Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 38 страниц)

Панотець Іван Федорович (Теодорович)

У травні 1971 року до Василя Проходи долетіла звістка про смерть єпископа Іоанна Теодоровича – священика сірожупанників Івана Федоровича. І підполковник знову полинув думками в минуле…

«Був він освіченою людиною, – згадував Прохода, – середніх літ, гарний, із підстриженим волоссям і бородою, культурний у поводженні, словом, привабливий своєю інтелігенцією. Мав гарний голос і відправляв службу Божу так, що викликав релігійний настрій» [96, с. 310].

Народився Іван Федорович 6 жовтня 1887 року у с. Крупець Дубенського повіту. Вчився в Житомирській духовній семінарії, та здобути освіти москалі не дали – за українську діяльність у стінах навчального закладу Івана відрахували…

У 1-му Сірому полку службу панотця доповнював церковний хор, який організував хорунжий Калитенко.

«Отець Федорович був удівець, – продовжував Василь Прохода, – але до святих себе не зачисляв. Йому не були байдужими радості земного життя. Тому він іноді в нашому товаристві старшин в Алтинівці, де бракувало розваги, скаржився на неповноту життя. Коли у нас почали бунтувати мобілізовані і з таращанцями не вдалося дійти до порозуміння, о. Федорович висловив думку, що у нас мало провадиться агітаційної праці, а тому наші земляки запаморочені російською пропагандою» [96, с. 311].

Був у 1-му Сірому полку «свого роду Остап Вишня» – хорунжий Семен Зубчук. Почувши зауваження священика, він сказав:

– А знаєте, панотче, ваша думка правдива. Лише одна біда: наші докази на них не впливають, а ви могли б справді їх переконати. Підіть до них і побийте всіх тих клятих большевиків словом Божим!

«Звичайно, слова Божого було мало» [96, с. 311].

Одного разу хорунжий Зубчук висловився:

– Люблю я Україну, її широкі поля, зелені гаї, тихії води, прекрасне блакитне небо й ясні зорі, за них я готовий життя своє віддати, але нарід отой, затурканий, без свідомості своєї національної гідності, не люблю і свого життя за нього не дам.

І все ж хорунжий Семен Зубчук віддав життя за Україну… А полковий панотець, коли 1-й полк покинув Чернігівщину, перейшов до штабу дивізії, ставши дивізійним священиком, а пізніше – панотцем штабу Правобережного (Північно-Західного) фронту і штабу недовговічної Холмської групи. Після її ліквідації Івана Теодоровича направили в Чорний Острів. Попрацювавши трохи в Головному штабі, він отримав призначення до Київської дивізії Юрка Тютюнника. І тут він не загрів собі місця. Хворого на тиф, його залишили у Вінниці, яку невдовзі зайняли денікінці.

Видужавши, виїхав до рідних на Волинь. Великодні свята 1920 року зустрів як священик у с. Митинці.

На початку 1921 року отець Іван налагодив зв'язок з діячами, які прагнули відродити УАПЦ. Отримавши доручення, взявся організовувати українські парафії на Поділлі і Волині. Та за ним вже пильно стежило сталеве око ЧК. І у вересні 1921 року у Старокостянтинові його арештували. Оскільки влада чужинців ще міццю не відзначалася, то численні листи на захист допомогли священику звільнитися, а 1922 року навіть взяти участь у Всеукраїнському соборі православної церкви, який відбувся у Софії Київській. На цьому соборі Василь Липківський хіронітизував Івана Федоровича митрополитом. Єпископ Подільський УАПЦ Іоанн Феодорович кафедру отримав у Вінниці. У січні 1924 року на запрошення Української православної консисторії в Канаді та особисто митрополита Липківського виїхав до Америки, де очолив громади православних українців у США, Канаді та Південній Америці. Став митрополитом Української автокефальної церкви (у США) Іоанном Теодоровичем, а потім архієпископом УАПЦ в Америці і Канаді. Був головою Собору єпископів і першоієрархом УПЦ у США. Як талановитий проповідник мав успіх, зокрема чимало канадських греко-католиків спонукав перейти у православ'я. Багатьох висвятив на священиків. У Канаді його глибоко шанували «як правдивого українського духовно-культурного ієрарха» [96, с. 312, 313].

1949 року він оформив свій єпископський сан за канонами Вселенської православної церкви. Його проповіді й популярно-богословські праці були видані окремими збірками.

Закінчив свій шлях Іоанн Теодорович 3 травня 1971 року у Філадельфії.

Напередодні вічності

Підходив до останньої межі й Василь Прохода. 1971 рік зустрів його непривітно. «Клятий тумор» на стегні не давав жити. Все ж Василь Хомович завершив третій том «Записок Непокірливого» та рукопис під назвою «Думки про Правду» (в трьох частинах). Радів він і тому, що друга книга «Записок Непокірливого» з номера в номер публікувалася в «Українських вістях» у Новому Ульмі. Чимало статей побачило світ і в інших виданнях, зокрема у «Вістях комбатанта», «Українському історику», «Наукових записках»…

Навесні 1971 року його син переїхав на нове місце роботи у Денвер. Ева залишилася в Сан-Дієго з дітьми владнати справи та продати будинки. Треба було й дочекатися кінця навчального року у школі.

Тим часом Роман знайшов для батьків оселю поблизу української православної церкви. Поруч жили знайомі Марії Проходи. Мешкав у Денвері і Лев Биковський. Для своєї сім'ї Роман тимчасово винайняв будинок у передмісті Літельтоні поблизу фабрики, де працював. Улітку 1971 року всі вже зібралися разом у Денвері.

Стан здоров'я старого вояка невпинно погіршувався. Він почувався слабким і майже не виходив зі шпиталю.

Кілька разів його провідав Биковський. Левко бачив, що втрачає товариша. Колись, років п'ять тому, він писав Проході: «У мене так багато спільного в думках і поступуванні з Тобою, хоч у Подєбрадах ми зналися чисто формально й здалека, про що тепер жалкую, наробляючи минуле!..» [61].

Та втрачене не наздогнати і не повернути.

Розумів це і Василь Хомович…

У жовтні йому стало зовсім погано. Довелося знову лягти до шпиталю. «Коли його відвідували знайомі, – згадував син Роман, – казав, що «умирає старий козак», бо знав, що наближається кінець. Все ж таки не тратив гумору, бо сказав мені: «Не знаю, як це вмирається, бо не маю в цьому практики». На початку листопада Мама сиділа кожний цілий день біля ліжка Батька в госпіталі. 8 листопада 1971 року Батько непомітно заснув навіки. Мама навіть не помітила, коли він перестав дихати» [112Б].

Труну з тілом перевезли до Української православної церкви Святої Покрови в Денвері. Священик відслужив панахиду. Маленька церква була переповнена. Один із присутніх, напевно Лев Биковський, мав баночку з українською землею і посипав її на тіло покійника.

Після цього домовину перевезли до Українського православного цвинтаря у Бавнд-Бруку, що у штаті Нью-Джерсі. В церкві Святого Андрія також відбулася похоронна служба, на яку зібралося багато знайомих і друзів Василя Проходи з Нью-Йорка. Серед тих, хто прийшов проститися, були представники Державного центру УНР, побратими по зброї з 3-ї Залізної дивізії, товариші з Української господарської академії.

Проспівавши «Вічну пам'ять», поховали кубанця неподалік церкви, де спочивають видатні сини України.

У посмертній згадці у журналі «Вісті комбатанта» товариш Дм. Б. назвав Василя Проходу «визначним учасником і одним з співтворців українських збройних сил» [27, с. 90]. А Лев Биковський ще за життя писав про друга як про «заслуженого українського військового та громадського діяча і відомого публіциста» [6, с. 8].

На вісімдесят першому році життя упокоїлася і Марія Прохода. Сталося це 3 лютого 1976 року. Поховали її поруч із чоловіком. 1980 року на могилах постав гранітний пам'ятник у вигляді Хреста Симона Петлюри, яким підполковника Василя Проходу було нагороджено 1936 року. На гранітній плиті майстер викарбував напис згідно із заповітом: «Василь Хомич Прохода, який боровся за правду і не розминувся з нею до смерті» [112Б].

Долі сірожупанників

Тисячі борців за Україну вийшли з лав Сірої дивізії. На жаль, їхній подвиг досі не вшановано. Та що казати, коли доля більшості цих достойних синів нашої Батьківщини залишилася невідомою. Навіть імена не збереглися. Тож з увагою поставмося до коротких посмертних згадок про тих небагатьох, кому вдалося відгорнути завісу історії…

Командир 1-ї Сірої дивізії Віктор Іванович АБАЗА «був людиною дуже порядною, відданою українській справі» [7, с. 33]. Після поразки Армії УНР перебував у таборі Ланцут. Без діла не сидів. Взявся за перереєстрацію старшинських кадрів. А 1920 року організував вишкіл вояцтва та зібрав кошти на встановлення пам'ятника померлим товаришам. Того ж року полковник Абаза – голова верифікаційної комісії 6-ї Січової дивізії. Згодом переїхав до Праги, але помер таки в Польщі – 28 липня 1931 року у Варшаві.

Сотник Микола БАЙКО залишив дивізію, коли вона ще формувалася у Володимирі-Волинському. За гетьманату був зарахований до кадрів Полтавського корпусу. Повернувся до Сірої дивізії разом з Антоном Пузицьким. На еміграції закінчив гідротехнічний відділ Брненської високої технічної школи. У середині 1930-х років жив у м. Брно.

Ад'ютант начальника штабу Сірої дивізії Микола БУКШОВАНИЙ навесні 1920 року працював старшиною при Українській військовій місії у Польщі, був секретарем тижневика «Син України». Бажаючи допомогти землякам, які потрапили на чужині в тяжкі обставини, та знаючи європейські мови, пішов на службу до Американського християнського молодіжного союзу (УМСА). 23 квітня 1922 року одружився з дочкою письменника і лікаря Модеста Левицького Галею. Хотів вступити до Української господарської академії, але не був прийнятий.

Ад'ютант штабу 1-ї козацько-стрілецької дивізії поручник Микола Григорович БУТОВИЧ народився 6 грудня 1895 року в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. На еміграції став графіком і поетом-епіграмістом. Ще в австрійському полоні ілюстрував «Енеїду». З польських таборів утік до Праги. Згодом навчався в мистецьких закладах Берліна і Лейпцига. 1924 року випустив альбом дереворитів, у якому зобразив персонажі української демонології. В міжвоєнний період оформлював книжкові видання, присвячені насамперед фольклорно-демонологічним сюжетам. Біля витоків його мистецького стилю стояли імена Івана Котляревського і Миколи Гоголя. Написав Бутович і лібрето до балету «Лада», а також віршовану казку для дітей. 1947 року виїхав до США (м. Риджфілд-Парк поблизу Нью-Йорка), де проектував візерунки для текстильної фірми. Підтримував стосунки з багатьма діячами української культури та літератури. Належав до Об'єднання українських мистців Америки, брав участь у художніх виставках. Опублікував «Автобіографію» (Нью-Йорк, 1956), спогади «Кадетський корпус» («Вісник», 1959), «Повстання проти гетьмана (Сіра дивізія)» («Вісник», 1959) та інші. Починаючи з 1930-х років і до смерті писав епіграми. Опублікувати їх окремим виданням вдалося лише 1995 року в Києві під назвою «Епіграми Бутумбаса». В них створив сатирично-іронічні образи багатьох українських письменників, акторів, скульпторів, видавців (Василя Барки, Оксани Лятуринської, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича та ін.). Помер 21 грудня 1961 року у США. Похований на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруку (Нью-Джерсі).

Начальник штабу Сірої дивізії (наприкінці 1918 року) хорунжий Михайло ГАВРИЛКО (1882 р. н.) походив із Козацьких Хуторів поблизу с. Рунівщина (тепер Полтавський район Полтавської області). Вчився у Петербурзі, Кракові (1907–1912) і Парижі. Виявив себе як талановитий різьбяр, скульптор і поет. Спорудив погруддя Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича та проект пам'ятника Тарасові Шевченку, чимало медальйонів і різних композицій, зокрема «Сироти», «Козак і дівчина», «Бандурист», «Козак на коні» та інших. 1909 року видав поетичну збірку «На румовищах». Політично належав до УСДРП та СВУ. Від 1915 року воював у складі Українських січових стрільців (?). 1918 року – начальник команди зв'язку 1-ї козацько-стрілецької дивізії. Восени 1920 року – отаман повстанського загону на Полтавщині. Микола Бутович називав його «романтиком і трохи Дон-Кіхотом». Згорів у печі локомотива, куди його живим кинули більшовики.

«Старий сотник» ГЕЙКО, помічник командира 1-го Сірого полку, попрощався з товаришами наприкінці 1918 року в Ніжині, коли сірожупанники залишали Чернігівщину. Вік не дозволяв йому брати участь у війні. Гейко це розумів і з сумом відійшов.

Командир 1-го Сірого полку сотник Петро ҐАНЖА був чоловіком шляхетним, з добрим вихованням. Працював із захопленням. Микола Бутович писав: «Це захоплення та цілковиту відданість українській справі (він) вмів передати й своїм старшинам та користувався популярністю й симпатією як старшин, так і козаків полку» [7, с. 21]. Коли у грудні 1919 року Петлюра звільнив від військової присяги вояків Армії УНР, Ґанжа помандрував до свого рідного Чернігова.

Працівник Інформбюро Сірої дивізії Герасим ДРАЧЕНКО народився в с. Орлівка на Поділлі 4 березня 1891 року. Закінчив гімназію в Києві та юнкерську школу піхоти в Чугуєві. Під час Першої світової командував батальйоном. У листопаді 1914 року за бої під с. Стронків нагороджений Золотою зброєю. Пізніше потрапив до австрійського полону. Перебував у старшинському таборі Браунау-на-Інні. 1918 року став ад'ютантом 4-го полку 1-ї козацько-стрілецької дивізії. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського очолював оперативний штаб дивізії, активно працював у його Інформаційному бюро. 1919 року був делегований до військової секції Української дипломатичної місії у Варшаві. Займався вербуванням полонених до організованої в Ланцуті 6-ї Січової дивізії Марка Безручка. У лютому став начальником секції полонених Військової місії УНР. Тоді ж підвищений до звання сотника. Після розпуску місії навчався в Школі політичних наук, брав активну участь у діяльності Українського товариства студентів-емігрантів. Працював у фірмі «Польський Ллойд». Був активним членом Українського клубу. Диригував українським хором. Помер 13 грудня 1938 року у Варшаві. Похований на цвинтарі Воля.

Сірожупанник Павло Омелянович ДУБРІВНИЙ народився в козацькій сім'ї 14 січня 1894 року в містечку Синявка Сосницького повіту на Чернігівщині. 1914-го закінчив Новомлинську вчительську семінарію. До 1915 року працював учителем у залізничній школі на ст. Чарджоу у Середній Азії. Звідти його покликали до російської армії. У березні того ж року в Карпатах потрапив до австрійської неволі.

Перебував у таборі Фрайштадт, українізованому Союзом визволення України. До 1918 року брав активну участь у культурному і громадському житті. Був почесним членом фрайштадтської «Просвіти» ім. Михайла Драгоманова (1918) та активним учасником формування українських військових частин (з полонених колишньої російської армії). У березні 1918 року у складі Січового куреня ім. гетьмана Петра Дорошенка прибув до Володимира-Волинського. «По приїзді вже сформованої дивізії сірожупанників на Україну я звільнився з війська і в вересні м-ці р. 1918 вступив слухачем на Київські інструкторсько-кооперативні курси при Центральному Укр. Кооп. Ком., де прослухав повний курс, – згадував він. – Але хвиля повстання проти «Скоропадщини» захопила (мене) і знову кинула до лав Української Армії. Ввесь час української визвольної боротьби знаходився в рядах козацтва дивізії сірожупанників, займаючи ріжні старшинські посади: ад'ютанта, інструктора, скарбника дивізії, державного інспектора полку, начальника культурно-освітнього відділу та ин. В листопаді р. 1920 з армією УНР був інтернований поляками до табору Каліш. В червні р. 1922. був прийнятий на матуральні курси при Українській господарській академії в ЧСР., де склав іспит зрілості 26 червня 1923 р.» [85А, арк. 6, 6 зв.]. Забув написати Дубрівний, що був учасником Першого зимового походу Армії УНР, за який отримав Залізного хреста.

Після завершення УГА працював у Львові у товаристві «Сільський господар» редактором журналу «Сільський господар». Згодом влаштувався в Яворові у філії «Сільського господаря», а тоді повітовим агрономом у Калуші. З 1944 року проживав у таборі Байронті у Німеччині. Викладав в УТГІ в Реґенсбурзі. Переїхавши до США, був активний в УВАН і НТШ в Нью-Йорку. Впродовж року очолював Товариство українських інженерів у Філадельфії.

Помер 10 липня 1975 року у Віппанах (штат Нью-Джерсі). Похований у Бавнд-Бруку.

Хорунжий 1-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії Петро ЗАПОРОЖЕЦЬ народився 26 серпня 1895 року в Ладижині (тепер Вінницької області). Закінчив Ладижинську двокласну міністерську школу. 1910 року поїхав в Одесу продовжувати навчання. 1915 року був мобілізований до російського війська. Повернувшись 1917 року додому, взявся просвіщати земляків з метою підняти їхню національну свідомість. «Своїми виступами в аматорському театральному гуртку, хорі та взагалі на ріжних національних святкуваннях здобув собі пошану і загальну симпатію» [6А, с. 8].

1918 року був на перевишколі українських старшин у Києві – очевидно, навчався в Інструкторській школі старшин. У складі 1-го Сірого полку Сірої дивізії взяв участь у антигетьманському повстанні. Навесні 1919 року брав участь в організації на Гайсинщині охоронної сотні, яка билася проти денікінців. Навесні 1920 року, саме тоді, коли Василь Прохода жив у Четвертинівці, виступив як організатор повстанського руху в районі Ладижина.

Восени 1920 року Запорожець емігрував до Румунії, а звідти до ЧСР. 1924 року вступив до Української господарської академії на агрономічно-лісовий факультет, де знову зустрівся з Василем Проходою. Академію закінчив 1929 року. Наступного року перебрався у США, в Чикаго. Потім мешкав у Детройті. Працював на автомобільній фабриці Форда. Посідав керівні посади у гетьманському русі. Помер 31 жовтня 1963 року у Детройті.

Сірожупанник Єпіфан КАМІНСЬКИЙ восени 1918 року вчинив бешкет на сільському весіллі, заборонивши з патріотичних міркувань співати російських пісень, «чим викликав обурення селян» [96, с. 249]. З ним Василь Прохода зустрівся у пересильній Харківській тюрмі 1946 року. Камінський відбував покарання в одному з таборів Новосибірського краю. Як видно, він не витримав російської каторги… 1961 року в газеті «Вісті з України» (ч. 21) за його підписом вийшла стаття. Василь Прохода зазначав: «В ній він (Камінський) бундючно заявив, що його знає вся українська еміграція, бо він мав особисті стосунки з Симоном Петлюрою, командармом М. Омеляновичем-Павленком, членами Директорії і т. п. В тій статті він оганьбив усіх і наплював на той шлях, який пройшов у 1918–1919 роках, каявся у всіх своїх провинах перед радянською владою… а також оповів про своє радісне життя на рідній Україні…» [96, с. 359].

Працівник інформбюро Сірої дивізії Павло КОВЖУН народився на Волині 3 жовтня 1896 року. Закінчив школу мистецтв у Києві та школу прапорщиків у Житомирі. В роки Першої світової перебував на Румунському фронті. Наприкінці війни редагував газету «Козацька думка» (орган 26-го Українського корпусу). 1918 року працював в Інформаційному бюро Сірої дивізії. Після поразки Армії УНР перебував у таборі в Пикуличах. Працював у Перемишлі в мистецькій майстерні, яку організував колишній командир Сірої дивізії Борис Палій-Неїло. Надавав перевагу книжковій графіці (обкладинки, екслібриси, видавничі знаки, плакати, ініціали, ілюстрації, карикатури. Автор (спільно з М. Осінчуком) церковних поліхромій в українському візантійському стилі (Озірна, Сокаль, Зашків, Долина, Миклашів, Наконечне, Калуш, Стоянів та ін.) та мистецьких монографій. Автор статей на мистецькі теми і про діячів культури. Учасник багатьох виставок (Прага, Брюссель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь). Редактор журналів «Митуса» і «Мистецтво». У 1930-х роках в Українському науковому інституті (Берлін) виголосив цикл лекцій з історії українського мистецтва. Помер 15 травня 1939 року у Львові.

Начальник штабу 1-го Сірого полку хорунжий Кость Миколайович КУРИЛО народився 17 липня 1888 року у козацькій родині в с. Гремячі Попівської волості Миргородського повіту Полтавської губернії. 1908 року закінчив реальну школу у м. Ромни. Навчався в Лісовому інституті в Петербурзі, але був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання на 2-му курсі Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісоводства. На початку Світової війни мобілізований як прапорщик резерву. За Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону. У терезинському і йозефівському таборах став просвітителем полонених українців.

Після поразки Армії УНР жив у Варшаві. Того ж року подав заяву до господарської академії, але з формальної причини його не прийняли – попри те що студенти УГА Василь Прохода і Павло Дубрівний характеризували Курила як людину, метою життя якої є «праця й лише праця – для Української національної справи» [83А, арк. 1–3]. У листі до управи Академічної громади при УГА вони писали: «В Польщі зараз перебуває емігрант сірожупанник Кость Курило, бувший студент 3-го курсу Олександрійського сільськогосподарського інституту, який скінчити перешкодила війна. 25-го цього липня Курило подав прохання про прийняття його до академії. Ми знаєм К. Курила ще з 1915 року як невтомного працьовника на полі Національно-культурному, чесного, скромного, гарного товариша з чулою душею, що віддав майже все своє життя для української національної справи. Зараз К. Курило має 35 років, і це може бути перешкодою для прийняття його до академії. Але з огляду на те, що Курило студіював рік у Петроградському лісовому інституті й 2 роки в Олександрійському сільсько-госп. інституті (це ми підтверджуєм) і що він прохається на 2-й курс, а по своїй працездатності буде в усіх випадках не гірше багатьох молодих, дуже прохаєм Хвальну Управу вжити як найбільших заходів, аби К. Курило був прийнятий до Академії в виключному порядку. В. Прохода, П. Дубрівний і В. Задорожний (?). Подєбради 26.7.24» [34А, арк. 32, 32 зв.].

Микола ЛОЗОВИК, голова Бойової управи для організації 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників), розстріляний більшовиками 21 листопада 1921 року.

Командира кінної сотні 4-ї Сірої бригади Василя ПАДАЛКУ Прохода у спогадах назвав «бойовим сотником» [96, с. 396]. 1921 року Падалка взяв участь у Другому зимовому поході. Спочатку Тютюнник призначив його заступником командира кінного полку сотника Маркевича. Потім Падалка увійшов до окремого відділу поручника Гопанчука, а невдовзі й очолив цей загін. 21 листопада сотник зі своїми бойовиками наблизився до Києва на дві години ходу. Він вислав до столиці підхорунжого Суського і підстаршину Попика з метою розвідати, де перебувають полонені учасники Листопадового рейду і чи не можна їх визволити. Повернувся в Польщу на початку другої декади грудня. Згодом емігрував до Чехословаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1922 та 1934 роках нелегально приїздив до Києва. Передавши розпорядження зв'язковим з Дубовичів, Конотопа і Кролевця, повертався за кордон. 1 лютого 1961 року наказом ч. 6 «по Війську УНР» підвищений до звання майора Армії УНР (починаючи з 1 серпня 1923 року).

Командир Сірої дивізії Борис ПАЛІЙ-НЕЇЛО після поразки Армії УНР потрапив у табір м. Ланцута. Згодом жив у Перемишлі, де 1928 року заснував і очолив філію Українського центрального комітету. Опікувався колишніми вояками УНР. Заснував іконописну майстерню «Відродження», де працювало 10 художників. 1944 року виїхав до Німеччини. Перебував у таборі для переміщених осіб у м. Міттенвальде (1945). Наприкінці 1940-х років емігрував до США. Помер 1956 року.

Командир 2-го полку Сірої дивізії (1918) Федір ПАНЬКІВСЬКИЙ під час Першого зимового походу був помічником командира 4-го Збірного полку сірожупанників. Восени 1921 року брав участь у Другому зимовому поході.

Командир 2-го Сірого полку сотник ПАРХОМЮК улітку 1920 року очолив рештки Спільної юнацької школи. Разом з юнаками загинув смертю героя 6 липня 1920 року під селом Сорокодуби. Останні слова його були зверненні до жида-комісара: «Я плюю на тебе і на всіх вас, катів! Я – полковник Пархомюк, колишній командир 2-го Сірого полку. Слава Україні!»

Іван ПЕРЛИК у російській армії командував Кишинівським другочерговим полком. Був Георгіївським кавалером. В австрійському полоні – комендант табору Йозефштадт. «З початком українського руху І. Перлик поставився до справи дуже ґрунтовно, – свідчив Йосип Мандзенко, – казав дати йому якнайбільше матеріалу з українознавства, замкнувся на кілька днів у кімнаті, а коли вийшов, то вже був добре національно обізнаним українцем» [74, с. 9]. 1918 року відіграв видатну роль у формуванні 1-ї козацько-стрілецької (Сірої) дивізії, ставши її першим командиром. Павло Дубрівний називав його «душею організації» [31, с. 62]. Ад'ютант штабу дивізії поручник Микола Бутович писав так: «Начальник дивізії підполковник Іван Перлик був непересічної вдачі людина. На перший погляд – людина лагідної вдачі, ззовні мав вигляд українського степовика, з сірими очима й підстриженими вусами, як кремезний селянин від плуга. А насправді то був чоловік сильного характеру, упертий, завзятий і хоробрий. Мав високу військову освіту – скінчив академію Генерального штабу. Не знати точно, з яких причин він залишив військову службу в ранзі підполковника і працював на півдні України в кооперації. З вибухом Першої світової мобілізований і командував другочерговим полком. Під час одного з боїв попав у полон австро-угорський, але його хоробра поведінка під час бою так заімпонувала австрійцям, що йому було залишено його кавказьку шаблю, яку він тепер мав із собою. Знав Перлик добре психіку українського селянина й тому умів підійти до серця нашого козака. Умів до нього промовити. Звичайно ключем його промови, виголошуваної доброю українською мовою, була «пшеничка». Суть зазіхань москалів на Україну він зводив до простого і зрозумілого для кожного козака символу – «пшенички». «Пшенички їм захотілося – от чого вони пхаються в Україну!» [7, с. 21].

Коли українське військове міністерство призначило нового комдива, Перлик став на чолі 2-го полку 1-ї козацько-стрілецької дивізії. Згодом Перлика усунули і з цієї посади. «Зроблено його ніби нервово-хворим і перевезено десь до відповідної лікарні, і то так несподівано й таємно, що про це довідалася дивізія щойно на другий день» [7, с. 28]. Та рук він не опустив. Згодом на Полтавщині у районі Ромен організував партизанський загін. У звіті Полтавського губернського відділу ҐПУ за 1.10.1921 – 1.10.1922 рр. зазначено: «Из наиболее интересных организаций в октябре прошлого года были ликвидированы следующие: Чутовский заговор под руководством бывшего царского полковника Ивана Перлика, свившем себе гнездо в село Чутово Полтавского уезда и преследовавший цель вооруженного восстания против Советской власти на Украине. Эта подпольная, с петлюровской окраской, организация была настолько уверена в успехе своей контрреволюционной деятельности, что даже приступила к избранию тайного временного правительства на случай скорого свержения Советской Власти на Украине. По этому деле было арестовано свыше 50 человек, захвачен был штаб организации, обнаружены приказы, воззвания и проч. прокламации, обличавшие организацию контр-революционной деятельности. По постановлению Коллегии Полтавской Губчека было расстреляно 20 человек вместе с организатором и атаманом Перликом».

Курінний ПОНОМАРЕНКО, що більше грав у карти, ніж виконував обов'язки командира, з Польщі вишмигнув до Чехословаччини. Трохи повчившись, став пастором чесько-братської церкви і «просвіщав» русинів на Закарпатті [96, с. 324].

Несамовитий Антін ПУЗИЦЬКИЙ, після того як залишив 1-й Сірий полк, командував 17-ю пішою дивізією, Окремою дивізією залізничної охорони Армії УНР, бригадою 1-ї кулеметної дивізії. Був підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР. У каліському таборі очолив решки 5-ї Херсонської стрілецької дивізії, опікувався товариством гімназійної молоді «Запорожець». 1927 року введений до Вищого командного складу Армії УНР. Написав спогади. Малював. Упокоївся 1945 року в Каліші (Польща).

Начальник господарчої частини 4-го Сірожупанного полку 1-ї Рекрутової дивізії хорунжий Стефан СИНИЦЯ народився 1887 року в с. Узин Васильківського повіту Київської губернії. Безбатченко. Закінчив двокласне училище та Київську школу прапорщиків. Учителював. Від 1918-го в українській армії. 1920 року служив у 3-й Залізній дивізії на посаді помічника обозного 21-го куреня, начальником штабу якого був Василь Прохода. Під час Другого зимового походу – помічник начальника господарчої частини 5-го куреня 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії. У полон потрапив 16 листопада під с. Миньки. Розстріляний 22 листопада 1921 р. у м. Базар. Реабілітований 25 березня 1998 року.

Яків Омелянович СИЧ народився 1886 року в с. Бандурка Катеринославської губернії. Працював управителем Глодоської двокласної школи, «де дуже вміло переводив українську освідомлюючу працю як у школі, так і в Глодосах за допомогою своєї дружини учительки Віри Михайлівни». 1914 року вчитель Сич не використав право відстрочки від служби і пішов до війська. Закінчив школу прапорщиків. Призначення отримав на австрійський фронт, де потрапив у полон. «Першим у таборі полонених (Йозефів) розпочав національно-освідомлюючу працю серед старшин-українців» [93, с. 5]. З великими запалом, поруч із Василем Проходою, Петром Ґанжею, Миколою Байком, Миколою Букшованим, читав лекції з української історії та історії літератури. Разом з Проходою і Букшованим був членом редколегії табірної газети «Наш голос».

Старий сірожупанник ТАРАН, етапний комендант у Кутківцях на Поділлі, що прийняв Василя як рідного у тяжку для нього хвилину, до 1940 року працював електротехніком у Ліоні. 1944 року жив у Берліні.

Командир 2-ї Сірої дивізії Федір Васильович ТИМЧЕНКО помер 1927 року у м. Закопаному (Польща) в протитуберкульозному санаторії.

Поет Павло ТИЧИНА наприкінці 1918 року був співпрацівником редакції газети «Воля» та Інформаційного бюро армії Чернігівщини та Полтавщини, яке, за свідченням Миколи Бутовича, «розвинуло широку національно-освідомчу працю серед людності прикордонної смуги Московії». Тичина дуже допоміг «Сірим у збройній боротьбі з ворогом» [7, с. 36]. Пізніше свій поетичний талант присвятив ствердженню московської влади в Україні.

Хорунжий Микола ХАРЧЕНКО, приятель Василя Проходи з Йозефштадта, загинув під Коростенем у багнетній атаці на очах своєї нареченої.

Начальник штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Василь Федорович ЧАБАНІВСЬКИЙ 1920 року підвищений до звання генерал-хорунжого. У 1920–1922 роках – начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу. Після Другої світової війни виїхав до США, де й помер.