355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 24)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 38 страниц)

Масони у Подєбрадах

Кубанець завжди намагався «уникати політиканства та групової і гурткової колотнечі». За це на нього нападали як прихильники еміграційного уряду УНР, так і противники його курсу. Василеві інкримінували то полонофільство, то совєтофільство. Ганьбили, бо він не хотів підпорядковувати очолювані ним товариства політичним організаціям, у тому числі й еміграційному урядові УНР. А не хотів – бо уряд цей був повністю залежний від польських чинників. Хоч кубанець засуджував поляків за їхню репресивну антиукраїнську політику, дехто продовжував пліткувати, що Прохода, мовляв, є «польським агентом» [97, с. 67]. А совєтофільство закидали – бо він не приєднався до кампаній бойкоту студентів, які планували виїхати до УССР. Виїзд на Батьківщину Василь не вважав зрадою національній справі. Тим більше що до 1928 року українська культура в УССР розвивалася досить успішно. Хоч і під гаслами «пролеткульту», вважав Прохода, та на Батьківщині інтенсивно відбувався процес націогенезу, що «можна було лише вітати» [97, с. 70].

Підтримка морального авторитету Петлюри на сторінках «Тризуба» і журналу «Табор», де Прохода виступав «як ідеолог петлюрівства – визвольного руху проти Москви» [97, с. 67, 71], призвела до того, що інженери Василь Кучеренко та Євген Ґловінський ввели Проходу до таємної організації БУД («Братство української державності»). «Ця організація мала масонський характер і належала до ложі «Орієнт» у Варшаві, – розповідав на схилку життя Василь Прохода. – В ній ніби співпрацювали покійні Пілсудський та Петлюра… БУД мав в організаційній структурі систему сімок. Кожній такій сімці належало знати лише своїх співпрацівників. Складалася вона з голови, консула, секретаря, скарбника і трьох членів. Свою чинність з іншими аналогічними організаціями вона координувала через вищий ступінь організації… До неї входили консули первісних організаційних гнізд. Ця організація також мала свого голову, який давав інформації та ставив на обговорення питання… Засада демократичності ухвал при цьому зберігалася. Вступ до БУДу і вихід з нього був добровільний. Приналежність до братства мала зберігатись у глибокій таємниці… Про це давалось урочисте чесне слово. На випадок виходу з організації треба було забути про її існування» [97, с. 71, 72].

В організаційному гнізді, членом якого став Прохода, головував Борис Іваницький, отой, що любив чужі грошики. Секретарював Євген Ґловінський, а скарбником визначили Василя Кучеренка. Консулом вважався Прохода. Засідання відбувалися в помешканні професора Іваницького. Спочатку Василь більше прислуховувався і придивлявся. Чи не одразу зауважив, що братство «давало кожному членові вказівки про напрямок діяльності в офіційних організаціях і установах», зокрема в академії та організаціях, які існували в її стінах та й поза ними, як-от у Товаристві колишніх українських старшин у Чехах та «Українському соколі» [97, с. 72].

«Після двох років перебування в БУДі, – писав кубанець, – я почав більш рішуче висловлювати свої погляди і критикувати гостріше політичну орієнтацію на Польщу, доказуючи, що реальним завданням української еміграції є національно-культурна чинність, яку треба відмежувати від усяких політичних орієнтацій, щоб не шкодити боротьбі за українську культуру в підсовєтській Україні. З нашою культурною чинністю Варшава не має нічого спільного, допомоги від неї ми не можемо сподіватись, а тому не маємо потреби декларувати свою солідарність з діяльністю уряду УНР, що користується для свого існування польською матеріальною підтримкою» [97, с. 72, 73].

Свою позицію Прохода відкрито виголосив, бо БУД наполегливо вимагав оголосити від імені Товариства колишніх українських старшин у ЧСР та Спілки українських військових інвалідів, де Василь був головою ревізійної комісії, публічну декларацію лояльності до еміграційного уряду УНР. Те ж саме вимагалося від «Українського сокола». Але ж чесна людина на це погодитися не могла, бо уряд Андрія Лівицького втратив авторитет через підтримку поляків, які здійснювали криваві пацифікації українського населення та переслідували українських культурних працівників у Галичині. Керівництво БУДу вимагало від Проходи, щоб він перетворив Українське аграрне товариство, яке очолював, у політичну партію, яка б також заявила про свою підтримку еміграційного уряду УНР. Кубанець і тут відмовився задовольнити домагання, бо вважав, що аграрне товариство мусить залишатися організацією суто академічного характеру.

Отак у кубанця почалися непорозуміння з братчиками. «Коли я переконався в недоцільності для загальної національної справи мого перебування в БУДі, – писав Прохода, – я вийшов з нього, давши слово нікому не говорити про його існування, що я впродовж тридцяти років дотримав». А з Борисом Іваницьким Василь продовжував співпрацювати на академічному ґрунті, ніби нічого не сталося [97, с. 73].

У Подєбрадах підполковник Прохода кілька разів зустрічався з військовим міністром Володимиром Сальським. Генерал вважався почесним головою Товариства колишніх українських старшин. «Цю репрезентацію, – стверджував Василь Прохода, – я намагався обмежувати виключно до почесної ролі шанування традицій минулої бойової діяльності…» [97, с. 74]. Але Сальський мав інші плани – він прагнув переконати кубанця збирати інформацію для контррозвідки державного центру УНР в екзилі, яка тісно співпрацювала з Генеральним штабом Війська Польського. Сальський навіть отримував щомісяця ніби для Проходи 100 польських злотих, але підтверджень, що Прохода брав ті гроші, немає жодних. Швидше за все кубанець від них відмовився. Про це свідчить його незалежна позиція. Так, 1935 року, коли помер Юзеф Пілсудський, Володимир Сальський у листі радив Проході піти до польського консула в Чехословаччині і висловити співчуття. Василь відмовився, як він сказав, «з поваги до Чехословацького уряду» за доброчинність до українських емігрантів [25, арк. 93 зв.].

1936 року під час зустрічі у Празі генерал Сальський запропонував Василеві налагодити зв'язок з польським консулом у Празі «для шпигунської діяльності на користь Польщі». Кубанець відкинув і цю пропозицію [25, арк. 13, 15, 22]. Прохода та члени його вояцького товариства готувалися «виступити проти Совєтського Союзу» [25, арк. 13]. Відкритий бій вважався справою шляхетнішою, ніж шпигунство.


Розмова з Андрієм Лівицьким

Чехословаччина була зручним місцем для нарад уряду УНР. Щороку сюди навідувався президент Андрій Лівицький. Тоді з Польщі, Франції та чехословацьких міст з'їжджалися міністри екзильного уряду та провідні діячі уенерівського середовища, зокрема Борис Іваницький, Кость Мацієвич, Максим Славінський, Олександр Лотоцький, Валентин Садовський та інші. Засідання відбувалися в одному із празьких готелів, чи у Карлсбаді, чи іншому місті. Від кубанців у нарадах, як правило, брали участь Кузьма Безкровний та кубанський прем'єр Василь Іванис.

Українські діячі обмінювалися інформацією, обговорювали та аналізували події. Зібрання були конспіративними. Зустрічався з Андрієм Лівицьким і Василь Прохода.

Якось Андрій Лівицький, повертаючись із празької наради до Варшави, запросив Проходу приїхати на розмову в містечко Колін. Тут вони проговорили цілий вечір. Виявилося, що Лівицький знав про вихід Проходи з БУДу. Значить, прем'єр був сам пов'язаний з цією масонською ложею. Попри це, голова еміграційного уряду закликав «тісно зімкнути свої ряди під прапором УНР, а не розпорошуватись». «Він хотів переконати мене в правдивості лінії Уряду УНР, – згадував кубанець, – а мій вихід з БУДу розцінював як відмову від тактики боротьби і навіть ідеології УНР…» [97, с. 74].

– Чому полковник Архип Кмета, підполковник Василь Филонович, сотник Володимир Шевченко залишаються вірними урядові УНР і погоджуються на його орієнтацію на Польщу в надії, що вона допоможе в боротьбі проти Москви? Чому ви проти такої тактики?..

Василь майже годину терпляче слухав людину, яка перетворилася на маріонетку ворожої держави. Потім відповів приблизно так:

– Пане президенте! Для політичної діяльності на чужині ґрунту немає… Еміграція не має ні своєї скарбниці, ні свого війська. Ми, колишні вояки, без військової амуніції, без власного обозу, розпорошені по всій Європі, не є військовою силою. Тому немає чого гратися у вояків. Ми можемо об'єднуватися лише у ветеранські організації для моральної і матеріальної підтримки один одного та національно-культурної праці. Головне – не здеморалізуватись і не опаскудити світлий шлях збройної боротьби. Коли політики в 1917 році проґавили час для творення військової сили, то тепер, на еміграції, творення її є ілюзією. Цього я Сальському не говорив, щоб не образити його…

Василь зробив паузу.

– Тепер щодо орієнтації на Польщу… Наше історичне минуле, недавній 1920 рік, нинішні пацифікації мирного населення Галичини і Волині є доказом, що Варшава не ліпше Москви. Я не хочу бути ні грязюкою Москви, ні варшавським сміттям. Під прапором УНР треба йти правдивим шляхом, а не манівцями. І якщо я не хочу йти манівцями, це не означає, що я дезертирував з поля бою, як ви сказали. Вибачте, але погрози неіснуючим військом та заяви націоналістів про зв'язки з населенням України дали привід Москві організувати гучний процес СВУ, обвинувативши культурних працівників у зв'язку із закордоном. Така політика веде до винищення української інтелігенції, без якої не постане незалежна Україна. Я був би справді варшавським сміттям, якби задля вигоди, проти власного переконання та сумління, продовжував блукати манівцями еміграційного політиканства…

– Коли вас матеріяльний бік справи не цікавить, то, власне, нам нема про що говорити, – несподівано відверто мовив Андрій Лівицький.

Він, напевно, вважав, що Прохода вийшов з БУДу, бо не одержував винагороди за роботу в громадських організаціях.

– Я лише хотів запропонувати вам допомогу, – докинув «доброзичливець».

Якби Лівицький був чесний, то сказав би, що на польські гроші хоче купити лояльність авторитетного в ЧСР українського діяча і зробити його агентом польського впливу в державі, яка надала прихисток тисячам українських емігрантів. Саме такою була еміграційна політика уряду, що опинився на узбіччі!

Василь делікатно подякував за «шляхетну» пропозицію.

– Національно-суспільну чинність я проводжу з власного переконання та почуття громадського обов'язку, а не задля матеріальної вигоди, – сказав він.

– Виходить, що ті, хто отримує матеріальну допомогу для політичної праці, є запроданцями… – з гіркотою мовив прем'єр маріонеткового уряду. – Не ставте питання так гостро. Не ми перші. Перед нами були Драгоманов, Грушевський, врешті, Союз визволення України. А у росіян – Герцен, Плеханов… Що ж, і вони були запроданцями?

– Я не кваліфікую як запроданство еміграційну політичну діяльність, коли вона має ідейний характер. Але хибна тактика може привести на шлях запроданства. Тут залежить, від кого беруться гроші… Ідея УНР має велику силу, але тактика її діячів була помилковою на своїй землі, а на еміграції зійшла на манівці. Між іншим, я визнав Петлюру ідейним вождем нації лише тоді, коли він покинув Варшаву і став на сторожі ідеї…

– Ви занадто суворо ставитесь до помилок і слабкостей тих, хто взявся очолювати національний рух. Ми, члени уряду УНР, не святі, теж хочемо їсти хліб, та, може, ще і з маслом…

– Вибачте, але від вашої діяльності більше зла, як добра. Бо, з одного боку, вона дає большевикам привід лякати підсовєтських українців повторенням польського походу, а відтак нищити борців за самобутність української культури. З іншого боку, така ваша політика паралізує активність українців, які сподіваються, що справді прийде уряд УНР з армією і визволить від диктатури російського пролетаріату. Це веде до нищення сотень тисяч борців та пригнічення мільйонів… І все це – задля матеріального влаштування кількох сотень емігрантів…

– Все ж не розумію, чому б вам не прийняти допомоги, наприклад, для видання часопису «Село», – ще раз спробував спокусити підполковника голова уряду. – Це б тільки допомогло пропаганді аграрної ідеології…

– Прийняти допомогу означало б: «На чиєму возі їдеш, того пісню співай!»

– Ну, що ж, щасти вам Боже. Лише мені здається, що на Великій Україні не доведеться працювати ні вам, ні нам. Давайте ліпше вип'ємо!

Так і зробили. А тоді розпрощались, ніби приятелі…


Прощання з Подєбрадами

3 жовтня 1929 року у Василя Проходи народився син, якого назвали на честь онука Софії Русової – Романом. Ця радісна подія сталася у Празі. Першим привітав батьків сірожупанник Микола Букшований. Даруючи квіти, він сказав Марії, що жінка – найкраща тоді, коли народжує дитину. Хресним батьком став Платон Цісар, а хресною матір'ю – Антоніна Іванис.

Син ріс переважно з мамою, бо Василь весь поринув у наукову та громадську роботу. Окрім зазначених вище обов'язків, він ще й став членом-співробітником Української вільної академії наук, членом Українського історичного товариства та Спілки українських лісівників. А на виховання сина часу не вистачало. Дружина не раз дорікала Василеві, що той за академічною та громадською працею зовсім занедбав обов'язки чоловіка і батька…

Тим часом робота в Подєбрадах добігала кінця – настрій в академії був ліквідаційний. Чеський уряд щороку скорочував фінансування. Чимало випускників та викладачів уже роз'їхалися по світах. У 1931–1932 академічному році навчальна діяльність УГА скоротилася. Лишився останній, четвертий, курс студентів. Наступного року вони мали скласти останні іспити.

Прохода вирішив шукати роботу на Закарпатті, бо хотів пожити серед рідних людей. Але його плани суперечили чеській політиці – Прага проводила на Підкарпатській Русі рішучу чехізацію та підтримувала серед русинів русофільський рух. Від початку створення українських вищих навчальних закладів у Празі та Подєбрадах уряд заборонив приймати до них українців Закарпаття.

Все ж Прохода звернувся до відповідної установи із проханням дозволити працювати народним вчителем на Закарпатті. Від нього зразу відхрестилися – мовляв, бракує педагогічної освіти. А дружині, яка закінчила дворічні педагогічні курси, відмовили «за браком вільної учительської посади».

Про повернення в совєтську Україну, де повним ходом розгорталися політичні репресії, не йшлося. Їхати до Польщі також не хотілося, бо тоді треба було звертатися по допомогу до уенерівських діячів. Що ж до США і Канади, то ці країни приймали емігрантів до сорока років, а Василеві вже пішов п'ятий десяток…

І все ж на Закарпатті Василь попрацював, але не вчителем, а як науковець-лісівник. У серпні – вересні 1931 року він разом із професором Миколою Косюрою та Костем Подоляком на замовлення інституту рослинної продукції і лісової економіки у Брно досліджував там пралісові формації. Отаборилися за десять кілометрів на північ від села Ставного, що лежало біля витоків річки Уж неподалік польського кордону у Східних Бескидах. Наступного року, на літніх вакаціях, Василь Прохода, вже під керівництвом доктора Корсуня (малороса), продовжив дослідження на Закарпатті.

Повертаючись після сезонних робіт, Прохода зустрівся в Ужгороді з Василем Мурашком, який працював у дирекції лісів з лісовлаштування. Полковник, хоч і непогано забезпечив себе, все ж належної своїм здібностям кар'єри зробити не міг. «На Закарпатській Україні скрізь мали перевагу й були пануючою групою чехи. До співпраці вони допускали угорців та почасти жидів, що претендували до співпанування. Дещо з того випрошували русофіли, а українцям залишалися недоїдки. Русини були поневоленим, без власного імени, працюючим для панівної групи народом» [97, с. 102].

Бажаючи здобути докторат при інституті рослинної продукції і лісової економіки в Брно, Прохода звернувся до професора Гаші. Попри шанобливе ставлення, професор дав зрозуміти, що це лише мрії чужинця, диплом якого ще треба нострифікувати. І Василеві довелося відмовитися від мрії продовжити наукову кар'єру. Його чекала праця поденного робітника…

Та відвернути погляду від Закарпаття Василь уже не міг. Він замислив заснувати тут сільськогосподарський часопис, який просвіщав би в національному питанні закарпатців та спонукав їх до кооперації. «Треба було затурканого бідного русина трохи освідомити і піднести хоч на рівень галицького селянина, який уже став до боротьби проти національного і соціального пригноблення від поляків та жидівського визиску» [97, с. 104]. Але, попри всі намагання, дістати фінанси на видання не вдалося.

На початку грудня 1932 року, отримавши останню заробітну платню в УГА, Василь розпрощався зі своєю альма-матер і виїхав з родиною з Подєбрад, де, за власним визнанням, провів десять найкращих років свого життя (якщо не вважати дитинства на Кубані).

Прохода був переконаний, що господарська академія свою «позитивну історичну ролю у вільному розвитку української національної культури виконала… та буде згадана за це незлим тихим словом у майбутньому» [97, с. 112].

Поділяв цю думку і Євген Маланюк, який назвав подєбрадську академію «Національною Політехнікою». «Не можна недооцінювати того факту, – говорив він, – що складні високошкільні дисципліни вперше викладалися і вчилися рідною мовою… в той спосіб незмірно збагачувалася і бездержавна мова, і бездержавна національна психіка… Подєбрадська академія була перш за все лабораторією, де культивувався тип новітнього українця… Це було чудове видовище – спостерігати, як з людського матеріалу, часом ще досить сирого… щомісяця, щодня, щогодини… вирізьблювалася, виформовувалася й вишліфовувалась особистість, особистість повновартісна і національно конструктивна» [73А, с. 220]. Ці слова цілком можна віднести і до Василя Проходи, адже саме в Подєбрадах остаточно сформувалася його «повновартісна і національно конструктивна» особистість.

«Півтисяча національних інженерів замість півтисячі викорінених і суб'єктивно маловартих біженців, – продовжував Євген Маланюк, – то був творчий доробок Академії, вартий якщо не подиву, то принаймні пошани і поваги. Що доля позбавила більшість цих творчих одиниць щастя віддати свою творчість Батьківщині на батьківщині, – а це становило і становить їх найжагучішу мрію й найприроднішу мету в житті, – це вже, як сказав би Кіплінг, тема для іншої повісті… Але факт лишається фактом. І де б подєбрадець сьогодні не був – в Китаї чи в Центральній Африці, у Франції чи в Бразилії, в таборі УНРРА чи на пароплаві серед Атлантики, – ступінь його національної конструктивності й величина його творчого потенціалу залишаються незмінними… Є, значить, у кожнім подєбрадцеві щось таке, що Академія вкорінила й виформувала в його духовності раз і назавжди… Значення академії в Подєбрадах давно переросло академічні рамки і стало, отже, синонімом національного досвідного поля, створеного українською енергетикою на чужині» [73А, с. 220, 222].


Боротьба за виживання

1930-ті були роками боротьби за виживання… Василь працював на птахофермі, яку заснували приятель Григорій Симанців та його колега Махоня. Попри виснажливу роботу, громадської діяльності кубанець не кинув – видавав часопис «Село», листувався із сотнями комбатантів, які мешкали у Чехословаччині, Польщі, Франції та Югославії. Підтримував контакти з генералами Володимиром Сальським, Всеволодом Змієнком та Віктором Кущем (редактором журналу «Табор»). Активно дописував до «Тризуба».

Не дивно, що Прохода перебував у полі зору совєтських спецслужб. Одного разу його приятель, випускник УГА Гриць Симанців (у той час уже Симанц) сказав, що ним цікавляться більшовики і пропонують від совєтської торговельної місії матеріальну допомогу на видання часопису.

– Мені вже пропонували таку допомогу, – сказав Василь, згадавши пропозицію Андрія Лівицького, – але я відмовився, бо на чиєму возі їдеш, того пісню співай… Ідея аграризму – це правдивий селянський демократизм, що має діяти на добро хлібороба, який працює власними руками і думає власним розумом. Торгувати цією ідеєю, як це роблять політики, є злочином проти хлібороба, який хоче бути вільною людиною… Я проти примусу як диктатури капіталу, так і диктатури пролетаріату. Тому не можу прийняти допомогу як від одних, так і від інших.

– Такою позицією ви справі пропаганди аграрної ідеології не прислужитесь, а собі особисто зашкодите, – відпарирував Гриць. – Усе ж таки раджу вам познайомитися з моїм новим приятелем. Він – наша людина – українець.

– Собі я зашкодив ще в 1915 році, коли усвідомив себе українцем. А знайомство з вашим приятелем нічого доброго мені не дасть. Після харківського процесу над СВУ та нищення українських культурних працівників правдивий українець не може бути активним у совєтській установі. Тому до вашого приятеля не маю жодного довір'я. І вам більше не вірю. Завтра працюю у вас останній день.

До такого рішучого висновку Василя підштовхнула і дружина, яка страшенно боялася більшовиків, відчуваючи, що вони можуть завдати їм шкоди і в Чехословаччині.

І Василь вирішив створити власну птахоферму. Сподівався жити з продажу курячих яєць. Але для цього треба було купити шматок землі. А де ж взяти гроші? Допоміг керівник чеського «Сокола» Йозеф Труглярж, який поручився за Проходу в Подєбрадському земельному банку на позику 4000 крон. Так Василь роздобув основний капітал, з яким і почав господарську діяльність.

Його партнером став колишній сірожупанник Кость Задорожній. Василь знав його ще з йозефівського табору. Але невдовзі між побратимами почалися конфлікти. Причиною стала дружина Задорожнього. Мілка була чешкою і на українських емігрантів дивилася «як на жебраків, які мусять бути безмірно вдячними чехам за пристановище і допомогу. Ця вдячність у першу чергу мала бути виявлена до неї…» [97, с. 124].

Взаємини ставали пекельними. «Задорожні почали настроювати проти нас усіх чехів, – згадував кубанець, – називаючи нас невдячними чужинцями, які не шанують чеський нарід і навіть вороже виступають проти республіки». Мілка докотилася до того, що написала в жандармське управління, що Прохода – «польський агент». Та «стражмістр» не страждав на надмірну пильність. Побачивши, як каторжно працює Василь на своєму хуторі, він навіть показав йому того зловорожого листа [97, с. 124].

Попри тяжку працю, родина Василя страшенно потерпала – навіть сала не було за що купити. Жили тільки з того, що давав город. «Доводилося часом мастити картоплю воловими шкварками з рештками лою, що були призначені для кормової мішанки курям». Маруся бідкалася, що Василь «зі своєю химерною аграрницькою ідеєю («сам собі пан на власній землі»)» довів родину до того, що дитина повинна була їсти курячий корм [97, с. 126].

Цього разу виручив Платон Цісар. Він позичив тисячу крон, і це допомогло вийти зі скрути. А потім почали нестися кармазинки. За місяць вони приносили до півтори тисячі яєць, кожне з яких у зимові місяці коштувало крону.

Платон Цісар у той час очолював Союз українського сокільства. Народився він 18 листопада 1894 р. в м. Умані в сім'ї Мусія Марковича та Горпини Цісарів. Мав братів – Івана (1882 р. н.), Карпа (1889 р. н.) та Іова (8.5.1889 р. н.) [34, с. 188]. 1910 року в Умані Платон закінчив 6 класів гімназії. До Світової війни працював залізничним урядником, а тоді пішов до російської армії. Від 1917 року служив в українській армії. 1919 року воював у загоні гайсинського отамана Ананія Волинця. Брат Платона Іов став відомим отаманом Чорною Хмарою. Після саморозпуску загону Волинця Платон опинився за Збручем. Як козак Армії УНР був інтернований у Стшалково. 25 серпня 1922 року втік з табору до Німеччини, а звідти – у Чехословаччину, де закінчив лісовий факультет Празької політехніки…

Весна 1934 року принесла нещастя – захворіли кармазинки. Довелося порізати їх. «Почуття порядності» не дозволило Василеві відвезти на продаж курячі тушки, хоч за кожну він міг дістати 25–30 крон. «Ніби пустка настала на моєму хуторі, – згадував кубанець. – Не чути було ані співу півнів, ані кудкудакання курок. Повторилася ніби та трагедія, лише в значно меншому мірилі, яку мав перед півстоліттям мій покійний батько, коли у нього загинули від чуми всі вівці. Глибину цієї трагедії міг зрозуміти лише справжній хлібороб…» Так Василь Прохода поховав свою хліборобську мрію «бути самому собі паном» [97, с. 129, 130].

Син Роман згадував: «Батько викопав глибоку яму і кидав туди мертвих курей і пересипав вапном – а це було єдине наше багатство! Тільки раз у моєму житті я бачив, як мій батько плакав» [70 Б].

Через економічну кризу в ЧСР люди потерпали від масового безробіття. Навіть на тяжку фізичну працю влаштуватися можна було завдяки протекції. Тож зиму 1934–1935 років родина пережила в тяжкій скруті, часто голодуючи. Лише у травні 1935 року, коли почалася перебудова державної дороги біля Фрілянда в Північній Чехії під керівництвом Платона Цісаря, Василеві вдалося отримати роботу. Платон узяв його на ставку старшого робітника з платнею 200 крон на тиждень. Тоді вони й потоваришували на довгі роки. «Ми ніби доповнювали один одного, – писав Василь Прохода. – Він був рухливий сангвінік і на все відразу бурхливо реагував, лаявся, кричав, але незабаром після цього заспокоювався. Я, навпаки, був флегматичним, до всього ставився спокійно. Кожний прояв я мав спочатку обдумати і лише тоді на нього реагував, хоч часом реагувати бувало запізно» [97, с. 132].

Якось Цісаря і Проходу як керівників «Сокола» запросили на свято у Ліберці, де була досить сильна українська колонія, основу якої складали колишні стрільці Галицької армії, що перебували тут у таборі. На урочистому обіді серед інших виступив Василь Прохода. Він сказав, що надії попередніх промовців на допомогу Європи ілюзорні, «бо т. зв. культурній Європі наші національні ідеали байдужі. Якщо хтось прийде із Заходу на наші землі, то лише з метою… ще більше ограбувати українців» [97, с. 135].

– Я, як «азіат», – продовжував Василь, – вбачаю майбутнє західних українських земель у сполученні зі східними, які мають поширитися аж до передгір'я Кавказу і далі до Азії. Лише з азійською тактикою опертя виключно на власні сили ми зможемо здобути своє людське право на власній землі…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю