Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 38 страниц)

Сотник Юрій Артюшенко

Відзначалися правдивістю й спогади сотника Армії УНР Юрія Артюшенка, випускника господарської академії в Подєбрадах. У червні 1966 року він вислав Василеві Проході свою книгу «Події і люди на моєму шляху боротьби за державу». Автор підписав книгу так: «В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу». Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав «пропагандивно-агітаційними» [49].

Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся за рецензію. «Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстанців, – писав він. – Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займались словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували й… втрачали. Чому? Бо з правдивого шляху, який указала інтуїція національного пробудження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917–1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чину та стратегічне почуття… Весь визвольний рух відбувався з індивідуальної ініціативи його учасників… При цьому виявлялись надзвичайна відважність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межами болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але лише тимчасово, бо не були об'єднані в своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації» [101, с. 1].

Не сказав Василь Прохода, чи був той «розумний провід, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції». І що робити, коли цей запаморочений чужими вченнями «провід» від початку боровся зі збройними формаціями, які творилися «знизу» на основі національної традиції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, що постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися…

Руйнівна політика «проводу ворохобників» і призвела до руйнації українського війська. Так, після арешту улюбленого командира полковника Болбочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко…

Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в с. Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у російській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став соратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську сотню в Житомирі. У 1918–1919 роках він воював у Запорозькій дивізії, але після арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув «регулярне» військо і пішов у повстанці.

Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: «На тлі козацької героїчної духовності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі… той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали всі повстанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінливим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не творили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі традиції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела» [3, с. 71]. Василь Прохода погоджувався з цим висновком.

Як видно, до армії Юрко все ж повернувся, бо опинився разом з нею у неволі в Каліші. Неспокійна натура повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з УВО, яка провадила боротьбу проти поляків, що зрадили союзників-українців, засадивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші завдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.

Артюшенко у своєму житті вчинив дуже прикрий вчинок: він завдав образи заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, – давши ляща. На сторінках книги спогадів він, зрозуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках американської «Народної волі» написав, що УВО є «організацією провокаторів».

Прохода у рецензії на книгу Артюшенка зауважив, що провокатори в середовищі УВО таки були. Серед них кубанець називає «більшовицького агента» Л. Костріва та «польського агента» Топольського. Кидає тяжкі обвинувачення Василь Прохода і на Петра Кожевниківа, хоч і досі ніхто не довів його причетності до контррозвідки якоїсь країни.

1925 року Артюшенко виступив як один із засновників Легії українських націоналістів, що постала в Подєбрадах. І до цієї організації Прохода ставився з упередженням, бо «подєбрадські націоналісти» стреміли до диктатури, а він залишався переконаним демократом із соціалістичними поглядами – хоч наочно вже переконався, до якої катастрофи довели соціал-демократи і соціалісти-революціонери Україну, впроваджуючи демократичні засади навіть у військо, яке знемагало в смертельній боротьбі на кількох фронтах. Невже чужонаціональну диктатуру можна побороти демократичними методами? Невже проти грубої сили досить благих намірів?..

У Подєбрадах Юрій Артюшенко не тільки займався громадською діяльністю, а й навчався в господарській академії. У рецензії на його спогади Прохода зазначав, що в академії вояки Армії УНР «набували нову зброю – знання на національно-культурній ниві. Всі вони були націоналістами, що визнавали пройдений шлях Армії УНР правдивим». Поки був живий Петлюра, всі вони «вважали себе вояками Армії УНР в безтерміновій відпустці…» Коли ж його вбили, козаки і старшини почали гуртуватися у товариства колишніх вояків Армії УНР [101, с. 5].

1929 року у Відні відбувся Перший конгрес (установчий) ОУН, одним із фундаторів якої стала Легія українських націоналістів. Так Артюшенко став членом Організації українських націоналістів… 1934 року на вимогу польської влади уряд ЧСР відмовив йому у праві проживання. Розпочалися мандрівки по світу в пошуках сталого притулку. Побував він у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії і знову у Німеччині, де 1937 року вдалося легалізуватися. Тут активно включився в роботу Українського національного об'єднання, до якого належав і Василь Прохода. Артюшенко став членом Головної управи, а тоді й заступником голови УНО Тимоша Омельченка. У 1937–1940 роках Юрій редагував «Український вісник».

1950 року він переїхав до Сполучених Штатів. Багато років співпрацював з різними українськими виданнями («Самостійна Україна», «Українське слово», «Новий шлях», «Свобода» та «Наш клич»). 1966 року вийшли його спогади «Події і люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966». В них сотник Армії УНР висловив думку, що Визвольна боротьба, попри несприятливі обставини і «низьку національно-державну зрілість провідної верстви та мас», започаткувала «нову еру, в якій національно-державні традиції нашої доби стали основою дальшої тяглости історично-національно-державної думки й національно-державного чину» [101, с. 5].

Високо цінуючи свою приналежність до Армії УНР, сотник Артюшенко зазначав, що «перед старими кадрами Української Армії ще багато роботи, яку ніхто за них не зробить» [46, с. 25].

Хоч Василь Прохода і вважав, що Юрій Артюшенко не раз ішов манівцями, все ж наголошував, що «всі шляхи і навіть манівці можуть привести до Києва не лише безпосередньо, але й через Рим та Єрусалим, коли по них йти з дотриманням правди, з почуттям власної національної гідності, зі взаємним довір'ям і пошаною та з певним національно-державним розумом…» [101, с. 7].

Болючі удари

Хоч і страждав Прохода через неувагу до своєї творчості, але ударів завдавали й читачі. Один з них – кубанець Василь Іванис. Попри добрі наміри, він зробив ведмежу послугу товаришеві, написавши вкрай невдалу рецензію на його першу книгу «Записок Непокірливого». Це страшенно вразило кубанця.

«Про «знамениту» рецензію на мої «Записки Непокірливого», – ділився Прохода з Биковським, – я вперше почув від редактора журналу «Церква і життя» п. Аркадія Яременка. На запитання, чи бажав би він мати мою книгу, відповів, що в «Українському Голосі» прочитав дуже велику статтю про неї, а тому має повну уяву, що в ній написано, отже, нема потреби читати її й витрачати на це час. Тоді я позичив «Український Голос» у колеги Проданчука, прочитав рецензію й не пізнав своєї творчості. Дійсно, таку книгу не варто читати. Така рецензія «угробила» не лише 1-шу книгу, але, головне, вихід 2-ї книги. Мабуть, ніхто з читачів «УГ» не захоче читати малоцікаву автобіографію колишнього хуторянського хлопця від неграмотних батьків з «навгородніх», що досягнув на Кубанщині 2-класову освіту. Мій приятель з бажанням охарактеризувати мене з його козачого світогляду в ліпшому освітленні, на жаль, зробив навпаки. Старий він уже став! Він не зрозумів, що то не автобіографічна писанина, але історія національного усвідомлення звичайного українця… Скажи, будь ласка, чи не можна якось направити помилку мого приятеля додатковою рецензією на «Записки Непокірливого» на сторінках того ж «Українського Голосу», яка зацікавила б читачів часопису?.. Чи не міг би Ти написати про це в додаток до рецензії В. Іваниса з зазначенням тих недоглядів і в самій біографії автора книги про те, що він не дорожний, але лісовий інженер, скінчив не двоклясову, але 4-клясову школу (городське училище) та був настільки грамотний, що захоплювався творчістю Чернишевського, Добролюбова, Белінського і взагалі російською культурою та був «толстовцем»? Військову службу відбув у команді вільноприділених з курсом прапорщиків, в якій було не 10, а півсотні російських інтелігентів з закінченою середньою освітою й студентів, порожнечу яких Прохода пізнав, тоді і почалось у нього охолодження до російської культури з поступовим національним усвідомленням, що остаточно закінчилося в полоні під впливом Союзу Визволення України в Громаді українських старшин» [55].

Биковський відповів, що читав цю хаотичну й перекручену «рецензію» у тижневику «Український Голос». «Видно з того, що Іванис вже здитинів… Тому вважаю, що ніякої відповіді й спростування на цю, прости Боже, «рецензію» робити не треба. Це тільки збільшить замішання. Тижневик той має лише тижневе «життя», і люди (читачі) вже перейшли думкою до інших справ… Натомість у наступному числі «Українського Історика» (ч. 4, 1969) має бути опублікована моя рецензія для наукових кіл, і вона, а не публіцистика Іваниса в «Українському Голосі», залишиться на майбутнє… бо «Український Історик» розходиться по цілому світі!» [69].

Попри доброзичливе ставлення до товариша, Левко Биковський був і суворим його критиком. Тож напередодні, 18 січня, в листі, присвяченому «Думкам про Правду», він досить різко розкритикував твір. Навівши спочатку довгий ряд (майже на півтори сторінки) русизмів у праці товариша, Биковський дійшов висновку: «Взагалі, вся праця, мені здається, написана українсько-малоросійською-московсько-інтернаціональною мовою і потрібує доброго виглаження знавцем української мови, це особливо важливо при її абстрактно-психологічному і соціологічному змісті… Рівно ж треба змінити ряд зворотів у реченнях… Рівень розвідки – популярний, призначений для малоосвічених осіб. Для осіб навіть трохи освічених у цьому всьому змісті немає нічого нового, зате багато суб'єктивного. Варто Тобі запізнатись з творами з царини історії філософії на Україні, хоч би Дмитра Чижевського… Нарікаєш на «чужі мудрости», а всією жменею користаєш з них… Отже, по чиєму боці справжня правда?» [68].

Така оцінка глибоко ранила Василя Хомовича. Погодитися з нею він не міг, бо знецінювалися його вистраждані в тюрмах і таборах думки, його Правда. Тож із відповіддю він не забарився. Але коли сказано вже все і додати немає що, то нічого не лишається, як звинуватити у нерозумінні іншого. Це і зробив Прохода. «Ти втратив духовну рівновагу і не зрозумів мети мого писання «Думок про Правду», – атакував він свого товариша, до слова сказати, найуважнішого і найдоброзичливішого читача його творів.

Прохода у листі-відповіді з неприхованою образою писав, що має уяву про філософські напрямки, а в основу свого твору поклав світогляд Григорія Сковороди, зокрема принцип: «Філософія є життя, а життя є філософія». «В духовних проявах людини я не визнаю ані інтернаціоналізму, ані космополітизму, – зазначав Прохода. – І коли висловлюю суттєвість моїх думок звичайною мовою, без так званого наукового стилю, то наперед заявив, що не претендую на ту науковість. Я переглянув у моїй праці Твої зауваження й прийшов до переконання, що Ти надто авторитетно перегинаєш тростину моєї «простацької» творчості, але сподіваюсь, що, доки я живу, вона не зламається» [57].

Генерал-хорунжий Йосип Мандзенко

«У центрі Сан-Дієго розкинувся дуже гарний Бальбоа Парк… Його було закладено ще 1868 року як міський парк, але пізніше він перетворився на культурний комплекс з музеями, театрами та імпозантними будинками в іспансько-мексиканському стилі, які збудували 1915 року для міжнародної виставки. В одному з його куточків розмістився центр міжнародних взаємин. До нього увійшло близько двадцяти хатин – для репрезентації різних народів. Українцям вдалося випросити одну з них. Так постав «Дім України». Щонеділі двері його відчинялися для гостей, які бажали познайомитися з культурою нашого народу. Господарі показували писанки, вишивки, мапу України, картини з українською тематикою. Можна було тут і послухати українські пісні.

Раз на місяць кожна країна репрезентувала культурну програму на малій сцені під відкритим небом. Українців представляв дитячий хор і танцювальна група. У неділю в українському домі збиралися члени громади. Приїжджала туди і наша родина разом з Батьком», – розповідав Роман Васильович [112Б].

Бували Проходи і на гостинах у родині подєбрадця Пилипа Проданчука, одруженого на білорусці. Якось з ним стався нещасний випадок: працюючи на залізниці, упав під колеса потяга і втратив обидві ноги. Тепер міг рухатися лише на інвалідному візку. Проданчук часто нарікав на болі в ногах, яких уже не мав. Розраду знаходив у спілкуванні з друзями, яких часто запрошував до себе в гості. За українським звичаєм стіл гнувся від різних страв. Завжди було і що випити. Звичайно, збиралося не менше 10–15 осіб. Проходи частенько приєднувалися до веселої компанії. «Батькові подобалося побути між милими людьми, побалакати і разом випити чарку» [112Б].

У Сан-Дієго української церкви не було. Тож раз на місяць з Лос-Анджелеса приїжджав православний священик Мірощенко і відправляв службу Божу в капличці при американському протестантському кладовищі.

Саме цей панотець охрестив третього сина Романа Проходи Данила, який народився 26 січня 1968 року. Хоч і тішився Василь Хомович, що має ще одного внука, але казав, що мати більше ніж двоє дітей – це «бєзобразіє». Хрестили Данилка в хаті. На свято зійшлася половина української громади міста. Хрещеним батьком став Микола Гадзяцький.

Про цю подію Прохода написав Левку Биковському: «Молюсь, щоб доля судила йому попасти в Україну, бо інакше мій рід загубиться десь за океаном» [53А].

Наприкінці літа 1970 року Василь Прохода почав нарікати на болі у правому стегні. Спочатку думав, що вивихнув суглоб. Звернувся до лікарів, а ті встановили страшний діагноз – рак кісткового мозку. Лікували радіаційним опромінюванням, але стан погіршувався. Нарешті лікарі заявили, що пацієнт вже отримав максимально допустиму дозу радіації і далі прийматиме хіміопрепарати.

До особистого нещастя долучилася ще й прикра звістка – 12 грудня 1970 року в Денвері помер старий сірожупанник Йосип Мандзенко, один з організаторів Сірої дивізії. Хоч і почувався зле, Прохода одразу відгукнувся некрологом. «Ще в жовтні місяці, – писав Василь Хомович, – спокійно пройшло його 80-ліття, а напередодні, 11 грудня, він провів вечір у дружній розмові з директором і власником українського Музею-Архіву в Денвері майором Петром Олексієнком» [110]. А наступного дня під час гоління генерал несподівано впав і помер. Так закінчилася півстолітня праця Йосипа Мандзенка на добро нашого народу. За цей час він і збройно, і засобами мистецтва все зробив, щоб народ його став вільним і культурно розвиненим.

Йосип Полікарпович Мандзенко народився 4 жовтня 1890 року в м. Голованівську Балтського повіту Подільської губернії. Закінчивши 1908 року гімназію, а згодом і лісову школу та відслуживши один рік у 175-му Батуринському пішому полку, почав працювати помічником лісничого на Київщині. 1914 року доля покликала прапорщика Мандзенка на Світову війну. Командував сотнею 74-го Сімферопольського полку російської армії. Невдовзі отримав поранення в районі серця. Видужавши, підпоручник Мандзенко повернувся на фронт, щоб у серпні 1915-го знову отримати поранення і потрапити до австрійського полону.

Перебував у Ґарті біля Амштетена. У таборі діяв Малоросійський драматичний гурток. Очолював його прапорщик Станіславський, адвокат із Харкова. Він і зацікавив Мандзенка театром. «За працею гуртка, – згадував Йосип, – пильно слідкували москалі, боячись, щоб там не завелась якась «мазепинська крамола». Не зважаючи на шпіонаж москалів, Станіславський під час театральних проб провадив лекції українознавства» [74, с. 5].

У Ґарті Йосип та його товариші зав'язали контакт з Союзом визволення України. Восьмеро старшин, які задекларували себе українцями, почали отримувати з Відня «Вістник СВУ». Це страшенно дратувало росіян.

Запримітивши чергове число часопису на столі перед Йосипом, корнет Мясоєдов не втримався і запитав із притиском:

– Скажитє, падпаручік, ат каво ви хотітє асвабадітса?

– Нє только я хочу освободітса, – спокійно відповів Йосип, – но і украінскій народ хочєт освободітся от московской опєкі.

– Так ви хатітє атдєліцца ат Расіі?!

– Да, ето іскрєннєє желаніє украінского народа.

– В таком случає ви – ізмєннік! – з піною коло рота вигукнув корнет.

– Осторожно на поворотах, господін корнет. Ізменніком пока єсть ваш дядя, которого повєсілі за ізмєну Росіі.

Офіцерів ледь розборонили…

Подібні випадки у таборі траплялися часто. Росіяни та їхні підспівувачі-малороси використовували чисельну перевагу: 600 проти вісьмох українців.

Коли драмгурток на чолі з режисером Станіславським підготував виставу Тобілевича «Суєта», акторів попередили, щоб не грали, бо «русскіє» закидають камінням…

І все ж українців більшало. Напередодні від'їзду до старшинського табору в Йозефові їх уже було близько тридцяти.

«Останній обід у Ґарті був дуже прикрий, – згадував Йосип Мандзенко, – нас обступили москалі й нахабно заглядали до рота, намагаючись будь-чим спровокувати. На обіді нас було багато менше: видно, під пресією москалів слабодухі відкололися від «ізмєнніков». А коли прибули на двірець, то з нашої групи залишилося щось коло 17 чоловік» [74, с. 6].

Вони й прибули до табору в Йозефові. Тут уперше зійшлися стежки Василя Проходи і Йосипа Мандзенка. Разом з підполковником Іваном Перликом, сотниками Петром Ґанжею та Миколою Байком, хорунжими Яковом Сичем, Миколою Букшованим, Костем Курилом і Скарженовським вони стали провідними діячами йозефівського табору.

Коли у Фрайштадті та Йозефові почала формуватися 1-ша козацько-стрілецька дивізія, поручник Мандзенко став до її лав одним з перших. У березні 1918 року у Володимирі-Волинському, де формувалася дивізія, Мандзенко очолив сотню 1-го полку, а у травні став ад'ютантом командира 1-го полку, що невдовзі разом з німцями охороняв північні кордони Української Держави.

У середині листопада 1918 року, в перші дні протигетьманського повстання, Йосипові Мандзенку, Анатолію Костику, поручнику Стахівському та хорунжому Задорожньому Український національний союз доручив арештувати командира 1-го Сірого полку Антона Пузицького – як «старорежимника». Від цього вчинку їх своєчасно утримав Василь Прохода. Він поінформував, що полковник приєднався до повстання.

Взимку і навесні 1919 року Йосип Мандзенко у складі Сірої дивізії брав участь у боях проти більшовиків на Північно-Східному фронті, а у квітні – травні бився проти галлерівських дивізій на Північно-Західному фронті, де у травні потрапив до польського полону. Перебував у вадовицькому таборі.

У жовтні – листопаді 1919 року в порозумінні з поляками почала формуватися Сіра бригада. «Поляки, – писав Василь Прохода, – дійсно хотіли повернути полонених сірожупанників в Україну. Вони були перевезені з табору Вадовиці до Ланцута. Там вони одержали від Головного отамана Петлюри наказ сформувати Сіру бригаду, яка мала вирушити в Україну. По старій традиції сірожупанники вибрали Бойову Управу на чолі з поручником Йосипом Мандзенком…» [96, с. 359].

Та, коли Сіра бригада прибула до Проскурова, місто вже захопили денікінці. «Частина бригади повернулась у Польщу, – оповідав Василь Прохода. – Командир бригади сотник Шеллер захворів на тиф і помер». Захворіло тоді й багато інших, серед них і Мандзенко. Видужував у Луцьку. В березні 1920 року він вступив до 6-ї Січової стрілецької дивізії [110]. А від червня Йосип вже перебував в охороні Головного отамана Симона Петлюри, якою командував брат Кость Мандзенко.

Наприкінці листопада 1920 року разом з армією Йосип перейшов Збруч і знову потрапив до польського табору, тепер до Олександрова-Куявського. За старою табірною традицією Йосип поринув у театральні справи – став режисером Драматичного товариства ім. М. Садовського і Козацького театру, всі вистави якого проходили за повного аншлагу. Ось репертуар тих днів: «Про що тирса шелестіла», «Ой не ходи, Грицю», «Панна Мара», «Закон» Володимира Винниченка, «Сніг» Пшебишевського, «Молодість» Гальбе. «З нічого створений таборовий театр за два роки свого існування дав у таборі і його околицях велику кількість вистав. Через театральну залю в тому часі пройшло до 100 000 осіб» [45, с. 18].

Орієнтовно 1928 року за згодою українського уряду Мандзенко поступив на контрактну службу до Війська Польського в чині майора. У вересні 1939 року він та інші контрактові старшини-українці «встряли в непотрібну для нас війну» – польсько-німецьку [123, с. 49].

Німці розчавили Військо Польське за 18 днів. Сотні тисяч жовнірів і старшин потрапило до німецького полону. З ними розділив долю і Йосип Мандзенко.

У перший же день перебування в Айнштедті (Баварія) він здибав у таборі давнього приятеля – полковника Армії УНР Якова Орла-Гальчевського. Ось як згадував ту зустріч Гальчевський: «Серед майорів я побачив українського підполковника – Йосипа Мандзенка. Він хоча й змінився, але я його впізнав по 9 роках. Обидва ми зраділи, що в біді за чужу справу нас хоча двоє українців-наддніпрянців буде разом. Все-таки легше переживати недолю серед ворожих до нас поляків. Коли нас запровадили до заль замку, то на соломі ми лягли разом. Мали про що балакати з минулого й снували плани на майбутнє.

Цікава була військова доля Мандзенка, – продовжував Гальчевський. – У російській армії, будучи поручником, він з простреленими грудьми попався до австріяцького полону. Потім у складі Сірої дивізії, сформованої з полонених в Австрії, боровся під Ковелем з поляками, до яких теж попав раненим у полон. Тепер у складі Польської армії є в німецькому полоні. Я жартівливо називав його «хронічним» полоненим. Ще бракувало попасти до московсько-большевицького полону» [18, с. 89].

Одного дня заступник коменданта табору зажадав збірки всіх українців. «На збірку зголосився я, – писав Гальчевський, – майор Мандзенко, два підпоручники і п'ятеро підхорунжих. Отже, на 1200 осіб поляків нас дев'ятеро: дуже малий відсоток! Заступник коменданта рітмайстер, побалакавши із нами, вирішив, що до нас він має повне довір'я… Він запитав, чи ми не захотіли б окремо від поляків мешкати. Відповідаємо, що хочемо бути в українському таборі…» [18, с. 92].

Повторилася вже знайома для Мандзенка ситуація. Тільки тепер у ролі шовіністів виступили поляки, державу яких нещодавно він захищав. Гальчевському і Мандзенку стали погрожувати. Їхні прізвища як «українських гайдамаків» польські офіцери записали у «чорні списки», щоб після війни поквитатися. «По войнє в розхуд», – казали поляки.

25 листопада 1939 року Мандзенка, Гальчевського та низку інших старшин німці перевели до українсько-білоруського табору в Люкенвальде, що під Берліном… А вже 9 січня Гальчевський разом з Аркадієм Валійським та комендантом табору Борисом Барвінським звільнилися. Йосипа Мандзенка призначили на місце підполковника Барвінського. Гальчевський про це написав так: «…Майор (Війська Польського. – Ред.) Мандзенко взяв на себе обов'язки українського коменданта табору в Люкенвальде. Він мав добрий таборовий досвід у Австрії, коли під директиви Союзу визволення України розвивалася там організаційно-культурна праця. Зрештою, він любив провадити працю взагалі, був енергійний, рухливий і потрапить держати полонених у карбах» [18, с. 124].

Мандзенко без особливої охоти взявся за нові обов'язки. «Функція коменданта була дуже прикра, – зазначав він. – У таборі були вояки, вичерпані нервово, знищені війною, полоном, недоїданням та розчаруванням у національній справі, що робило цих людей дуже дразливими і зі всього незадоволеними… У таборі шукалося хоч будь-якої розваги, – писав Ман-дзенко. – Спочатку не було жодного зв'язку з домом, бракувало книжки, музики чи пісні. Тому я рішив… зорганізувати малий театральний гурток… Я був у ролі директора, мистецького керівника, режисера, гримера, декоратора – все разом в одній особі. Велику поміч дали мені: підпоручник Лаврович, який потім став душею того гуртка, поручник Таранович (помер після полону), який прекрасно виконував жіночі ролі, ротмістр Іван Зварійчук, підпоручник Михайло Ліщинський та інші. Першою виставою була «По ревізії» Кропивницького, фраґменти з «Казки старого млина». Потім ми спромоглися на 4-й акт з «Про що тирса шелестіла», фактично «Лист до турецького султана». Декорацію на старих газетах чудово намалював старшина-білорус. Таборовики дуже цікавилися цими імпрезами та радо відвідували їх, що й давало одиноку культурну розвагу. Підпоручник Лаврович порадив робити ревії, де було б трохи деклямації, трохи співу, музики і сатири. Ревії мали успіх, бо сатира «чіпала» потрохи всіх, а пізніше, вже за мого керування табором, почала навіть «чіпати» начальство…» [123, с. 50].

Табір Люкенвальде ліквідували 8 серпня 1940 року. Напередодні були звільнені всі в'язні. Вийшовши на волю, Мандзенко якийсь час працював землеміром. Потім у Львові очолив референтуру відділу аматорських гуртків при Інституті народної творчості, а невдовзі став «референтом вишколу при Боєвій Управі Дивізії СС «Галичина». Але там його більше захоплювала театральна діяльність…» [110].

Після війни Йосип мешкав у Німеччині. Як член Об'єднання мистців української сцени на еміграції організував у Новому Ульмі, що над Дунаєм, театральну групу «Розвага». «Не покинула любов його до театру і в Америці, – писав Василь Прохода. – В м. Мільвоке, Вісконзін (Мілуокі, Вісконсин. – Ред.), разом з іншими театральними ентузіастами організував Йосип Ман-дзенко Драматичну студію ім. Лесі Українки. В ній брав він участь як лектор і мистецький керівник та написав для українського театру ряд п'єс» [110].

Йосип Мандзенко став автором і двох збірок оповідань, низки статей та кількох романів. Три з них опублікувала газета «Українські Вісті»: «Ліс шумить», «Розбурхані хвилі» та «На переломі (з часів революції 1917–1918 рр.)».

Лишилися лежати у шухляді його драматичні твори, зокрема драма із життя УПА «Чорна троянда», оперета «На маневрах», комедія-сатира «Робот», п'єса «Драговина» та інші. «Із захопленням, не відриваючись, читаєш ці твори Йосипа Сірого (літературний псевдонім Й. Мандзенка. – Ред.) і за кожним разом довший час перебуваєш під враженням прочитаного, – писав його товариш. – На дні душі ніби камінь якийсь, ніби щось біля тебе сталося, що тисне серце, полонить думку. То… по 45-ти роках, разом з автором, читаючи його твори, переживаєш трагедію героїв його оповідань, цілою істотою переносишся в залишену перед 45-тьма роками Батьківщину, де все миле, рідне, українське, де українським є кожний промінчик сонця, де навіть пташинка над могилою нещасної Оксани Кобзи по українському щебече пісню спрагненого волі і кров'ю козацтва зрошеного безмежного українського степу» [45, с. 19].

Після Другої світової війни уряд УНР в екзилі за заслуги підвищив Йосипа Мандзенка до звання генерал-хорунжого. До самої смерті не припиняв він праці для України…

Відправивши 15 грудня похоронну службу в Українській православній церкві Святої Покрови м. Денвера, генерала Мандзенка поховали на тій частині цвинтаря, де спочивають денверські українці. В останню дорогу прийшли провести генерала ветерани Визвольного руху, пластуни, товариші та рідні, серед них і брат покійного полковник Кость Мандзенко, який прибув із Чикаго. Після похорону він забрав до себе братову дружину Марію.