355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 12)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 38 страниц)

Бійка на станції Здолбунів

17 березня в районі Здолбунова вибухнуло повстання прибічників совєтської влади. Маючи дві гармати, більшовики захопили станцію і почали грабувати ешелони з постачанням сірожупанників. Для ліквідації заколоту було вислано відділ козаків і старшин 1-го і 3-го полків…

Не спали й козаки та старшини інтендантської частини. Особливо відзначився завідувач зброярні 1-го Сірого полку Фещенко з Оріхова. Коли заколотники на запасних коліях оточили ешелони сірожупанників, підхорунжий Фещенко в робочому одязі працював у зброярні. Його полонили прямо біля верстата.

Скориставшись тим, що червоні взялися грабувати, зброяр утік – і не в кущі, а на двірець, щоб доповісти командиру про напад. На пероні його знову затримали два заколотники.

Фещенко російською мовою сказав, що він слюсар і бере участь у нападі на станцію.

– Што ви тут дєлаєтє, таваріщі? – запитав він. – На чєрта ви возітєсь с етім пулємьотом? Наши уже захватілі ешелони, взялі в плєн всєх пєтлюровцев і сєйчас хазяйнічают в ешелонах, а там єсть што взять!

У «товаріщєй» аж очі загорілися. Але покинути кулемет вони не наважувалися. Від них Фещенко взнав, що на станцію наскочив тільки авангард повстанців, головне ж сили мають ось-ось надійти, а цим двом наказано виставити кулемет у бік Рівного, звідки могли підійти петлюрівці.

– Так што же ви, таваріщі, нє знаєтє, что двух чєлавєк возлє пулємьота мало? – гнув своє Фещенко. – Нужно пазвать єщьо! Ідітє за німі, а я пастєрєґу…

«Таваріщі» охоче побігли до ешелонів, а підхорунжий розвернув кулемет на пероні люфою у бік головних сил, що вже жваво підбігали. Коли розбишаки наблизилися на відстань 200–300 кроків, Фещенко відкрив убивчий вогонь по натовпу, де було близько чотирьох сотень ласих до чужого майна. Першою же чергою кулемет скосив близько 30–40 бунтівників. Це так вплинуло на червоних, що вони чкурнули в різні боки. Дехто почав стріляти по ешелонах, думаючи, що там ще знаходяться сірожупанники. Це налякало грабіжників. Покинувши полонених і майно, вони дали драла.

Скориставшись панікою, Фещенко з козаків, що підбігли, організував охорону станції і протримався до прибуття підмоги із Шепетівки і Рівного. Отак земляк Проходи врятував постачання Сірої дивізії.


Безладдя в Луцьку

20 березня Сіра дивізія перейшла в підпорядкування штабу Північної групи військ УНР і перебазувалась у Луцьк для відпочинку і поповнення.

Місця у Луцьку виявилося вдосталь. Біля вокзалу збереглися касарні царської армії. В них розташувалися штаби полків та господарські частини, а штаб дивізії вибрав собі найкращий будинок у місті. Муштрові відділи були вислані на правий берег річки Стохід у села Киселін, Переспа, Навоз і в м. Колки на р. Стир. Та на передову позицію йшли тільки ті, «кого вабили бойові пригоди», а решта відпочивала. «Більшість старшин захопилась забавами та розвагами у місті, ніби в мирний час, та, маючи значний запас спирту, не розминалась з чаркою більше, ніж то дозволялось», – із сумом згадував Василь Прохода [96, с. 323].

Поганий приклад подавав начальник штабу Сірої дивізії сотник генштабу Морозевич, який забавами в запіллі цікавився більше, ніж подіями на фронті.

В одній веселій компанії верховодив поручник Пономаренко. Він зовсім не цікавився діяльністю свого куреня. На позиції не виїжджав. Якось прямо в очі заявив Проході:

– Найрозумніше за таких обставин – нічого не робити, ніж битись за те, чого більшість українців не потребує.

– Коли ти порядна людина, відійди зовсім, як це зробили Гейко, Балобай, Калитенко, не деморалізуй інших та не зневажай ідеї нашої боротьби, за яку пролито кров кращих синів України. Ти ж – командир куреня! Який приклад ти даєш для своїх підлеглих? Ліпше відійди!

– А куди ж мені відходити? Мені й тут добре. Пити та їсти є що і побавитись можна досхочу.

– Бавитись можна – все в свій час, але не роби підлостей. Нащо ти заманив гімназистку з Ніжина, викликавши у неї романтичне захоплення героїзмом боротьби, а тепер пустив по похилій площині?

– А тобі що до того? Чого ти читаєш мені мораль? Пузицького тепер немає, то сиди собі тихо!

Уже в Луцьку з'ясувалося, що під час відступу з Чернігівщини до куреня Пономаренка у Ніжині було таємно прийнято двох гімназисток. Вони були коротко підстрижені та, як юнаки, одягнені у військову форму. Про це не знали більшість старшин, у тому числі Прохода і Пузицький. Одну з дівчат Пономаренко призвичаїв пити, і вона «морально впала цілком». А була ця дівчина з порядної української родини…

Коли Прохода довідався про цю гімназистку, то звернувся до полкового лікаря взяти її сестрою до амбулаторії, але там вона не протрималася і двох днів. Тоді Прохода прилаштував дівчину до товариша Костя Курила, сподіваючись, що вона стане друкаркою при штабі полку. Її зобов'язали жити в кімнатці при штабі і не приймати нічних гостей. Але за тиждень вона знову зірвалася… Довелося звільнити. Дали жіночий одяг, гроші на дорогу і пораяли вертатися у Ніжин. Яка її спіткала доля, Прохода так і не дізнався.

Іншою гімназисткою заопікувався командир сотні хорунжий Стельмах. Він навчив дівчину стріляти з кулемета, і вона весь час була зі Стельмахом на передовій, «переносячи весь тягар бойового життя». Одного разу дівчина врятувала влучною стрільбою цілий відділ сірожупанників, на який несподівано налетіла більшовицька кіннота. Тоді всі від перевтоми заснули, а вона чатувала на варті [96, с. 325].

У «трикутнику смерті» Стельмах весь час бився на передовій позиції, напевно, була з ним і та дівчина. Врешті Стельмах потрапив в оточення…

У липні 1919 року, коли з решток 1-ї Сірої дивізії було сформовано 4-ту дивізію сірожупанників, довелося козакам зустрітися зі Стельмахом, на той час уже командиром червоного бронепотяга, який вів наступ на їхні позиції. «Стельмах, пізнавши своїх, привітав їх салютом до неба і від'їхав назад. Чи була тоді з ним ніжинська героїня, невідомо, як і сама доля Стельмаха» [96, с. 324, 325].

Безініціативність штабу дивізії, «байдужість до проявів деморалізації, що загрожувала розкладом», безладдя, деморалізація навіть «тих, що могли були героями», пригнічували Василя Проходу. Він уже і сам «не бачив доцільності у своїй чинності», адже «свій свого не пізнавав». Прохода закликав командира полку вигнати Пономаренка, але Петро Ґанжа не наважувався, бо не мав належної сили волі. Частині гостро не вистачало Антона Пузицького [96, с. 324, 325].

«Все вело до катастрофи Визвольних змагань, а у нас панував якийсь настрій безтурботности, – писав Василь Прохода. – Це мене найбільше злостило. Хай ви сказитесь!» [96, с. 327].

І Прохода подав рапорт про звільнення з військової служби. Полковник Ґанжа передав заяву Морозевичу, а той відповів, що Проходу «можуть звільнити, лише посадивши за ґрати», якщо він незадоволений свободою, яку має в полку [96, с. 326].

Це страшенно обурило Василя. Він рішуче заявив Ґанжі, що при першій же нагоді виїде до Шепетівки, а звідти спробує дістатись до свого Оріхова.

У цей час, 26 березня, поляки розбили українські частини, перейшли р. Стохід, захопили станцію Переспу та повели наступ на містечка Колки і Торчин, загрожуючи Луцьку. Надія була тепер тільки на Сіру дивізію.

1-й, 2-й і 3-й полки та 2-га батарея гарматного полку одразу вирушили в Рожище і Колки, 4-й полк поспішив на допомогу Володимир-Волинській групі в Торчин, а Василь Прохода, розпрощавшись із Костем Курилом, покинув полк і виїхав на станцію Ківерці, щоб звідти дістатися на Здолбунів і Шепетівку, а там вже й до Оріхова.


На роздоріжжі

На станцію Ківерці, де Прохода визирав попутного поїзда, раптом прибув паротяг із кількома вагонами, а в ньому – сотня козаків з куреня поручника Стахівського, боєприпаси, гарматні набої та харчі.

Побачивши товариша, поручник здивовано запитав, що він тут робить. Василь нічого не приховав, сказав як є. Курінний же оповів, що, виконуючи наказ командира полку, зібрав сотню і поспішає на передову, бо поляки перейшли Стохід, взяли Переспу і відтиснули сірожупанників до Рожища. Стахівський переконував Василя відмовитися від планів кинути службу і негайно разом їхати на позицію, де зараз критична ситуація. Прохода вже й сам зрозумів, що відходити в цей тяжкий для товаришів момент «було б дійсно дезертирством». Він мовчки взяв свої речі і сів до вагона Стахівського [96, с. 327].

У Рожищах Петро Ґанжа, побачивши кубанця, страшенно зрадів. У порозумінні з Проходою та командирами 2-го і 4-го полків Ґанжа за старою традицією організував штаб групи, назвавши її Ковельською. Групу очолив Петро Ґанжа, штаб – Василь Прохода, оперативний відділ – Кость Курило, а поручник Стахівський тимчасово став командиром 1-го Сірого полку. Група мала тримати правий берег р. Стохід і на північ лінію по р. Стир у районі м. Колки – разом 60 верст.

До складу Ковельської групи входили також Пінський полк Улітка, Ковельський і Коростишівський полки, Кальницький курінь сотника Нагірного, гарматна батарея хорунжого Ковшара й кілька відділів, сформованих у Луцьку ще в часи гетьманату. Але здатних до бою у Пінському, Ковельському та Коростишевському полках разом було лише півтори сотні, а в Кальницькому курені – сотня козаків. Зате активно допомагали Ковельській групі малі гурти селян, які виступали проти польського панування. Вони діставали від сірожупанників зброю та набої, а самі надавали цінну інформацію про розміщення ворожих частин.

27 березня, змучені безупинними боями, не встигнувши навіть побувати у лазні, сірожупанники знову вирушили на фронт. Виховані у дусі німецького принципу «наказ є наказ», «сірожупанники мовчки, без зайвих балачок і жодного вислову незадоволення, зібралися в похід» [95, с. 103].

Наступ Ковельської групи почався вранці 28 березня. «З завзятою лютістю кинулися Сірі до бою, бажаючи помститись ворогові, що ліз на українську землю… – писав Прохода, – і повели за собою инші частини Групи, з яких тільки Кальницький курінь значно допоміг Сірим» [95, с. 103].

Гарматна батарея Ковшара, отримавши набої, прямою наводкою гатила по польських лавах. Ляхів, попри їхню чисельну перевагу, збили з позицій прямо у Стохід. У полон потрапило 60 польських жовнірів і три старшини. Багато вояків було знищено і поранено, ще більше втопилося. Відбили наші хлопці й ешелон з майном, який поляки недавно захопили у Пінського полку. «Довго поляки пам'ятали цей бій» – бо боляче було. Сірих вони називали «старими петлюрами і боялись їх зачіпати». Особливо відзначилася батарея хорунжого Ковшара. Її буревійний вогонь наводив жах. Здавалося, що заливає вогнем не двогарматна батарея, а ціла артилерійська бригада [95, с. 103].

Переспа знову опинилася в українських руках. Ковельська група могла перепочити. Козаки нарешті отримали можливість помитись у лазні й попрати білизну, тож сотні по черзі виїжджали до Луцька. Тим часом сотник Немоловський організував глибоку розвідку у ворожий тил. Виявляючи всі рухи польського війська, він змусив поляків відмовитися від нового наступу.


Чудасії Осецького

Користуючись затишшям на передовій, командувач Холмського фронту Олександр Осецький вирішив продемонструвати свої здібності. 6 квітня він видав наказ № 8 і директиву № 1 про переформування 1-ї Козацько-стрілецької дивізії в корпус сірожупанників. 1-й Сірий полк, де служив Василь Прохода, мусив виділити з себе новий 3-й полк, 2-й полк – новий 4-й; 3-й Сірий полк перейменовувався на 5-й і мав виділити із себе людей для 7-го; 4-й ставав тепер 6-м і виокремлював з себе 8-й полк; гарматний полк невідомо як, але мусив розділитися на дві бригади. А ще мало постати (звісно, на папері) два кінні полки.

Так у гарячих головах безталанних начальників «творилося і множилося» українське військо. «Словом, як у чарівній казці… – писав Василь Прохода, – з 10 сотень всіх сірожупанників мав зробитись цілий корпус, з 2-х гарматних батарей по 2 гармати – мало повстати дві бригади, а з нічого – два кінні полки. Правда, в Луцьку (вже) існувала кінна бригада Манича і на папері займала навіть фронт Колки – Сарни чи Малевичі, але в дійсності не мала там ні однієї шаблі. А 1-й кінний ім. отамана Осецького полк перед Луцькою катастрофою спромігся здобути п'ятеро верхових коней і повоз для начальних осіб» [95, с. 109].

Командиром 2-ї Сірої дивізії Осецький призначив Федора Тимченка, а начальником штабу – сотника Пилипенка. Почалось формування нових штабів і полкових постачань. Виникла сила-силенна нових посад…

Отаман Осецький, обіцяючи старшинам широкі кар'єрні перспективи, «зумів захопити майже половину сірожупанників організаційною гарячкою». Тільки невелика кількість «Сірих борців» беззмінно залишалася на більшовицькому та польському фронтах, ведучи тяжку боротьбу з історичними ворогами, які знову хотіли розірвати Україну. Оскільки формування штабів та постачання відбувалося за рахунок стройових старшин і козаків старих полків, то бойовий потенціал Сірої дивізії зменшився. Сили ж ворога росли, здавалося, як гриби після дощу [95, с. 109].

На оголошену Осецьким мобілізацію прийшло небагато людей, та й тих медики після огляду мусили, як правило, звільняти від військової служби. Траплялись і такі «добровольці», що «одержавши одяг і підхарчувавшись, перед висилкою на позицію дезертували» [95, с. 109].

Не поліпшилося й постачання полків. «Осецький обіцяв надіслати Сірому корпусові десятки тисяч комплектів сірих і навіть синіх (парадних) жупанів і дати великі суми грошей, але все це обіцянкою так й залишилось…» [95, с. 109].

«Старі полки, нічого не одержуючи від інтендатури, – зазначав Прохода, – жили тільки з того, що у них збереглось зі старого часу та що вдалося здобути від ворога або вивезти при відході з Чернігівщини. Найбагатшим на ріжне майно і продукти був 1-й Сірий полк, який мав вагони білого борошна, крупи, сала, шинки, тютюну, зброї, рушничні й гарматні набої, чудово обладнану збройну майстерню, шевську і кравецьку майстерні та полкову амбулаторію із запасом ліків, яких вистачило б для цілого шпиталю. Навіть дивізійне постачання частенько зверталось до 1-го полку за допомогою» [95, с. 110].

Так працював начальник штабу 1-го Сірого полку Василь Прохода. Він не чекав, як інші, на здійснення фантастичних обіцянок фаворита Симона Петлюри – отамана-маніяка Олександра Осецького.


«Вістки Сірих»

«Сірі мали таку добру опінію у місцевого населення… – писав Василь Прохода, – що на Великдень одержали від заможних селян подарунки цілими возами, а до штабу загону почали ходити люди для налагодження своїх внутрішніх громадських справ. Так, (у Колках. – Ред.) до загону пристало дуже багато добровольців, вважаючи за честь служити в рядах Сірих. Сірожупанники були тоді дійсно репрезентантами народу, що відроджувався, й регулярної армії. Здавалось, якби вдалося довший час побути там, то кожний, хто міг би носити зброю, вступив в ряди Сірих» [95, с. 103].

Цьому значною мірою «сприяли» поляки, жорстокість яких не знала меж, тож волиняни в сірожупанниках бачили порятунок. Велику роль у налагодженні добрих стосунків із населенням відіграв відділ культосвіти сірожупанників, особливо його керівник Павло Дубрівний, та газета «Вістки Сірих», яку видавала філія Інформаційного бюро Армії УНР при 1-й Сірій козацькій стрілецькій дивізії, де всім заправляли Павло Дубрівний, Микола Бутович і Микола Букшований.

Про що писала ця газета? Ось, зокрема, ч. 5 за 13 квітня 1919 року.

Газета мала два гасла: «Хай живе Народня Українська Республіка» та «Хай живе й міцніє Українська Народня Армія». Був і заклик: «Сам прочитай і другому давай!»

На першій сторінці опубліковано Декларацію Луцької повітової трудової ради селянських і робітничих депутатів, витриману в ліворадикальному стилі, який важко відрізнити від більшовицького. Все ж Луцька повітова рада орієнтувалася не на Москву, а на УНР та її закони. Ось типовий фрагмент декларації: «Трудову інтелігенцію Рада закликає рішуче стати на бік працюючих клясів…» [11, с. 1].

На 2-й сторінці було вміщено статтю Росенка «Геть з партійною різаниною!». «Кожен, хто трохи довший час пробув на селі, видершися з кабінетів та вагонів, де тепер «роблять» політику ріжні партійні діячі, – писав Росенко, – мусить побачити, як назріває в народі відраза й ненависть до тієї безнастанної колотнечі, котру розпочали і сліпо проводять далі наші партії. Що з цього може вийти – не так уже й тяжко передбачити. Нарід нарешті зневіриться в своїх провідниках, і нічим тоді не зрушити його знов до оборони своїх прав.

У Московщині насувається знову старий хам-цар, на зміну хамові-большевикові. Самодержавіє Бронштейна-Троцького мусить незабаром схилитися перед якимсь «благочестивейшим, самодержавнийшим». Самі большовики у своїй сліпоті стелять дорогу цареві. Вони приучають народ «молчать і не разсуждать». «Даже думать нужно так, как велить товариш Троцкій».

І ось в грізний час, коли п'ята крівавого деспота Бронштейна вже придушила велику частину й нашого Рідного Краю, наші партійні діячі в якомусь божевіллі нищать один одного, пхаючи разом тисячі людей на безглузду боротьбу. Терпить народ і не знаходить виходу.

Україна тепер перебуває чи не найславніші дні своєї історії – народжується велика демократична нація й з нечуваним ще напруженням боронить свого життя. Тисячі найкращих синів свого народу радо віддають своє життя за святу ідею відродження України, за її вільне і самостійне існування. У такий час не може бути місця дріб'язковій партійності, особистій амбіції. Усі сили українські мусять бути з'єднані проти ворогів зовнішніх – Москалів-більшовиків та Поляків.

Боротьба партійна необхідна в парламенті, в спокійний час, але вона веде край до загибелі під час війни, під час несвіцького (неймовірного. – Ред.) напруження всіх сил держави. Тож, поки ворог-чужинець у нашій хаті, геть партійну різанину! Пожалійте, панове, свій нарід! Не робіть над ним нерозважних експериментів. А найбільше уважно ставтеся до свого Українського Республіканського Війська, бо в нім – оборона й захист України» [11, с. 2].

На цій же сторінці публікується звіт з чергового засідання Луцької повітової трудової ради. Серед іншого читаємо таке: «Члени-докладчики з місць зазначають, що населення терпить велику матеріальну нужду. Нема хліба, нема соли, нема насіння для сівби. Більшість сіл зруйнована війною… Люди живуть в холодних, мокрих землянках, хоріють. Скрізь розповсюджується пошесть тифу. Велика потреба в лікарнях, а їх нема. Завдяки таким обставинам виникає недовірря до влади. Народня освіта також у поганому стані. В багатьох селах шкіл нема зовсім, а де вони і є, то нема на що удержувати.

Представник Військового Міністерства старшина Олександрович звертається до членів Ради, аби вони допомогли в переведенню мобілізації, яка зараз оголошена. Представники з місць заявляють, що вони всіма силами будуть допомагати, але треба переводити мобілізацію в організований спосіб, а не так, як до цього часу робив військовий начальник. Він вимагав підписки на 6 місяців. Це іграшка, а не мобілізація. Як іти, то всі мусять іти. Треба установити льготи. На громаду нічого покладатись. В Торчинській волости всі добровільці сидять дома. Треба зробити насильну мобілізацію. Тих, що вже призвані, не треба відпускати. Тих, що залишились дома, треба притиснути силою» [11, с. 2].

У підвалі 2-ї і 3-ї сторінок спеціально для селян вміщено фейлетон «Чи проходить Опанас без московських штанів, а Параска без запаски?». Читаючи його, розумієш, який невисокий був рівень національної свідомості селянства Волині навесні 1919 року. Водночас радієш, що автор допису знайшов-таки підхід і до сердець темного люду.

От перша частина цього фейлетону:

«В яке місце чи закуток на Україні не поїдеш або підеш, то звідусіль тільки і чуєш:

– Як же нам відділятись од Москалів, коли ввесь крам одержуємо з Московщини? Коли не відділялась Україна, то можна було й купити на спідницю чи штани по злоту за аршин, а тепер радий би заплатити по 25 карбованців, та нема де його купити; прийдеш до крамниці, то крамар подасть один кусень перкалю – хочеш бери, а ні – то й так іди.

Воно б так неначе здавалося, що залишаться наші Українці без штанів та спідниць, коли Москаль нам не привезе від себе. Та ба! Не так воно є, як гадають собі Панас та Параска. Якби не Україна, то Москаль, напевно, не привіз би ані на штани, ані на запаску. Спитати лише в Опанаса: а де випасаються великі табуни ріжної худоби, а особливо овець! Чи не на Степовій Україні (Херсонщині та Таврії) і чи не держить він у своєму господарстві овечок? А Параска? Може, скаже ні? Не сіє влітку на полі льону та конопель? Чи не вона їх плекає під південним українським сонцем? То-то бо й є!

Отже, слухайте, Опанасе та Параско, сировець (шерсть, льон, коноплі та ин.) Москаль для виробу на свої фабрики збирає найбільше з нашої України. Значить, головний матеріал для виробу штанів – наш, український, а не московський, бо як не буде сирівцю, то й машини на фабриках московських поржавіють.

Далі. Ріжні спекулянти скуповували в нас на Україні сирівець і відправляли по залізниці до Московії або Польщі, бо в нас на Україні фабрик, дякуючи московському урядові, Бог дасть.

Скажемо, що Панасові треба їхати по залізниці з Луцьку до Москви або Лодзі, а Парасці до Київа або Житоміра, то кому дешевше проїзд буде коштувати по залізниці – чи Опанасові, що їде до Москви, чи Парасці, що їде до Києва?

Та певна річ, що Панасові. Бо ж до Києва з Луцьку ближче, ніж до Москви. Оттак і сирівець провезти по залізниці дешевше буде до Київа, ніж до Москви. А що з цього виходить? А виходить те, що Панасові за аршин краму вже приходиться платити дорожче, бо ж фабрикантові треба повернути видатки на перевозку сирівцю» [11, с. 2].

І так далі, і в тому ж переконливому для селян, зі здоровим глуздом, стилі. Завершалася стаття таким чином: «Так досить нарешті ждати нам цих ласок із півночі від Московії, а треба дбати самим, щоби у нас на Україні були свої власні фабрики і заводи, де будуть продукуватись свої вироби, а саме головне – тисячі українського робітництва знайдуть собі на них працю й притулок, а не будуть тинятися по холодних просторах Сибіру або далекої Америки» [11, с. 3].

Написав фейлетон Павло Дубрівний, начальник культурно-освітнього відділу Сірої дивізії, який восени 1918 року прослухав повний курс Київських інструкторсько-кооперативних курсів при Центральному Українському кооперативному комітеті.

На 3-й сторінці вміщено й посмертну згадку «Його не стало». Ось вона без змін і скорочень: «В неділю 6 квітня відбулись похорони козака 2-го полку сірожупанників Василя Ярмолюка, забитого в бою з ляхами 29 березня під Переспою. Для віддання останньої військової почести герою, який свідомо поляг головою за Рідний Край, прибула збірна сотня від 2-го полку з орхестрою музики під командою курінного Тарана.

Перед панахидою пан-отець сказав чулу промову про заслугу забитого козака перед Україною, перед своїми товаришами. Покликаючись на забитого героя, пан-отець закликав громадянство ставати в ряди оборонців свого краю, своєї церкви, своєї національности.

Після панахиди в військовій церкві жалібний похід рушив по Шосейній вул. до мійського кладовища. Попереду хлопчина-доброволець в сірому однострою ніс вінок від старшин та козаків – бойових товаришів небіжчика. Труну проводжали: отаман Сірої дивізії Абаза, полковник 2-го полку Пархомюк, делегації від других полків дивізії, старшини та козаки залоги.

Отже, відійшов від нас оден із товаришів, забитий лядською кулею. Він не шукав в рядах наших ні слави, ні великої нагороди. Він добровільно вступив в наші ряди і свідомо йшов зі зброєю в руках захищати Рідний Край від напасників, покинувши свою родину, покинувши свою хату. Він своєю кров'ю ще раз підкреслив, що не вмирає правда, не вмирає воля. Дійсно, не вмре воля України, поки у нас будуть такі борці за волю і правду, яким був Ярмолюк. Вічна пам'ять Тобі, дорогий товаришу! Г. Д-ко» [11, с. 3].

На 3-й і 4-й сторінках газети оприлюднено замітку Сірого «На злобу дня». Він звернув увагу на дивні події, що відбуваються на вулицях Луцька. «Ось швиденько дрібушать назустріч дві панни-українки, – пише він, – яких я бачив на відкриттю клюбу «Українська хата». Коли їх я бачу, то чую лише «настоящій нєподдєльний малоросійскій діалект русскага язика». Час би цим паннам кинути це кривляння» [11, с. 3].

Ось уважний автор вгледів на вулицях Луцька свого товариша сірожупанника, який мав «чудове історичне, самостійницьке прізвище». І що ви думаєте? «Походжає він із якоюсь панною і цвенька по-російськи немилосердно. Кажуть, що вона не розуміє по-українськи. Але одне обличчя її каже мені, що вона є росіянка «із-под Луцка». Сірий, схаменись! – звертається до товариша автор замітки. – Твій святий обов'язок сказать їй слово сірожупанника. Так-то, сірий друже!» [11, с. 4].

А що в ковбасній лавці? А тут загортають ковбасу в «Козацьку відозву» куреня смерті імені Максима Залізняка. А в цукерні булку пакують у часопис «Вільна Україна». Питає сірожупанник: «Де взяли цього паперу?» – «Ето мальчік пріньос два фунта».

Це було на третій день після виходу газети. Видавці і редактори думають, що їхнє слово пішло в люди, а «Вільна Україна» іде на фунт. «Сумно, їй-Богу, сумно», – завершив Сірий замітку про те, що побачив у сонячному квітневому Луцьку.

А от автор Гаркун написав про обридливе слово «вибачаюсь», яке він чув на кожному кроці в Луцьку – на вулицях, у ресторанах, театрах. «Що ви, панове, робите?! – бідкається автор. – Ви перекручуєте українські слова на російський зразок і думаєте, що це більш культурно, більш інтелігентно. Думаєте, що українська мова не має своїх власних слів ввічливості? Вибачте, українська мова дуже багата цими термінами. Прислухайтесь гарненько до селян, як у них гарно та приємно лунає українська мова. Але слова «вибачаюсь» ви від них не почуєте. Селянин завжди, коли почуває за собою якусь провину, то він вживає слів «вибачте», «вибачайте»… а слова «вибачаюсь» він цілком не знає. Або продивіться твори наших письменників і там ви цього слова не зустрінете. Слово «вибачаюсь» значить «вибачаю себе», замість того, щоб просити, аби тебе вибачили. Де ви, панове, взяли це слово? Киньте його. Не засмічуйте нашої музикальної мови перекрученими і цілком абсурдними словами» [11, с. 4].

А інший автор – Хома Б. – підслухав розмову між юнаками у далеко не першорядній ресторації.

– Тебе призивають? Підеш?

– Що я, дурний? Нехай старіші підуть спочатку.

– Які старіші?

– Та все наше складське начальство. Сидить і не бажає йти до війська. Немошкаленко, бувший завідуючий, вже після заклику улаштувався в якійсь організації хвершалом і там заховався від військової служби. Новий завідуючий Л-кий і не збирається являтися на заклик.

І юнак взявся перераховувати, хто ще ховається на складах від мобілізації до українського війська…

– А це ще що! – завершує він. – Розворуши там наше земство вгорі, ще вище, наприклад управу, то знайдеш там багацько таких «вояків».

У газеті «Вістки Сірих» вміщено також три оголошення: про години і дні, коли отаман Осецький приймає приватних осіб; де і коли лікує хворих старшин і козаків Сірої дивізії зубний лікар Сірої дивізії І. С. Корчемний; в які години дня приймаються дописи та оголошення, а також заклик інженерної сотні такого змісту: «Інжинірна сотня 1-ї козацько-стрілецької (сірої) дивізії закликає на службу фахівців: будівельників (саперів), підривників, теслярів (плотників), столярів, а також осіб, досвідчених у будові мостів та иньчих техничних будівель. Потрібні також телеграфістки, телефоністи; телеграфні та телефонні механіки. Звертатись: м. Луцьк, Замкова вул., міська школа або до штабу 1-ї коз. – стр. дивізії, ріг Шосейної та Красної вул. [11, с. 4].

Коштував часопис 2 грн. Виходив неперіодично.

Газета була зрозумілою волинському селянинові. Та й сердечність сірожупанників привертала серця місцевих людей, котрі почали записуватися у Вільне козацтво, організатором якого став сірожупанник хорунжий Литвинко. Він сформував чотири сотні Вільного козацтва по 60–80 багнетів у кожній. Сотні мали і по кулеметові. Дехто з місцевих вчителів, посівши старшинські посади у 1-му і 2-му полках і отримуючи відтак харчовий пайок і платню, відповідав за організацію Вільного козацтва. Зброю і набої вільні козаки отримували у Сірій дивізії. Часом сірожупанники надавали допомогу і харчами.

Сотні Вільного козацтва мали між собою й штабом групи телефонний зв'язок, за допомогою якого вчасно інформували про спроби поляків перейти Стохід. «Це козацтво знаменито билося з поляками, коли вони 16 квітня знову попробували перейти Стохід великими силами… Польська атака була відбита», – свідчив Василь Прохода [95, с. 105].

Співпраця з вільними козаками і повстанцями сприяла тому, що сірожупанники у другій половині квітня відбили у поляків Голоби на лівому березі р. Стохід і почали планувати захоплення Ковеля. Та вже безладно діяв створений на початку місяця штаб Холмського фронту на чолі з Олександром Осецьким. Володимир Оскілко на вимогу Петлюри і наказного отамана змушений був передати Холмському фронту 1-й і 4-й Сірі полки, які 14 квітня було знято з Північного фронту. Ковельська група різко ослабла. Тепер доводилося думати лише про оборону [95, с. 105].

Так Василь Прохода потрапив на Холмський фронт.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю