Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 38 страниц)

Йозефів

Офіцерський табір у Йозефові містився у великому будинку колишнього військового управління. З австрійських таборів він був найменшим – всього на 120 осіб. Тому й найкраще підходив для українізації.

Ще від 1915 року тут діяв український гурток. Спочатку нелегально – з огляду на ворожість більшості офіцерів. Заправляли в ньому прапорщики Яків Сич, Микола Букшований, Федот Вакуленко і поручник Малевич. Зі старших офіцерів їх підтримували капітан Петро Ґанжа та підполковник Іван Перлик.

На початку червня 1917 року сюди з Терезина прибуло дванадцять старшин-українців, серед яких Василь Прохода і Кость Курило. Після «підкріплення» українці Йозефова вийшли з підпілля. 4 червня в таборі відбулися установчі збори. Обрали раду з п'яти членів: головою гуртка став Петро Андрійович Ґанжа, заступником – прапорщик Дмитро Скаржевський, скарбником – Микола Букшований, бібліотекарем – Яків Сич, писарем – Василь Прохода. Гурток опублікував у «Вістнику СВУ» заклик до всіх старшин-українців писати прохання про переведення у Йозефштадт.

Зі старшинських таборів (Ґарта, Браунау, Терезина, Мархтренка, Моста (Брюкса), Ліберець (Райхенберга), Мюлінга, Кляйн-Мюнхена, Візенбурга) почали прибувати невеликі гурти українців. Друга група терезинців становила вже двадцять осіб. А москалів з табору випроваджували в інші місця.

Хоч йозефівський табір був невеликий, але заповнити його українцями-старшинами виявилося нелегко – попри те що в полоні перебували десятки тисяч офіцерів українського походження. Недаремно Василь Прохода у спогадах зазначав, що «особливо були зденаціоналізовані старшини» [95, с. 73]. Може, тому СВУ у своєму «Зверненні до українських офіцерів-полонених» від 18 травня 1917 року, сповіщаючи про створення окремого табору для старшин у Йозефові, закликав зголошуватися до табору не тільки українців, а й тих, хто був народжений в Україні та не порвав з нею зв'язків і думає після війни жити далі в Україні, «без різниці, чи вони почувають себе українцями, чи ні». Тобто табір планувався формуватися «на краєво-обласнім принципі» [135, арк. 1, 1 зв.].

Щотижня в Йозефові відбувалися політичні віча, на яких обговорювалися новини з України та російської армії, де почалася українізація окремих частин. З ентузіазмом вітали полонені постанови 1-го і 2-го українських військових з'їздів у Києві. Великим щастям для них стало проголошення 1-го Універсалу. Як правило, головував на зібраннях Василь Прохода – врівноважений і спокійний чоловік.

А москалі казилися. Для Проходи було очевидно, що вони «ніколи не погодяться на незалежність України, а тому порозуміння з ними мирним шляхом не може бути». Лише кілька осіб з громади українських старшин вважали, що «в інтересах соціальної революції українці мають діяти разом з росіянами, а тому творення незалежних українських військових частин непотрібне». Більшість же старшин-українців табору Йозефова вважали, що Україна повинна мати власне військо для оборони своєї незалежності, відтак треба починати творити його з полонених вояків військових частин [96, с. 208]. До таких висновків спонукав увесь хід Світової війни – адже суб'єктами історії ставали лише мілітарно могутні нації. Та й вісті з Батьківщини про створення двох перших полків української армії – богданівців і полуботківців – скріплювали думку про необхідність творення могутнього козацького війська. До речі, старшини табору в Йозефові серцем були на боці полуботківців, які 18 липня підняли перше в новітній історії повстання проти російської влади…

Гурток зібрав 120 крон на Національний фонд і вислав до Києва. У зв'язку з цим 1 липня 1917 року ухвалили звернення до Центральної Ради, в якому висловлено «непереможну тугу з приводу того, що (вони, полонені) не можуть… зараз стати до творчої праці. Але вони горді за своїх борців, які так високо піднесли прапор Вільної України». Військовополонені запевняли, що, повернувшись додому, складуть «матеріальні й духовні жертви на вівтар нашого Рідного Краю». Серед інших звернення підписав і писар Українського гуртка табору Йозефштадт Василь Прохода [74, с. 10].

«Таборові» росіяни вже стиха (бо були в меншості) називали українських активістів мазепинцями. В це слово вони вкладали «зраду вірності Росії та сепаратизм». «Для нас (же), – зазначав Василь Прохода, – мазепинство було символом боротьби проти московського поневолення». Все ж культ особи Івана Мазепи у старшин не плекався. З історичних постатей найбільша пошана була до кошових Запорозької Січі Костя Гордієнка та Петра Калнишевського [96, с. 209].

У липні 1917 року останні росіяни залишили табір. Тоді й постала Громада полонених старшин-українців. Головою управи обрали чернігівця Петра Ґанжу. Комендантом табору австрійці призначили українця, сотника австрійської служби доктора Томашівського, а українським комендантом табору став колишній командир Кишинівського другочергового полку, Георгіївський кавалер полковник Іван Перлик. За видатну хоробрість австрійці залишили йому кавказьку шаблю.

З великими запалом працювали українці. Василь Прохода, капітан Петро Ґанжа, поручник Микола Байко, прапорщики Микола Букшований і Яків Сич читали лекції з історії української літератури та України (про добу гетьманів Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Івана Мазепи, добу польсько-литовської держави, Запорозьку Січ, роль московського чинника в українській історії), організували хор і театр, заснували «Просвіту» й українську бібліотеку.

Російську ж бібліотеку закрили – щоб українці нарешті могли вирватися з поля тяжіння російських класиків.

Великий інтерес викликали розповіді про героїчного полководця Національно-визвольної революції 1648–1654 років кальницького полковника Івана Богуна, противника польського панування і промосковської орієнтації. Доповіді й театральні імпрези відбувалися у прибраній рушниками таборовій світлиці з портретом Тараса Шевченка на видному місці. Тут промовляв і Василь Прохода. Один із його виступів мав тему – «Національно-політичні помилки гетьмана Івана Мазепи». Кубанець зазначав, що Мазепа в боротьбі за Українську державу опирався не на широкі верстви народу, а на старшин, яким допомагав стати заможною верствою за рахунок пересічних козаків і запорожців…

Велику роль у національному пробудженні відіграли драматичний і співочий гуртки. Режисером першого був Костенко, художнім керівником другого – Сергій Калитенко. Табірний театр поставив чимало п'єс: «Назара Стодолю» Тараса Шевченка, «На громадській роботі» Бориса Грінченка, «Пошились у дурні» Марка Кропивницького, «Мартина Борулю» та «Бондарівну» Івана Карпенка-Карого.

«Життя в таборі було імпульсивне, диспутам не було кінця, національний настрій був високий, «всі пнялись до України», – говорив Микола Букшований; кожний старався приготувати себе до майбутньої праці на Українських землях» [74, с. 11].

Активно діяла бібліотека. Армія книг у ній невпинно зростала. Збірка поповнилася «Записками Наукового товариства Тараса Шевченка», восьмитомною «Історією України-Руси», річниками «Літературно-наукового вістника», «Нашої хати» та інших журналів. До читальні надходили німецькі та українські часописи: «Розвага» з Фрайштадта, «Розсвіт» із Раштадта, «Вільне слово» з Вецляра, «Громадська думка» із Зальцведеля. Збагачувалася бібліотека й часописами «Червона калина», «Дзвін», «Вільна Україна», «Воля» і, звичайно, «Вістником СВУ».

З газет старшини довідалися, що «наступ Керенського» почався тоді, коли німці не виявляли ніякої ворожості. Полонені українці з обуренням сприйняли цю вістку, вважаючи відновлення воєнних дій шкідливим для справи української державності.

12 серпня перетворення Йозефова на табір українських старшин завершилося. Хоча до 120 чоловік, на які він був розрахований, все ж не дотягли. Йозефівцями стало 113 старшин, з них один поляк – підполковник Ромішевський. Він попрохав комендатуру залишити його, «бо з великоросами також не може жити» [96, с. 206]. Управу табору очолив співак Микола Калитенко.

Цього дня ухвалили відозву з протестом проти розстрілу під Києвом богданівців, яких Центральна Рада відправила на фронт захищати Росію. Цей злочин на станції Пост-Волинський здійснили московські кірасири і дончаки. Хоч подія викликала велике обурення, все ж підписи під зверненням поставили не всі, лише 72 старшин. Отже, далеко не кожен у йозефівському таборі був національно свідомим і сміливим громадянином.

14 серпня старшини табору Йозефштадт ухвалили звернення «До всіх полонених офіцерів російської армії». Починалося воно словами Тараса Шевченка:

 
Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
 

«Товариші! – говорилося далі. – Сі слова нашого національного пророка Тараса Шевченка здійснилися. Народ повстав і порвав кайдани, в яких більше ніж 250 літ держали московські царі. Старий невільничій лад знищено. Треба будувати новий. Всі, хто бажає кращого життя, хто бажає волі й правди, хто не хоче зостатися й далі рабом, хто нарешті почуває себе людиною в дійсним значенню сього слова, – повинен взятися до роботи… Багато для нашого Рідного Краю треба робітників – свідомих Українців. Більша частина нашої інтелігенції змосковщилася… Потрібні великі кадри інтелігентних робітників… Той, хто не знає своєї мови, історії, літератури, звичаїв свого народу, відноситься до них байдуже, не має права називатися Українцем, то буде якийсь недошкребок культури. Такому не місце в сім'ї вольній, новій… Отже, доволі спати! Треба тут, у полоні, підготувати себе до праці серед свого народу, бо, повернувшись додому, будемо мати багато роботи. Там ніколи буде вчитися, а тут ми маємо вільний час і повинні його використовувати… Наша мета – стати свідомими громадянами Вільної України. Ми хочемо змити з себе намул русифікації, яким так щедро обдарувала нас московська школа… Отже, хто почуває себе сином України, хто не ворог свого народу, хто хоче стати свідомим громадянином – запрошуємо до нас. Подавайте рапорти, щоб вас було переведено до Йозефштадта. Ті, що не можуть з якихось-небудь причин переїхати до нас, хай засновують у себе в таборах українські гуртки, українські бібліотеки, виписують українські часописи й ширять національну свідомість поміж земляками. Хай кожний пам'ятає слова, сказані в часі українського селянського з'їзду: «Нема вже Малоросії… Від'їхала Малоросія: є Україна».

Ганебна назва «малорос», яку надали нам царі, повинна зникнути.

Товариші! Просніться, порвіть кайдани, які наложила московська урядова культура на ваші душі, ваш розум. Вдихніть у себе хоч трохи вільного повітря. Не цурайтесь вільного слова, – воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!» [15]. У цьому зверненні полонені визнавали Союз визволення України за свого духовного провідника.

У серпні відкрилися різні курси. Граматику читали Микола Букшований і Василь Прохода. Історію літератури викладали Дмитро Скарженівський і вчитель з Глодос Яків Сич, а з географією та історією знайомив прапорщик Кедриновський, колишній працівник культури в Казахстані.

31 серпня рада гуртка доручила кубанцеві організувати випуск таборового часопису «Вінок кайданам». Невдовзі зупинилися на іншій назві – «Наш голос». До редакції увійшли Яків Сич, Василь Прохода та Микола Букшований. У статуті газети зазначалося, що завдання редакційної колегії полягає в поширенні «національної, політичної та економічної свідомості між товаришами і докладним ознайомленням з потребами Рідного Краю… вияснювати наші домагання в будуччині, знайомити з мировими подіями сучасного життя й освітлювати факти таборового життя, об'єднувати товаришів і цим самим виховувати свідомих громадян Вільної України» [135, арк. 8 зв., 9].

Перше число часопису побачило світ 28 жовтня 1917 року. За відсутності друкарської машинки газета виходила як рукописний листок.

За свідченням очевидця, «головними діячами в таборі Йозефштадті були полковник Іван Перлик, капітан Петро Ґанжа, поручник Байко, підпоручник Йосип Мандзенко, прапорщики – (Яків) Сич, Микола Букшований, Василь Прохода, (Кость) Курило, Дмитро Скарженівський…» [74, с. 8].

Національний настрій у таборі був піднесений, кожний намагався приготувати себе до служби Україні. Патріотичні почуття досягли апогею, коли стало відомо про заклик Української мирної делегації на Берестейських переговорах формувати у співпраці з австрійцями дивізію. Всі хотіли стати «свідомими громадянами Вільної України» [74, с. 11, 13]. А коли в Києві було проголошено 4-й Універсал, полонені старшини табору Йозефштадт звернулися до австро-угорської команди табору із заявою, що вони вважають себе громадянами УНР і просять «поробити заходи перед компетентними властями, щоб у порозумінні з Правительством УНР нас офіційно (було) признано приналежними до Українського війська» [74, с. 15].

Василя в цей час у Йозефові вже не було – у грудні 1917 р. він як «півінвалід» виїхав на Батьківщину. Та в результаті Жовтневої революції обмін полоненими між Росією і центральними державами припинився і Василь Прохода застряг у пересильному таборі в Мості (Брюксі).

Повернення на Батьківщину

Нарешті у квітні 1918 року Василь у пасажирському вагоні вирушив на Батьківщину. Їхав через Прагу та Львів. 1 травня дістався Волочиська. Тут довідався, що в Києві – переворот, Центральної Ради вже немає, а є гетьман Павло Скоропадський. Колишні полонені, що поверталися з Проходою, кепкували:

– Ну що? Ваша Центральна Рада вже розрадилась? Рано ви зняли погони та кокарди…

На кордоні стояли довго. Лише наступного дня українська сторона прийняла їх. І запропонувала пересісти в товарні вагони. Європа «закінчилася». Про неї нагадували лише німецькі вартові на станціях, які пильно стежили за порядком. Василя, що майже три роки провів у таборах, це пригнічувало…

У Києві колишніх військовополонених ніхто не чекав. Чиновники не знали, що робити з ними. Лише Червоний Хрест надав їм тимчасове помешкання на сільськогосподарській виставці та виділив талони на безкоштовні обіди і вечері. Три дні приятелі тинялися по інтендантських складах, але належного одягу не отримали. Все ж Василь дістав шинелю, дві пари грубої білизни, дві літні блюзи та шкарбани.

На вулицях Києва лунала російська, польська, німецька мови та ідиш. Українську почути можна було лише зрідка. Скрізь на установах і в публічних місцях висіли таблички: «Просимо розмовляти рідною мовою». Але в кожного була своя рідна мова… Письмові оголошення подавалися українською та російською.

Київ лишався чужим і ворожим – як і за часів Центральної Ради. Все ж у столиці панував порядок і спокій. Тільки віяло від них якимось холодом. Блукання по Києву ставало безцільним, тому й вирішив Василь їхати додому…

Зустріч з мамою була тривожною – вона тяжко хворіла, весь час говорила про близьку смерть. Більшість же земляків поставилися до його повернення байдуже. Бердянськ, куди Прохода прибув реєструватися як старшина резерву, справив, попри свою красу, гнітюче враження. На питання українською всі, ніби зговорившись, відповідали російською. Виявилося, що канцелярист, що добре володіє державною мовою, нікому не потрібний. Невеселий повернувся він додому.

Лише в Оріхівській «Просвіті» Василь знайшов однодумців. Тому й став членом цього товаритсва, а тоді й бібліотекарем.

Оріхівська «Просвіта»

Зовсім недавно в Оріхові порядкувала сповідниця невмотивованого терору Маруся Никифорова. Свій штаб вона організувала якраз у «Просвіті», що тулилася в приміщенні колишньої чайної «Союза русского народа». Свою спрагу крові Маруся тамувала прямо тут, в одній з кімнат, поруч з бібліотекою. Тих, хто, на її переконання, не мав права на життя, Никифорова розстрілювала власноруч. Тепер інтелігенція оминала бібліотеку. А в читальні, де «ще не цілком добре (була) змита кров розстріляних», ніхто не наважувався працювати [96, с. 225].

Тож, коли Василь виявив бажання впорядкувати бібліотеку, просвітяни зраділи. Взагалі український старшина оживив діяльність «Просвіти». Голова товариства Іван Коба (тесля за фахом) скликав збори управи на першу неділю червня. Крім нього та завідувача їдальнею Коваленка, прийшли письменник Данило Яріш (інвалід з перебитою ногою) і вчителька Тетяна Тютюнниківна.

Коба висловив радість, що нарешті він знову бачить на засіданні «Просвіти» українського старшину. Інші ж офіцери, говорив він, тихо сидять, на щось чекаючи.

– Нехай собі чекають, – відрізав Коба, – може, дочекаються, що хтось знову буде їх розстрілювати.

На цьому засіданні Василя обрали секретарем «Просвіти». Йому визначили безкоштовне харчування в просвітянській їдальні, 75 карбованців місячно та дали кімнатку при читальні. Оту, де анархістка Никифорова розстрілювала людей.

На засіданні, як завжди, говорили про брак коштів. Щоб поліпшити фінансовий стан, вирішили позичити гроші та закупити в Опішні, що на Полтавщині, український посуд – розписані глечики, куманці, карафки, горнята, миски і тарелі – й влаштувати в Оріхові виставку з лотереєю.

Ідею реалізували вже в липні. Виставка вдалася. Не лише оріхівці, а й селяни із сусідніх сіл зацікавились керамічними виробами, килимками і плахтами. «Такої краси вони ще не бачили…» Після лотереї у касі «Просвіти» з'явилося кілька тисяч карбованців чистого прибутку. Тепер можна було поповнити книгозбірню новими книжками і газетами й виплачувати заробітну плату новому бібліотекарю [96, с. 230].

В Оріхові заговорили про «Просвіту», до читальні потяглися відвідувачі. Але успіх українців не сподобався начальнику поліції, і коли Василь прийшов за дозволом на проведення вистави «Мартин Боруля», отримав відмову. Довелося їхати до Бердянська і доводити, що п'єса ставилась на сцені ще за Миколи II. Як не зволікало начальство, та мусило дати дозвіл – як-не-як сам «цар-батюшка» не заперечував проти цієї вистави. А от прочитати публічну лекцію на тему «Іван Мазепа та його економічна політика» Проході не дозволили. Ще й попередили, щоб Василь не дуже рипався, бо «ґражданє» висловлюють велике незадоволення «Просвітою». «Ґражданамі» виявилися обрусителі з реальної школи та жіночої гімназії, яких підбурював протоієрей місцевого собору.

Зачувши, куди дме вітер, відвідувачі вже не наважувалися заходити до читальні. Відсахнулась і «жидівська півінтелігенція», яка під час виставки і лотереї виявила прихильність. «У ті часи це було свого роду політичним барометром» [96, с. 231].

Глузували й селяни:

– Оце діждались Окраїни, окраюють нас, продавати мусимо австрійцям весь урожай, а купити нема що.

Така ситуація викликала у Василя розчарування. До тривоги за долю держави додалось і особисте горе – смерть матері.

Сталось так, як і колись на їхньому хуторі біля Сосицького на Кубані…

Тільки тепер вже не батько, а мати попрохала постелити соломи на підлозі.

– Сину, – прошепотіла Мотря, – постели мені на долівці. Вже смерть стоїть біля мене. Буду помирати.

Василь не сперечався і пішов по солому. Застеливши її рядном і простирадлом, поклав подушку та переніс маму на смертне ложе.

Мама не хотіла помирати без сповіді.

– Нема священика. Нікому висповідатись… Так і твій батько помер без сповіді.

– Мамо, у вас немає ніяких гріхів перед Богом, то чому ви маєте сповідатись перед грішним панотцем? Я прочитаю всі молитви, та й помолимось разом, щоб Бог відпустив усі гріхи вільні й невільні, якщо вони були.

Василь забурмотів молитву. Мама ледве чутно повторювала. Так і померла…

– Хай буде воля Твоя як на небі, так і на землі… – сказала вона на прощання.

Василь запалив свічку і – хоч вікно було розчинене – відкрив ще й двері.

Мамина душа відлетіла…

На третій день після смерті матері поліція арештувала одного члена Оріхівської «Просвіти» – за підозрою у більшовизмі. Тоді українців часто звинувачували у більшовизмі. Так легше було проти них боротися. Але що казати: українські соціалісти все більше хилилися до крайніх течій, чим і давали підстави для подібних звинувачень…

Того вечора Василь довго не міг заснути, а коли ніби задрімав, почув шурхотіння, мов «від літаючих у кімнаті речей, потім скреготання, свист та якісь жахливі згуки», далі з'явилися «страхітливі створіння», подібні на тих, які бачив на сцені театру при постановці «Страшної помсти» Миколи Гоголя. Покидьки «відсвічували в темноті миготливим фосфористим світлом і загрожували». Прохода відчував, як жахливі створіння торкались його тіла. «Зосередивши силу волі», він запалив свічку. Нечисть зникла. Стало тихо-тихо [96, с. 238]. Намагаючись опанувати себе, викурив цигарку. Аж тоді загасив свічку.

Прохода ще не заснув, як «виразно почув шамотіння, несамовиті звуки і шелестіння літаючих страхіть». Довелося знову запалювати вогонь. Вмить все щезло. Але ж ніч довга – свічки не вистачить. Коли темрява знову запанувала, «відьомські покидьки» продовжили вакханалію. Прохода бачив їх і чув їхнє белькотіння. Він знову запалив рятівну свічку. І почав молитися перед образком – маминим оберегом. Молився, доки не заспокоївся. Тоді міцно заснув…

Минуло кілька днів. І ось – новий удар. Арештували Кобу! Як більшовика!

Тепер уже до читальні «Просвіти» ніхто не осмілиться зайти й на хвильку.

– Треба протестувати, – запропонував Василь на засіданні управи «Просвіти».

– Лише тихіше з тими протестами, – спокійно зауважив Данило Яріш. – Перед ким протестуватимете? Оріхівська інтелігенція не варта доброго слова. Вчителі реальної школи та жіночої гімназії ворожі до всього українського, а наш дядько-селянин глузує з «Окраїни». До того ж я чув, що поліція й без того планувала вас заарештувати…

– То хай арештують. Дідько з ними!

– Все ж раджу не потрапляти до них…

Безнадія опанувала кубанця. Думки про самогубство свідчили про глибоку депресію. Одного разу цівка нагана залоскотала скроню. Раптом Василь згадав батьківський заповіт про довгу-довгу дорогу. Чи пройшов він її?!

Шукаючи виходу з мізерії оріхівського життя, Прохода вирішив приєднатися до Таращанської дивізії, яка, за чутками, формувалась у нейтральній зоні на кордоні з Росією.