355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 28)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 38 страниц)

Микола Ґалаґан

Постанова про припинення кримінального переслідування за ст. 54–13 УК УРСР не означала, що Проходу випустять на волю. Адже була ще ст. 54-2. 28 вересня 1945 року справу кубанця відіслали на розгляд Особливої наради НКВД СССР – щоб перекваліфікувати звинувачення.

Минув жовтень, настав листопад, а на розбиті шибки в камері в'язничне начальство не звертало уваги. Було холодно. Старечий організм Максима Славінського не витримав. У тяжкому стані його перевели до лікарні. «Там він і помер, не маючи близької душі біля себе. Де його закопали й хто закопав, невідомо… Так безславно відходили зі сцени української національно-культурної чинности старі діячі, якими мали б пишатись усі шануючі свою національну гідність українці. Але сталося навпаки…» [97, с. 337].

У грудні Прохода настільки заслаб, що його знову помістили у лікарню. Тут він сподівався зустріти Максима Славінського, з яким хотілося згадати щасливі роки, проведені в господарській академії. Але виявилося, що 23 листопада професор відійшов у засвіти. У в'язничній лікарні Василеві довелося лежати поруч з Миколою Ґалаґаном, до якого особливої симпатії не мав.

А Ґалаґан був людиною небуденною і теж, як і Прохода, за своє життя не раз прислужився Україні. Народився він 24 вересня 1882 року в с. Требухів Остерського повіту Чернігівської губернії (тепер Броварський район Київської області). Революційну діяльність почав 1902 року в Київському університеті як член Української студентської громади. Наступного року вступив до Революційної української партії. Працював пропагандистом при комітеті Київської вільної громади РУП.

«Революційної практики» учив його Петро Канівець. Від нього Микола дізнався, як носити прокламації, літературу, друкарський шрифт (щоб їх не вилучили), як уникати переслідування шпигунів. Та, попри конспірацію, Ґалаґана 4 лютого 1904 року все ж арештували і запроторили до Лук'янівської в'язниці. Тоді на знак протесту проти утисків тюремної адміністрації, яка скасувала існуючі досі привілеї для «політичних», Микола з товаришами оголосили голодування.

Сидіти було навіть цікаво, адже в Лук'янівці зібралися відомі революціонери, високоосвічені люди. Змістовні бесіди переростали в диспути. Можна було слухати реферати та читати газети, які нелегально передавалися в'язням: «Іскру» та «Революційну Росію».

Офіційно Миколу звинувачували в належності до РУП та у зв'язках із закордоном. Ґалаґану стелилася вже дорога на Північ, але якраз тоді в царя народився «наслєднік». З тієї нагоди вийшов маніфест, яким зменшувались терміни покарання. Отож після 8 місяців перебування в Лук'янівці Миколу випустили на волю.

Ґалаґан відновив навчання в університеті, а разом з тим і партійну діяльність. Як організатор Української соціал-демократичної спілки він працював у Чернігівській, Київській і Полтавській губерніях. Мав пістолет. Неодноразово потрапляв у складні ситуації, в тому числі й перестрілки. Невдовзі його обрали членом Головного комітету спілки і призначили технічним секретарем УСДС.

Та жандарми не дрімали. Після низки ударів вони розгромили провід УСДП. Ґалаґан залишився чи не єдиним активним членом керівництва. Але і його провокатори та шпигуни облягали з усіх боків. Спілка була приречена.

Самого Миколу взяли під пильний жандармський нагляд. На початку 1908 року він мусив передати зв'язки іншим членам спілки, щоб після арешту, якого він весь час очікував, не перервалися зносини з осередками у провінції. Шкода була віддавати свою «спадщину»: 63 печатки різних урядових установ (міських та поліцейських управлінь, волосних правлінь, печатки про реєстрацію в поліції і т. ін.) та відповідні копії оригінальних підписів осіб, які візували документи. Був у Ґалаґана й значний запас незаповнених російських та австро-угорських паспортів. Взагалі за час роботи він навчився витравлювати на папері чорнило і відбитки печаток, фіксувати вимитий папір – так, що на ньому знову можна було писати чорнилом. Він умів робити зі старих паспортів нові, видані вже на інше ім'я. Микола володів усіма тонкощами паспортної системи Росії, добре знав, коли видається рожева, коли зелена, а коли й сіра паспортна книжечка, яка підкладка в ній має бути. Немало по Російській імперії жило людей з паспортами, виготовленими требухівським козаком, – під час перевірок поліцейські оцінювали їх як справжні [21, с. 165].

Шкода Миколі було розлучатись із таким набутком. Та що зробиш?!

Невдовзі на обрії замаячила неминуча служба у ворожій для нього російський армії. Про це Микола думав із жахом і огидою… І той день настав. Призначення одержав до 29-го Чернігівського пішого полку, дислокованого в м. Рожанах, близько прусського кордону… Восени 1911 р. Ґалаґана підвищили до прапорщика запасу армійської піхоти. У цьому званні він і пішов на «германську» війну. Гіркий парадокс: Микола Ґалаґан мусив захищати російське самодержавство, проти якого боровся майже 10 років і в праві на існування якому відмовляв…

На початку березня 1917 року на фронт почали просочуватись неясні чутки про заворушення в Петрограді. Після кількох днів напруженого чекання стало відомо, що цар Микола II відрікся від влади. Відрікся і новий цар Михайло. До влади прийшли Державна дума й Тимчасовий уряд.

В армії заклекотіли мітинги. Почали творитися різноманітні комітети та ради: ротні, полкові, дивізійні. З ініціативи Миколи Ґалаґана 8 березня зійшлися полкові старшини. Вони й обрали його головою комітету. Того ж дня поручник Ґалаґан допоміг створити солдатський полковий комітет. А 9 березня з його ініціативи постала Українська полкова рада.

Українська стихія, як той дух Божий, пронизувала наскрізь організм полку. Всюди було чути українські пісні, їх співала навіть «кацапня», страшенно перекручуючи наші слова. Вояки-українці не ховаючись балакали між собою по-своєму. Навіть старшини відступали від приписів вживати лише російську мову. Але росіяни виявляли поблажливість доти, доки йшлося про право українців на мову, свою школу та книжку, але коли збагнули, що йдеться про стосунки між двома народами, то «взбєлєнілісь». Та чим голосніше шипіли росіяни, тим більше з'являлося аргументів на користь організації українців, зокрема й задля самооборони [22, с. 98, 99].

А тут із Києва дійшли чутки про величезну українську маніфестацію. Це справило на українців полку величезне враження, додало сил, енергії та завзяття. Київ ставав для них столицею. Вкраїнська справа в полку отримала «законну» підставу. Микола Ґалаґан зрозумів, що необхідно терміново зв'язатися з Центральною Радою.

Оформивши відпустку, на початку квітня він опинився в Києві. Відразу звернув увагу на надзвичайну інтенсивність громадського й політичного життя. Зі здивуванням дивився Микола на людей, які ще вчора були палкими російськими патріотами, раділи успіхам Москви, збирали гроші на подарунки «мілим салдатікам», і раптом ця величезна маса перетворилася на патріотів своєї справжньої Батьківщини – України…

У житті Ґалаґана все змінилося. 6 червня його прийняли до 1-го Українського козацького полку імені гетьмана Богдана Хмельницького на посаду помічника ад'ютанта (значкового) полку, який тоді очолював підполковник Олександр Шаповал. У полку панував «дух полуботківського клубу»: переважна частина старшин і козаків були свідомими українцями, переконаними і рішучими українськими самостійниками. Нового помічника значкового, соціаліста за переконаннями, щоправда, зачепило за живе «не тільки критичне, але й просто негативне ставлення (богданівців) до політики Центральної Ради», зокрема й «гостро негативне» ставлення до соціалістів. І це при тому що в питаннях теорії соціалізму богданівці не дуже розбиралися і не дуже нею цікавилися, «капітальних праць соціалістичних авторів» не читали [22, с. 167].

Якось не подумав Микола, що негативна оцінка богданівцями соціалістичних ватажків Центральної Ради базувалася не на теорії, а на практиці, на оцінці їхньої непевної діяльності. Це була політика уласкавлення ворога та ще й запобігання у нього ласки. Такого приниження душа національно свідомого, правдивого українського вояка стерпіти не могла…

Невдовзі Микола став ад'ютантом командира Богданівського полку, членом Центральної і Малої Рад та Всеукраїнської ради військових депутатів. А у грудні 1917-го Центральна Рада відправила його на Кубань і Дон з дипломатичною місією.

Приїзд української делегації припав на час, коли у Катеринодарі зібралася Крайова рада. За домовленістю з головою Законодавчої ради Миколою Рябоволом виступ із привітаннями від Центральної Ради запланували наступного дня, 12 грудня, коли до козацьких делегатів мали приєднатися представники іногородніх. Та вже ввечері 11 грудня Микола Ґалаґан і Євген Онацький не втрималися й відвідали вечірнє засідання Ради – аби роздивитися, що воно таке за Кубанська рада. Її член Іван Макаренко супроводжував українських делегатів. Він завів їх до однієї з урядових лож. Тут сиділи відомий історик Федір Щербина та лідер черкесів Султан Шахим-Гірей. Відбулася коротка і сердечна розмова – як між старими друзями. Та вже починалося засідання Кубанської ради…

Микола Ґалаґан з цікавістю розглядав делегатів – поважних, переважно сивовусих козаків, що зайняли партер театру. Зібрання було мальовниче-привабливе – в залі сиділи живі запорожці…

Відкривши засідання, Микола Рябовол повідомив, що для переговорів з кубанським урядом до Катеринодара прибули делегати Української Центральної Ради. Обернувшись у бік Миколи Ґалаґана та Євгена Онацького, Микола Рябовол привітав братів з Великої України.

Весь зал зааплодував. Кількасот очей шукали тих, кого вітають. Тоді Ґалаґан підвівся і поклоном відповів на привітання. Це ніби стало сигналом, і оплески перейшли у справжню овацію. «Якийсь незвичайний ентузіязм опанував присутніх… Члени Ради й президія встали зі своїх місць і стоячи продовжували плескати… Не вихор, а ураган і грім оплесків наповнив цілу театральну салю…» [23, с. 88, 89].

Делегати Центральної Ради були безмірно зворушені. Погляд Миколи зупинився на групі черкесів, які стояли неподалік ложі. «Вони з не меншою, ніж інші члени Ради, енергією й чуттям виявляли нам свої симпатії, – згадував Ґалаґан. – І ще не можу забути зоріючого натхненням обличчя вже сивого козака, що також стояв неподалік нас. Повним приязні поглядом злегка вогких очей він вдивлявся в наші обличчя, плескав у долоні і, ніби в потвердження всієї глибини й щирости свого почуття, любовно кивав нам сивою головою. Потрохи овація стала стихати і майже зовсім уже уляглась, коли десь із протилежного до нас боку залу кілька більш ентузіястично настроєних членів Ради знову заплескали незвичайно енергійно. Ці оплески невеликої групи підхоплені були цілою салею, і сцена овації повторилась знов. Скільки часу вона тривала – сказати не можу… – продовжував Ґалаґан. – В кожному разі вона мене глибоко зворушила. Після неї я певний час не міг спокійно слідкувати за дальшим перебігом засідання Ради… Думалось: ніякими людськими силами не можна штучно викликати подібне виявлення почуття й настрою; це сама стихія, яка глибоко захвилювалась також і на просторах України; ця українська стихія така буйна й могутня, що пірвала за собою й своїх інонаціональних земляків (бо ж серед членів Ради була й значна кількість козаків-лінійців); не може бути, щоб виявлена з таким ентузіязмом непереможна сила біопсихічного зв'язку й споріднености душі двох частин одного народу не розвинулась у щось більше, ніж почуття близькости й любови, мусить це почуття перетворитись у свідомість єдности, а за нею мусить прийти й створення інших форм співжиття окремих віток одного народнього дерева, одної нації» [23, с. 89, 90].

Доля кубанця Василя Проходи, з яким Микола Ґалаґан зустрівся у Лук'янівській в'язниці, їхня спільна служба в українській армії цілком підтвердили ці слова.


Буковинець Йосип Безпалко

У січні 1946 року Василя Проходу виписали з лікарні і перевели на третій поверх столипінського корпусу, а після чергового лікарського огляду – до камери слабосильних. Тут він знову зустрів своїх приятелів – Валентина Садовського та Йосипа Безпалка, а також волиняка А. Демчука, випускника високої торговельної школи у Празі.

Садовського і Безпалка кубанець знав ще з Подєбрад. Валентин Садовський був заслуженим українським діячем. У добу Лютневої революції він став членом-засновником Центральної Ради. У червні 1917 року обійняв посаду Генерального секретаря судових справ, виконував обов'язки голови Генерального секретаріату. У січні 1918 року як член Малої Ради голосував за IV Універсал. У часи Директорії був міністром праці кількох урядів. Виявив себе і як науковець: член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка Валентин Садовський написав низку праць з економічної географії, демографії, а також національної політики ВКП(б).

Про Безпалка як діяча СВУ Василь чув ще в австрійських таборах. Революційну діяльність Йосип почав вісімнадцятирічним юнаком – 1899 року він заснував таємний гурток гімназійної та студентської молоді. У 1901–1902 роках редагував орган національної організації – газету «Буковина». Був засновником першого на Буковині товариства «Січ» і редактором учительського часопису «Промінь». У 1907–1908 рр. працював крайовим секретарем профспілок. Заснував і очолив Буковинську крайову організацію Української соціал-демократичної партії (1906–1918), газету «Борба» (1908–1914, 1918). Від 1914 року у Відні активно співпрацював із СВУ. Від 1915-го проводив національно-просвітницьку виховну роботу серед українців, полонених російської армії, у таборах Фрайштадт (Верхня Австрія) та Раштадт, Зальцведель і Вецляр (Німеччина), якраз тоді, коли у таборах перебував Прохода.

1918 року Йосип Безпалко став членом Української національної ради Буковини і мером Чернівців. Як делегат від буковинців брав участь в урочистому засіданні Директорії й уряду, присвяченому святу Злуки земель України. Був Безпалко і членом Трудового конгресу, що відбувся у січні 1919 року в Києві, та членом Національної ради ЗУНР. У 1919–1920 роках працював міністром праці в уряді Бориса Мартоса. Від 1922 року викладав німецьку мову в господарській академії у Подєбрадах. Опублікував низку статей і розвідок про німецько-слов'янські взаємини у ХIХ – ХХ століттях. 1938 року Безпалка обрали головою Українського січового союзу, а 1945 року, у Празі, він, як і багато українських діячів, потрапив до рук «російських визволителів».

Прохода зазначав, що Безпалко був фізично слабкий – як-не-як, а 13 травня 1946 року йому мало виповнитися 65 років. Єдиною його радістю був тютюн, який він вигравав у шахи, зроблені з хліба співв'язнем-художником. Цигарка приглушувала почуття голоду і дарувала насолоду – таке рідкісне почуття у в'язниці.

Маляр мав ще й дар оповідача. Коли його не стало в камері, взявся оповідати Прохода. Він переказував вуркам зміст «Американської трагедії» Теодора Драйзера, «Кармалюка», роману «Герой нашого часу» Михайла Лермонтова, оповідання «Собака Баскервілів», «Про сім повішених» Леоніда Андреєва та роману Домініка «Стопами Чингісхана». Його слухали уважно, ще й частували цигарками.

12 липня 1946 року в Москві в. о. прокурора відділу у спеціальних справах, молодший радник юстиції перекваліфікував обвинувачення В. Проходи зі ст. 54-2 УК УССР на ст. 58-4 УК РСФСР, продемонструвавши всю нікчемність законів УССР.

Справу Проходи передали на розгляд Особливої наради при МВД СССР…

Одного серпневого дня Йосипа Безпалка викликали на коридор, щоб оголосити постанову «Особого совещания» НКВД. Вирок не найтяжчий – 5 років «вільного» заслання в Новосибірський край. Але ж Безпалкові було 65 років!

Буковинець впав у депресію. Проході сказав, що «такої далекої дороги він не витримає» і не уявляє, що робитиме на тому «вільному» засланні [97, с. 355]. Василь заспокоював, казав, що можна спробувати влаштуватися вчителем німецької мови в якійсь школі й таким чином вижити. А про себе Прохода міркував: якщо міністру уряду УНР дали 5 років поселення, то йому, начальникові штабу бригади, який мусив виконувати накази командування, дадуть ще менший термін.

Ой як помилявся він!

9 серпня Проході, знову-таки в коридорі, оголосили 10 років каторги!

Так зловорожа Москва оцінила «контрреволюційну» діяльність українського старшини.

Як витримати виснаженому дистрофією п'ятдесятишестирічному чоловікові 10 років Сибіру?! Василь впав у депресію. Жити не хотілось… Та за кілька днів у нього виникло страшенне бажання пережити тих, хто понівечив йому життя, – «батька» Сталіна і його поплічників.


Олександр Гайманівський

Відкаравшись півтора року в Лук'янівській в'язниці, Василь пішов на етап. І знову зазнав тяжких моральних та фізичних мук – і від конвоїрів, і від вуркаганів.

Харківська тюрма була переповнена. Першу ніч довелося провести на сходах одного з корпусів. А наступного дня в камері для слабосильних Василь зустрів доктора Олександра Гайманівського.

Народився Гайманівський 6 квітня 1886 року у родині панотця Миколая в с. Хмільниця, що неподалік Чернігова. Матір'ю його була Ольга Тарасович.

1905 року Олександр закінчив Чернігівську класичну гімназію. Прослухав два курси медичного факультету в Київському університеті Святого Володимира, витримав всі іспити, а 1908 року перейшов на правничий факультет. Заробляючи на життя репетиторством, «затримався в університеті до 1914 року». Коли почалася війна, його мобілізували як санітара. Невдовзі подав документи в Демидівський державний юридичний ліцей у Ярославлі. 1916 року успішно склав іспити, одержавши «свідоцтво про закінчення фахової юридичної освіти» (диплом ліцею відповідав дипломам російських університетів) [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].

У березні 1917 року Гайманівський закінчив Олександрівську військову школу в Москві й перейшов до української армії (полк імені Петра Дорошенка). У листопаді 1917 – квітні 1918 року брав участь у формуванні військового міністерства УНР як помічник начальника інспекторського відділу Головного штабу армії пана Скрипчинського.

1918 року хорунжого Гайманівського призначили представником Міністерства внутрішніх справ при анкетно-слідчій комісії Центральної Ради. Від липня 1918-го він – урядовець цивільного департаменту Державного Сенату. Під час повстання проти гетьмана у листопаді 1918 року знову пішов до Республіканського війська.

З квітня 1919 року працював секретарем судової частини штабу Дієвої армії УНР. Виявив себе і як слідчий суддя Вищого суду Запорозької дивізії, т. в. о. голови Вищого суду Запорозької дивізії та слідчий суддя 1-го Вищого військового суду (липень 1920–1922).

У Надзвичайному суді для розгляду справ заарештованих контррозвідкою штабу Дієвої армії отаманів Олександра Палієнка, Йосипа Біденка, Святненка, Івана Семесенка і полковника Яценка виступив як захисник. Підпис діловода Гайманівського стоїть у листі завідувача Військово-судовими справами Царківа голові Державної слідчої комісії про виконання присуду над полковником Петром Болбочаном. З квітня 1920 року Гайманівський служив у Волинській дивізії, яка брала участь у Першому зимовому поході. Завідував судовою частиною штабу «армії генерала Михайла Омеляновича-Павленка» [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].

Після поразки Армії УНР опинився в таборах для інтернованих. З кінця 1920 р. брав участь у з'їздах українських студентських громад Польщі та Всеукраїнській студентській конференції у Празі. 1922 року у Стшалкові очолив Студентську громаду табору. Сотник Гайманівський викладав законодавство в Юнацькій школі і на курсах старшин у таборі Стшалково.

Від 5 березня 1923 року він працював професорським стипендіатом, а з травня наступного року – асистентом кафедри історії українського права Українського університету у Празі. Був членом президії і секретарем Українського правничого товариства в ЧСР (з лютого 1924) та деканом правничого факультету Українського вільного університету у Празі.

«13 квітня 1934 р. у Празі з ініціативи Товариства українських правників та Товариства запорожців на спеціальному засіданні було розглянуто всі існуючі на той час в еміграції документи та заслухано свідків, причетних до справи (полковника Петра Болбочана). Під час слухань головували українські правники: професор О. Гайманівський, який виголосив основну доповідь, та професор С. Шелухін». У засіданні взяли участь почесний голова Товариства запорожців Михайло Омелянович-Павленко, голова філії Товариства запорожців у Празі підполковник Микола Россіневич, сотник М. Самойлович, професори Леонтій Шрамченко, Никифор Григоріїв та Борис Мартос і колишній міністр уряду УНР Йосип Безпалко, члени Директорії Андрій Макаренко і Панас Андрієвський. «О. Гайманівський фахово розібрав ситуацію, що склалася у зв'язку з призначенням державним інспектором М. Гавришком П. Болбочана на посаду командувача Запорозької групи. Він переконливо довів, що в діях інспектора не було складу злочину, оскільки він чинив у межах закону про Державний інспекторат. На цих зборах… фактично відбулась повна реабілітація П. Болбочана…» [122, с. 158, 257, 364].

1945 року московська рука дотягнулася й до Гайманівського…

Лише три дні пробув Прохода у харківській тюрмі. За цей час Гайманівський встиг познайомити його з лікарем-українцем в'язничного стаціонару. Гайманівський запропонував Проході заявити себе хворим і «прохати про визнання нездібним для дальшого етапу». Але Василеві вже «остогидло валятися у в'язниці». Він хотів потрапити до табору, «влаштуватись на більш-менш відповідну роботу і не голодувати» [97, с. 359].

І приятелі розсталися на довгі роки.

«З надією, що в мене вистачить сили пережити все лихе, я не втрачав духової рівноваги і молився Одвічному Духу Життя і Буття за моїх близьких і рідних. Дорога до невідомого мене не лякала», – так закінчив свою другу книгу спогадів «Записки Непокірливого» Василь Прохода.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю