355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роман Коваль » Тернистий шлях кубанця Проходи » Текст книги (страница 23)
Тернистий шлях кубанця Проходи
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 16:17

Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"


Автор книги: Роман Коваль



сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 38 страниц)

Маруся Заржицька

1926 року сталася важлива подія в особистому житті Василя Проходи. На Великдень він познайомився з Марусею Заржицькою, двоюрідною сестрою Липочки Футорович, дружини Віктора Модестовича Левицького. Спочатку Маруся не звернула особливої уваги на «старомодного кавалера», та невдовзі по-іншому подивилася на нього…

Народилася Марія Заржицька 14 жовтня 1895 року у змішаній українсько-польській родині у Кам'янці-Подільському. Хрестили її в невеликій православній церкві Святого Миколая, що примістилася в маленькому провулку, який відходив від Губернаторської площі. Настоятелем церкви був протоієрей Чирський, він і ввів немовля у віру. Під час обряду сказав багатозначно: «Нехай буде Марія Єгипетська». Отже, іменини новонародженої мали відзначати 1 квітня (за старим стилем).

Батько Марусі був поляком католицького віросповідання. Належала до римо-католиків і бабуся по матері. Все ж Марусю хрестили у православній церкві. Бо до поляків, та ще й католиків, у Росії ставилися з підозрою, недоброзичливо (як у польській державі до православних). Тож, щоб забезпечити дочці спокійне життя в православно-тиранічній Росії, батько пішов на такий крок… Отак і мама Марія (у дівоцтві Станкевич), і Маруся Заржицька стали православними.

Кам'янець-Подільський – місто невеличке, але губерніальне. «Положене воно на плоскогір'ї, що утворюють відроги Карпатських гір. Центр міста був оточений течією річки Смотрич з дуже стрімкими берегами, у кілька сажнів заввишки. Він з'єднувався з околицями міста трьома мостами: Великим, Турецьким та Польським. Назви цих мостів свідчать, що Кам'янець-Подільський пам'ятає часи турецьких і польських наїздів та війн.

Великий міст зв'язував центр з Новим планом. Це була нова «аристократична» частина міста, де мешкала «еліта» й знаходилися майже всі середні школи. Поза тим Новий міст з'єднував центр не тільки з Новим планом, але й з Руськими фільварками» [112А, с. 1]. Отут, на межі Нового плану і Руських фільварків, 1907 року дівчина пішла в гімназію Славутинської. Спочатку це була приватна протогімназія. Заснувала її власним коштом Степанида Панасівна Славутинська («Стефаніда Афанасієвна Славутінская»). «Вона вважалася нижчою за гімназію. Але з часом виявилося, що навчання в ній було поставлене на належному рівні, не згірше як в Державній Маріїнській жіночій гімназії… Наслідком того перевели реорганізацію протогімназії у гімназію, дали (їй) державні дотації і права» [112А, с. 6].

Маруся вступила до цього навчального закладу, коли він уже мав усі права. Розмістилася гімназія наприкінці Петербурзької вулиці в чотириповерховому величавому будинку з широкими мармуровими сходами на другий поверх. Колись палац належав графу Бобринському, який, здається, і подарував його на освітні потреби.

З гімназією межувало обійстя міського голови Костянтина Туровича, донька якого Галя теж навчалася тут. Сина Туровича невідомі особи затягнули до таємної організації «Песимістів» (так ніби вона називалася). До неї невідомі особи вербували учнів старших класів, а потім спонукали до самогубства. Марія Заржицька підозрювала, що це була «большевицька провокація, щоб знищити еліту, культурну молодь». Як би не було, але син міського голови 1914-го (чи 1915 року) вкоротив собі віку [112А, с. 5].

1917 року революційна жидівська молодь звинуватила Костянтина Туровича в розкраданні міських коштів, внаслідок чого його викинули з роботи, а тоді й із власного будинку. Врешті довели його до самогубства. А Галина в добу Визвольної війни вийшла заміж за хорунжого Армії УНР Костя Ліневича…

На Петербурзькій жив і лікар Кость Солуха, громадський діяч і меценат, голова «Просвіти», а 1918 року – один із засновників Українського державного університету в Кам'янці-Подільському.

Через фіалкового кольору сукенки, які носили дівчата Славутинської гімназії, хлопці називали їх «фіалочками», а «маріїнок» за коричневу уніформу – «козами». «Славутинки» пишалися такою назвою, і коли прийшов наказ змінити платтячка на коричневі, багато дівчат плакали. Оскільки директор дозволила доношувати старі, то майже всі гімназистки пошили нові фіалкові уніформи. Вчителям пояснювали, що мали їх до того, як вийшов наказ. Так що майже рік, попри наказ, «славутинки» залишалися «фіалочками». Ця назва за ними збереглася, навіть коли вони вбралися в ненависну коричневу форму…

Коли у вересні 1924 року Марія Заржицька прибула в Подєбради, професор неорганічної хімії Микола Вікул зустрів її несподівано:

– Добрий день, фіалочко!

Марія щиро здивувалася:

– Звідки ви мене знаєте, пане професоре!

– А я вас пам'ятаю, як ви були гімназисткою…

До Подєбрад її шлях проліг через різні країни… 1915 року родина, рятуючись від німців, виїхала до Воронежа, а невдовзі – до Нижнього Новгорода. Батька вже не було – він помер до Світової війни. Маруся отримала працю на маленькій пошті. Тут і набула фах поштово-телеграфного урядовця.

Одразу після Лютневої революції Заржицькі повернулися додому. Під час бурхливих революційних подій у родині «перемогла українська стихія, до чого найбільше спричинився брат Марусі Костя» [97, с. 58]. За своє українство він невдовзі зазнав лиха…

Під час Визвольної боротьби Маруся працювала у військовому шпиталі в Кам'янці-Подільському, напевно, в тому, що причаївся між головними вулицями Нового плану – Петербурзькою і Московською.

Горя вона надивилася тут безмежно… «Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру. Раптом озвався один козак:

– Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?

– Як же ні? Українська, – відповіла та.

– Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?

– Мабуть, не вміють по-українськи…

– Не вміють, – продовжував козак, – бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.

– Так… так… так… – підхопили слабкими голосами інші козаки…

За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках – їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили» [72, арк. 542–545].

1919 року, коли Маруся навчалася в Кам'янець-Подільському українському державному університеті, від тифу померла її матір. Маруся, студентка правничого, а пізніше сільськогосподарського факультету, щоб вижити, підробляла телеграфісткою. Вночі чергувала на телеграфі, а вдень навчалася. Та у листопаді 1920 року разом з урядовими інституціями евакуювалася з Кам'янця-Подільського [82, арк. 1–5].

Її старша сестра Леоніда взяла шлюб з лісничим Цвирком-Годицьким, що походив з Білорусі. Наприкінці 1920 року, після закінчення польсько-совєтської війни, Цвирко разом із дружиною вирішив повернутися у рідний край, який опинився під польською окупацією. З ними до Польщі емігрувала і Маруся. Попрацювавши у бібліотеці львівської «Просвіти» близько двох років, поїхала до сестри, чоловік якої вже працював лісничим князів Радзивіллів. Якийсь час у містечку Жировіце Маруся завідувала поштою, але, коли відмовилась на догоду полякам прийняти римо-католицьку віру, її швидко змусили покинути роботу. Якраз тоді Марусю намовила переїхати в Подєбради Липочка.

В академії особову справу на М. Заржицьку було заведено 19 вересня 1924 року. Навчалася на агрономічному відділі. А на Великдень 1926 року на квартирі у Липочки вона зустріла Василя Проходу. «Христос воскрес!» – це перше, що вона почула від незнайомця. Напевно, тоді вперше і поцілувалися, бо так заведено було…

Невдовзі, вже 1 серпня, вони одружилися. Того дня в Подєбрадах справлялося ще одне весілля – Лєночка Шовгенів виходила заміж за Михайла Телігу. Обидві пари вінчалися в євангельській церкві за православним обрядом. Співав академічний хор під керуванням Платониди Россіневич-Щуровської.

Весільну вечерю влаштували у студентській їдальні «Наша хата». До подружжя Проход прийшли всі колеги-лісівники, Платонида Россіневич, колишній командант УСС, голова львівської «Просвіти» сенатор Михайло Галущинський, який тоді відпочивав у Подєбрадах, та легендарний командарм Першого зимового походу Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. Це була велика честь!


Наукова праця

П'ятий рік навчання Василь Прохода присвятив підготовці до іспитів та написанню дипломної праці. За тему вибрав «Меліорацію неплідних земель в Україні шляхом заліснення». Василя, уродженця степу з його стихійними явищами, захопила ідея відновлення рівноваги через насадження лісів, лісозахисних смуг і перелісків.

8 квітня 1927 року відбувся перший дипломний захист на лісовому відділі УГА. На суд викладачів винесли свої знання шестеро студентів: Василь Прохода, Кость Подоляк, Анатолій Карташевський, Василь Мурашко, Петро Ковердинський і Григорій Груша.

Іспит Василь здав на «дуже добре». Таку ж оцінку йому виставили під час захисту дипломної роботи. Того дня професорська рада факультету надала Василеві і його колегам звання інженера-лісівника. 15 квітня 1927 року це рішення затвердила професорська рада академії. Диплом Василеві підписали ректор Іван Шовгенів та декан Борис Іваницький.

До радості домішувався смуток: перед новоспеченими інженерами постала гостра проблема пошуку роботи. А за їхнім фахом чужинцеві неможливо було знайти не тільки посади інженера, а й місця асистента, ад'юнкта в лісництві чи службовця у лісовлаштувальній канцелярії. «Лісники – народ довговічний, – розмірковував Василь, – раніше 70 літ не вмирають і на відпочинок не відходять, а молодих з Празької чи Брненської високих шкіл та з Пісковецького лісового технікуму… було більше, ніж лісове господарство потребувало» [97, с. 63]. До того ж майже всі ліси в Чехословаччині були державними, лише невелика частина їх належала приватним особам – німецьким князям Ліхтенштейнам та Шварценбергам. На роботу у державні лісництва брали переважно чехів, а німці надавали перевагу німцям.

Лише улюбленець жінок Грицько Груша, використавши протекцію якоїсь прихильниці, знайшов роботу в монастирському лісі у Словаччині… Більші можливості знайти працю були в Польщі. Тож багато випускників мусили їхати у Польщу, «до якої не було симпатії, але боротьба за існування змушувала…» [97, с. 64].

Дехто виїхав до США, а приятель Василя Петро Яценко опинився в Аргентині, де одружився на литовці, з якою порядкував на хуторці. Ті ж, хто наважувався повернутися на Батьківщину, закінчували життя далеко за її межами…

Оскільки іншої роботи не було, Василь та його товариші Сергій Колубаїв і Кость Подоляк погодилися на пропозицію професорів Іваницького і Косюри залишитися на кафедрі лісовирощення, лісовлаштування та охорони лісу як професорські стипендіати із зарплатою 600 крон.

5 червня 1927 року професорська рада УГА затвердила їх на нових посадах, зобов'язавши виконувати ще й обов'язки асистентів. Виходило, що працювати вони мусили як асистенти, ставки у яких були суттєво вищими (1100 крон), а отримувати зарплатню як професорські стипендіати – на 500 крон менше.

Ініціатором шахрайства був професор Борис Іваницький. Загальною ж причиною виявився «егоїзм наших професорів, – писав Прохода, – бо за практичні вправи, які фактично провадили ми, вони діставали додаткову платню». Якби Василя призначили на посаду асистента, практичні заняття йому передали б не тільки фактично, а й юридично. Відтак Борис Іваницький втратив би зі своєї тритисячної заробітної плати 200 крон, а він на таку «жертву» погодитися не міг. А те, що добросовісний працівник Василь Прохода втрачав 500 крон – майже половину своєї зарплатні, – професора мало цікавило… [97, с. 66].

Якби Василь жив сам, то йому, чоловіку ощадливому, тих грошей вистачило б, але ж родина… Та його «природній оптимізм перемагав усе». Він навіть не мав злості на свого шефа і продовжував добросовісно виконувати практичні заняття, за які Іваницький безсоромно отримував гроші, «і навіть пізніше співпрацював з ним на суспільно-політичному полі» [97, с. 66].

Прохода вів заняття зі студентами з дендрології та анатомії дерева в кабінеті лісівництва, а після відходу професора Алоїса Нехлеби читав курси з охорони лісу, лісового законодавства і лісової досвідної справи. Приймав іспити з фітопатології [1, арк. 226, 226 зв.]. 1 жовтня 1928 року Проходу все ж затвердили на посаді асистента кафедри загального лісівництва, але час було підвищити його до посади лектора. Та старші «колеги» не поспішали. Борис Іваницький навіть запротестував. Єдиний професор Косюра був «за»…

1929 року Прохода написав підручник з охорони лісу від рослинних шкідників, а наступного року в «Записках Української господарської академії» вийшла його стаття «Визначення головніших лісових порід по анатомічній будові дерева» [117, арк. 227–228].

Вільний від науки час Василь віддавав Товариству колишніх українських старшин та Аграрному товариству – організаціям, які «мали завдання плекати моральні чесноти та сприяти українському духово-культурному розвиткові своїх членів». Був Прохода і редактором часопису «Село». Найбільше допомагали йому у видавничій справі Григорій Сіманців і Микола Богун, а також Кость Подоляк, Юрій Климач і Сава Білодуб [112, с. 9].

Часу для родини практично не залишалося.


Українське сокільство

У Подєбрадах Василь Прохода захопився ще й сокільською ідеєю. Сформулював її понад півстоліття тому доктор Мирослав Тирш. Разом з Індржіхом Фіґнером 1862 року він заснував у Празі перше руханкове товариство «Сокіл». Мирослав Тирш мріяв об'єднати активний елемент своєї нації, щоб організувати народну енергію під гаслом «Чужі права шануй, але своїх нікому не даруй». 1870 року він писав: «Лише там, де ядро життя здорове, ніхто зрадливо або з почуття страху не відступить, лише там може цілий нарід стояти як один і триматися як лицар, об непроломний панцир якого остаточно розтрощаться всі ворожі мечі. Лише здоровий нарід здібний до оборони. Зброя в кожній руці! Військове поготівля!.. Хто хоче оборонити свій нарід у час війни, той ще в час миру стоятиме насторожі проти всякого підступного розкладу здорового життя, той мусить огненним мечем темні сили й упирів розбивати й розпорошувати» [111А, с. 1, 3].

Мирослав Тирш став апостолом кількох поколіть чехів. 1932 року, коли відзначалося 70-ліття Чехословацької сокільської громади, його дітище нараховувало 663702 осіб.

Прохода зрозумів значення сокільства для національного виховання українців. Тим більше що традиції сокільства плекалися майже сорок років у Галичині. Перше українське руханкове товариство «Сокіл» було створене у Львові 11 лютого 1894 року. Очолив його Василь Нагірний. А розквіт організації припав на часи головування професора Івана Боберського. «Соколи» дали прегарних вояків для Українських січових стрільців та Галицької армії. 1915 року в австрійському таборі військовополонених Фрайштадті постали руханкові товариства «Січ». Їхні ідеологічні засади були цілком сокільські. Саме в цьому таборі товариство «Січ» виплекало прекрасні кадри Сірої дивізії.

6 вересня 1922 року Василь Прохода вступив до чехословацького «Сокола». Всього в той день зголосилося 30 українців. 1924 року їх вже було 100 осіб. Звісно, не всі виявили належну сокільську витривалість.

У грудні 1924-го українці створили при «Соколі» свою Тимчасову раду. Зав'язали контакти із «Соколом-батьком» у Львові, почали творити філії, зокрема у Пршібрамі, Брно та Празі. 7 лютого 1926 року відбулись установчі збори «Українського Сокола» в Подєбрадах. Найбільше для організації «соколів»-українців тоді зробив Михайло Єреміїв, доцент господарської академії. З чехів найбільше допоміг Йозеф Труглярж, вихователь Тиршової сокільської округи (жупи). Велику роль у залученні нових членів зіграли його лекції «Значення сокільства у визволенні нації», «Сокільство і народ», «Сокільство і військо», «Сокільство і держава» та інші. «Побратим Труглярж вивів українських соколів з вузько-спортового на ідейно-національний сокільський шлях», – стверджував Василь Прохода [111А, с. 9].

Ріст українських спортивних рядів викликав тривогу з боку москалів та поляків. Вони виступали проти участі українців у всесокільських здвигах, мовляв, ті є недержавною нацією. Обурювалися й малороси, які «осозналі сєбя рускімі». Та це тільки додавало завзяття українцям. 31 березня 1927 року у Празі було створено Союз українських сокільських організацій. Головою обрано Осипа Бойдуника, заступником – Олександру Сірополкову. Начальником став Йосип Шкеда, а секретарем – Богдан Нижанківський.

Та студенти закінчували високі школи і роз'їжджалися по світу, а нових членів не прибувало. Сокільське життя почало завмирати. Бойдуник пішов у відставку. У грудні прийшов новий голова – кубанець Йосип Шкеда. Та й він невдовзі виїхав до Буенос-Айреса, де створив «Український сокіл» (постали філії також у Кордобі та Ля-Фальді – разом налічувалося 81 особа, серед яких – п'ятеро жінок).

З українських сокільських товариств залишилася подєбрадська організація, але й тут виникли проблеми: 1928 року прийом студентів до господарської академії припинився. На початку 1930 року кількість українських «соколів» зменшилася до 18 осіб. У цей критичний період старостою «Українського сокола» в Подєбрадах обрали Василя Проходу. «Але не сокіл той, хто в скрутні моменти безпорадно опускає руки, – писав він. – Саме в такі моменти й потрібно виявляти максимум працездатності та витривалості, бо ж казав Тирш: «Чим менше нас, тим більше на кожного з нас припадає; чи сміє хтось з нас у такому разі ухилятись від своєї праці?» І та невеличка кількість українських соколів твердо рішила нести свій сокільський прапор, як несли його досі…» [111А, с. 16].

Діяльність Василя Проходи на чолі «Українського сокола» була успішною. Його вихованці не раз брали участь у заходах чехословацького сокільства і гордо несли над собою український сокільський прапор, викликаючи інтерес і повагу до нашого народу. Особливо емоційно вітали своїх «соколів» колишні вояки Української галицької армії у Пардубицях.

Метою організації було виховання фізично здорових і морально чистих українців. Хоч «Український сокіл» офіційно політичних завдань не проголошував, а все ж пропагував ідею незалежного існування українського народу – «як окремої слов'янської нації» [25, арк. 22 зв.].

Беручи участь у всесокільських здвигах під українським сокільським прапором, Прохода та його однодумці від імені українців уголос заявляли про «право бути рівноправними членами в родині слов'янських народів» [97, с. 68].

3 грудня 1930 року «Український сокіл» у Подєбрадах ухвалив протест проти польського терору. Під заявою підписалися й українські «соколи» з інших міст.

Пацифікації призвели до того, що з Галичини в ЧСР стало більше приїжджати молоді на навчання, відтак ряди українських «соколів» зростали.

Василь Прохода охоче віддався справі сокільства. Він вважав, що «нарід, котрий має духовну й фізичну силу, знає, чого хоче, і здобуде те, до чого змагає». Кубанець не раз повторював слова вихователя Йозефа Тругляржа: «Коли вірите в майбутнє й свободу свого народу, підготовляйте її» [111А, с. 20, 25].

26 грудня 1931 року в Подєбрадах відбувся з'їзд представників українських сокільських товариств з Аргентини, Великого Бечкерека, Ржевниці, Праги, Пардубиць, Ліберець та Брно. Було створено Союз українського сокільства за кордоном, обрано управу та голову – Василя Проходу. Під його орудою наша команда виступила 1932 року на всесокільському зібранні, присвяченому 100-літтю від дня народження Мирослава Тирша.

Про діяльність українського сокільства Василь Прохода написав статтю, яку опублікував львівський часопис «Діло», а пізніше – «Канадійський Фармер» у Вінніпезі. Видав Василь (літографічним способом) і свою брошуру про початок діяльності «Українського сокола».

Неперіодично виходив і часопис «Український сокіл», який видавали інженери Платон Цісар і Володимир Дараган, лікар Якубовський (відповідальний редактор), доктор Микола Масюкевич (фактичний редактор) та чех Франтішек Коргонь, у минулому член «Сокола-батька» у Львові.

Пізніше головою союзу обрали Платона Цісаря з Умані, а Проходу – заступником. 1937 року Василь знову очолив організацію, а після від'їзду Миколи Масюкевича ще й перебрав на себе редагування видання «Український сокіл».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю