355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 20)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 38 страниц)

Оце невідповідне, «цілком невійськове» поводження Головного отамана з вояками в час війни і стало, напевно, однією з причин анархії у верхах, що ширилась по всій Україні… Принаймні випадок з Омеляном Волохом, який став символом анархії в Армії УНР, символом нашої поразки, свідчить про це. До речі, потурання Волоху з боку Петлюри дивувало всіх старшин Генерального штабу. Впродовж двох років Волох розвалював армію, а Петлюра підвищував його у посадах.

Звісно, вина за розвал української армії лежить не тільки на фаворитах Петлюри, а й на ньому.

Ще одне ім'я, яке стало символом ворохобництва в українській армії (на моє переконання, несправедливо), – Юхим Божко, один із найкращих старшин полку імені Костя Гордієнка (оцінка командира полку Всеволода Петріва). Пізніше Юхим Божко сформував і очолив високих бойових якостей військову формацію – «Запорозьку Січ», переформовану згодом проти його волі на 2-гу пішу дивізію Армії УНР.

Підполковник Божко, за власним визнанням, став «отаманчиком першої категорії» свідомо – коли переконався, що на чолі армії стоять «нефахові люди», які ще й репресують авторитетних воєначальників. Після арешту Петра Болбочана, здійсненого Волохом з наказу Петлюри (принаймні за потурання Головного отамана), Юхим Божко, для якого полковник Болбочан був у той час «єдиним авторитетом», зрозумів, що Визвольні змагання приречені на поразку – бо на чолі українського руху стоять «нефахові люди типу Петлюри», а тому він, підполковник Божко, «робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням» [71].

Безпідставне ув'язнення полковника Болбочана мало негативні наслідки не тільки для Запорозького корпусу, а й для армії в цілому. Після цього арешту (без офіційного висунення звинувачень!) багато хто відвернувся від Симона Петлюри.

За два дні після цього арешту Матвій Григор'єв, досі лояльний до влади УНР старшина, прислав телеграму у штаб Запорозького корпусу в Кременчук: «…В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів, – зазначав Григор'єв. – Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини» [133, с. 126]. А командир найкращого кінного полку в Армії УНР Петро Дяченко зізнався, що, коли його чорношличники дізналися про розстріл Болбочана, Симон Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку» [122, с. 132].

Зрозуміло, що така політика Петлюри не сприяла підвищенню його авторитету, а в армії провокувала анархію. Проти якої потім боролися.

Симон Петлюра, на переконання Василя Проходи, виявився «слабим для ліквідації тих авантюр», бо був «надто великим гуманістом» [96, с. 306]. Я б уточнив – «надто великий» гуманізм Симон Васильович виявляв до ворогів. А от у ставленні до Петра Болбочана благородства не вистачило. Як і до тих отаманів, повний арештантський вагон яких він возив за своєю «республікою на колесах».

Намагаючись виправдати невдачі Головного отамана, Василь Прохода стверджує, що Петлюра не мав «колективу розумних національно-політично свідомих» і одностайних діячів – «таких, як, наприклад, мав Ленін» [96, с. 306].

Важко погодитися з цією тезою. У Леніна проблем (і фронтів!) було не менше, але він виявився сильнішим лідером, ніж Петлюра, – енергійнішим, динамічнішим, рішучішим, жорстокішим, підступнішим, – таким, яким і слід бути у ставленні до ворогів – як «своїх», так і чужих.

Василь Прохода висловив цікаву думку: «Петлюра був сильний не своєю вольовою особовістю, але ім'ям, в якому персоніфікувався відпор проти большевизму в збройній боротьбі проти нього та всіх ворогів України». І це ім'я Петлюрі створили більшовики своїми нестримними нападками [96, с. 306].

«Чим більше вони його лаяли, тим більше довір'я до цього імені мали борці за українську незалежність, – писав Василь Прохода. – Його ім'я було тим вогником, на який вони орієнтувались на розбурханому революційному морі пристрастей. Це ім'я об'єднувало їх для спільної боротьби…» [96, с. 306, 307].

Але гляньмо на це визнання Проходи з іншого боку: якщо Петлюра вольовою особистістю не був, то й не міг бути вождем переможної нації, бо в час революції визначальною є воля і геній полководця.

Василь Прохода глибоко шанував Головного отамана, адже з його іменем на устах проливав свою кров за нашу велику Батьківщину. Тож намагання виправдати свого командира є шляхетним.

А книгу «Симон Петлюра» (1968) Василь Прохода взагалі починає з твердження, що «найсвітлішою постаттю» у ХIХ і ХХ століттях, поруч із Тарасом Шевченком, Іваном Франком і Михайлом Грушевським, є Симон Петлюра. Хоч я не згідний з цим, але шаную погляд людини, яка все що могла віддала Батьківщині.

Та й сам Прохода до кінця не вірить собі – у головній книзі свого життя він не раз повторює думку, що борців за волю України гуртувала «не безпосередньо особа Петлюри, як його ім'я». Варто уточнити: об'єднав народ (точніше, його частину) міф про Петлюру…

Саме міф про Петлюру став інтегруючим фактором, а його ім'я – попри катастрофічні помилки – стало символом боротьби за незалежну Українську державу. І боротьба проти Головного отамана – як би вона не була слушно вмотивована – оберталася новою трагедією для нашої Батьківщини. Як і виступ Володимира Оскілка 29 квітня 1919 року. Заколотники хоч і мали свою правду, але своїми діями привели до поглиблення загальної кризи та ліквідації Північно-Західного фронту, значну роль у перемогах якого зіграли Антін Пузицький та Василь Прохода.

І все ж…

Відомо, що слава за історичні перемоги насамперед падає на полководців. Вони ж відповідають і за історичні поразки. Наполеон Бонапарт цілком слушно зазначав: «Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, а він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони – їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію – це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий».

В українській армії таким полководцем де-юре і де-факто вважався Симон Петлюра. Чому ж тоді перекладати вину за поразку у Визвольній війні на плечі інших?


До Чехії

Травень 1922 року накотився запаморочливими запахами квітів. Та й у таборі вже було не так людно, бо чимало вояків виїхало на Полісся рубати ліс та на інші тяжкі роботи. Молодь, що прагнула знань, шукала шляхів для продовження освіти. Але у польських школах могли навчатися лише ті, хто мав гроші, бо «поляки своїм колишнім союзникам стипендій не давали» [96, с. 427]. Тож надія була лише на Чехословаччину, уряд якої охоче допомагав емігрантам зі Сходу.

Стипендії давали за рекомендацією Чесько-Українського студентського комітету, а справу легалізації у ЧСР полагоджував Український громадський комітет у Празі, який заснували українські соціал-революціонери (Микита Шаповал, Никифор Григоріїв) та українські соціал-демократи (Ісак Мазепа, Панас Феденко, Борис Матюшенко). У Празі ще від вересня 1921 року працював Український вільний університет.

У травні стало відомо, що в місті Подєбради засновується Українська сільськогосподарська академія, до якої прийматимуть колишніх вояків Армії УНР, що мають закінчену середню освіту. Для тих, хто не закінчив середньої школи, при академії працюватимуть матуральні курси.

Студентська громада відмовилась клопотатися про легальний виїзд Василя Проходи, оскільки він не мав повної середньої освіти. На тій же підставі відмовили й Павлові Дубрівному. Тож вони вирішили дістатись Чехословаччини нелегально. Але спочатку Прохода і Дубрівний написали листи до Ради професорів Української сільськогосподарської академії з проханням зарахувати на навчання.

«Високоповажний Пане Професоре! – писав 10 травня Прохода. – Моя давня мрія, вся мета мойого майбутнього життя – бути агрономом. Я по натурі хуторянин і лічу своє перебування у війську тимчасовим. Прийняття мене до Академії було б найбільшою для мене нагородою за всю мою визвольну боротьбу» [85, арк. 8].

Василеві дав рекомендацію Павло Дубрівний, який, як видно, був знайомий з кимось з керівництва академії: «Вельмишановний Пане Професоре!.. (Прохода) міцно тримав зброю в руках аж до інтернування. В 1920 р. кров'ю своєю напоїв рідну землю (був ранений). Зараз сидить у таборі і не має змоги з шаблею в руках будувати Українську Самостійну Державу, то з великою жадобою прагне допомогти Рідному краєві культурно… Він із суто національного шляху ніколи не зверне… Отже, п. професоре, ця людина разом зі мною мусить бути перетягнута до Чехії, де українська культура цвіте буйними квітами, а тут мертва і пригнічена» [85, арк. 5 зв., 6].

Листи дійшли досить швидко – вже 18 травня 1922 року ректорат сільськогосподарської академії завів особову справу Василя Проходи, а йому і Дубрівному вислав повідомлення про зарахування їх до числа кандидатів на вступ. 23 травня Василь надіслав до академії і коротку автобіографію. Серед іншого він писав: «Закінчив я свою працю, і у мене знову пробудилось велике бажання перемінити шаблюку на серп» [85, арк. 11 зв.].

Тепер треба було знайти гроші на дорогу. Василь звернувся листом до Костя Курила, а Дубрівний попросив допомогти Миколу Букшованого, який працював в американській харитативній організації YMCA (ІМКА) в Ченстохові. Друзі відгукнулися…

На частину коштів Василь купив дешевого чорного матеріалу для штанів, які пошила йому дружина одного полковника. Френч Проходи вона перефарбувала на чорну барву, щоб він хоч трохи став подібний на цивільний. Відповідно одягнувся і Дубрівний.

Адміністрація табору надавала інтернованим відпустки на кілька годин, щоб ті могли піти до міста. Під час однієї, наприкінці травня чи на початку червня 1922 року, Прохода і Дубрівний виїхали з Каліша до Ченстохова до свого товариша, хорунжого Миколи Букшованого, якому поталанило вирватися з табору раніше, – він, знаючи англійську мову, влаштувався секретарем Американського товариства християнської молоді, що надавала допомогу українським інтернованим [25, арк. 88].

Намір перейти кордон під виглядом туристів Букшований схвалив, ще й подарував друзям хороший одяг. Василь отримав літнє пальто, що додавало йому поважності, з якої він сам сміявся.

Вирішили перейти кордон у Закопаному, де завжди тинялося багато туристів. До того ж там діяв український протитуберкульозний санаторій, де можна було на день-два зупинитися, щоб зорієнтуватися.

Спочатку Микола Букшований відвіз друзів до Кракова, де показав замок Вавель та знамениті костели. Тоді купив квитки до Закопаного й обміняв решту злотих на чеські крони. Після обіду козаки вже були в санаторії.

Завідував ним д-р Модест Левицький. Коли він збагнув мету приїзду, то налякався і хотів скоріше спекатися несподіваних гостей. Допомогли пацієнти, серед яких виявилися і знайомі старшини. Один з них показав стежку, що вела до кордону, якою найбільше ходили туристи.

І знову Прохода помандрував у невідоме… Дорогою зустріли екскурсію школярів. Василь намагався вдавати з себе туриста, котрого, крім краси гір, нічого не цікавило.

Щоб не здибати якогось прикордонника, хлопці завернули ліворуч у лісові хащі. Хоч уже стемніло і почався дощик, вони, обдираючи руки та обличчя, вперто дряпалися серед скель. На горі, попри холод, поснули – настільки були виснажені. Вранці на зміну темряві накотив густий туман. Лише близько дев'ятої сонце нарешті пробилося крізь непроглядну завісу. Світило воно з південного сходу. Значить, козаки вибралися-таки на територію ЧСР.

«Мій шлях блукання на манівцях закінчився, – підбив підсумки Василь Прохода. – На чужині я став знову вільним для осягнення моєї мрії здобути знання» [96, с. 430].

На цьому закінчилася перша книга «Записок Непокірливого».


Перші кроки в ЧСР

Надвечір, виморені, вийшли на маленьку залізничну станцію Градок-Словенський. Празький поїзд загуркотів близько одинадцятої…

У чеській столиці розшукали Іллю Хмелюка, з яким Василь творив «Просвіту» у Пйотркуві-Трибунальському. Нагодувавши товаришів, Ілля відвів їх на Бузкову вулицю до Українського громадського комітету. Тут і довідалися, що Павла Дубрівного зараховано на матуральні курси, а Проходу прийнято студентом-матурантом УГА, тобто студентом, який ще мав здати екзамен за середню освіту.

Консульський відділ комітету допоміг за тиждень отримати «нансенівські паспорти» (названі так на честь першого комісара у справах біженців Ліги націй Фрітьофа Нансена, славетного дослідника Арктики). Бюро опікувалося політичними емігрантами з Росії і не визнавало окремого українського громадянства. Тож багато хто з тяжким серцем мусив погодитися, щоб їх офіційно записали російським громадянином, – аби легалізуватися. Це був болючий компроміс, уникнути якого було важко.

Після отримання паспортів Прохода і Дубрівний виїхали потягом до курортного містечка Подєбради, де була заснована Українська сільськогосподарська академія (невдовзі перейменована на господарську).

Подєбради лежали за 50 км на південний схід від Праги. Потяг відходив з Денисового двірця. Їхав через Челяковіце та Нимбурк. «Перше враження лишилося від Подєбрад як від міста музики!» – писав один зі студентів УГА. Таким воно і було, адже тут у курортний сезон щоденно відбувалося по два-три концерти [20, с. 16].

Через місто протікала річка Лаба. На її правому березі височів замок Юрія Подєбрадського, який у 1458–1471 роках був чеським королем. Тепер тут розмістилась Українська господарська академія. Свій літопис вона почала 16 травня 1922 року, коли Міністерство хліборобства ЧСР затвердило її статут.

Батьком академії вважався Микита Шаповал, колишній член Центральної Ради та міністр земельних справ Директорії. Відомий він був і як поет, публіцист, учений-соціолог та палкий критик Михайла Грушевського. Микита Шаповал не поділяв ідей колишнього голови Центральної Ради про пошуки компромісу із совєтською владою, вважав таку позицію абсолютно хибною і піддавав Грушевського немилосердній критиці. Перебував Шаповал і в непримиренній опозиції до еміграційного уряду УНР та Головного отамана Симона Петлюри.

І все ж середовище академії було переважно уенерівським. Навчались тут емігранти з Великої України, Кубані, Галичини, Волині та інших українських земель. До стану УНР належав і професорсько-викладацький склад. Зокрема, секретарем комісії з організації академії був член Центральної Ради, ад'ютант командира Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького Микола Ґалаґан із села Требухова, що неподалік Києва…

Василя Проходу і Павла Дубрівного поселили в інтернат у замку короля Юрія Подєбрадського. Хоч стипендія була мізерною (500 чеських крон, що становило, як казали студенти, екзистенс-мінімум), все ж саме у Подєбрадах Василь нарешті позбувся постійного відчуття голоду. Разом з Павлом він щоденно з'їдав кілограми хліба з так званим американським смальцем, який серед усіх жирів був найдешевшим. «Прогулянки над Лабою та купання в ній з вигріванням на сонці зробили нас життєрадісними та повернули втрачену в таборах енергію». Василь знову відчув себе юнаком, хоч було йому вже 32 роки [97, с. 12].

Академія мала три відділи: агрономічно-лісовий, гідротехнічно-технологічний та економічно-кооперативний. Навчання починалося 22 червня. «Кожний член педагогічного персоналу – чи то професор, чи доцент, чи лектор – виголосив свою вступну лекцію урочисто, в присутності більшості професури й студентства всіх факультетів» [75, с. 204].

Метою вступних лекцій було допомогти студентам визначитися, на який відділ записатися. Прослухавши все, що можна було, Василь зупинив вибір на агрономічно-лісовому. Навряд чи у цьому виборі зіграла роль лекція професора кафедри загального і спеціального лісівництва Бориса Іваницького, який викладав без натхнення. Прослухав Василь і колишніх прем'єрів Бориса Мартоса та Ісака Мазепу.

Хто ще викладав в УГА?

Сергій Бородаєвський, товариш міністра торгівлі й промисловості в уряді гетьмана Павла Скоропадського. Фундатор парамілітарної організації Січових стрільців Володимир Старосольський. Письменниця, член Центральної Ради Валерія О'Коннор-Вілінська. Міністр закордонних справ Директорії, вчений агроном Кость Мацієвич, письменник Василь Королів-Старий, секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв, а також Олександр Вілінський, один із засновників Центральної Ради, а в добу гетьмана Павла Скоропадського – дипломат.

Професорами господарської академії стали генеральний секретар судових справ та міністр праці УНР Валентин Садовський та визначний український соціолог і публіцист Ольгерд Бочковський. А термінологічну комісію очолював член Центральної Ради, відомий меценат української культури Євген Чикаленко. Цю комісію створили через відсутність наукової літератури українською мовою, а відтак і багатьох термінів. До термінологічної комісії входили знавці української мови Модест Левицький, Валерія О'Коннор-Вілінська, секретарем був асистент Михайло Єреміїв [75, с. 205].

Так що неабияке товариство зібралось у Подєбрадах.

Звісно, в СССР «петлюрівську академію» оцінювали різко негативно. Так, дурисвіт А. Лихолат назвав її «школою шпигунів», а про викладачів писав так: «Професорами в цій «академії» були петлюрівські генерали і колишні отамани куркульських банд». Василь Прохода влучно назвав Лихолата «самоотверженным историком» [97, с. 12; 100, с. 2, 3].

Усього до ректорату надійшло понад 600 заяв із проханням прийняти до УГА. Але Міністерство хліборобства виділило тільки 200 стипендій. Щоб задовольнити бажання хоча б частини з тих, хто залишався за бортом академії, студенти добровільно відмовились від 50 крон – для додаткових 20 стипендій.

Із 220 студентів першого року навчання майже всі були українцями. Щоправда, на прохання Білоруської громади та Кубанського козацького комітету до академії прийняли кілька білорусів та кубанців (пізніше міністерство надало для них окремі стипендії). «Було прийнято також двох євреїв – українських громадян, з яких один був старшиною Армії УНР (С. Якерсон), одного донського козака (І. Костін), що був також у складі частин Армії УНР, і одного черкеса (Г. Бекух)» [75, с. 203, 204].

Цікаво, що магометанин Гамід Юсуфович Бекух (18.5.1898) з аулу Шенджій, що на Кубані, при вступі зазначив, що є громадянином Гірської Республіки Північного Кавказу, фактично неіснуючої [2, арк. 160].

Взагалі, в академії отаборилося немало кубанців – близько півсотні. Були серед викладачів і керівники Кубанської Народної Республіки: прем'єри Василь Іванис та Лука Бич, міністр юстиції Павло Сулятицький, член Законодавчої ради Степан Манжула, визначний діяч Кузьма Безкровний (свого часу він був міністром внутрішніх справ Кубані), міністр фінансів і голова Кубанської української національної ради Іван Івасюк…

Викладав в академії і Федір Щербина – засновник бюджетної статистики в Росії, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904 р.), історик, член Кубанської законодавчої ради, голова Верховного суду Кубанського козацького війська у 1917 році.

Першим ректором господарської академії став гідротехнік і меліоратор, у минулому професор Київського політехнічного інституту Іван Шовгенів, батько тоді ще маловідомої Лєночки (пізніше української поетеси Олени Теліги).

Скільки цікавих людей зійшлося в стінах подєбрадської академії!

Метою чехословацького уряду, який фінансував її діяльність, було надати допомогу українцям, які опинилися в складній ситуації на чужині, без засобів для існування. Керівництво ж УГА ставило іншу мету – «головним завданням у програмі академії була підготовка керівних кадрів для майбутньої «Української Самостійної держави» [25, арк. 21]. Багатьом студентам запам'ятався заклик голови Українського громадського комітету Микити Шаповала спішити вчитися, «а то скоро нас покличе Батьківщина» [25, арк. 88 зв.].

Гадалося, ще рік-два, ну, може, три – і всі вони повернуться на милу серцю Батьківщину, яка постійно снилась… Отож студенти з охотою взялися за навчання.

Академія мала свої лабораторії, кабінети, господарчу ферму, лісовий розсадник, метеорологічну станцію, два навчальні кооперативи та величезну бібліотеку, в якій за роки назбиралося 25600 томів фахової наукової літератури різними мовами [138]. Завідував бібліотекою Григорій Сидоренко, міністр пошти і телеграфу УНР в уряді Всеволода Голубовича, голова делегації УНР на Мирній конференції в Парижі 1919 року.

Слухачами першого набору були переважно козаки і старшини Армії УНР та учасники козацько-селянського руху (в тому числі й повстанські отамани). Були серед студентів і генерали, наприклад Олекса Алмазов та Іван Омелянович-Павленко, й старшини, які стали генералами пізніше (Петро Самутин і Василь Татарський).

Навчалися в академії й військовий історик Адріан Марущенко-Богданівський та один із керівників Другого зимового походу полковник Михайло Палій-Сидорянський. Сидів за партою в Подєбрадах і сотник Армії УНР Леонід Романюк (1939 року – член Сойму Карпатської України). Вчилися на інженерів і повстанські отамани – Данило Лимаренко, Олександр Євтухів та Чорний Ворон (Віктор Чекірда), кубанський старшина Кость Майгур, лицарі ордена Залізного Хреста Василь Совенко та Валентин Сімянців, козаки-повстанці Гаврило Гордієнко, Микола Леонтович, Грицько Кагукало, Олександр Кошель та Микола Малашко, брат члена Центральної Ради, отамана Катеринославського повстанського коша Михайла Малашка; старшини Богданівського полку Мехтодь Довбня та Іван Островершенко, богданівець Олександр Фещук, синьожупанник Федір Скрипниченко з Донбасу та багато інших українських діячів.

Хіба дивуватися, що в господарській академії поруч зі зверненням «пане колего» було чути «пане хорунжий», «пане сотнику», «пане полковнику». А коли студенти заходили до кабінету професора Сергія Тимошенка, асистентом якого був колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося – «пане генерале» [125, с. 76]. Ніяк не могли забути студенти те, що так міцно ввійшло у кров і плоть на фронтах Визвольної війни.

Спочатку навчатися було непросто. Справді, важко звикати до аудиторій, лекцій та лабораторних робіт людині, «яка прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго рукою торкалася того місця, де колись була шабля» [125, с. 64].


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю