, що він і троє його братів мали наділи по чотири десятини на душу в Таврії, в Новоданилівській сільській громаді Оріхівської волості, до якої був приписаний їхній покійний батько. Під час останнього переділу землі 1897 року за Хомою Проходою та його чотирма синами було зарезервовано 20 десятин. Отримати цей наділ можна було після повернення в Новоданилівку та заснування там господарства. В час їхньої відсутності землею користувалася сільська громада. Тож вирішив Василь закріпити свій наділ у приватну власність і продати, щоб оплатити навчання на дворічних політехнічних курсах (електромеханічний відділ) у Петербурзі.

На Запоріжжя

Разом зі старшим братом Грицьком Василь виїхав у Новоданилівку, де господарював дядько Іван. Його старший син Хома мав добре господарство, але був незадоволений середнім достатком. Разом із синами, талановитими ковалями, що мали майстерню для виготовлення тавричанських бричок, вирішив він виїхати на цілинні землі Тургайсько-Уральського краю. Навесні 1910 року, коли як з неба впали Василь і Грицько з претензіями на свою частину, землю вже було продано, а сільська громада категорично відмовилася добровільно виділити з громадського резерву їхні наділи.

– Не дамо! – кричали на сільському сході селяни. – Блукали десь по світі, а тепер прийшли взяти землю та продати. Досить вже, що Хома продав та йде світ за очі, а ви там десь народилися, то можете й не повертатися… Йдіть туди, звідкіль прийшли!

Довелося судитися з громадою. Але це не допомогло. «Зажерливість та заздрість, а часом і дрібна підлість тих, що жили порівняно в добрих матеріальних умовах, підірвали моє довір'я до людей, – писав Василь Прохода. – Толстовське непротивлення злу не могло зробити оподлівших людей ліпшими. Вони подліли не так сильно від недостатків та матеріальної скрути, як від надміру достатків. Кожний, маючи багато, хотів мати ще більше, і то за кошт того, хто мало мав. Із таким злом треба було боротись… Тому всю філософію Льва Толстого я поступово визнав нереальною, бо вона зла не зменшувала» [96, с. 112].

Василь страждав від людської підлості, а до правди ставився як до якогось абсолюту. Він лишався романтиком, і в рожевому світлі йому уявлялась перемога добра над злом.

Позиція земляків ранила Василя і змусила відмовитися від планів продовжити освіту. Довелося влаштуватися писарем у канцелярії земського начальника Миколи Балліна, а потім сільським писарем у сусідній Новоандріївці. Грицько ж повернувся на Кубань, на Сосицький хутір, де вже мав крамничку, а Омелько влаштувався шевцем в одного жида в Оріхові. Купили хату, завели невелике господарство, на якому поралася вже стара мати.

У Новоандріївці

Василь виявився зразковим писарем: за короткий час він зробив належний порядок у канцелярії сільської управи, або, як тоді говорили, «розправи», перевірив податкові списки, склав посімейні списки всіх 350 дворів. До того ж він був гарним порадником у юридичних питаннях, писав селянам прохання та скарги, складав умови, векселі, боргові записки. І селяни, і начальство не могли натішитися новим писарем.

Василь був порядним хлопцем, але як українець – національно несвідомим. Окрім побрехеньок Олександра Півня та сільськогосподарських брошур Євгена Чикаленка, ніякої іншої української літератури він не читав. Навіть не здогадувався про існування «Кобзаря» Тараса Шевченка.

До церкви на сповідь не ходив. Зате побував у кожній хаті, знав усіх господарів по імені й батькові, що їм дуже імпонувало.

Новоандріївка була заможним селом. Переважали середняки. На господарство припадало приблизно 10–12 десятин землі. Безземельних практично не було. Сума податків не перевищувала 5–8 % чистої вартості виробленої продукції. Держава мало що давала хліборобові, але й не заважала, не втручалась у його господарські справи. До того ж була свобода руху: кожен міг виїхати куди хотів, навіть за кордон. Селяни господарили індивідуально, до кооперативних форм співпраці, наприклад збуту зерна, вони ще не дійшли. Та й начальство не сприяло самоорганізації українських хліборобів. Але і перешкод не чинило.

Взагалі влади не дуже боялися. Хоч і земський начальник Микола Баллін час од часу погрожував селянам висилкою до Вологодської губернії, та це було більше для «проформи». Коли його через пияцтво перевели десь на Північ, селяни ще й за ним шкодували, бо збитків від нього не мали.

Поміщиків і кріпацтва в Оріхівському повіті не було. Ніхто не голодував. Усі мали добрий одяг, діти до школи ходили взуті. Кожен хлопець мав гарні чоботи і смушеву шапку. Пишалися своїм вбранням і дівчата.

Щоправда, багато хліборобів жило від урожаю до врожаю. Але на випадок засухи був чималий запас збіжжя в гамазеї – складі громадського зерна.

Частіше, ніж із земським начальником, селяни мали справу з поліцейським урядником. Раз на тиждень він об'їжджав усі села волості. Нікого не тероризував. Навідуючись до якогось господаря на обід, за чаркою питав, чи не трапився якийсь бешкет у селі, чи не було когось із начальства. Він був єдиним представником органів державної безпеки на всі села волості.

Урядник підлягав поліційному приставу. Приставів на Бердянський повіт було лише шестеро. Отож в Оріхові та Оріхівській волості, де жило близько тридцяти тисяч душ, за порядком стежило всього чотири особи: наглядач, урядник і два городових.

Траплялись і наклепники. Один з них час од часу писав таємні скарги на андріївського вчителя Давиденка та сільського секретаря Василя Проходу. Вчителя підозрювали в мазепинстві, а Василь викликав підозру тим, що не ходив до церкви, товаришував з «мужиками» та гострим на язик художником Юхимом Кудіним. Ще й сміявся з його дотепів проти начальства. Але революційних думок Василь не мав. «Занесені з чужого поля, вони не промовляли до моєї душі. Я був до них байдужий», – стверджував він [96, с. 133]. Все ж дух непокірливості був очевидним для начальницького ока: росіяни швидше помітили в ньому дух мазепинства, ніж він сам.

На переконання Проходи, «об'єктивних причин для переважаючої більшості населення робити якусь революцію не було. Навпаки, швидко зменшувалися великі земельні посілості та збільшувалася господарська спроможність дрібних хліборобів». Малоземельних і безземельних селян ставало менше. До того ж Проходу цікавили не революційні, а просвітянські ідеї. Але й тут він «не ставив собі якихось завдань, бо вважав себе ще малоосвіченим» [96, с. 133].

Василь продовжував сумлінно виконувати обов'язки сільського писаря, разом з тим готувався до іспитів. Він бажав відбути військову службу скорочено – на правах вільноприділеного, а для цього треба було скласти іспити за шість класів в Оріхівській реальній школі.

Попри те що Василь був у стосунках з дівчатами сором'язливий, все ж багатьом із них подобався. На вечорницях не одна з них обдаровувала його багатообіцяючими поглядами. Закохалися в нього і дві дочки сільського старости Оксента Стрільця – Варя та Олеся. Варя свого кохання не приховувала, а Олеся, навпаки, почуттів не видавала.

Офіційно, навіть поза волею Василя, його вважали нареченим Варі. До неї підбивали клинці багато гарних хлопців. Василь радив їй вийти за когось із них – бо йому ж скоро йти до війська. Але Варя була категоричною – нікого іншого вона не хоче і чекатиме тільки на нього.

Життя в Новоандріївці до Першої світової було тихе і спокійне – ні класової боротьби, ні крадіжок, ні смертовбивства. Навіть гострі на язики молодиці рідко лаялися. Не було й диких парубоцьких бійок. Хлопці та дівчата ділились на групи, що вели між собою змагання, хто ліпше співає і танцює.

Українським культурним життям у селі й не пахло: не було ні «Просвіти», ні драматичного чи співочого гуртка, ні кооперативу. Тільки церковний хор. Не було й бібліотеки чи навіть читальні. Все громадське життя зосереджувалося біля сільської «розправи» та в крамницях Зарічного і Дудника. В селі бракувало освічених енергійних людей, здатних заснувати кооперативні товариства, що могли б конкурувати з німцями, болгарами та жидами, які значно успішніше, ніж українці, використовували можливості нашої землі. Бракувало суспільної єдності й співпраці для свого ж добробуту.