Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 38 страниц)

Чорноморський кіш

Мала числом Сіра дивізія відповідала за величезний простір – Чернігівщину. В мирний час сірожупанники ще могли б дати раду, але коли кордон України перейшли частини 8-ї совєтської армії, що нараховувала 75 тисяч багнетів, 70 гармат і 427 кулеметів, сподіватися на успіх вже не доводилося. Тим більше що єдину українську дивізію, яка протистояла червоній навалі, очолював нерішучий чоловік.

Ситуація ставала загрозливою: треба було звужувати фронт, простіше кажучи, відступати до Києва. Несподівано у Бахмач на зміну сірожупанникам прибув ешелон Чорноморського коша – 1-й Чорноморський полк підполковника Є. Царенка. Перше бойове хрещення чорноморці отримали під станцією Мотовилівкою ще на початку протигетьманського повстання.

Царенко пояснив Пузицькому, що Головне командування перекинуло сірожупанників на іншу ділянку фронту, мовляв, через те що Сіра дивізія має половину вояків із Чернігівщини, «які в місцевих обставинах не є певні», тобто можуть розійтися по домівках [96, с. 279].

– Пане підполковнику, – звернувся Пузицький, – чи сподіваєтесь ви, що довго зможете тут витримати? Ми збираємося відійти звідси, а ви приходите як на щось певне.

Царенко був настроєний рішуче. Краще би розпитав Пузицького, що і до чого…

Почувши у відповідь ледь не браваду, мовляв, Чорноморський кіш невдовзі виб'є таращанців з України, Пузицький здивувався. І не став переконувати командира 1-го Чорноморського полку, що той помиляється. Лише заявив, що коли чорноморці прийшли на зміну, то 1-й Сірий полк завтра відходить.

Зіскочивши зі сходинок вагона, Пузицький вибухнув:

– Чи вони подуріли, чи не мали розуму?! То впадають у сплячку, то реагують у найдурніший спосіб. Харківщина і майже вся Полтавщина з Чернігівщиною зайняті большевиками, а вони з місячним спізненням пакують сюди чортові в зуби цих чорноморців… Але хай роблять що хочуть. Вольному – воля, а дурному – поле. Я несу відповідальність за свій полк. Запитаю начальника дивізії, і якщо він не заперечуватиме, завтра від'їдемо.

Сталося так, як і передбачав Пузицький: три полки Чорноморського коша командування кинуло в різні міста Чернігівської губернії, там вони і потрапили дідькові в зуби. Лише частина 1-го Чорноморського полку під командуванням Царенка вирвалася з оточення.

За свідченням полковника Володимира Савченка, Чорноморський кіш свого бойового завдання не виконав, розклався, частина чорноморців «розійшлася по хатах, частина ж перейшла до большевиків і тільки жменька по-лицарськи билася за честь і самостійність своєї Батьківщини…» [119, с. 139]. Одним з тих героїв був Павло Чорниця, організатор Вільного козацтва на Катеринославщині, учасник боїв проти більшовиків і махновців. У його відділі «була дисципліна, боєздатність і національна свідомість», – стверджував козак Ларіон Криловецький [44, с. 222].

Коли штаб його загону стояв у Лозовій, Павло Чорниця несподівано отримав наказ прибути в розпорядження штабу Чорноморського коша на станцію Ніжин. Наказ командування отаман Чорниця виконав – передав свій відділ сотникові Голубу, взяв із собою кілька старшин та дружину (перекладача німецької мови, учасницю бойових дій) і виїхав на Чернігівщину. У Ніжині йому наказали формувати кінний відділ. Ларіон Криловецький стверджував, що і в новоствореному загоні «панував повний послух і дисципліна». Та все ж у січні 1919 року отаман Чорниця з товариством та іншими частинами чорноморців під натиском більшовиків відійшов на південь до Переяслава. А червоні і тут! І сказав отаман вибити їх з міста. «Як завжди, отаман Павло Чорниця був у передній лаві, – згадував Ларіон Криловецький. – Тому що отаман Чорниця був у червоному жупані, підперезаний ясно-синім поясом, ворогові було легко його розпізнати. Ворожі кулі градом падали навколо отамана. Одна з куль влучила отаману в серце. Як сніп, звалився наш любий отаман на сиру землю. На щастя, підоспіли частини Чорноморського коша. Ворог заломився і почав відступати» [44, с. 223].

Тіло забитого поклали на фурманку й рушили через Дніпро. Поховали його з належними почестями у Білій Церкві. Загін перейменували на Чортомлицький кінно-козачий імені отамана Павла Чорниці полк. А смілива жінка отамана, пані Чорниця, поїхала в Одесу. Сліди її загубилися, та й хто шукав їх…

Залишки Чорноморського коша відступили на Поділля, де їх приділили до інших частин, зокрема Запорозької Січі Юхима Божка. Кіш як бойова одиниця перестав існувати.

Зазнали втрат і сірожупанники: напередодні від'їзду збунтувалися чернігівці, які не хотіли покидати своєї батьківщини, – і дві сотні козаків, а тепер дезертирів, у сіро-синіх шинелях, з речовими мішками за плечима, відійшли на Сосницю.

З чернігівців у 1-му Сірому полку лишилося близько трьохсот душ. «Вони зжились із нашими кадровими сірожупанниками і від'їхали зі свого краю… Дома вони не мали маєтків, а тому були вільні» [96, с. 282].

Десь опівночі 15-го чи 16 січня 1919 року ешелони сірожупанників прибули до Києва. В місті безупинно лунали постріли. Хто в кого стріляв, розібратися було неможливо.

Вранці прийшов наказ вирушати до Коростеня.

19 січня 1919 року

З товарної станції Коростень-Подільський залізничні шляхи відходили на Київ, Овруч, Сарни і Шепетівку. На цей стратегічно важливий вузол полки сірожупанників прибули 19 січня 1919 року. На станції під гарматним обстрілом метушилися якісь українські частини. А до них полем наближалися червоні. Захоплення Коростеня давало більшовикам можливість розвинути успіх у напрямку Києва, Сарн, Житомира і Звягеля (Новограда-Волинського).

Події цього дня в Коростені-Подільському продемонстрували, яку роль в історії відіграє особистість.

Полковник Пузицький спочатку намагався довідатися, хто тут начальник. Та, не отримавши ні від кого відповіді, оголосив себе найстаршим і рішуче перебрав командування невідомими частинами. Наказавши своїй кулеметній команді негайно зайняти позицію перед станцією, закликав усіх, хто перебував в ешелонах, до бою. Затим побіг із Проходою до артилеристів, які поспішно вантажили у вагони гармати.

– Відставити! – закричав він, розмахуючи пістолетом. – Хто тут командир батареї?! Негайно поставити гармати на лінію бою й відкрити вогонь по ворогові!

Коли артилеристи побачили, що «сірожупанники розсипались у лаву і пішли проти большевиків, скотили свої гармати з помосту навантаження і за чверть години почали стріляти «прямою наводкою» по ворожій лаві. Це відразу внесло перелом…» Большевики кинулись навтьоки, але поранених і забитих не лишили, а на підводах намагалися вивезти [96, с. 284].

Побачивши на одній з колій бронепотяг «Воля», Пузицький кинувся до нього. Він лаявся останніми словами:

– Та ви що?! Матері вашій сто чортів! За яку волю ви тут б'єтесь?! Чому не стріляєте! До большевиків хочете перейти?! Хто у вас командир?!

З бронепотяга виступив старшина.

– Я командир, – похмуро сказав він. – Не кричіть на нас! До большевиків ми не підемо. А не стріляємо тому, що набоїв не маємо.

– Нема набоїв?! Так чому сидите склавши руки? Негайно пішліть людей або під'їдьте до ешелону сірожупанників. Там дістанете набої до кулеметів і до гармат. Щоб через чверть години я бачив вас на лінії передової позиції!

До вечора більшовиків відігнали на десяток верст. Їхній вогонь уже не сягав станції Коростень-Подільський.

Тепер треба було думати про організацію планових дій. Постало питання, де зібрати старшин різних частин. Двірця чи якоїсь іншої будови, де можна було б організувати штаб, не виявилося. Біля колій тулився лише тісний будиночок телеграфу. Тут і вирішив Пузицький провести нараду.

Тим часом повернулося два ешелони. З'явився й отаман Чорного куреня смерті Гуцул з начальником штабу. Обоє були в чорних оксамитових жупанах і чорних шапках зі шликами та срібними відзнаками черепів на схрещених кістках. Довідавшись, що ворог відступив, вирішили роздивитися.

Пузицький одразу збив з цих «героїв» бундючну пиху.

– Ви приїхали питати мене про стан на фронті? Хто ви такі і що тут робите?! Чому не брали участі у бою?.. Це ви маєте доповісти мені, який стан на передовій і де знаходяться ворожі відділи та яка їхня чисельність! Де ваша кінна розвідка?!

– Курінь перебуває ще в стадії формування, – неохоче відповів Гуцул, – а тому участі у бойових операціях не може брати…

Коли старшини інших відділів прийшли на нараду в помешкання телеграфу, виявилося, що, крім 1-го, 2-го і 4-го полків Сірої дивізії, на станції перебували ще два бронепотяги, Звягельська гарматна бригада, Окрема запорозька кінна сотня, Буковинський стрілецький курінь імені Івана Франка, Галицький стрілецький полк. Були ще два анархічні утворення: 2-й піший полк імені Володимира Винниченка та 55-й піший Народного визволення полк. Назв інших частин Василь Прохода не запам'ятав.

Пузицький вирішив підпорядкувати собі розрізнені частини. Компуз відверто сказав, що думає про їхню бойову якість. Потім оголосив, що йому наказано створити Коростенську групу військ, начальником штабу буде осавул Прохода, а комендантом станції – поручник Чернявський.

– Прошу всіх підлягати моїм наказам і виконувати належні розпорядження начальника штабу й коменданта. Всякі самовільні вчинки та реквізиції у місцевого населення рішуче забороняю. Хто не погоджується з таким порядком, може відразу заявити про це і від'їхати…

Після наради Пузицький запитав осавула:

– Яке враження зробили на вас ці командири?

– Неповажне, пане полковнику, – відповів Прохода.

– Міхлютки, а не начальники, – погодився Компуз. – Лише отой сотник запорозьких кіннотників, здається, надійний. Та й командир гарматної бригади на місці. Галицькі поручники надто молоді, але накази виконуватимуть. А отого отамана Гуцула я б не хотів бачити зовсім. Ангел був червоною анархією, а цей – чорна анархія! Дивуюсь, як лише дозволяють такі формування… Отаман Гришко також робитиме тут соціалістичну революцію…

А от військовий талант осавула Пузицький оцінював високо. «Енергійний, добре освічений, бойовий, рівного характеру сотник Прохода видатно справлявся зі своєю посадою й був незамінним помішником командира групи», – писав він [113, с. 78].

Делікатний Василь Прохода виявився суворим і рішучим командиром. Він хоч і вважався прихильником демократії, але у війську її не допускав. Анархічні елементи боялися його, бо він не один раз «приводив їх до пуття». Так стверджував авторитетний командир Антін Пузицький [113, с. 78].

Злочин і кара

Наступного дня до штабу Коростенської групи почали сходитися ватажки. За ними в повному безладді тяглися відділи. «Розмовляти з цими «командирами» було неможливо, а лише наказувати, тримаючи напоготові зброю, – стверджував полковник Пузицький. – У них була тенденція нікому не підлягати й ні за що не відповідати. Ніхто з них не знав, скільки є в частині вояків, чи є зброя, набої. Про харчування людей і коней – поняття не мали. Більш-менш був військовий порядок у Галицькому полку, який мав навіть похідні кухні австрійського зразку» [113, с. 79].

Під час наради до штабу ввійшли комісар П. Радзієвський і командир комендантської сотні. Збентежені, вони розповіли, що частини, які щойно прибули, грабують робітниче селище і помешкання залізничних службовців. Припинити розбій можна було лише силою зброї, тож командир групи наказав комендантській сотні відкрити вогонь по грабіжниках, що й було зроблено… Забитих закопали, арештованих загнали у вагони і виставили варту. Речі повернули власникам. Рішуче припинення безчинства багатьох привело до тями. По-іншому заговорили й ватажки частин, «обернувшись на покірних рабів» [113, с. 79].

Близько 12-ї години більшовики повели атаку з боку Васьковичів. Та від них вже ніхто не збирався тікати. Підпустивши ворога якомога ближче, сірожупанники розстріляли його з кулеметів та рушниць. А тоді ще й накрили гарматним вогнем. І пішли в контратаку. На плечах ворога увірвалися в Ігнатпіль. Червоні, не зупиняючись, бігли в напрямку Овруча.

Контррозвідка під час допитів полонених з'ясувала, що ворог мав під Ігнатполем поважні сили: три номерні полки, 8 гармат, два бронепотяги й багато кулеметів. Але дисципліна у більшовиків була кепська, вони боялися «німців» (так червоні називали сірожупанників) і не бажали з ними битися. І селяни вбачали в сірожупанниках німців. «Переодягли німців, навчили їх балакати і звуть українцями», – казали хлібороби. Взагалі на українське військо і різні «курені смерті» селяни часом дивилися як на грабіжників, а в більшовиках добачали визволителів. «Раз москаль – значить влада, значить порядок», – говорили люди [113, с. 80].

До грабунку козаків штовхав голод – через повну відсутність постачання. «Ми живемо, як птиці небесні», – висловився один з командирів [113, с. 81].

Багато зробили Пузицький і Прохода для впорядкування і забезпечення Коростенської групи. Активно допомогла й контррозвідка, яку вони почали творити в перший же день перебування в Коростені. Так, в околицях міста вона виявила «окремий» інженерний курінь, який мав силу різного майна. З «отаманом» цього куреня було чимало клопоту. Він уявив себе князьком – «нікого не визнавав і навіть большевиків не боявся». Мусив Пузицький арештувати його разом із прихильниками і відправити до Рівного. До своєї ж групи приєднав сотню з необхідним інженерним майном [113, с. 82].

Дуже допомогли в постачанні комісар Коростенського залізничного вузла П. Радзієвський, овруцький комісар та місцеві громадські діячі. А 23 січня несподіваний подарунок зробили залізничні робітники: вони передали Коростенській групі Армії УНР кулеметний бронепотяг, який таємно виготовили в майстернях (мабуть, для більшовиків), і вісім кулеметів до нього.

Того ж дня в депо контррозвідка затримала двох залізничників, які телефоном перемовлялися з більшовиками. Робітників скарали на горло.

Коростенська група, як і практично вся армія, належного постачання не мала. Військові частини вже давно звикли самі давати собі раду. І якщо в частині був талановитий господарник, козаки не голодували. 1-му Сірому полку пощастило. Тут хазяйнував кмітливий хорунжий Польовий. Маючи певну «валюту» (тютюн і спирт), він діставав все необхідне. Підгодовував і гарматників та козаків бронепотяга…

Оскільки в Коростенській групі не було суду, слідчих і прокурора, то роль «найвищого судді» мусив виконувати начальник штабу. А Прохода не мав жодної юридичної освіти, та й за характером був радше адвокат, ніж прокурор. Чуйність Василя врятувала життя багатьом…

Начальником розвідки в Коростенській групі значився командир Запорозької кінної сотні. Сотник був чоловік «енергійний, рухливий і про все довідувався, що і де сталось». Він люто ненавидів більшовиків. Причин для цього вистачало. Не бракувало й особистих мотивацій: червоні замордували його батька. Коли до козацьких рук потрапляв якийсь підозрілий суб'єкт, що вештався серед війська, сотник прагнув якнайшвидше його послати чортам у зуби. Але, як чоловік дисциплінований, мусив вести арештованого до штабу.

Василь Прохода уважно перевіряв документи, з'ясовував особу затриманого, питав, звідкіля він і що тут робить. Намагався пізнати його людські якості. Оскільки в'язниці група не мала, то підозрюваного відправляли або на волю, або на той світ. Василь уважав, що самої лише підозри не досить, щоб засудити людину на смерть. І слідство закінчував, як правило, словами:

– Відпустіть його!

Сотник мало не плакав з розпачу.

– Та то ж справжній большевик, чому ви його відпускаєте?!

– А большевик хіба не людина? – щиро відповідав начальник штабу. – Злочину проти нас він тепер не зробив і, напевно, вже не зробить. Для чого ж його, безборонного, розстрілювати?

Та все ж одного разу Прохода втішив начальника розвідки – «віддав йому» диверсанта. А що робити, як того піймали на гарячому – коли підкладав динаміт під залізничний міст? Милосердя в такому випадку стало б службовим злочином.

Перевиховання отамана Гуцула

Увечері 25 січня до Коростеня прибув трьома великими ешелонами Чорний курінь смерті. Його скерував на передову позицію «на виправлення» командувач Північного фронту Володимир Оскілко, бо курінний отаман провинився у запіллі.

Три ешелони по кілька десятків вагонів кожний свідчили, що частину таки добре сформовано. Курінного запросили до штабу. Він прийшов не сам, а зі своєю барвистою свитою. «Отаман був з обличчя дійсно чорний, – згадував Антін Пузицький, – подібний до цигана, і як він, так і його штаб були одягнені в чорний одяг, обшитий золотом навіть там, де не треба». На погонах тьмяно поблискувала металева «емблема смерті» [113, с. 82].

Прізвище цього підозрілого типа було Гуцул. Під час повстання проти гетьмана він створив і очолив 1-й Меджибізький совєтський полк, з яким опанував Старокостянтинів. За бешкети проти жидів його роззброїв отаман Біденко. Гуцул одразу подався до ставки. Звідти повернувся з мандатом на формування кінноти. Одягнувши своє воїнство у все чорне із золотими позументами, він узявся грабувати населення «під виглядом боротьби з бандитизмом». І ось тепер цього борця за чуже майно Оскілко відправив «на перевиховання» [113, с. 83].

Гуцул одразу заявив, що «на позицію курінь присланий помилково» і завтра його ешелони від'їжджають до Звягеля (Новограда-Волинського). Він пояснив, що призначенням куреня є «праця в запіллю й боротьба з бандитизмом» [113, с. 82].

Під час розмови роздивився Пузицький і «штабних старшин» цього «борця за Україну». Були тут «російські пажі», ліцеїсти та якісь «темні добродії». Начальник штабу виявився студентом-медиком Новоросійського (Одеського) університету. Про Гуцула ж казали, що він колишній каторжанин. «Української мови, за невеликим винятком, ніхто не знав» [113, с. 83].

Полковник Пузицький не міг допустити, щоб така «жирна риба» виплила з рук… Непростою виявилася боротьба, бо в курені зібралося 120 вершників, добре озброєних і на расових конях. Ці «козаки» продемонстрували досить рішучості, коли мова зайшла про долю їхнього майна. Їм справді нелегко було розставатися «зі своїм маєтком» – потягами, повними борошна, сала, масла, цукру, меду, зерна і шкіри. Та все ж, як не пручалися вони, награбоване майно («на сотні мільйонів») у куреня було відібрано і передано до постачання групи. Зі шкіри одразу почали шити чоботи козакам Коростенської групи» [113, с. 83].

Звільнення Овруча

Тим часом розвідка доповіла, що Овруч утримували два полки таращанців, номерний полк піхоти, батальйон матросів і «курінь жидівської гвардії». Шквальним вогнем готові були накрити українців і 12 гармат та два бронепотяги.

На півдні від Овруча Пузицький зауважив дві лінії окопів. Полковник не міг навіть розраховувати взяти місто денною атакою, тим паче що не вистачало надійних частин, а здеморалізованих було до біса. Тож Пузицький вирішив атакувати вночі…

Ворог помітив республіканців ще на підступах до міста й почав обстрілювати їх із гармат. Усе ж о 1-й годині ночі сірожупанники були в Овручі. 1-й Сірий полк під командою Анатолія Костика опанував горби, які з півночі оточували місто. Чорному куреню Пузицький наказав захопити ворожі гармати, але отаман Гуцул мав свої плани. Його воїнство взялося до «своїх прямих обов'язків» – грабунку. «Тільки темна ніч урятувала грабіжників від смерті», – стверджував Пузицький, якому не вдалося покарати винних [113, с. 85].

Червоні так завзято тікали, що забули навіть своїх поранених, які лежали серед міста на селянських підводах. На допиті ті казали:

– Уж больно харашо стрєлялі ваши бранєвікі, даже матроси і тє удіралі.

На світанку 28 січня Пузицький вислав уперед кінну і пішу розвідки та бронепотяги. Але за 5–6 верст панцерники зупинилися, бо ворог зняв дві версти рейок і вивіз їх із собою. Червоні отаборилися за 10–12 верст від Овруча на лінії сіл Гладковичі – Кирдани – Жалень.

Овруцькі жиди, до яких дійшла інформація від коростенських одновірців про порядок і «протипогромницькі настрої» сірожупанників, уранці відкрили крамниці. Більшовики, навпаки, перебували в депресії. Один з полків замітингував, не бажаючи воювати проти українців, бо, як виявилося, ті ніякі не буржуї, а борються за свободу.

Ситуація вимагала продовження рішучого наступу, щоб захопити Мозир. Так принаймні вважав Антін Пузицький. Але командувач Північним фронтом Володимир Оскілко план операції не схвалив і наказав закріпитися в Овручі.

За вміле керування боєм за Овруч начальник Коростенської групи 27 січня 1919 року представив Василя Проходу на підвищення до рангу сотника.