Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 38 страниц)

Друга світова

У травні 1942 року фірма «Йоганес Ган» вислала «бауфюрера» Проходу до Совєтського Союзу. Для праці на сході її мобілізувала «Організаціон Тодт» – німецька військова компанія будівельних робіт. Трьом фірмам, які об'єднались у товариство «Ноймюнстер» (серед них і «Йоганес Ган»), виділили ділянку шосейної дороги Нарва – Ленінград довжиною близько 40 км.

Оскільки керівництво було задоволене інженером Проходою, у нього суттєво зріс заробіток. Тепер він отримував 400 марок на місяць, тобто 4000 крон – більше, як свого часу професори УГА. Нарешті Василь міг розплатитися з Хліборобським банком у Подєбрадах. Віддав позику і Берджі Ямборовій.

Річне проживання з дружиною в Ітцего стосунків не скріпило. Марія, замість того щоб підтримати чоловіка, який тяжко працював, безупинно дорікала йому. «Коли я приїздив додому, починались безконечні скарги моєї дружини на все і вся та на мою недбалість про власну родину» [97, с. 169]. Конфліктувала Марія і з господинею – на одній кухні дві хазяйки рідко коли вживаються.

Та знову настав час розлуки. Напередодні від'їзду на схід Василь ще встиг перевезти дружину і Романа до Познані, де була чимала українська колонія (до 300 душ). Їм виділило кімнату подружжя Білинських – Наталі і Петра, голови УНО в Познані. А Проході визначили місце роботи в районі Нарви – від села Фінські та Російські Анташі до Красного Села під Ленінградом. Це була прифронтова зона.

Уже в Гатчині, куди бригада керівників приїхала потягом, у Василя почалися страшні болі у шлунку. В Анташах стало ще гірше. Хворого відвезли до шпиталю в Нарві. Там у нього виявили виразку шлунка і направили на лікування в Ригу. Після шести тижнів терапії пацієнту надали двотижневу відпустку, і він зміг з'їздити до родини у Познань.

Повернувшись в Анташі, Василь взявся будувати дорогу до лінії фронту. Робітникам – місцевим жителям – німці платили за роботу 10–12 пфенінгів за годину (1,2 рубл.). Давали й продовольчий пайок, вартість якого вираховувалася із заробітної плати. Інженер Прохода намагався полегшити умови життя совєтських громадян, які працювали «в окупаційному прифронтовому режимі». «Роботи контролювала більш-менш людяна адміністрація без кровожерливого запільного елементу» [25, арк. 137, 138].

Василь до робітників ставився по-людяному, як міг допомагав їм. Знайшлися німці, яким ставлення Проходи до «упосліджених росіян» не сподобалось, тож, коли він провів дорогу до Копор'є, його відправили на небезпечний відтинок до Красного Села. Проході підлягало три бригади загальною чисельністю близько 400 осіб. І на новому місці він дбайливо ставився до російських робітників.

Після тритижневої відпустки на початку 1943 року Василя призначили старшим керівником будівельних робіт групи № 127 управління Росія-Північ. Обов'язки Василь виконував сумлінно. Та дехто з колег-арійців почав скаржитися на нього начальству, мовляв, він «дурних росіян, які не заслуговують на людське поводження», зрівнює з німцями [97, с. 202, 203].

Врешті шеф висловив невдоволення. Прохода відповів, що, поки він є керівником будівництва, вимагатиме добросовісного виконання обов'язків у всіх, «навіть» у німців, бо «мусимо не лише гроші заробити, але й війну виграти» [97, с. 203].

Врешті Василя перевели на роботу в Крести біля Пскова, призначивши помічником будівельного керівника («обербауляйтера»). Керівник фірми «Залізничне, дорожнє і підземне будівництво» Йоганес Ган виписав йому тимчасове посвідчення. В ньому зазначалося, що Василь Прохода «народився в Павлівці (Кубань, Україна), працював на фірмі «Йоганес Ган» з 13 травня 1939 р., будував на військовій верфі у Кілі, а від 11 травня 1942 р. працював у «Діловому співробітництві Ноймюнстер» (в інших документах – «Нейсмюнстер». – Ред.), де тимчасово керував будівельним майданчиком «Ділового співробітництва». «На закінчення можу сказати, – писав Йоганес Ган, – що пан Прохода виріс на дорученнях, які йому давали, і володіє хорошими технічними знаннями. Особисті його якості особливо приємні, так що він завжди був для мене найприємнішим співпрацівником» [25, арк. 171].

У Крестах біля Пскова Василь будував залізобетонні та звичайні бункери. І тут виявив себе добросовісним працівником. Для дітей, що тинялись табором, організував школу. Вчителька Ніна Георгіївна якось зізналася, що росіяни-робітники вважають його «своєю людиною» і він може не боятися партизанів, які діяли в навколишніх лісах. Василь справді сміливо ходив до лісу без охорони, інспектуючи будівництво бункерів. Німці ж без супроводу військових до лісу йти не наважувалися.

Коли помер шеф «Робітничого товариства Ноймюнстер», його місце посів Йоганес Ган. Він чи не одразу подав прохання, щоб Василя Проходу відрядили назад до його фірми. Василь повернувся, коли та була вже в Естонії, в районі Кохтла-Ярве біля Фінської затоки. Зустріли його радісно.

«Я повернувся до фірми в недобрий час, – згадував Василь Прохода. – За мене вхопились як дідько за грішну душу. Від мене вимагали виявити всю свою енергію, щоб 20-кілометровий відтинок дороги, що був доручений фірмі, був у проїзному стані і не було затримки для руху машин. Робітників бракувало. Естонці при кожній нагоді утримувались від праці і при можливості розбігались. Навіть німецькі бригадири не витримували такого напруження й байдуже дивилися на катастрофічне становище. У мене не було жодного бажання рятувати становище, але я мусив постійно бути на дорозі та повсякчасно відгризатися від командирів військових частин, щоб не викликати обвинувачення в саботажі й розстріл» [97, с. 212].

Постійні перевантаження і переохолодження спровокували загострення виразкової хвороби, і Василь потрапив до німецького шпиталю у Раквере. Звідти його перевезли до Таллінна, а за тиждень він вже був у Валзі, на кордоні Естонії і Латвії. Попри місяць лікування, стан його не покращився, тож разом з іншими тяжкохворими Василя перевезли до Гусєва у Східній Пруссії. Та лише у познанському шпиталі, біля родини, він відчув себе краще.

Після лікування німці знову дали Василеві двотижневу відпустку. А тоді, зважаючи на особисте прохання, Йоганес Ган погодився звільнити свого працівника.

Сталося це 29 серпня 1944 року. В характеристиці на нього Ган зазначав: «Ми знали його як здібного, передбачливого і старанного пана. Завдяки своєму відвертому характеру він незабаром завоював до себе довіру керівництва підприємства, своїх колег і своєї свити. Доручену йому роботу виконував так, що ми були задоволені… Ми без бажання дивилися на його відставку» [25, арк. 174].

Дозвіл на звільнення Прохода мав отримати ще й у Берліні, у Центральному управлінні Організації доктора Тодта. Але тут заявили, що про це не може бути й мови. І Проходу у вересні 1944 року відправили в Австрію на будівництво алюмінієвого заводу біля Петржалки, що неподалік Братислави. Але завод не будували, бо концерн, який фінансував роботи, побоювався ворожої авіації. Тож і Василь, як і інші, тільки вдавав, що будує.

Хоч платню він діставав добру, радіти не доводилося: росіяни вже зайняли Румунію, Болгарію, частину Угорщини та Словаччини. Розуміючи, що для Третього Рейху ось-ось настануть драматичні завершальні акорди, Василь Прохода прагнув об'єднатися з родиною, щоб разом пережити лихоліття. Тому він так поставив справу, щоб керівництво заводу не відчувало у ньому потреби. Пропрацювавши лише місяць і отримавши потрібні папери, через Відень, Чеські Будейовіце, повз свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою та Прагу прибув до Берліна.

Цього разу Організація доктора Тодта не затримувала Проходу, направивши, як він того і хотів, у розпорядження «уряду праці» в Познані. Невдовзі Василь опинився в родинному колі. Але дружина знову зустріла його скаргами – вона була невдоволена, що він кинув роботу, де добре платили.

Два з половиною місяці Прохода шукав можливості заробити. Врешті у грудні 1944 року влаштувався на німецькій фірмі «Скрайнер». Колись це була польська будівельна фірма «Тваржинські і спілка». Тепер її націоналізувала німецька держава. Фірма відрядила Проходу керувати будівництвом оборонної лінії у районі Влоцлавека на старий (1914 року) кордон Познанщини. Тут треба було терміново зробити 70 залізобетонних бункерів.

Робітники-поляки зустріли нового керівника з насторогою, але, пізнавши ближче, поставилися до Проходи «з повним довір'ям і пошаною» [97, с. 221]. Вони тільки вдавали, що робили залізобетон. Насправді то був «льодобетон» – бо до бетонного розчину поляки додавали не гарячу, а холодну воду. Майстер-поляк прямо говорив Проході:

– Якщо німцям доведеться сидіти в цих бункерах, то залізо їх придушить, а бетон прикриє… Не бійтесь, пане інженере! Німцям приходить кінець.

– Поки прийде кінець, вони зможуть показати зуби. Будьте обережні!

– Не турбуйтесь! Серед нас немає зрадників…

«Якби Совєтські війська не зайняли Познанщини, мені був би розстріл», – зізнавався Василь. Німці справді не раз «нагадували» Проході про концентраційний табір і навіть про смертну кару, бо він захищав польських робітників і майстрів, які саботували роботу [25, арк. 135 зв.].

Напередодні католицького Різдва у грудні 1944 року Василь отримав триденну відпустку. В родинному колі відзначив своє 55-ліття. Це була остання зустріч із сином перед безмежно довгою розлукою. А п'ятнадцятилітній Роман за святковою вечерею коверзував.

– Романку! – засмучено мовив Василь Прохода. – Не псуй мені остаточно настрою. Може статись, що одного дня мене не стане, тоді пізнаєш, як бути без батька…

Совєтські війська наближалися швидко. 17 січня 1945 року вони взяли Варшаву, а 19-го – Лодзь і Краків. 20 січня інспектор Організації доктора Тодта наказав Василеві зібрати робітників, завантажити на дві реквізовані підводи інструменти і з персоналом інших фірм рушати на північний захід. Німці попередили, що всіх, хто ухилятиметься від евакуації, розстріляє СС.

Наступного дня інспектор несподівано наказав Проході повернутися і знищити міст, а тоді наздоганяти валку, що рухатиметься на Бидгощ – Штеттін.

«Останнього наказу німців» кубанець не виконав. Почекавши, коли німецька колона зникла за обрієм, Василь пішов з поляками на південь до Познані [25, арк. 138 зв.]. Він весь час думав про сина і дружину: де вони, що з ними, чи вирвалися на захід, чи чекають на нього?

Марії і Романа в Познані вже не було: за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт вони разом з останньою валкою втікачів відійшли вночі, у снігову завірюху. Якби ж Василь знав, то не шукав би дороги до Познані, а попрямував би на захід.

Післяобідньої пори, вже за Гнездом, неподалік Познані, групу втікачів, у якій перебував Василь, наздогнав якийсь більшовицький відділ. Один із солдатів у ватяному бушлаті запитав у майстра-поляка, котра година. Той вийняв годинника, щоб подивитися, але солдат уже простягнув руку:

– Дай сюда, я сам пасматрю…

Годинник зник у московській кишені. Та Василь Прохода не змовчав.

– Ви, таваріщ сєржант, должни знать о пріказє, запрєщающєм обіжать поляков.

– А ти кто такой? – з викликом відповів москаль.

– Ето вас нє касаєтса. Я імєю здєсь заданіє.

Напевно, «визволитель» подумав, що Прохода – якийсь особіст, і, щоб не втрапити в халепу, віддав годинника та зник.

Ніч 26 січня група провела в якомусь розбитому маєтку. Спали, зарившись у снопи сіна. Вранці оглянули приміщення. «У вітальні вікна були розбиті і занавіски з них зірвані… Піаніно розбите. З шафи були викинені на підлогу книжки, статуетки й кришталеві речі розбиті. Образи на стінах понівечені. В їдальні на підлозі була велика пляма крови, лямпа над столом розбита. На столі були тарелі з рештками їжі, порожні й розбиті пляшки та чарки, а посередині столу купа людського калу» [97, с. 234, 235].

– Бачите, хлопці, яку культуру несуть нам визволителі-большевики, – зауважив старший майстер-поляк…

Увечері 28 січня Василь блукав вулицями містечка Скваржинець, що за 7 км від Познані. Він шукав собі пристанку на ніч. Добре одягнений чоловік у більшовиків завжди викликав підозру, тож невдовзі до нього підійшов сержант совєтської армії і запитав, чого він тут тиняється. Москаль підозріло глянув на Василя.

– Старий кантррєволюционєр? Давай! Пашлі.

Як виявилося, сержант не збирався вести затриманого до комендатури. Він мав намір за містом розстріляти бранця та забрати його речі. Інженер Прохода справді виявився непоганою «здобиччю» – був одягнений у хромові чоботи, хутряне напівпальто з каракулевим коміром, лайкові теплі рукавиці, мав шкіряний портфель, чемодан і наплечник.

Москаль, напевно, вже уявляв, як за п'ять-десять хвилин розбагатіє. Не витримавши, він запитав:

– А што у тєбя в рюкзакє і чємаданє?..

Врятував Василя старший сержант, якого випадково здибали дорогою. Він швидко все збагнув і відпустив бранця. І все ж недоля не минула кубанця – його здали до совєтської комендатури поляки, до яких він виявив досить доброзичливості.

Сталося це 29 січня 1945 року.

Допити

Під час обшуку у Проходи вилучили шлюбну золоту обручку, наручний годинник, автоматичне золоте перо «Паркер», окуляри із золотою оправою, портфель, бритвений набір, портсигар, запальничку, люльку, тютюн, портмоне з фотографіями Марусі та Романа і кишеньковий складаний ніж.

Перший допит провів старший віком підполковник. Поводив він себе врівноважено, не тиснув, провокацій не чинив. Тож Василь промовчав, що він був старшиною Армії УНР. На прощання підполковник сказав, що Прохода затриманий, але не арештований. Його доля вирішуватиметься.

Опівночі кубанця знову викликали на допит. На цей раз його зустрів оперуповноважений 2-го відділу контррозвідки СМЕРШ 8-ї гвардійської армії старший лейтенант Шведов (у спогадах Василь Прохода помилково називає його капітаном. – Ред.). «Був то типовий жид інтелігентного вигляду» [97, с. 243]. Колючим поглядом він намагався пронизати затриманого, довідатися про всі його таємниці.

– Я прачітал ваше сознаніє. Ви нє сказалі ґлавново – что билі в петлюровской арміі.

– А откуда ви ето знаєтє?

– Нє ставіть мнє вапросов! Атвєчять будєтє толька ви! Ви тєпєрь в настоящєм ЧК, катороє знаєт всьо!

– Єслі ви всьо знаєтє, то што тоґда от мєня хатітє? – резонно запитав Василь. – Ілі отпустітє мєня, ілі растрєляйтє…

– І растрєляю! – аж підскочив оперуповноважений.

– Так стрєляй же! Сразу растрєляй!

Прохода з ненавистю дивився прямо в очі кату. Той з таким же почуттям цілив у зіниці своєї здобичі… Раптом повний люті погляд змінився на лагідний. Смершівець звернувся до затриманого майже як до друга:

– Да чєво ви нєрвнічаєтє? Садітєсь, успокойтєсь. Давайтє закурім. – І протягнув коробку «Казбека».

Далі розмова була вже «дружньою». Напускаючи туман доброзичливості, підступний ворог випитав усе що хотів. А Прохода… сприяв йому, бо був нездатний на хитрощі та крутійство.

Тієї ночі, 30 січня 1945 року, Василь Прохода визнав, що пішов до української армії добровольцем (перше звання – хорунжий 1-ї Козацької стрілецької дивізії). Сказав, що «в частинах цієї дивізії бився проти Червоної армії до лютого 1919 року, а потім брав участь у боротьбі проти поляків» [25, арк. 11 зв.].

Слідчий то слухав, то вивчав вилучені під час затримання документи Проходи, серед них – характеристики за підписом власників будівельних фірм. Ці атестації засвідчували, що Василь був «винятково добросовісним і чесним» працівником. І у чекіста виникло каверзне питання: «Чєм аб'ясняєтє ваше такоє атнашеніє к абароннай работє на нємєцко-фашистскіх захватчікаф?» Василь відповів, що не хотів бути покараний, тому до роботи поставився добросовісно [25, арк. 23 зв.].

2 лютого було ухвалено рішення про арешт кубанця – як «активного учасника створеної німцями антирадянської українсько-націоналістичної організації «УНО». Ось уривок з постанови про арешт: «З 1922 р. і до останнього часу (В. Прохода) перебував у білоеміграції в Чехословаччині, де стояв в білоемігрантських товариствах «Сокіл», «Бувших воїнів Армії «УНР», що проживають у Чехословаччині». Так Василь став… «білоемігрантом» [25, арк. 2, 3].

Потяглися сірі і безрадісні дні неволі. Але в'язень думав не стільки про свою сумну долю, як про родину: чи жива вона, чи є що їсти? Турбота про сина і дружину відвертала думки від особистого нещастя.

Проходу перевели в «камеру предварительного заключения» (КПЗ). Під час нічних допитів «с прістрастієм» кати намагалися позбавити людину індивідуальних ознак. «Із суб'єкта власної волі її намагались перетворити в об'єкт чужої волі… – розповідав кубанець. – Приміщення «капезе» було півтемне, переповнене так, що часом не було місця сісти на долівці, чистого повітря бракувало. Яка-небудь розмова заборонялась. Мала бути цілковита тиша. У віконце в зачинених дверях, т. зв. «волчок», постійно заглядав вартовий… При перевірках часто робився обшук, при якому іноді роздягали до голого, перемацуючи кожну складочку в одязі. Час перебування в «капезе» був найбільш тяжким, тому кожний намагався задовольнити бажання слідчого, щоб скорше бути переведеним до в'язниці, де порівняно було ліпше» [97, с. 250, 251].

У Василя вже був новий слідчий – капітан Мордвінов. Поводив себе досить коректно. Йому Прохода безхитрісно розповів про своє життя, з Кубані починаючи. Розказав про службу в російській армії, про її насильства в Галичині, про табори в Австро-Угорщині, службу в Сірій дивізії, навчання в господарській академії. 12 лютого розповів про виступ 1927 року в Подєбрадах представників націоналістичного руху Петра Кожевникова, Віктора Андрієвського та Володимира Мартинця, які переконували активізувати боротьбу за створення Самостійної України, критикували за пасивність і бездіяльність уряд УНР та гетьманців, доводили, що завдяки лише культурно-освітнім заходам побудувати Самостійну Україну не вдасться. Промовці закликали слухачів академії активно готуватися до «збройної боротьби проти Совєтського Союзу за створення Самостійної України». Вони різко критикували й демократію – як неприйнятну для поневоленого народу систему. Своєї мети, розповідав Прохода, емісари досягли: в Подєбрадах постала Легія українських націоналістів [25, арк. 24, 24 зв., 31]. Очолив її Микола Сціборський. До організації увійшло близько 30 студентів академії. Невдовзі, у січні 1928 року, ЛУН заснувала журнал «Розбудова нації», видавцем якого став Микола Сціборський, а головним редактором – Володимир Мартинець, член Начальної команди УВО.

Члени УВО, що жили в Чехословаччині, були причетні до терористичних актів у Польщі, зокрема і замаху на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у Варшаві 1934 року. Через це «польський уряд виголосив ультиматум чехословацькому урядові, – розповідав Прохода, – внаслідок чого орган ОУН у Празі «Розбудова нації» було закрито, а всім активним учасникам організації запропонували виїхати за межі Чехословаччини. Більшість членів ОУН, в тому числі і Микола Сціборський, виїхали у місто Відень (Австрія)» [25, арк. 31–32].

Зацікавило слідчого і те, як кубанець став свідомими українцем. «У мене українство пробудилося в любові до української пісні, музики, поезії, літератури, мистецтва, до милозвучної української мови, до яких переважна більшість росіян ставилася з погордою як до чогось нижчого, хохлацького. Їхній шовінізм спонукав мене стати зі зброєю на оборону українського національного імені, якого вони не визнавали… вважаючи його контрреволюційним» [97, с. 262].

– От бачите, куди попали ви за своє просвітництво, – докинув прокурор-українець, присутній під час того допиту.

– Попав до тих, проти кого боровся. Погроза російських демократів в австрійських таборах «соґнуть в бараній роґ» здійснюється…

12 лютого СМЕРШ висунув кубанцеві обвинувачення за статтею 58-2 УССР. У ньому зазначалося, що В. Прохода вже 1915 року став «активним українським націоналістом»… Арештований звинувачувався «в активній контрреволюційній націоналістичній діяльності, скерованій на відділення від Совєтського Союзу України» [25, арк. 26].

Це були найтяжчі звинувачення.

Ось до чого приводить щиросердечність у стосунках з ворогом…

Звинувачення ґрунтувалось винятково на визнанні самого Проходи… Жодного свідчення проти нього інших людей у справі не було. Він визнав себе винним у тому, що 1915 року «примкнув к украинскому националистическому движению, в период с 1918 р. по 1920 р. состоял на командных должностях первоначально в войсках гетмана Скоропадского, а затем Петлюры» [25, арк. 27], що брав безпосередню участь у боях проти частин Красної армії. Визнав, але прощення чи вибачення не просив і не каявся.

Допити продовжувалися – нові слідчі знову змушували сповідатися спочатку. І він вкотре оповідав історію свого життя, згадував те, про що не варто було згадувати.

Важко зрозуміти, навіщо Василь розкривав деталі свого перебування в австрійському полоні у 1915–1918 роках. Чи не все, що він говорив, смершівці – і «добрі», і злі – використали проти нього. Навіть завдання гуртка членів «малоросійської бібліотеки», членом якого Василь Прохода став 1915 року у терезинському таборі, слідчі інтерпретували як виховання полонених «в українському націоналістичному дусі шляхом читання української націоналістичної літератури та газет». А заснований за участю Проходи драматичний гурток, що ставив п'єси українських класиків, виявляється, проповідував «українські націоналістичні п'єси» [25, арк. 17 зв., 18].

А нащо було говорити, що батько орендував 30 десятин степу? Це призвело до того, що в графі «Соціальне походження» слідчий зазначив, що Прохода походить «із крупної куркульської родини» [25, арк. 8]. Хоч батько Василя власної землі на Кубані взагалі не мав… Але противник загребущої Москви мусив походити із заможної родини – така була тоді «правда».

Чесність – добра риса, та не у спілкуванні з ворогом. Навіть великий життєвий досвід не допоміг Проході. За його плечима були Перша світова війна, полон, війна проти Росії у 1918 – 1920-х роках, поранення, еміграція, громадська і публіцистична діяльність… Але досвід не допоміг – він взяв і посадив себе.

Усе вирішила вроджена чесність. Негативну роль відіграла депресія, викликана війною, виснаженням, розлукою з родиною, доля якої залишалась невідомою.