Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 38 страниц)

Оріхів

Оріхів колись був повітовим, але потім став «заштатним» малоросійсько-жидівським містечком. Розмовляли тут російською мовою та на «малоросійском нарєчіі», фактично жаргоні, який місцеві жиди називали «паскудес мовес».

На березі річки Конки в саду розташувався дворянський клуб (інколи він називався купецьким), який мав театральну сцену і чималенький зал. Тут заїжджа «Малоросійська драматична група» в один з літніх вечорів мала ставити п'єсу Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці». Дійшла про це чутка і до Новоандріївки. Але, коли Василь Прохода і Юхим Кудін заявились до Оріхова, всі квитки вже було продано. Розчаровані друзі сіли за столиком у саду клубу. Офіціант (половий) поставився до них відповідно до їхнього одягу – як до панів. І швидко – за винагороду – дістав квитки.

Зала була наповнена вщерть. Оріхівські міщани тривалими оплесками та квітами щиро дякували акторам. Оскільки всі охочі не змогли відвідати виставу, було оголошено, що наступного дня її поставлять удруге.

Гра акторів справила незабутнє враження на Василя та його приятеля. Для Василя «це був перший освідомлюючий чинник, що викликав глибше почуття любові до рідного мистецтва… Мазепа, якого вже двісті років проклинали в церквах, все-таки був страшний… Навчання в школах російською мовою, богослужби церковнослов'янською з російською вимовою, заборона українського друкованого слова… мали зовнішній вплив, вони були лише намулом, що закривав істоту української душі». Тому й така, здавалось, незначна подія, як виступ «малоросійського» театру, пробуджувала національні почуття [96, с. 144, 145].

Хоч і не був Василь Прохода свідомим українцем у свої 20 років, та в ньому «непереможно діяла стихія української природи». Він відчував, що його вдача і характер різниться від росіян. А от до українських селян ставився він як до близьких людей. У їхньому товаристві почувався вільно – як рідний серед рідних. Щирістю відповідали і селяни Новоандріївки, безпомилково вважаючи Василя «своїм». Зате недоброзичливістю палахкотіли росіяни та місцеві малороси-перевертні. Коли Василь у вересні 1912 року складав іспит в Оріхівській реальній школі, то вчителі намагалися «завалити» його – як «хохла», що самотужки «пнеться» вибитися в люди [96, с. 143]. Все ж Василь успішно витримав іспит за шість класів. Це давало йому право відбути військову службу скорочено.

1 жовтня він мав з'явитися до війська. Все село було засмучене його від'їздом. На сільському сході окремим рішенням йому висловили подяку «за зразкову й добросовісну працю з нагородою 25 карбованців на дорогу» [96, с. 144, 146].

Найбільше засмутилася Варя. Хоча всі висловлювали надію, що Василь після служби повернеться, все ж це було прощання.

Армія

30 вересня 1912 року Василь Прохода зголосився до штабу 51-го Литовського спадкоємця царевича полку 13-ї пішої дивізії російської армії. Став він солдатом з вільноприділених у 10-й роті 4-го батальйону, розміщеного в горішній (татарській) частині Сімферополя. Вільноприділені мали кілька переваг: скорочений реченець служби, після закінчення якого вони могли складати іспити на перше офіцерське звання – прапорщика резерву. Окрім того, їм не «тикали», не грубили, не били та не обтяжували фізичною працею.

Через два тижні Проходу направили до навчальної команди, яку очолював капітан Симонович. Помічником його був підпрапорщик Прочухан.

До служби Василь зі студентською молоддю не спілкувався. Про людей з університетськими значками був високої думки. І ось тепер опинився серед них. Спостерігаючи, Василь зауважив, що росіяни, малороси і білоруси виразних національних особливостей не мали, чого не скажеш про жидів, татар і караїмів. Серед цього расового різномаїття Василь виявив і одного українця – миргородського козака Федора Короля, випускника середньої садівничої школи. З ним і потоваришував. Заприязнився і з випускником Петербурзького політехнічного інституту Миколою Юрченком, сином начальника Сімферопольської скарбової палати. Решта малоросів виявилася якоюсь невиразною групою з низькою культурою.

Юрченко прихильно ставився до Проходи та Короля – хоч і кепкував над ними як «хохлами». Якось під час відпочинку в офіцерському наметі він зачепив гетьмана Івана Мазепу. Василь несподівано розізлився.

– Слухай, Миколо Олександровичу! – Вигукнув він. – Не чіпай Мазепу та покинь глузувати над хохлами, бо того хохляцтва в тебе більше, ніж у нас. Хоч ти і шляхтич, але твій рід походить не від Рюрика. Може, в Короля прапрадід був вище твого, бо одне прізвище Король говорить за себе. Може, Мазепа завинив тому, що діти Короля стали мужиками, але це тому, що він сам, як Мазепа, не захотів стати царським холопом.

Василь здивувався сам собі, адже про українського гетьмана він знав тільки з «Полтави» Пушкіна та чув, як того проклинали в церкві.

– Ти, Хоміч, нє обіжайся, – промимрив збентежено Микола, – я нє хатєл тєбя аскарбіть. Но вам, рєбята, нє хватаєт культурной обработкі. Ето ви должни знать.

На тому й помирилися.

Для Проходи важливішими стали стосунки з Королем. Спілкуючись рідною мовою, хлопці тим самим підважували твердження Юрченка, що вона не має перспектив. Король українською володів досконало, принаймні так здавалося Василеві. Її милозвучністю насолоджувався навіть, здавалося би, вщент зросійщений Юрченко.

Кубанець швидко збагнув, що культурний рівень вільноприділених не такий вже і високий. З того часу він перестав дивитися на студентів знизу догори. Комплекс неповноцінності поволі поступався впевненості у власних силах.

Навесні 1913 року Василь закінчив курс прапорщиків резерву, склав перший підстаршинський іспит і повернувся до своєї роти для проходження служби вже як в. о. командира взводу. Бачачи його старанність, ротний Караянов вирішив, що Прохода мусить продовжити навчання у військовій школі. Та Василь не планував собі офіцерської долі…

Якось неподалік казарм кубанець виявив бібліотеку. Завідувала нею привітна жидівка. Після кількох відвідувань Василя вона несподівано запропонувала йому ознайомитися «з науковою літературою, яка в каталозі бібліотеки не зазначена» [96, с. 154]. Василь одразу збагнув, що йдеться про нелегальну літературу, і відмовився, запитавши, чи немає в них української літератури.

– А развє сущєствуєт літєратура на украінском язикє? – здивовано звівши брови, запитала жидівка.

– Я слишал, что такая єсть, – спокійно відказав Василь, – поетому і спросіл.

– Ето, навєрноє, што-то мазєпінскоє. Наш кружок етім нє інтєрєсуєтся, і вообщє ми протів сєпаратізма.

Невдовзі з'ясувалося, що бібліотека виявилася ширмою, за якою ховався осередок російських соціал-демократів. Про їхню ворожість до українців Василеві під час прогулянки розповів Король. Подорожуючи понад річкою Салгир, Федір говорив про минуле України, її поневолення та культурно-національне пробудження, що виявилося у творчості українських письменників, насамперед Тараса Шевченка. Король переказував його твори про славне минуле. З романтичним захопленням він запевняв, що, попри утиски і заборони, вільна Україна постане.

Досі Василь вважав, що українське питання «покінчене указом царського міністра Валуєва» ще 1863 року [25, арк. 140 зв. ], тож з недовірою поставився до оптимістичної перспективи, в яку палко вірив товариш. Кубанець називав його великим мрійником, який не хоче бачити сумних реалій.

– Хто поверне Україну? Кубанські козаки, вірні слуги царського уряду? Чи оті хохли, що живуть на колишніх запорозьких землях? Ні, брате, вони звикли бути малоросами. Та й хто їх пробудить?! Гадаєш, юрченки? Чи, може, наш земляк Прочухан? Та він тебе перший застрелить, як українця…

А Король на доказ своєї правоти декламував Тараса Шевченка:

 
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
 

Хоч і називав Василь товариша мрійником, усе ж відчував, що його думки відгукуються в серці. Але обставини ж не сприяли українцям: міста зрусифіковано, а село «української свідомості не мало», і не лише не читало творів українських письменників, а й навіть нічого не відало про них, в тому числі й про Тараса Шевченка. Навіть сільська інтелігенція задовольнялась набутками російської культури [96, с. 155, 156].

– Хіба знову прийде революція… – якось вихопилося у Проходи. – Тоді, може, за підтримкою російської демократії й вдасться вибороти право на національно-культурний розвиток – щоб село українську книжку побачило та навчилося читати рідною мовою.

Тут вже Король підняв Василя на кпини.

– Може, революція і прийде, – вигукнув він, – але сподіватись на допомогу російської демократії – ілюзія. Якщо самі не будемо боротися за свої права, то ніхто нам їх не забезпечить.

Уперта віра Короля в український народ впливала на Василя і пробуджувала в ньому національні переживання.

Напередодні Світової війни

Перші місяці літа 1914 року промайнули непомітно. В полковому та дивізійному таборах готувалися до великих серпневих маневрів. Але вони не відбулися, бо 30 липня Петербург оголосив війну Австро-Угорщині. А 1 серпня Німеччина виповіла війну Російській імперії.

Темнота поневолених народів Росії була настільки безпросвітна, що після проголошення загальної мобілізації їх накрив дев'ятий вал імперського патріотизму. Мільйони росіян та «інородців» бажали зі зброєю захищати «братів-сербів» від німців. Істерія і запаморочення вразили й українців. Навіть українська інтелігенція «підтримувала войовничий настрій» [96, с. 158]. Симон Петлюра, наприклад, підписав декларацію про лояльність до російського уряду, яку представники народностей країни (крім українців) висловили з трибуни Державної Думи. Підписав та ще й видав окремою брошурою – замість серпневої книжки «Украинской Жизни». Після чого радикальні українці обвинуватили Петлюру «в сервілізмі своєму гнобителеві». Петлюра ж вважав, що «мовчання українців могло створити погляд, що ніби вони не існують або що для них не може бути місця в межах російської державности» [105, с. 11].

Попри патріотичну істерію, Росія до війни не була готова – їй бракувало технічних засобів для ведення воєнних дій. «Навчання у війську базувалось головно на муштрі з наданням переваги «суворовському багнету» («Пуля – дура, штик – маладєц») та безумовному послуху без міркувань і заперечень («Малчать і нє рассуждать!»)…» [96, с. 158].

29 липня оголосили часткову мобілізацію. Василь тоді перебував у дивізійному таборі під Севастополем – виконував залогову службу як вартовий начальник берегових батарей та складів набоїв і мін у Сухаревій балці.

Наступного дня він з полком був уже в Сімферополі. Почалася гарячкова підготовка до відправлення на фронт. Чи не єдиним чоловіком у полку, хто не бажав проливати кров за Росію, був Федір Король.

Василь міг уникнути передової, але і його «захопила загальна стихія – бажання воювати з німцями» [96, с. 160]. І коли начальник штабу полку оголосив, що Прохода поїде навчатися в Тифліську школу прапорщиків, Прохода несподівано висловив готовність їхати на фронт. Начальник навіть нагримав на новоспеченого російського патріота:

– Іспалняйтє пріказ… На фронт єщьо успєєтє. Нє думайтє, што вайна акончітса за пару мєсяцев. Єщьо узнаєтє, какая ана…

І полк відбув без Проходи. А вільноприділені рушили на Кавказ. Їхали через Запоріжжя, Ростов-над-Доном і Баку. Вже в Тифлісі почули, що прийом скінчився. Тож вирушили назад. Не зупиняючись, востаннє проїхав Василь Кубанським краєм. Чи відчував він це?

У Сімферополі зголосились у штабі 34-го резервного батальйону. Василя приділили до 3-ї роти штабс-капітана Миколи Короткова, симпатичної і доброї людини. Переконавшись, що Прохода недаремно мав три паски старшого підстаршини, Коротков не раз довіряв йому командувати ротою – особливо тоді, коли був зайнятий.

На початку жовтня 1914 року вільноприділеним батальйону було наказано виїхати до Севастополя у штаб 64-ї пішої запасної дивізії для складання іспитів на звання прапорщика. З півсотні кандидатів екзамен витримало лише кілька чоловік, серед них і Василь Прохода. Федір Король іспиту не склав, але цим не переймався, бо не хотів бути старшиною ворожої армії і брати на себе частку відповідальності за поневолення України.

15 листопада надійшов наказ «Його Величності» імператора Миколи II про присвоєння Василеві Проході чину прапорщика. Це радості Василеві не принесло, і він ще кілька днів ходив у наплечниках вільноприділеного – доки не отримав зауваження від начальства.

У цей час завершувалась підготовка для відправки на фронт двох маршових рот по 250 чоловік кожна. Коли на нараді офіцерів командир батальйону Богаєвський запитав, хто з «ґаспод афіцеров» поведе ці роти на фронт, охочих не виявилося. Кожний знаходив причину родинного характеру. Мав її і Прохода – адже він більше року не бачив старої матері й мав право на тижневу відпустку, щоб забезпечити рідних матеріально з коштів, які видавала йому держава. Та вдаватися на хитрощі було не в його вдачі, до того ж одну з цих рот він особисто готував до служби. Посилати її на фронт, а самому лишатися в тихому запіллі було незручно.

– Єслі прікажетє, господін полковнік, – відчеканив Прохода, – я возьму на сєбя командованіє маршевимі ротамі.

Командир подякував і наступного дня видав наказ.

Коли родина Миколи Короткова проводжала Василя на вокзал, то й дружина штабс-капітана Людмила Олександрівна, і дочка Лєна плакали – адже мали в планах поріднитися з Василем.

На фронт

20 листопада на чолі маршових рот Василь Прохода виїхав на Південно-Західний фронт. На ст. Джанкой до їхнього ешелону приєднали п'ятнадцять вагонів з написами: «40 человек – 8 лошадей». У вагонах розмістилося ще дві маршові роти з Феодосії. Очолював їх прапорщик Іванов, син голови Одеської міської управи.

Потяг рухався повільно. Залізниця була перевантажена військовим транспортом. Це цілком влаштовувало Проходу та Іванова, які весело проводили час у вагоні першого класу: співали, грали у преферанс, пили вино.

А їхні солдати помалу розбігалися.

Коли приїхали до Катеринослава, виявилося, що з Василевих двох рот розбіглося півтори сотні, а в Іванова – двісті «вояків». «Стихійний патріотичний настрій, що панував у серпні, в листопаді знизився до нуля. Все свідчило про затяжний характер війни, а тому вигляди на збереження життя на передових позиціях значно зменшилися» [96, с. 171]. Оскільки більшість мобілізованих були робітники з Криворіжжя та Донбасу, а потяг тягнувся неподалік їхніх осель, то й вирішили вони повернутися до родин, щоб десь у Карпатах зопалу не покласти голову за «царя-батюшку».

До Львова приїхали зі значно зменшеним складом. Наступного дня санітарним (колишнім австрійським) потягом виїхали в район міста Коросне – в далекому минулому княжого города на пограниччі Галицького князівства і Польщі.

За Хировом висадилися й помандрували до етапного пункту. Було холодно і вогко. Вояки понуро сунули взводними колонами. Іванов зручно влаштувався на возі, а Василь, демонструючи солідарність із вояками, крокував поруч.

І наступного дня місили грязюку розбитої дороги. Солдати йшли вкрай неохоче. Колона розтяглася на версту. Накази підтягнутися залишались без уваги. Раптом почулися постріли. Це у відчаї стріляло в повітря стомлене і голодне воїнство.

Почався бунт.

Зупинивши передовий відділ, прапорщик Прохода дочекався, коли підійшли й інші, а тоді накинувся на порушників дисципліни з лайкою.

– Ти чаво раскрічалса?! – нахабно зупинив його один з бунтівників. – Нам расстрєл нє страшен – всьо равно ґоніш нас на убой. Можеш стрєлять, нє то ми тєбя самі тут уґрохаєм.

– Ти што, дурману об'єлса? – гостро запитав Василь. – Как твоя фамілія?!

– Чаво захатєл! Пашол ти к такой матєрі!

Вираз облич заколотників не віщував нічого доброго. Продовження з'ясування стосунків було занадто ризикованим. Тому Прохода припинив суперечку.

– Хватіт! Поговорім на етапном пунктє. Шагом марш!

І пішов уперед. Бунтарі трохи постояли. І що робити? Мусили йти далі. Не лишатись же в горах, серед незнайомих і, очевидно, не надто привітних до них людей.

Нарешті дісталися якогось міста. Розмістились у школі.

Наступного дня Прохода наказав привести винуватців. Вони вже не виглядали самовпевненими і таки шкодували про вчорашній злочин. На здивування, командир не передав справу до військово-польового суду, який швидко вкоротив би їм віку.

– Про тот случай надо забить, – сказав Василь, – а в будущєм прошу подобного нє дєлать.

– Слушаєм, ваше блаґородіє! – радісно заревли солдати.

Шляхетний вчинок прапорщика Проходи справив враження на вояків: вони підтягнулись і надалі вже беззаперечно виконували всі його розпорядження.

Московська орді в Галичині

Російські армії рухалися на захід «не тільки з боєм, але й з грабунком», – свідчив санітарний інспектор 3-ї російської армії в роки Світової війни Мортир Галин. Той грабунок «не обминав ні старого, ні малого, ні батька, ні матері, ні заможного, ні вбогого, ні халупи, ні церкви Божої», – писав він [16, с. 252].

Події в українських містах Золочеві, Жовкві, Яворові, Ярославі й взагалі скрізь у Галичині показали, що мова йде не тільки про прилучення Галичини, а й «про винищення української Галичини та її церкви». Доказом цього були «не тільки численні арешти, а й табуни московської поліції й православного попівства, що почали обсідати Галичину після захоплення Львова», – зазначав Мортир Галин [16, с. 253].

Арешти і знущання над українською інтелігенцією, зокрема священиками, відбувалися за планом. Репресували винятково свідомих українців, москвофілів не чіпали. Кацапня зривала замки з греко-католицьких церков і починала «порядкувати». Кращі храми відразу перепрофілювалися на православні, в них вселялися російські попи, які прийшли разом із військом.

Московські дикуни громили українські школи, палили українські бібліотеки. Дірявили портрети українських діячів.

При військових штабах існували так звані «цивільні авангарди» – переважно з хлопчаків, яких вивезли з Києва та інших міст для шпигунства в Галичині. Їхнім завданням було нишпорити і «вишукувати тих, кого тут прозивали українцями» [17, с. 163].

Репресії здійснювалися згідно з постулатами поширеної серед керівників різних армійських підрозділів «брошури-доносу». В ній повідомлялося, що «в Галичині є багато зрадників і ворогів Росії, а саме – це ті, які називають себе українцями… і що їх не тільки треба берегтися, а навіть кожний… зобов'язаний повідомляти про них кого треба. А тих галичан, які називають себе москвофілами, треба вважати за прихильників і приятелів Росії» [17, с. 164, 165].

Політичні репресії доповнювалися грабунками. Чинилися вони відверто, «с рускім размахом». «Грабували селян (сіно, городину, збіжжя), грабували дідичів (коні, худобу, екіпажі, навіть карети, хомути, картини, килими), грабували опущені (покинуті. – Ред.) помешкання (меблі, білизну, посуд, срібло)». В грабунку брали участь не тільки солдати і жандарми, а й деякі офіцери, навіть генштабісти та окремі командири полків. Найбільше потерпали селяни, в яких забирали останнє. Невдовзі «вся Галичина почала ремствувати, а суспільство стало явним ворогом». Як вороння налетіло московських попів. «Попівство посунуло на Галичину тому, що тут йшло про навертання уніатів у православіє, і, не чекаючи на кінець війни, почали заводити православні парафії та наставляти своїх попів». На посадах поліцейських справників «опинилися здебільшого такі, що були вигнані зі служби (в Україні) як нотовані злодії та хабарники» [17, с. 166]. І все це діялося за наказом або під прикриттям новоспеченого губернатора графа Бобринського.

Галичину було пограбовано, покалічено та збезчещено. Свідком цього варварства став Василь Прохода.

На Лемківщині

У Хирівській битві частини 8-ї армії генерала Олексія Брусилова захопили 15 тисяч полонених, 22 гармати і 40 кулеметів. 10 листопада росіяни, витіснивши австро-угорську армію генерала Світозара Бороевича фон Бойна з бескидських позицій, взяли Лупківський перевал, Мезо-Лабоч і Гуменне, але подальший наступ зупинила директива ставки. Невдовзі частини 3-ї австро-угорської армії та групи барона Карла Пфланцер-Балтина збили 12-й армійський корпус з Бескидів і у боях біля Коросного і Риманова ледь не прорвали фронт армії. Просто диво, як вони не вийшли у запілля росіянам. Але підсилена кількома корпусами 8-ма армія генерала Брусилова 4 грудня перейшла в наступ. За кілька днів 3-тя і 4-та австро-угорські армії, зазнавши втрат, почали відступ.

Маршові роти Василя Проходи намагалися наздогнати фронт. Рухалися на захід від колишнього княжого города Сянок, що на Східній Лемківщині. Прохода мав завдання вивести їх до стану 53-го Волинського полку (14-ї дивізії), який перебував у резерві, й поповнити його поріділі в боях лави.

Нарешті завдання було виконане: 10 грудня командир 53-го полку Григорович, виявивши задоволення поповненням, призначив Проходу в. о. командира 14-ї роти 4-го батальйону. Тоді ж Василь довідався, що по сусідству стояв 51-й Литовський полк 13-ї дивізії, в якому він починав службу в Сімферополі. Можна було зголоситися до командира полку й попрохати перевести його, та Василь вирішив залишитися.

Невдовзі надійшов наказ про генеральний огляд 14-ї дивізії. Інспекцію здійснював командувач 8-ї армії генерал від кавалерії Олексій Брусилов. Під час параду з церемоніальним маршем Василь Прохода вперше (і востаннє) пройшов на чолі роти з оголеною шаблею. Через кілька днів його перевели молодшим старшиною до 16-ї роти, якою командував поручник Лебедєв.

Наприкінці грудня 1914 року 53-й полк перейшов 30 верст на південний схід до якогось лемківського села. Василя примістили в хаті заможного господаря та його сина-вчителя. Господарі між собою говорили українською мовою. Прохода також українською запитав, де їхній син.

Почувши рідну мову з уст російського офіцера, господиня наважилась розповісти про свою біду. Виявляється, що після того, як царське військо зайняло село, до їхньої хати ввалилися двоє москалів та русин. Обшукавши господу, вони «забрали українські книжки, потім пішли до школи і там зробили ревізію шкільної бібліотеки, українські книжки забрали, а польські й німецькі залишили. Коли син запитав їх, чому вони забирають лише українські книжки, йому гостро відповіли, що ніякої України немає, а українські книжки – це німецька вигадка, щоб відділити руський нарід у Галичині від Росії». Оскільки вчитель почав з ними сперечатися, москалі забрали його і вивезли невідомо куди [96, с. 177].

– А як вони довідалися, що у вас були українські книжки?

– Не знаю. Може, панотець сказав, бо він всі надії покладав на москалів та говорив, що вони – наші брати й визволять нас від польських утисків, а син сперечався з ним і доказував, що буде гірше, як вони прийдуть. І справді поляків москалі не чіпають, а мого сина забрали. Боже, що то воно буде? – закінчила розповідь жінка.

Що, крім слів втіхи, міг сказати Василь Прохода?..

У цьому селі простояли пару тижнів. Тут відсвяткували Різдво та зустріли Новий, 1915, рік… А передова була за 20 верст.

Тим часом у полку змінився командир. Замість Григоровича прийшов полковник Мустяц, Георгіївський кавалер ще з часів російсько-японської війни. Він був надзвичайно сміливим, аж до безрозсудності.

Новий начальник в околицях села проводив польові тактичні завдання. Оскільки командир 16-ї роти весь час хворів чи хандрив, то вправами керував його помічник Василь Прохода. Дні минали нудно, тож, коли отримали наказ вирушати на передову, зраділи майже всі.