355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 30)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 38 страниц)

Спец поселення

У таборі стало спокійніше. Єдиним змістом життя була праця. Перевиконуючи норму до 150 %, в'язні заробляли 1000 рублів та ще й скорочували свій термін у півтора раза.

Тепер за окрему плату можна було суттєво поліпшити свій раціон. До того ж хліба кожний міг брати скільки хоче – пайки втратили своє значення. Важливо, що з табору вивезли всіх блатних. Начальство наказало зірвати чи замазати літери та цифри на одязі в'язнів. «Перше садовили до карцеру за нечітко намальоване число, а тепер навпаки – за те, що на куртці та штанях це число не було замазане». Слово «каторжанин» начальство заборонило вживати. На перевірках бранці називали вже не цифру, а своє ім'я та по батькові. Якщо в'язень продовжував оголошувати цифру, міг потрапити до карцера [98, с. 124].

У книгозбірні неважко було розшукати будь-що з класичної російської літератури, а от українську книжку – неможливо. Траплялися хіба російські переклади українських письменників, лауреатів Сталінської премії.

Оскільки після завершення терміну покарання в'язневі не дозволяли їхати куди заманеться, Василь заздалегідь подав начальникові табору прохання, щоб йому після закінчення строку ув'язнення дозволили виїхати до Казахської ССР. Прохода вирішив переселитися до Казахстану, бо українці там, попри твердження совєтської статистики, становили «національну більшість».

7 вересня 1954 року «дядя Вася» вийшов з табору. Але звільнення виявилося безрадісним: колишнього в'язня міцно тримала на ланцюгу спецкомендатура, до того ж у таборі Василь мав легку роботу, ліжко та непогане харчування, а «на волі» все це треба ще здобути. «Як безпритульний пес, вигнаний із буди, опинився я в тундрі в дощову темну ніч», – писав він. Таким виявилося його звільнення [98, с. 128].

Спати довелося на чужих ліжках у гуртожитках. Хоч до табору повертайся, але для цього треба заслужити новий термін. Виручив упівець Федір Адамович Мирончук з Межиріччя, що на Волині. Він мав кімнатку в одному робітничому присілку. Тут і прожив Василь перші два місяці своєї «волі». Спали на одному ліжку.

Оскільки Прохода заробив у таборах 3300 рублів, то не спішив влаштовуватися на роботу – жити було на що. Його основним заняттям стало написання клопотань у Москву з проханням зняти судимість і дозволити виїхати чи то в Україну до рідних, чи у Чехословаччину. Він писав до Головної військової прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Президії Верховної Ради. А 23 вересня звернувся до посольства Чехословаччини в Москві із проханням видати йому паспорт громадянина ЧСР. Працівники посольства у свою чергу просили надіслати документ, який би підтверджував, що Василь Прохода є громадянином ЧСР. А він такої довідки не мав.

18 листопада 1954 року Василь Прохода знову написав листа Головному військовому прокурору СССР (на листа від 25 вересня 1954 року відповіді не отримав). «Прошу розглянути його як прохання людини, яка потрапила у бурхливому революційному морі 1917 – 20 рр. на хвилі, що винесли її на протилежний берег» [25, арк. 135].

Прохода нагадував прокуророві, що посилав клопотання до Президії Верховної Ради ССР 12 травня 1947 р., 5 березня 1948 р., 17 березня 1951 р. і 30 серпня 1953 р., в яких описав свій життєвий шлях. «Писав я без хитрощів і брехні. І коли мені не вірили, ставало кожний раз прикро за свою людську гідність. Ця недовіра як прокляття висить наді мною до цього часу… За що запроторили мене в Речлаг, а після залишили на спецпоселенні?..» [25, арк. 135].

Василь скаржився, що не може отримати роботи за фахом і відповідно до свого віку («Як інвалід, на фізичну роботу не годжуся»). На заваді отримання роботи за фахом завжди ставали судимість і відсутність диплома. «А з моєю родиною я вже 10 р. не маю зв'язку і не знаю нині, де вона і що з нею. Треба поїхати в Чехословаччину і розшукати. (Та) з довідкою на сцецпоселення далеко не заїдеш» [25, арк. 135, 135 зв.]. Прохода нагадав, що всі чотири клопотання про розшук родини (починаючи з весни 1954 р.) до Всесоюзного Червоного Хреста і Півмісяця залишилися без відповіді.

«Слідчі мали на меті за всяку ціну зробити мене злочинцем і англо-американським шпигуном, – апелював до черствого московського серця кубанець. – Жодного слова на мою користь не було записано на основі одного й того ж аргументу: «А чому німці вас не розстріляли?» Щоб прискорити процес важкого для мене слідства, я погоджувався, починаючи підписувати все, що вони від мене хотіли» [25, арк. 135 зв.].

Василь Прохода просив зняти з нього судимість. «Вбивцею, бандитом, грабіжником, а також ворогом російського (моя мати була росіянкою), українського (батько – українець) і чеського (чехословацький громадянин) народів я не був, не є і не буду до самої смерті. Війну вважаю найбільшим злом і у підпалювачі її абсолютно не надаюся, то прихильником миру залишуся назавжди… Вірю в Радянську справедливість і сподіваюся, що моє прохання до Вас і Президії Верховної Ради СРСР будуть задоволені якнайскоріше. 18.XI.1954» [25, арк. 135 зв.].

Єдиним наслідком цих звернень став дозвіл переселитися до столиці Комі ССР м. Ухти, що лежала за 1000 км на південь від Воркути. Василь скористався цим дозволом і 27 листопада виїхав до Ухти, де колись відбував покарання Остап Вишня. Звідси 2 лютого 1955 року Прохода знову написав Головній військовій прокуратурі СССР. Він намагався переконати прокурора, що бажання будувати німцям дороги у нього не було, але ж не хотілося потрапити до концентраційного табору, та й дороги ці «в майбутньому могли стати в нагоді радше росіянам, ніж німцям». Василь нагадував, що полегшував умови життя російським робітникам, забороняв російським жінкам жити з німцями. «На роботі я поводився так, як звичайний чех під німецькою окупацією, дотримуючись слов'янської солідарності…» [98, с. 150].

Щодня кубанець виглядав листоношу, але даремно. Єдиною радістю були «милі листи» від племінниць Олесі (Олександри) та Галинки. Та й вони не могли дати йому відповідь на болючі питання: де його родина, чи живі дружина Марія і син Роман?


Ухта, 17 березня 1955 року

17 березня Прохода відіслав нову заяву – «В Главную Военную Прокуратуру в Москве». В ній заперечував звинувачення у «злочинній діяльності» в 1939–1945 роках та шпигунстві. Що ж до боротьби у 1917–1920 роках, нагадував він, то вину визнав частково.

«Наша боротьба в 1919 р. проти польської армії, відділів махновської анархії, всякої зеленої й чорної отаманії, білої Добровольчої армії пояснюється нашими національно-соціальними поглядами, і ми провадили її охоче. Але чому ми бились, вірніше, оборонялися при наступі Червоної армії? Ми ж, за характеристикою гетьманського історика Д. Дорошенка, були майже комуністи.

Чи ж то наша вина – дисциплінованої військової частини, підпорядкованої наказам Директорії Української Народної Республіки? Ми були невдоволені, що не знайдено шляху до мирного полагодження справи про спільний з РСФСР фронт проти Антанти, яка озброювала і посилала на українські землі поляків і російських монархістів, від яких ми нічого доброго для України не чекали. Але ми не довіряли і Червоній армії. Ніякого радіо тоді не було. Голосу Леніна ми не чули, про Сталіна нам нічого не було відомо. Зате воєнного наркома Троцького і таких його командувачів, як царський полковник Муравйов, ми запізнали добре. Від них можна було чекати повторення Валуєвського указу про те, що ніякої України не було, нема та бути не може.

З українською червоною дивізією Щорса ми намагалися боїв не вести. Як видно з моїх «Записок», Чернігівщину ми залишили майже без боїв. Коли нам довелося зустрітися в березні 1919 р. з дивізією Щорса під Бердичевом, ми протягом дня вели впертий бій, але, коли ввечері довідалися, що проти нас свої, українці, відійшли до Шепетівки, про що також зазначено в моїх «Записках». Не був той бій таким страшним, як про нього написав автор книжки про Щорса, розтягнувши його на сім днів і додавши до того Петлюру, якого там зовсім не було. Взагалі про регулярну Армію УНР пущено вигадки як про бандитів, наймитів капіталізму, нацистів (нацизму тоді взагалі не було), перемішали все це з махновською й отаманською анархією і подають у духовну страву українському соціалістичному суспільству, яке ще пам'ятає події 40-літньої давності…

Якщо вояки УНР були бандити, то троцькісти з аматорами трофейного добра і всілякі великоруські шовіністи, що не визнавали жодної України, були святими й непогрішимими? На обвинувачення нас у бандитизмі ми огризались, перебуваючи вже в еміграції, в закордонній українській пресі. Я, наприклад, написав книжку про Петлюру та українське військо – «лицарів абсурду», як я їх назвав. Вони боролись не за себе особисто, бо більшість гадала, що така боротьба буде програна, а за національне ім'я рідної землі, за майбутню Україну, за національну гідність свого народу, бо до нього ставилися з погордою як до «хахлів» та обурювались, коли останні хотіли своє «суждение иметь». «Взять в ежовые рукавицы!» «В бараний рог согнуть!» За це охоче взявся посланець Троцького полковник Муравйов… Першим його «героїчним ділом» було знищення 300 юнаків українського студентського куреня в Крутах наприкінці січня 1918 р., а перегодом він почав топити у крові українську «контрреволюцію»… Словом, були ми національними романтиками – «лицарями абсурду» і назви бандитів, капіталістичних наймитів, ворогів народу і т. ін. ніяк не заслужили» [98, с. 153–155].

Василь Прохода висловив переконання: аби зменшити ненависть між українським і російськими народами та скріпити їхні приязні стосунки, треба насамперед поставити пам'ятник «першим жертвам трагічного непорозуміння між народами» – трьомстам українським юнакам, які загинули під Крутами, визнати свою помилку, «тим більше що її зробив Троцький», а не таврувати дітей розбійниками [98, с. 155].

Про себе Прохода писав як про особу, яка не втратила людської гідності та прагне правди, хоч і мала «романтичні помилки». Писав, що під час слідства дорікав операм, що вони «погані психологи». Бо ті «лише формально, за шаблоном виконували свої завдання зробити мене винним, хоча й почували незручність свого положення…» [25, арк. 140].

Наприкінці листа Прохода висловив сподівання, що табір був останнім етапом його страждань. Він просив дати йому можливість «стати лісівником на рідній землі», де «міг би залишити по собі лісопосадження для добра майбутніх поколінь». А статися це може лише після того, як скасують його судимість та звільнять зі спецпоселення.

Але марними були намагання Проходи апелювати до московських сердець: хоча Сталін і Берія вже були у пеклі, та їхні соратники продовжували «порядкувати» на землі. «Визнати свої помилки, які фактично були злочинами, вони не могли…» [98, с. 157].


Листи, листи, листи…

Щодня чекав Василь на листоношу. Але жінка, як правило, минала його. Писав він і в Познань та до Чехословаччини, та все марно. Лише його стара приятелька Бедржа Ямборова-Черняхівська з Подєбрад відповіла, що про долю його родини нічого невідомо, а їхній колишній колега Йозеф Труглярж, староста «Сокола», став «великим комуністом», тож не дивно, що він не відповідає на листи сибірського спецпоселенця.

Оскільки гроші закінчувалися, Василь мусив влаштуватися лісовим майстром у Боровій. Але там керували євреї, які намагалися змусити махлювати й Василя. Та й робітники та офіцери ставилися до Василя як до «закордонного фашиста». Отож невдовзі з «ліспункту» довелося звільнитися.

Нічого не лишалося, як знову писати до Москви. 10 листопада 1955 року він звернувся до Військової колегії Верховного Суду СССР, і не з проханням, а зі скаргою.

Прохода зазначав, що питання про його вину в невідомому злочині розглядається в Головній військовій прокуратурі вже понад рік. За цей час не було жодної відповіді, а він тричі писав до Президії Верховної Ради СССР, тричі до МВД СССР, сім разів до Головної військової прокуратури [25, арк. 149].

«За який такий злочин мене посадили у в'язницю й табір, до того ще й режимний, на Далекій Півночі, на 10 років? За що після відбуття цього строку записали мене на спецпоселення? В якій це культурній країні не пред'являють прокурорського акту звинувачення і не дають можливості на суді спростувати це звинувачення чи виправдатись? Мене не судили, своїх суддів я не бачив, а просто, як якогось звіра, кинули у клітку до справжніх звірів у людській подобі, де роздягали, роззували, а часто й останній шматок хліба відбирали. І коли (я) в цій клітці не загинув, підтримуваний силою моєї правоти, і не втратив людської гідності, то мене посадили в Речлаг, де, на щастя, серед в'язнів звірів було мало.

Відбув (я) довільно визначений мені строк, але і після цього прив'язали (мене) на ланцюг до спецкомендатури. В таборі давали (мені) за ступенем моєї працездатності роботу і годували, а тут (на поселенні. – Ред.) і цього немає. На всі мої прохання відмахуються, як від докучливої мухи… Так і згадується стара революційна частушка про царську бюрократію:

 
Циркуляры и отписки!
Исходящие записки прочитай
Чин чина, чина почитай.
 

Не міг я через свою вдачу поважати в 1918–1920 рр. воєнного наркома Троцького з його Муравйовим і йому подібними командувачами. Не міг я поважати і всесильного Берію з його аракчеєвськими таборами і поселеннями. І не поважатиму їх до смерті.

Капітан беріївського НКВС позбавив мене свободи впродовж однієї хвилини на підставі того, що я: 1) колись народився в Росії; 2) був офіцером колишньої української армії недовговічної Української Народної Республіки і 3) працював під німецькою окупацією на Познанщині. А виправити цю невільну помилку ніяк не можна. Невже дії цього капітана, який виконував наказ Берії робити всіх винними, непогрішимі – як Папи Римського? Чому ж тоді Берію усунули як ворога Радянського Союзу, а всі його розпорядження, скеровані на озлоблення громадян проти свого уряду і на шкоду Ідеї Великого Леніна, залишаються в силі?

Де логіка справедливості того, що мене – людину пролетарського походження з демократичними поглядами (а нині, не дивлячись ні на що, соціалістичними) – визнали ворогом народу? Якого народу?

І злочинцем. Якого злочину?

Той факт, що я народився в Росії, не може служити приводом до позбавлення мене свободи.

Моє громадянство колишньої Української Народної Республіки, що виникла в період 1917 – 20 рр., в час національно-соціальної революції, після скинення національного гніту царського уряду, не може бути злочином. Бо УНР була лише етапом в історичному процесі суперечливого політичного розвитку українського народу… Моя праця як інженера-будівельника після окупації німців Чехословаччини в 1939 р. не була ворожою Радянському Союзові. Завдяки нам, слов'янам (чехам, українцям, полякам, росіянам), підтримувались серед розсудливих німців демократичні настрої та негативне ставлення до нацистського режиму.

Під час моєї роботи з будівництва доріг під Ленінградом в 1943 р. я намагався всіма силами допомогти тисячі радянських громадян у тяжких умовах життя в прифронтовій смузі. Працюючи в 1944 р. на Познанщині після мобілізації польської фірми на оборонні роботи, я підтримував повну солідарність із майстрами і робітниками-поляками, які взимку замість залізобетонних зводили льодобетонні споруди (а я був відповідальний перед німцями за ці споруди як керівник). У моєму проханні допитати поляків для підтвердження моїх слів слідчий відмовив, не знаходячи за потрібне навіть записати в протокол лише тому, що німці мене не розстріляли. Оскільки не розстріляли – значить, я винуватий. Де ще існує така логіка? І цей беріївський винахід залишається чинним стосовно мене.

Про те, скільки мене мордували допитами про англо-американські плани, не хочу й згадувати, як про безглузді вигадки слідчих… На підставі викладеного прошу:

1. Про повне зняття з мене будь-якої судимості.

2. Про встановлення мені розміру пенсії за віком та інвалідністю згідно з моєю попередньою працею інженера-лісівника.

3. Надання мені матеріальної допомоги до остаточного задоволення моїх прохань.

Ухта, 10.XI.1955 р. В. Прохода» [25, арк. 149–150].

Але й на цей крик душі кубанець отримав байдужу відписку. А той, хто читав цю скаргу, червоним олівцем намалював жирні знаки питання й оклику на берегах поруч з другим пунктом. Тобто прокурора вже не дивувала вимога Проходи зняти судимість, його дивувало бажання репресованого отримати пенсію у Чехословаччині, громадянином якої він залишався.

Звернувся Прохода вкотре і до посольства ЧСР у Москві. Ось уривок. «Минув уже рік, як вирішується в Міністерстві закордонних справ у Празі питання про видачу мені чехословацького паспорта, – писав спецпоселенець. – За 65 років мого життя я багато чого бачив і пізнав архібюрократичні установи колишньої царської Росії, плутократичні організації Польської Речі Посполитої часів Пілсудського, демократичні уряди ЧСР з доби Т. Г. Масарика, але про таку справу, як вирішення Міністерством закордонних справ дрібного питання – видачі своєму громадянинові паспорта впродовж року, не доводилося чути.

У січні 1945 р. капітан беріївського НКВС на моє твердження, що я є чехословацьким громадянином, зневажливо-поганим словом назвав цю незалежність і вирішив: «Ви наш» (цебто радянський). На підставі того, що я народився в Росії… Без суду «особлива нарада» дала мені 10 років примусової праці в таборах… За цей час Берія сам був визнаний злочинцем і ворогом народу. Але я, попри відсутність моєї вини, вважаюсь і надалі небезпечною людиною і залишений на спецпоселенні, поки мені не буде видано чехословацького паспорта… Чекаю на Ваше ласкаве повідомлення. Ухта, 9.11.1955» [98, с. 172, 173].

Головному військовому прокурору СССР написала листа і Софія Антонівна Прохода (1893 р. н.), дружина молодшого брата Омелька. Звернулася вона від свого імені та від імені його племінниць – Марії і Галини Проход. Лист датовано 14 листопада 1955 року.

Софія писала, що знає Василя Проходу з 1910 року, коли він прибув з Кубані з мамою і молодшим братом Омельком (її майбутнім чоловіком) в с. Новоданилівку Бердичівського повіту, де був приписаний батько Василя та Омелька – Хома. Оскільки Хома Прохода виїхав на Кубань, то його наділом землі користувалася сільська громада. Брати та їхня мама просили виділили їм їхню частку землі. Але селяни Новоданилівки «прийняли непривітно синів і дружину-великороску свого колишнього односельчанина». В наділі землі їм відмовили. Тоді Василь поступив сільським писарем у сусіднє село Новоандріївку [25, арк. 145, 145 зв.].

Софія писала: «Я пам'ятаю Василя як серйозну молоду людину, привітну і ввічливу… Біднякам він охоче писав безкоштовно різні скарги і прохання. Селяни, в яких він був писарем, його дуже хвалили як чесного та добросовісного… освіченого («хорошо грамотного») писаря і ставилися до нього з повагою… У святкові дні Василя на гулянках не було видно. Казали, що він все читає книги і вчиться» [25, арк. 145 зв.].

Такий інтелігентний писар, з демократичними поглядами, викликав підозру як революціонер, стверджувала Софія Прохода. Навесні 1918 року Василь Прохода, продовжувала Софія, працював «бібліотекарем та завідувачем читальні «Просвіти» в Оріхові, жалівся їй «на старорежимні порядки гетьманського уряду». Сказавши братові Омельку, що його підозрюють у зв'язках із комуністами і є небезпека арешту, Василь вирішив виїхати в Радянську Росію. І справді кудись поїхав. І тільки у 1927 р. він написав братові з Чехословаччини про те, що закінчив сільськогосподарську академію і хотів би повернутися на Радянську Україну. Брат Омелько був на той час активістом «комбєда» і секретарем сільради. Він запрошував Василя повернутися. Та невдовзі листування викликало підозри та ускладнення в житті Омеляна. Врешті він попросив брата більше не писати. Так зв'язок було втрачено. Лише наприкінці 1954 р. прийшов лист на ім'я вже покійного брата. Василь повідомляв, що відбув 10 р. ув'язнення, а «раніше не писав, щоб не зашкодити йому в політрепутації» [25, арк. 146, 146 зв].

Софія писала, що знала Василя як правдивого чоловіка, який «зневажав будь-яку брехню, який дружньо ставився до російського народу, оскільки мати його була росіянкою і до самої смерті говорила лише російською мовою» [25, арк. 146 зв]. Софія стверджувала, що її зять ніколи не був егоїстом чи здирником. «На вбивство, грабунки і зраду він за своїм характером нездатний. У мене залишився в пам'яті його образ (як) доброї, чуйної, благородної людини, яка вийшла з нашої сільської бідноти» [25, арк. 147].

Софія та її дочки висловили бажання «прийняти Василя як рідного батька (по добрій пам'яті свого покійного батька)». Жінки прохали задовольнити клопотання Василя Проходи та їхнє – зняти з нього судимість і надати йому можливість повернутися до них доживати свій вік [25, арк. 147, 148 зв].

Прохання підписали племінниці Галина Тарасова і Марія Прохода.

А 13 грудня 1955 року з Берегова Закарпатської області до Головного військового прокурора СССР звернулася з проханням й Олександра Омелянівна Лисицина-Прохода. Вона стверджувала, що сусіди та односельчани ніколи погано не відгукувалися про Василя Проходу – чесного, працьовитого і справедливого з юності (за розповідями односельчан). Василь, писала Олександра, «був палкий захисник справедливості, справжній захисник своєї Вітчизни, але зовсім не був проти співдружності-братання з Росією, а отже, не міг бути українським націоналістом. Як він міг бути проти співробітництва з російським народом, коли його матір, а наша бабуся, була найчистокровнішою росіянкою з російської робітничої родини Бредихіна, яка прожила стільки років в українському селі, (а так і) не змогла вимовити жодного слова українською мовою, і цю істину знає все село?» [25, арк. 151 зв].

«Правдиві ідеї Великого Леніна не доходили до середовища «Сірожупанників», – писала Олександра, – оскільки Троцький і йому подібні не зацікавлені (були) поширювати істину соціалістичного ладу і всіма силами спотворювали її, опутуючи сіткою зради і брехні, як тільки могли. Зрадницькі витівки троцькістів ще пригадують наші батьки» [25, арк. 151 зв].

Олександра двічі зазначала, що Прохода хоче на старості років попрацювати пасічником і лісівником, «украсить наши поля лесонасаждениями» [25, арк. 152].

Вся її родина поручалася за Василя Проходу.

Олександра Лисицина-Прохода написала також і голові Президії Верховної Ради Клименту Єфремовичу Ворошилову. Лист було зареєстровано 17 грудня 1955 р. в канцелярії Президії Верховної Ради. Вона нагадувала, як Василь Прохода в одному з прохань зазначив, що опинився «на протилежному березі», а не у ворожому таборі. Нагадала Олександра і про те, що багато рідних цього ухтинського спецпоселенця загинули у війні проти німців [25, арк. 155].

І сталося диво: совєтська влада вирішила відпустити «петлюрівця Проходу» до Чехословаччини. Коли він 18 грудня прибув до спецкомендатури заявити про зміну місця проживання, його прийняли незвично чемно. Комендант повідомив, що «є розпорядження оголосити чужинцям із «народних демократій», що вони… можуть повернутися до своїх держав і що їх належить переслати до Свердловська, де справа репатріації буде остаточно полагоджена» [98, с. 175].


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю