355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 4)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 38 страниц)

За Росію

Карпатська операція розпочалася 9 січня 1915 року. 14-та піша дивізія, у складі якої перебував і полк Василя Проходи, повела наступ на відтинку між Дуклянським і Лупківським перевалами. 4-й батальйон цього полку отримав завдання вибити мадярів із с. Вовковня. Це був перший бій Василя Проходи. Закінчився він успішно. Село захопили з незначними втратами (двоє вбитих і кілька поранених). У мадярів загинуло більше, до того ж десять їхніх вояків потрапило до полону. За взяття села Паланча Проходу представили до чину підпоручника. Та він не встиг отримати це звання, бо в наступному бою під Вовковнею опинився в полоні.

А було це так…

Командир 14-ї дивізії генерал-майор Глинський зателефонував полковнику Мустяцу й запитав, що робить Волинський полк. Мустяц своєрідно розумів поняття честі й несподівано навіть для себе відповів: «Волинський полк перейшов у наступ». Після телефонної розмови він одразу наказав атакувати ворожі позиції, не попередивши про своє рішення сусідній 51-й полк.

Ось як описував той бій Василь Прохода.

«Рух вперед був дуже тяжкий: треба було постійно підноситись вгору в смерековому лісі, де снігу було майже у метр. Пару разів доводилося переходити улоговини, сходячи вниз, щоб знову піднестись вище. Тих 3 чи 4 км були такі тяжкі для руху, що здались мені більше як двадцять. Нарешті ми дістались до гірського пасма, на якому була полонина. На ній мадяри зайняли вигідні позиції, які нам треба було взяти відкритим наскоком, без гарматної підготовки. Наш зв'язок із Литовським полком увірвався, бо він залишився на місці й участі в наступі не брав… Три батальйони полку пішли в атаку без підтримки не лише гарматним, навіть кулеметним вогнем і зайняли ворожі позиції, взявши при цьому в полон кілька десятків мадяр, але стративши при цьому кілька сотень своїх вояків… Коли на передовій позиції стрілянина майже стихла, командир (4-го) батальйону дістав доповідь від поручника Большакова про зайняття з боєм висоти». Той прохав допомогти утримати зайняту позицію [96, с. 181].

Прийти на поміч мала 16-та рота. Та її командир капітан Лебедєв у бій іти не захотів і вирішив послати півроти на чолі з Василем Проходою.

Треба було здолати під гору триста сажнів, але в глибокому снігу вони здавалися за версти. Вояки почали нарікати:

– К чьорту еті ґори! Развє у нас своєй землі мало?

– Молчать! – різко обірвав Прохода. – Нє ваше дєло размишлять! Двігайтєсь за мной!

Дійшли до полонини. Щоб зорієнтуватись, кубанець залишив солдатів під командою підстаршини, а сам пішов на височину.

Це був відтинок, який зайняла 15-та рота. Полковник Мустяц, без огляду на гарматний і рушничний вогонь обходив позицію. Довідавшись, де розмістилися 13-та і 14-та роти, Василь поліз на іншу височину. На її схилі лежало до трьох сотень вояків: убиті, поранені та ті, хто, вдаючи вбитих, ховався під снігом. Височину весь час обстрілювали рушничним вогнем справа. Кулі свистіли довкола Проходи та відбивались рикошетом від снігу.

З рову несподівано рявкнув сибіряк Большаков:

– Ти што, язвія тя бєрі! Ідьот как на парадє, нє саґнувшись. Скарєє приґай в ров! Нє відіш, што тєбя хатят расстрєлять?!

У рові, крім Большакова і підпоручника Попова, тіснилося три десятки вояків. У кутку сиділи один проти одного поранений у живіт російський солдат і проколотий «суворовським» багнетом мадяр. Їхнє ревіння було нестерпним.

– Замалчітє, – цикнув на них Большаков, – нє то я вас сам прістрєлю!

– Гдє ж твоі люді, Боріс? – запитав Прохода Большакова.

– І то ето нє всє маі. Із ніх часть Попова… Я патєрял почті всю роту… Больше трьохсот чєлавєк… Ґдє тваі люді?!

Несподівано за двадцять кроків ніби з-під снігу вискочила сотня мадярів. Від несподіванки російські солдати підняли руки. Василь намірився стріляти з японського карабіна, але Большаков лівою рукою вибив зброю з рук і крикнув:

– Ти што, сдурєл?! Пасматрі, сколько іх! Хочєш, штоб тєбє живот сєйчас распоролі?

Настромлені на рушниці багнети мадярів мали вигляд довгих ножів і справляли грізне враження. «Видно було, – закінчував Василь Прохода розповідь про цей, останній його в обороні Російської імперії, бій, – що мадярам дали перед цим добре випити рому, бо були вони в надто підвищеному настрої й озвіріло кричали. Вони накинулись на мене, бо я не підніс руки вгору і тримав опущеним вниз карабін. Якби мадярський офіцер, який зауважив, що я також офіцер, не відігнав їх, то, може, вони дійсно розпороли б мені живіт» [96, с. 184].


Австро-Угорщина: столиця і табори

Угорський лейтенант, якому Василь віддав карабін і шаблю, попрохав ще й офіцерську кокарду з шапки. Це був його трофей…

Проходу і Большакова примістили у сільській хаті. На питання капітана про розташування російських частин Василь заявив, що «ми як офіцери відповіді на подібні питання не можемо дати» [96, с. 185]. Угорець сприйняв таку відповідь спокійно: не лаявся, не погрожував, не бив. Відходячи, тихо мовив, що все одно йому про це розкажуть полонені солдати.

Після того офіцерів на возі під охороною фельдфебеля відправили в штаб дивізії. І тут угорці поставилися по-людяному, навіть купили коньяку. Потім пригощали ромом і добрим токайським вином.

Полковник зі штабу прийняв Проходу і Большакова чемно. Насамперед поцікавився, як ті себе почувають, «чи відпочили трохи після вчорашнього бою та нічної мандрівки». Потім досить обережно запитав, чому не чути російської артилерії та яке становище в частинах царської армії. На це Большаков досить різко попрохав подібних питань не ставити, бо «офіцерська честь не дозволяє на них відповідати». Полковник вибачився та запросив їх на обід до офіцерського касина [96, с. 186].

Потім була мандрівка пасажирським потягом до Відня.

Австрійський капітан, що супроводжував полонених, по приїзді відвів їх у ресторан вокзалу. До обіду було й пиво. Коли грошовиті російські офіцери звернулися до капітана з проханням купити чогось міцнішого, той не відмовив. Цим скористався один прапорщик-кавалерист, який мав значну суму грошей. Назвавши себе князем Охтирським, він вирішив показати довірливим австрійцям, що таке широка російська натура… Дуже швидко запанував занадто веселий настрій. Коли почали пити шампанське, з'явився комендант станції, австрійський полковник. Почулась команда «Ахтунґ!». Знітившись (бо і сам випив), капітан почав рапортувати, що полонені російські офіцери обідають.

– Не обідають, а «шампанірен»! – невдоволено перебив його полковник.

Виправдовуючись, капітан сказав, що він зробив це на прохання князя Охтирського, якого й представив полковникові. Почувши слово «фюрст», комендант відразу змінив тон, попрохав вибачення, але все ж зазначив, що у правилах поводження з полоненими офіцерами такої гостини не передбачено, тому треба її припинити.

Бранці відразу пішли до вагонів. Прапорщик резерву «Охтирський», як виявилося, був харківським адвокатом. Під час мобілізації його приділили до Охтирського кінного полку. Оскільки він добре володів німецькою та мав аристократичні манери, йому вдалося «пустити пил в очі» австрійцям…

З Відня шлях лежав до колишньої фортеці Йозефів у Чехії (німецька назва – Йозефштадт). Полонених розмістили в кімнатах по 2–3 особи. Дозволили ходити по всьому будинку та у дворі. Можна було прогулятися містом – але з конвоєм. Старшим офіцерам визначили на утримання по 120 крон місячно, з яких 90 йшло на харчування, а 30 видавались на руки. Штабні офіцери діставали на 30 крон більше.

У Йозефові існував український гурток, але через агресивність російських старшин він діяв таємно, тож Василь його не зауважив.

За днів десять Проходу разом із групою офіцерів перевели до м. Ліберці в Північній Чехії. Розмістили в санаторії за містом, під горою, вкритою сосновим лісом. Сніданки, обіди та вечері полоненим приносили з ресторану. Все-таки їжі не вистачало. Проходу постійно мучив голод…

Через півтора місяця офіцерів перевели до Брюкса (Моста) в Північно-Західній Чехії до табору, спеціально побудованого для полонених офіцерів. Василь поселився в кімнаті з прапорщиком Володимиром Вдовиченком, студентом старшого курсу Київської політехніки, та українським німцем Рудольфом Бендліним, перекладачем у стосунках з адміністрацією.

Весна 1915 року видалася теплою. Простору в таборі вистачало, тому бранців не дуже пригнічувало їхнє становище. Напевно, хтось і радів можливості «пересидіти» війну. Все ж декому не сиділося. Непосидючі вирішили спробувати щастя під час прогулянки лісом. Та не вийшло – чотирьох невдах посадили на місяць до в'язниці, а тих, хто сприяв втечі, перевели до штрафного табору у фортеці Терезієнштадт у Чехії – твердині королеви Марії Терези. Оскільки Василь Прохода жив у кімнаті з утікачем Рудольфом Бендліним, то невдовзі опинився в Терезині – в «Тюрмі семисот». Умови тут були вже не такі панські. Жити довелося в довгих казематах із заґратованими вікнами.


Терезин

До фізичної праці полонених не примушували. Вони байдикували, «різалися» в карти – преферанс, стукалку, вінт, «шмен де фер», дев'ятку або «очко». Місяців зо два грав і Василь – поки не набридло. Цікавіше виявилося спілкуватися з прапорщиком Курилом.

Кость Курило картами не цікавився, переважно читав. Книг мав цілу скриню – на заощаджені кошти виписував їх з Відня. Були в нього праці з історії України, «Енеїда» Івана Котляревського, «Кобзар» Тараса Шевченка, твори інших українських класиків.

Довідавшись від Курила, що у Відні є українські книгарня й видавництво, а українська молодь Галичини і Буковини навчається у вищих навчальних закладах австро-угорської столиці, Василь здивувався. А він захищав на війні Росію, де не було жодної української школи – ні вищої, ні середньої, ні початкової…

«Кобзар» справив на Василя Проходу надзвичайне враження. А твір «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», написаний Тарасом Шевченком далекого 1845 року, просто приголомшив.

 
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!

І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України…
 

Ці слова збентежили кубанця. І він задумався над сенсом свого життя. Міркував, що має зробити, щоб ожила ота «слава України».

Василь згадав Федора Короля. Стало зрозуміло, що його передбачення були викресані з творів Тараса Шевченка. Тепер надійшла черга Василя Проходи зі свого серця викрешувати українську надію.

Він із захопленням накинувся на українські книги, зокрема на твори Марко Вовчок. Читати українською було важко, але в пам'яті Василя «воскресали забуті українські слова та вирази», а нові легко засвоювались. Національне усвідомлення цілком захопило кубанського українця [96, с. 194].

Офіцерам, що позичали в Курила книги, Василь запропонував створити гурток української літератури. Зголосилося близько двадцяти чоловік. Щоб «не дражнити гусей», дали йому назву «Кружок членов малорусской библиотеки». Виробили статут. Тепер треба було затвердити його у полковника Гавронського – старшого офіцера, який відповідав перед австрійцями за внутрішній лад у таборі.

Полковник щиро здивувався. Прочитавши статут гуртка, запитав невдоволено:

– Скажитє, пажалуста, прапорщік Прохода, што ета за малоруская бібліотєка? Развє сущєствуєт малоруская літєратура? Дажє єслі такавая сущєствуєт, ґдє ви кніґі дастанєтє?

І мусив Василь Прохода розповісти російському інтелігенту (до речі, польського походження) про Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Пантелеймона Куліша, Лесю Українку, Марко Вовчок, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших українських письменників.

– А книги ми виписали з української книгарні у Відні, – завершив Василь свою розповідь.

– Ах, вот ано што! Ви уже успєлі связаться с австрійцамі! Знаєтє што? Ета пахнєт сєпаратізмом і мазєпінством! Нєужелі нє хватаєт кніґ в руской бібліотєкє, устав каторой я уже утвєрділ. Работайтє в руском драматічєском кружкє, сатруднічайтє с рєдакциєй газєти «На чужбінє». А с вашім радним язиком ви можетє докатіцца до прєдатєльства і папасть на Сахалін… Слихалі а таком островє?

Отож статуту полковник не затвердив, більше того, пообіцяв, що, коли гурток не ліквідується, всіх його учасників занесе на «чорну дошку» і після закінчення війни всім їм доведеться відповідати за порушення дисципліни та присяги.

Василь повернувся до невеликого каземату, де жило шестеро українців на чолі з прапорщиком Кедриновським. Непримиренну позицію до полковника зайняв Кость Курило, тихий, скромний, невисокого зросту чоловік з Полтавщини.

Він походив з родини збіднілих козаків Миргородського повіту. Закінчив реальну школу, навчався в Петербурзькому лісовому інституті, але з третього курсу був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання у Новоолександрійському сільськогосподарському інституті. На початку війни він отримав мобілізаційну повістку. Та за Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону.

Перебуваючи в таборі, Курило підтримував стосунки з членом президії Союзу визволення України та Загальної української ради Андрієм Жуком, а також із визначним соціал-демократичним діячем Левом Юркевичем, який критикував діяльність СВУ за орієнтацію на Австрію та Німеччину.

Союз визволення України справді намагався, використавши війну проти Росії та підтримку Австро-Угорщини й Німеччини, здобути самостійність України. Більшість членів СВУ становили наддніпрянські соціалісти. Діяли вони надзвичайно активно: у видавничій, культурно-виховній, гуманітарній ділянках, а також на дипломатичному поприщі. Зокрема, величезну допомогу було надано полоненим українцям.

Курило цілком погоджувався з політичною платформою Союзу визволення України і тому невдовзі розірвав стосунки з Юркевичем, засудивши його за національний нігілізм. Саме Курило підняв на кпини полковника Гавронського, поляка за національністю, який мав би із солідарності підтримати українців, але продовжував вірно служити цареві навіть у полоні. Цареві, який гнобив і поляків, і українців.


Українці в Терезині

Обговоривши наслідки розмови зі здичавілим полковником Гавронським, вирішили заснувати гурток самочинно і вже під іншою назвою, більш радикальною – Гурток членів української бібліотеки. Статут власноручно затвердили 12 чоловік. І це з кількохсот полонених українців! Причиною нехоті була не тільки низька національна свідомість багатьох українців, а й страх перед Росією.

Більшість вважали, що Росія обов'язково переможе у Світовій війні, «а потім притягне до відповідальності всіх тих, хто брав навіть пасивну участь в українській роботі в таборах», бо бути українцем означало «бути антидержавником» [129, с. 25, 26].

Та сміливі завжди є. Кедриновського, вже старшого віку прапорщика, обрали головою гуртка, Василя Проходу – секретарем, а Костя Курила – бібліотекарем. Членський внесок становив 3 австрійські крони. На ці кошти купували нові книжки.

Разом з Костем Курилом, Василем Гавриленком, Семеном Зубчуком, Сергієм Калитенком та М. Костенком кубанець став одним з «най-енергійніших діячів терезієнштадтського гуртка». Всі вони опинилися на сторінках «чорної книги» російських шовіністів [74, с. 7].

Ще на початку діяльності гуртківці визнали часопис «Боротьба» Лева Юркевича шкідливим. Кость Курило та Василь Прохода від імені товаришів написали Юркевичу, що «своїми безпідставними наклепами на діячів СВУ він лише шкодить українському визвольному рухові», а сам ступив на шлях національного самозаперечення [111, с. 4]. Натомість дороговказом став «Вістник Союзу Визволення України».

Якось Кость Курило одержав від члена президії СВУ Андрія Жука вістку про українізацію табору для солдатів у Фрайштадті в Горішній Австрії та фрайштадтську газету «Розвага», яка інформувала про національно-культурне життя полонених. Успішна діяльність козаків-українців у Фрайштадті зумовила рішучість старшин-українців у Терезині. Членів гуртка української бібліотеки збільшилося до півсотні [93, с. 2].

З часом вороже ставлення до них уляглося, більше того, й поляки, беручи приклад з українців, заснували свій гурток. Ніхто так і не довідався, «чи мали вони свій статут і чи затвердив його їхній земляк полковник Гавронський» [96, с. 198].

Серед інших активно творили українське життя брати Калитенки з Києва. Старший, Сергій, до війни працював диригентом. Обидва чудово співали на зборах бібліотечного товариства. Зокрема, виконували пісні в обробці Миколи Лисенка. Коли ж Кость Курило виписав з Відня збірник українських пісень, Калитенки захопилися ідеєю створити «Малоруський хор», запросивши до нього співаків-українців з російського хору, де вони складали більшість [96, с. 198].

Справа пішла жваво – український хор зростав кількісно і якісно, а перший його концерт викликав величезний резонанс. Оскільки в казематі, пристосованому до театрального приміщення, всі охочі вміститися не могли, хор мусив виступати тричі. Авторитет українців зростав. Москалі перестали глузувати.

Членом бібліотечного гуртка став і колишній артист київської (чи харківської) «малоросійської» трупи М. Костенко. Побачивши, який фурор викликав український хор, він вирішив створити драматичний театр і попрохав Костя Курила виписати з Відня українські п'єси. Невдовзі Малоросійську драматичну трупу було створено. Знайшовся й художник-декоратор, а комендатура дозволила придбати реквізит і цивільне вбрання – чоловіче і жіноче. До трупи увійшли два полтавчани з подібними прізвищами – Дорошко і Горошко. Вони грали жіночі ролі. Костенко так їх вишколив, що на сцені артисти поводилися як справжні дівчата – і ходою, і манерами. Сила перевтілення була такою великою, що присутні на виставах австрійські офіцери комендатури йшли за лаштунки з перевіркою – мусили переконатися, що це справді хлопці, а не дівчата, які незаконно пробралися до табору.

Першою поставили «Сватання на Гончарівці». Комедія мала великий успіх. На вимогу тих, хто не зміг потрапити на прем'єру, її повторили. Популярність здобули й інші п'єси: «Степовий гість», «Невольник», «Мартин Боруля», «Суєта». Завзяття аматорів було настільки велике, що вони спромоглися поставити навіть опери – «Наталку Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм». Звісно, що не обійшлося тут без допомоги братів Калитенків і співаків їхнього хору.

До нашого кола пристав і поручник Фабріціус – фін за національністю, який, проживаючи свого часу в Україні, оволодів українською мовою. Це був щирий чоловік, справжній товариш. Його захоплювало все українське. Він навіть написав історичну драму «Запорозький скарб», постановка якої мала в таборі Терезин великий успіх.

Москвинів злостило те, що «малороси» ставлять свої вистави двічі, а то й тричі, а їхній гурток змушений був обходитися лише прем'єрою. Доводилося втішатися тим, що «хохли», мовляв, «майстри танцювати, співати та грати комедії, а тому хай собі бавлять інших» [96, с. 200]. Не розуміли вони, що кожний успіх українського театру і хору сприяв національному пробудженню «малоросів» та викликав досі незнайоме почуття гордості за свій народ.


Союз визволення України

До Першої світової Наддніпрянська Україна називалась Малоросією. Був це край, де, як говорили москалі, «всьо обільєм дишит». Матеріально люди жили непогано: хто працював, той мав що їсти і вдягти. Та, приспані «своїми» і чужими, народні маси мертвіли в байдужості до українських інтересів.

Справу української державності зробила актуальною Світова війна. Минуло не так багато часу, і стало зрозуміло, що Росія вступила у війну, не тільки з метою захистити сербів, а щоб знищити український рух у Галичині та на інших західних землях. Петербург страшенно боявся, щоб «українська зараза» не перекинулася з Галичини до «Малоросії».

Зрозумівши, що перемога Росії була би смертельним ударом по українству, галицька інтелігенція спільно з наддніпрянськими емігрантами стала на бік Австро-Угорщини і Німеччини. Внаслідок цього виникли дві формації: військова (Українські січові стрільці) та політична (Союз визволення України).

Найактивнішими пропагандистами української самостійності виявилися ті, хто 10 років тому зійшов на російські манівці, під час розколу РУП заклавши Спілку російської соціал-демократичної робітничої партії. Мова про Мар'яна-Юлія Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського. Тобто тих, хто рішуче виступив проти тези Миколи Міхновського про самостійність України. Співпраця з росіянами показала, що всі вони – і монархісти, і демократи – категорично проти національного визволення українців.

Заснували Союз визволення України у Львові 4 серпня 1914 року. Фундаторами СВУ також стали Дмитро Донцов (перший голова), Володимир Дорошенко, Андрій Жук і Микола Залізняк. Вони сподівалися за допомогою західних українців добитися створення самостійної Української держави. СВУ розгорнув жваву діяльність, насамперед у ділянці інформації про українську справу різними мовами.

Першим виявом діяльності СВУ була відозва «An die offentliche Meinung Europas», видана 25 серпня за підписами Мар'яна Меленевського, Олександра Скорописа-Йолтуховського, Володимира Дорошенка, Андрія Жука, Дмитра Донцова і Миколи Залізняка. В ній наголошувалося, що лише самостійна Українська держава створить для Європи забороло проти Росії з її експансією та звільнить слов'янський світ від згубного впливу панмосковізму.

Значним дипломатичним успіхом СВУ стала заява (в листопаді 1914 року) турецького міністра Таалат-бея про потребу визволення України й запевнення, що турецький уряд допоможе Україні здобути самостійність.

Визначною була й видавнича діяльність: у світ полетіли тисячі примірників тижневиків «Ukrainische Nachrichten» і «La Revue Ukrainienne» та «Вістника Союзу Визволення України», який редагували Микола Троцький, Володимир Дорошенко, Андрій Жук та М. Возняк. СВУ видав близько 50 книг і 30 брошур про Україну німецькою, французькою, англійською, італійською, угорською, турецькою, шведською, румунською, хорватською, чеською та болгарською мовами. Велика кількість книг і брошур виходила й українською мовою.

СВУ, отримавши дозвіл німецької та австро-угорської військових влад, почав за допомогою культурних діячів, які втекли з окупованої росіянами Галичини та Буковини, широку допоміжну, релігійну та культурно-виховну діяльність у таборах Німеччини та Австро-Угорщини. Спочатку українізували табір у Фрайштадті. Невдовзі праця СВУ дала свої плоди і в інших таборах – Дуна-Сердагелі (Угорщина), Раштадті, Зальцведелі та Вецлярі (Німеччина). Заходами СВУ було згуртовано близько 80 тисяч українців, серед яких провадилася активна культурно-освітня та національно-виховна діяльність. Засновувалися українські школи, газети, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, театри, курси української історії та літератури, курси кооперації, політичної економії, української і німецької мов. Постали українські парафії, клуби, каси взаємодопомоги, крамниці, гімнастично-спортивні товариства. В таборах працювали відомі науковці і митці: професори Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, доктори Микола Чайківський, Йосип Охрімович, Роман Домбчевський, поет Василь Пачовський, скульптор Михайло Гаврилко з Полтавщини, посол Ясько Остапчук, журналіст Йосип Безпалко, письменник Микола Голубець, панотці Омелян Гнідий, Євген Турула та інші достойники.

Вистачало і проблем. Чи не найбільшою виявилася психологічна. «Полонені вважали їх «чужими», «австріяками» і навіть «шпигунами» [31, с. 42, 43]. Але завдяки розумінню психології і вмілому підходу фахівцям-патріотам вдалося викликати до себе довіру. Відтак почався процес перетворення «малоросів», «хохлів», «селян» і «рускіх людєй» в ідейних борців за незалежну Українську державу.

Національно-культурне життя творилося не лише в українізованих, а й у багатонаціональних таборах, у численних робітничих командах, розкиданих по всій Австро-Угорщині та Німеччині. Наприкінці 1915 року з табору у Фрайштадті було вислано до Німеччини для організаційної праці понад тридцять полонених, переважно народних вчителів. Національно-політичні вихователі посилались і до України. Для цього використовувався обмін полоненими-інвалідами між Росією та центральними державами. Від 1916 року сотні «мужів довір'я» виїхали на окуповані німцями Волинь, Берестейщину, Холмщину і Підляшшя. Там вони закладали народні школи, пробуджуючи серед українців національно-соборну свідомість.

Працювали представники СВУ і в старшинському таборі Терезин, де чисельно переважали українці. Та спочатку лише з півсотні бранців відверто називали себе українцями. Навіть після Лютневої революції 1917 року «більшість не хотіла порвати зв'язку з російською демократією, яка ставилась негативно до українського національного пробудження…» [96, с. 200]. Серед полонених українців переважали т. зв. нейтральні, насправді боягузи і хитруни.

Лютнева революція значно пожвавила українське життя в таборах, а до комітету, що почав правити в терезинському таборі замість коменданта Гавронського, увійшли свідомі українці Кедриновський, Костенко й один із братів Калитенків.

Більшість демократично налаштованих офіцерів ухвалила визнати Тимчасовий уряд, звільнивши себе таким чином від присяги на вірність імператорові Миколі II.

Все ж навіть демократично налаштовані офіцери стояли на позиціях неподільності Росії. Коли вони почули в таборі розмови про Україну, то щиро здивувалися й обурилися «претензіями малоросів», яких обвинуватили в невдячності до «великоруського» народу та непошані до російської культури. Співмешканці Проходи, уральські купці брати Куликови кричали: «Ми вас, хахлов, в бараній роґ скрутім! Ми пакажем вам кузькіну мать!»

«Монархісти вже давно дивилися на старшин-українців як на людей пропащих, записавши їх на «чорну дошку», але й демократично налаштовані «рускіє офіцери» з особливою ненавистю виступали на різних зібраннях проти самостійників, чим ще більше підсилювали самостійницькі настрої… Коли Центральна Рада 1-м Універсалом проголосила лише автономію України, в таборах серед українців була проголошена її самостійність» [111, с. 10].

«Співжиття з росіянами стало неможливим» [96, с. 205]. За порадою президії СВУ Василь Прохода з товаришами звернулися до австро-угорського військового міністерства з проханням перевести їх до українізованого табору у Фрайштадті. На це була отримана відповідь, що старшинам перебувати у козацьких таборах не дозволено. Тоді силами СВУ почалася українізація старшинського табору в Йозефові із заміною в ньому офіцерів-росіян на старшин-українців [93, с. 3].


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю