Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 38 страниц)

Осецький все ж не «Отецький»

Василь Прохода, як і більшість сучасників, негативно оцінював наказного отамана. Кубанець не раз зі здивуванням спостерігав, як Осецький, аристократ за походженням, побачивши поруч козака, раптом ставав «великим соціалістом», лівішим від московських більшовиків…

Чи щиро, чи ні, але Осецький міцно товаришував з комуністичною риторикою. Часом йому б могли позаздрити і московські комісари, адже він не тільки обіцяв селянам землю і насіння для посівної, а, бувало, навіть давав зі своїх рук…

Наказний отаман був великий прихильник пролетаризації стосунків в армії.

Якось під час спільного обіду він щиро дорікнув старшинам-сірожупанникам, що вони «мають окрему старшинську кухню, їдять з тарелів металевими ложками». Наказавши подати йому обід у похідному вояцькому казанку, він витягнув з кишені дерев'яну ложку… Осецький був свято переконаний, що старшини з казанками повинні ставати в чергу разом з козаками, щоб одержати страву із загальної кухні, спати разом з ними на одних нарах у касарнях. «Цими примітивними виступами Осецький хотів здобути популярність серед селян і козаків, – робив висновок Василь Прохода. – Але з нього лише глузували» [96, с. 331].

Та цим «військове будівництво» Осецького не закінчилося. На початку квітня 1919 року на нараді командирів полків Сірої дивізії, які просили об'єднати всіх сірожупанників в один полк («для більшої боєздатності»), він не тільки не пішов назустріч, а й зробив усе навпаки – наказав поділити існуючі полки надвоє, – мовляв, щоб створити 2-гу Сіру дивізію [95, с. 108].

Осецький був настроєний оптимістично: він вважав, що на оголошену ним мобілізацію «вступить не менше як 10 тисяч люду» – бо він же щиро обіцяв селянам землю і насіння для посівної. А Сіра дивізія перетвориться на корпус… «Тому кожний існуючий полк 1-ї дивізії мав виділити з себе склад для відповідного полку 2-ї дивізії». Довелося Проході впроваджувати цю божевільну ідею, руйнуючи налагоджену вже роботу полків. До 7 травня полки було поділено. «Витворилось 4 нові штаби з господарсько-технічними відділами. Витворився непридатний для керування бойовими діями штаб 2-ї дивізії з отаманом Тимченком на чолі… Від цього загальна кількість бойових одиниць у сірожупанників зменшилася. Все робилося ніби в догоду полякам, щоб їм легше було нас знищити» [96, с. 337].

Так «творилась» українська армія в найкритичніший час свого існування.

Осецький енергійно «укладав проекти визволення України і перемоги над ворогами, що були один від одного фантастичніші, один від одного привабливіші. Треба було (вважав Осецький) тільки зрозуміти дух народу та козака і робити все по їхньому бажанню. Сірих старшин він обвинувачував у буржуазній закостенілості…» Ганив, що вони мають джур. Осецький вважав, що кожний старшина «мусив все для себе робити сам». Наказний отаман виявився палким противником виделок, тарілок і столових ножів. Тільки казанок і дерев'яна ложка повинні бути помічниками старшин під час обіду [95, с. 108].

Страшенно обурився наказний отаман, коли довідався, що старшини хочуть «відновити чинність старшинських зібрань, – на його думку, це була мало що не зрада УНР» [95, с. 108]. І це говорив колишній блискучий офіцер царської армії, який навчався у найкращих військових закладах, колишній підпоручник лейб-гвардії Преображенського полку, що, як і кавалергардський, був привілейованим полком царської армії. «Преображенцем могла стати лише людина, яка мала надзвичайно давні дворянські корені, не була в родинних зв'язках з представниками інших верств населення та була надзвичайно заможною. Адже преображенці за традицією мусили шикарно жити, витрачати багато грошей на подарунки представникам царської родини та навіть не згадувати про жалування, яке все йшло на квіти для полкових дам» [130, с. 59].

Попри щире бажання пізнати козацьку душу, наказний отаман на передову не поспішав. Командирів полків Сірої дивізії, які весь час були серед козаків, Осецький звинувачував, що вони не знають настрою козацтва на фронті, а якби, мовляв, знали, то збагнули б, «що з такими молодцями можна не тільки тримати фронт на 100 верст проти регулярного Польського війська, а навіть гнати його до самої Варшави, – треба тільки стати ближче до козака і населення» [95, с. 108].

«Отаман Осецький видав багато відозв до населення, обіцяючи йому ще більше, ніж московські комуністи. Взяв на себе роль адміністративного управителя краю й народного добродія, мало що не персонально роздавав селянам вагони зерна, соли, наділяв землею… – писав Прохода. – Сірожупанники ніяк не могли зрозуміти, що діється з отаманом Осецьким, що мав раніш репутацію розумного і талановитого генерала… чи ним опанував соціально-божевільний психоз, чи він свідомо грав на струнах цього психозу» [95, с. 108, 109]. І цю людину Петлюра наділив колосальною владою! Головний отаман «безмежно довіряв» своєму фавориту [130, с. 60].

Часу на пошуки відповідей про дивовижну поведінку наказного отамана не було – війна продовжувалась. 16 квітня командування вислало з Луцька частини 1-го і 4-го Сірих полків для ліквідації більшовицького повстання в Кременці. Але до місця призначення сірожупанники не доїхали – повстанців розігнали й без них. Тоді поступив новий наказ – допомогти Січовим стрільцям захистити Шепетівку, на яку з трьох боків перли червоні.

«Приблизно 20 квітня в бою з большовиками Сірі підтримали бойову славу своєї дивізії. Большовики зайняли стацію Шепетівку-Подільську, що між м. Шепетівкою і Судилковим, і гураганним гарматним вогнем обстрілювали Шепетівку-Центральну. З допомогою арматної батареї січових стрільців і бронепотягу-черепахи Сірі зайняли Шепетівку-Подільську і вибили большовиків із Судилкова, давши можливість полкам Січових стрільців з більшою рішучістю повести наступ в напрямку на стацію Хротин; Сірі до вечора того ж таки дня вибили большевиків із стації Красносілка, незважаючи на уперту оборону. Цей удачний бій так вплинув на большовиків, що два полки їхні перейшли на бік Українців, решта ж большовиків була прогнана за річку Случ і на південь від стації Плесна, що було 21 квітня зайняли Сірі» [95, с. 106].

24 квітня на Старокостянтинівський відтинок фронту прибули Січові стрільці. Вони змінили сірожупанників, яких одразу підпорядкували отаману Новоград-Волинської групи Гусаренку. Воєнного щастя під його безкебетним керівництвом сірожупанники не мали, прикро і згадувати ті нещасливі дні.

Головний отаман поставив перед Гусаренком завдання у співпраці із 17-ю дивізією Антона Пузицького звільнити Новоград-Волинський. Гусаренко міг би виконати завдання, якби «умів керувати частиною, більшою од сотні» [95, с. 106].

Хоч штаб Новоград-Волинської групи займав цілий ешелон, у ньому, як здалося Проході, «не було людини, що вміла би як слід читати мапу». Кожні 5–6 годин штаб видавав накази, які суперечили один одному. 24–28 квітня сірожупанники тільки те й робили, що 15 верст наступали, а потім 10 верст відступали. І всі ці «маневри» здійснювались по багнистій місцевості. «Жадної системи в керуванню частинами не було, – зазначав Прохода, – і це привело до того, що ввечері 27 квітня в районі Стрийова – Сусли, в той день, коли большовики збиралися втікати з Новограда-Волинського, а ворожі гармати в Суслах були захоплені одним з Московських Тульських полків, що перекинувся на бік український, відбувся досить серйозний бій між Сірими й Туляками; були втрати з обох боків. Тільки коли від захоплених в полон Туляків Сірі довідалися, що це свої, бій припинився» [95, с. 106].

28 квітня частини Новоград-Волинської групи скупчилися в районі станції Орепа. Надвечір сталася щаслива подія: туляки, напившись, вчинили в селі Колодянка п'яну стрілянину, а «отаман» Гусаренко, що перебував на станції Колодянка, перелякався, похапцем віддав розпорядження на станцію Орепа відступати і, вхопивши телефонний апарат, побіг до паровика, на якому і втік. Більше він не повернувся. Командування групою обійняв командир 4-го Сірого полку сотник Шеллер, який відмінив розпорядження Гусаренка і припинив паніку [95, с. 107].

29 квітня Шеллер поділив новоград-волинський відтинок фронту на бойові ділянки. Відділ 1-го Сірого полку (200 багнетів і 6 кулеметів) під командуванням сотника Балабая (Балобая) зайняв с. Горки. Тут же перебувало і 15 кіннотників, які мали встановити-таки зв'язок з полковником Пузицьким і спільно з іншими відділами сірожупанників і 17-ю дивізією вибити ворога з Новограда-Волинського.

День пройшов в інтенсивній гарматній, кулеметній і рушничній перестрілці. 30 квітня мали брати приступом Новоград-Волинський. Але замість наступу довелося відступати, бо більшовики несподівано вдарили на Шепетівку з боку Бердичева.

До того ж 29 квітня, в річницю падіння Центральної Ради, Володимир Оскілко під впливом Української партії соціалістів-самостійників, членом якої був, арештував значну частину Кабінету Міністрів на чолі з прем'єром Мартосом, генерала Желіховського, призначеного Петлюрою на місце Оскілка, нового начальника штабу Протозанова та проголосив себе Головним отаманом з диктаторськими повноваженнями.

Короткий злет Володимира Оскілка

Володимир Пантелеймонович Оскілко народився 1892 року в с. Хоцінь Кустинської волості Волинської губернії. Деякий час працював народним учителем у селі Золоте біля Дубровиці. Під час Першої світової закінчив короткотермінові курси Віленської школи прапорщиків, яка евакуювалася до Полтави. Службу в російській армії закінчив поручником. Після Лютневої революції був Тульським губернським комісаром.

Повернувшись на рідну Волинь, взяв участь в українізації частин російського війська. Ставши на шлях творення рідної армії, «здобув серед солдатів-українців неабияку популярність» [24, с. 9].

«За часів гетьмана Скоропадського був на становищі начальника охорони Козятинського району залізничних шляхів, – писав генерал-поручник Олександр Вишнівський, – а за Директорії знову перейшов до Дієвої армії. Революційно-визвольні хвилі винесли Оскілка на таку височінь, яка йому й не снилася… Професор Борис Мартос у своїх спогадах («Оскілко й Болбочан») з притаманним йому браком об'єктивності до немилих осіб характеризує Оскілка то як недоречного, то як недотепу, який до того не мав ще й військового стажу… Це, так би мовити, реванш за те, що він був арештований Оскілком. Насправді отаман Оскілко виявив був себе людиною з ініціативою й організаційним хистом, хоч водночас, як і більшість тогочасних отаманів, – амбітником. Що ж до військового стажу, то, всупереч твердженню п. Бориса Мартоса, він (Оскілко) таки його мав, хоч і дуже малий. Але ж хто в ті часи на високих командних становищах у нашій армії мав той потрібний стаж? Може, підстаршина австрійської армії Янів, що командував цілою групою? Може, Волох, Данченко і Волощенко, що командували Запорозьким корпусом?

За короткий час Оскілко очолив ним же сформований більший військовий відділ, потрапивши тримати його в стані дисциплінованості й бойового поготівля, що в ті розперезані часи було неабиякою заслугою. Своїми здібностями він звернув на себе увагу Головного отамана, й той призначив його, на свою біду, командувачем Північної групи, давши йому за начальника штабу генерала генерального штабу Агапієва.

На тлі тодішнього загального заломання фронту нашої армії, що все відступала на захід, докотившись до р. Дністра й Збруча, Північна група була винятком. Завдяки здібному начальнику штабу остання не тільки утрималася на своїх позиціях на Волині, але ще й мала деякий тактичний успіх. Після того як рештки нашої армії перейшли Дністер і Збруч, Північна група залишилася єдиним, далеко висуненим на схід, форпостом війська УНР і водночас останнім його резервом» [9, с. 38, 39].

У Північній групі, за твердженням Оскілка, склалася «чудова атмосфера». «А працювати було з ким!..» Прекрасно виявили себе й чужинці – генерал російського Генерального штабу Всеволод Агапієв, інтендант латиш Пая, грузин Антелава (дивізійний лікар 17-ї дивізії). Командиром 57-го Гайсинського полку був молдаванин Неграш. Звісно, й українці не пасли задніх. Оскілко висловлював переконання, що «українська ідея в обставинах нормальної праці може захопити кожного чужинця, засимілювати його до того, що він, працюючи, дивиться на наше діло як на своє рідне» [77, с. 27].

Відбувалася мобілізація, йшла муштра, творилися нові частини, «як із землі виростали сотні гармат… виходили нові панцерові потяги зі Здолбунівських та Квасилівських майстерень; формувалися дивізії кінноти, вироблялися денно тисячі чобіт і т. ин., і т. ин., – одним словом, все, що тільки було потрібно, будувала, випускала, творила і організувала Північна армія, не забуваючи і про духову сторону, і своїми власними силами друкувала і видавала газети («Вільна Україна»)» [77, с. 27, 28]. Не забарилися і перемоги.

Першим успіхом був бій під м. Олександрія Рівненського повіту 17 лютого, внаслідок якого ворог відступив до Костополя. А 24 лютого більшовиків відкинули за лінію Сарни – Березне. У боях козаки полонили 2125 червоноармійців, ліквідували 400 солдатів та понад 50 командирів, серед них і начальника 22-ї дивізії полковника царської армії Шестоп'ятова. Багатими виявилися трофеї: бронепотяг, 30 гармат, 70 кулеметів, 21 вагон зброї і набоїв, 64 вагони харчів, у тому числі й цукру, чотири паротяги, багато коней, худоби, возів тощо. Звісно, не обійшлося й без болючих втрат. Та настрій в армії був бадьорий, адже успіх змінювався успіхом. Так з наскоку козацтво захопило станції Моквин, Малинську, Немовичі, Сарни разом з тисячею вагонів зі зброєю, кіньми, харчами, інженерним приладдям тощо. «Населення скрізь радо вітало наші війська…» Особливо радісно і святково зустріли українське військо в Сарнах [77, с. 28].

Врешті більшовиків відкинули за Прип'ять, яка зі своїми багнисто-торф'яними берегами стала лінією розмежування. На фронті встановилася рівновага. Але турбувала відірваність від центру, який тоді перебував у Кам'янці-Подільському, відсутність достовірної інформації про становище уряду та міжнародні обставини. Болючі питання виникали щодня: «Де ж уряд, де головне керівництво армії, що діється за кордоном на мировій конференцій, які перспективи взагалі?» [77, с. 30].

Командувач Північного фронту розумів, що під натиском Москви майже все завалилося, лишилася лише територія Волинської губернії, яку він контролював. І треба було зробити можливе і неможливе, щоб утриматися тут, продовжити існування держави, або, за висловом Оскілка, «те, що називалося Українською Державою». Оскілко писав: «Втрата останнього шматка наших земель була б і ліквідацією нашої держави, повним розгромом бойового авангарду нашої Визвольної боротьби…» [77, с. 29].

А московська сарана сунула не тільки зі сходу і півночі, а й з південного сходу. Із заходу нишком підбиралися поляки, щоб і собі вхопити побільше української землі. Та найбільше потерпала Україна від внутрішньої анархії: скрізь вешталися ватаги вільного люду, розкладаючи своєю поведінкою регулярні війська. «Ця здеморалізована маса, – писав Оскілко, – втікала за своїм Головним отаманом і урядом, потягами посувалася на Галичину, не зупиняючись у сфері впливів Північної армії, де не було ґрунту для постою анархічних «отаманських» куренів» [77, с. 30].

Напевно, не погодилися б з таким твердженням Василь Прохода та Антін Пузицький. Останній, зокрема, вважав, що Оскілко сам схилявся до «отаманії».

У той час військова розвідка доповіла командарму, що москалі постановили захопити Шепетівку і Рівне. Постала дилема: евакуювати армію в Галичину чи, розробивши стратегічний план, вдарити на Київ із трьох боків. Слід віддати належне – Оскілко думав не про втечу, як багато хто, а про визволення України.

Спочатку треба було відбити Коростень.

13 березня почався наступ Північної армії. До 20.00 у ворога було відвойовані населені пункти Ушомир, Горошки, Топорище, Турчинка, Янівка, Поповичі, Мельня. О 14.00 наступного дня Північна армія під Коростенем ув'язалася в бій з головними силами ворога, які становили 27–28 тисяч червоноармійців і шість бронепотягів.

Більшовики несподівано перейшли у контрнаступ, захопили Житомир, посунули на Бердичів, здобули Чуднів-Волинський. Українці відійшли майже до Шепетівки… І все ж в упертих боях вдалося визволити Коростень. Українці зайняли лінію Коростень – Київ. У боях полонили 3000 московських солдатів та кільканадцять штабів – полкових і дивізійних [77, с. 31, 32].

18 березня козаки відібрали назад Житомир. 20 березня під Славечною (три станції на північ від Овруча) війська Північного фронту побили дві більшовицькі дивізії й відкинули їх за Прип'ять. Того ж дня козацтво увійшло в Макарів, Бородянку, Брусилів, Фастів і Бердичів. 22 березня українці зайняли Калиновичі, Мозир і Чорнобиль, де захопили шість канонірок німецького виробництва та 11 аеропланів. Поразки спричинили бунт у 3-й совєтській армії. Бунтівники відмовилися виконати наказ Троцького «повернути Коростень». Під час заворушень повстанці вирізали п'ять батальйонів китайців і латишів. Армію очолив капітан Стретокопитов. 24 березня він привів до українського табору 27 тисяч чоловік та 29 навантажених потягів (891 вагон різної зброї) [77, с. 33]. Потім тульські робітники завзято билися проти червоних.

29 березня бойові операції в основному завершилися. Прип'ять (включно по Чорнобиль) опинилася в руках українців. Але 2 квітня більшовики відбили Фастів та Брусилів. Перед Оскілком гостро постала проблема резервів: де їх взяти, щоб закінчити операцію визволення Києва?

Коли 25 березня до Рівного, де розташувався штаб Північного фронту, прибув Симон Петлюра, Оскілко страшенно зрадів: нарешті прийшла допомога!

Петлюра схвалив стратегічний план Оскілка і передав у його розпорядження корпус Січових стрільців Євгена Коновальця силою 5000 багнетів, а Рівне проголосив тимчасовою столицею УНР, закликавши переїхати сюди уряд та інші установи.

5000 тисяч січових стрільців – добрий кулак, але Оскілкові, щоб втримати фронт, треба було не менше 50 тисяч вояків. До того ж він критично ставився до корпусу Коновальця, стверджував, що бойовий стан його «дуже низький», як, власне, і моральний. Оскілко казав, що січові стрільці у переважній більшості не хотіли воювати з більшовиками [77, с. 33].

Коли уряд і Директорія переїхали до Рівного, Оскілко швидко переконався, що катастрофічні невдачі останніх місяців «нічому їх не навчили». Він бачив, що державний центр і «далі котиться по похилій площині», а вище керівництво не здатне витворити реальної програми порятунку Батьківщини. Замість конструктивної роботи – безпідставні надії, що Антанта врятує Україну. В цьому переконувала кожна зустріч із політичними діячами, міністрами, членами Трудового конгресу чи лідерами партій.

А міжнародне становище України погіршувалося: Антанта, на яку сподівався Петлюра, активно допомагала полякам, котрі хотіли оголосити українські землі східними «кресами» свого «моцарства». Однак польський народ до війни проти України ставився без ентузіазму. Поляки були не проти порозумітися з нею. Оскілко розумів, що боротьба на два фронти – «з комунізмом і капіталізмом» – неминуче призведе до катастрофи, тому й прагнув домовитися з поляками [77, с. 43].

В уряді багато хто теж був проти боротьби на два фронти. Але замирюватись уряд збирався з червоною Москвою, яка окупувала вже більшу частину нашої землі, взагалі заперечуючи право українського народу на державне життя.

27 березня до Рівного прибув Центральний комітет Української партії соціалістів-самостійників, до якої належав і Володимир Оскілко. Після наради постановили: «Змусити С. Петлюру оголосити військову диктатуру на чолі з ним, взагалі розв'язати кабінет, який був цілком зайвим, залишивши замість ресортових міністрів завідуючих відділами, а ціле управління з'єднати коло диктатора, установити при ньому дорадчий орган – Військову раду, котра складалася б з командуючих арміями, начальника Генерального штабу і начальника штабу Дієвої армії, і всю повноту влади віддати в руки військової команди». Справді, які могли бути міністри земельних питань чи народної освіти, коли територія УНР звузилася до однієї губернії?

29 березня делегація ЦК Української партії соціалістів-самостійників у складі інженера Олександра Макаренка, морського міністра адмірала Михайла Білінського, державного контролера Симонова та командувача Північним фронтом Володимира Оскілка відвідала Петлюру. Оскілко зазначав, що Головний отаман вислухав делегацію ніби із задоволенням і визнав пропозиції ЦК партії самостійників як єдиний вихід з безперервних кабінетних криз і партійних сварок. Петлюра просив погодити це питання з іншими членами Директорії, спонукати їх зректися своїх прав на його користь.

Вирішили діяти швидко, план реалізувати за кілька днів. Та, як тільки делегація від'їхала, Петлюра запросив до себе Ісака Мазепу, Андрія Лівицького та Аркадія Степаненка. Під час наради вони постановили протилежне: не допустити зречення мандатів членами Директорії Федором Швецем і Андрієм Макаренком, що ж до Панаса Андрієвського, члена партії самостійників, то було висловлене побажання, щоб він свої повноваження склав. Вирішено було на противагу планам правих створити лівий кабінет…

Виходило, що Петлюра обманув делегацію ЦК партії самостійників. Це викликало обурення. Особливо розгнівало Оскілка те, що Головний отаман запланував створити уряд з тих партій, які «22 березня у Кам'янці-Подільському вчинили переворот і намагалися зліквідувати Українську Державу на користь Раковського і Москви… Соціалістичний кабінет означав повний розрив з концепцією порозуміння з Європою та Польщею, котре нам так було потрібне» [77, с. 37, 38].

А на Північному фронті насувалися грізні хмари. Вичерпавши за місяць боїв сили, «лицарі-козаки просили просто зі сльозами на очах зміни для відпочинку, лазні, чистої білизни, – писав Оскілко, – а я не міг дати ні того, ні другого, бо все, що тільки можна було кинути на фронт, було кинуте». Все очевиднішим ставало: нового удару фронт не витримає. А червоні готувалися досить поважно [77, с. 38].

Петлюра ж, як завжди, обіцяв все залагодити, допомогти, «але недвозначно вказував» Оскілкові «на неможливість замирення з Польщею», беручи до уваги позицію галичан. Симон Васильович обіцяв Оскілкові повернути частини, які забрав у нього Осецький на спеціально для нього створений Холмський фронт, і замінити їх Галицькою армією.

Час летів, обіцянки лишалися обіцянками. Більшовики ж почали наступ, змусивши Північну армію відступати.

4 квітня близько 9.00 години ранку зі Здолбунова до Оскілка прибула делегація у складі командира корпусу Січових стрільців Євгена Коновальця, заступника начальника штабу Дієвої армії полковника Василя Тютюнника і в. о. військового міністра Григорія Сиротенка. Делегати повідомили, що члени Директорії підписали декларацію про створення нового уряду з членів соціал-демократичної партії та соціалістів-революціонерів на чолі з Борисом Мартосом (насправді члени Директорії Федір Швець і Панас Андрієвський не погодилися на відставку правого уряду Сергія Остапенка). Після цього делегація запропонувала Оскілкові погодитися на мир з більшовиками. Делегати намагалися переконати, «що нема иншого порятунку для нашої держави, як тільки мир на сході та війна на заході». Оскілко ж на «замирення з Раковським і Троцьким» йти не збирався [77, с. 38, 39].

Того ж дня командарм відвідав Петлюру і рішуче заявив про згубність такої політики. Петлюра зробив вигляд (твердження Оскілка), «що буцімто він нічого не знає». Тоді Оскілко добився скликання «державної наради», на якій мали з'ясувати позицію уряду і війська у питанні війни з Польщею і Москвою.

«Настрій в армії при перших чутках про соціалістичний уряд і мир з большевиками страшенно упав, – стверджував Володимир Оскілко. – Майже скрізь і всюди говорилося про зраду у верхах. Старші старшини запитували мене, чи дійсно правда, що й я згоджуюся на мир з большевиками… Були й такі, що погрожували недвозначно на випадок миру. Ще гіршим ставав настрій кожного свіжо прибувшого в столицю України – Рівне. Тут був повний кошмар» [77, с. 41].

Рівне справді перетворилося в дикий ярмарок спекулянтів та урядовців, їхніх жінок і дітей, утікачів звідусіль… «Гульня, кидання направо і наліво державними грошима йшло без перерви день і ніч… Ресторани, кав'ярні, їдальні, паштетні були повні по береги… Рівне було правдивим Содомом! Не було дня, щоб не відбувалося менш десятка вистав з алкогольними напоями обов'язково, не було дня, щоб не сталося пари десятків скандалів в місті, не було ночі, щоб не то урядовці, але директори департаментів, а то й віце-міністр не заночував п'яний у комендатурі міста або не оскандалився ще в більш непристойний спосіб! І це тоді, коли тут же, в відлеглості якоїсь сотні верст, йшла боротьба з ворогом, який ішов знищити навіть ім'я України, де річкою лилася кров, де конали й умирали люде, звідки привозили до Рівного ранених лицарів сотнями, а щодня по вулицях столиці тягнулися довгі похоронні процесії. Хіба це не був баль під час чуми? Хіба не цей Содом деморалізував військо? Як міг стояти фронт, маючи за собою такий державний центр? Чи міг цей центр дати імпульс арміям до активного чину?» [77, с. 41].

Оскілко не раз просив Петлюру перенести столицю з Рівного в якесь інше місто, подалі від фронту. Прохав відібрати сотні міністерських автомобілів на потреби війська, та все марно… Командир 17-ї пішої дивізії Антін Пузицький казав, що йому було «незрозуміле байдуже ставлення до нашого фронту зі сторони вищого командування» [115, с. 24].

Байдужим це ставлення назвати важко: Оскілка, який успішно тримав великий фронт, Головний отаман намагався ослабити, бо вбачав у ньому реальну силу, а відтак загрозу для себе. Петлюра послідовно поборював авторитетних військових діячів – Міхновського у 1917-му, Скоропадського у 1918-му, Болбочана у 1919-му…

8 квітня до Оскілка з Трипілля прибула делегація у складі трьох представників отамана Зеленого – Мищука, Савченка та Добровольського. Зелений писав: «Віддаюсь під вашу високу команду і чекаю наказів. Зв'язок утримуватиму постійний тільки з вами. Петлюра продав Україну большевикам, і раджу вам стерегтися його» [77, с. 42].

Делегати поінформували, що на Великій Україні скрізь почалися селянські повстання проти червоних. А на Північному фронті ініціативою заволоділи більшовики. 10 квітня вони прорвали фронт і захопили Житомир…

11 квітня 1919 р. у Здолбунові відбулася «державна нарада». На ній в. о. військового міністра Григорій Сиротенко виголосив коротку заяву від імені Ради Міністрів: «Кабінет стоїть за замирення з большевиками і війну з поляками, мотивуючи тим, що майже вся територія України зайнята большевиками, котрих, як факт, ми мусимо признати, і краще знайти спільну мову з Раковським, ніж з буржуазною Польщею» [77, с. 43].

Після палкої дискусії між впливовими учасниками наради Головний отаман підсумок не підбив, своєї позиції не закарбував, а поставив питання, яке мав право вирішувати особисто, на голосування. Наслідки голосування були такі: Григорій Сиротенко, командувач Холмського фронту Олександр Осецький, командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець і начальник його штабу Андрій Мельник були за замирення з більшовиками і за війну з поляками. Командувач Північного фронту Оскілко, генерали Володимир Сінклер та Всеволод Агапієв були за мир з Польщею і війну з більшовиками, Михайло Омелянович-Павленко виступив «за війну з поляками, і тільки». Симон Петлюра та Андрій Макаренко утрималися від голосування [77, с. 44].

Командарм зрозумів, що уряд Мартоса ось-ось почне, як уже не розпочав, переговори з Раковським «на предмет ліквідації України». На знак протесту Оскілко разом з Агапієвим покинули нараду. Того ж вечора в Рівному командарм скликав засідання ЦК партії самостійників, де «представив результати історичної державної зради в Здолбунові» [77, с. 44, 45].

Невдовзі про здолбунівську нараду знала вся 78-тисячна Північна армія. Почалося дезертирство свідомих вояків. «Стійкі націоналістичні елементи почали кидати фронт і ватагами по кілька сот стали прориватися в запілля ворога (на з'єднання з повстанцями. – Ред.)». Катастрофа ставала неминучою [77, с. 45].

«…Фронт посувався на захід, меншала територія України, большевики збільшували свою агітацію всередині, підіймалися повстання – коло Дубна на чолі з Рикуном, Дермансько-Здовбицьке – (на чолі) з Комаровим. Уже в Рівному було чути вночі гарматні гуки з заходу» [77, с. 45].

Уночі 22 квітня більшовики повели рішучий наступ на всьому фронті, а поляки в той же день зайняли станцію Антоніни, що за 20 верст на захід від Сарн, та почали перекидати через Ковель до Володимира-Волинського дивізії Станіслава Галлера.

Петлюра, Осецький і штаб Дієвої армії теж завдали удару Північній армії, звільнивши з посади начальника штабу фронту Всеволода Агапієва, який тримав у своїх руках всі нитки управління армією [77, с. 46]. В Оскілка було відібрано інтендантські армійські склади…

Проти ночі 25 квітня ЦК Української партії соціалістів-самостійників у відчаї постановив здійснити державний переворот, усунути Петлюру як Головного отамана і Андрія Макаренка як члена Директорії та уряд Мартоса, який вів промосковську політику. Мандат на переворот було видано Володимиру Оскілкові [77, с. 47].