Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 38 страниц)

Отаман Біденко

Якось до штабу Коростенської групи спеціальним потягом приїхав отаман Біденко. Виглядав він досить імпозантно: високого зросту, «широкий у плечах і грудях, огрядний, жилавий, незвичайної фізичної сили, направду як той казковий велетень Святогор або Добриня Микитич, – так оцінив Біденка підполковник Армії УНР Михайло Середа. – Темно-русява голова його ніби вросла в плечі; на рожевому обличчі – карі замислені очі під густими насупленими бровами, великий римський ніс і пишні довгі вуса» [120, с. 17].

Гість відрекомендувався довіреною особою Головного отамана. «Б'ючи на оригінальність, він попросив називати його не отаманом, але дідом Біденком», хоча йому тоді ще не виповнилося й 37 років [96, с. 291].

Очевидно, він справив солідне враження на Антона Пузицького, бо прийняв він гостя «як дійсного уповноваженого Головного отамана і докладно інформував про становище на фронті, про настрій у частинах групи, а головне, про необхідність належного постачання та просив, щоб головне постачання послало до Коростеня бодай пару вагонів харчових продуктів» [96, с. 291].

Біденко пообіцяв все залагодити і наступного разу привезти необхідні продукти, теплий одяг, набої тощо. Отамана зацікавила уніформа сірожупанників. Він захотів і собі таку мати. Пузицький наказав подарувати гостеві жупан – навіть із відзнаками.

Коли той від'їхав, полковник зв'язався з начальником штабу Північно-Західного фронту Армії УНР Всеволодом Агапієвим і розповів про зустріч із Біденком та його обіцянки.

– Хто він такий, цей Біденко? – запитав Пузицький.

«Агапієв відповів, що біля Головного Отамана крутиться багато всяких інформаторів, які спекулюють на його довір'ю та полагоджують при цьому свої особисті справи. До таких належить і Біденко, а тому сподіватись чогось від його обіцянок недоцільно» [96, с. 291].

Всеволод Агапієв мав рацію: Біденко про себе і свої потреби ніколи не забував. Тож у добу революції діяльно займався ґешефтом.

Хоча на початку революції Йосип Біденко все ж дещо зробив «і для громади». 1917 року він взяв участь в українізації частин російської армії, сформував український курінь силою 1000 багнетів і з далекого Сибіру привіз його до Харкова.

За порадою українського коменданта станції Харків прапорщик Біденко одразу прибув до Миколи Чеботаріва, голови української фракції Харківської ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. «Високий, досить гарний… (він) щиро перепрошував мене, що говорить московською мовою, – згадував Чеботарів, – бо, мовляв, не було де вчитися…» Наступного дня під час дефіляди вулицями Харкова під національним прапором курінь (1000 озброєних козаків, уквітчаних жовто-блакитними стрічками) «мав чудовий вигляд» і «дуже заімпонував населенню Харкова» [8, с. 67].

Потім Біденко як молодший офіцер повнив службу в 34-му корпусі Павла Скоропадського. Був головою Дивізійної ради. Короткий час очолював Фастівський фронт Армії УНР – тоді, коли з півдня на Київ йшла Євгенія Бош зі своїм військом.

Українською мовою заговорив Біденко досить швидко. Невдовзі став і членом Української партії соціалістів-самостійників, яка вимагала негайного проголошення незалежності України.

За гетьманату Йосип Біденко став членом українського клубу «Батьківщина». Вишукував і гуртував довкола себе незадоволених гетьманом старшин. У листопаді 1918 року Біденка призначили помічником секретаря Українського національного союзу, а з початком протигетьманського повстання він став вартовим отаманом штабу Директорії у Білій Церкві.

24 грудня Біденко особисто від Симона Петлюри одержав два посвідчення: в одному він іменувався отаманом для доручень при Головному штабі Республіканських військ, згідно з другим мав вирушити зі своїм загоном на Волинь, щоб встановити там владу Директорії. Воював проти червоних, зокрема біля Старокостянтинова. Розбив і відділ анархістки Потоцької, яка у Проскурівському повіті грабувала селян та палила панські маєтки. Може, тому, що вважав її своєю конкуренткою? Адже ворогом анархії він не був і сам любив «почистити» панські кишені…

Звісно, що всього цього ні Пузицький, ні Прохода не знали. За десять днів Йосип Біденко вдруге з'явився у стані Коростенської групи. І знову приїхав особистим потягом. Але вагони його були порожні – він не привіз нічого з того, що обіцяв. Цього разу поводження Біденка було не надто делікатне – переконавшись, що його прийняли тут за велике цабе, він увійшов у роль і повчально «переказав незадоволення Головного отамана», мовляв, дуже погано, що революційні полки імені Володимира Винниченка і Народного визволення та Чорний курінь смерті «упосліджені» Пузицьким.

Після цього Біденко сказав, що обіцяних продуктів не привіз, «але може привезти», якщо полковник дасть йому «тютюну, бодай сотню пудів, та 500 літрів спирту», а він це виміняє на необхідні харчі. Почувши таке, Пузицький «аж зблід від обурення» [96, с. 291, 292]. Намагаючись не зірватися на крик, він сказав крижаним тоном:

– Хоч ви й уповноважений Головного отамана, але таких рятівників України я вже знаю. Негайно забирайтеся звідси, щоб я вас більше не бачив!

«Біденко швидко зорієнтувався, що тут жартувати не будуть, відразу від'їхав і більше не з'являвся» [96, с. 292].

Яка його подальша доля?

14 лютого 1919 року Йосип Біденко отримав телеграфічне розпорядження члена Директорії Панаса Андрієвського про призначення його особливим комендантом Старокостянтинівського, Ізяславського та Острозького повітів. «Наділений високими повноваженнями, (Біденко) діяв на свій розсуд, мало рахуючись з іншими військовими та цивільними представниками української влади, займався реквізиціями коштів і цукру, іншими на-дужиттями», – ось як писали дослідники його «самобутньої творчості» [8, с. 252]. Своєрідно опікувався Біденко й українізацією Волині та Полісся. Так, козаки Біденка спалили бібліотеку Ізяславсько-Городищенського жіночого монастиря на тій лише підставі, що книги були написані російською мовою [120, с. 18]. Такі вчинки він вважав доброю справою…

Очевидно, саме тоді Біденко й оголосив себе командувачем повстанських сил на Волині… Тож, коли начальник штабу Північного фронту Всеволод Агапієв запропонував йому з'єднати свій відділ із наливайківцями, щоб спільно боронити підступи до Рівного, волинський отаман відповів, що «має свої завдання і ніяким штабам не підлягає» [120, с. 18]. З цієї причини не послухав Біденко й начальника штабу Дієвої армії УНР Андрія Мельника, коли той наказав розташувати біденківський відділ на правій ділянці від Ізяслава. Це, напевно, й послужило причиною арешту отамана. Наприкінці лютого 1919 року його затримали за наказом 1-го помічника начальника Генерального штабу Василя Тютюнника. Під час обшуку у Біденка, крім іншого, вилучено 164 особисті банківські рахунки на суму понад 200 тисяч карбованців [8, с. 252].

Про багатства Йосипа Біденка злиденна армія давно знала. Ходила навіть така армійська приказка: «Має грошей, як Біденко цукру». До речі, реквізиція у небідного отамана цінностей також була однією з причин арешту, адже до свого будинку-фортеці в Ізяславі він нікого не підпускав і добром своїм з власної волі ділитися не збирався…

Багато хто з членів уряду вимагав негайного розстрілу Біденка, однак все ж вирішено було віддати його до військово-польового суду. Отамана перевезли в Кам'янець-Подільську в'язницю. Під час слідства агент Політичного департаменту МВС УНР дав таку довідку: «Біденко – людина невдовольняюча відповідними здатностями – як адміністративними, так і організаційними, через що таке безладдя в його частині і підлеглому районі» [8, с. 252].

Врятували отамана денікінці: вони несподівано підійшли під Кам'янець, інституції УНР терміново евакуювалися, а міністр внутрішніх справ Ісак Мазепа звільнив в'язнів-отаманів. Цього йому довго не міг вибачити начальник контррозвідки Микола Чеботарів, який мріяв постріляти заарештованих отаманів. У тому числі і Йосипа Біденка, який справив на нього таке добре враження 1917 року в Харкові…

Шанувальник Винниченка

2 лютого більшовики почали наступ на Ігнатпіль, від якого Антін Пузицький уже відвів головні сили. Попри те що станцію стерегли лише сотня сірожупанників та чота Окремої запорозької сотні, ворог зазнав поважних втрат – наші розвідники мали кулемети, та й бронепотяги Коростенської групи активно допомагали вогнем. Все ж долю станції було вирішено ще до початку бою. А от стратегічний залізничний вузол Коростень треба було втримати будь-що.

Опівночі Пузицького до телефонного апарата викликав командир полку ім. Володимира Винниченка Гришко. Розпочав Гришко з вимоги «доповісти» йому про ситуацію на фронті. Командир Коростенської групи швидко спинив нахабу, що відпочив у тилу на станції Сарни, і наказав негайно прибути в його розпорядження…

Удосвіта 3 лютого ворожа артилерія обстріляла с. Васьковичі та його околиці. Наші батареї не відповідали. Замаскувавшись неподалік Михайлівки і Межирічки, вони терпляче чекали, коли з лісу виповзуть ворожі лави.

Нарешті. Ось вони. Нехай ще трохи підійдуть, щоб можна було прямою наводкою їх, сучих синів…

Коли москалі зблизилися до 500 кроків, гармаші відкрили вбивчий вогонь. Вчасно озвались і бронепотяги Коростенської групи. Більшовики, заметушивсь, кинулися тікати до залізниці – і потрапили під фланговий вогонь сотень, що зайняли позицію біля Дідковичів. А українська артилерія спішила розстріляти ворога, поки той не добіг до лісу…

Поранені москалі розповіли, що на коростенському напрямку наступають три піхотні полки. Підтримують їх два броньовані потяги та 12 гармат. Один курінь матросів обходить правове крило сірожупанників.

Василь Прохода одразу вислав кінну розвідку. Вже по обіді запорожці доповіли, що села В'язівка і Жарів зайняті матросами, які «гуляють». Ой і шкодував Пузицький, що немає в резерві зайвої сотні, щоб послати її вирізати грабіжників. Та все одно намір червоного командування захопити Коростень провалився…

Надвечір до Коростеня у «теплушках» прибув курінь (близько 200 вояків) полку імені Володимира Винниченка. Сам же Гришко їхав у розкішному потязі із салон-вагонів і вагонів першого класу. Його охороняла почесна варта.

Гришка запросили до штабу. Прийшов він з великим запізненням.

– Де тут полковник? – нешанобливо кинув з порога.

З правилами військової етики, як видно, Гришко був незнайомий. Нехтування субординацією виявив він і в розмові з Пузицьким.

Коли командир групи запитав про склад куреня, Гришко пихато відповів:

– Спочатку ви мені доложіть, що у вас робиться, а потім я вже буду знати, що мені робити…

«Це був один із бандитів, – підсумував Пузицький, – який добре враховує кожну хвилю, щоб йому не довелося загубити свою голову» [113, с. 94].

Проти ночі 5 лютого прибув ще один курінь Гришка. З великими труднощами, погрожуючи карою, Василь Прохода випер один з них на позицію.

Того ж дня стало відомо, що Директорія і корпус Січових стрільців залишили Київ, підступи до якого якраз і охороняла Коростенська група. «Це зробило надзвичайно тяжке вражіння на вояцтво», – свідчив Пузицький [113, с. 94].

6 лютого у штабі групи з'явився «старий дідок» Авдієнко, ще один представник Головного отамана. Емісар мав намір проінформувати командування групи про військово-політичну ситуацію. Але в цей час палав бій і було не до нього. Ось тут Авдієнкові під руку і підвернувся отаман Гришко, який на передову не поспішав. Чи вони мали якісь давні порахунки, чи Гришко встиг зневажити і представника Петлюри, але «дідок» побив командира полку, а потім ще й телеграфом вимагав від військового міністра «покарати Гришка на горло». Нарешті «дідок» від'їхав, взявши посвідку від начальника штабу Василя Проходи, що впродовж дня він, Авдієнко, «підбадьорював військо своїми промовами» [113, с. 94].

Очевидно, це був Михайло Овер'янович Авдієнко, член Центральної Ради, член Малої Ради, людина, за оцінкою Миколи Ґалаґана, експансивна, яка метеором літала всюди. Але ж Авдієнко був 1892 року народження. Чого ж тоді його називати «старим дідком»?

Компуз вибачається

Поведінка командира полку імені Володимира Винниченка погано впливала на військо. «Був цей Гришко несимпатичною людиною і крутієм», – так оцінював його начштабу Коростенської групи Василь Прохода [96, с. 293].

А в підпорядкуванні цього винниченківського махляра було півтори тисячі вояків, більше, ніж у двох полках сірожупанників. Та витягти винниченківців на позицію було вкрай важко. На передовій сповняли обов'язок перед Батьківщиною інші.

Оскільки Гришко скрізь представлявся довіреною особою Винниченка, Пузицький мусив бути обережним, бо на нього і так зусібіч летіли скарги, часом і відверта брехня. Насамперед жалілися командири, яких він намагався привести до тями.

Тож Пузицький, чоловік рішучий і неделікатний, у розмовах із Гришком часом стримувався, намагався переконати, а то й умовити. Але той ніяк не бажав змінювати на позиціях Сірі полки, які продовжували стоїчно виконувати обов'язки, не маючи змоги ні помитися, ні попрати речі. Гришко весь час знаходив нові й нові причини, щоб не виконати розпорядження командира групи.

Свідком однієї такої суперечки у задній кімнатці телеграфу став і Василь Прохода. Він стояв біля грубки і несхвально поглядав то на Гришка, то на свого командира, що понижував себе перед «довіреною особою Винниченка».

Пузицький зауважив цей погляд. Напевно, йому стало неприємно, що Василь побачив його в ролі прохача.

– А ви чого стоїте, як хер на іменинах?! – вигукнув роздратовано Компуз.

– Ліпше бути на іменинах, пане полковнику, ніж сидіти на поминках з таким крутихвостом, – відповів Василь і, розвернувшись, вийшов.

У своєму вагоні випив чарчину спирту і ліг спати. Мовляв, нехай Компуз сам пише оперативні накази та полагоджує справи штабу.

Наступного дня Василь написав рапорт, що через хворобу не може виконувати обов'язки (він і справді був виснажений). Попрохавши Костя Курила передати рапорт полковнику, ліг спати.

Зрозумівши, що образив начальника штабу, Пузицький прийшов до Проходи у вагон. Сталося неймовірне – Компуз вибачився.

– Знайшли на кому злість зганяти, – миролюбно відповів Василь. – Та тому Гришкові треба «двадцять п'ять» всипати й вигнати, а ви панькаєтесь із ним як із писаною торбою. Все одно з нього ніякої користі не буде. Його треба відпустити «на відпочинок», як він того хоче. Хай їде зі своїми ешелонами на всі чотири вітри, хоч до самого Винниченка, а не деморалізує інших.

– Погоджуюся з вами… А тепер вставайте, прошу! Йдіть до штабу.

І Василь повернувся до праці.

Січові стрільці

7 лютого ворог несподівано атакував українські позиції по всьому фронту. Відповідь наших батарей і кулеметів була страшна. Але червоні вперто просувалися вперед. Долю цього протистояння вирішив удар у фланги і тил більшовикам. Коростенська група могла святкувати перемогу. Але, попри поразку москалів, було не до свята – республіканські війська втратили броньований потяг, кільканадцять старшин і козаків, окрім того, постраждало близько 30 осіб. Тяжке поранення отримав і командир бронепотяга.

Патруль між Васьковичами та Коростенем вночі затримав трьох залізничників, які руйнували колію. Шкідників без зайвих сентиментів прилюдно повісили. «Робітники Коростенського залізничного вузла хоч і сиділи «тихо», але потребували пильного над ними догляду», – підсумував події того дня Антін Пузицький [113, с. 95]. Тільки успіхи петлюрівців змушували більшовицьких галабурдників не висовуватися. Якби в Коростенській групі почалось безладдя, прихильники «рабочє-крестьянской власті» одразу показали б свої зуби і кігті…

Майже три тижні запеклих боїв на лютому морозі до решти вичерпали сили сірожупанників. Вони мали моральне право на короткий відпочинок.

Ситуацію ускладнювало і те, що ні Оскілко, ні Петлюра не вислали «жодного хунта провіянту для людей й оброку для коней» [113, с. 95]. Не давали і коштів. Командування залишило групу напризволяще. А Овруцький повітовий комісар виявив себе з найкращого боку. Завдяки йому коні й люди не голодували.

Та сили вичерпувалися. Потрібен був відпочинок. Але щоденні прохання і вимоги Пузицького ні до чого не приводили.

Матеріальна частина полку (кулемети, рушниці, гармати) «була в надзвичайно лихому стані». Начальник артилерії Північного фронту Анатолій Дворенко-Дворкін ніякої допомоги не давав. Він був «самим непорозумінням». «Це була пародія не тільки на начальника артилерії, але й на старшину взагалі», – казав Пузицький [113, с. 95]. Ось такі люди траплялись в українському війську на керівних посадах! Отаманія в армії була «страшним і ганебним мементо» [113, с. 91].

12 лютого до Коростеня-Житомирського нарешті прибула зміна – група військ Січових стрільців у складі шести полків піхоти, значної кількості гармат і кулеметів під командою полковника Романа Сушка та начальника штабу Ударної групи СС підполковника Бориса Сулківського.

Перед обідом Василь Прохода отримав повідомлення зі штабу Січових стрільців, щоб «тим часом командуючий» Коростенською групою зголосився до них. Прохода доповів про це полковнику Пузицькому. Той страшенно обурився таким «наказом».

– Знову якийсь отаман з'явився на мою голову! Замість того щоб самому з'явитись на передову і на місці зорієнтуватись, він відриває мене від безпосереднього керування обороною! Подивимося, що то за птах…

Хоч і розсердився Пузицький, все ж поїхав з Проходою на Коростень-Житомирський.

Навпроти двірця стояв салон-вагон і кілька вагонів першого класу (Пузицький у спогадах назвав цей поїзд «царським»). Потяг охороняла подвійна варта, а поруч ще й стояла «почесна варта». Все це не сподобалося Пузицькому. А тут ще й черговий біля штабного вагона не хотів пускати.

– Ти кого тут охороняєш?! Штаб?! – гиркнув Пузицький. – Я – командуючий Коростенською групою.

Стрілець відступив.

У вагоні стояли канцелярські столи, на них важно розмістилися друкарські машинки, телефонний і телеграфний апарати. Лежала й велика карта України. Вартовий старшина здивувався несподіваному візиту, але згідно з етикетом представився незнайомим старшинам. Назвався і Пузицький.

– Де ваше начальство?! – різко запитав він.

– Коменданта Осадного корпусу Коновальця немає, а полковник Сушко з начальником штабу обідають. Прошу сідати й почекати. Я доповім про вас.

Довелось чекати півгодини. Пузицький нервувався:

– Скажи, будь ласка, – отаман! Полковник! І хто їм такі ранги дав?!

Нарешті із сусіднього вагона з'явився Роман Сушко. Представився, не подаючи руки. Замість запросити до столу безапеляційно заявив:

– Віднині оборону Коростенського вузла залізниць перебирає Осадний корпус Січових стрільців. Всі частини, що тут знаходяться, мають підлягати розказам коменданта корпусу, евентуально мені як його заступникові. Прошу зробити докладний звіт про ситуацію на фронті.

Пузицький з обуренням зупинив його.

– Прошу вас, пане Сушко, почекати ще з наказами. Поки що я тут командуючий групою військ і підлягаю наказам отамана Оскілка. Про те, щоб комусь іншому підлягати, я мав би дістати наказ від пана Головного отамана, а не від вас. Ви для цього ще молодий та зелений. Якщо вам доручено перебрати оборону Коростеня, то прошу протягом шести годин надіслати зміну Сірим полкам, з якими я сьогодні відбуду в розпорядження командуючого Північно-Західним фронтом. У командування Коростенською групою вступите з моїм від'їздом – якщо маєте на те наказ Головної команди.

«Вся самовпевненість і бундючність дуже добре одягненого в мундир австрійського зразка молодого вождя одразу зникла», – зауважив Василь Прохода [96, с. 304].

– Пане полковнику, – вже зовсім іншим тоном заговорив Сушко. – Почекайте хоч пару днів. Дайте мені зорієнтуватись в обставинах. Мої стрільці потребують ще відпочинку.

– Ви вже тут стоїте добу і не потурбувались особисто прибути на передову позицію, щоб мати уявлення про те, чим хочете зі свого салон-вагона керувати. А вашим стрільцям відпочивати немає чого, бо тиждень тому ви здали Київ большевикам без бою… За шість годин ешелони сірожупанників від'їдуть.

На тому і розсталися. Полковник Пузицький негайно повідомив Володимира Оскілка, що група Січових стрільців «небоєздатна», а її начальники, мабуть, переоцінили свої сили, сподіваючись утримати Коростень «отим своїм військом» [113, с. 96]. Але це була вже проблема Романа Сушка і Євгена Коновальця…

Уночі 15 лютого Сірі полки від'їхали до Житомира і Бердичева. Винниченківці подалися до Рівного. Коростенська група Армії УНР перестала існувати. А колишнього її начальника штабу Василя Проходу наказом головнокомандувача Північно-Західного фронту (від 17 лютого) підвищено до рангу сотника.