355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 6)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 38 страниц)

Назустріч долі

Отримавши 19 вересня в Оріхівській волосній управі пашпорт на російському бланкові з двоголовим чудовиськом-орлом, він рушив на північ. Їхав через Олександрівськ і Катеринослав.

Влади чужого війська Василь у дорозі не помітив. Австрійці були майже непомітні. Їхнє командування не прагнуло демонструвати «своєї надвлади» і до місцевого життя не втручалося [96, с. 224]. Німецька зона відповідальності починалася у Знам'янці. Отут і відчув Василь «розмірений автоматичний рух німецьких солдатів, якому підпорядковувалося все» [96, с. 242].

У Києві кубанець довго не затримався і вже ввечері виїхав до Конотопа. На вокзалі цього міста німців було більше, ніж цивільних. Простуючи пероном, Василь міркував, кого б розпитати, як доїхати до кордону.

І раптом побачив поручника Малевича, з яким жив в одній кімнаті у йозефівському таборі. Малевич був у сірому жупані австрійського сукна. На ковмірі блищали золоті колоски.

Друзі обнялись і розцілувалися.

– Слухай, звідки ти тут взявся?!

– А ти хіба не знаєш, що наша дивізія тут на постої?

– Уяви, не знав. Перший раз оце від тебе чую. Я гадав, що вас, як і синьожупанників, розігнали…

Тут Василь зізнався, що шукає стежки до таращанців.

Малевич щиро здивувався.

– Може, до москалів хочеш перейти?! Тихіше! Тут не місце для такої балачки. Ходімо краще до мене. Я тут командую технічною сотнею при штабі Сірої дивізії.

По дорозі Малевич оповів, що дивізія сірожупанників формувалась у Володимирі-Волинському до серпня 1918 року. Потім через Київ її спрямували до прикордонної смуги. Кордон контролювали німці, а сірожупанників розмістили у резерві: в Конотопі, Алтинівці, Коропі та Кролевці. Внаслідок часткової демобілізації з шести тисяч вояків лишилося три.

У старшинському зібранні Сірої дивізії Василь зустрів багато знайомих. Раптом Малевич оголосив, що Прохода вирішив вернутися до дивізії. Всі зраділи. Почулись вигуки:

– Нашого полку прибуло на страх ворогам!

Так кубанець Прохода став на шлях збройної боротьби за волю України. Вже наступного дня він виїхав до Алтинівки, де розташувався 1-й Сірий полк, старшинський склад якого становили колишні йозефівці. Командував частиною приятель Василя Петро Ґанжа, заступником був старий сотник Гейко, а полковим осавулом (начальником штабу) – Кость Курило! Обоє зраділи неймовірно!

Василь Прохода був щасливий: він повернувся в «родину національних романтиків» – дружне і щире товариство! [96, с. 248]. Уже на третій день служби його призначили начальником штабу 1-го полку Сірої дивізії. Цьому посприяв Кость Курило. Військова служба його обтяжувала, і він радо поступився посадою. Не був проти і Петро Ґанжа, бо знав, який сумнінний працівник з'явився у штабі. У канцелярській роботі Василь орієнтувався, а військовий стиль опанував швидко.


Антін Пузицький

Достатнього забезпечення 1-й Сірий полк не отримував: вісім його гармат не мали жодного стрільна, бракувало коней, набоїв до кулеметів і рушниць. Це сталося через недовіру гетьманського командування, адже про соціалістичні переконання сірожупанників та їхній, невластивий армії, демократизм знали всі. А росіян лякала висока національна свідомість козаків і старшин, яку трактовано як «шовінізм».

Не було в полку і відповідних приміщень для навчання та касарень. Жили козаки у селян, а це не сприяло утриманню порядку. І все ж внутрішня зібраність і «почуття добровільної карності» у сірожупанників були високими. Лише отаманської вдачі бунчужний Єпіфан Камінський одного разу вчинив бешкет на сільському весіллі, заборонивши з патріотичних міркувань співати російських пісень, «чим викликав обурення селян» [96, с. 249].

Життя в полку йшло наперед визначеним порядком. Німці до справ полку не втручались. А от інспектор дивізії генерал Приходько, якого сірожупанники ще у Києві примусили розмовляти з ними українською мовою, все намагався просунути до полку кадрових старшин-росіян. Мовляв, ситуація загострюється: на кордонах зосереджуються червоні частини, а російські офіцери – вмілі, з досвідом, та ще й готові битися проти більшовиків.

– Та невже, пане генерале, в Україні нема українців? Чому обов'язково приймати до нашого полку росіян?

Генерал відповідав, що серед українців дуже мало кадрових старшин, а комплектувати військові частини дозволено лише кадровими фахівцями. Сірожупанники не дискутували, бо знали, що останнє слово буде за ними: остаточну згоду на прийняття нового офіцера давали старшинські збори. Відтак росіяни отримували відкоша. Але вищий командний склад призначався без відома сірожупанників. Під час переїзду дивізії на Чернігівщину він знову змінився. Командиром Сірої дивізії замість полковника Віктора Абази став генерал-хорунжий Федір Васильєв-Чечель, колишній начальник військової школи в Одесі. Він справляв «досить позитивне враження». «Говорив незле по-українському. Видно було, що хотів піти по лінії пропозицій сірожупанників, по лінії створення правдивої української військової частини», – таким залишився генерал у пам'яті ад'ютанта начальника штабу дивізії Миколи Бутовича [7, с. 31].

Начальником штабу став генерал-хорунжий Іван Піонтковський. «Тримався (він) офіційно. Був замкнений у собі, і тяжко було його розпізнати», – зазначав підпоручник Бутович [7, с. 31].

До 1-го Сірого полку, де служив Василь Прохода, новим командиром призначили Антона Пузицького. 2-й полк очолив полковник Локощенко, 3-й – полковник Мазуренко. На своїй посаді залишився тільки Віталій Гудима, командир 4-го полку.

Приїхав до штабу і сотник Морозевич, який під час війни закінчив курси Генерального штабу російської армії. Одружений він був на дочці «артільного батька» Миколи Левитського, популярного в Україні кооператора.

«Звісно, старшини й козацтво… до нового начальства поставилися з недовір'ям, як з недовір'ям ставилися до цілої політики гетьмана, добачаючи скрізь виразну проросійську політику», – зазначав Микола Бутович [7, с. 31]. Петро Ґанжа заявив, що зустрічати нового начальника не піде. Отож Василь Прохода вирушив на станцію лише з козаком.

Пузицький бадьоро вискочив з особового вагона, де їхав разом з німцями, проти яких ще недавно воював на Південно-Західному фронті. Був він середнього зросту, кремезний, енергійний, обличчя владне, з грізним поглядом, ніс задертий догори. Прохода одразу впізнав нового командира – хоч і ніколи не бачив його. Підійшовши, відрапортував:

– Пане полковнику! Полковий осавул хорунжий Прохода прибув у ваше розпорядження. Полковник Ґанжа прохає вибачити, що не зміг вийти вам назустріч, бо захворів.

– Доброго здоров'я, пане хорунжий! – відповів українською мовою Пузицький. – Коли це сотник Ґанжа захворів?

– Ще вчора, пане полковнику!

Пузицький мав рацію, називаючи Ґанжу сотником, адже той був капітаном російської служби, а за час служби в дивізії його, як й інших сірожупанників, до нового звання не підвищили. Полковником підлеглі називали його за посадою, а не за військовим чином. Так було і з Проходою: у полку його величали сотником, а він поки вище хорунжого не стрибнув.

– Ви що, самі? – здивувався Пузицький. – А хто візьме мої речі?

– Ось козак, пане полковнику. Він їх забере.

– А де бричка з кіньми? Чи, може, пішки підемо?

– Так, пане полковнику. Тут недалеко, а коней ми не маємо…

– Чому це вас, хорунжого, правдоподібно з резерву, призначили полковим осавулом? – раптом запитав Пузицький. – Хіба в полку нема кадрових старшин?

– Чому нема? Є. Вони командують куренями і займають інші посади.

– Полковий осавул обов'язково має бути кадровим.

– Слухаю, пане полковнику. Буду радий, коли ви звільните мене з цієї посади.

– А то чому? Хіба це тяжкий обов'язок?

– Побудете у нас – самі побачите…

– Добре, я подумаю… А поки дайте мені список старшин – кадрових і резервових. Назавтра призначте огляд полку.

– Слухаю, пане полковнику. Старшини ввечері будуть у нашому зібранні, куди й вас запрошую.

Відповіді Проходи, як видно, заімпонували командиру.

– Шкода, що ви не кадровий, – сказав він. – Ви надаєтесь бути полковим осавулом.

Тим часом дійшли до будинку вчительки, де мав жити Пузицький. Та одразу заметушилася, побоюючись, що кімната буде невідповідною, бо в ній і пристойного ліжка немає.

Пузицький заспокоїв жінку.

– Не хвилюйтесь, – сказав він, – я чоловік невибагливий, та й ліжко мені непотрібне, бо маю «чемодан-кровать». – І додав: – Чому це ви говорите зі мною по-російському? Мені приємніше, коли говорять по-українському…

Напевно, жінка розгубилась…

Не відпочивши й хвилини, Пузицький пішов із Проходою до штабу. Побачивши вбогу обстановку (дві кімнати, п'ять столів і стільці), вигукнув із почуттям:

– Ну і діра!

І, взявши список старшин полку, вийшов.

А Прохода зітхнув:

– Хай ти сказишся з таким несамовитим командиром!

Надвечір Пузицький пом'якшив тон.

– Василю Хомичу, – звернувся він неофіційно до осавула, – ви, очевидно, добре знаєте старшин. Скажіть, хто що собою являє. Тільки прошу – обов'язково об'єктивно. Для мене суб'єктивні симпатії й антипатії не існують. Я вмію пізнавати людей, але сподіваюсь, що ви допоможете мені…

Довірливий тон спонукав Проходу відверто висловити погляд на кожного старшину. За півгодини він коротко оповів про вдачу кожного з них…

Невдовзі Пузицький і Прохода вже були у старшинському клубі.

– Панове старшини! – подав команду сотник Ґанжа.

Усі встали.

Колишній командир вибачився, що не зміг прибути на станцію, і представив кожного. Пузицький зупинявся, ставив два-три запитання і йшов далі.

Новий командир намагався перевірити характеристики, які дав осавул (пізніше Пузицький визнав, що Прохода справді був об'єктивним, чим і допоміг відразу ввійти в курс справ).

Наступного дня відбувся огляд частини…

Пузицький цікавився всім, перевіряв найменші дрібниці. Врешті лишився задоволений. Розгнівав його лише стан кулеметної команди. «Сам він був старий кулеметник і вважав кулемет найважливішою зброєю…» [96, с. 256].

Того ж дня Прохода змушений був писати наказ про звільнення поручника Стахівського з посади командира кулеметної сотні і призначення на його місце хорунжого Задорожного. Новий командир наказав кожному старшині пройти кулеметний вишкіл.

Антін Олексійович Пузицький народився 1878 року. Закінчив кадетський корпус, Одеське піхотне юнкерське училище (1902) та Миколаївську академію Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні, під час якої командував полком на Південно-Західному фронті. Захищаючи Росію, отримав п'ять поранень і дві контузії. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії, зокрема на Тернопільщині. Згодом перевівся до 6-го російського корпусу, на базі якого створювався 2-й Січовий запорозький корпус. Виконував обов'язки командира полку, а в жовтні 1917 року замість генерал-майора Олександра Осецького очолив 4-ту (колишню 16-ту) Українську дивізію. Доля її була нещаслива: деморалізувавшись, вже в лютому 1918-го вона припинила існування…

Попри непідробну українськість Пузицького, частина старшин поставилася до нього упереджено – як до «старорежимника». Напевно, через те, що не поділяв їхніх лівих поглядів. Що ж, класовий підхід в оцінці людей тоді застеляв очі багатьом…

Полковник Пузицький виявився людиною невичерпної енергії. А оскільки в карти не грав, горілки не пив, з жінками не возився, то «всю свою бурхливу енергію й у вільний час присвячував справам полку». Постійними організаційними новаціями замучив усіх. Одних підтягував, других повчав, «словом, нікому не було від нього спокою». Проході доручив культурно-освітній відділ [96, с. 257].

«Пузицький вважав себе аполітичним, бо, на його думку, крім військових статутів та безумовного послуху своєму начальству, жодні політичні питання вояка не повинні цікавити. Демократизм у війську, або, як він говорив, «керенщину», з різними комітетами, вважав недопустимим. Раз дали присягу вірно служити гетьманові, треба служити, а не критикувати існуючий порядок» [96, с. 257].

Сірожупанникам було не до шмиги сліпе підпорядкування. Вони до війська зголосилися добровільно, з мотивацій ідейних, тож хотіли виконувати накази, суголосні своїм переконанням, і служити «не лише гетьманові», а й «боротись за загальне добро всіх громадян». Так вважав Василь Прохода [96, с. 257].

На ґрунті цих розходжень і виникли перші конфлікти між командиром і старшинами. Глухе незадоволення викликали і накази штабу дивізії, скеровані на викорінення в армії демократизму, лівих політичних течій та «українського шовінізму». Козаки й старшини 1-го Сірого полку «звикли до добровільної й непримусової карності» [96, с. 257].

Обурила багатьох і заборона передплачувати ліві українські газети.

Поштовхом до зростання революційних настроїв у полку стало проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та бої з поляками, які розпочались 1 листопада 1918 року. Молодші старшини заговорили про нелегальний перехід до Галицької армії. А тут ще наспіли вістки про революцію в Німеччині і як її відлуння – творення солдатських рад у німецьких частинах, розташованих в Україні.

Готувалися до повстання і в Сірій дивізії. Відповідальним за перебрання влади у 1-му полку був курінний Анатоль Костик. Під виглядом свого дня народження він організував нараду декількох старшин, на якій повідомив, що згідно з директивою на Чернігівщині буде створено повстанську армію, до якої повинна увійти й Сіра дивізія. А в районі Білої Церкви творитиметься ще одна повстанська армія на чолі з Симоном Петлюрою.

Ось спогад про ту нараду її учасника Йосипа Мандзенка: «Виникло питання: що робити з командирами полків, яких надіслала гетьманська влада? Коли не з нами, то арештувати, – була відповідь. Того ж таки вечора було вирішено, що у випадку повстання полковника Пузицького арештовується. Виконати арешт довірено курінному Костикові, поручникові Стахівському, хорунжому Задорожному і мені. Полк мав обняти курінний Пономаренко. Насувалось ще питання, що робити з німцями, які тоді окупували Україну і були ще досить сильні, незважаючи на те що в Німеччині вибухла революція» [124, с. 38].

О 4-й годині ранку 18 листопада Василя Проходу розбудив вартовий старшина полку. Він приніс телефонограму зі штабу дивізії такого змісту: «Командирові 1-го Козацько-стрілецького полку. З одержанням цього наказую негайно прибути в Конотоп. Вагони для вантаження будуть послані на станцію Алтинівка. Начальник дивізії отаман Палій».

Про Бориса Палія Василь чув – той колись служив у дивізії курінним, але ж він ніколи не був командиром дивізії. Цю посаду обіймав генерал-хорунжий Васильєв-Чечель. Що ж сталося?!

Треба було сповістити Компуза – саме так прозвали у полку нового командира. Пузицький одразу схопився на ноги – ніби був на передовій.

– Що?! Як?! Що трапилося?!

– Приніс вам, пане полковнику, телефонограму зі штабу дивізії.

– Яку телефонограму?! Негайна?!

– Так.

– Читайте!

– «Командирові 1-го Козацько-стрілецького полку, – почав Василь. – З одержанням цього наказую негайно прибути в Конотоп… Начальник дивізії отаман Палій».

Пузицький протер очі, подивився на осавула, щоб пересвідчитись, чи той не п'яний.

– Нічого не розумію. Давайте ще раз!

Та й на цей раз нічого не второпав. Тоді полковник узяв телеграму і зачав сам читати.

– Що за чортова мати?! Нічого не розумію. Який такий отаман Палій?! Звідки він взявся?!

– Це старий капітан російської армії. Раніше служив у нашій дивізії. Його звільнили, як дивізія прибула до України, – ніби за «шовінізм» і демократичні погляди…

– А де ж подівся командир дивізії Васильєв-Чечель і начальник штабу Піонтковський?

– Не знаю…

– Ось що! Тут може бути якась провокація. Треба послати до Конотопа надійного старшину з рапортом начальникові дивізії від мене. Маєте шифр із собою? Пишіть шифрований рапорт начальникові дивізії без зазначення прізвища. Пишіть: тільки що одержав телефонограму такого змісту. Якщо ви дали такий наказ, прошу підтвердити його і доручити сотникові Гейкові…

Через годину сотник Гейко з двома підстаршинами на позичених у гармашів конях вирушив до Конотопа.

Пузицький уже не лягав.

Як гадаєте, Василю Хомичу, що це є?

– Мені здається, що це повстання проти нашого гетьмана за російський напрямок.

– Якщо повстання є під гаслом самостійності України, я перший приєднаюсь до нього. Лише поки про це нікому не говоріть…

Настав ранок, і Пузицький «як неспокійний дух» пішов по сотнях полку перевірити, чи все в порядку. Про зміст телефонограми вже знали всі [96, с. 259, 260].

О 10-й годині ранку до штабу під'їхав на коні поручник Анатолій Костик. Вигляд у нього був таємничий.

– Маю наказ нового начальника дивізії арештувати Пузицького, – довірився він Проході. – В штабі дивізії стався переворот. Я призначений командиром нашого полку.

– Щодо Пузицького, то ти трохи легше… Наказ Палія нікому не показуй, а то Пузицький сам тебе арештує за те, що неправдиво інформував нового начальника дивізії.

– Та ти що?! Компуз же явний чорносотенець!

– Ти дуже помиляєшся. Ходімо до нього. Маєш доповісти йому.

І Костик зважився.

Вислухавши рапорт, Компуз поставив декілька питань. Тоді наказав скликати старшин.

Почав без передмови. Розповів про повстання проти гетьмана, причиною якого, мовляв, стало підписання гетьманом грамоти про федерацію з Росією. Сказав, що новим начальником штабу є сотник Морозевич, а командиром дивізії – отаман Палій, який наказав прибути до Конотопа для боротьби з гетьманськими відділами.

– Кожний із нас тепер вільний виявити свою позицію до цих подій, – мовив Пузицький. – Кожний має вирішити, чи стати до боротьби за самостійність нашої України під проводом нового командування, чи оголосити себе нейтральним і відійти. Для мене особисто жодних нейтралітетів не існує. Я людина глибоко військова. Для мене існує лише наказ. Поставте наді мною оцю свічку, – він показав на свічку, що стояла на столі, – і коли вона матиме право віддавати накази, я виконуватиму їх. Я стаю під прапор УНР. Раджу вам наслідувати мій приклад…

Оплески були відповіддю командиру.

– Прошу дати мені врочисту обітницю добровільно виконувати всі мої накази так, як я буду виконувати накази командування УНР.

Один за одним підходили до полковника Пузицького старшини, казали «Обіцяю!» і стискали йому руку.

– А тепер, панове командири сотень, зберіть своїх підлеглих, роз'ясніть важливість подій і нехай вони також дадуть вам обітницю стати до бою за незалежну УНР. Хто такого бажання не виявить, може негайно відійти додому. Нейтральних у полку не повинно бути…

Є й дещо інша розповідь про ту ж подію. Згадував Йосип Мандзенко: «Одного листопадового пізнього вечора стало відомо, що вибухнуло повстання проти Гетьмана. Командир 3-го полку в Конотопі арештований. Гетьманська міліція обеззброєна. Штаб дивізії і штаб 3-го полку підняли повстання в Конотопі, на чолі дивізії став командир куреня 3-го полку – сотник Палій.

Всі негайно зібрались у приміщенні курінного Анатолія Костика. Полковника Пузицького рішено негайно арештувати і з полком іти на допомогу Конотопові, який був загрожений з боку Бахмача гетьманськими (властиво, російськими добровольцями) відділами і двома бронепотягами» [124, с. 38].

О 1-й годині ночі четверо озброєних старшин вирушили до школи, де в одній з кімнат мешкав полковник Пузицький. Йосип Мандзенко і Задорожний стали біля вікон кімнати Пузицького, що виходили в сад. Стахівський зайняв позицію біля дверей. Костик увійшов до приміщення, розбудив джуру і попрохав повідомити полковника, що він прибув у терміновій і дуже важливій справі.

Джура постукав у кімнату полковника… Звідти донісся голос:

– Просіть!

Костик увійшов. Полковник сидів у ліжку напівсонний, у нічній білизні. На столі горіла свічка.

Курінний витягнувся перед командиром і доповів, що вибухнуло повстання проти гетьмана. У Конотопі виступив 3-й полк. На Чернігівщині на чолі повстання став сотник Борис Палій.

– Які накази будуть, пане полковнику?

– Негайно ладуватись і вирушити на допомогу 3-му полку, – рішуче відповів Пузицький.

Костик розгубився, адже він чекав зовсім іншої відповіді.

Віддавши честь, курінний вибіг виконувати наказ. Надворі повідомив товаришів, що «Пузицький наш».

– Як то наш? – не зрозуміли старшини.

– Коли я зголосив йому про повстання, він, не задумуючись, наказав негайно ладуватися і вирушати на допомогу повстанцям.

– Не може бути! – радісно і водночас здивовано вигукнули старшини.

За кілька хвилин полк уже знав, що командир приєднався до повстання.

– Полковник веде нас визволяти Київ від москалів і німців! – весело лунало скрізь.

Коли ж Антін Пузицький вийшов до частини, яка вишикувалася для ранішнього звіту, несподівано вибухнуло:

– Слава полковникові!

Дві тисячі вояків поєднались у цьому радісному крикові.

Командир приклав до шапки праву руку.

«Овації не вгавали, – закінчував розповідь Йосип Мандзенко. – Між полковником Пузицьким, старшинами і цілим полком у цю хвилину затерлася межа недовір'я та неприязні. Полковник став героєм дня, щоб за три дні стати героєм Бахмача» [124, с. 38].


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю