Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 38 страниц)

Бої

3-тя Залізна дивізія відходила не стільки під натиском ворога, скільки через те, що «на її лівому крилі витворилась пустка, яку могли використати большевики для обходу дивізії. Цю пустку створили польські частини, що… відійшли несподівано… не попередивши сусідів…». Українські командири весь час висилали кінні стежі, щоб розшукати «союзників». Інколи їх знаходили за кілька верст, а часом – за кільканадцять «і завертали назад на позиції». Коли ж не знаходили, мусили відходити, навіть коли більшовики не дуже й насідали [131, с. 52].

22 червня частини 3-ї Залізної дивізії, зокрема 7-ма бригада, здійснили несподіваний контрудар, розбивши 369-й совєтський полк. А потім відійшли.

Станом на 24 червня українсько-польський протибільшовицький фронт йшов від Яруги через Калинівку та Бар на Летичів. 3-тя Залізна дивізія зосередилася в районі Калинівки.

26 червня в м. Лучинець Олександр Удовиченко видав наказ № 34: «Вже пішов четвертий місяць безприкладного труду і мужности, яку весь час виявляють одна за одною молоді частини дорученої мені Залізної дивізії… Залізна дивізія кров'ю своїх кращих синів боронить рідні обшири від московських наїзників. Командири бригад і окремих частин дивізії, які приймали участь в бойових чинах, мають право бути гордими за досягнення, станом підлеглих їм частин і всієї Української Армії. Полковникам Бурківському, Шандрукові і сотникові Фролову щиро дякую за труди у формуванні і навчанні підлеглих їм частин, за мистецьке керування операціями» [131, с. 53, 54]. Цю високу оцінку і подяку, безперечно, заслужив і Василь Прохода.

Попри мужність і «мистецьке керування операціями», 3-тя Залізна дивізія відступила до Збруча, а 13–14 липня перейшла його та почала укріплюватися на західному березі.

З самого ранку 14 липня більшовики в кількох місцях намагалися форсувати річку, але були відбиті з поважними втратами. 7-ма бригада обороняла позиції від села Зелена до с. Троянівка.

Наступного дня більшовики таки перейшли Збруч і атакувати Скалу, але й цей напад вдалося відбити. Червоні зазнали тяжких втрат. Та їхні наскоки не припинялися, стаючи все наполегливішими. «Особливо вперті атаки відбувалися в районі с. Шидлівці, що лежало на обох берегах Збруча, та (сіл) Сидорів – Васильківці. Ці надзбручанські села переходили з рук у руки по кілька разів денно… 19 липня в Шидлівцях большевицькі частини в силі до 200 багнетів і 400–450 шабель перервали фронт між 7-ю бригадою і польськими частинами, зайняли с. Кривеньке піхотою і сотнею кінноти, решта пішла далі на с. Товстеньке» [131, с. 63, 64].

Напевне, саме про цей бій і згадував Василь Прохода. Якраз його курінь межував з 54-м польським полком, що тимчасово підпорядковувався командиру 3-ї Залізної дивізії.

З поляками Прохода утримував зв'язок через розвідників. Поляки, як видно, розвідці не надавали належного значення. Принаймні не провели її у сусідньому ліску. З цього скористалися більшовики й вночі зосередили там піхоту та кінну частину. На світанку, ще в сутінках, вони наскочили на 21-й курінь. Зав'язався бій.

Діставши відсіч, більшовики відкотилися назад, а козацтво вибралося з фільварка в сусіднє село в напрямку на Великі Чорноконці і зайняло на пагорбку вигідну для оборони позицію.

Близько 10-ї години ранку Василь Прохода помітив, що три сотні більшовицької кінноти, вискочивши з лісу, налетіли на польську піхоту. «Під проміннями сонця виблискували шаблі большевицьких кіннотників, під ударами яких падали польські жовніри, – згадував Василь Прохода. – Підтримувати рушничним та кулеметним огнем своїх союзників ми не могли, бо вони були віддалені від нас майже на три кілометри. Наші козаки висловлювали «співчуття» полякам тим, що реготали, бачачи нерозумну безладну втечу жовнірів» [96, с. 388].

Червоні так захопилися рубкою, що необережно опинилися неподалік українських позицій. Зачесалися руки у хлопців. По телефону Прохода швидко домовився з командиром кінної сотні бригади, а до 3-го Донського козацького полку Михайла Фролова з проханням охопити москалів з лівого крила поїхав сам підполковник Білан. «Полк цей був при нашій 3-й Залізній дивізії й відпочивав у Колиндянах, – розповідав Прохода. – Мав він біля 500 шабель і 20 кулеметних тачанок, його несподівані атаки не могла витримати жодна совєтська частина» [96, с. 389].

З годину червоні кіннотники безжалісно рубали поляків. Гадаючи, що 3-й кінний полк уже підходить, Прохода вирішив ускочити в село, яке нещодавно залишили, і зайняти переправу через річку, щоб червоні не змогли відійти за Збруч.

Кінна півсотня 21-го куреня (сім десятків вершників), розсипавшись у лаву, спокійно почала спускатися до Збруча. Спочатку Прохода не мав наміру брати участі в атаці, «бо не був кіннотником, шаблюки не мав, а був озброєний лише наганом та японським легким карабіном». Та й потреби в цьому ніякої не було. Але цікавість перемогла і він скочив на свого коня Махна [96, с. 389].

Під'їхавши на сотню кроків до фільварка, побачили лаву московської піхоти. Вона лежала спокійно, очевидно, прийнявши відділ за свій.

«Від большевиків вискочив на коні якийсь командир, – описував бій Василь Прохода. – Побачивши, що ми не ті, за кого нас приймали, він почав лаятись триповерховими виразами. Наші почали тим же відповідати йому. Тоді троє одчайдушних вискочили з нашої лави з метою піймати большевика. Але він був верткий, почав утікати, а наші – за ним. Мій Махно, побачивши трьох поперед себе, не міг витримати й несподівано для мене пустився на перегони. Спочатку всі мої зусилля стримати його були марні. Ми проскочили піхотну лаву, вскочили на фільварок, де було повно большевиків. Я тоді на ходу стріляв з карабіна й одного ранив в ногу, бо він впав і показував її, просячи дарувати життя. Ми проскочили далі. Двоє погнались за втікаючим кіннотчиком, а я з одним збочили на головну вулицю в село, в якому було також повно совєтських піхотинців, а біля школи стояла кулеметна тачанка. Побачивши нас, вояки розступились на обидва боки, ніби даючи нам дорогу посередині. Правдоподібно, вони перед нашим наскоком рухались по вулиці в напрямку до фільварка. Я крикнув їм: «Бросай ружья!» Але вони всі залишились стояти нерухомо. Тоді я знову: «Бросай ружья, сто чертей вашей матери! Сейчас приедут наши, они вам покажут, как не исполнять команду».

Пара десятків солдатів, що були біля нас, покидали свої рушниці. Ми зупинились, чекаючи кожної секунди появлення своїх, бо були певні, що вони також за нами проскочили через фільварок. Пройшла одна, друга мінута, а ніхто з наших не появлявся. Один большевик, що був ближче до мене, підняв свою рушницю й почав цілитись в мене. Тоді кіннотчик з оголеною шаблею – до нього: «Я тебе так стрільну, що світа Божого не побачиш!» Він кинув знову рушницю. В цей час підскочив до нас (козак) з нашої півсотні й тихенько до мене: «Тікаймо скоріше! Наші вже втікли, а за ними погнались большевики».

Ми відразу повернули своїх коней. Мертва до того вулиця відразу ожила. Почалася безладна стрілянина, й затарахкотів кулемет, що тихо стояв на тачанці біля школи. На наше щастя, ми могли відразу завернути в провулок, уникнувши направлених проти нас стрілів. Коли ми проскочили через фільварок, то побачили наших, які утікали з найбільшою швидкістю, а за ними гналось півтори сотні совєтчиків. Яром на південь поскакало нас троє, а за нами знову подалась пара десятків большевицьких кіннотчиків. Але вони не змогли нас здогнати. Мій Махно при цьому показав свою спритність. Він летів як вихор, перескакуючи двометрові провалля в ярах. Я дав йому повну волю. Лише через 10 км позбавились ми переслідування та іншою дорогою дістались вечором до своїх.

Виявилось, що донці (і кубанці. – Ред.) не змогли вчасно прибути на передову лінію, щоб обійти зліва совєтську кінноту. Поки вони прибули, большевики погромили поляків, наробили бешкету в їхньому запіллю і, повертаючись назад, прогнали наших кіннотчиків, що втекли на південь мимо позицій 22-го і 23-го стрілецьких куренів. По дорозі большевики напали на польову заставу 22-го куреня, яка не мала відважного командира. Замість відкрити по ворожій кінноті швидкий рушничний і кулеметний вогонь, усі піднесли руки догори. Большевики безжалісно всіх їх порубали.

Зате наступного дня, коли совєтська кіннота, підбадьорена вчорашнім успіхом, зробила на цей раз виїзд проти нас, то їй безкарно це не пройшло. Стрільці нашого куреня під керуванням Качана зустріли совєтчиків влучною стріляниною, при якій півсотні їздців злетіло зі своїх коней. Донці тепер були напоготові. В контратаці вони оточили совєтчиків, багатьох порубали, помстились за своїх, та сотню їх з кіньми взяли в полон. Після того большевицька кіннота не відважувалась нападати на нас» [96, с. 389–391].

Після цього на ділянці 21-го куреня тиждень панував спокій. Але почалися внутрішні конфлікти – зі штабом бригади, власне з полковником Шандруком та інтендантським референтом Нечитайлом. Каменем спотикання став цукор, якого 21-й курінь мав майже пяти тонн.

Інші курені бригади цукру мали небагато, а бригадне постачання продало свою частину ще в Кам'янці-Подільському. Тож Шандрук і Нечитайло вирішили, що 21-й курінь має з ними поділитися, щоб торгівля не затихала…

Якось увечері Прохода, Білан, Качан і Бордоніс сиділи у штабі куреня (у світлиці селянської хати), недалеко передової, та обговорювали загальну ситуацію. Красна армія ліворуч від 4-ї бригади вже перейшла Збруч, зайняла Тернопіль і наближалась до Львова. Через це треба було відходити і 3-й Залізній дивізії, бо інакше вона могла потрапити в оточення.

Раптом задеренчав телефон.

Виявилося, що Павло Шандрук хоче говорити з підполковником Біланом. Ось як переповів цю історію Прохода: «Шандрук наказав передати до бригадного постачання в обоз наш цукор. Білан відповів, що без згоди командирів сотень не може цього зробити, бо це спільна власність всіх вояків куреня. Тоді Шандрук попрохав передати трубку мені. «Я вас слухаю, пане полковнику!» – «Прошу, запишіть телефонограму: «За невиконання мого наказу підполковник Білан усувається від командування 21-м стрілецьким куренем, на його місце командиром куреня призначається сотник Прохода. Наказую підполковникові Біланові негайно передати, а сотникові Проході прийняти курінь. Підпис: командир 7-ї стрілецької бригади полковник Шандрук». – «Пане полковнику! Я не можу із-за поважних причин прийняти командування куренем. Крім того, у нас є заступник куреня сотник Горчинський». – «Я наказую вам негайно вступити в командування куренем. На це є поважні причини». – «Якщо ви, пане полковнику, можете без начальника дивізії усунути від командування підполковника Білана, прошу надіслати письмовий наказ по бригаді». – «Добре! Я пришлю його». – «Тоді я подаю рапорт про відрядження мене до 4-ї стрілецької Сірої бригади як старого сірожупанника згідно з наказом по Дієвій армії». – «Можете подати».

На цьому розмова перервалась. Я відразу написав рапорт з проханням перевести мене до 2-ї стрілецької Волинської дивізії, в якій була 4-та Сіра бригада з колишніх сірожупанників. Наказом по Дієвій армії для підтримання бойових традицій частин у їх боротьбі за незалежність України дозволялось після реорганізації армії всім бажаючим повернутись до тих частин, у яких вони почали бойову чинність.

Качан і Бордоніс були раніше в Запорозькому корпусі, а тому також написали рапорти про відрядження їх до 1-ї Запорозької дивізії. Білан як командир куреня підписався, що заперечень проти задоволення прохань не має. Всі три рапорти були відіслані відразу до штабу бригади» [96, с. 392, 393].

Минуло близько години. Вибрик Шандрука звеселив старшин. Бордоніс з гумором уявляв, як Шандрук з Нечитайлом радяться, що втяти, щоб заволодіти цукром, аби життя на еміграції було солодшим.

Раптом відчинилися двері – на порозі стояв грізний комбриг. «Був він повнотілий, високого росту, русявий, з рудуватими вусами, які підкручував на німецький зразок «а ля Вільгельм», і кашкет носив німецької форми. Побачивши його, я гукнув: «Панове старшини!» – «Після вечірньої повірки, пане сотнику, не положено давати таку команду», – зауважив полковник. «До старшин, пане полковнику, це не стосується, а до того ми ще не відпочиваємо». – «Я хочу поговорити з підполковником Біланом. Прошу вас, пане полковнику, вийдіть зі мною. Я маю з вами розмову особистого характеру» [96, с. 393, 394].

Вони вийшли.

Аж за годину повернувся Білан. Він оповів, що Шандрук попросив вибачення за те, що погарячкував, «розплакався, нарікаючи на Нечитайла, який знервував його, бо постачання бригади не має тепер матеріяльних засобів, а тому поліпшити становище можна лише коштом нашого цукру. Але тому що ми не погоджуємось його віддати, то він на цьому не настоює й всі розпорядження відміняє та просить Качана й Бордоніса взяти свої рапорти назад». – «А про мене, що ж, Шандрук нічого не сказав?» – «А правда, нічого не говорив, а я якось не додумався запитати, що ж буде з вашим рапортом. Та він, очевидно, поверне й ваш та буде вас особисто прохати залишитись в курені» [96, с. 394].

Проході не сподобалося, що Білан не нагадав Шандруку про нього, але промовчав. Наступного дня 21-й курінь отримав пакет з рапортами Качана й Бордоноса та наказом бригаді, в якому було зазначено, що Василь Прохода відряджається в розпорядження штабу Дієвої армії згідно з його бажанням.

Із жалем залишав кубанець 21-й стрілецький курінь, «творцем якого був, віддавши справі формування й організації безкорисно багато енергії й сил». Друзі раяли не поспішати і побути ще кілька днів. Але наступного дня курінь дістав наказ відступити на лінію річки Серету біля Чорткова, а потім за річку Стрипу біля Бучача [96, с. 394].

Разом з куренем Василь від'їхав на своєму Махнові аж за Стрипу. Там він розпрощався з друзями та вірним джурою Абрамовичем. З дозволу Білана Прохода поїхав на своєму коникові до штабу Дієвої армії, де передав його козакові, який супроводжував сотника.

За таких обставин кубанець залишив лави 3-ї Залізної дивізії, «яка мала загартованих вояків, але заржавіле начальство» (мова про командира 7-ї бригади) [96, с. 395].

Знову серед сірожупанників

Начальник штабу Дієвої армії запитав Проходу, чому він саме тепер забажав перевестися до Сірої бригади. Василь прямо відповів, що не стільки він хотів, як полковник Шандрук прагнув позбутися його, щоб не перешкоджав різним комбінаціям. Це викликало інтерес у начштабу, і він попросив написати рапорт. Цим рапортом зацікавився командувач армії генерал Михайло Омелянович-Павленко…

У штабі кубанець отримав призначення до 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії, яка на той час займала позиції по р. Стрипі, а потім перейшла за Дністер. Командиром дивізії був Олександр Загродський, а заступником – полковник генштабу Галкин, «відважний командир, який фактично керував бойовими операціями Волинської дивізії» [96, с. 396].

«Сіра бригада мала 12-й, 13-й і 14-й стрілецькі курені, з яких останній називався Італійським, бо був сформований в Італії з полонених українців-вояків колишньої австрійської армії. Були це переважно галичани, які… (врешті) розійшлись по своїх рідних оселях. Для них росіяни були меншим злом як поляки…» Битись проти більшовиків бажання у них не було, тому галичани залишали лави української армії [96, с. 396].

Командував Сірою бригадою полковник Володимир Шепель, відзначений орденом Георгія ще в російсько-японську війну. Начальником штабу був підполковник Василь Чабанівський. Проходу ж призначили начальником оперативного відділу. Та невдовзі Чабанівського перевели на аналогічну посаду до 5-ї Херсонської дивізії. Підвищили і кубанця – він став начальником штабу 4-ї Сірої бригади.

Штаб був невеликий. «Як полковник Шепель, – писав Василь Прохода, – так і я постійно перебували на передовій позиції, а тому там, крім кінної сотні, якою командував бойовий сотник Василь Падалка, та телефоністів з команди зв'язку ми нікого не потребували…

Пробули ми за Дністром майже два місяці. Часто доводилось нам витримувати сильний натиск совєтських частин, які часом переходили Дністер, маючи намір прорватись далі на Закарпаття й до Мадярщини. Поруч з нами стояла 5-та стрілецька Херсонська дивізія, яка мала кінний відділ галичан під командою майора (Юліана) Шепаровича, що перейшли до нас від большевиків при поверненні Армії УНР із Зимового походу. Десь у середині серпня більшість галичан під проводом Шепаровича вирішила самочинно покинути дивізію й перейти на Закарпаття до Чехословаччини.

Вони забрали майже всіх коней дивізії й швидким рухом подалися на південь, дезертирувавши з поля бою в час упертих боїв з большевиками… Сотник Падалка зі своєю сотнею вояків кинувся доганяти втікачів, але, проїхавши півсотні кілометрів, з'ясував, що вже не може зловити галичан, а тому повернувся назад ні з чим. Як я, так і Шепель були тієї думки, що не варто жалкувати за такими вояками, які порушують воєнну добродружність борців за волю України. Шкода було лише коней, так потрібних для нашої боротьби…» [96, с. 396, 397].

На початку вересня 1920 року командування визначило Сірій бригаді важливу ділянку фронту на Дністрі біля м. Нижнева, де було два мости, один з них залізничний. Мости вирішили зберегти, сподіваючись отримати наказ наступати.

Прохода польовий штаб висунув на передову, до присілка, неподалік мосту. Більшовики так часто обстрілювали позиції українців тяжкими стрільнами, що Василь звик до гарматних вибухів, навіть міг спати під час обстрілу. Все ж одного дня совєтська шестидюймова гарматна батарея викурила його та змусила перенести штаб за пагорб на версту від передової…

У середині вересня поляки почали наступ, щоб захопити у більшовиків землі, які вважали своїми. Київ їх уже не цікавив. Почали рух на захід і українські частини. Сірій бригаді та кінному полкові ім. гетьмана Івана Мазепи було наказано вибити більшовиків із Нижнева.

12-й стрілецький курінь отримав завдання вночі непомітно перейти міст і тихо ліквідувати червону заставу в передмостовому укріпленні. Козаки мали розтрусити солому, щоб приглушити тупіт копит кінного Мазепинського полку.

Смертельний ризик був насамперед для тих, хто наважився б піти першим. Минуло вже понад півгодини від часу початку операції, але ніхто не хотів підставлятися під кулі. Це розлютило Шепеля. Він звернувся до Проходи:

– Доведеться нам, пане сотнику, показати, що ми козацького роду. Ходімо!

Віддавши коней ординарцям, командири першими вийшли на міст. За ними пішли вже й стрільці. У передмостовому укріпленні більшовиків не виявилося. Вони відійшли на пагорок і звідти почали стріляти. Коли ж по мосту пішла кіннота мазепинців, більшовики вирішили за краще розчинитися в темряві.

Від Нижнева почався безупинний рух вперед. Червоні відходили так швидко, що козаки не могли їх наздогнати. «Як скоро ми не йшли, – згадував запорожець Слоквич, – а дігнати не могли ворога» [139, арк. 1059–1063].

Від Дністра до Збруча пройшли шлях менше як за два тижні. «Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Вечером сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженем ворога аж до Московщини… і запануєм у рідному краю…» [139, арк. 1059–1063].

До Збруча вийшли наприкінці вересня. На східному його березі лежало село Сатанів. От як згадував цей день вояк Олександр Рибчинський: «Сьогодня одержали наказа переправитися через Збруч у селі Сатанові і, незважаючи на малі відділи ворога, що будуть праворуч та ліворуч від нас, іти як можна скорше на Проскурів, куди ріжними шляхами підійдуть назавтра другі частини нашої армії, і тоді ми повинні зайняти це місто.

Коли цей наказ став відомий, вся батарея оживилась, заговорила:

– Ну, слава Богу! Вже повоюємо на свойому терені! Від Проскурова недалеко і додому!

Що й говорити, в батареї настрій був підвищений. Всі чекали і не могли діждатися тої хвилини, коли вже лишимо Галичину й перейдемо на «свою Вкраїну».

І от настав той час…

Нарешті батарея опинилася на березі Збруча. По тім боці його розкинулося село Сатанів. Зупинилися, чекаючи розпорядження, в якому порядку та яким чином почати переправу. Два вершники з команди зв'язку поїхали оглядіти місток на Збручі, що був наскоро збитий піхотою Волинської дивізії, яка ще вчора ввечері тут переправлялася. Деякі з козаків не втерпіли, поки повернуться вершники, й пішли також подивитися на той місток, щоби, як їм здалося, раніш від вершників принести на батарею відомости про стан містка.

Були такі нетерплячі. Инші стояли коло гармат, позлазивши з коней, курили і дивилися на той бік Збруча, на село. По березі річки, яка тут досить вузька, в поетичному безпорядку були розкидані білі хатки, вони потопали у садочках.

Дерева стояли, наче б вкриті перістим килимом; була вже осінь, і на гиллі тремтіло жовте, червоне, зеленувате листя.

Осіннє сонце грало своїм промінцем на золотій маковці церкви, яка на цім різнобарвнім фоні яскраво виступала білою плямою. Але довго не прийшлося любоватися на цю картину, бо вершники вже повернули і командір віддав наказа вирушати.

В порядку все рушило до містка. Козаки підтягали пояси, поправляли зброю, заломлювали на вухо шапки й оглядали коней. Кожному хотілося, щоб при проїзді через село виглядати якнайліпше.

Якже, тут «наші дівчата»! «Наші селяни!»

Чути було в оправдання:

– Хай побачуть, що ми не такі, як большовики!

Крім того, не можна інакше, бо кінна дивізія вже тут, хай побачуть, що і гарматники не гірше від них!

В такому настрію переправилася батарея і почала в'їздити на гору по вузенькій вуличці, що йшла до церкви, там, за рогом, її чекала кінна дивізія, до складу якої ми належали.

Раптово, коли передня гармата вже минала церкву, віддано команду «стій!». Колона зупинилася, і командір почав «шикувати» батарею.

– Певне, командір дивізії буде дивитись, – переговорювались поміж собою козаки.

І ось із-за рогу вулиці показався вершник… За ним якийсь старий дідок у російській військовій шинелі несе хреста, обв'язаного рушником, далі по два в ряд кілька чоловік несуть хоругви, за ними показуються дівчата, які на білих рушниках несуть кришку від труни, одну, другу, третю і четверту. А так і чотири труни, і за трунами іде оркестра Волинської дивізії.

Музика похоронного маршу жалібно стогне, наче плаче за цими невідомими. А там за музикою – дівчата в биндах, баби, чоловіки й багато, багато дітей. Деякі баби йдуть і плачуть, гірко плачуть. У однієї теж син загинув, друга ось уже 3 роки не має вістки від свого, а та – просто плаче, бо нікому за ними, тут невідомими, плакати…

То ховали козаків Волинської дивізії, які вчора тут полягли в бою за переправу цю.

Похід уже пройшов біля батареї, яка віддала пошану мертвим, а батарейці ще стояли мовчки; кожен дивився в землю та думав свою думу:

– Скільки їх уже полягло за визволення рідного краю? Скільки ще поляже й хто зна, кому з нас зараз черга?

– Щасливі – хоч на рідній землі поховали, а нас – ще невідомо де! – прошепотів якийсь з козаків.

Хотів я подивитись на того, хто це сказав, але різко роздалася команда і батарея, мов прокинувшись, рушила назустріч невідомому» [139, арк. 94–96 зв.].

Назустріч невідомому рушив і Василь Прохода разом з Шепелем та кінною сотнею. Відійшовши від Сатанова на схід 6 верст, зупинилися відпочити. Сюди мали прийти і стрілецькі сотні.

Ніч минула неспокійно. За селом пострілювали розвідки ворожих сторін.

Тривожно спав і Прохода. Наснилося йому, що вийшов він на крутий берег якоїсь річки. Краєвид на сході зачаровував. Раптом край кручі зсунувся і Василь покотився униз.

Вранці розповів про сон Володимиру Шепелю і висловив впевненість, що сьогодні буде поранений чи вбитий. Шепель сказав, що все це дурниці…

Оскільки розвідка попереду виявила значні сили червоних, комдив Володимир Галкин, що також весь час був на передовій, наказав 4-й Сірій бригаді повернутися до Сатанова. А Сатанів уже обстрілювала більшовицька польова артилерія. Як видно, червоні мали намір вибити українців за Збруч, а на лінії річки створити оборонну лінію.

«Полковник Галкин з начальником оперативного відділу штабу дивізії сотником (пізніше полковником) Олександром Волосевичем мав свій польовий штаб в одній садибі на східному краю міста, – оповідав Василь Прохода. – До них приєднались Шепель й я. Вже стало у нас звичкою, що начальство повинно було бути на передовій лінії… Тоді за нами з певністю йшли наші підлеглі.

Минуло більше години досить сильної гарматної, рушничної й кулеметної стрілянини, в час якої з'ясувалось, що головний натиск большевики ведуть з того села, де ми ночували. Проти них була лише 12-та сотня, а 13-та займала позицію на північний захід від неї й не мала проти себе ворога. Тому треба було негайно пересунути її на допомогу 12-й сотні.

Щоб дати належні вказівки командирові 13-ї сотні, я сів на коня й поїхав особисто до нього. У цей час над полем бою розривалися большевицькі шрапнелі та перелітали через нашу передову лінію рушничні кулі, на які я не звертав уваги, але потім відчув, що щось ударило мене в груди.

Спочатку я подумав, що це якась шрапнельна, вже безсила, куля вдарила мене, але через хвилину почало темніти мені в очах.

Зі мною був ординарець. Я тоді зліз з коня й гукнув йому, що мені недобре. Той під'їхав до мене. Поблизу стояла кулеметна тачанка, при якій був, крім кулеметчиків, санітар. Коли останній підійшов до мене, я втратив свідомість… Як у блискучому видінню впродовж не більше мінути повторилось в пам'яті все моє життя, від дитинства до останнього менту, так ніби хвилево я знову пережив його, відходячи в небуття» [96, с. 400].

Було це 23 вересня 1920 року…

На кулеметній тачанці Василя перевезли за Збруч. У перев'язочному пункті він прийшов до тями. Виявилося, що рушнична куля пробила груди наскрізь, пройшла праву легеню й вийшла біля хребта між ребрами. Куля не деформувалася, а тому залишила невеличкі отвори, які закрились, і кров перестала з них витікати.

– Ваше щастя, що куля не роздробила вам хребта. Поранення поважне, але все буде добре. Можете навіть закурити, – сказав лікар і запропонував Василеві цигарку.