Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 38 страниц)

Розсіяння

Старий сірожупанник не раз говорив синові: «Твоя родина мусить бути українською, і твої нащадки не сміють стати «погноєм» для іншого народу». Хоч Василь Прохода визнавав, що «Ева – добра дружина і гарна мати, все ж їй докучав, що вона говорить з дітьми англійською». Його підтримувала і Марія, яка «не могла пробачити Еві, що вона не українка». Василь Прохода казав невістці, що та «мусить перетворитися на справжню українку». Ева намагалася знайти розуміння у свого чоловіка. Питала його: «Як я можу зректися того, що народилася німкою?!» [70В].

Ева зробила багато кроків назустріч: перейшла в православну віру, вивчала українську мову, намагалася увійти до життя української громади, в місті Фінікс (штат Арізона) співала з Романом українською в православному церковному хорі, намагалася у всьому догодити свекрусі. Все ж Романова мати деколи безпідставно чіплялася до Еви. «А я як «добре вихований син», – зізнавався Роман, – завжди ставав на бік Мами і ніколи не захищав Еву, яка, бідна, терпіла. Спогади ці мучать мою совість» [70В].

Василь і Марія Проходи своєю наполегливістю досягли протилежного результату: невістка перестала вивчати українську мову!

«Провів я з Евою щасливих 46 з половиною років подружжя, – писав Роман Васильович. – Вона була розумна, щира, щедра, відважна, весела і оптимістична до самого кінця. Всі, хто знав, любили її. Я зрозумів, яке щастя мав, коли втратив її. 1 березня 2000 року Ева померла на рак печінки тут, у Брайтоні, Колорадо» [70Г].

Ще перед смертю Ева сказала Романові, що не хоче, щоб він решту життя провів у смутку, живучи на самоті, а знайшов собі добру дружину. Після смерті Еви Роман познайомився із вчителькою Вірою Євгенівною Драч, яка 1993 року переїхала до США з Одеси разом з сином Геннадієм. 24 листопада 2001 р. Роман Прохода і Віра Драч одружилися в Українській православній церкві Святої Покрови в Денвері (Колорадо).

Щодо моїх синів, то, коли були малі, ходили по суботах до української школки, брали участь у літньому таборі «Пласту». Непогано читали, писали і говорили українською. Коли виросли, одружилися з американками (тут, у Колорадо, дуже мало українських дівчат), позабували нашу мову, а їхні діти не знають жодного українського слова і вважають себе американцями.

Моєму першому синові Михайлові вже 45 років. Він успішний лікар-офтальмолог. Має п'ятнадцятилітнього сина «Деніел».

Середньому синові Олегові – 44 років. Він закінчив економічний факультет і працює як технічний радник в автомобільній компанії. Має три дочки – «Емори» (15 р.) і одинадцятилітніх близнюків «Лілли» і «Ліззи».

Молодшому синові Данилові 38 років. Закінчивши два курси хімічного факультету, вирішив, що його більше цікавить кримінологія. Закінчив поліцейську школу, працює поліцейським. Має сина «Конрад» (8 р.) [70Д].

«Якщо хочете включити до книги про «американізацію» моїх внуків, включайте – це доля майже всіх емігрантів в Америці, – писав Роман Прохода у листі до мене. – Я ще виняток… Сам народився в Чехії, а в Україні побував за ціле своє життя лише двічі по два тижні – перший раз 1996 року, коли мені було вже 66 літ, і вдруге – у 2000 році. Сини народилися в Америці. Без огляду на те, що їхня мати була німка, я все-таки навчив синів говорити українською і не дав їм забути, що вони українського походження» [70Є].

«Пишу Вам з містечка Брайтон, близько міста Денвер у штаті Колорадо. Я тут вже від 1998 року і, правдоподібно, тут і умру… З особистих речей Батька для музею є лише Хрест Симона Петлюри, кусок тканини, яка була пришита до його тюремного одягу з номером в'язня, вічний календар (де переставляються дати) на кам'яній підставці, який подарувала йому Українська громада в Сан-Дієґо (цей календар тепер стоїть на моєму письмовому столі, і я щоденно користуюсь ним), а також оригінали документів, наприклад «Трудовая Книжка СССР» з 1955 року, «Службовий Реєстр підполковника Василя Хомича Проходи», написаний стародавнім крученим шрифтом, посвідки про складені іспити в Українській господарській академії, диплом інженера і «Службовий список» про його працю як асистента в УГА» [70Е].

«На жаль, листи Батька з Чехословаччини не збереглися. За тих 35 років після його смерті я п'ять раз переїздив до різних штатів Америки. Був навіть три роки в Сінгапурі. За винятком останнього переїзду до Колорадо, коли я пішов на пенсію і хотів з Евою, яка вже була хвора на рак печінки, бути ближче до наших дітей, всі переїзди були у зв'язку з моєю працею – це в американських фірмах нормальне явище» [70А].

Доля родини Омеляна Проходи

Омелян Хомич Прохода народився 15 серпня 1893 року на Кубанщині. Навчався професії у шевця, врешті і сам став вправним майстром. Як пролунали громи Першої світової, юного кубанця покликали до війська. Вірою і правдою захищав він царя і «отєчєство». До австрійського полону потрапити не поталанило, тож шлях до національного самоусвідомлення Омеляна був довший, як у Василя.

Омелян Хомич одружився на новоданилівській селянці Софії Антонівні Романенко. Нажив з нею чотири доньки – Надію (29.07.1920), Олександру (14.10.1922), Марію (11.09.1925) і Галину (5.05.1927). Пізніше прийняли в родину ще одну дівчинку – Наталку.

Чи з ідейних міркувань, чи намагаючись врятувати родину, але Омелько став активістом «комбєда» і секретарем сільради. Та довіри у ҐПУ все одно не заслужив – бо листувався з «братом-петлюрівцем», тобто не порвав стосунки з «ворогом народу». І хоч він все ж попросив Василя більше не писати йому, щоб не наражати сім'ю на небезпеку, було вже пізно – довелося-таки Омелянові пізнати і «чорний воронок», і тюрму. Сталося це орієнтовно 1936 року. Звинувачення було стандартне – шпигунство на користь іноземних держав. Підставою стало оте листування.

Софію Антонівну відразу вигнали з роботи як дружину «ворога народу». І зосталась вона з чотирма дітьми без засобів до існування. Добре, що родичі порозбирали дівчат, врятувавши їх від голодної смерті.

Омелянові все ж поталанило: 1938 року Єжова змінив Лаврентій Берія і з тюрем почали випускати невинних жертв шпигуноманії. Повернувся додому й Омелян – щоправда, з вибитими зубами.

1941 року Омеляна як «потенційного ворога народу» до Красної армії не взяли. Невдовзі нові окупанти України вивезли його до Німеччини. Тут йому пощастило зустрітися з дочкою Галею. Нарешті зміг він обняти і брата Василя – вперше від 1914-го! 30 років не бачилися вони! Але зустріч ця була короткою й останньою – Омелян чекав «визволителів», а Василь мусив від них тікати на Захід. Коли совєтські війська прийшли в Німеччину, Омеляна мобілізували до їхніх лав шити чоботи офіцерам. Після війни він повернувся в Оріхів. Невдовзі захворів на гепатит, але звільнення від роботи не отримав. Через відсутність стаціонарного лікування він і помер 28 серпня 1948 року.

Його дочка Надія під час Другої світової була на фронті. Працювала фельдшером. Можна уявити, через які жахи вона пройшла. Мабуть, ще довго їй ввижалися відірвані руки, ноги і голови, стогони та крики болю… 1956 року вона працювала у військовому шпиталі в Угорщині, яка повстала проти совєтської окупації… Після звільнення в запас очолила медичний пункт на Запорізькій сільськогосподарській науково-дослідній станції. Заміж не вийшла. Дітей не мала. Відлетіла у засвіти 21 липня 1999 року. Похована в Оріхові біля батьків (мама померла 4 листопада 1973 року).

Другу дочку Омеляна і Софії, Олександру, під час війни разом з молодшою сестрою Галиною (Ганною) вивезли до Німеччини. Працювали разом на заводі Маннесмана. Після того як американська авіація розбомбила завод і пошкодила огорожу, Олександрі вдалося відвезти неповнолітню Галю в село та влаштувати в німецькій сім'ї робітницею. За цей «злочин» вона потрапила до концентраційного табору Равенсбрюк. Пробула тут до кінця війни. Коли охорона табору втекла, Олександра перебувала у стані дистрофії. Ледь вижила.

Лише 1954 року Олександра взнала, що її дядько Василь перебуває в таборах Воркути. Він довго не писав, щоб не зашкодити «політрепутації» свого молодшого брата. Хто ж знав, що той уже шість років як помер.

Олександра не залишилася байдужою до долі батькового брата. 13 грудня 1955 року вона звернулася до Головного військового прокурора СССР із проханням звільнити Василя Проходу. А наступного року, коли Василь Хомович вертався з Воркути через Закарпаття в ЧСР, зустрілася з ним у Чопі. Ще раз обняти племінницю старий вояк зміг аж через 6 років – у серпні 1963-го на Закарпатті.

Олександра закінчила медичний факультет Ужгородського університету. Деякий час працювала в Закарпатській області, очевидно в румунському селі, бо мусила вчити румунську мову (її називали «пані аптекар»). Згодом переїхала в м. Молочанськ Токмацького району Запорізької області. Працювала психіатром. А як чоловік вийшов у відставку, разом з ним переїхала у Бахчисарай. Влаштувалася на станції швидкої допомоги. Дітей не мала. Чоловік – полковник у відставці Іван Бровічев – помер 7 січня 1998 року, а Олександра – 14 грудня 2006 року.

Третя дочка Омеляна Марія під час війни жила з матір'ю і сестрами в Оріхові. Коли німці відступили, влаштувалася ливарником на заводі сільського машинобудування. Відливала гільзи для гармат, а після закінчення війни – гільзи для тракторних двигунів. Потім працювала маляром у цеху фарбування продукції – причіпних кормороздавачів. Заміж вийти не встигла, бо її суджений загинув на фронті. Від нього мала сина Володимира, який народився 29 жовтня 1945 року. Померла 1 серпня 2006 року. Похована в Оріхові біля батьків.

Наймолодша дочка Софії Антонівни Галина народилася 5 травня 1927 року. А Омелян чекав на сина. Коли ж дізнався, що народилася знову дівчинка, у розпачі декілька днів не підходив до неї. Та врешті змирився.

Взагалі родина Омеляна була дружною, батька шанували всі.

Коли він приходив з роботи і сідав за стіл, то дочки змагалися, хто першою подасть батькові ложку.

Галі ще не було і п'яти, як почався Голодомор. Сім'я тоді ледь вижила. Всі аж попухли з голоду (Галина так до кінця життя і не оговталась від того страху – їй весь час здавалося, що завтра може не стати хліба).

1942 року Галину разом з Олександрою вивезли до Німеччини.

Після того як табір, де вони жили, потрапив під бомбову атаку, старша сестра переправила її в сусіднє село. Там Галя працювала помічницею на млині. Наприкінці 1944 року за те, що підробляла хлібні картки і носила хліб полоненим червоноармійцям, потрапила до тюрми міста Бремен. Під час слідства її били, тож вона, дитина, підписала все, що від неї вимагали.

Чекала на страту. Та доля усміхнулась їй крізь ґрати. В цій в'язниці перебував, здається, італійський військовополонений, теж працівник млина. За ним приїхали родичі й викупили, а заодно і Галю. Її вивели за браму і залишили одну – мовляв, тепер має сама про себе подбати. Вона поїхала до власниці млина, і та прийняла її, бо раз із в'язниці випустили – значить, невинна. Пропрацювала до кінця війни.

А у травні 1945-го у Берліні Галина зустріла свого батька. Він у підсобному господарстві якоїсь частини шив офіцерам чоботи. За ніч пошив і їй.

Деякий час вона працювала в Берліні в солдатській їдальні. Потім, пройшовши крізь решето СМЕРШу, повернулася до Оріхова. 1949 року вийшла заміж за Миколу Тарасова – в час війни командира танкового батальйону армії маршала Конєва. Микола воював від 1939 року. Мав дванадцять поранень, з них два тяжкі. Втратив око. Тож від 1943 року працював у тилу – в Мурманську був військовим представником СССР під час отримання військової техніки по лендлізу. Після війни працював начальником енергоцеху на Оріхівському заводі сільськогосподарського машинобудування.

Галина народила двох синів – Юрія (10.03.1950) і Сергія (1.01.1958).

А 1965 року закінчила заочне відділення Оріхівського сільськогосподарського технікуму. Працювала економістом на заводі сільськогосподарського машинобудування (до цього – кранівницею на тому ж заводі). Померла Галина Омелянівна 22 грудня 1999 року. У землю лягла біля батьків. Її чоловік попрощався зі світом 10 жовтня 1982 року.

Ще у родині Проход була прийомна дочка Наталка.

Народилася вона 12 червня 1938 року. Матір залишила її у родині Проход перед самою війною, щоб з'їздити у відпустку. І десь загинула. Так стала Наталка п'ятою дочкою. Працювала швачкою на Артемівській швейній фабриці (згодом очолила підприємство). Була депутатом Верховного Совєту СССР двох скликань. 1958 року народила дочку Олену. Станом на жовтень 2006 року проживала в Мурманську Російської Федерації. Досить часто приїжджала на Батьківщину. Весь час підтримує тісні контакти з родиною Проход.

Син Марії Омелянівни Володимир, за освітою технік-технолог, працював майстром на заводі. Дружина Валентина (5.09.1948) народила йому двох дочок – Інну та Олену.

Інеса (11.01.1977), закінчивши юридичний факультет філії Мінського університету, працює адвокатом у Запорізькій обласній адміністрації. Олена (21.07.78) закінчила Запорізький технічний університет. Професія – програміст. Має дочку Таню (2004).

Старший син Галини Омелянівни Юрій 1975 року закінчив Запорізький машинобудівний інститут. Працював на Горьківському автомобільному заводі, а потім – на Запорізькому автомобільному заводі. Дружина Наталка (18.07.1953) народила йому сина Михайла (15.07.1990).

Молодший син Галини Омелянівни Сергій закінчив українську школу. Розмовляв українською – як і заведено було в родині його батьків та й інших нащадків Омеляна Проходи. Та, закінчивши школу, переїхав до Запоріжжя навчатися в машинобудівному інституті, а тут майже всі розмовляли російською. Щоб не виділятися і не наражатися на образи, перейшов на російську. Так і створив з Нілою (15.11.1964) російськомовну родину (хоч діти вважають себе українцями та знають українську). Старший син Олексій (5.04.1989) навчається на 3-му курсі авіаційного коледжу – тут викладають державною мовою, а спілкуються російською. Молодший син Дмитро (27.09.1994) – учень 6-го класу.

«У родині Юрія спілкуються російською, – писав Сергій Тарасов. – Коли ми зустрічаємось з його родиною, то з Юрієм не ламаємось і розмовляємо українською («оріхівською»), а жінки – російською. У родині Володимира Проходи, яка живе в Оріхові, всі спілкуються українською. Моя мама і тітка Марія теж говорили українською. До того ж ніколи не переходили на іншу, навіть якщо співрозмовник говорив російською.

Мама завжди говорила: «Чого я повинна ламатись?»

Тітка Олександра теж розмовляла українською, а тітка Надія частіше послуговувалась російською. Вона служила в армії, а потім жила в Запоріжжі. З родичами частіше спілкувалась українською» [70Ж].

«Раніше мова для мене великого значення не мала, – писав Сергій Тарасов, – але тепер я розумію, що російська мова – це спосіб експансії Росії в Україну. Поки у нас не буде єдиної мови, ми для Росії – смачний шматочок. А багато українців цього не розуміють. Все ж у російськомовних регіонах завдяки телебаченню люди звикають до української мови» [70 Є].

На жаль, Омелян Прохода не дав нащадків по чоловічій лінії.

Інший брат Василя Федір поліг у боях під Краковом 1915 року, а через 25 літ під час російсько-фінської війни загинув його син Михайло.

Доля Василевої сестри Пріськи і брата Грицька невідома.

Епілог

Дослідники періоду УНР Володимир Сідак і Тетяна Вронська у книзі «Спецслужба держави без території» називають Василя Проходу «надзвичайно яскравою постаттю», пишуть, що «ця людина відрізнялась неабиякою мужністю і витримкою, що і дозволило вижити в таборах Гулагу». Далі автори висловлюють думку про можливу його причетність до спецслужб Державного центру УНР в екзилі. Дослідники зазначають, що в листуванні Василя Проходи з генералами Володимиром Сальським та Всеволодом Змієнком «міститься чимало прозорих натяків на його причетність до окремих ланок діяльності спецслужби» [121А, с. 155, 156].

Шановні історики наводять і «незаперечне», на їхню думку, свідчення – документ 2-го відділу Генерального штабу Військового міністерства Польщі і Варшавської політичної поліції про матеріальні видатки «особистої субсидії п-полковнику Проході (Пацовськи)» [25А, арк. 185]. Мова йде про те, що Василь Прохода буцімто впродовж 1935 року щомісяця отримував від 2-го відділу генштабу Польщі 100 злотих та ще й 150 злотих на Товариство колишніх українських старшин у Чехії.

«Наша думка щодо причетності В. Проходи до спецслужби ДЦ може видатися дещо настирливою, – резонно зазначають автори. – Адже сам Прохода ніколи так і не визнав цього… Він послідовно і вперто твердив на допитах, що нічого і нікого не знає, «не причетний», «не був», «не брав участі», коли йшлося про період перебування його в еміграції. Навіть запити і перевірки НКВС не встановили нічого» [121А, с. 156].

Тобто дослідники визнають, що не знайдено жодного доказу, що підполковник Прохода мав стосунок до української, а значить, і польської розвідок. І все ж вони наважуються стверджувати, що Василь Прохода «сприяв роботі екзильної спецслужби» [121А, с. 156].

Працюючи 2002 року в Державному архіві СБУ з кримінальною справою Василя Проходи, я звернув увагу на запит старшого слідчого управління КҐБ при Раді міністрів УССР до Центрального державно-особистого архіву СССР. «Українські» каґебісти запитували російських, чи ті не мають даних про приналежність Проходи до іноземних розвідок. «Тов. Мазіну» відповів «тов. Цибін»: ні, «не располагаем» [25, арк. 181].

Все ж каґебісти дещо знайшли: отой документ польською мовою з архіву 2-го відділу польського генштабу і Варшавської політичної поліції. Ось він у перекладі російською: «Предварительная и месячная бюджетная смета из фонда «Н» со счета Министерства иностранных дел и Главного штаба на 2-й квартал 1938–1939 бюджетного года. Раздел 214 этой сметы озаглавлен «Украинские власти и организация сотрудничества с Польшей». В параграфе 11 этого раздела значится.

Параграф 11. Штаб Армии УНР.

п. I – Министр Военных дел.

Вогилач, руководитель референтуры «Б-у».

Получает и расписывается ген. Сальський…

Поз. а) Министр воен. дел ген. Сальский

Личная субсидия… 500.

б) фонд распор. М-ва воен. дел 180.

п. V – Организ. воен. в Чехословакии.

Выплачив. руков. рефер. «Б-у».

Получает и расписывается ген. Сальский…

Поз. а) Субсидия на организ… 150.

– пполк. Прохода (Пацовский).

– Рук. орг. личн. субсидия… 100…

– Следователь I отдела Следуправления КГБ при СМ СССР капитан Хомяков (підпис). 28 декабря 1956 года [25, арк. 185–186].

Про що цей документ?

Про те, що військовий міністр уряду УНР в екзилі Сальський був на службі у польського генштабу, отримував у поляків заробітну плату, а відтак виконував їхні доручення. Для реалізацій завдань польського генштабу брав гроші, намагаючись залучити до співпраці й інших українських старшин, зокрема кубанця Проходу.

Але те, що Сальський отримував злоті нібито для голови Товариства українських старшин у ЧСР, зовсім не означає, що той ці гроші брав. Ба більше, ми знаємо, що Прохода відмовлявся отримувати кошти від еміграційних українських інституцій, бо розумів, що «на чиєму возі їдеш, того пісню співай!» А він хотів діяти згідно зі своїми принципами. Попри скруту, Василь Прохода грошей від Сальського і Лівицького (а фактично від поляків) не брав, тому й відмовлявся виконувати завдання генерала Сальського, зокрема і щодо шпигунської діяльності на користь Польщі.

Зрозуміло, що в 1930 – 1940-х роках і такого документа для чекістів було б цілком достатньо, щоб звинуватити Василя Проходу у співпраці з іноземними розвідками. А це тяжке звинувачення. Агентів іноземних розвідок, що працювали проти СССР, чекали «розстрільні» статті. Але після смерті Сталіна і Берії, в час «відлиги», каґебісти вже не могли використати «таке свідчення» через відсутність підпису Проходи в отримуванні грошей.

Детально довелося зупинитися на цьому, щоб спростувати необґрунтовані твердження шанованих мною істориків Володимира Сідака і Тетяни Вронської у причетності підполковника Проходи до розвідки Державного центру УНР, цілком залежної під Польщі, ворожої тоді до України держави.

У кримінальній справі Василя Проходи знайшов я й документ, який переконливо свідчить, що московській репресивній системі не вдалося зламати українського старшину і «перевиховати» його на зрадника України. Мова про «Постановление о прекращении надзорного производства по жалобе» від 8 червня 1959 року.

«В своих неоднократных жалобах, – писали каґебісти, – и в частности в своей последней жалобе от 11 апреля 1959 г., адресованной на имя т. Хрущева Н. С., Прохода не отрицает своей службы в петлюровской армии. Однако он это не считает преступлением, а наоборот, выставляет себя и украинских националистов как революционеров, которые боролись якобы против самодержавия и Троцкого. Более того, в своих жалобах Прохода клевещет на наших историков, пишущих о разгроме национальной контрреволюции на Украине в 1917–1922 гг., заявляя, что он не позволит себе «унизить свое человеческое достоинство самооплевыванием, как это делают современные украинские историки». В своих жалобах по этому поводу он также заявляет: «Я никогда никакой контрреволюцией не занимался, зато был и есть революционер против человеческой глупости» [25, арк. 195].

Реабілітували Василя Проходу вже за часів Української держави – 22 квітня 1998 року. На жаль, лише на підставі порушення оперуповноваженими формально-юридичних норм, мовляв, «свідки у справі не допитувалися», відтак і «доказів скоєння Проходою контрреволюційних чи інших злочинів у справі немає».

Що таке «контрреволюційний злочин»?

Невже такий є в сучасному Кримінальному кодексі?

Ні, немає.

Чому ж тоді прокурори Самостійної України продовжують користуватися термінологією вишинських? В інтерпретації яких «контрреволюційний злочин» означає збройну боротьбу проти Москви, проти нав'язаної нею так званої совєтської влади, насправді влади російського народу в Україні?

І все ж із чола достойного старшини української армії змите тавро «ворога народу». Але коли Василя Проходу та інших борців за Українську державу визнають героями України?!