Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 38 страниц)

Роман Коваль
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ
До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР
(Видання друге, виправлене і доповнене)

Про видання

Рецензент – кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк

Редактор Олеся Коваль

Книгу видано за сприяння видавництва «Діокор».

© Коваль Р. М., 2007.

© Коваль Є. Р., дизайн, 2007.

Щиро дякую за сприяння у підготовці книгиГеннадію ІВАНУЩЕНКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Тарасові КАЛЯНДРУКУ, Тетяні КЛИМЕНКО, Володимирові КОРОТЕНКУ, Володимирові ЛІСАЧЕНКУ, Сергієві МУЗИЧУКУ, Євгенові ПЕТРЕНКУ, Богданові ПІРГАЧУ, Ренату ПОЛЬОВОМУ, Вікторові РОГУ, Леоніду ЧЕРЕВАТЕНКУ, Олександрові ЧЕРНЕНКУ, Сергієві та Юрію ТАРАСОВИМ, Юрію ЮЗИЧУ та Галині ЯБЛОНСЬКІЙ.

Окремо висловлюю подяку Романові ПРОХОДІ,який надіслав цінні матеріали, багато світлин та документів, а також зробив щедрий внесок на перше видання книги.

Щиро дякуємо пані Софії СКОП із Сан-Дієго (Каліфорнія), дружині сл. пам. Олександра СКОПА,коштом якої здійснено перевидання цієї книги. Пані Софії СКОП уклін та побажання довгих років життя, а Олександрові СКОПУ Вічна пам'ять!

Щиро вдячний і Володимирові САПІ, уродженцю села Василівка Запорізької області, а також Олександрові ТКАЧУКУ, які внесли вагомі датки на перше видання цієї книги.

Присвячується кубанцям, які силою духу і зброї втілювали мрію про Соборну Україну

Вступне слово автора

«Батьківщиною української непокірливості треба вважати Запорозьку Січ…» – так почав автобіографічну книгу Василь Прохода. Саме національну українську непокірливість вважав він головною рисою свого характеру, яка й визначила його життєвий шлях. Цей шлях, що проліг через дві світові війни, тяжкі фронти Українських визвольних змагань, австрійський, два польських і російський полони, тюрму, каторгу й дві еміграції, він пройшов гідно і чесно.

Хоч матір'ю Василя Проходи була росіянка, та він росіянином себе ніколи не вважав, до них не пнувся, а завжди відчував природний зв'язок спочатку з «хохлами», а потім – з українцями. Коли 1919 року йому порадили «записатися до росіян», він страшенно здивувався – настільки пропозиція видалася дикою [96, с. 347].

Обожнюючи правду і вірячи в її кінцеву перемогу над силами зла, Василь Прохода все своє тернисте життя був вірний честі й чесності, навіть у ставленні до ворога! Навіть тоді, коли це йому шкодило, ламало життя і загрожувало в'язницею. Він був відвертим і з тими, хто хотів знищити його.

Василь Прохода скромно називає себе звичайним українцем. Мабуть, це єдина неправда, що пролунала з його уст… Якби він був звичайним українцем, іншими словами, якби таких непокірливих і твердих українців, як Василь Прохода, були мільйони, то нашого народу ніхто б не поневолив.

Я опрацював велику джерельну базу про життя Василя Проходи (автобіографічні книги, історичні праці і статті, вміщені в еміграційних виданнях, спогади бойових побратимів, кримінальну й особисту справи, відповідно з Державного архіву СБУ та ЦДАВО України, а також матеріали з родинного архіву). Відтворюючи його біографію, я цитуватиму і переказуватиму згадані документи та мемуари. Мій обов'язок – розповісти історію національного усвідомлення кубанського українця Василя Проходи та його багатолітню боротьбу за національну свободу і національну гідність, розповісти чесно й правдиво – так, як він прожив своє життя.

Історія роду

Василь Прохода у книзі «Записки Непокірливого» стверджував, що його прапрадід, тікаючи від гноблення, прийшов на Січ аж із Прикарпаття. За те, що він здолав пішки такий довгий шлях, його й прозвали запорожці Проходою. Батько Василя теж був справжнім «проходою» – з Оріхова, де жив, може незаможно, та все ж не бідуючи, помандрував він на береги Азовського моря, потім на Південну Донщину. Так дійшов до Кубані, де заклав господарство, створив сім'ю, пустив у світ дітей. Сам Василь із Кубанщини потрапив на Терек, потім на Запоріжжя, тоді у Крим і Грузію. Під час Першої світової війни доля закинула його на інший край української землі – Лемківщину, потім в австрійські табори. Далі були Київ, ще раз Запоріжжя, Чернігівщина, Волинь, Польща, Поділля. І знову – Польща, з якої втік до Чехословаччини. На початку 1940-х років життєва мандрівка привела кубанця до Німеччини й Прибалтики. Далі було Заполяр'я, звідки дивом дивним вдалося 1956 року повернутися до Чехословаччини. Врешті дістався Василь Прохода і США, підтримавши таким чином «реноме» свого прізвища. Мандрував дорогами європейських країн, а згодом Сполучених Штатів Америки і син Василя – Роман. Пожив Роман і три роки в Сінгапурі. Таки наврочила козацька громада на Січі, не тільки подарувавши прізвище, а й визначивши долю на кілька поколінь уперед…

Отож осів прапрадід Василя разом з іншими козаками біля Оріхова на лівому березі річки Конки, яка колись була кордоном між Ханством Кримським і Гетьманською Україною. Оріхів належав до Таврії, а Преображенка по той бік Конки була вже Катеринославської губернії. Її мешканці відрізнялися від вільних господарів Оріхова рабською покірністю московському цареві. Так і жили по різні береги Конки понад 50 років вільні та невільні люди – доки Катерина II не зрівняла їх «у правах».

Прадідові Василя господарювалося непогано, бо земля довкола Оріхова була врожайною, а у плавнях Великого Лугу водилося багато дичини і риби. Та активне заселення Запорожжя призводило до зменшення вільної землі з її багатствами, тож уже дід Василя Петро, крім хліборобства, мусив зайнятися й гарбарством.

Батько ж Василя – Хома (приблизно 1845 року народження) – після того як померла його бездітна дружина, залишив господарство на старшого брата Івана та пішов з батіжком шукати долі і волі. Обігнувши Азовське море, потрапив на Південну Донщину. Зупинився в селі Гуляйборисівка, в земляка-тавричанина Трохима Бредихіна.

Бредихін походив з росіян, яких Катерина II після підкорення Криму розселяла в Таврії поруч з німцями. Як і чимало інших непосидючих тавричан, він свого часу помандрував світ за очі. Осів на березі річки Ельбудз, багатої рибою та птаством. Коли Хома Прохода з'явився в Гуляйборисівці, Бредихін уже був заможним господарем. Хома лишився у нього допомагати на господарстві. Трохим мав доньку Мотрю, яка засиділась у дівках. Хоч була вона на п'ять років старшою від Хоми, але багате придане стало вагомим аргументом. Побралися на початку 1870-х років. Разом із дружиною отримав Хома отару овець, два десятки рогатої худоби і десяток коней.

І рушили вони на Кубань…

Хома прибув на Кубань після царського указу 1870 року, що забороняв покозачення навгородніх (городовиків, іногородніх). Тепер землю міг взяти тільки в оренду. Тож за порадою тестя Хома заорендував на річці Сосика 1000 десятин (1090 гектарів) цілинного степу з резервних земель Кубанського козацького війська. При дорозі між станицями Павлівською та Уманською заклав хутір: побудував хату та кошари з очерету, насадив на лівому березі Сосики вишневий садок. І почав господарювати. Мотря ж народжувала дітей: Грицька, Федора, Пріську, Василя, Омелька. Всього привела у світ дев'ятеро дітей, та четверо померли ще маленькими. Великої трагедії з їхньої смерті не робили: мовляв, Бог дав, Бог і взяв.

Дитинство

Василь народився в ніч на Різдво – 25 грудня 1890 року. Охрестили його у станиці Павлівській, що була за 15 верст на схід від хутора.

Хоч Василева матір грамоти не знала, все ж була культурною жінкою: в хаті та на господарстві підтримувала зразкову чистоту, дітей змалку привчила до охайності. До того ж була вона великою трудівницею.

Говорила переважно російською. Хома Петрович засуджував її за це, називаючи мовну особливість дружини «фарисейською закваскою». Він взагалі всіх росіян називав фарисеями. І хоч Мотря навчила дітей уважати російську мову своєю, все ж у родині панувала українська.

Батьки Василя були богомільними, відзначали всі християнські свята, дотримувалися посту. Не дивно, що й у Василя релігійне почуття було сильно розвинене.

Хома Прохода – відвертий, правдивий і довірливий чоловік – завжди спішив на допомогу іншим, насамперед бурлакам. Його довірливість неодноразово використовували багаті сусіди, переважно росіяни, які не раз обманювали Хому. За це йому постійно докоряла дружина.

Попри хутір, який заснували Проходи, текла річка Сосика й тягнувся шлях.

Якщо залізти на високу вербу та глянути на схід, то в ясну днину можна було побачити дзвіницю станиці Павлівської – хоч до неї було 15 верст. А от церков станиці Уманської, як не вдивляйся, не розгледиш, бо ж 25 верст до неї! Тільки осокори на Білушиному та вітряк на Божковому хуторах маячили.

Добре жилось на хуторі – якби не нечисть, що по сусідству завелася. «Версти за півтори на схід у кручах Чортової балки, – розповідав Василь, – знайшов собі кубло чортячий ватажок, що любив уночі пожартувати над подорожніми, особливо тими, що біля Сосицького шинку «проїхали». Оті-то чорти спонукали нашого сусіду, а мого дядька (Архипа) Бредихіна покинути свій хутір та перейти на Донщину.

Близенько був той хутір до Чортової балки. Так отож чи то чортам захотілося здихатись його, чи, може, морози заохотили однієї зими чортів оселитись у дядьковій хаті та й ще на покутті. Але то ще було б півбіди, якби не щонічні чортячі бенкети та якісь походи. Дядько збожеволів, а тітка з дітьми дочекались весни, навантажили вози своїм добром, запрягли волів, підпалили хату та й, помолившись Богу, почимчикували на північ.

На заході, на бугрі, за версту від нашого хутора, теж не завжди спокійно було. Кажуть, що там, ще не за моєї пам'яті, був багатий хутір Марченка. Поки старий Марченко жив, усе було гаразд, а як умер, то почали відьми, мабуть, з усієї Кубанщини до того хутора на гульбища злітатись. Ні свячена вода, ані акафісти проти тієї нечисті не помагали. Тоді Марченкові сини спалили свій хутір та й подались невідомо куди…

Отож усі подорожні, що проїздили перед заходом сонця повз наш хутір, мусили зупинятись на ніч у нас. Місця досить було, їсти й пити не бракувало, а гостеві хуторяни завше раді.

Частенько гостював у нас «горшешник» Савелич. Старий це був дідусь. Колись чумакував він на Вкраїні, а як там стало тісно, примандрував на Кубанщину. Гончарював у станиці Уманській та торгував горщиками на всю Єйську округу. Подобався мені той дідусь. Багато знав він усяких історій, а як цікаво оповідав! Увечері, особливо зимою, любила вся наша родина послухати оповідання діда Савелича. Незчуєшся, як другі півні заспівають і татко скажуть: «Пора вже гостеві відпочити, а вам, дітки, спати».

Дуже подобались мені дідові оповідання про Броницького. Кілька з них я ще не забув.

Броницький був не абиякий чоловік, а старовинного шляхетського роду. Любив він волю понад усе. Отож як завелись на Вкраїні, як ті таргани, московські пани та запрягли вільний люд у ярмо, не стерпів цього Броницький. Наробив панам бучі, а тих, хто покірливо підставляв свою шию в те ярмо, проклинав. Діставалось од нього одним і другим. За це його було оголошено бунтівним та розбишакою.

Московські солдати зловили Броницького і вкинули до в'язниці. Мав бути суд, а затим і кара. Певно, засудили б на смерть. Та де там москалям що-небудь зробити з Броницьким! Він ще від свого діда навчився очі «відводити» людям, цебто робити так, що людина бачила зовсім інше, ніж насправді було.

Одного разу ввечері принесли до льоху, де сидів Броницький, хліба та кухоль води. Вартовий відхилив двері та й дає це в'язневі. Але Броницький узяв спочатку не хліб святий, а воду, та як хлюпне її, так ціле море й повстало. Перелякався вартовий такої оказії. Ввижається йому, що води стає все більше та більше, що стіни льоху розійшлись, підлетів човник з вітрилами та й поніс стрілою Броницького…

Пізно опам'ятався вартовий. Двері відчинені, а моря й Броницького вже не було. Тієї ж таки ночі Броницький на доброму коні далеко від'їхав на схід сонця, а за тиждень був уже на Дону. Любив він заглянути й у наші кубанські степи і порядок свій навести. Ой не любили його пани, та, ніде правди діти, довідувались, почім ківш лиха, й наші братчики, що любили тим панам низенько кланятись.

Колись у Спасівку віз бідний «горшешник» Сірома горщики з Уманської до Кущівки на ярмарок продавати. Версти за три до станиці пристала його шкапа – та й ні з місця. Що не робив Сірома, нічого не помагало. Розсердився «горшешник», плюнув, витяг люльку, набив тютюном, сів, запалив та й задумався, а конячка дрімає. Коли це їде на гарному коні в багатому вбранні якийсь подорожній. Схопився Сірома і зняв капелюха та й низенько вклонився.

– А чого це ти, чоловіче добрий, зняв свого бриля, немов перед панотцем, а вклонився, неначе Богові? Адже я такий чоловік, як ти. Спочатку мусів я тебе поздоровити, а твоє діло було відповісти.

– Та ви ж, добродію, пан, а я простий чоловік!

Розгнівився подорожній та й питає:

– А чи багато зазнав ти добра від панів?

– Та ще ні. Оце якби ласка ваша… коняку кращу, не маю за що купити, а ця вже стала – сил не має.

– Ах ти жебрак лапацарський! Випрягай свою шкапу.

Сірома покірно випряг.

– Прив'яжи до воза!

Зробив Сірома й це.

– Одійди геть!

Одійшов. Об'їхав і подорожній, витяг пістоля та націлився конячині в око. Трах! – і вона впала не здригнувшись.

Гарний стрілець був.

– А тепер відчепи голоблю!

Відчепив.

– Бий нею горщики на возі! Та добре бий, щоб ні одного цілого не залишилось, бо як найду хоч один цілий, то на лобі тобі розіб'ю.

– Паночку! Змилуйтесь наді мною, у мене ж жінка, діти не мають що їсти, – заплакав Сірома і впав перед подорожнім навколішки.

– Ах ти, гадюко, ще будеш балакати! Бий горщики, а то заб'ю й тебе, як твою шкапу!

Б'є Сірома, а подорожній пильнує, чи добре він працює.

Нарешті все потрощив.

– А тепер підпали то все!

Хотів Сірома хоч воза врятувати, але добрий нагай не дав довго міркувати. Викресав вогню, взяв віхоть соломи, роздмухав той вогонь та й підпалив. Горить віз, аж тріскотить, а подорожній тільки усміхається.

– Ну що, зазнав панської ласки? – запитав подорожній та й рушає далі.

– А щоб під вами, пане, земля запалась, щоб ті пани ніколи добра не зазнали, щоб їх грім небесний розбив… – почав «горшешник».

– Оце так! Нарешті я почув од тебе щире слово, – обернувся подорожній до Сіроми. – Покинь то все к бісовому батьку. Візьми ось капшук з червінцями, купи собі шматочок земельки, господарюй та не запобігай ласки в панів і своїм дітям закажи, бо мусиш пам'ятати, що є на світі Броницький…

Поки Сірома розкумекав та хотів подякувати, Броницький зник як вихор…

Якось у суботу здибав Броницький у полі біля села Гуляйборщівка (Ростовської округи на Донщині) жінку, що дуже поспішала додому.

– Добрий день, тітко! Чого це ти так хутко біжиш? – питає він.

– Та біжу додому, бо покинула хату без призору та й боюсь, щоб той розбишака Броницький не забрав до останнього лахміття, – відповідає, не зупиняючись, жінка.

– Та почекай-но, поспієш ще до вечора, а Броницькому, мабуть, твоє лахміття потрібне як возові п'яте колесо. На ось тобі гроші, купи мені, будь ласка, гвіздочків та молоток, а в понеділок, як будеш йти в поле, візьми з собою: я буду тут знову проїздити та й заберу в тебе. Та гляди ж не забудь!

– Добре, паночку! Все зроблю, як сказали…

В понеділок знову здибав Броницький ту жінку.

– Ну що, тітко, забрав Броницький твоє лахміття? – питає її.

– Та ні! На цей раз Бог милував. Не було того розбишаки в селі. А там, кажуть, такий злодюга, що все забира, що треба, а що й не треба…

– Так-так… А молоточок та цвяшки купила?

– Аякже, паночку! Купила, все купила, як казали.

– Добре зробила! А тепер сідай. Броницький тебе підкує, щоб ліпше бігала та знала, як лаяти того, кого в вічі не бачила…» [91, арк. 210 – 211А зв.]

Цю історію оповів малому Васильку Савелич, а може, й мисливець дід Терешко, родич зі станиці Кущівка, який часом зупинявся у Проход, щоб висушити шкурки звірини на п'яльцях. Хто його зараз вже згадає!

Основним заняттям Хоми Проходи було плекання тонкорунних овець. Справи в нього йшли добре. В 1890-х роках він вже мав п'ять отар шпанських овець по три-чотири сотні кожна. Було ще з півсотні великої рогатої худоби. Випасали на орендованій військовокозацькій землі.

Та біда вже підкрадалася до родини. Спершу під час несподіваної жовтневої хуртовини коло Відьминого Тирла згинула одна отара. За кілька років, і знову в жовтні, така ж хуртовина стала фатальною для іншої отари. А головне, що потрапив у біду батько: від сильного переохолодження захворів на запалення легенів, яке ускладнилося сухотами…

На цьому біди не скінчилися: якось перед Великоднем прийшла чума і повигублювала до решти всіх овець та ягняток. Так Хома Прохода втратив майже все, що заробив тяжкою працею за двадцять років.

Тим часом неподалік невеликого родинного хутора, де жили Проходи, виріс великий козацький хутір на сотню родин, що переселились на цю резервну військовокозацьку землю зі станиці Полтавської. Називався хутір Сосицьким (пізніше став станицею Отаманською). Хомі Проході відмовили в оренді, й він мав або знищити своє господарство, або погодитись на кабальні умови: якщо раніше платив 10 копійок за гектар, то тепер треба було віддавати по два карбованці. Довелося різко зменшити орендовані площі. Став він господарювати на 100 десятинах землі. А брат Мотрі Архип, що жив поруч, як і багато інших хуторян-іногородніх, спалив своє господарство. Разом з родиною виїхав до Гуляйборисівки. В нього була ще одна вагома причина: спочатку він один, а потім і дружина з дітьми почали страждати на зорові галюцинації: за ними все «ходили чорти» – вдень і вночі. Коли ж повернулись до Гуляйборисівки, в родині запанував спокій: чи то чорти згоріли в огні, чи полінувалися вирушати в далеку дорогу з рідних місць, що коло Відьминої гори.

А Хома зайнявся хліборобством: засіяв 50 десятин степу. Хоч і зазнало господарство Проход спустошень, та все ж назвати його бідним наважився б не кожний: мав Хома дволемішний плуг, сіялку, косарки-самоскидки американської фірми «Мак-Кормик», косарку-снопов'язалку. Були в хазяйстві дві пари волів, четверо коней, кілька корів, десяток свиней, більше сотні гусей, дві сотні курей, щось близько 50 індиків, великий город і баштан… Та хвороба вже доїдала колись доброго господаря, а тепер дуже слабкого працівника, який все кашляв і кульгав…

Старший брат Василя Грицько на той час уже одружився. Його Горпина була красивою та свавільною жінкою. А от сестра Пріська засиділась у дівках: хуторяни-городовики переселилися на нові землі, а козаки з хутора Сосицького, як і скрізь, погорджували городовичками, брали шлюб лише з козачками. Та все ж Хома знайшов їй чоловіка у станиці Уманській – літнього парубка Андрія, сина шевця Йосипа Мороза. В Андрія була та сама проблема: козачки Уманської від городовиків тікали, а достойної пари серед свого кола не було. Отож Хома поїхав до Уманської «шити собі чоботи». Зі старим Йосипом швидко домовилися стати сватами… Весілля довго палахкотіло і бризкало на всю околицю…

Оскільки Хома більше хворів, ніж працював, то саме на Мотрі трималося чимале господарство і виховання дітей. Однак першою вчителькою була не мати, а буйна степова природа. Напевно, тому Василько раніше навчився їздити на коні, ніж читати.

Мав хлопець одну особливість, яка дуже бентежила матір: він був лунатиком. Блукав у фантастичному сні в ясні місячні ночі. Мама боялася, що його хтось наврочив. А батько говорив, що все це дурниці…

Лише на дев'ятому році життя старший брат Федір почав учити Василя за церковнослов'янським букварем. Азбуку Василь опанував швидко, та читати навчився лише через рік у школі. До неї він ходив за три версти. Заснували школу 1900 року на хуторі Сосицькому. Називалась вона міністерсько-парафіяльною з трирічним навчанням. З дітей городовиків навчався в ній лише Василь. Усі інші були козачатами. До козацького стану належав і вчитель. Він завжди був одягнутий у бешмет і черкеску, підперезану вузьким паском з кинджалом на ньому. Городовики не мали права одягати бешмет і черкеску, носити кинджал і шаблю – це був привілей козаків. Уже в ті часи між станами була сильна ворожнеча. Коли б Василь погано вчився, козачата відразу б заклювали його. Статус Василя підвищувало знання російської мови. Тримався він самотньо, наперед не вихоплювався та завжди допомагав козачатам у пізнанні наук. Тому його і не чіпали.

Ніколи не бив Василя й батько. Може, тому, що хлопець удався тихим і мрійливим, скромної вдачі. Був слухняний, чесний, добросовісний. Ніколи не коверзував і не плакав. З чужими людьми поводився несміливо. Взагалі діти Хоми та Мотрі знали, що можна, а чого не можна було хотіти, а тому з плачем ніколи нічого не просили. Не плакали вони, напевно, й тому, що на сльози в родині ніколи не звертали уваги.

На початку червня, в неділю, приїхав Хома бричкою з церкви. Зійшовши на землю, покликав Василя. Це було несподіванкою, бо в родині ніжностей не виявляли. Діти ніколи не бігли назустріч батькові, коли той вертався додому.

– Ану, синку, ставай на коліна! Цілуй руку!

Василь послухався.

– Ось передав для тебе твій учитель похвальний лист. – І батько простягнув великий аркуш паперу. – Крім того, учитель сказав, що ти був найкращим учнем у школі. Це для мене найбільша радість, Васильку! Будь і далі таким! Восени знову почнеш ходити до школи. А тепер біжи й покажи цей лист мамі. Хай і вона порадується.

І батько погладив Василька по голові. Це була найбільша ласка…

6 серпня, на Спаса, громада хутора Сосицького відмовила Хомі Проході в оренді землі. До цієї несподіванки спричинилося урядове розпорядження про переселення ще двох десятків козацьких родин зі станиці Полтавської до хутора Сосицького. Та й дехто з місцевих козачат наблизився до 17-літнього віку, а хтось вже й досягнув його. За місцевими звичаями у сімнадцять років козаків наділяли належною ділянкою – в довічне користування. Тому й повинен був Хома Прохода звільняти для них землю. Після трьох десятків років тяжкої праці він мусив ліквідувати своє господарство, зруйнувати гніздо, де виросли діти, і шукати на старості нового притулку.

Так несправедливо було влаштоване життя на Кубанщині: довічне право на володіння землею мали лише козаки. А оскільки до козацького стану вже не приймали, то городовики, переважно такі ж самі українці, ставали паріями.

Отож після обмолоту останнього врожаю поїхав Хома зі своїм старшим сином Грицьком на Терщину роздивитися, де можна було зачепитись… Для нового життя біля станції Солдатської було орендовано півгектара землі в козака Храпова. Повернулися в жовтні. Невдовзі Грицько з Горпиною та братом Федором, взявши дрібний інвентар, двох коней із бричкою та двох корів, від'їхали до станції Солдатської. Вони повинні були облаштуватися, побудувати хату, стайні… Тоді вже мали переїхати і батьки з молодшими дітьми.

Такий фінал тридцятилітнього господарювання остаточно підкосив Хому Проходу: з ліжка він уже не вставав. Всі турботи по ліквідації господарства лягли на плечі його дружини. А тут ще виявилося, що Хома мав борги за сільськогосподарські машини. Словом, після ліквідації господарства фінансових заощаджень не виявилося.