Текст книги "Тернистий шлях кубанця Проходи"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 38 страниц)

Юрій Коллард

Після від'їзду Платона Цісаря на Закарпаття головою Українського сокільства обрали «галицького націоналіста» Топольського, а заступником – Володимира Дарагана. Василь став редактором «Українського сокола». У своїх спогадах Прохода давав Топольському негативну оцінку, вважаючи його польським агентом. У «Соколі» виник конфлікт. Переміг кубанець: у січні 1936 року його знову обрали головою, а Топольський накивав п'ятами до Варшави.

Українське сокільство помалу втрачало силу – нових членів не було, а «старі соколи», закінчивши студії, роз'їжджалися по світах. Останнім помітним виявом діяльності стала участь у всесокільському здвизі 1936 року. «Тоді ще раз пройшли наші соколи під українським прапором у загальному поході Слов'янського сокільства по головних вулицях Праги наперекір росіянам та полякам, що не визнавали за нами нашого національного імени» [97, с. 142].

Як чужинець-емігрант, Прохода міг влаштуватися на роботу, лише отримавши спеціальний дозвіл у крайовому уряді. Щоб перемогти в боротьбі за виживання, Василь, власник будиночка в Мєстєчку-над-Сазавою, ще торік звернувся до місцевої громади з проханням прийняти його співгромадянином і надати т. зв. домовське право. За сприяння інженера Вайнера та хлібороба Подровжка 18 вересня 1935 року Проходу прийняли до сільської громади. Хоча він отримав чеське громадянство значно пізніше, все ж мав уже право працювати без спеціального дозволу.

За рекомендацією Володимира Дарагана, технічного урядовця в земському (крайового) уряді, у травні 1936 року Василя взяли на будівництво дороги Бенешів – Іглава біля міста Влашима. Та в листопаді будівельний сезон закінчився і знову настав примусовий відпочинок, який Василь називав «триманням зубів на полиці». Зате з'являвся час для громадської роботи і написання мемуарів…

У квітні 1937 року Василь ремонтував Плзенське шосе, пізніше – Таборську і Бенешівську дороги в Поржічі-над-Сазавою та в Мєстєчку, поруч своєї домівки. Як фахівець Прохода зарекомендував себе дуже добре. Чехи були задоволені. Здавалося, що на цю зиму він уже матиме роботу і не голодуватиме. Та прикра пригода все змінила: головний інспектор шосейних доріг дав Василеві «дурне розпорядження», а той вступив у суперечку, за що і був звільнений. «Моя службова кар'єра в технічних відділах окружних урядів, – резюмував він, – навіть з платнею старшого робітника, була закінчена» [97, с. 148].

І знову прийшов на допомогу Володимир Дараган. За його рекомендацією він влаштувався на фірму інженера Вацлава Гавліка. Це була солідна організація з проектування і будівництва доріг. Зиму 1937–1938 років Проходи вже не голодували.

Технічний службовець Прохода робив топографічні зйомки, виготовляв проектну та канцелярську документацію, брав участь у польових роботах. «Всі довірені йому роботи пан Прохода виконував добросовісно і старанно, – писав в характеристиці на свого працівника Вацлав Гавлік. – Тому ми можемо рекомендувати його як хорошого і ретельного техніка і службовця» [25, арк. 169].

У квітні 1938 року фірма «Вацлав Гавлік і СПУЛ» отримала замовлення на побудову п'ятикілометрового відтинку дороги Брно – Братислава в районі Годоніна з двома залізобетонними мостами. Керував будівництвом інженер Новотни. Василь став його помічником. З фінансового боку це був найкращий період.

Улітку в село Раквіце, де він мешкав, приїхала і його родина. Якось у вихідний Проходи вирушили до Брно на виставку «Сучасної культури». Побували у товариша-сірожупанника Миколи Байка, колишнього командира полку 17-ї стрілецької дивізії. Потім Василь познайомив Марусю з подружжям Коллардів – Юрієм Жерардовичем і Лідією Миколаївною.

Юрій Коллард був заслуженим українським діячем. Зиновій Книш назвав його одним з тих, хто «від самих початків, від перших кроків у політичній роботі аж до кінця своїх днів твердо обстоював потребу національного визволення, бо тільки після того настати може для українського народу також і соціальна справедливість» [43А, с. 4].

Народився Юрій Коллард 2 січня 1875 року в Морачові на Полтавщині. Батько його був бельгійцем, що працював в Україні як інженер-агроном. Мати походила зі старого козацько-шляхетського роду. Середню освіту Юрій здобув у Полтаві, де познайомився з Симоном Петлюрою та іншими українськими активістами. Тут увійшов до таємних українських гуртків. 1897 року він став членом Української студентської громади в Харкові, а на початку 1900 року виступив як співзасновник Революційної української партії – першої політичної української організації на Великій Україні. «Юрій Коллард належав до тих небагатьох, що не піддалися соціалістичній пропаганді і, коли РУП зійшла на соціялістичні рейки «братерства пролетарів усіх країн», лишився назавжди вірним Миколі Міхновському та його гаслові «Самостійна Україна» [43А, с. 12].

«Незважаючи на чужоземне походження, увесь його вигляд, включаючи смушеву шапку і смушевий комір, був типово українським». Декому він нагадував «живий образ гетьмана України». Коллард мав широку козацьку вдачу, був щирий, добрий, навіть лагідний, з гумором, а мова його була наповнена запашними народними виразами [43А, с. 12].

Закінчивши Харківський технологічний інститут, Юрій Коллард працював у Харкові (1903–1907), потім будував Транссибірську залізницю в Красноярську, а від 1912 року – Чорноморську залізницю на Кубані, всі станції якої спорудив в українському стилі (до 1914). В роки Світової війни Коллард був головним інженером Мурманської залізниці. 1916 року його перевели на Західний фронт.

У добу Національної революції він вступив до Української партії соціалістів-самостійників, до якої належав і отаман Володимир Оскілко. Був головним комісаром поліських залізниць. За гетьмана став старшим інспектором, а за Директорії – управителем Міністерства шляхів, міністром транспорту.

Після поразки Визвольної боротьби Коллард емігрував, спочатку до Відня, а тоді до Чехословаччини. В 1921–1926 роках працював на Закарпатті інженером при земському уряді. Оскільки Коллард не приховував своїх українських поглядів, чеські власті, які проводили політику чехізації місцевого населення, звільнили його як небажану особу. Юрій Жерардович переїхав у Моравію. Напевно, саме тут написав спогади «З юнацьких днів» (1930), «Спогади з минулого» (1931) та ін.

Заробляв він чимало – чотири тисячі крон щомісяця. Відтак жертвував поважні суми на українську справу. В його хаті завжди було повно гостей. Тут проводили літні вакації бідні учні української реальної гімназії в Модржанах, які не мали можливості поїхати на відпочинок.

З Коллардами Василь Прохода познайомився в Пшерові у Північній Моравії, де Юрій Жерардович будував школи. Зустрілися на похороні одного із членів Товариства колишніх українських старшин. Потім бачилися ще кілька разів. Коллард був «дуже гостинний і любив у товаристві своєї людини випити, маючи ріжні наливки та настоянки власного виробу. Він цікавився українським культурним і національно-суспільним життям еміграції, а також помістив на сторінках «Літературно-наукового вісника» свої спогади про заснування та чинність РУП… У 1935 році Юрій Коллард був переведений на працю в центральну установу до Брна, де він, а особливо його дружина підтримували зв'язки з українськими студентами, цікавлячись і модним серед молоді націоналізмом. Юрію Коллардові було тоді близько 60 літ, але він був бадьорим, рухливим і брав участь як автор в українському драматичному гуртку, де міг з молодечим запалом протанцювати будь-який запорозький танець» [97, с. 150, 151].

«Українські студенти в Брні з якнайбільшою пошаною і любов'ю ставились до Юрія Колларда», а соціалісти його недолюблювали. Як правило, в хаті Коллардів вирішувалися важливі справи Студентської громади у Брні та Української громади (аж до 1939 року). Довгі роки Коллард був головою Брненської філії Української громади в ЧСР і заступником голови центральної управи цієї організації [43А, с. 13, 15]. Не раз зупинялася у Коллардів і родина Проход. Василь, Марія і Роман були тут бажаними гостями.

Марко Дмитрович Антонович у вступі до спогадів Колларда писав, як москалі чудувалися, що «найбільш непримиренними борцями за волю України є, мовляв, не українці: Пилип Орлик – чех; Петро Могила – молдаванин; граф Капніст – грек; Коллард – бельгієць». Не здогадувалися москалі, що в цьому якраз і є «велика сила українського народу, що умів своєю чистою, ідейною боротьбою за визволення запалювати навіть неукраїнців!» [43А, с. 16].

Юрія Колларда з пошаною згадувало багато українців як одного з «перших незламних… що високо підняли прапор національного визволення України» [43А, с. 4]. І кубанець Прохода залишив теплий спомин про Юрія Жерардовича.

Карпатська Україна

Здавалося, що тяжкі роки вже позаду. Та у Південній Моравії, де Василь працював на будівництві доріг, зростала напруга. Німців, яких тут жило чимало, «опанував якийсь стихійний потяг до об'єднання та повернення втрачених у Першій світовій війні позицій». У місцях свого поселення вони маніфестували під гаслом «Один народ, одна держава, один вождь» [97, с. 153].

1 жовтня 1938 року Адольф Гітлер виголосив ЧСР ультиматум – віддати Німеччині Судети, прикордонну територію з німецьким населенням. Чехи оголосили мобілізацію в надії на допомогу своїх союзників – Франції та СССР. Але ті зрадили. Чехословацький уряд, залишившись у міжнародній ізоляції, швидко капітулював. Польща, скориставшись слабкістю «братів-слов'ян», окупувала Тешинський район. Невдовзі німці зажадали ще й Південну Моравію. Тож відтинок дороги, збудований під керівництвом Проходи, мав тепер відійти Рейху.

Часткова окупація Чехословаччини зупинила діяльність фірми Вацлава Гавліка в Моравії. Василеві довелося розрахуватися і вертатися з дружиною та сином Романом на свій хутір у Мєстєчку-над-Сазавою.

У жовтні 1938 року в ЧСР було ухвалено закон про федералізацію держави – Словаччина і Карпатська Україна могли формувати автономні уряди. Таким чином, із запізненням на 19 років, було виконано постанову Сен-Жерменського договору, що гарантував Закарпаттю автономію у складі Чехословаччини. Але вже в листопаді відбувся т. зв. Віденський арбітраж за участю міністрів іноземних справ Німеччини, Італії, представників ЧСР, Угорщини і закарпатських українців. «За основу своєї постанови арбітраж узяв сфальшовану статистику 1910 року…» Згідно з нею було визнано, що в районах Ужгорода, Мукачевого і Берегового більшість становлять угорці, «чого в дійсності не було». Непрохані «арбітри» визнали право Угорщини зайняти ці райони, що вона відразу і зробила. Осідлавши залізницю, яка з'єднувала ЧСР з Карпатською Україною через Чоп, угорці перекрили дорогу і на Львів. Залізницю і шосейні шляхи було перервано у трьох місцях [97, с. 155].

Постала гостра потреба у нових комунікаціях. Фірма Вацлава Гавліка швидко зорієнтувалася і послала Василя Проходу «як українця» на переговори з урядом Карпатської України, який після окупації мадярами Ужгорода було переведено до Хуста [97, с. 156].

У Хусті Прохода відразу помітив «старих політичних діячів», що прибули не тільки з наміром дати пораду, а й покерувати. Не знаючи обставин, вони втручалися у життя закарпатців «і часом більше шкодили, ніж допомагали їм у державно-творчій праці, що мала переважно романтичний характер. Тому місцеві діячі відхрещувалися від новоявлених претендентів на державне керівництво, хоч самі не мали власного досвіду, ані відповідних знавців та фахівців для витворення адміністративно-державного апарату та організації власної військової чинности» [97, с. 156].

За таких обставин наприкінці листопада 1938 року з'явився в Хусті Василь Прохода. У столиці Карпатської України він швидко переконався, що український уряд не мав реальної влади, яка б опиралася на армію і поліцію. Не мав він і скарбниці. Зате була моральна підтримка з боку українського населення пробудженого Закарпаття.

З міністром Юліаном Реваєм Василеві зустрітися не вдалося. «Він все був зайнятий, і звичайний смертний не міг дістатись до нього». Щодо побудови дороги з Гуменного до Хуста і проектування нової залізничної лінії Хуст – Свалява – Перечин Прохода безуспішно говорив з начальником управління. Тоді на допомогу прилетів інженер Новотни. Юліан Ревай нарешті знайшов час. Але дві зустрічі з ним ні до чого не привели – Ревай твердив, що дороги будуватиме «державним коштом без капіталістичних підприємців». Щоб зацікавити міністра, Новотни пообіцяв на будівництво дороги запрошувати тільки місцевих робітників, та ще й забезпечити їх харчуванням. Від Ревая потрібна була тільки формальна згода, бо фінансуватиме будівництво все одно Прага (це питання брала на себе фірма). Та все було марно. Врешті Новотни зрозумів, що в уряді Карпатської України «немає з ким говорити», і відлетів до Праги [97, с. 157, 158].

Тритижневе перебування в Хусті справило на Василя Проходу суперечливе враження. Він, звичайно, радів спробам створити українське військо з руханково-спортивних товариств «Січ», але бачив, що «січовики не мали ані належного військового вишколу, ані зброї, ані власного постачання з амуніцією, а головне, не мали досвідченого військового керівництва… Молоді ідейні недосвідчені січовики були виведені у бій проти озброєних до зубів мадярів, коли ті у березні 1939 р. після проголошення державної незалежності Карпатської України без проголошення війни почали окупацію Закарпаття… Сталась трагедія, подібна до Крутянської… Мадяри в жорстокий спосіб винищили молодих неозброєних хлопців… Ріжниця в цих подіях була та, – казав Прохода, – що смерть крутянських героїв покликала до бою десятки тисяч досвідчених вояків… а за карпатських січовиків не було кому помститися… Але ні одна крапля крові, пролитої в боротьбі за добро України, в ім'я її Правди, не залишається безслідною. Колишні русини здобули власне національне ім'я і приєднали свій край до Великої України, на якій за це ім'я було пролито ріки крові – як на полі бою, так і в катівнях московських окупантів» [97, с. 159, 160, 162].

Остання зустріч з генералом Сальським

У січні 1939 року у Празі відбулася чергова нарада еміграційного уряду УНР. Після неї до Василя Проходи приїхав на розмову Микола Андрійович Лівицький. Емісар екзильного уряду передав вітання від свого батька і запропонував, щоб Товариство колишніх українських старшин у ЧСР усе ж таки зробило заяву про підтримку політики уряду УНР. З такою пропозицією Прохода «рішуче не погодився». Тоді Лівицькі вирішили змістити впертого кубанця. Але під час загальних зборів кандидат від опозиції інженер Олекса Антипів, орієнтований на маріонеткового прем'єра, зазнав поразки. «Це означало, що політичний курс еміграційного уряду УНР був непопулярний» [97, с. 163, 164]. Напевно, не останню роль відіграли і прекрасні людські якості Проходи.

Аж на третій день після зборів до Товариства колишніх українських старшин завітав військовий міністр. Під час зустрічі Прохода від імені членів управи запропонував Сальському перебиратися до Праги, адже Польща невдовзі може втратити своє значення. Василь пообіцяв, що кожний член товариства, який має роботу, віддаватиме 10 % свого заробітку, аби генерал «міг діяти цілком незалежно в інтересах об'єднання чинності всієї української еміграції», якій бракує авторитетної особи для створення незалежного від різних орієнтацій осередку [97, с. 164].

Позицію голови підтримали інженер Дмитро Гурин та учасник двох зимових походів підполковник Юрій Климач. Усі вони відчували, як важливо, щоб українська військова еміграція напередодні війни об'єдналася навколо поважного військового діяча. Генерал подякував за довіру та «визнання за ним авторитету серед борців за волю України». Але сказав, що Варшави покинути не може. Однією з причин було те, що він перебував на фінансуванні Генерального штабу Війська Польського. Але про це генерал промовчав. Ця зустріч стала останньою – невдовзі, 5 жовтня 1940 року, Володимир Сальський помер у варшавському шпиталі [97, с. 164, 165].

15 березня 1939 року німці окупували Чехословаччину і взялися її різати. Було створено протекторат Чехії і Моравії. Словаччина стала державою, залежною від Рейху. Українське сокільство і Товариство колишніх українських старшин, як і більшість громадських організацій, були заборонені. Нарешті припинили свою діяльність українські соціал-демократи та есери – партії, які довели нашу Батьківщину до катастрофи.

Німецька влада офіційно дозволила діяльність лише двох організацій – Українського національного об'єднання і Української громади, де згуртувалися прихильники колишнього гетьмана Павла Скоропадського.

Проектних робіт чеських фірм нова влада не потребувала, тож Вацлав Гавлік змушений був розпрощатися зі своїми робітниками. 31 березня звільнили і Василя Проходу. У травні за сприяння біржі праці у Бенешові він отримав роботу аж у Німеччині, в повітовому місті Ітцего.

Платили німці дуже добре. Кожний міг заробити вп'ятеро більше, як у Чехії. За перший тиждень Василь отримав 60 марок, тобто 600 крон. Стільки він ще не заробляв. Тож половину платні Василь відсилав рідним.

Три тижні пропрацював він звичайним робітником на будівництві залізного мосту, а потім його запросила фірма «Йоганес Ган». Василя призначили «бауфюрером» – керівником робіт з розширення каналу кайзера Вільгельма в гирлі річки Ельби. А восени 1939 року фірма отримала замовлення ремонтувати та будувати нові залізничні колії в Кілі. Прохода став керувати роботами фірми в цьому місті.

Синьожупанник Тиміш Омельченко

Незважаючи на нальоти англійської авіації, життя у Кілі Василеві подобалося. Тут він знайшов нового приятеля – підполковника Армії УНР Тимоша Омельченка, який очолював Українське національне об'єднання. Досі вони були незнайомі, хіба читали публікації один одного на сторінках журналів «За Державність» і «Табор».

Тиміш Омельченко народився 21 лютого 1893 р. в с. Вербки Семенівської волості Хорольського повіту Полтавської губернії. 1913 року закінчив 1-шу Тифліську гімназію ім. Олександра Першого Благословенного, а у жовтні 1914-го – Київську військову школу. Воював на фронтах Світової війни. Потрапивши до німецького полону, взяв активну участь у створенні Синьої дивізії. В українській армії служив на посаді курінного 2-го Синього полку 1-ї Синьої дивізії, старшини 32-го Сумського пішого полку (вересень – листопад 1918) та старшого значкового штабу VI Полтавського корпусу (листопад 1918 – лютий 1919). Був Тиміш і помічником в. о. начальника штабу Південно-Східної групи військ УНР, помічником начальника розвідки штабу Запорозького корпусу (червень – грудень 1919), молодшим значковим штабу 1-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії (березень – травень 1920), старшиною для доручень при військовій секції Української місії в Польщі (травень – вересень 1920). Від вересня 1920 року був старшиною для зв'язку при закордонному відділі Генерального штабу Армії УНР, а тоді старшиною для зв'язку при посольстві УНР у Німеччині. 1937 року Тиміш Омельченко очолив Українське національне об'єднання [29, с. 8; 84, арк. 1–2 зв].

Спільно з пані Клерман Омельченко тримав у Кілі тютюнову крамницю (по вул. Клінке, 16). Адресу Василеві дав Микола Масюкевич, колишній редактор «Українського сокола», а тепер бібліотекар Українського наукового інституту.

Розшукуючи синьожупанника, Прохода знайшов магазин, на якому висіла вивіска «Омельченко – Клерман». Зайшовши, спитав чоловіка, що стояв за прилавком:

– Як мені побачити пана Омельченка?

Той відповів:

– Омельченко – це я.

Прохода відрекомендувався. Полтавець одразу зачинив магазин і запросив гостя на склянку чаю. Господарями помешкання виявилися баварці Клермани. Це була «дуже мила родина» [97, с. 174]. Оскільки Омельченко допоміг їм збудувати дім, то він тут і жив на правах члена сім'ї.

У цей день, зрозуміло, згадували службу в Армії УНР. Згодом перейшли до проблем життя-буття на еміграції. На питання, чи одружений, Омельченко відповів, що оскільки він «посвятив себе боротьбі за Самостійну Україну, тому й вирішив не одружуватися» [25, арк. 76].

Чи варто було говорити це Проході, який мав свою родину, а Україні прислужився не менше, ніж Тиміш?

Омельченко повідомив, що незабаром до Кіля має прибути партія робітників-українців і серед них треба організувати філію УНО. Досі її в місті не існувало – хоча керівник Головної управи і жив тут. Василь Прохода не заперечував проти громадських обов'язків, та як поєднати їх зі щоденною роботою на фірмі – від ранку до вечора? Все ж Прохода погодився стати членом УНО, бо вважав діяльність об'єднання необхідною для українців, які гостро потребували правового захисту.

«Підполковник Омельченко чесно заробляв на свій хліб щоденний, – писав Прохода, – і віддавав усе, що мав, організації. Він їздив за власний кошт до Берліна та осередків українських робітників у провінції для полагодження різних справ». Серед них він здобув «довіру і популярність» [97, с. 174]. Та Василеві не подобалося, що в Головній управі УНО переважали «запеклі галицькі націоналісти», до яких він не мав довіри. Кубанець не раз радив Тимошу уникати політичних орієнтацій. Та це в умовах тоталітарного режиму було неможливо. Тож на сторінках «Вісника УНО», відповідальним секретарем якого працював Омельченко, час од часу з'являлися «запевнення у прихильності, а потім у вірності українців Німецькій державі та готовності допомагати у війні проти Совєтського Союзу» [97, с. 175]. Одного разу у «Віснику УНО» побачила світ і стаття про Андрія Мельника «як вождя українських націоналістів». Василь запитав, навіщо Омельченко публікує подібні матеріали, адже «Мельник нічого спільного з УНО не має і не повинен мати» [25, арк. 76].

Підполковник Прохода вважав, що проводити політичну діяльність на еміграції означало «бути на службі у розвідувальних органів чужих сил…» До того ж кубанець не мав довіри до Андрія Мельника, Миколи Сціборського і Михайла Селешка, категорично не сприймаючи їхнього принципу: хто не з нами, той проти нас [25, арк. 96, 96 зв.].

Старий синьожупанник не погодився з такою аргументацією. Суперечка переросла у сварку, і Василь написав заяву про вихід з УНО. Невдовзі він виїхав з Кіля на інше місце праці. Відтоді старшини вже не бачилися.