Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 38 страниц)

Стшалково

Наприкінці 1921 року табір у Пйотркуві було ліквідовано. Його мешканців перевели в інші місця. Василь Прохода потрапив на Познанщину у Стшалково, або, як казали козаки, Стрілково. Основний житловий фонд тут становили землянки, де в роки війни перебувало до тридцяти тисяч полонених. У травні 1919 року сюди привезли полонених під Луцьком козаків і старшин Сірої дивізії. Каралися тут і вояки УГА та інтерновані українці зі Східної Галичини. Ніби насміхаючись, поляки засадили за дроти і понад дві з половиною тисячі більшовиків.

Життя у таборі було дуже важке: нестерпні житлові умови, погане харчування, але найбільше дошкуляла брутальність таборової адміністрації. Соціалістичний польський часопис «Robotnik» помістив статтю «Пекло у Стшалкові». «Якщо німецькі табори були каторгою, то порівняно із цим були раєм… – писав польський журналіст. – Побиття, катування в'язнів – звичайне явище… Цілі бараки прирікають на різки, якщо хоч один ув'язнений втече. Б'ють аж до втрати свідомості, не раз люди конають під різками». Через це пекло пройшли тисячі українців, значний відсоток яких загинули або померли від хвороб [43, с. 99].

Серед інших українських частин у таборі перебувала бригада польової жандармерії. До неї і приділили Василя Проходу. «Командиром бригади польової жандармерії був полковник Поготовко, колишній авіатор, – зазначав Василь Прохода. – Він мав дуже гарну жінку, з якою можна було пофліртувати, але мені тоді було не до жінок. Я був вічно голодний, а до того майже обдертий. А коли настали морози, був я цілком бідний і мерз. Назначили мене помічником командира 1-го куреня підполковника Курковського, з яким я разом жив в окремій кімнаті бараку польової жандармерії. Тепло в тій кімнаті не трималось, бо дерев'яні стіни мали щілини, через які вільно проходив вітер» [96, с. 422].

Попри життєві труднощі, Василь викладав воякам українську мову, історію та географію України. Здобував знання і для себе. Від серпня 1921 року студіював німецьку і французьку мови, уважно перечитав усі українські підручники, які були в таборовій трудовій школі (гімназії).

Час від часу Прохода відвідував начальника табору полковника Пузицького. Він і тут «був несамовитим, намагаючись утримувати порядок та поборюючи свавільство деяких колишніх командирів, – писав Прохода. – З ним я по-старому зберіг дружні відносини» [96, с. 422].

Якось Пузицький розповів Василеві, що частина таборян зібралась у похід в Україну під проводом Юрка Тютюнника. «Він назвав їх одчайдушними, може, несвідомими небезпек, що готові йти на вірну смерть, і запитав мене, чи не маю я бажання записатися до них, – переказував Василь. – Я відповів, що смерті не боюсь, але новий похід в Україну вважаю недоцільним і не вірю в те, що большевики ніби про це не знають. Поляки, можливо, дали згоду на акцію Тютюнника в порозумінні з Совєтами, щоб позбавитись неспокійного елементу» [96, с. 423].

Листопадовий 1921 року похід Тютюнника, як відомо, закінчився поразкою і трагічною смертю сотень людей…

У грудні Василь з двома підстаршинами виїхав у Каліш домовитися про нове місце для бригади польової жандармерії. З того нічого не вийшло, але до Стшалкова кубанець уже не повернувся.

Щипйорно

Його приділили до 4-ї Сірої бригади, яка розмістилася на околиці Каліша в Щипйорно, за три кілометри від каліського вокзалу. Приміщення були тимчасовими, переважно дерев'яними. «Табір складався з чотирьох незалежних частин, розділених високим плотом з колючого дроту… Таборове життя кількатисячної громади було надзвичайно важким. Переважно погано одягнені й голодні люди поселилися у холодних і напівзруйнованих бараках та землянках. Знищеним виявився навіть церковний барак, який незабаром, через довгу відсутність у таборі священика, пішов на паливо» [43, с. 124].

Василь жив у помешканні з двоповерховими нарами, призначеному для 15 штаб-старшин, що не обіймали посад. «Умови життя в таборі були гірші від примітивних, – згадував ті сумні часи кубанець. – Польська адміністрація як з вояками, так і зі старшинами поводилась грубо. Часто було чути такі епітети, як «пся крев – петлюрівські гайдамаки». Грошей, як звичайно, я не мав жодних. Постійно був голодний, бо півкілограма глевкого хліба та літр юшки, що давали з загальної кухні, було замало. Цукор у малій кількості ми діставали рідко, а «заржавілі» оселедці, що часом давали на вечерю, лише викликали спрагу, хотілось пити, а вода, затримуючись в організмі, спричинялась до того, що тіло було напухлим і маловідпорним проти різних захворювань» [96, с. 424].

У Каліші Прохода мав дуже неприємну зустріч з полковником Шандруком. Виявилося, що командарм Михайло Омелянович-Павленко не погодився на підвищення Павла Шандрука до рангу генерал-хорунжого. Причиною цього Шандрук вважав рапорт Проходи, який той подав 1920 року начальникові штабу Дієвої армії про цукрові операції постачання 7-ї стрілецької бригади.

Під час одного концерту в таборовій залі Шандрук відкликав Василя в кут.

– Так що, пане підполковнику! – з погрозою мовив колишній командир. – Добились правди зі своїм доносом на мене? Мене через це не підвищили до генерала, а вас я бачу в подертому вже жупані.

– Перш за все жодного доносу я не писав, а на вимогу подав рапорт начальникові штабу, до якого ви мене безпосередньо відрядили. А щодо мого жупана, то не для наживи я був у рядах нашої армії. Совість у мене чиста, бо не їла душа часнику, то й тепер не смердить.

– То ви думаєте, що у мене смердить?

– Я цього вам не закидав і не закидаю, але за цукрові махінації вашого начальника постачання Нечитайла ви були відповідальним. А поза цим це справа минулого. Тепер все одно – і ви, і я перебуваємо за колючим дротом.

– То не будемо сваритись. Чому ви відразу, як прибули до табору, не зайшли до мене?

– Після того, що між нами сталося на Поділлі, я не міг зайти до вас.

– Але то пусте! Хто старе згадає, тому, як каже російська приказка, – «глаз вон!». Заходьте до мене!

Жив Шандрук у невеликому бараці для вищого начальства разом зі своєю дружиною. Мав окрему кімнату і невелику кухню. Не голодував і по-старому гордо носив «зі свідомістю власної вищости» вуса «а ля Вільгельм» та кашкет на німецький зразок.

За весь час Василь жодного разу не зайшов до Шандрука і завжди уникав зустрічі з ним. Зате охоче зустрічався з Качаном, полковником Шепелем, Павлом Дубрівним, Василем Падалкою, Федором Паньківським та Стахівським, яких здибав у таборі.

Ще у грудні 1921 року, коли тільки прибув до Щипйорна, Василь побачив Антона Білоуса. «Він по-старому залишився неспокійним, шукаючи виходу зі сліпої вулиці, в якій ми опинились. Десь у січні 1922 року до табору в Каліші приїхала совєтська місія, яка закликала українських вояків повернутись до своєї батьківщини, обіцяючи амнестію за участь у громадянській війні, як її називали большевики. Відношення до членів комісії, які відважилися в супроводі польського офіцера та сержантів входити до табору та виступати на зборах, було дуже вороже. А проте їх заклик з обіцянкою амнестії не залишився цілком безуспішним. Охочих повернутись в Україну знайшлося біля півсотні. В тому числі був і начальник штабу Дієвої армії полковник Липко з дружиною. Антін Білоус також приголосився до бажаючих повернутися та підмовляв мене записатися з наміром по дорозі десь на Волині втекти з ешелону, так, як це вже було з нами в 1919 році у Варшаві. А потім, може, пощастить якось влаштуватись. На цей раз на таку авантюру я не погодився, але й Білоуса не відмовляв. Він таки дійсно відстав у Ківерцях від ешелону і за допомогою своїх приятелів улаштувався в Луцькому районі на працю лікарським помічником. Доля (більшості) тих, що виїхали до рідного краю, залишилась невідомою… Всі обіцянки большевиків як були, так і залишились брехливими. Була лише чутка, що полковник Липко відразу попав на Сибір і там закінчив свій життєвий шлях» [96, с. 426].

У розмовах з товаришами виникла думка написати історію створення і боротьби 1-ї Сірої дивізії. Коли потепліло й можна було тримати олівець та перо в руках, Василь взявся за працю. Писав упродовж трьох місяців, забуваючи про голод. За основу брав і свої, і товаришів-сірожупанників спогади та накази, які збереглися в архівах бригади й дивізії.

Так з'явилися «Записки до історії Сірих, або сірожупанників», котрі, на переконання Генерального штабу генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, «є справжні і цінні для кожного військового історика матеріали, на полі яких малюється в усю велич скромна і шляхетна постать «сірих», цієї регулярної армії майбутньої Самостійної України» [136, арк. 11 зв.].

«Це були люде, це було військо»

Як людина чесна, Василь прагнув, щоб до його слова ставилися з довірою. Тому і дав свою працю на рецензію товаришам.

Уважно вивчивши «Записки…», 1 травня 1922 року старшини-сірожупанники склали протокол такого змісту: «Згідно персонального наказу командира 4-ї Сірої стрілецької бригади генерал-хорунжого Шепеля комісія в складі Голови, полковника Паньківського, і членів – підполковника Гайдая, сотників Стахівського і Падалки та хорунжого Дубрівного, докладно ознайомившись з частиною записок до історії Сірих, або сірожупанників, що склав підполковник Прохода, знайшла, що подані описи подій і діяльності 1-ї Козацько-стрілецької (Сірої) дивізії з'ясовані правдиво і відповідають дійсності. Голова комісії полковник Паньківський. Члени: підполковник Гайдай, сотник Стахівський, сотник Падалка і хорунжий Дубрівний» [95, с. 72].

Останнім розділом «Записок…» став «Національно-культурний вплив Сірих на населення України». В ньому Прохода підсумував значення Сірої дивізії для України.

Він писав, що революція розбурхала соціальні пристрасті, а от націоналізм при цьому не просякнув глибоко народ. «Нечисленна українська інтелігенція, розбившись на безліч соціальних угруповань, сварилася між собою, а авантурницький елемент під ріжними прапорами й гаслами каламутив ще більше воду. Треба було на національному полі багато працювати і тяжко працювати». За цю роботу і взялися сірожупанники [95, с. 115].

Сірі були регулярною національною частиною, та через порівняно невеликий склад їй не вдалося врятувати ситуацію і здобути Самостійність України. Але віра в українську перемогу підштовхувала сірожупанників до праці навіть і після військової поразки «Сірі працювали і працюють яко націоналісти» [95, с. 115].

Шість тисяч сірожупанників, звільнених у час Гетьманщини, роз'їхалися по всій Україні, проводячи просвітницьку роботу. Це були вихованці професорів Смаль-Стоцького і Томашівського, докторів Симовича, Чайківського, Охрімовича, Домбчевського, панів Меленевського, Дорошенка, Скоропис-Йолтуховського, Жука, Троцького та інших видатних українських діячів культури. І ці «непомітні національні діячі тихо провадили й продовжують провадити свою працю» [95, с. 115].

Сірі були «найбільшими агітаторами за Самостійність України серед військових». Їхнє ставлення до цивільного населення було бездоганне. На сумлінні сірожупанників «нема ні беззаконних реквізицій, ні грабунків, а тим паче погромів. Сірі частини весь час вели енергійну боротьбу з грабіжництвом і бандитизмом, що неминуче супроводжують кожну війну… В перші дні нового постою Сірих мешканці тієї місцевості… недовірливо ставилися до Сірих. Крамниці були зачинені, весь крам, продукти і фураж поховані, а власники їх боялися навіть показуватися. Але пізніше, коли вони бачили, що Сірі не тільки не розбивають крамниць і не реквізують самі, а гостро забороняють робити це іншим… стосунки відразу мінялися… Серед Сірих (за дуже рідкими випадками) не було авантурників, злодіїв і шахраїв». У часи загального морального занепаду сірожупанники пишалися цим. Попри неймовірно тяжкі та, здавалось, безвихідні ситуації, сірожупанники збереглися як військова частина насамперед завдяки «своїй моральній силі» [95, с. 115, 116].

Що ж до постачання, то в Сірих полках воно було поставлено «знаменито», хоч штат інтендантства був малий (2–3 старшини, 2 урядовці та кілька козаків). «Але козак на позиції ніколи голодний не був, обідраний і босий не ходив, акуратно 20-го кожного місяця одержував платню і не потребував просити або – борони Боже – грабувати у мирного населення». А воєнна здобич докладно підраховувалася, щоб не було зловживань і спекуляції [95, с. 116].

Сірий старшина був вихований, чемний, чесний, умів гідно тримати себе. Пройшовши російську військову школу, пропрацювавши шість місяців під керівництвом німецьких інструкторів та вивчившись у видатних українських науковців, сірожупанники створили «новий тип старшини-націоналіста». Тому місцева інтелігенція завжди прагнула зав'язати з ними стосунки. «Сірих старшин охоче приймали в кращих домах, і без них не обходилася ні одна вечірка. Звичайно, що при цьому національно-культурний вплив Сірих полишав глибокі сліди, а ідея Самостійности і творення регулярної національної армії зустрічала якнайбільше співчуття і визнання. Інтелігенція бачила, що Сірі старшини значно відріжняються від російських офіцерів своїм ширшим світоглядом, що серед них самий звичайний хорунжий не запобігає ласки й не підлещується до старших, не наслідує їм, як малпа, а має в приватній розмові свої власні погляди, з якими не ховається, що кожний старшина поза службою живе своїм приватним життям, до якого начальство не втручається. В той ж час пошана до старших рангою і віком у Сірих була дуже велика. Так, наприклад, в їдальні, до того часу поки не сяде командир частини або старший з присутніх за стіл, ніхто раніше його, без запрошення, не сідав, також по обіді без дозволу старшого молодші не покидали столу. Закурити в присутності старшого без його дозволу або сидіти, коли старший стоїть, вважалося за найбільшу нечемність». Сидячи сірожупанник не міг когось приймати, в тому числі і у приватному житті. «На вечірках завше вибирали старшого віком за господаря і йому без жадних суперечок, як свої старшини, так навіть і гості, мусили коритись. Звичайно, що ніколи скандалів на вечірках Сірих не було» [95, с. 116].

На службі сірожупанник був точним виконавцем наказів, а в особистому житті «залишався громадянином-військовим», який знав, що належить «до Сірої сем'ї», а значить, його поведінка повинна бути бездоганною [95, с. 116].

«Як зовнішній вигляд, так і поводження старшини-сірожупанника були скромними. Сірий жупан з вигаптованими на сірому ковнірі старшинськими відзнаками – невеликими золотими колосками, невеликий австрійський багнет з золотим темляком при темно-жовтому шкіряному паску та сірий кашкет складали уніформу сірого старшини.

Сіре козацтво користувалося великою популярністю і пошаною серед міщанства й селянства. Тактовне й чемне поводження без жадного грубого вибрику козака-сірожупанника спочатку викликало… особливо серед жидів, запитання: «Що це воно – звичайні салдати? Може, офіцери?» І коли їм відповідали, що це звичайні козаки, недовірливо казали: «Козаки?!. Ах, які ж ви славні люде».

В році 1920, коли декому зі старих сірожупанників довелося побувати в Житомирі, Бердичеві, Луцьку, тамтешні мешканці приймали їх як своїх рідних, а жиди, кінчаючи свої спомини про сірожупанників, скрізь і одноголосно говорили: «Так, це були люде, це було військо» [95, с. 116, 117].

Отаманщина і «отаманія»

Через всю першу книгу «Записок Непокірливого» проходить мотив засудження отаманщини. І справді, зустрічі з такими «отаманами», як Гуцул, Гришко чи Біденко, інакшого ставлення у людини обов'язку викликати не могли. Але ж у часи революції не тільки гришки і біденки водили загони…

Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у книзі «Повстанський рух і отаманія» цілком слушно розрізняє «отаманчиків» і отаманів-лицарів, про яких у піснях-думах співали кобзарі.

До «отаманів позитивних» Олександр Вишнівський зараховував Якова Орла-Гальчевського, Івана Ґонту (Лютого-Лютенка), Грицька Чупринку, братів Чучупаків, Якова Шепеля, Ананія Волинця, Ларіона Загороднього, Марусю Соколовську, Семена Заболотного, Оверка Куравського, полковника Пшонника, Ілька Струка, Малолітка, Левченка, Марка Трепета та інших.

«Негативними отаманами» генерал вважав Йосипа Біденка, Олеся Козир-Зірку, Олександра Палієнка, Точила-Гурського… Якби Вишнівському «пощастило» зустріти на своєму життєвому шляху командира Чорного куреня смерті Гуцула, то, напевно б, додав його до цього списку. Олександр Вишнівський зазначав, що позитивних і негативних отаманів було дуже багато, «щоб їх всіх перераховувати» [9, с. 10]. Тож у разі негативної оцінки варто слово «отаман» брати у лапки або використовувати термін «отаманчик».

Не слід забувати, що у війську УНР отаманом називали і командира, і генерала (до 1919 року), і вождя, а в Галицькій армії – майора.

Оцінюючи отаманщину, важливо не плутати її з анархією. Це не синоніми. Слід використовувати слово «отаман» у первісному, історичному значенні – як виборного або призначеного ватажка козацького війська. Те ж стосується й поняття «отаманщини». Воно означає «часи отаманів».

Не слід забувати, що отамани представляли різні стани, мали різне виховання, рівень освіти та погляди, були членами різних партій (есерів, боротьбистів, анархістів, більшовиків, соціалістів-самостійників), які не тільки конкурували, а й ворогували між собою. Та більшість отаманів, як правило, були безпартійними. Повстанські загони очолювали і військові фахівці, і люди без військової освіти. Більшість із них взялися за зброю, щоб захистити себе, рідних, своє село, волость і повіт. Траплялися серед ватажків і карні злочинці. Не бракувало й борців за «соціальну справедливість», яка тлумачилась довільно. Були й любителі пригод.

«Найгіршими з усіх шкідливих отаманів були «отамани опереткові»… – вважав Олександр Вишнівський. – Зійшли вони… на широку арену визвольної боротьби, щоб себе показати й у зв'язку з цим нажитися… Зійшли як намальовані: старокозацький червоний або малиновий жупан (зроблений із покриття сидінь у залізничних вагонах першої і другої кляси), штани – як синє море, матня по землі волочиться… Турецький ятаган при боці («позичений» із музею…), дві пістолі за пасом, вуса обов'язково довгі і вниз. Дійсно, хоч картину малюй. «Екс оффіціо» співали «Ще не вмерла Україна», але з доброї волі воліли затягати з захопленням: «Хіба в шинкарки чортма горілки, пива, меду не стало?!» Промовляли з патосом славетного Демосфена і ролю свою – справжнього патріота-запорожця – грали першорядно.

Першим і головним своїм завданням вважали одержати кошти на «формування» повстанського загону… Другим, не менш важливим, завданням було кошти ті гучно прогуляти… Чому ж давали їм гроші? Мабуть, справді ці опереткові «отаманами» мали дар слова і вміли викликати до себе довір'я й переконувати… Крім того, всі ми в ті часи національного піднесення були перечулено сентиментальні до всього, що нам старе Запорожжя нагадувало. Як же було не дати можливости «рятувати» Україну такому «славному запорожцеві»… який уже одним своїм зовнішнім виглядом Богуна чи Сірка міг навести страх на ворога… Справжню причину виявив був Головний отаман під час розмови з командиром 3-ї Залізної дивізії О. Удовиченком: «Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання, – казав він, – моя підтримка виправдана». Це була відповідь на запитання Удовиченка: «Чому дають гроші на формування різним авантюристам?» Звичайно, таку позицію Симона Петлюри збагнути важко [9, с. 11].

Оцінка генерала Вишнівського «опереткових отаманів» слушна. Але ж далеко не всі, хто одягав шаровари і жупани, були такими. Скільки видатних українських вояків, захопившись романтичними традиціями Запорозької Січі, вбирались як їхні діди-прадіди! Що ж поганого в цьому? Невже й вишиванку одягти вже гріх?

Справа ж, врешті, не в одязі. Не через нього проходила межа між бандитом і героєм. Важливо, хто в нього вбирається. І в російських шинелях ходили різні люди… Не слід забувати, що в часи війни часто маскувалися: українські повстанці ховали свої палкі серця під червоноармійськими шинелями, а чекісти формували «фольклорні загони» провокаторів-душогубів. Так що Олександр Вишнівський захопився зовнішнім боком справи. Хоча й попередив, що веде мову про «отаманів опереткових». Але ж так одягалися і лицарі…

А от дещо інша думка. Яків Гальчевський, командир полка Дієвої армії, а пізніше повстанський отаман, писав: «Всі «регулярники» з армії не любили повстанських отаманів. – Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією – вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись… За часів революції казали: цілком вистарчить «регулярних» метод, засвоєних із часів світової війни! Цими методами так «побили» революційних большевиків, що самі попали до таборів у Польщі» [41, с. 229].

Симон Петлюра теоретично мав рацію, виділяючи гроші на формування повстанських загонів. Інша справа – кому давав кошти. Гулякам-пиякам чи дисциплінованим воякам Української революції? Спогади учасників тих подій показують, що в людях Симон Петлюра не надто розбирався, часто розраховував на людей непевних. Прикладом є призначення ним Олександра Осецького наказним отаманом.

Захисники Петлюри списують це на його виняткову довірливість. Про це писав і Василь Прохода… Як би не було, але кадрові помилки мали фатальне значення для Української державності…

Коли читаєш спогади Василя Проходи про Чорний курінь смерті, романтичне сприйняття революційної дійсності вивітрюється… Ніби про той самий «курінь смерті» писав й Олександр Вишнівський у своїх роздумах-спогадах: «Іноді «оперетковим отаманам» щастило сформувати сякий-такий відділ… Тоді «отамани» ці вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не хотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. «Війну» провадили переважно з пляшками в потязі, а поза потягом – з людністю містечок… Головний отаман, який… завжди тяжко переживав подібні ексцеси, осуджуючи їх, видавав із цього приводу найгостріші накази» [9, с. 12].

Накази ці Головний отаман передавав виконавцям, як правило, усно. Про це писав-згадував начальник контррозвідки Армії УНР полковник Микола Чеботарів, на долю якого «випав обов'язок» знищити «отаманію»: «На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної «отаманії», звичайно військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого «отамана». Через це сама ліквідація не була ефективною, а з другого боку, загал вважав, що то тільки я, полковник Чеботарів, їх ліквідую… Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для «повстанчих» отаманів…» [8, с. 31].

Трагедія Миколи Чеботаріва, як на мене, полягала в тому, що, будучи противником анархії, він захищав тих, хто цю анархію сіяв з верхів.

Історики чи діячі, що прагнули перекласти вину за історичну поразку з одних плечей на інші, вже яке десятиліття навмисно «плутають» отаманщину з анархією. І доходять до «резонного» висновку, що основною причиною поразки є отаманщина. Мовляв, саркастично зауважив Яків Гальчевський, «ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну» [41, с. 229].

«Ми часто чуємо слово «отаманія», говорене з презирством, іронією та зневагою… – писав він. – Бачите українського громадянського діяча, що висуває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: «я», «я», «ми»… а сам він дурний і обмежений тип, з якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, «отаманія». Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів – генералів, полковників, критикує їх, критикує накази Головного отамана Симона Петлюри, уряду, військового міністра. Коли спитаєте, чого він такий лихий на всіх, то він вам скаже, що все це «отаманія»… Проте коли зберуться генерали шести-семи українських дивізій, припустимо, у Жмеринці на військову нараду, скликану Начальним Вождем Симоном Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного отамана. Це факт історичний! Чи це не є «отаманія»?..

Чуєте розмову українського партійника, політика: всі, що є поза його партією чи організацією, все це – «отаманія». Отже, вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, хто (засуджуюче) вимовляє слово «отаманія», і побачите, що власне в їхніх душах жевріє ота «отаманія»… Отамани – люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами. Були серед них не старшини, а звались старшинами. Хіба це можна їм брати так суворо за ганьбу? Коли він мав відвагу стати провідником, то царський наказ не є для нього такий важний… Кажуть, що отамани були не карні, мало дисципліновані. Були й такі» [41, с. 228, 229].

Кримінальні зграї є серед кожного народу. Та де, скажіть, демократичний уряд спонукає своїх громадян до розбою?

Урядова ж партія соціалістів-революціонерів, на словах піклуючись про хліборобів, уже навесні 1917 року закликала їх забирати силою у дідичів «нетрудову землю». Побачивши, що заклики йдуть від агітаторів урядової партії Центральної Ради, селяни охоче стали на стежку грабунку і руйнування панських маєтків. Перші розбої почалися наприкінці серпня 1917 року. «З часом есери та їхні прибічники по центральнорадівській коаліції побачили в цих розрухах причину поразки Української революції. Зрозуміло, що покаяння чи просто визнання своїх помилок не було, тому й стріли обвинувачень в анархізмі полетіли в бік українського селянства…» [42, с. 37].

Повстанство, заспівом якого 1917 року були Вільне козацтво та анархічні ватаги гайдамаків, потребувало централізованого керівництва, точніше – твердої, прихильної і розумної батьківської української руки. Як зауважив Олександр Шульгін, перший міністр закордонних справ УНР, повстанство «чекало тільки організуючої сили»… [134]. А не дочекавшись, почало творити її самостійно.

То хто ж винний в анархії, яка стала чи не головною рисою української «влади»?

Проблема Директорії полягала в тому, що з «отаманщиною внутрішньою», власною боротися ніхто не збирався – ні Головний отаман, ні бездарні уенерівські уряди, ні урядові партії, ні начальник контррозвідки. Зате всі засуджували «отаманщину» в інших. Переконуємося знову, що найчастіше люди не можуть пробачити іншим власних ґанджів.

Якщо ж розуміти «отаманію» як анархію, то слід визнати: на цю хворобу насамперед страждало політичне керівництво УНР – саме воно сіяло хаос в Україні. Анархія завжди слідувала попереду і позаду Центральної Ради та Директорії. Так що рішучий полковник Микола Чеботарів боровся не стільки проти причин, скільки проти наслідків.

«У Головній команді військ УНР не було ясно окресленого пляну в керуванню обороною України від наступу совєтських частин, – писав у «Записках Непокірливого» Василь Прохода. – Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам та інформаторам типу авантюрника Біденка, що щось організували, інтригували, намагались, як те шумовиння, плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір'я до регулярних частин – таких як запорожці або сірожупанники. Його (Петлюри) заступник отаман Осецький, із середовища тих отаманів, став на шлях інтриганства та модної псевдо-соціялістичної демагогії. Хоч він був офіцером російського генерального штабу, але дух авантюрництва гніздився в його вдачі» [96, с. 305].

«Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам… Його заступник отаман Осецький… став на шлях інтриганства». Чи не спрощує Василь Прохода, перекладаючи вину з плеч найвищої посадової особи у війську на інших? Що означає вислів «із середовища тих отаманів»? Осецький до українського війська прийшов не з лісової ватаги. Під час Першої світової війни він командував гренадерським полком, потім бригадою 31-ї піхотної бригади, а 1917 року став генерал-майором російської армії.

Виникає питання: чому «дух авантюрництва», що «гніздився в його (Осецького) вдачі», не виявився в російській армії, в її генеральному штабі? Чому він виявився в армії українській, в найближчому оточенні Симона Петлюри? Може, тому, що в російській армії ніщо не сприяло анархізму? А в штабі Головного отамана – навпаки, було сприятливе для ворохобників середовище, яке провокувало до вибриків навіть дисциплінованих старшин? То хто ж винен у цьому? Козаки, старшини, ворожа агентура?

А чому, скажіть, Симон Петлюра призначив наказним отаманом такого невідповідного чоловіка? Який «руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим життям» (свідчення авторитетного військового фахівця, начальника штабу Північно-Західного фронту Всеволода Агапієва) [114, с. 13]. Хто має відповідати за наслідки цього безвідповідального призначення? Петлюра чи хтось інший?

Про невідповідність вищого українського керівництва свідчить і зустріч представника Центральної Ради Миколи Ґалаґана у грудні 1917 року з кубанським прем'єром Лукою Бичем. Ґалаґан насамперед звернув увагу на разючу відмінність у ставленні кубанців і українців до своїх керівників. Так, під час розмови у Києві з генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгіним (фактично міністром закордонних справ) до кабінету без дозволу один за одним заходили якісь люди, кожний з яких мав «негайну справу» і поза чергою доповідав. «Тут же, в Катеринодарі, розмова відбувалася спокійно, без отих неприємних інтермецо: до кабінету заходили лише люди, яких викликав голова уряду. Не помітив Ґалаґан і революційної розхристаності, метушні та безладдя, – такого характерного для Центральної Ради й інших державних та громадських установ в Україні» [40, с. 193].

Наводить на роздуми й історія з сумновідомим Омеляном Волохом. Починав він службу в українській армій взірцево. Навіть прискіпливо-суворий полковник Чеботарів оцінював Волоха, з яким співпрацював у другій половині 1917 року в Харкові, як «зразкового старшину». Чому ж коли Волох потрапив у коло Петлюри, то раптом перетворився на свого антипода – нахабну і свавільну істоту? Що сталося?!

«Я був дуже строгий начальник і в російській армії, і в українській, – писав Микола Чеботарів. – Я не допускав ніякої демагогії, амікошонства, і Волох був зразковим, дисциплінованим старшиною. Без жадних протестів виконував негайно мій наказ. Він був одважний, бойовий…» [8, с. 70]. І ось одного ранку наприкінці грудня 1917 року Микола Чеботарів зайшов до готелю «Ермітаж» у Києві. Відчинивши двері до штабу Гайдамацького коша Слобідської України, Чеботарів побачив за столом Симона Петлюру, «ще пару старшин» і сотника Волоха. «Цей останній, власне, не сидів, а в непристойній позі розвернувся на кріслі, розкинувши свої ноги в ріжні сторони, і я почув московські лайки… – згадував Чеботарів. – Це мене надзвичайно заскочило і страшенно обурило. Я вскочив до кімнати, (підійшов) до Волоха і наказав зараз же за мною вийти до коридору. Тут у присутності полковника Ревуцького я в самий строгий спосіб «підтягнув» сотника, зазначивши, що він у недопустимий спосіб заховується в присутності Отамана С. Петлюри. Тут я йому підкреслив і непристойність пози при сидінні, і вживання московських лайок. Коли я його «підтягував», сотник Волох стояв на «бачності», як і слід стояти дисциплінованому старшині. Я був здивований такою раптовою зміною сотника Волоха, який сидів з Отаманом С. Петлюрою, і Волохом, що стояв переді мною. Сотника Волоха я знав протягом півроку, і він завжди заховувався як гарний, дисциплінований і субординований старшина. Що ж сталося з ним, що дозволив собі отак непристойно заховуватися в присутності Отамана С. Петлюри? Зле він розумів товариське, цілком не військове, заховання отамана С. Петлюри зі своїми підлеглими. Я ніколи не дозволяв собі «амікошонства» з підлеглими» [8, с. 106, 107].