355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 18)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 38 страниц)

Нестерпне «лікування»

Два тижні Василь лежав у гарячці у польській лічниці Чорткова. Довідавшись, що в Коломиї є український шпиталь, він, хоч був дуже слабкий, вирушив туди потягом.

Шпиталь виявився двоповерховим будинком на околиці міста, нашпигованим дерев'яними ліжками із солом'яними мішками замість матраців, солом'яними подушками, брудними простирадлами та старезними, бувалими в бувальцях, ковдрами. Обслуговували поранених і хворих санітари в замащених плащах. «Шпитальної білизни не було. Пральні, ванних кімнат та купальні шпиталь також не мав, а тому воші вважались звичайним явищем». Шпиталь цілком відображав загальний стан армії. Ситуація ускладнювалася, бо громадянство Коломиї до долі поранених вояків Армії УНР виявилося байдужим [96, с. 402].

Зате лікар не покладав рук. Він один намагався полегшити страждання понад сотні стражденних. А що зробиш без медикаментів, інструментарію та медичних приладів! Лікар признався Проході, що без відповідного приладу не може випомпувати з плевральної порожнини сукровицю, – організм мусив сам позбавитись від неї. Та де було набратися сил при тому убогому харчуванні? Глевкий хліб з остюками, замість супу якась бурда. Доводилося їсти і «заржавілі» оселедці, добре, що хоч з картоплею…

Все ж організм Василя хворобу перемагав. За два тижні йому стало легше. Він уже виходив до міста. Маючи трохи польських марок, купував «на макове зерня» білого хліба та цукру, чим трохи підживлював себе.

Та перебування у шпиталі ставало нестерпним. На черговій лікарській комісії Прохода попросив визнати його здоровим і відпустити. «Лікар не погоджувався з цим, – розповідав Василь, – але я рішуче заявив, що самовільно відійду, як це дехто зробив, не витримавши такого «шпитального» режиму. Тоді комісія ухвалила дати мені двомісячну відпустку для остаточного видужання та двісті марок допомоги. Свідоцтво «Постійної лікарської комісії при військовім запасовім шпиталі ч. 1, з дня 26 жовтня 1920 року, ч. 767» я дістав, але їхати у відпустку не було куди, а до того ж і грошей тих мені ніхто не міг видати. Я вирішив повернутись до своєї Сірої бригади з малою надією… провести відпустку в родині Хаджі» [96, с. 403].

Наприкінці жовтня у вантажному вагоні Прохода із трьома товаришами по нещастю виїхав з Коломиї на схід. Коли всі замерзли, він наважився попроситися до санітарного вагона, але їх не пустили, мовляв, могли «занести воші». А у «теплушках» їхали не хворі, а цілком здорові «позафронтові визволителі». Теплого одягу, крім свого сірого жупана, який Василь отримав від австрійців 1918 року, не було. Від холоду сильно боліло у грудях. «Я дістав плеврит, – казав він, – і не міг без болю трохи глибше дихати» [96, с. 403].

У Гусятині Прохода звернувся до коменданта з проханням допомогти дістатись до 4-ї Сірої бригади. Той відповів, що фірманок для перевезення людей не має. До наступного етапного коменданта можна доїхати підводою, але де її взяти…

Було дуже холодно. Знайти притулок у теплому помешканні в Гусятині не вдалося. Тому Василь вирішив йти пішки до Кутківців. А здолати треба було 15 верст… Все ж йому пощастило – підвіз селянин.

По дорозі Прохода зустрів з півсотні полонених більшовиків. Їх охороняло двоє вершників. Більшість бранців були роздягнені. До кінця життя Василь Прохода не міг забути жахливий вигляд кількох чи то татар, чи то монголів, босих і голих. Їхні ноги розпухли й кривавилися. Вони йшли і голосно плакали. Від такого гнітючого видовища у Василя перестало боліти в грудях.

– Ви що, звірі якісь? – крикнув він з обуренням до конвоїрів. – Чому женете цих людей босими по морозі? Чому не відпустите їх? Хай би йшли куди хочуть, воювати вони вже не будуть.

– А вам яке діло до них? Ми виконуємо наказ допровадити їх до табору полонених, а там хай роблять з ними що хочуть. Вони також хочуть дійти до того табору, бо не мають куди йти. Ми їх насильно не гонимо.

Прохода кинув кільком полоненим якесь шмаття, щоб вони обмотали собі бодай ноги. А в душі помолився за них: «Спаси їх, Боже, від людської нелюдськості!»

У Кутківцях етапним комендантом виявився старий сірожупанник Таран. Він прийняв Василя як рідного. У його теплій кімнаті Прохода ожив і відчув, що світ не без добрих людей. Наступного дня Таран допоміг товаришеві від'їхати до Городка, де перебував штаб Дієвої армії. Він «не був великим й роздутим, як звичайно бували всі штаби, – згадував Василь Прохода. – Командуючий армією генерал Михайло Омелянович-Павленко був скромним і не любив великого складу штабових прислужників. Таким же скромним був і начальник штабу полковник генштабу Липко, а ще скромнішим був начальник оперативної управи полковник генштабу Віктор Кущ. Я вже не пам'ятаю назв всіх управ штабу. З них були чинними: інспекторська на чолі з полковником Ткаченком, технічно-інженерна – з полковником інженером (Олександром) Козьмою, інтендантська, або постачання, – з полковником генштабу Петром Єрошевичем, а також воєнно-історична – з генералом генштабу (Олександром) Пороховщиковим. До останньої належав головний священик армії протоієрей о. Павло Пащевський» [96, с. 405].

У технічній управі Василь здибав свого приятеля з 21-го куреня 3-ї Залізної дивізії поручника Бордоноса. Він, як і Таран, підбадьорив «знищену в поневіряннях душу (Василя), збідачілу після (по)ранення», коли він став нікому не потрібний [96, с. 405].

Від Бордоноса Прохода довідався про успішну кампанію української армії та про зраду поляків, які сепаратно підписали з москалями мир у Ризі, чим змусили зупинити блискучий наступ. Тепер проти українських дивізій, які стали постоєм у Могилеві, Барі та Меджибожі, більшовики збільшили свої сили. Волинська дивізія відпочиває десь у районі Деражні. Але становище непевне. Очевидно, доведеться відступати.

Відрадивши Василя їхати в Могилів до Олі Хаджі, Бордоніс представив товариша начальнику оперативної управи Вікторові Кущу. І той 3 листопада прийняв кубанця вартовим старшиною в оперативний відділ штабу Дієвої армії УНР. У ньому, крім Куща, працювали підполковник Яроцький та поручник Золотаренко, а у відділі розвідки – сотник Шпилінський і поручник Петро Кожевників.

Квартирував Василь у жидівської родини, яка поставилася до нього по-людськи. В одній із двох маленьких кімнат розкладали йому на ніч ліжко, застилали чистим простирадлом, давали справжню подушку та ватну ковдру. А вранці ще пропонували каву. Але Василь завжди казав, що поснідає у штабі, хоч там ніяких сніданків не було. Тож ходив вічно голодний. Коли господиня побачила, що квартирант залишає у ліжку воші, запропонувала попрати йому білизну. А він навіть мила не міг дати, бо з особистих речей у нього була ще пара брудної білизни та рушник. Тож дочка господині Рита випрала, одна за одною, дві пари білизни. Це була велика радість для Василя!

Взагалі, жиди мали до нього довіру. Під час воєнних дій він не раз ночував у їхніх родинах. І його завжди приймали радо. Якось у Новій Ушиці він теж зупинився у жидівській хатині. Пізно ввечері до неї, прохаючи захисту, забігли молоді жидівки. Виявилося, що в Новій Ушиці, крім частин Залізної дивізії, зупинилися й частини Київської дивізії Юрка Тютюнника. Її козаки і вирішили «побавитися». Разом із комендантом штабу Прохода ліквідував безчинство п'яних як чіп козаків, які вимагали контрибуції. І в подальшому Василь дбав, щоб військові не чинили кривди мирному населенню, хоч би то були і жиди. У своїх спогадах Василь Прохода зазначав, що за час його перебування в 7-й стрілецькій та 4-й Сірій бригаді не було жодного випадку «протижидівських виступів» [96, с. 405].

Те саме можна сказати і про 1-шу Сіру дивізію.


Кінець збройної боротьби

О 24 годині 9 листопада закінчилося перемир'я з більшовиками. Замість того щоб дати наказ атакувати першими ще до закінчення перемир'я або ж перейти в наступ тієї ж ночі, командарм постановив виступати 11 листопада.

Росіяни скористались помилкою й о 7.00 10 листопада навалилися на наші позиції. Українська армія не витримала і покотилася до Збруча. З Городка розпочав свій шлях на захід і Василь Прохода. Відходив разом з оперативним відділом штабу армії одним з останніх.

Переночували, здається, в Кутківцях. Усю ніч Василь прочергував у селянській хаті біля телефонного апарата. Та зв'язку з більшістю бригад не було. Під ранок до хати зайшли Віктор Кущ та старшина Яроцький, а за ними й Михайло Омелянович-Павленко.

– Так що, панове? Гадаєте, що наша справа вже програна? – бадьорився командарм. – Ми ще зможемо з кіннотою знову піти в партизанку. Ми тепер у ліпшому становищі, як торік.

Кущ і Яроцький делікатно промовчали, а Прохода наважився відповісти:

– Це правда, пане генерале! Проти минулого року ми справді в ліпшому становищі. Але й большевики тепер значно сильніші. До того ж вони мають тепер цілком вільні руки й не дозволять вже «походувати» по Україні.

– Це ви від поранення стали таким песимістом? – парирував генерал.

Омелянович-Павленко намагався знайти спільників для нового походу і в кінній сотні свого конвою, «але й там не знайшов співчуття». Лише отаман Долуд з кінним відділом «побачивши, як нас приймають союзники, подався на партизанку, прорвавшись через лінію большевицького фронту. Ще перед ним поодинокі невеликі групи залишились на Поділлі, заховавшись від переслідування совєтських частин…» [96, с. 413].

21 листопада штаб вирушив з Кутківців до Гусятина. Проході довелося йти всю дорогу пішки, бо селянські підводи відпустили, а власного обозу, як і автомобілів, штаб армії не мав. Відхід піших частин прикривала кіннота, яка постійно вступала в сутички з червоною кавалерією.

Переправа через Збруч провадилась по дерев'яному мосту. На західному березі Збруча поляки відбирали у козаків і старшин зброю, коней, вози з майном. «Багато було таких, що кидали з мосту зброю у воду до Збруча, щоб він відніс скаргу на козацьку недолю до Чорного моря, – писав Прохода. – Так ми відзначили день ангела нашого командарма Архистратига Михайла, меч якого був скерований не проти наших ворогів, але проти нас» [96, с. 414].

Прохода перейшов міст під вечір. «Було дуже холодно, – згадував він. – Зривався сніг… Свіжий вітер проникав до кісток. В грудях кололо. Мені тяжко було дихати» [96, с. 414].

Поляки гнали українців на захід від Збруча. Щоб якось захиститися від сильного вітру, Василь обгорнувся старою байковою ковдрою, але вона мало гріла.

Їх привели на хутори ніби під Васильківцями. Всі хати були переповнені. До однієї втиснувся і кубанець. Напівсидячи біля самого порога, він перебув ніч.

Наступного дня дізналися, що для співробітників штабу армії поляки призначили село Бірки неподалік Тернополя. В Бірки Прохода приїхав на возі постачання штабу одним із перших. Влаштувався в хаті селянина, який дав місце на лавці під образами. На ній Василь і спав. Господиня часом пропонувала дещо з'їсти, за що він був дуже вдячний, бо від свого постачання, крім хліба, нічого не міг дістати.

За кілька днів у селі з'явився підполковник Яроцький зі своїм помічником поручником Золотаренком. «Яроцький був православним з українізованої родини польських шляхтичів, – писав Прохода. – Пізніше він прийняв католицьку віру й як колишній кадровий офіцер, зачислений до генштабу, вступив на службу до польського війська. Поручник Золотар-Золотаренко походив з української шляхетської родини десь з Полтавщини. Був він високий, стрункий, смаглявий, спокійної вдачі, його не вабила ані горілка, ані гра в карти. Поселили їх у хаті одного старого жида, що мала лише одну велику кімнату… В ній була перегородка-закапелок, за якою містився жид зі своєю сорокалітньою донькою. В кімнаті було залізне ліжко для Яроцького й стара канапа для Золотаренка. Вони вирішили й мене взяти до себе, діставши для мене розкладне ліжко, що на день складали. В тій жидівській кімнаті повітря було чистіше, дітей не було, а спати на тому ліжку було ліпше, ніж на лаві, а тому я перейшов від селянина до них. Втрьох якось веселіше було кепкувати над нашою недолею» [96, с. 415].

У сусідньому селі розмістилися рештки 4-ї Сірої бригади. При першій нагоді Василь поїхав туди. Зустрівся з полковником Шепелем, який прийняв по-дружньому. Начальником штабу бригади після поранення Проходи став сотник Олександр Волосевич. «Шепель порадив мені не повертатись до бригади, бо при розміщенні по будь-яких таборах співробітники штабу армії правдоподібно будуть в ліпших умовах, ніж вояки звичайних частин» [96, с. 415].

Особливо сумним був Святвечір 6 січня 1921 року. Замість багатої вечері з кутею, дістали зі свого постачання по півкілограма глевкого, з остюками, хліба, по три «заржавілих» оселедці та по ложці мармеладу. Але друзі кепкували зі свого нещастя, ще й співали: «Мамо, мамо, що ми будемо робити, коли прийде зима…»

Так Василь зустрів своє тридцятиліття.


Пйотркув-Трибунальський

У січні 1921 року поляки почали розміщати інтернованих українських вояків у таборах, збудованих ще німцями та австрійцями під час Світової війни. Штаб Дієвої армії і конвой командарма направили до Пйотркува-Трибунальського. Туди 12 січня 1921 року з Бірок і прибув ешелон № 17546. Було в ньому 232 козаки, 13 цивільних та 179 старшини, одним серед яких був Василь Прохода. 17 січня у таборі з'явилося ще 74 козаки та шестеро старшин. Таким чином, у Пйотркуві зібралося 504 особи [43, с. 97].

Старшин і козаків конвою командарма поселили у двоповерховому будинку з невеликим подвір'ям. За згодою вартового можна було виходити за межі табору. Хто мав можливість, найняв кімнату в місті. Цим насамперед скористались одружені старшини. Козаки, переважно кіннотники конвою, розмістилися на двоповерхових нарах на нижньому поверсі. Старшини ж оселилися на горішньому поверсі мурованого будинку. Керував табором Антін Пузицький.

Вилежавши кілька днів у сумних роздумах, Василь вирішив ставати до праці. Він знав, що робити в таборах. Почав з того, що у кутку поставив стіл – основу читальні та бібліотеки. Йому взялися допомагати сотник Бордоніс, Ілля Хмелюк та Петро Кожевників. На установчі збори «Просвіти» зібралося близько десяти чоловік. Дістали зо два десятки книг, передплатили українські часописи, що виходили у Львові. Почали лекційну діяльність.

Щотижневий огляд політичних подій робив Петро Кожевників. Декому здавалося, що він – більшовицький агент, «бо вступив до української армії перед самим останнім її відступом, і то (одразу) до розвідочного відділу». Але Петро на чутки не зважав і продовжував працювати. Написав і виголосив реферат про історію Запорозької Січі й Василь Прохода. А полковник з інженерно-технічної управи Віталій Гудима прочитав лекцію про перпетуум-мобіле [96, с. 418].

Крім того, просвітяни заснували стінний часопис «Вільне слово і малюнок». Для цього придбали велику, на зразок шкільної, таблицю, на якій вивішували оригінали редакційної статті, заміток, дотепів, сатири й малюнків. Біля дошки сміх не вмовкав. У тих малюнках, зазначав Прохода, «була виявлена ціла епопея минулости й сучасности нашої козацької недолі». Малюнків, віршів та інших матеріалів назбиралось на два томи, які пізніше були надіслані до «Просвіти» у Львів [96, с. 418, 419].

Від 1 березня у Пйотркуві видавався й часопис «На хвилях життя». Його редактор Євген Маланюк публікував спогади про різні епізоди Визвольних змагань, нариси на історичні теми, вірші вояків, малюнки, фотографії [43, с. 98].

У таборі організували школу грамоти для козаків, курси іноземних мов для старшин, курси українського письменства. Розгорнула діяльність Студентська громада, члени якої вже 1921 року вступали до вищих шкіл Польщі. Було створено хор під керівництвом С. Сологуба. Він з успіхом концертував у Пйотркуві та сусідніх містах – Лодзі, Сулєхові, Томашові-Мазовецькому, Опочні. Частину грошей від прибутків хор перераховував студентам [43, с. 99].

У Пйотркуві сталася важлива для Василя Проходи подія – 14 серпня 1921 року його підвищили до рангу підполковника.


Генерал Пороховщиков

Якось навесні Віталій Гудима необачно розповів Проході, що постало таємне військове товариство, яке мало намір усунути Петлюру з посади Головного отамана. До організації увійшли деякі генерали та вищі старшини. «Я тоді назвав цю затію ганебною, – згадував кубанець, – бо з іменем Петлюри була неподільно зв'язана наша минула боротьба… Коли наші вороги ганьблять ім'я Петлюри, яке стало гаслом боротьби за незалежність України, то ми не повинні цього робити. Цей мій виступ тоді налякав полковника (Віктора) Куща. Скликавши збори старшин штабу, він заявив, що про таємне товариство нічого не знає і що я надто сміливо роблю такий закид вищим начальникам. На це я відповів, що коли така акція проти Петлюри не провадиться, то тим ліпше, але коли хтось снує інтриги проти Петлюри, то ми з цим не погоджуємось і рішуче осуджуємо» [96, с. 421].

Час од часу Василь Прохода відвідував о. Павла Пащевського та начальника воєнно-історичної управи генерала Олександра Пороховщикова, які мешкали неподалік.

«Пороховщиков мав «ідею фікс» – заложити орден лицарів руки Святого Іоанна Хрестителя, – писав Василь Прохода. – Він вірив, що Святому Іоаннові була відрубана у в'язниці на примху Іродіяди не лише голова, але й права рука. Мощі цієї руки зберігаються у росіян десь біля Новгорода або Пскова. Тому росіяни все мають успіх у державному будівництві. Завданням цього ордену було відшукати руку Святого Іоанна й перенести її в Україну. Тоді справа нашої державности вирішиться успішно. Від членів ордену вимагалось утримуватись від зносин з жидами, не спати під жидівською стріхою, не фліртувати з жінками, не пиячити й не курити» [96, с. 419].

– Гадаю, що ви поважна й віруюча людина. На мою думку, ви цілком надаєтесь, щоб бути лицарем ордену руки Святого Іоанна, – сказав якось Пороховщиков Василеві.

– Те, що я віруючий, це правда, пане генерале. Але в існування руки Святого Іоанна не вірю. До того ж від радостей земного життя не можу відмовитись, хоч тепер їх не маю. А щодо жидівської стріхи, то я часто під нею бував і нічого злого мені від того не сталось.

– Ви ще молодий і помиляєтесь. Я буду молитись Богу й просити просвітити вашу душу та свідомість.

– Добре, пане генерале! Проти молитви Богу я не заперечую…

Олександр Сергійович Пороховщиков народився 10 лютого 1865 року. На думку Проходи, походив він з білорусів. Був високоосвіченою людиною – закінчив Московський університет, 1-ше Павлівське військове училище (1889) та Миколаївську академію Генерального штабу (1895).

Служив у лейб-гвардії Семенівського полку. Обіймав посади старшого ад'ютанта штабу Київського військового округу, Брест-Литовської фортеці, 4-го округу корпусу прикордонної охорони. 1905 року став начальником штабу військ Уральської області.

1909 року його перевели до Варшавського військового округу, де працював на посадах штаб-офіцера для доручень штабу округу та начальником штабу 8-ї пішої дивізії. У роки Світової війни воював на Південно-Західному фронті, був командиром 145-го піхотного Новочеркаського полку. 1915 року Пороховщикова підвищили до рангу генерал-майора [43, с. 219].

«Він вітав революцію 1917 року, але коли побачив всю жорстокість клясової боротьби, яка викликала нищення не лише буржуазії, але, головне, інтелігенції, він перестав розуміти хід революційних подій та їх доцільність для роду людського. Він молився щиро Богу, вистоюючи на колінах всю службу Божу, вірячи, що лише з Божою допомогою Добро переможе над злом. Українці найбільше відповідали його вдачі, а тому він приєднався до них у боротьбі проти большевизму, який вважав за найбільше зло…» [96, с. 419].

На службу до української армії Пороховщиков зголосився 1918 року. Від 1920 року обіймав посади начальника штабу 2-ї кулеметної бригади, згодом 6-ї запасної бригади Армії УНР, працював викладачем Кам'янець-Подільської юнацької школи. Вже у таборах, 1921 року, отримав призначення на посаду начальника оперативного відділу штабу Армії УНР [43, с. 219].

У панотця Пащевського також була своя ідея фікс. На його думку, вояки мали заснувати у своїх частинах братства Святої Покрови. «Коли знову прийде до походу в Україну, – казав він, – то братчики першими мають йти з образом Святої Покрови й хоругвами. Це пробудить у большевиків віру в Бога, й вони не будуть стріляти в українців» [96, с. 419].

Отак, коли люди вже не вірять у себе, покладаються виключно на Бога.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю