Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 38 страниц)

Луцька катастрофа

1-й Сірий полк Василя Проходи відходив із с. Горки на Жалібне – Коритище – Рилів. На Рилів тримав напрямок і 1-й Тульський. На с. Вілля відступали 4-й Сірий і 2-й Тульський полки. Біля Рилова і с. Вілля частини Новоград-Волинської групи зайняли оборону, але, коли почули, що більшовики вже у Шепетівці, відійшли на лінію Славута – Вашів. 5 травня сірожупанникам нарешті дозволили повернутися до своєї дивізії.

1-й і 6-й Сірі полки прибули до Луцька 6 травня. Після майже тижневого відпочинку, 12 травня, курінь 1-го Сірого полку (100 багнетів при шести кулеметах) під командуванням підполковника Курилова зайняв оборону на відтинку Острів-Волосівський – Киселин. У цей час на фронт прибула 13-та польська дивізія Галлера під командою генерала Карницького, а також 6-й і 8-й кінні полки уланів. Разом з 5-ю дивізією легіонерів у поляків стало 18 тисяч багнетів, 1500 шабель, 18 гармат та два аероплани. А більшовики того ж дня натиснули на Рівне – Здолбунів зі сходу, загрожуючи цілковитим оточенням.

«Становище було препогане, – підсумовував Василь Прохода. – Начальники Сірих дивізій доповіли штабові Холмського фронту про дійсний стан речей і прохали дозволу розпочати відправку обозів з багатим військовим майном Сірих». У відповідь отримали «героїчний» наказ триматися до останнього, хоч сам Осецький на чолі штабу передбачливо переїхав з Луцька до м. Дубна [95, с. 111].

14 травня вранці поляки, відкривши ураганний вогонь з тяжких і легких гармат та бомбардуючи українські позиції з аеропланів, перейшли у бравурний наступ. «Жменьку Сірих героїв» на річці Стоході поляки збили, а річку форсували. Під сильним натиском ворога з боями 1-ша Сіра дивізія відступала… [95, с. 112].

Що робити, коли на твоєму відтинку веде наступ 10 000 жовнірів та півтори тисячі кінних вояків, озброєних Антантою? І все ж… 15 травня вранці 1-ша Сіра дивізія на відтинку Великі Березолипи – Вишеньки ще кілька разів пробувала перейти у контрнаступ проти вдесятеро сильнішого ворога.

Єдиною втіхою для сірожупанників стало те, що козаки 2-го полку підбили польський аероплан і полонили двох пілотів. Але радіти не було коли – поляки, відкинувши скорострільну сотню 1-го Сірого полку, перейшли річку Стир. Кулеметники відступили і зайняли оборону над річкою Конопелька, щоб з півночі захистити станцію Ківерці.

На відтинку 2-ї Сірої дивізії події розвивалися ще гірше: тут потратив у полон майже весь 5-й Сірий полк. Лише невеликій частині (50–60 чоловік) пощастило пробитися до Горохова та приєднатися до 1-ї Волинської дивізії.

Під час оборони по річці Конопелька одна гармата сірожупанників «від надзвичайного скорого вогню – до 80 стрілів на годину – розірвалась, забивши двох гарматників і двох покалічивши та легко ранивши командира батареї хорунжого Ковшара. Друга гармата стала майже небоєздатною…» [95, с. 113]. Знявши з неї замок, Ковшар підійшов до Проходи.

– Я вже свій бій скінчив, – сумно сказав гармаш. – Нема з ким і нема чим битись.

До вечора 16 травня 1-ша Сіра дивізія під командуванням полковника Ґанжі зійшлася в районі станції Ківерці, а командир 2-ї Сірої дивізії Федір Тимченко намагався організувати оборону Луцька. Та він зміг виставити на бойові позиції лише 400 козаків і старшин.

«Поляків здивувало бажання купки сірожупанників захищатись до самого краю», і вони пішли на хитрість – почали переговори про припинення вогню, а самі з Переспи по шосе підтягували гармати… До вечора 16 травня залогу Луцька було обеззброєно. «Генерал Мартинюк, що приїхав 15 травня до Луцька і не встиг прийняти Сірого корпусу, обидва штаби дивізійні і штаби полкові, майже весь 5-й і 6-й полки, разом до 120 старшин і 600 козаків, опинилися в польській неволі. Багате військове майно і обози сірожупанницькі також дісталися полякам» [95, с. 114].

Потрапив до польського полону і Василь Прохода.

У польському полоні

У Ковелі поляки зібрали кілька сотень сірожупанників, серед яких було майже півсотні старшин. Тут Василь зустрівся зі своїми товаришами – Костем Курилом, Миколою Бутовичем, Миколою Букшованим, Малевичем і Польовим. Опинився серед товариства і лікарський помічник 1-го Сірого полку Антін Білоус. Був тут і колишній курінний Пономаренко. Він зустрів Проходу глузливо:

– Так і ти, приятелю, з нами! Хіба не правду я говорив тобі, що ліпше нічого не робити, ніж робити те, з чого немає жодної користі. Досить уже, навоювався, тепер приставай до нашого товариства. У нас тут провадиться цікава й захоплююча гра в «дев'ятку». При ній забудеш все…

Прохода перебував у пригніченому стані. Якби він мав свою державу, то була б перспектива звільнення, «але полонений з війська, що втратило свою територію, на яку міг би повернутись, був без майбутнього». І Василь приєднався до картярського товариства, яким завжди погорджував… [96, с. 345].

З Ковеля сірожупанників повезли до табору Вадовиці, організованого австрійцями ще на початку Світової війни. «У вісімнадцяти мурованих і дерев'яних бараках могло одночасно перебувати до 6 тисяч осіб. Табір мав усі необхідні технічні та санітарні обладнання, власну воду, шпиталь на кілька десятків ліжок». Але так було за австрійців. Поляки ж, прийнявши у них вадовицький табір, відпустили полонених росіян, італійців та сербів і на початку 1919 року напхали туди 15 тисяч вояків Галицької армії, що «майже вдвічі перевищило проектні можливості табору. Таке переповнення, при бракові теплих приміщень, голоді і мінливій підгірській погоді, стало причиною пошестей (тиф, дизентерія) та високої смертності. Щоденно вмирало кількадесят утримуваних» [43, с. 76].

У таке пекло потрапив і Василь Прохода. «Табір був брудний, – писав він. – Бараки старі, зі щілинами, із двома поверхами нар, всередині яких була сила-силенна блощиць. Від них удень не було спокою, а вночі вони обсипали всі частини тіла, до яких лише могли дістатись. Я, щоб уникнути їх нападу, зшив з простирадла мішок, котрий одягав на себе через голову по пояс і тісно всередині підперезувався, щоб блощиці не могли туди дістатись. Штани були також щільно застібнуті. Взутий я був у чоботи з тісно прилягаючими халявами. Було в такому мішку мало повітря для дихання, але був спокій на пару годин нічного відпочинку» [96, с. 346].

Поляки створили ще одну проблему – вони не визнавали рангів в Армії УНР, а відтак і старшинських привілеїв. «Усі ми були гайдамаками, – згадував Прохода, – і на однаковому становищі зі звичайними вояками, яких (поляки) трактували як звичайних бандитів. Страва була гірша, ніж для псів» [96, с. 346].

Здійснилася мрія отамана Осецького: українські старшини «ходили з казанками до загальної кухні й їли ложками, які носили за халявами або в кишені. Хто мав гроші, до того ж у польській валюті, міг купити собі щось з харчів. Іншим доводилось задовольнятись тим, що давали. Були то півкілограма глевкого хліба та юшка, власне якась бурда, на обід і вечерю та чорна кава з цикорію на сніданок» [96, с. 346].

Напівголодні бранці блукали по табору, огородженому колючим дротом. Переважна більшість впала в безнадію, інші, плануючи втечу, придивлялися, де можна було б зробити діру. Багато хто марнував час, граючи в карти. До останніх часом приєднувався і Прохода. Поступово він програв усе, що мав.

Стосунки між галичанами та австрійськими поляками «були просякнуті страшною ненавистю та ворожнечею. (Раніше) галичани примушували полонених поляків їсти землю, коли ті говорили, що вона польська, а поляки, навпаки, змушували українців їсти землю, коли вони стверджували, що та земля українська». До наддніпрянців ставлення було трохи ліпше, але все одно з ними поводились «як з петлюрівськими гайдамаками», що не заслуговують на людське ставлення [96, с. 346].

Крім сірожупанників і галичан, у таборі були ще полонені з колишніх гетьманських формувань у Луцьку. Багато з них оголосили себе росіянами і звернулися до російського комітету у Варшаві. Комітет прислав до табору представника, але не для допомоги, а для вербування добровольців у російську армію генерала Юденича, що діяла проти большевиків із Прибалтики.

Про це розповів Василеві приятель Антін Білоус. Він і подав думку зголоситися до армії Юденича. Пропозиція «записатись до росіян» була дикою. Якби ще Пономаренко зголосився до них, то… Але щоб на це пішов Прохода!

Проте Білоус пояснив Василеві, що це лише маневр на полі бою. Мова ж іде не про службу у Юденича, а про те, щоб вибратися з табору. Добровольці їхатимуть через Варшаву. Там, певно, буде зупинка. Ось тоді можна і зникнути.

На тому і погодилися. Вирішили нікому з друзів не розкривати таємного плану.

Василя Проходу внесли у списки без заперечень, бо у нього зберігся наказ про призначення командиром маршових сотень при від'їзді на німецький фронт у 1914 році.

Лише в останній момент перед виходом добровольців з табору Прохода сказав своєму другові Костеві Курилу:

– Не вважай мене зрадником. Ним я ніколи не буду. Я використовую нагоду для звільнення з табору. Прощай! Сподіваюся, що ще побачимось…

План вдався на всі 100 %. П'ять вагонів з добровольцями прибули до Варшави. Їх поставили на резервну колію, що йшла до табору втікачів з України «Повонзкі». З того табору до ешелону мало приєднатися близько 200 осіб.

Василь із товаришем непомітно перенесли свої речі до барака, де серед утікачів знайшовся знайомий Білоуса. Він залишився біля речей, а друзі пішли до міста.

Білоус мав гроші (навіть польські марки), а тому сміливо завів Василя до ресторану, де й повечеряли. Потім блукали по місту, чекаючи ночі, коли мав відійти їхній потяг. Після десятої вечора зайшли до бару. Тут Антін познайомився з дівчиною «вільної професії». З нею про все і домовились: Антін виступає у ролі коханця на ніч, а Василь спить поруч на канапі…

Вранці, розплатившись за послуги, пішли в напрямку «Повонзкі». Тут і довідалися, що поїзд уже відійшов. Так хлопці здобули свободу.

Почувши від знайомого, що у таборі перебуває Пузицький, одразу пішли до нього. Побачивши Василя, полковник «дуже зрадів, ніби рідного брата зустрів» [96, с. 349].

Головне питання – як легалізуватись – вирішив Пузицький. Службовцям канцелярії табору він сказав, що то його знайомі, які втекли з Рівного від більшовиків. Цього виявилося достатньо – Василь і Білоус заповнили анкетні картки та отримали посвідки біженців.

У розмовах спливали години. Згадували недавнє минуле.

– Большевики сильні нашим безсиллям, – сказав Пузицький. – Нашу силу зжерла отаманія та анархія. Слабкий був Петлюра…

Прохода розповів, як наказний отаман нищив Сіру дивізію.

– Знаю я добре Осецького, – з гіркотою кинув полковник. – Він дуже любить всякі авантюри. Большевики за це б розстріляли його, а у нас кожний може безкарно руйнувати те, що інші в тяжких зусиллях створили. От такі, а ще й винниченки, наробивши паскудства, втекли за кордон, або, просто кажучи, дезертирували. І Осецький також поїде на державний кошт десь «репрезентувати УНР».

Пузицький страшенно переживав поразку. «Загальна національна трагедія була і його особистою трагедією…» – зазначав у спогадах Василь Прохода [96, с. 351].

Знову в Україні

Наприкінці липня 1919 року Білоус запропонував план повернення в Україну. То був час, коли поляки витиснули за Збруч Галицьку армію, а уряд ЗУНР евакуювався до Кам'янця-Подільського.

Польща виявила зацікавлення, щоб українці продовжили боротьбу проти більшовиків (бо це б зміцнило становище поляків на Холмщині та Волині, які хотіла загарбати Москва). Оскільки уряд УНР жодних претензій на окуповані поляками західні українські землі не висунув, то «прийшло до якогось порозуміння та гамування ненависті між поляками та українцями». Щоб посилити українське військо, поляки дозволили перехід з Польщі на територію УНР інтернованих вояків [96, с. 354].

На думку Білоуса, сприятливу ситуацію треба було використати й спробувати дістатися до Кам'янця-Подільського, місця осідку уряду УНР. Комендатура табору «Повонзкі» не заперечувала, щоб частина біженців перейшла в українську зону.

Видали посвідку і Проході. В ній зазначалося, що він звільнений з табору та їде в Кам'янець-Подільський. Щиро попрощавшись із Пузицьким, друзі вирушили на південь. За тиждень їм пощастило дістатися нової столиці УНР. Тут коштом Білоуса поселилися в «готелі», зайнявши повну блощиць кімнату.

Одразу зголосились до коменданта міста. Той наказав йти у штаб начальника залоги для призначення на службу. Службовець відділу кадрів, довідавшись, що Білоус і Прохода щойно повернулися з таборів, хотів призначити їх відповідальними за організацію табору полонених більшовиків у Дунаївцях, та врешті від цієї ідеї відмовився.

Дізнавшись, що у військовому міністерстві працює полковник Ґанжа, якому в травні пощастило вирватися з відділом сірожупанників з оточення, Прохода поспішив до нього. Виявилося, що з недобитків Сірої та Волинської дивізій було створено 4-ту Холмську дивізію (пізніше перейменовану на 4-ту стрілецьку дивізію сірожупанників).

Петро Ґанжа був радий бачити Проходу живим і здоровим. Полковник розповів, що працює над проектом створення 1-ї рекрутської дивізії, в якій буде чотири полки. 1-й стрілецький полк уже наполовину організовано, командує ним полковник Павло Шандрук. Вже формуються 2-й Чорноморський і 3-й Синьожупанний полки, а треба ще створити кадри 4-го Сірожупанного полку, до якого заплановано влити колишніх полонених із Сірої дивізії, що прибуватимуть з табору Вадовиці. Організувати кадри 4-го полку та очолити його штаб Ґанжа запропонував Проході. Петро Ґанжа проінформував, що командиром полку невдовзі призначать сотника Коваля, колишнього помічника командира 4-го Сірого полку.

Прохода залюбки погодився (хто ж не хоче продовжити службу з вірними товаришами!) і спільно з Ковалем організував штаб полку зі старих сірожупанників. Начальником господарської частини став хорунжий Стефан Синиця (з Узина Васильківського повіту), а полковим священиком – о. Михайло Четвертинський (очевидно, псевдонім. – Ред.).

Невдовзі Проходу призначили виконувачем обов'язків начальника штабу дивізії, але сам штаб створити не встигли: 1 грудня стало відомо, що поляки на прохання уряду УНР ось-ось окупують Кам'янець-Подільський. Таким чином Петлюра і Мартос вирішили «випередити» денікінців, які вже зайняли Нову Ушицю. Армія УНР відступила в район Проскурова, а виснажена тифом УГА передалася на бік Денікіна.

Напередодні вступу польського війська в Кам'янець українські вояки почали розходитися. Василь, попрощавшись (на цей раз назавжди) з полковником Ґанжею, разом з панотцем Михайлом, Антоном Білоусом та сотником Ковалем вирушив у Шатаву, що за 15 верст на схід від Кам'янця-Подільського. Там їм надав притулок о. Віктор Симоновський.

Вранці стали нараджуватися, що робити далі. В цей момент на подвір'я в'їхали вершники. Це були отамани Омелян Волох, Юхим Божко та Олександр Данченко.

Василь не раз бачив їх у Кам'янці в їдальні. «Вони тримали себе аж надто незалежно й все ганили. Одного разу з ними конферував отаман колишнього Червоного куреня смерти отаман Ангел, який приходив у селянській свиті з совєтського запілля ніби як представник від повстанців Лівобережжя» [96, с. 362].

І ось нова зустріч. Виявилося, що під час евакуації з Кам'янця-Подільського отаманів (за наказом військового міністра Всеволода Петріва) не пустили до вагонів, тому й довелося їхати кіньми.

На чужому подвір'ї вони почувалися як удома, та все ж не виклично. Попрохали дати свіжих коней. Обіцяли заплатити за них.

Прохода і Коваль наважилися приєднатися до отаманів, вважаючи, що з ними швидше дістануться до своїх. Але панотець Михайло рішуче запротестував, сказавши, що не дає на це Василеві благословення. Віктор Симоновський також відраджував. Він сказав, що прийме його псаломщиком, а дозвіл дістане від єпископа Пимона. Обіцяв зачислити в кандидати на сан священика. Це б звільнило старшину Проходу від інтернування поляками та мобілізації денікінцями, якби ті чи інші прийшли до Шатави. Це влаштовувало Василя. Релігійне почуття у нього завжди було розвинене, а після військових поразок зросло, і він «щиро міг погодитись стати священиком» [96, с. 363].

За два тижні Прохода вже освоївся з новим становищем. Тим часом минула криза у хворого на тиф Антона Білоуса. Його вирішено було відвезти до Кам'янця у шпиталь. Одного дня Василь та о. Віктор Симоновський на бричці повезли товариша.

У Кам'янці поляки вже не брали в полон українських старшин і козаків. Не зачіпали навіть галичан, які записалися студентами до Українського державного університету в Кам'янці-Подільському. Залишили у спокої і командира 1-го рекрутського полку Павла Шандрука, котрий «хитро зумів ліквідувати майно полку та продати коні». В цивільній адміністрації поляки залишили майже всіх українців, підпорядкувавши, щоправда, їх польській комендатурі. Частина Поділля, де перебували польські військові відділи, вважалась окупаційною зоною. А Шатава потрапила до нейтральної смуги, бо «денікінці встигли зайняти лише Дунаївці, з яких пізніше відкотились, а большевики туди не дійшли. Тому з Шатави можна було їздити до Кам'янця без будь-яких перешкод» [96, с. 363].

В одну з таких поїздок о. Віктор Симоновський представив Проходу єпископові Пимонові. Той звернувся до Василя:

– Харошо, син мой, раз ти бил офіцером і знаєш порядок боґослуженія, я рукоположу тєбя в сан свящєніка, но прєждє падищі сєбє нєвєсту і женісь. А ти, атєц Віктор, тєм врємєнєм падучі єво. Віжу, што он будєт харошим інтєлігєнтним свящєніком.

Єпископ Пимон, в миру полковник запасу, прихильно ставився до офіцерів. Він зарахував Василя заштатним псаломщиком церковної парафії в м. Шатаві та видав посвідку з печаткою, на якій було зображено дві благословляючі руки. Офіційну печатку консисторії з українським державним знаком він не використовував.

У сусідньому з Шатавою селі померли священик із дружиною, залишивши дві дочки. За традицією парафію міг отримати той, хто одружиться з однією з них. Та парафія була бідна, охочих на це місце не виявилося. Заступати священика в цьому селі призначили о. Михайла Четвертинського. З ним їздив і Василь. Заходив і до сиріт.

Одна з дівчат могла б стати нареченою для нього.

Дівчата були українками, але дуже вже «опростились, навіть парафіяльної школи не закінчили, зледащіли, хатнє господарство було занедбане». Коли ж у селі стояв відділ УГА, то попівни зійшлися зі старшинами цього відділу «аж надто близько, їх бавило тоді веселе й безжурне життя». Тепер вони, самотні, сподівалися, що їхні кохані повернуться й заберуть їх із собою. «Тому таким кандидатом на їхню парафію, як я, вони не цікавились», – казав Василь Прохода. Зі свого боку, і він не потребував таких паніматок [96, с. 364].

Після Хрещенського богослужіння панотець Михайло дістав призначення на багату парафію у великому селі Четвертинівка біля Ладижина Гайсинського повіту. Вирішили їхати разом, а до Четвертинівки – 200 верст.

І Прохода, як приречений, знову помандрував світом. Дорогою зупинялись переночувати у подільських панотців.

«По селах була ніби радянська влада, а фактично кожне село було майже самостійне й мало свою самоохорону проти бандитських наскоків, – розповідав Василь. – Одну таку банду з п'яти верхівців ми бачили в Джурині, коли проїздили повз базар. У нас не було що грабувати, а тому ті банди нам не загрожували, а на базарі вони наробили бешкету» [96, с. 365].

Попівський дім у Четвертинівці був досить великий. Церковний староста вже знав про призначення священика, а тому підшукав жінку для обслуги та роздобув простенькі меблі.

Невдовзі новий панотець переманив до попівського дому вчительку Магдалину Петрівну, яка не мала власного помешкання. Панотець виявився великим грішником. Він «був гарним інтелігентним мужчиною, дуже дотепний, мав гарний голос і чудово співав, – зазначав Василь Прохода. – Нагадував він мені своїм поводженням колишнього полкового панотця сірожупанників Івана Федоровича. Особливо гарно, мистецьки, він відправляв богослужбу, доводячи всіх жінок до сліз» [96, с. 365, 366].

Якось Василь сказав йому:

– У тебе дві душі: одна невинна, янгольська, свята – коли ти в церкві; а друга – грішна, диявольська – як лише ти вийдеш з церкви…

Панотець погодився:

– Це правда. То лише о. Віктор – віруюча людина. Його диявол не спокусить. На злий вчинок він нездатний. А я, коли служу в церкві, справді вірю щиро в Бога. А в приватному житті забуваю про нього.

Жили приятелі дружно. Василь читав Псалтир і часом допомагав співати штатному дякові. Винагороди не брав. Парастаси та поминки з урочистими обідами не залишали його голодним.

Непомітно минув лютий з його веселим Масляним тижнем і березень з Великим постом. У квітні в сільській управі з'явилося оголошення: більшовики закликали чоловіків вступати до червоних частин. Колишнім офіцерам наказувалося впродовж десяти днів зареєструватись у Гайсинському військкоматі. Василь відчув, як відразу стало тісно в Четвертинівці…

За чотири версти від села розкинулося містечко Ладижин. Прохода довідався, що там на цукроварному заводі працює хорунжий 4-го Сірого полку Петро Запорожець. Тож Прохода пішов до нього порадитися.

Удома застав лише дружину. Вона сказала, що чоловік невідомо коли повернеться. Тоді Василь оповів, чого прийшов. Жінка повідомила, що її чоловіка місцеві більшовики вже попередили: якщо він не зголоситься до війська – пошкодує. А Петро не має жодного бажання йти до Красної армії.

– Що ж він вирішив робити? Говоріть мені одверто – як старому сірожупанникові.

– Бачите, він має зв'язки з повстанцями. Тепер поїхав організовувати летючий кінний відділ, який громитиме большевицькі продовольчі відділи…

Повстанський рух у цій місцевості був сильний, адже з Четвертинівки походили відомі отамани Лихо-Дорошенко та Левченко-Іванунь.

Колись тут, над річкою Бог, в урочищі Батіг, що на околиці Четвертинівки, Богдан Хмельницький завдав нищівної поразки польському гетьманові Мартину Калиновському. Батіг увійшов у польську свідомість як символ страшної катастрофи. І ось тепер, у цій місцевості, осяяній великою перемогою великого Богдана, знову точився бій за волю України – цього разу проти російської орди…

Та Василь, зневірений після стількох поразок, вважав, що повстанська боротьба приречена. Тому в повстанці не пішов і до Запорожця більше не заходив.

Пригнічувала Проходу і власна пасивність. Почувши, що Польща оголосила війну Совдепії, а в Кам'янці-Подільському знову збирається українська армія, він вирішив стати до її лав.

Одягнувся у сірий довгий жупан, пошитий з австрійської шинелі, заломив по-козацьки назад сиву шапку. «Це надавало мені вигляд запорожця, – писав Василь Прохода, – а торбина за плечима й ціпок у руках мало наближали мене до якогось заштатного псаломщика, за якого я мав видавати себе перед большевиками. Я ніби викликав проти себе небезпеку, без страху глузуючи з неї» [96, с. 368].