Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 38 страниц)

З манівців на битий шлях

Весна вже святкувала свою перемогу. Під щебетання пташок та спів жайворонків Прохода знову подався у мандри. За Четвертинівкою вийшов на шлях. Зупинившись на роздоріжжі, задумався, куди йти – ліворуч на захід чи праворуч на схід?

«Те, що я в минулому році воював на Холмському фронті і був у полоні у поляків, – міркував він, – давало тепер мені підставу зголоситись до совєтської армії, щоб знову стати до бою проти поляків. Але це… ставило мене в положення зрадника проти своїх, українців, проти яких у рядах совєтської армії довелося би битися» [96, с. 369].

Півгодини вагався Прохода, куди йти. Врешті повернув на захід.

Шляхом тягнулися різноманітно одягнені совєтські частини, «серед них були й такі, що мали жупани та шапки з червоними шликами». Напевно, то приєдналися до Красної армії колишні гайдамаки отамана Волоха. «Усі вони рухались на польський фронт» [96, с. 369].

Проходу обганяли красноармійці. Дехто питав: «Якої частини, товаришу?» Кубанець щиро відповідав, що до жодної частини не належить. На нього здивовано поглядали…

Так доплентався до Тульчина. Йшов головною вулицею повз будинок, на ґанку якого кривавився прапор. Та й від таблички з надписом «Чрезвычайная Комиссия» могло стати млосно. Намагаючись зберігати спокій, не прискорюючи кроку, він хотів пройти ґанок, коли почув за спиною:

– Ей, таваріщ, куда ідьош? Ану зайді сюда!

Василь озирнувся і побачив військового у блюзі, підперезаного ременем з кобурою нагана. Незнайомець поманив пальцем.

– Да, да, ти. Давай сюда на пару слов!

Чекіст указав на двері, мовляв, заходь.

– Куда ідьош, таваріщ? – запитав він знову, вивчаючи бурлаку.

– В Шатаву…

– В Шатаву?! Но там же поляки.

– Надєюсь, што, пока я туда добєрусь, там будут совєтскіє часті, – не розгубився Прохода.

– А што тєбє там нужно? Пачєму туда ідьош?

– Я псаломщік. Бил в Чєтвєртіновкє, а тєпєрь должен возвратітса к своєму церковному пріходу в Шатавє.

– Псаломщік?! Інтєрєсний ви мужик, – чекіст уважно розглядав затриманого, намагаючись збагнути, хто ж перед ним – ворог совєтської влади чи якийсь блаженний. – Пакажитє ваши дакумєнти!

Василь дістав старий пашпорт волосної земської управи в Оріхові, в якому було зазначено, що він «крестьянин села Ново-Даниловки, Ореховской волости, Бердянского уезда». Додав і посвідку єпископа Пимона про те, що є псаломщиком у Шатаві.

Чекіст мав інтелігентне обличчя. Ненависті в його очах Василь не побачив, швидше, в них світилося співчуття.

– А каґда наши нє займут Шатаву, што ви будєтє дєлать?

– Могу подождать, пока к Шатавє можно будєт пройті.

– Ну што ж, ідітє!.. – Чекіст повернув документи.

Лише відійшовши, Василь збагнув, з якої халепи вискочив. «Було ясно, – писав він, – що чекіст подарував мені життя так, як я дарував тим большевикам, яких приводили до мене в Коростені, а я відпускав їх на свободу» [96, с. 370, 371].

З Тульчина Василь почимчикував уже бічною дорогою в напрямку на Джурин. У першому ж селі зайшов до священика. «Там мене спочатку прийняли з застереженням, як якогось гайдамаку, – продовжував Прохода, – а потім, коли я оповів їм про свою пригоду в ЧК, були дуже здивовані поступованням чекіста, а панотець пообіцяв помолитись за нього» [96, с. 371].

Ще у двох парафіях Василя прийняли сердечно, даючи пораду, де можна переночувати. За добу блукаючий гайдамака долав близько 40 верст. На четвертий день мандрівки перейшов річку Жван. Один священик порадив спуститися до Дністра та йти берегом до містечка Калюс, де вже були поляки. Панотець пояснив, що суцільної лінії фронту немає, більшовики до самого Дністра не доходять, а тому берегом можна прошмигнути. Василь так і зробив.

Коли оминав кручу, де могла бути червона застава, почув оклик:

– Стій! Якої банди будеш?

На крутоярі сиділо двоє з наставленими рушницями.

– Я до жодної банди не належу.

– Тоді зніми торбу й поклади на землю.

– Навіщо вона здалася вам? У ній, крім білизни та харчів, нічого немає.

– Будеш ще балакати? Зніми, а то тут тобі жаба цицьки дасть!

Один з бандитів почав цілитись, а другий клацнув затвором. Прохода мусив послухати «доброї» поради.

– А тепер тікай, поки ми тебе не застрелили.

Василь мовчки розвернувся і пішов. Почувши за спиною постріл, прискорив крок. Раптом почув:

– Стуй! Ренце доґури!

За тридцять кроків від нього як з-під землі виріс польський жовнір. Він і відвів Проходу до начальника польової варти. Звідти затриманого перепровадили до відділу охорони на східний край містечка. Тут він признався, що хоче дістатись до дивізії полковника Олександра Удовиченка, про яку чув від священиків.

Невдовзі прийшов поляк, що володів російською. Він докладно розпитав та вивчив документи. На питання про українську дивізію не відповів, а прохання відпустити проігнорував. Ще й заборонив виходити з вартового помешкання.

Ніч Прохода провів на долівці, вкритій соломою. Наступного дня з ним ніхто не бажав говорити. На питання відповіді не отримував. Близько десятої години з'явився вже знайомий шпак. Прохода обурився:

– Ви обіцяли вчора за пару годин з'ясувати моє становище, а я вже 16 годин перебуваю у стані не то полоненого, не то шпигуна. До того ж я ще й голодний. Я протестую проти такого поводження.

– А ми таки справді вважаємо вас шпигуном…

– Та ви що, збожеволіли?..

– А чим докажете, що ви не шпигун? Ті ваші посвідки може мати кожний большевик.

Тоді Василь стягнув чобіт, у халяві якого під підшивкою було сховано службовий реєстр з Армії УНР з належною печаткою. Коли дав його детективу, той здивувався.

– Чому ж ви відразу не показали цей папір? Уже призначено наряд для розстрілу вас. Я лише випадково зайшов сюди…

– От так! Дістався до союзників. Чому ви вчора не сказали, що не вірите мені?

– А що, гадаєте, зі шпигунами ведуть щирі розмови?..

Так Прохода знову уникнув смерті…

У Шатаві Симоновські зустріли його як рідного. Отець Віктор похвалився, що має на прикметі наречену для нього. Сказав, що єпископ Пимон цікавився, де Прохода і чому досі не з'являвся. Але Василь уже не хотів бути духовною особою. Його тягнуло до війська, до товаришів по зброї. Невдовзі він уже крокував вулицями Кам'янця-Подільського. Тут довідався про формування 4-ї стрілецької бригади на чолі з полковником Шандруком.

Проходу прийняв начальник штабу сотник Низієнко, чоловік «з претензіями на генштабовця, трохи надутий, подібний у своєму поводженню до галицького офіцера з німецькою зверхністю». Низієнко сказав, що 12-му куреневі потрібен начальник штабу. Прохода погодився. Пізніше, коли він у службових справах зустрівся з полковником Шандруком, той докоряв, чому Прохода, маючи значний штабовий досвід оперативного характеру, погодився на таку незначну посаду [96, с. 375].

Прибувши до куреня, Василь одразу зголосився до командира підполковника Білана. Дуже швидко кубанець зрозумів, що частина лише в початковій стадії формування. Курінного Василь оцінив так: «Був він добрим, відважним командиром у бою, але організаційна праця за мирних обставин його не цікавила; його помічником був сотник Горчинський, але, хоч він належав до кадрових офіцерів, не відігравав належної ролі, лише займав ту посаду. Тому вся організаційно-адміністративна праця була зосереджена в моїх руках. Власне, я був організатором і творцем куреня, чинністю якого лише жив» [96, с. 375].

Серед старшин ініціативністю та поважним відношенням до справи вирізнялися командир 1-ї стрілецької сотні поручник Качан (учитель за фахом) та командир технічної сотні поручник Бордоніс, колишній студент політехніки. З ними Василь заприязнився. Вони, Прохода та Білан «творили неподільний гурток і завжди радились у всіх справах – як організаційних, так і бойових» [96, с. 376].

12-й стрілецький курінь діяв автономно. Штаби бригади, дивізії та інтендантство існували самі по собі. З матеріальних цінностей до куреня доходили лише крихти. «Найбільше споживали самі «постачателі», яких було більше ніж треба. Ніхто з них не бажав бути на передовій позиції» [96, с. 376].

Свято у Могилеві

Петлюра вже давно потрапив у повну залежність від поляків. З ними доводилося «узгоджувати» практично всі питання. Головний отаман навіть не мав права самостійно оголосили мобілізацію громадян УНР. І в тих повітах, що перебували під владою більшовиків, – у Могилівському та Ямпільському! А ці повіти якраз і були районом дії 4-ї бригади Василя Проходи.

У середині квітня 12-й курінь у складі двох неповних сотень вирушив з Кам'янця-Подільського на південний схід. Ця «сила» (разом трохи більше сотні багнетів) повинна була змінити на фронті над Дністром поляків.

Першою бойовою акцією 12-го куреня було визволення Калюса. Курінь досить легко просувався вперед. Козацтву допомагало місцеве населення, яке де могло шарпало червоних. «Не знаю, як перед нами зустрічали мешканці Калюса большевиків, – писав Василь Прохода, – але, коли ми входили до міста, нас вітали досить прихильно, а жидівська громада, бачачи, що ніхто з українських вояків не допустився якогось насильства, а тим більше грабунку, хоч обозу у нас не було й люди були голодні, зібрали щось двісті буханок хліба, пару пудів м'яса і навіть півсотні пар черевиків. За це була оголошена щира подяка…» За таких матеріальних засобів 1920 року було відновлено збройну боротьбу за волю України [96, с. 377].

Наступного дня 12-й курінь зайняв «ганебне більшовицьке гніздо» Яришів, а 27 квітня разом з іншими частинами під командуванням Павла Шандрука увійшов до Могилева. Місто зустрічало українські частини хлібом-сіллю. До Могилева входили з музикою. «Маяли жовто-блакитні прапори, – розповідав гармаш Микола Олійник, – гучне «слава» котилось по вулицях, людність засипала вояцтво квітками. Всі радувались. Кожний зустрічав тут або родича, або якого знайомого… Радощам не було кінця. Букетами бузку устилали вулиці перед військом. Музика не притихала. Вдячне населення обдаровувало вояків хто чим тільки міг. Увечорі місто було ілюміновано. На вулицях було повно народу. Лунали козачі пісні» [139, арк. 604–604 зв.].

Квартир'єр 12-го куреня призначив для Проходи кімнату в будинку колишнього голови міської управи пана Хаджі. «Господарі, а особливо пані Хаджі, були дуже милі, – згадував кубанець, – а найбільше, я сказав би надзвичайно мені подобалась їхня донька Оля, дуже гарна білявка з блакитними очима. Я мав окрему кімнату, але господарі запрошували мене по вечорах на склянку чаю, за якою в розмовах непомітно проходив час. Оля була рада моєму товариству. Мама нічого проти цього не мала, але ніколи не залишала нас самих. На моєму тернистому шляху Оля була останньою квіткою на українській землі, яка вабила мене до себе дівочою чистотою… Я був за короткий час цілком захоплений нею, й вона відповідала моєму почуттю. Звичайно, до поцілунків не доходило, бо при мамі цього не можна було робити. Тому моє кохання мало аж надто платонічний характер. Я навіть присвятив їй невеликий вірш… Не знайшов я своєї долі, й те хвилеве кохання як марево зникло, залишився лише спогад про красу почуттів та нездійснених бажань» [96, с. 375].

Невдовзі до Могилева прибув штаб 4-ї бригади, а за ними і штаб дивізії зі зненавидженим усіма постачанням, що забезпечувало лише свої потреби. Бойовим частинам наказано перейти на північ від Могилева аж до Копайгорода, в якому ще тримались поляки. Попереду, в Шаргороді, засіли більшовики. 4-та бригада зайняла район Озаринці – Кричанівка – Сліди – Воєводчинці – Немія, а її передові частини перебували на фронті.

12-й курінь розташувався в селі за 20 верст від Могилева. Селяни, пізнавши більшовиків, ставилися до козацтва добре і самі присилали своїх синів. Так курінь Проходи збільшився майже на сотню хлопців. Ознайомивши їх з українськими командами, почали муштрувати та вчити стріляти.

Через відсутність належного помічника, військового урядовця-економіста та досвідчених писарів Прохода був украй перевантажений – доводилося самому виконувати багато обов'язків адміністративного характеру. Чи не єдиним його помічником був джура, колишній махновець.

Під час одного з боїв куреню вдалося розбити махновську банду. Серед полонених був жид Абрамович, якого махновці примусили служити собі ще в Гуляйполі. «Був цей Абрамович якимсь диваком, – писав Василь Прохода. – Повертатись додому йому не хотілось, та він його й не мав. Він попросив прийняти його козаком до нашого куреня. Я погодився й призначив його своїм джурою. Свої обов'язки він виконував дуже сумлінно, й я не мав підстав бути ним незадоволеним. Єдине, чого йому бракувало, це відваги, що від нього не вимагалось» [96, с. 382].

1 травня Василь вирішив зробити собі свято. «З нагоди 1 травня» він поїхав до Могилева, де провів майже цілу ніч у спілкуванні з Олею Хаджі. «Батьки зраділи моєму приїзду, й за вечерею ми випили пляшку вина, яку старому вдалось у схованці ще зберегти, – згадував Прохода. – По вечері батько пішов спати, але мама залишилась вірною собі й була з нами, поки я не сів на свого коника й не від'їхав. Вони запрошували мене приїздити до них частіше, але більше мені не довелось бачити свого білого метелика, яким я називав Олю» [96, с. 379].

4 травня кіннота Михайла Фролова, яка воювала у складі 2-ї стрілецької дивізії Удовиченка, вибила з Ямполя більшовицьку залогу. А надвечір 6 травня старшинський роз'їзд Фролова зустрівся з передовою стежею полку Чорних запорожців, що на чолі армії Михайла Омеляновича-Павленка просувався зі сходу назустріч українському війську. Так об'єдналися дві армії. «Так знову постав український регулярний фронт», який перестав було існувати у грудні 1919 року [131, с. 43].

У зв'язку з посиленням Армії УНР червоні частини майже без бою залишили Шаргород та Вапнярку. Прохода отримав наказ вибити більшовиків із Крижополя. 12-й курінь досить швидко виконав це завдання, а на початку червня вже звільнив і Ободівку. Та біля Бершаді 4-та стрілецька бригада Павла Шандрука зустріла рішучий спротив червоних частин.

Відступ

6 червня у звіті, яким обмінювалися українські і польські командири дивізій, Олександра Удовиченка вперше названо генералом, а 9 червня було проголошено, що до його дивізії з армії Михайла Омеляновича-Павленка повертається 3-й кінний полк – скалка 3-ї Залізної дивізії, розбитої під Животовом у грудні 1919 року під час Зимового походу. Відтак 2-га стрілецька дивізія перейменовувалась на 3-тю Залізну, 4-та бригада, де служив Василь Прохода, ставала 7-ю, а його 12-й курінь – 21-м.

Тим часом більшовики підвели резерви, зокрема з Врангелівського фронту, і вдарили у стик 3-ї і 6-ї польських армій у районі Сквири і Липовця. Прорвавши фронт, 1-ша Кінна армія Будьонного пішла в запілля поляків. 3-тя польська армія, у складі якої була 6-та Січова дивізія Марка Безручка, 12 червня поспішно залишила Київ і енергійно відступала на захід. Через це 6-та польська армія, у складі якої билася Залізна дивізія, почала загинати своє ліве крило, а тоді отримала наказ відійти на лінію Могилів – Жмеринка – Козятин. Генерал Удовиченко наказав 3-й дивізії зайняти відтинок Володіївці – Калитинка – Політанки, напевно, по річках Лядова, Мурафа і Мурашка.

Зрозумівши, що поляки думають тільки про поспішний відступ, генерал-хорунжий Удовиченко 16 червня видав наказ про вихід з підлеглості 24-ї бригади 12-ї польської дивізії і початок самостійних дій в обороні Батьківщини.

17 червня більшовики зайняли с. Чаїнка та атакували праве крило 7-ї бригади Павла Шандрука і ліве крило 8-ї бригади полковника Олександра Бурківського. Цей наступ 7-ма бригада відбила, завдавши більшовикам значних втрат, але згідно з попереднім наказом залишила Володіївці і відійшла на с. Політанки. При відході із с. Володіївців бригаду обстріляли селяни – противники поляків.

Це підтверджував і Василь Прохода. «…Місцеве населення, – писав він, – яке спочатку помагало полякам повстанням у запіллю совєтських частин, побачивши, що поляки взялися заводити на зайнятій території свою адміністрацію та повертати польським панам їхні маєтки, тепер почало піднімати повстання проти поляків. Це змусило 3-тю польську армію поспішно відходити, а за нею також швидко відступала 6-та польська армія, на правому крилі якої ми були. Ми ледве встигли слідувати за нею, а потім і зовсім відстали та самі з боями проти настирливо натискаючих большевиків повільно відступали… Лише десь на початку липня ми установили з поляками зв'язок аж за річкою Збручем» [96, с. 380].

Зміну ставлення українців до поляків зауважив і Василь Кирилович Трильовський у спогаді «Польське військо, як союзна армія, на Україні». «З населенням польське військо поводилося дуже погано, особливо рядовики, – писав він. – Вони просто дерли шкуру з народу, тримаючи себе не як союзники, а як завойовники з середньовіччя; вередували хлібом: житнього хліба не хотіли їсти, забирали від населення все, що їм вподобалось; справляли свою, а потім нашу Паску, здираючи з населення все те, що було потрібне для ляцьких вибриків; ґвалтували жінок, розганяли базари і ярмарки (постійне явище в Кам'янці-Подільськім) у свої свята.

Деякі села повставали проти таких порядків. Поляки в жорстокий спосіб розправлялися з повстанцями, палили цілі села.

Польські війська на Українській землі були недовго, їм довелося скоро відступати. В Київі вони були тільки один місяць, від 9 мая до 9 червня 1920 року. Ще в гірший бік змінилося поводження польських військ на нашому терені після прориву кіннотою Буденного в районі Хвастова й Козятина. Ця кіннота навела велику паніку в польському війську, яке без огляду почало відходити. Причини відвороту криють(ся) не тільки в наступі Буденного, а також в моральному розкладі польської армії, що втратила військовий дух і не хотіла вже воювать, а через те обернулася в перелякану отару. Деякі частини без пам'яті утікали з фронту й віддихувалися аж у Тарнополі, коли кінна розвідка (Буденного) появилася у Бердичеві.

Українському військові, що було і мале числом, і слабо озброєне, але сильне духом, довелося в завзятих боях із большевиками прикривати утікаючих Поляків, військових і цивільних. Про це все своє слово скаже історія кожної військової частини української…

При відвороті Поляки ще збільшили грабіж населення, особливо тилові (задні) війська. Вони цілими валками вивозили з України цукор, хліб, технічне майно – все, що попадалося їм на очи. А що не встигали вивозити, те палили або нищили. В Бердичеві спалили вони богаті склади провіанту та зброї; у Київі знищили ланцюговий й залізничний мости через Дніпро, а також було спалено 8 вагонів з українськими військовими одягами по дорозі, близько Чорного Острова.

Не в боргу залишились й фронтові польські війська. Вони бігали по селянських хатах, де в скринях господарів шукали «зброї, коней, возів» і взагалі все те, що дозволяв забирати польський військовий звичай в таких випадках.

У стороннього глядача робилося загальне вражіння, що Поляки прийшли на Велику Україну не для того, щоби визволити її з-під большевицького ярма, а поневолити або цілком зруйнувати Її. Можна оправдати зруйнування великих мостів на Дніпрі, можна оправдати і те, що військове майно вивозилось з України, щоб не досталося до рук большевиків, можуть цього вимагати стратегічні і тактичні військові пляни, але ніякими міркуваннями стратегічного характеру не можна оправдати ґвалт і насильство населення, грабіж і руйнування сіл.

Наслідком цього Українське населення стало ворожо відноситись не тільки до Польського війська, а й до своїх. Воно на кожному кроці старалося проявити перешкоди відступаючому війську. Мені пригадуються слова одного селянина, що сказав під час нашого відступу: «Йдете назад до Ляхів – то йдіть: може, без Ляхів і у нас, большевиків, краще буде!» [139, арк. 660–661 зв.].

З поляків брали приклад і деякі українські командири. Так, полковник Шандрук «ліквідував» цукор з обозу бригади, який «помилково» завезли до Кам'янця. Тобто продав. Його наступник полковник Чміль теж «робив різні комбінації, щоб не попасти на еміграцію з порожніми руками без грошей в кишені» [96, с. 384].

Василь згадував, як під час відступу десь у районі Шаргорода Чміль здибав тачанку з парою дуже добрих коней. «У Чміля розгорілись очі, коли побачив їх. Він вирішив «купити» ці коні. Коштували вони не менше сотні тисяч карбованців, і то в гривнях Центральної Ради, що мали з усіх паперових грошей найбільшу вартість. Але Чміль «купив» їх за десять тисяч карбованців» [96, с. 384].

Це обурило Проходу.

– Так-так, пане полковнику! – кинув він. – Боремось за Україну, може, душу й тіло положимо за неї, а тим часом «визволяємо» українців від їхнього майна. Робимо конкуренцію большевикам.

– Та що ви, пане сотнику… Якийсь святий! Я вже натерпівся минулої зими від матеріяльних нестатків. А тепер нам України вже більше не побачити. Знайте, що на чужині без грошей доведеться несолодко.

– Знаю, але христопродавцем не був і не буду.

– Та не будьте такий принциповий! Цим самостійності України не прислужитесь. Тримайтесь разом зі мною. Поки не пізно, зможемо використати наше становище та забезпечити себе на пару років життя на чужині, поки не пристосуємось до нових обставин.

– Не говоріть мені такого. Робіть що хочете. Я про це не знаю й знати не хочу…

На цьому Чміль і Прохода цілком розійшлись, і з тих пір вони рідко бували разом.

Кубанець писав, що, як тільки українська армія почала відступати, командир бригади полковник Шандрук та начальник штабу сотник Низієнко поспішили у запілля. Низієнко влаштувався в штабі Головного отамана Петлюри. В тимчасове командування бригадою вступив полковник Чміль, а до виконання обов'язків начальника штабу – Василь Прохода [96, с. 380, 381].

У ті дні десь перед Шаргородом Прохода зустрів свого товариша о. Михайла і його подругу Магду. Вони возом тікали з Четвертинівки, де панотець виголосив проповідь проти безбожних більшовиків, після чого мусив рятуватися.

– Дорогий, куди це ти мандруєш? – усміхнувся Василь.

– Я думав, що ти з кадилом десь біля Кам'янця воюєш за віру православну під керуванням єпископа Пимона, але бачу тебе на коні як справжнього запорожця. Хотів дістатись до твоєї парафії, а ти знову у війську, – весело відповів панотець.

– То що ж… Вступай до нас священиком та будеш знову у війську…

– Якщо зробиш протекцію…

– Добре! Ще сьогодні проведу тебе за згодою командира наказом по бригаді як бригадного священика.

Невдовзі о. Михайло поїхав до штабу Дієвої армії. Звідти він вже не повернувся, бо головний священик протоієрей Павло Пащевський залишив його при собі…

7-ма бригада повільно відступала через Шаргород, Копайгород, Дунаївці, Смотрич. Дорогою в. о. начштабу бригади Василь Прохода намагався взяти до обозу все, що могло стати військовою здобиччю більшовиків. Найціннішим був цукор на цукроварнях. Мішки з ним і лягали на вози постачання 21-го стрілецького куреня, яким найбільше опікувався Василь Прохода.

Від дивізійного постачання частини майже нічого не отримували, а годуватись якось треба було. Виручала «солодка валюта», яку Прохода реквізував у цукроварнях для потреб своєї частини. Коли бригада відійшла за Збруч, в обозі виявилося близько трьохсот пудів цукру. Його обмінювали у селян на м'ясо, хліб, крупу, городину. Тож козаки ніколи голодні не були.

Формально штаб бригади мав сім відділів: інспекторський (персонального складу), оперативний, розвідки, постачання, технічний, комендантський та кінну сотню. Але коли Проходу призначили в. о. начальника штабу, то в ньому фактично існували лише кінна сотня та оперативний відділ, який він й очолив. Решта з начальством відкотилася далеко в запілля – за Шандруком і Низієнком. Щоправда, при штабі був ще начальник інспекторського відділу, але Прохода сам його відпустив, бо той на передовій позиції почувався неспокійно.

Кубанець же постійно перебував на вістрі небезпеки – щоб мати безпосередній зв'язок із фронтом. Зі штабових співробітників залишив біля себе тільки начальника зв'язку з телефоністами, коменданта та писаря.

Українське військо було нечисленне. 6-та Січова дивізія мала близько півтори тисячі багнетів, а в 3-й Залізній налічувалось не більше тисячі вояків. «Зате лінія фронту поступово збільшувалась – від Дністра на північ від півсотні аж до сотні кілометрів, а за Дністром в Галичині ще більше… на кожний кілометр фронту було півсотні вояків…» [96, с. 380].

Час від часу Проході привозили на підпис документи відділу постачання. Одного разу інтендантський референт Нечитайло поклав перед начштабом наказ про витрату майже сотні тисяч карбованців начальником контррозвідки на перевірку поштового листування в Могилеві, коли штабом керував Низієнко. Рахунки були фіктивними, та ще й по-дурному оформлені – пошта ж тоді майже не працювала.

– Я цього не підпишу, – сказав Прохода, повертаючи референтові наказ і рахунки. – Хай підпише його Низієнко, якщо на таку дурницю витратив велику суму грошей, які тепер потрібні для розвідувальної роботи у ворожому запіллі.

– Але ці видатки зроблені на бажання полковника Шандрука, – відповів Нечитайло.

– Це справи не міняє. Хай сам за них відповідає, а ви зі скарбником будьте задоволені, що я до цього не втручаюсь.

– Але прошу вас, пане сотнику, полковник Шандрук буде дуже незадоволений, – наполягав референт.

– Хай собі злоститься. Гадаю, що він не брав участі у витраті такої великої суми. А начальник розвідки нехай з'явиться до мене і організовує розвідку у ворожому запіллю. Де він, як щур, ховається? Чи, може, займається перевіркою політичної певності тих, що б'ються проти ворога на передовій?

Такого «неуважного» ставлення Шандрук не забув…

Коли Кам'янець зайняли більшовики, полковник нарешті з'явився в оперативному відділі штабу бригади, що весь час перебував при 21-му стрілецькому курені. Прохода якраз знайомився з наказом Дієвої армії та готував наказ по 7-й бригаді про оборону на правому березі Збруча.

21-й курінь був найсильнішою частиною в бригаді. Тут працювали друзі Проходи, «які не для зиску боролися за Україну». Тому саме при ньому Василь тримав оперативний відділ з кінною сотнею. «Фактично керування бойовою чинністю бригади було зосереджено в моїх руках, – писав Прохода. – Де перебував штаб дивізії, ми рідко коли знали. Між ним і нами було сто кілометрів порожнечі…» [96, с. 385].

Коли кубанець розглядав військову мапу та гадав, як ліпше розташувати частини бригади за Збручем, до кімнати увійшов полковник Шандрук. Не подаючи руки, холодно привітався з Проходою і випалив:

– Я знову вступаю в командування бригадою. Прошу познайомити мене зі становищем на фронті.

Василь доповів. Потім подав проект оперативного наказу.

– Добре! Але перш за все напишіть наказ по інспекторському відділу.

– Слухаю, пане полковнику!

– Пишіть… Вступаючи знову в командування бригадою, наказую полковникові Чмілеві повернутись до виконання обов'язків командира 22-го стрілецького куреня. В. о. начальника штабу сотник Прохода відряджається до 21-го стрілецького куреня. В. о. начальника штабу бригади призначається поручник Гординський. Гординський звільняється від обов'язків командира 3-ї сотні 21-го стрілецького куреня. Це все!

– Коли це все, дозвольте мені відійти.

– Прошу! Я вас уже не потребую.

Дивно, що полковник Шандрук не потребував такого принципового співробітника, як Прохода. Навіть не подякував за працю. Й руки не подав на прощання.

Так Василь повернувся на посаду начальника штабу 21-го стрілецького куреня. Його товариші Білан, Качан та Бордоніс були задоволені. Василь також радів, але все ж його пекла образа за несправедливість та свавільні дії Шандрука, адже призначення та звільнення начальника штабу бригади мусило провестися наказом штабу дивізії. «Шандрук тут допустився отаманії, але я не протестував, бо не хотів мати щось спільного з таким командиром», – зазначав Василь Прохода [96, с. 386].

Про Гординського Василь Прохода казав, що той – колишній старшина УГА, який «не відзначався ні відважністю, ні ініціативою… не мав власних поглядів і на все погоджувався» [96, с. 386]. Його відділ, що склав основу 3-ї сотні 21-го куреня, побував уже в таборі Денікіна, був і у більшовиків. А тепер, коли 7-ма бригада перейшла Збруч, «3-тя сотня поступово розпорошилась. Кожний намагався дістатись додому. Ми вважали це природною річчю й не проголошували їх дезертирами, бо наш союз з поляками в Галичині не був популярним. Та ми з цим погоджувались і силою нікого не змушували до боротьби за власну свободу. Покірливим та пристосуванцям було з нами не по дорозі, й вони від нас відходили» [96, с. 386, 387].