Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 38 страниц)

Отаман Палій

Гнітюче передчуття небезпечних подій розвіялося. Піддався бадьорому настрою й хорунжий Прохода, хоч серце і віщувало, що шлях, на який він став, буде тернистий. Василь не вірив, що діячі Центральної Ради, які вже продемонстрували свою немічність, зуміють опанувати ситуацію. Тим паче що більшовицькі настрої серед населення широко розливались, а до української державності більшість «хліборобів-гречкосіїв» була байдужою, бо навіть не розуміла, що таке – жити самостійним життям.

На станції Конотоп, куди ввечері 19 листопада прибув 1-й Сірий полк, німці вже не поводилися так певно, як раніше. На передній план виступили українці. Окрім сірожупанників, що, намагаючись зігрітися, бігали по станції в коротких сіро-синюватих австрійських шинелях і сірих кашкетах із жовто-блакитними кокардами на червоному полі, по перону і коліях тинялись озброєні вояки в довгих жупанах, свитках і шапках з червоними шликами. Це були козаки Червоного куреня смерті ім. кошового Івана Сірка.

На другому поверсі вокзалу у двох кімнатах залізнично-охоронної канцелярії тулився штаб групи військ Чернігівщини і Полтавщини. Її основу складали Сіра дивізія та Червоний курінь смерті. Командував групою отаман Палій, сивий уже чоловік зі шляхетними рисами обличчя, та, на жаль, нерішучий. Проході здалося, що він швидше «надавався бути повітовим старостою», ніж командувачем [96, с. 264].

І все ж Борис Васильович Палій-Неїлов походив зі старого козацько-полковницького роду Паліїв. Народився він 1876 року у с. Неїлівка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Мав добру військову освіту: закінчив Петровський кадетський корпус у Полтаві, 3-тє Олександрівське військове училище, Михайлівську артилерійську школу та Миколаївську академію Генерального штабу. В роки Світової війни командував піхотним полком. За бойові заслуги був відзначений кількома орденами (зокрема, офіцерським Георгіївським хрестом) і Золотою Георгіївською зброєю. На початку червня 1917 року, перебуваючи в Москві, він звернувся до українського представництва з проханням зарахувати його на службу до війська Центральної Ради. Тоді, напевно, і прибрав зі свого прізвища оте московське «ов».

Уже наприкінці літа Палія призначили помічником інспектора артилерії Українського генерального військового комітету Центральної Ради, а восени того ж року обрали до Генеральної ради Вільного козацтва. Працював він у Білій Церкві на посаді помічника Генерального писаря та начальника Генеральної канцелярії Вільного козацтва… А навесні 1918 року, після повернення Центральної Ради до Києва, взявся за організацію гарматних частин. Був начальником залоги м. Полтави.

За гетьмана армії не покинув, командував 6-м гарматним полком, служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району.

І все ж, попри солідний послужний список, нерішучість Палія впадала у вічі…

У штабі було гамірно. З десяток військових перемовлялися між собою. Двоє щось доводили Палієві, а той невпевнено заперечував. Поруч, просто на краю стола, сидів «у червоному жупані з кривою шаблею та револьвером у кобурі на поясі гарний, стрункий, чорнявий отаман» [96, с. 264]. Проході здалося, що він милується собою. Прислухаючись до суперечки між Палієм та отаманами повстанчих відділів, що вимагали зброї, красунь іноді кидав репліки:

– Мусимо поглибити соціальну революцію… Треба знищити всіх буржуїв… Зброї нема? Дурниця! Я сам буду різати їх перочинним ножиком.

Уже чверть години як полковник Пузицький і хорунжий Прохода зайшли до штабу, а на них ніхто не звертав уваги. Нарешті терпець урвався.

– Хто з них Палій? – стиха запитав командир 1-го Сірого полку.

– Той старий у сірому жупані, що сидить за столом, – відповів осавул.

Не чекаючи більше, полковник рішуче підійшов до столу і по-військовому відрапортував Палієві:

– Командир 1-го Козацько-стрілецького полку полковник Пузицький прибув з полком до Конотопа у ваше розпорядження, пане отамане!

Виправка Антона Пузицького справила враження. Всі мимовільно підхопилися, навіть отой чорнявий молодик, що сидів на краю стола. Повстанські отамани розступилися.

– Чув я, що у вашому розпорядженні нема зброї і набоїв. І у мене нема набоїв. Але ж у нас під боком – військові склади у Вербівці. Там є стільки зброї і боєприпасів, що вистачить на цілу армію.

– Але ж, пане полковнику, – нерішуче заперечив Палій-Неїло, – Вербівка знаходиться в розпорядженні німців. Ми не маємо туди доступу.

– Пане отамане, треба зробити так, щоб склади були наші… Ми тепер маємо бути господарями становища, а не німці.

– Посилав я туди людей, але німці нікого до складів не допустили.

– Треба вимагати від німецького командування видати нам потрібну кількість боєприпасів. Вимогу цю передати негайно по телеграфу…

Далі Пузицький попрохав отамана Палія розповісти про ситуацію в країні, і на Чернігівщині зокрема.

– Чи всюди встановлена влада УНР і чи зголосили послух штабові повітові сотні та залізнична охорона? – запитав він.

– З повітів ще ніхто не зголосився, – почав Палій-Неїло. – З Києва проти нас послано відділ вірної гетьманові Сердюцької дивізії. Він вже зайняв станцію Плиски. Проти сердюків виступив курінь 3-го полку, що тепер перебуває у Бахмачі. Під Києвом з боку Білої Церкви йдуть бої між гетьманськими частинами та Січовими стрільцями…

Коли вийшли зі штабу військ, Пузицький себе вже не стримував:

– Ну і штаб! Такого я ще не бачив! А той отаманчик, що перочинним ножиком збирається різати буржуїв… Хто він такий?

– Як видно, це отаман Червоного куреня смерті Ангел, козаки якого вештаються на станції.

– І придумав собі таке прізвище! Ангел, що ріже ножиком буржуїв! Треба попередити наших, аби не встрявали до їхньої компанії, бо там пахне анархією.

Мовою ультиматумів

На ранок 20 листопада 1918 року Антін Пузицький і Василь Прохода знову прийшли до штабу групи. Цього разу отаман Палій перебував в оточенні сірожупанників. Палій мовчки протягнув Пузицькому папірець з німецькою відповіддю на вчорашню телеграму. Зміст її був приблизно такий: «Всім українським військовим частинам і новим повстанським формуванням протягом 24-х годин після одержання цього ультиматуму відійти від залізниці на 15 км і не перешкоджати вільному просуванню залізницею транспорту, що знаходиться в розпорядженні німецьких частин».

– Бачите, що наробила вчорашня телеграма, яку я послав за вашою порадою, – сумно похилив голову Палій.

Прочитавши вголос німецьку «пропозицію», полковник Пузицький вигукнув:

– Дурниці! Самі безсилі, а брикаються… Ще й ультиматум оголошують. Ми маємо послати їм контрультиматум, і то самий рішучий! Обов'язково! Зміст такий: «Вимагаємо протягом 24 годин передати в цілковите наше розпорядження всі склади військової амуніції і зброї у Вербівці (в інших документах – Верьовка. – Ред.). До наших внутрішніх справ просимо не втручатись. За це обіцяємо допомогу у виїзді на вашу батьківщину. Інакше зірвемо залізничні колії та мости й позбавимо вас можливості повернутись у Німеччину».

– Копію слід послати їхній солдатській раді, – закінчив промову Антін Пузицький. – Я певний, що наш рішучий тон матиме належний вплив.

Так і сталося. Не минуло й 24-х годин, як німецьке командування попросило сірожупанників перебрати охорону військових складів у Вербівці. 22 листопада німці оголосили нейтралітет і висловили сподівання, що їм не перешкоджатимуть повернутися на батьківщину.

Усе складалося добре… Але ж кордони українські ставали незахищені! Тож штаб Сірої дивізії наказав 2-му полкові увійти у зв'язок з німцями і після їхнього відходу висунутися до кордону. 4-й полк мав охороняти склади у Вербівці. Та Сірі полки після часткової демобілізації були зведені до стану невеликих куренів. А тут ще 3-й Сірий полк (командир Пилипенко) під натиском гетьманців 20 листопада залишив Бахмач, а наступного дня й станцію Калинівку.

Ще 19 листопада ввечері на нараді командирів полків вирішено оголосити добровільну мобілізацію у Конотопському, Кролевецькому і Сосницькому повітах. Місцеве населення відгукнулось охоче. За три дні полки збільшилися до півтори тисячі багнетів кожний. Новобранці отримали сірі жупани, білизну, столові прибори та все інше необхідне, до гребінців і зубних щіток включно. Не було проблем і з озброєнням, а набої привезли з Вербівки. Мобілізовані, вдягнувшись і озброївшись, маршовими сотнями під командою старшин негайно вирушали на фронт.

Командування бойовими діями проти гетьманців перебрали полковник Пузицький і його начальник штабу Василь Прохода. Пузицький наказав залізничникам змайструвати бронепотяг. На відкриту платформу встановили дві гармати (за іншими даними, одну) і кілька кулеметів, прикривши їх залізними пластинами та мішками з піском. З цим імпровізованим панцерником 180 сірожупанників під командою Пузицького за годину відбили у гетьманців Калинівку, прогнавши їх до станції Бахмач. Та наступного ранку гетьманці перейшли в атаку…

Ще здаля сірожупанники побачили димок бронепотяга, що підходив з боку Бахмача. «Солом'яний» панцерник повстанців стояв на станції Калинівка, сховавшись за тополями. Ось і супротивник. «Сотник Ковшар зняв шапку, перехрестився, сам навів гармату і сам випалив». І першим же пострілом поцілив у котел ворожого паротяга, збивши комин. Гетьманський броньовик сердито засичав і зупинився. У всі боки з шипінням бризкала гаряча вода і сичала пара. Ковшар послав ще кілька снарядів…

Коли гетьманці вискочили в поле, заговорили кулемети досвідченого кулеметника Пузицького. Добровольці і сердюки в паніці кинулися навтьоки. Розстрільня сірожупанників пішла вперед. За півгодини ворожий бронепотяг уже був у руках повстанців, а другий без бою залишив Бахмач [124, с. 39].

Минуло півгодини, і полковник Пузицький із «солом'яним» панцерником «Палій» і двома сотнями сірожупанників здобув Бахмач, відтиснувши гетьманців до станції Плиски та примусивши капітулювати сердюків, півтора десятка яких після бою пристали до сірожупанників. Інших, обеззброївши, відпустили. Було це 24 листопада.

Паралельно з бойовими діями треба було провадити широку агітацію, адже червоні ширили провокаційні чутки, зокрема про створення в Києві нової царсько-деспотичної влади, яку, мовляв, боронять сірожупанники. Раніше червоні казали, що сірожупанники служать німцям, а тепер – «окрайонському цареві».

Штаб Сірої дивізії вислав у села півсотні козаків, щоб протидіяти злочинній агітації. Хлопці розвозили протибільшовицькі прокламації. Інформаційне бюро армії Чернігівщини та Полтавщини видавало також газету «Воля». До складу її редакційної колегії і співробітників бюро входили сірожупанники Микола Букшований, поручник Герасим Драченко, студент Павло Дубрівний, а також прислані з Києва поет Павло Тичина й графік Павло Ковжун. «Інформбюро, – зазначав Микола Бутович, – розвинуло широку національно-освідомчу працю серед людності прикордонної смуги Московії. Своєю роботою воно дуже допомагало Сірим у збройній боротьбі з ворогом» [7, с. 36].

На початку грудня німецькі війська рушили на захід. Але вагони з добром мусили залишити в Україні. Так 1-й Сірий полк «придбав» вагон шинки, вагон вудженої ковбаси, два вагони цукру, вагон турецького тютюну в пачках, цистерну чистого спирту і піввагона сукна на одяг. Це була валюта, що могла надовго забезпечити харчування полку.

Одного грудневого дня до Конотопа на чолі кінного куреня залетів Ангел. Гайдамаки прибули з Ніжина, де разом із сірожупанниками взяли участь у розгромі гетьманців. Зрозуміло, що в рідному Конотопі гайдамаки почувалися господарями. Очевидно, вони обурилися, що німці досі не забралися геть із їхньої «столиці». Тож і вирішили окупантів роззброїти, а може, і роздягти.

Не узгоджуючи свої плани із сірожупанниками, Ангел наказав козакам поставити на пероні кулемет і залити вогнем німецький ешелон. Кілька німців під час цього безчинства загинули…

Сірожупанники мусили вступити з братами по крові в конфлікт. Поставили жорсткий опір і німці. Побоюючись роззброєння та відповідальності за кривавий бешкет, Ангел зі своїм куренем несподівано зник. І далі він провадив партизанську боротьбу на власний розсуд.

«Брати-таращанці»

«Більшовики від імені створеного у Москві Всеукраїнського ревкому сформували у вересні 1918 року в районі Унеча – Почеп на північ від Стародуба Богунівський повстанський полк. Командиром полку був Микола Щорс, який ще у квітні створив в Євменівці на північній Чернігівщині повстанчий відділ, – оповідав Василь Прохода. – Під натиском німців цей відділ відійшов до нейтральної зони і став пізніше осередком, біля якого гуртувались утікачі з України. Туди ж примушені були втікати в червні 1918 року повстанці із Звенигородського і Таращанського повітів, які створили ядро Таращанського повстанського загону під командою Василя Боженка, що став також полком…» [96, с. 260, 270].

Коли німці, яких більшовики побоювалися, через революцію у своїй країні оголосили нейтралітет і зняли частини з українсько-російського кордону, таращанці осміліли. У грудні 1918 року з нейтральної зони в районі Стародуба вони увійшли на територію Української Держави. Оскільки на кордонах німців змінили сірожупанники, то саме на них і наскакували таращанці. Під час однієї сутички вони полонили з десяток козаків Сірої дивізії. Сірожупанники ж на іншій ділянці захопили в полон відділ червоних повстанців на чолі з комісаром.

Щоб залагодити конфлікт, зі штабу дивізії вислали делегацію. «Ми знали, – писав Василь Прохода, – що таращанці є українці, які потерпали від гетьманських та поміщицьких посіпак і змушені були відійти за межі України. Тепер, коли відновилась влада УНР, вони можуть стати в ряди українського народного війська, а тому збройний конфлікт є якимось шкідливим для України непорозумінням. Нам треба спільно боротися за волю України, а не битися між собою. З нашими міркуваннями таращанці погоджувались, але під яким прапором має провадитись ця боротьба?» [96, с. 270, 271].

Сірожупанники пропонували битися за волю під національним стягом. Не заперечували вони і проти червоного кольору – у вигляді червоних стрічок на жовто-блакитному знамені або червоного поля, на якому мав бути національний стяг. Сірожупанники намагались домовитися з таращанцями «як з українцями», переконували їх не перешкоджати відновленню влади УНР і стати до спільної боротьби за волю України. Але таращанці визнавали лише червоний прапор, а про жовто-блакитний і слухати не хотіли. Так ні до чого не договорились. Невдовзі порушили й усну умову уникати боїв між собою…

Ситуація для Республіканського війська ускладнювалася, бо мобілізовані під час повстання до 2-го і 4-го полків Сірої дивізії чернігівці, не бажаючи битися «проти своїх», оголосили нейтралітет і замітингували. Чулися вже і погрози «панським прислужникам», тобто старшинам-сірожупанникам.

– Всіх їх треба повісити на телеграфних стовпах! – лунало на мітингах.

У цій загрозливій ситуації допомогли старі козаки та підстаршини-сірожупанники. Вони довели мобілізованим «всю безглуздість обвинувачення сірих старшин у буржуазності» [96, с. 271]. Все ж отаманові Палію довелося відмінити наказ про від'їзд новобранців на фронт проти більшовиків.

Штаб дивізії на пропозицію Антона Пузицького оголосив мобілізованим подяку за участь у боротьбі проти гетьмана та його «панських прихвоснів». Оскільки, мовляв, повстання завершилося успішно, всі, хто добровільно зголосився на військову службу, можуть тепер повертатися до мирного життя, одержавши безтермінову відпустку «до нового покликання». Штабам полків Палій наказав видавати відпускні посвідки без затримки. Паралельно було ізольовано більшовицьких агентів, тому козакам «ніхто не перешкоджав приходити до штабу полку брати відпускні посвідки, здавши зброю» [96, с. 272].

Упродовж двох днів тільки в 1-му полку додому пішло близько 400 осіб. Обмундирування залишалось козакам, бо вважалося, що вони у відпустці. Але кілька десятків все ж відійшло зі зброєю і без офіційних довідок. «Навесні 1919 р. всі вони були мобілізовані до совєтської армії». Василь Прохода навіть чув, що з них ніби створили відділ «красных серожупанников» [96, с. 272]. А підпоручник Бутович писав, що після відходу сірожупанників з Чернігівщини більшовики мобілізували і тих, хто під час повстання побував у дивізії, і сформували з них «Красноармейскую Серую дивизию» [7, с. 41].

Сіра дивізія змаліла. У гарматному полку, наприклад, коней виявилося більше, як козаків. Все ж у 1-му полку залишилося близько половини новобранців. Настала зима, вдома не було чого робити, «а порядки та утримання в полку їм подобались, до того ж у багатьох із них пробуджувалась свідомість свого національного обов'язку перед Батьківщиною… – згадував Василь Прохода. – Звичайно, сірим старшинам довелося попрацювати над виясненням наших завдань і цілей та запереченням большевицької брехні з її демагогічними обіцянками» [96, с. 272].

Оскільки чисельність 1-го полку зменшилась, Антін Пузицький не зміг вислати допомогу 2-му і 4-му полкам. Район Кролевця, Глухова, Шостки та Коропа вони мусили боронити самі. А 1-й полк обсів залізницю на Курськ та Гомель і тримав важливий вузловий центр Бахмач. Але надія захистити українські кордони без німців швидко розтанула: район Стародуба зайняли таращанці, в Новгород-Сіверський увійшли совєтські частини, а таращанці в січні 1919 року вибили з Чернігова 3-й Сірий полк, захопивши його матеріальну базу. Почався наступ червоних і на Харківщину, яку намагались втримати запорожці Петра Болбочана.

Безвладдя Директорії

Почалася неоголошена війна більшовицької Росії проти соціалістичної України. Київ протидії не організував. «Директорія УНР не подавала ознак реальної державотворчої чинності» [96, с. 274]. Вона багатьох розчарувала. Головна команда військ УНР поводилася мляво та сумбурно і свого завдання в боротьбі проти наступу російських частин не виконала. Це деморалізуюче впливало на вояків. Загрожувала небезпека розкладу і безладдя. Єдине прізвище, яке з надією вимовляли козаки, було Петлюра. Чим більше більшовики ганьбили його, тим стійкіше українські вояки ставали в його оборону.

Петлюра ж виявився неготовим до рішучих дій в обороні Батьківщини. Як і Винниченко, він більше розраховував на красномовство і переговори. Тільки Винниченко сподівався порозумітися з більшовиками, які хотіли за рахунок української «пшенички» вирішити гостру продовольчу проблему в Росії, а Петлюра наївно розраховував на підтримку сильних світу сього – Франції та Великобританії. Антанта ж ставку зробила на відновлення «єдіної і нєдєлімої» Росії, а отже, «повернення» України до московської імперії. Керівництво УНР представники Антанти цілком резонно вважали більшовицьким. Насамперед так оцінювали Винниченка і Петлюру.

Всупереч замріяним керівникам Директорії, козаки і старшини Сірої дивізії думали не про геополітику, а про Україну, яку треба було захистити тут і сьогодні. Петлюра був Головним отаманом Республіканських військ, його ім'я підступний ворог всіляко намагався скомпрометувати. Відтак Петлюру треба було боронити і, об'єднавшись навколо його імені, завдати нищівної поразки агресорам.

Все ж Головний отаман, за фахом бухгалтер, ситуації не контролював. Свідченням цього стала анархія, яка смертельно уразила республіку. Населення, принаджене ленінським гаслом «ґрабь наґраблєнноє», з надією очікувало приходу червоних. Жителі Чернігівщини та інших губерній легко вірили більшовицьким побрехенькам.

Ускладнювало ситуацію й те, що повстання винесло на чоло українських військ людей невідповідних, таких, як сотник Палій-Неїло. Хоч був він чоловік ідейний, ще й добрячих людських якостей, та все ж заслабкий. Напевно, з нього вийшов би непоганий курінний. Керувати ж дивізією він просто не вмів. «Мертвонароджений штаб групи військ Чернігівщини і Полтавщини перестав існувати… – засвідчував Василь Прохода. – Полковник Пузицький переконався, що отаман Палій… «тютя», а начальник штабу Морозевич – легкодух, тому перестав там бувати і почав діяти на власну руку, свідомий відповідальності за чинність і життя своїх підлеглих» [96, с. 276].

Налагодити зв'язок з Києвом, як правило, не вдавалося, а коли його встановлювали, діла все одно не було. Добитися від командування «якихось розумних вказівок» виявилося неможливим. У складній ситуації розібратися допомагав командир Лівобережного фронту Петро Болбочан, з яким Пузицький утримував постійний контакт. Але, коли запорожці відступили з Харківщини, і цей зв'язок урвався [96, с. 267].

Несподівано з Києва приїхала сестра Пузицького. Вона оповіла, що у столиці – страшенне безладдя.

– Кожний робить що хоче, – казала вона. – Багато авантюр. Січові стрільці намагалися підтримувати порядок, але вони в місцевих обставинах не орієнтуються, а до того ж населення вважає їх австріяками, хоч вони поповнилися наддніпрянцями. Директорія УНР невідомо що зробила, крім відозв і закликів. Політичні партії без кінця сперечаються між собою. Гетьманські організації та установи скасовано, а на їхнє місце нових не створено. Шириться анархія… Найбільше обвинувачують Петлюру у безладді, що витворилося після повстання. Винниченко та Шаповал також ніби проти Петлюри.

До слова сказати, сестру Пузицький зустрів досить непривітно:

– Тебе ще тут бракувало! Яка лиха година принесла тебе сюди?!

Він на неї був страшенно злий, бо свого часу пішла проти його волі і вийшла заміж за грузина. Антін хотів, щоб сестра знайшла собі пару серед українців. Тепер каялася і сама сестра:

– Внутрішньо він виявився настільки бездушним, наскільки зовнішньо блискучим, – казала вона про колишнього чоловіка Василеві Проході.

Довідавшись, що її грузин намірився їхати в Добровольчу армію, вона розійшлася з ним і, щоб не бути самотньою, приїхала до брата. Але тому було не до сестри…

Коли телеграф прийняв повідомлення, що Запорозький корпус перейшов Дніпро, Пузицький прийшов у штаб полку вкрай розлючений – адже на все Лівобережжя залишилося лише п'ять полків сірожупанників. А тут ще сестра впала на голову.

Без передмов він накинувся на неї:

– Ось що, сестричко! Трохи погостювала, а далі нема чого тобі тут сидіти. Мусиш від'їхати! Люди балакають, що до мене приїхала якась жінка. Тут тепер не до жінок. А ти ще можеш закрутити голову моєму осавулові.

Пузицький мав рацію. Прохода і сам визнав, що в ту гарну струнку і самітну брюнетку з «чудовими очима» можна було закохатись.

– Побійся Бога, Антоне! Що ти говориш? Куди ж я поїду?! Я ж не маю, крім тебе, жодної рідної душі.

– Не до рідні тепер! Їдь туди, звідки приїхала! Ти не мала дівчина, даси собі раду. Сьогодні ввечері від'їздить зі штабу дивізії до Головної команди один старшина. Він допровадить тебе до Києва, а там орієнтуйся як знаєш. Можеш звернутись до Осецького. Він же нас знає.

Більше Василь ніколи не бачив цієї чарівної і нещасної жінки. Яка її спіткала доля, він до кінця життя так і не дізнався.