Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 38 страниц)

«Вся сіль була в нетвердій владі»

Від лютого 1919 року Дієва армія тримала лише Північно-Західний фронт. За відсутності сталих Південного і Східного фронтів ускладнювалася ситуація і на північно-західному напрямку бойових дій. Ослаблювало військо й те, що урядові партії (соціал-демократи і соціалісти-революціонери) ворогували з Українською партією соціалістів-самостійників, до якої належав Володимир Оскілко. Василь Прохода влучно зазначав, що урядові партії трималися засади: коли моя корова здохла, то хай і твоя здохне. Іншими словами, якщо ми не змогли утримати свої фронти, то й не дамо втримати «твій».

Побачивши, що УНР швидко втрачає територію, поляки вирішили і собі відхопити ласі шматки української землі. Вони зайняли Ковель, примусивши частини Армії УНР відійти за р. Стохід. Погляди поляків уже зверталися на Володимир-Волинський і Луцьк. Час було сказати їм «зась!».

Коли корпус Січових стрільців перебрав оборону Коростеня та Овруча, начштабу Північного фронту Всеволод Агапієв вирішив, що по зубах полякам повинні дати сірожупанники. З цим не погодилися Симон Петлюра і отаман Палій, який бив байдики у Бердичеві і жадав повернення під своє керівництво Сірих полків колишньої Коростенської групи. Не погоджуючись із переходом сірожупанників на Польський фронт, Палій водночас легко відпустив туди енергійного командира полковника Пузицького для організації 17-ї пішої дивізії з різних переформованих частин: наливайківців, народовизволенців та винниченківців.

Коли Василь Прохода зі своєю частиною прибув до Бердичева, виявилося, що розташуватися немає де, бо всі приміщення вже зайняли Залізнична дивізія Андрія Вовка та 3-й полк сірожупанників. Тож Проходу з 1-ю Сірою бригадою відправили у Житомир.

Прибувши 17 лютого у це губерніальне місто, сірожупанники одразу відчули тривогу населення – всі магазини були замкнені, «на ринках – ні душі, населення, особливо жидівське, поховалося». Це сталося внаслідок провокаційних чуток, що «сєриє» громитимуть місто [114, с. 9].

Пузицький роз'яснив вартовому старшині житомирської залоги, хто насправді прибув до міста, і просив вжити заходів для заспокоєння населення, бо «Сірі – це таке військо, яке завжди буде боронити населення…» [114, с. 9].

За кілька днів Пузицький отримав телеграфічний наказ Головної команди про призначення його командиром 17-ї (ще не сформованої) пішої дивізії. Засмутився полковник – адже доводилось покидати бойових товаришів, а серед них і Василя Проходу.

Засумували й сірожупанники. З вдячністю «за відважне й розумне керування», завдяки якому Сірі полки були збережені «від розбиття та загальної деморалізації», вони подарували полковнику золотий портсигар з вигравіруваними на срібному полі трьома колосками пшениці, «що були відзнакою полковницької гідності» [96, с. 309].

Передавши командування сотникові Ґанжі, Пузицький виїхав до Бердичева: субординація вимагала, щоб він доповів про від'їзд комдиву. Пузицький оцінював його так: «Отаман Палій… людина чесна, шляхетна, ідейна, але слабовільна, безхарактерна, завжди був під впливом навіть маленьких людей, які ним крутили як хотіли. У відвертій розмові зі мною не вірив в успіх нашої справи, доки буде отаманія», яку й сам породжував – своїм м'яким характером, невпевненістю і доброзичливістю до ворохобників [114, с. 10].

Під час зустрічі з Пузицьким комдив розплакався.

– Не власну гірку долю оплакую я, – проскиглив він крізь сльози, – ні. Тільки як подумаю, що немає з ким боронити Батьківщину, то й сльози навертаються…

Те, що побачив Пузицький у тиловому місті Бердичеві, справді викликало велику тривогу. На кожному кроці він зустрічав військових, «переважно на візниках, гарно одягнених, до зубів озброєних. Хоч була ще рання пора, вони в більшості були п'яні, співали або просто кричали… Гуляло вояцтво в запіллю, гуляли старшини і козаки, плюгавлячи нашу визвольну ідею» [114, с. 10].

Щоб вгамувати голод, Пузицький зайшов у перший-ліпший шинок. Запитав кельнера:

– З якого приводу в місті так багато війська?

Кельнер здивовано зміряв Пузицького з ніг до голови і відповів російською:

– Ето што! Вот вєчєром заґлянітє, то здєся і дєвіц будєт пално!

«Плач, отамане Палію! Плач!.. – ледь не вигукнув Пузицький. – От де таїться перемога червоних… Що та крапля вояцтва, яка незмінно несе всенький тягар бойового життя! Тут, у запіллю, життя б'є джерелом, це бенкет серед чуми» [114, с. 10, 11].

Взявши візника, Пузицький поїхав на Лису гору, де в касарнях перебувала 2-га бригада Сірої дивізії, точніше її рештки. Хотів попрощатися з бойовими побратимами, з якими воював під Бахмачем, Крутами, Плисками й Ніжином. Годину побув полковник серед рідних людей. Як завжди, сірожупанники справили «найліпше вражіння». Всі вони добре розуміли, що «не пора в час боротьби сидіти в касарнях…» Багато старшин і козаків просили перевести їх до складу 17-ї дивізії, яку мусив організувати їхній командир [114, с. 11].

Для повноти вражень Пузицький зайшов і до найліпшого бердичівського готелю, реквізованого українським військом. Тут енергійно пиячили старшини, лунав п'яний сміх веселих жінок [114, с. 11].

З тяжким враженням і невеселими думками від'їхав полковник до Здолбунова. Висновок був невтішний: «…Вся сіль була в нетвердій владі, від якої все залежало». Корінь зла лежав у політикуванні, яким займалися практично всі – «уряд, політичні угрупування, отамани… (Вони) притримувалися гасла: перш соціалізм, а потім держава. І держава тонула в соціалізмі… Купка української інтелігенції не зуміла опанувати народніх мас, не зуміла пробудити в цих масах національної пристрасти», – так міркував Антін Пузицький, наближаючись до Здолбунова [114, с. 13].

Бої за Бердичів

З Пузицьким до 17-ї дивізії на посади командирів полків пішли сотник Микола Байко та поручник Анатоль Костик. Попри те що відхід Пузицького був для сірожупанників великою втратою, морально-психологічний стан у полку лишався добрий – старшини товаришували між собою, мали й довіру серед козаків. Не помітно було ні інтриганів, ні честолюбців. «Кожний добросовісно виконував свої обов'язки…» [96, с. 313].

За тиждень відпочинок закінчився – три Сірі полки отримали наказ відбити Коростень, бо Січові стрільці вже встигли здати його, відкотившись на станцію Турчинка. А Роман Сушко зі штабом опинився аж у Житомирі.

Напередодні від'їзду Сірих полків трапився інцидент. Військовий урядовець, що днів десять тому добровільно зголосився до 1-го Сірого полку, попрохав Проходу, аби той як начальник штабу вимагав від коменданта станції Житомир дати відкритий вагон для автомобіля.

– А де ви його взяли? – здивувався Прохода.

– Я його реквізував. Дуже добрий автомобіль, – відповів ініціативний урядовець.

– Такі свавільні реквізиції у нас називають грабіжництвом. А за грабунок належить розстріл на місці. – І Прохода вийняв з кобури пістолет.

Урядовець прожогом вилетів з помешкання. Більше він нікому на очі не траплявся. Довелося в наказі оголосити його дезертиром, як і старого товариша – хорунжого Калитенка, що, не попрощавшись із товариством, покинув полк. «Він був родом з Житомирщини і не хотів далі відходити в невідоме, – писав Василь Прохода. – Силою ми його… не тримали б і з миром відпустили. Його провиною було недовір'я до нашої добродружності» [96, с. 315].

Оскільки штаб Сірої дивізії активності не виявляв, Прохода порадив полковникові Ґанжі, як старшому з командирів полків, не чекати вказівок від малоініціативного Палія, а створити Турчинську групу та очолити її. Петро Ґанжа так і зробив. Але Січові стрільці відмовилися виконувати його накази і невдовзі від'їхали на відпочинок до Житомира.

Тиждень, який провели сірожупанники на фронті, минув спокійно. Лише в селах біля залізниці траплялися дрібні сутички між розвідниками ворогуючих сторін. І добре, що червоні не виявляли активності, бо сірожупанники не мали гармат і у разі наступу ворога довелося б нелегко. Щоб посилити Турчинську групу, командування вислало з Бердичева Сірий гарматний полк, але чомусь не потягами, а пішим ходом. А до Турчинки було майже 200 верст!

Все ж 1-ша гарматна батарея дійшла до місця призначення. 2-га, на її щастя, дісталася тільки Житомира. Справа в тому, що Сірі піші полки вже отримали наказ повертатися до Бердичева. І коли 1-ша гарматна батарея дісталася Турчинки, побратимів вже не застала. Треба було і їм завертати до Бердичева! А вагонів для гармат не виявилося, тож гармашам довелося знову рушати похідним порядком, та ще й без надійної стрілецької охорони.

Закінчилося все це дуже сумно. На 1-шу Сіру гарматну батарею, яку охороняло лише 25 вершників, 8 березня в районі Троянівки наскочило три сотні більшовицької кінноти. Врятувалося лише п'ятеро кінних сірожупанників. Вони й повідомили про трагедію [96, с. 315, 320; 95, с. 100]. Чи було когось покарано за цю болючу втрату? Навряд…

Сірі полки прибули на ст. Бердичів пізно ввечері 6 березня. Цього дня більшовики зайняли Фастів і Козятин. Серед залізничників кружляли чутки, що червоні наближаються до Бердичева. Щоб з'ясувати ситуацію, Василь Прохода разом з командирами полків Ґанжею, Овчаренком і Пархомюком пішов до Палія, що мешкав у місті.

Комдив був невдоволений нічним візитом, але старшини наполягли, щоб він проінформував їх про становище. Той оповів, що у Бердичеві все спокійно. А більшовицький виступ у Чуднові-Волинському ліквідовано відділом 3-го полку. На запитання, що діється на схід від Бердичева, чи є там якісь українські частини, комдив нічого путнього не зміг сказати. Це насторожувало. Порушуючи субординацію, Василь Прохода звернувся до комдива:

– Крім 3-го полку сірожупанників, у Бердичеві перебуває Залізнична дивізія та її штаб з отаманом Вовком. Хто у Бердичеві є начальником залоги? Хто готує оборону міста? Хто керуватиме бойовими операціями проти большевиків, що наступають?

– Чого це ви, пане сотнику, так турбуєтесь? – лагідно мовив Палій. – У цьому не має потреби. Штаб Залізничної дивізії і наш штаб діють кожний сам по собі.

Відповідь стурбувала старшин.

– Так не можна, пане отамане, – запротестував Петро Ґанжа, – хтось – чи ви, чи отаман Вовк – має бути начальником залоги, а разом з тим і керувати бойовими операціями.

– Але, панове полковники, про це домовимося завтра, а тепер йдіть відпочивати, бо ранок вечора мудріший.

Та Петро Ґанжа виявив рішучість.

– Ні, пане отамане, – твердо сказав він, – ми звідси не підемо, поки не знатимемо, чиїм наказам маємо підлягати у разі несподіванки. Прошу покликати отамана Вовка, щоб домовитися, хто з вас перебере на себе керівництво всіма військовими частинами.

Палій змушений був послати вістового за командиром Залізничної дивізії. А тут якраз заявився начальник штабу Сірої дивізії Морозевич. Він був напідпитку, навіть чорта не боявся, тож і назвав старшин страхополохами.

– Нічого небезпечного немає, а ви панікуєте, – зверхньо-поблажливо плескав язиком Морозевич.

Невдовзі прийшов украй незадоволений Андрій Вовк.

– Мордуєте нас тут, не даєте спокійно виспатись, – заявив він з порога. – Якщо ви хочете, я перебираю на себе обов'язки начальника залоги, бо моїх людей тут найбільше. Завтра я видам наказ про організацію оборони підступів до Бердичева та про призначення частини на передову в київському напрямку, бо з Козятином у нас вчора перервався зв'язок. Може, справді там уже большевики…

Лише на світанку 7 березня старшини залишили в спокої Палія і Вовка. О 8-й годині вони підійшли до своїх ешелонів на ст. Бердичів. Та зайти до вагонів не встигли – станцію з трьох боків накрило кулеметним і рушничним вогнем.

Полковник Ґанжа закричав:

– До зброї! Виходь з вагонів! Вперед проти ворога!

«Командири вмент зібрали свої полки і під загальною командою полковника Ґанжі повели їх у напрямках ворожого вогню: 1-й полк на північ, де з с. Хмілище був направлений головний ворожий удар, 2-й полк у напрямку Нізгурців і 4-й полк – (у напрямку) Іванковець. Виявилося, що большевики в кількості до 3000 багнетів при 600 шаблях повели з названих напрямків наступ і, не сподіваючись застати на станції Бердичів сірожупанників, гадали захопити її і м. Бердичів» [95, с. 97].

Передовий відділ червоних було збито з пагорбка і відкинуто. Захопивши три кулемети і полонивши 40 більшовиків, сірожупанники зайняли оборону між залізничними лініями на Житомир і Козятин. За півгодини накотила нова червона хвиля. Та шквал пострілів зупинив її. Лава поривалась вперед, але під градом куль знову залягала. Нарешті більшовики не витримали і у безладді побігли назад, залишивши близько двох сотень убитих і поранених.

За годину засніжене поле знову захвилювалось. На цей раз ворожий запал загасила батарея Залізничної дивізії, що прицільно гатила від житомирської залізниці.

Відігнавши ворога втретє, вояки зі здивуванням почули постріли за лінією відступаючих. Подумали, що то якась українська частина зайшла їм у запілля. Але за півтори-дві години більшовики знову кинулися в скажену атаку. Усе повторилося: наші хлопці накрили нападників рясним свинцевим дощем, змусивши їх до відступу, за лінією фронту вдруге знялася стрілянина – і знову гаряча лава покотилася на станцію.

Так у безперервних боях минув день.

Ситуація з'ясувалася, коли козаки захопили двох червоних розвідників. Перелякані полонені благали не катувати їх, бо вони свої, брати-українці. Коли відчули спокійне до себе ставлення, набули рівноваги й розповіли, що позиції Сірої дивізії атакують таращанці, а до безупинних атак їх підганяють кулеметними чергами кримінальні злочинці з полку Чорних чортів ім. Льва Троцького [96, с. 317–319].

У «Записках Непокірливого» Прохода зазначав, що ні Андрій Вовк, ні Борис Палій на станцію так і не з'явились. Боєм керував полковник Ґанжа, а Прохода ходив між тимчасовим штабом та Сірими полками, передаючи командирам накази особисто. На думку кубанця, Андрій Вовк упродовж дня «нічого не зробив» для оборони Бердичева.

«Цілий день Сірі завзято відбивали всі атаки большовицькі і дали можливість зробити повну евакуацію стації Бердичів, якою керував командир інжінірної сотні сірожупанників хорунжий Малевич. Надвечір 7 березня Залізничники один по одному залишили свої позиції, гарматна батарея також знялася з позиції, а большовики, скупчивши значну частину піхоти й кінноти в Ришковцях, перерізали залізницю Бердичів – Житомир і, обстрілюючи ліве крило 1-го Сірого полку, загрожували перерізати Сірим шлях на Чуднів» [95, с. 98].

За день боїв, стверджував Прохода, було забито і поранено близько 200 більшовиків, взято у полон до сотні чоловік, захоплено 5 кулеметів. Сірі також мали поважні втрати: загинуло чи зникло безвісти семеро старшин і до 30 козаків, поранено 4 старшини і до 15 козаків. «Рідко доводилось бачити той запал надзвичайної хоробрости, з якою бились Сірі під Бердичевом. Не дурно большовики у своїх наказах призначили нагороду за кожного пійманого сірожупанника: старшину (оцінили в) 10000 карбованців і козака – (в) 5000 карбованців. Большевицькі командири, певно, оповідали своїм козакам (солдатам. – Ред.) страшні річі, бо полонені большовики Христом Богом благали Сірих дарувати їм життя, і, коли одержували відповідь: «Сірожупанники беззбройних не б'ють, ідіть на стацію до штабу відділу, там дадуть вам їсти», – вони самі, без конвою, скоренько бігли на стацію. Один ранений большевик, якому сірожупанник зробив своїм бинтом перев'язку й допровадив його до селянської хати, з вдячності й радости розплакався, як мала дитина» [95, с. 99].

Побоюючись, що більшовики перетнуть шлях на Чуднів – Полонне – Шепетівку, полковник Ґанжа вирішив відступити. Його доповідь про відхід нарешті порушила «олімпійський спокій» Вовка і Палія. Отамани несподівано виявили рухливість, але не для оборони міста, а для втечі. Тікаючи, вони залишили ворогові безліч майна [96, с. 320].

Як стемніло, сірожупанники залишили позиції. На жаль, тільки 1-й полк встиг завантажитись в останній ешелон і від'їхати до Чуднова. 2-й і 4-й полки, що зайшли далеко вперед, відступили пішим порядком. Та й 1-й полк мусив пробиватися з боєм, бо червоні вже підійшли до залізниці Бердичів – Чуднів.

Упродовж ночі 8 березня 2-й і 4-й Сірі полки стягнулися на ст. Чуднів-Волинський. Можна було бачити, як сходяться окремі малі гурти сірожупанників. Страшенно потомлені, вони ледве йшли, але кулемети «Максим» не кидали. «Злости на безглузде керування отаманів було стільки багато, – признавався Прохода, – що ми б не жалкували, якби вони попали до большевиків» [96, с. 319; 99, с. 21].

Незважаючи на вперту оборону Бердичева, саме сірожупанників було звинувачено в дезертирстві. До такого висновку прийшло Головне командування. Причиною став рапорт Андрія Вовка Петлюрі про те, що сірожупанники навмисно здали Бердичів більшовикам, чим «здеморалізували його дивізію», рештки якої пощастило зібрати за 10 верст на захід від Бердичева й організувати оборону залізниці на Шепетівку. «Фактично там стояли ешелони сірожупанників, біля яких зібрались утікачі…» – так закінчив розповідь про падіння Бердичева Василь Прохода [96, с. 320].

«Бунт» у Шепетівці

Залишивши практично без охорони залізницю Чуднів – Полонне – Шепетівка (твердження Андрія Вовка), Сіра дивізія стягувалася до станції Шепетівка. Тут 12 березня і прорвалося «глухе незадоволення сірожупанників на штаб дивізії», який навіть у час тяжких боїв за Бердичів був бездіяльним [95, с. 100].

«Незадоволення безглуздістю загального воєнного керівництва у нас було настільки сильне, – згадував Василь Прохода, – що дехто подав думку про перехід на бік таращанців. Якби не отой полк Чорних чортів, може, частина Сірих повірила б, що таращанці з їхнім командиром Миколою Щорсом – дійсно українська дивізія». Тому пропозиція таращанців перейти на їхній бік, яку вони переказали через залізничників, відгуку серед сірожупанників не знайшла [96, с. 321].

Після похорону хорунжого 1-го Сірого полку Буряка і чотирьох козаків, що полягли за Бердичів, у великій залі шепетівського вокзалу було скликано дивізійні збори старшин. Старшини були «обурені безпорадністю штабу своєї дивізії та байдужим відношенням отамана Вовка… до кривавого бою» [90, с. 41].

«На цих сходинах отаман Палій змушений був подати звіт, як його штаб керує бойовою чинністю дивізії та які наслідки його командування». Збори були бурхливими. Закінчилися вони тим, що Палій «визнав себе слабким для керування дивізією і рішуче відмовився бути її начальником» [96, с. 321]. Палій «передав обов'язки начальника дивізії своєму заступнику старому підполковникові Абазі» [90, с. 41]. На жаль, і Віктор Абаза виявився «малоенергійним, нерішучим і повільнодумаючим». А начальником штабу залишився «той же легковажний сотник генштабу Морозевич» [96, с. 321].

Тяжкий то був час для Сірої дивізії. «Серед козаків почалася деморалізація – відкрито висловлювались погляди, що так продовжувати далі Визвольну боротьбу не можна й що ліпше скласти зброю» [95, с. 100]. Кружляли чутки про те, що Петлюра розформує Сіру дивізію.

І справді, Головна команда розцінила збори старшин «як відкритий бунт». Долила оливи у вогонь і доповідна Андрія Вовка. Її сірожупанники вважали наклепом… Врешті Головний отаман постановив розпустити Сіру дивізію. «Лише не було кому цю постанову виконати», – зазначав Василь Прохода [96, с. 321].

У цей час на станції Шепетівка з'явилися два представники Трудового конгресу, які доводили «необхідність завзятої боротьби на всіх фронтах, але це великого вражіння на Сірих не зробило, а частина їх поставилась навіть вороже до політичних діячів» [95, с. 100, 101].

Щоб з'ясувати ситуацію, штаб Сірої дивізії послав до Головного отамана у Проскурів делегацію із трьох старшин і двох козаків. Серед них був і член Центральної Ради, ветеринарний лікар Кость Вротновський-Сивошапка, «особистий приятель Петлюри». Він і переконав Головного отамана у «шкідливості для загальної справи такої постанови» [95, с. 100; 96, 321, 322]. Постанову про розформування було скасовано [90, с. 41].

«Щоб мати серед вищих штабів не тільки визискувачів сил дивізії», яким, на думку Проходи, був штаб Східного фронту, «а й прихильників», командир 1-го Сірого полку Петро Ґанжа за згодою інших командирів полків послав Василя Проходу до командувача Північною групою Армії УНР Володимира Оскілка з проханням «взяти Сіру дивізію під свою опіку» [95, с. 101].

Такі дії сірожупанників редакція журналу «За Державність», яка в першому номері опублікувала «Записки до історії Сірих, або Сірожупанників» Василя Проходи, розцінила вкрай негативно. «Редакція подивляє те завзяття, з яким автор силкується зідеалізувати Сірих. Та факти, які він подає, промовляють щось иншого, а саме, що «демократична» хороба міцно в'їлася в молодий організм Сірих – вони зважилися на кроки і вчинки, духові регулярного війська противні. Суб'єктивні ознаки хороби виразилися: 1) в передчасній «перевтомі»… 2) в утраті дисципліни і, зрозуміло, боєздатності… 3) в утраті почуття власної сили… До об'єктивних ознак хороби треба віднести: 1) посилання до вищих інстанцій делегацій і 2) манію переслідування – інакше не можна об'яснити ужитий автором епітет «визискувачі»… Зрештою, Сіра дивізія в хоробі цій не була винятком – на пошесть цю переслабувала в році 1919 вся збройна сила У.Н.Р.» [95, с. 101].

На станції Рівне, у штабі Північної групи, Василя Проходу і колишнього сірожупанника Анатоля Костика, тепер командира полку 17-ї дивізії, «дуже радо прийняв отаман Агапієв, а отаман Оскілко пообіцяв прийняти нас на Західний фронт навіть тоді, коли Головна команда не погодиться, – писав Василь Прохода. – Але все обійшлось добре. Перебуванню на польському фронті наші уявні «радянофільські» настрої не перешкоджали» [96, с. 322]. Головний отаман не заперечував, щоб сірожупанників перекинули на Польський фронт.

Та не всі прагнули воювати далі. Почувши, що дивізія рушає на захід, кілька козаків, що добровільно приєдналися до сірожупанників на Чернігівщині під час антигетьманського повстання, залишилися в Шепетівці, аби повернутись додому.