Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 31 страниц)

– Ану годі, Бобусику! Ти мене тривожиш!

Знову з’явилася Дженні, вже в іншій сукні.

– Надто парадна! – вигукнула Тамара. – Треба щось красиве, але буденне!

Скориставшись тим, що дружина відвернулася, Роберт Квінн умостився в улюбленому фотелі й налляв собі віскі.

– Хто дозволив тобі сідати? – закричала Тамара. – Ти все зашмаруєш! Знаєш, як довго я тут усе витирала? Йди ліпше передягнися, хутчій.

– Перевдягатися?

– Вдягни костюм, не можна ж зустрічати Гаррі Квеберта таким нечепурою!

– Ти дістала шампанське, що ми зберігали для врочистих випадків?

– А це і є врочистий випадок! Чи ти не хочеш, щоб наша дочка вдало вийшла заміж? Ніж ото дурно чіплятися, йти перевдягайся. Він ось-ось прийде.

Тамара попхала чоловіка до східців, щоб той таки не ухилився. Аж згори спустилася Дженні, заплакана, в трусах і без ліфчика і, схлипуючи, заявила, що все скасує, бо вона так не може. Скориставшись нагодою, Роберт і собі заскиглив, що хоче читати газету, а не вести світські дискусії з великим письменником, що він усе одно не читає книжок, бо від них його хилить до сну, тож він не знає, про що з ним балакати. Була за десять шоста: десять хвилин до побачення. Всі троє стояли в передпокої й сперечалися, аж пролунав дзвоник у двері. В Тамари мало серцевий напад не стався. Він тут. Великий письменник прийшов раніше.

У двері подзвонили. Гаррі пішов одчиняти. На нім був лляний костюм і літній капелюх: він збирався їхати до Дженні. За дверми стояла Нола.

– Нола? Що ти тут робиш?

– Взагалі, кажуть «добридень». Чемні люди, як зустрічаються, кажуть одне одному «добридень», а не «що ти тут робиш».

Він усміхнувся.

– Добридень, Ноло. Вибач, я не сподівався тебе побачити.

– Гаррі, що відбувається? Відтоді, як ми їздили до Рокленда, від вас нічогісінько не чути. Цілий тиждень ані звісточки! Я погано поводилася? Чи вам було неприємно? Ох, Гаррі, мені так сподобався той наш день у Рокленді! Просто казка!

– Я нітрохи не гніваюся, Ноло. І мені теж сподобався наш день у Рокленді.

– То чому ви не озивалися?

– Через книжку. В мене було багато роботи.

– Мені б так хотілося бути з вами щодня, Гаррі. Всеньке життя.

– Ноло, ти янгол.

– Тепер ми це можемо. Я вже не ходжу до школи.

– Чому ти не ходиш до школи?

– Уроків немає, Гаррі. У мене канікули. Ви не знали?

– Ні.

Її личко засяяло з утіхи.

– Це було б чудово, правда? Я подумала і вирішила, що могла б піклуватися про вас просто тут. Вам ліпше працювати вдома, а не в тому гаморі, в «Кларксі»… Ви могли би писати на терасі. Океан такий красивий, він вас надихав би, я певна! А я стежила б, щоб вам було зручно і затишно. Я добре піклуватимуся про вас, від усієї душі, обіцяю, я зроблю вас щасливим! Гаррі, будь ласка. Дозвольте мені зробити вас щасливим.

Він побачив, що вона принесла з собою кошик.

– Це для пікніка, – сказала вона. – Для нас, на вечір. У мене навіть пляшечка вина є. Я подумала, ми могли б улаштувати пікнік на березі. Це так романтично.

Він не хотів романтичних пікніків, не хотів бути з нею поряд, не хотів її: він повинен її забути. Він уже шкодував про ту суботу в Рокленді: повіз п’ятнадцятирічну дівчинку в інший штат, не спитавшись дозволу у її батьків! Якби їх зупинила поліція, могли б подумати, що він її викрав. Це дівча його погубить, вона має зникнути з його життя.

– Не можу, Ноло, – насилу мовив він.

Вона страшенно засмутилася.

– Чому?

Він повинен сказати їй, що в нього побачення з іншою. Їй буде гірко це чути, але вона мусить збагнути, що їхнє кохання неможливе. І все-таки він не зважився і збрехав:

– Мені треба їхати до Конкорда, побачитися з видавцем, він завітав туди з приводу Четвертого липня. Буде нецікаво. Я волів би лишитися з тобою.

– Можна я поїду з вами?

– Ні. Ти там знудишся.

– Ви дуже гарний у цій сорочці, Гаррі.

– Дякую.

– Гаррі… я кохаю вас. Від того самісінького дня, коли йшов дощ і я побачила вас на березі, я шалено закохалась. Я хотіла б бути з вами до кінця життя!

– Облиш, Ноло. Не кажи так.

– Чому? Адже це правда! Я й однісінького дня не можу прожити без вас! Коли вас бачу, життя здається мені кращим! А ви ненавидите мене, так?

– Та ні! Звісно ж, ні!

– Я знаю, що ви вважаєте мене бридкою. І що в Рокленді вам було зі мною нудно. Тим-то ви й не подавали звісток про себе. Думаєте, що я мала, дурненька і нудна бридуля.

– Не мели дурниць. Добре, ходімо, я відвезу тебе додому.

– Скажіть мені «люба Ноло»… Скажіть іще раз.

– Не можу, Ноло.

– Прошу вас!

– Не можу. Цих слів не можна промовляти.

– Але чому? Боже мій, чому? Чому нам не можна любити, якщо ми кохаємо одне одного?

– Ходімо, Ноло, – повторив він. – Я відвезу тебе додому.

– Але ж, Гаррі, нащо жити, якщо ми не маємо права на любов?

Він мовчки провів її до чорного «шевроле».

Вона плакала.

У двері дзвонив не Гаррі Квеберт, а Емі Пратт, дружина начальника поліції Аврори. Вона була розпорядницею літнього балу, одної з найголовніших подій у міському житті; цього року бал мав відбутися 19 липня, тож зараз вона ходила по сусідах. Почувши дзвінок, Тамара випровадила чоловіка і напівголу доньку нагору і, відчинивши, з полегшенням побачила за дверми не почесного гостя, а Емі Пратт із лотерейними білетами для балу. Того дня розігрувався тиждень відпочинку в чудовому готелі на острові Мартас-Віньярд, в Массачусетсі, де відпочивало чимало зірок. Коли Тамара дізналася, який буде головний приз, в неї аж очі заблищали; вона придбала дві пачки білетів і, хоч задля пристойності треба було запропонувати гості (яку вона до того ж дуже поважала) апельсинового соку, вона швиденько витурила її за двері: була вже за п’ять шоста. Дженні встигла заспокоїтися і спустилася вниз у зеленій літній сукенці, що дуже їй личила; за нею зійшов і батько в костюмі-трійці.

– То був не Гаррі, а Емі Пратт, – насмішкувато сказала Тамара. – Я знала, що то не він. Бачили б ви себе, порозбігалися мов зайці! Ха-ха! А я знала, що то не він, бо це чоловік високого польоту, а люди високого польоту зарано не приходять. Це ще менш ґречно, ніж запізнюватися. Май на увазі, Бобусику, бо ти завжди боїшся запізнитися на свої зустрічі.

Годинник у вітальні вибив шосту, і вся родина Квіннів вишикувалася коло дверей.

– Головне, поводьтеся природно! – благально вигукнула Дженні.

– Ми дуже природні, – відказала матінка. – Правда, Бобусику, ми природні?

– Авжеж, кицюню. Тільки в мене, здається, знову гази: почуваюся, немов скороварка, що от-от вибухне.

За декілька хвилин Гаррі подзвонив у двері Квіннів. Він висадив Нолу на якійсь вулиці неподалік від її домівки, щоб їх не побачили разом. Покинув її в сльозах.

*

Дженні розповіла мені про вечір Четвертого липня, для неї то були чудесні хвилини. Вона схвильовано змальовувала ярмарок, їхню вечерю, феєрверк над Конкордом.

З того, як вона говорила про Гаррі, я зрозумів, що все своє життя вона кохала його і що за теперішньою її неприязню криється передовсім біль: адже він кинув її заради Ноли, малої суботньої кельнерки, для якої і написав шедевр. Перш ніж попрощатись, я поставив їй іще одне запитання:

– Дженні, як ти гадаєш, хто міг би мені розповісти про Нолу більше?

– Про Нолу? Її батько, звісно.

Її батько. Авжеж, хто ж іще.

23. Ті, хто добре it знали

– А герої? З кого ви пишете своїх героїв?

– Та з кого завгодно. З друга, з покоївки, з банківського клерка. Але важливо ось що: джерело натхнення – це не самі ці люди, а їхні вчинки. Їхні дії наводять вас на думки про те, як міг би поводитися котрийсь із героїв вашого роману. Коли письменники кажуть, що ніколи не змальовують реальних людей, вони брешуть, але вони таки чинять мудро: це дозволяє їм уникнути неабияких прикрощів.

– Як це так?

– У письменників, Маркусе, є перевага, що вони можуть зводити порахунки з такими, як самі, завдяки книжці. Єдине правило – не називати їхніх прізвищ. Ніяких імен: це прямісінький шлях до судових позовів та іншої халепи. Який там у нас наступний номер у списку?

– Двадцять третій.

– Так ось, двадцять третє правило: пишіть лише вигадані історії. Все інше завдасть вам тільки прикрощів.

У неділю 22 червня 2008 року я вперше побачив отця Келлерґана. Була одна з сірих літніх днин, притаманних лише Новій Англії: від океану здіймалася така густа імла, що її клапті висіли на верховіттях дерев і на дахах. Дім родини Келлерґанів стояв на Террас-авеню, 245, в самісінькому центрі хорошого житлового кварталу. Судячи з усього, від часу їхнього приїзду до Аврори він геть не змінився. Та сама фарба на стінах, ті самісінькі кущі довкруги. Недавно посаджені ружі розрослися й перетворилися на квітники, а вишню перед домом, яка всохла десять років тому, замінили точнісінько таким самим деревом.

З двору долинала оглушлива музика. Я декілька разів подзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Зрештою якийсь перехожий гукнув мені: «Якщо ви до отця Келлерґана, то дзвонити марно. Він у гаражі». Я постукав у двері гаража: справді, музика лунала звідтіля. Я довгенько стукав; нарешті двері відчинилися, й переді мною постав маленький куций дідок, сивий і якийсь аж вибляклий, у робочому халаті й захисних окулярах. Девід Келлерґан, вісімдесят п’ять років.

– Ви в якій справі? – люб’язно заволав він, бо гучність музики була просто-таки нестерпна.

Мені довелося скласти долоні рупором, щоб він мене почув.

– Мене звати Маркус Ґольдман. Ви мене не знаєте, але я розслідую загибель Ноли.

– Ви з поліції?

– Ні, я письменник. Чи могли б вимкнути музику або трохи збавити гучність?

– Це неможливо. Я ніколи не зменшую гучності. Та, як хочете, ми можемо піти до вітальні.

Він провів мене всередину гаража; все приміщення було переобладнане під майстерню, де в центрі гордо височіла колекційна модель «гарлі-девідсона». Зі старого програвача в кутку, під’єднаного до колонок, гримів класичний джаз.

Я готувався до того, що мене зустрінуть непривітно. Мені здавалося, після настирливих газетярів отцеві Келлерґану хочеться бодай трохи спокою; та він, навпаки, тримався дуже приязно. Хоч я й часто бував у Аврорі, проте ніколи досі не бачив його. Вочевидь він не знав про мої зв’язки з Гаррі, і я завбачливо не згадував про них. Він приготував нам дві шклянки чаю з льодом, і ми посідали у вітальні. Він не скинув захисних окулярів, наче ладнався будь-якої миті повернутися до свого мотоцикла; з гаража знай линула оглушлива музика. Я спробував уявити собі, який вигляд мав цей чоловік тридцять три роки тому, коли він був завзятим настоятелем парафії Сен-Джеймс.

– Що привело вас сюди, пане Ґольдмане? – запитав він, з цікавістю розглядаючи мене. – Книжка?

– Сам не знаю, панотче. Головне, я хочу дізнатися, що сталося з Нолою.

– Не називайте мене панотцем, я вже не настоятель.

– Співчуваю, пане Келлерґане, у вас таке горе.

Він напрочуд тепло всміхнувся.

– Дякую. Ви перша людина, яка висловила мені співчуття, пане Ґольдмане. Останні два тижні все місто балакає про мою доньку; всі купують газети, щоб дізнатися останні подробиці, та ніхто не прийшов і не запитав, як воно мені. До мене в двері дзвонять то журналісти, то сусіди, які скаржаться на гамір. Має право невтішний батько слухати музику чи ні?

– Авжеж.

– То ви пишете книжку?

– Я вже не певен, що можу писати. Добре писати тяжко. Видавець запропонував мені написати про цю справу. Він каже, що це дасть новий поштовх моїй кар’єрі. Ви не будете проти книжки про Нолу?

Він стенув плечима.

– Ні, якщо це допоможе батькам бути обачнішими. Знаєте, того дня, коли моя донька зникла, вона була в своїй кімнаті. А я працював у гаражі, під музику. Коли я вирішив зайти до неї, вдома її вже не було. Вікно в кімнаті було відчинене. Вона ніби вивітрилася. Я не зумів уберегти доньку. Напишіть книжку для батьків, пане Ґольдмане. Батьки повинні дуже пильнувати за своїми дітьми.

– Що ви робили того дня в гаражі?

– Лагодив мотоцикл. Отой «гарлі», що ви його бачили.

– Чудова машина.

– Дякую. Я саме притягнув його від одного автомеханіка з Монберрі. Він казав, що більше з нього нíчого витиснути, і віддав мені за символічні п’ять доларів. Ось що я робив, коли пропала моя донька, – колупався в цьому клятому мотоциклі.

– Ви сам живете?

– Так. Дружина давно померла…

Він підвівся й приніс альбом зі світлинами. Показав мені Нолу в дитинстві та свою дружину, Луїзу. Вигляд у них був щасливий. Я здивувався, як легко він мені довірився, адже я був геть незнайома йому людина. Гадаю, йому просто хотілося поринути у спогади про доньку. Він розповів, що вони перебралися до Аврори восени 1969 року, з Джексона, штат Алабама. Попри те, що тамтешнє братство розцвітало, поклик моря виявився дужчий: громада Аврори шукала нового священика, і він погодився. Головною причиною переїзду до Нью-Гемпширу стало бажання знайти спокійне місце для Ноли. Країна тоді нуртувала: політичні чвари, сеґреґація, війна у В’єтнамі. Після подій 1967 року – расових бунтів у Сан-Квентіні^[9], масових заворушень в чорних кварталах Ньюарка та Детройта, – вони стали шукати притулку, надійно захищеного від усієї цієї ворохобні. І коли їхнє маленьке авто, натужно пахкаючи двигуном під тягарем фургончика, доплуганилося до великих, зарослих лататтям озер Монберрі й стало спускатися до Аврори, вдалині з’явилося красиве спокійне містечко, і Девід Келлерґан привітав себе з вдалим вибором. Чи міг він уявити, що саме тут за шість років зникне його дочка?

– Я проїздив повз вашу колишню парафію, – сказав я. – Там зараз «МакДональдс».

– Весь світ потроху перетворюється на «МакДональдс», пане Ґольдмане.

– А що сталося з парафією?

– Кілька років усе було добре. А потім пропала моя Нола, і все змінилося. Радше змінилося одне: я перестав вірити в Бога. Якби Бог справді існував, діти не пропадали б. Я почав поводитися не по-пасторському, та ніхто не зважувався витурити мене. Потроху громада розпалася. П’ятнадцять років тому аврорівська парафія з фінансових причин об’єдналася з парафією в Монберрі. Церковний будинок вони продали. Тепер віряни в неділю їдуть до Монберрі. Після зникнення Ноли я так і не зміг повернутися до своїх обов’язків, хоч офіційно звільнився тільки шість років тому. Парафія й надалі мене утримує. І дім віддали за копійки.

Потім Девід Келлерґан розповів, як щасливо і безтурботно жили вони в Аврорі. За його словами, то були найкращі роки його життя. Він згадував, як літніми вечорами дозволяв Нолі пізніше лягати спати й вона сиділа під маркізою і читала; йому хотілося, щоб літо ніколи не закінчувалося. Ще він розповів, що донька відкладала гроші, які по суботах заробляла в «Кларксі»: казала, що поїде на них у Каліфорнію і стане акторкою. А він так пишався, коли приходив до «Кларксу» і чув, як її хвалять клієнти, як нею задоволена пані Квінн. Ще довго після її зникнення питав себе: а що як вона подалася до тієї Каліфорнії.

– Чому «подалася»? – запитав я. – Ви хочете сказати, втекла?

– Втекла? А чого б це їй було тікати? – обурився він.

– А Гаррі Квеберт? Ви добре його знали?

– Ні. Заледве знайомі. Кілька разів бачив.

– Заледве знайомі? – здивувавсь я. – Таж ви тридцять років живете в одному місті!

– Я не всіх тут знаю, пане Ґольдмане. Та й живу, бачте, відлюдником. Невже все це правда? Про Гаррі Квеберта і Нолу? І невже він написав цю книжку для неї? Що означає ця книжка, пане Ґольдмане?

– Буду з вами відвертий: гадаю, ваша донька кохала Гаррі, та ще й взаємно. В книжці йдеться про неможливе кохання поміж двома, які належать до різних суспільних класів.

– Я знаю! – вигукнув він. – Я знаю! То що ж, виходить, Квеберт, щоб додати собі ваги, замінив «збочення» на «суспільні класи» і продав мільйони примірників свого роману? Книжки, що оповідає непристойні історії про мою доньку, про мою маленьку Нолу, і цю книжку вся Америка читала і вихваляла тридцять років!

Отець Келлерґан спалахнув; останні слова він промовив з такою люттю, що я ніяк її не сподівався від цього кволого на вигляд чоловічка. Десь зо хвилину він мовчки ходив туди-сюди кімнатою, наче намагаючись втамувати гнів. На задньому плані так само ревіла музика. Я сказав:

– Гаррі Квеберт не вбивав Нолу.

– Чому ви такий упевнений?

– Ніколи нічого не можна бути певним, пане Келлерґане. Тим-то й життя таке складне.

Він скривився.

– Що ви хочете довідатися, пане Ґольдмане? Якщо ви тут, то у вас є до мене запитання, так?

– Я намагаюся збагнути, що могло статися. Того вечора, коли пропала ваша донька, ви нічого не чули?

– Нічогісінько.

– Хтось із сусідів тоді казав, що чув галас.

– Галас? Не було ніякого галасу. В цьому домі ніколи ніхто не галасував. Та й нащо галасувати? Того дня пообідді я працював у гаражі. Коли вибило восьму, я почав готувати вечерю. Пішов гукнути, щоб Нола допомогла мені, та в кімнаті її не було. Спершу я подумав, що вона, либонь, пішла трохи прогулятися, хоч такої звички в неї не було. Я трохи зачекав, але потім захвилювався і вирішив обійти квартал. Не встиг пройти і сотні метрів, як натрапив на цілу юрму: збіглися всі сусіди, казали, що в Сайд-Кріку бачили закривавлену молоду жінку, що з усього округу з’їжджаються поліційні авто і все оточують. Я кинувся в перший-ліпший дім, щоб зателефонувати до поліції, сказати, що то може бути Нола… Її кімната була на першому поверсі, пане Ґольдмане. Тридцять із гаком років питав я себе, що сталося з моєю донею. Казав собі, що якби в мене були ще діти, я відправляв би їх спати на горище. Та інших дітей у мене немає.

– Того літа, коли вона зникла, ви не помічали нічого дивного в її поведінці?

– Ні. Тепер уже хто його знає. Не думаю. Я сам собі часто ставлю це запитання і не можу відповісти на нього.

Проте він таки згадав, що того літа, на самому початку вакацій, Нола часом здавалася дуже засмученою, та він пов’язував це з особливостями перехідного віку. Потім я спитав дозволу поглянути на кімнату його доньки; він провів мене, наче музейний сторож, і суворо звелів нічого не чіпати. Після зникнення Ноли він залишив її кімнату такою, яка вона була. Все було на місці: ліжко, етажерка з ляльками, маленька книжкова шафа, парта з розкиданими ручками, довгою залізною лінійкою і пожовклими аркушами паперу. Папір був поштовий, той самий, що на ньому вона написала записку Гаррі. Панотець помітив, що він зацікавив мене.

– Нола купувала той папір у канцелярській крамниці в Монберрі. Вона дуже любила його, завжди носила з собою, писала на ньому нотатки, записки. Він був наче її продовженням. Завжди мала декілька блоків про запас.

Ще в кутку стояв портативний «ремінґтон».

– То була її машинка? – запитав я.

– Моя. Але вона часто нею користувалася. Того літа, коли вона зникла, вона часто брала її. Казала, їй треба надрукувати важливі папери. Досить часто навіть з дому виносила. Я пропонував був її підвезти, але вона завжди відмовлялася. Йшла пішки, тягнучи за держак ту машинку.

– То в кімнаті відтоді нічого не змінилося?

– Усе було так само. Таку ж порожню кімнату я побачив, коли пішов її покликати. Вікно було – навстіжень, і штори колихалися від легенького вітру.

– Гадаєте, того вечора хтось пробрався до кімнати і забрав її силоміць?

– Хтозна. Я нічогісінько не чув. Та, як бачите, слідів боротьби нема.

– Поліція виявила коло неї торбинку. Всередині було викарбувано її ім’я.

– Так, мене навіть просили впізнати її. То був мій подарунок на день народження, коли їй виповнилося п’ятнадцять. Вона побачила цю торбинку в Монберрі, коли ми їздили туди разом. Досі пам’ятаю крамничку на головній вулиці. Наступного дня я туди повернувся і придбав її. Віддав лимареві, щоб той вирізьбив усередині Нолине ім’я.

Я спробував розвинути гіпотезу.

– Якщо це її торбинка, то вона взяла її з собою. Якщо вона взяла її з собою, то вона кудись ішла, правда ж? Пане Келлерґане, знаю, це нелегко собі уявити, та чи не думаєте ви, що Нола могла втекти з дому?

– Не знаю, пане Ґольдмане. В поліції вже запитували мене про це, – й тоді, тридцять років тому, і зараз, декілька днів тому. Та звідси нічого не пропало. Ні одягу, ні грошей, нічого. Погляньте, ось її скарбничка, на етажерці, вона повнісінька, – він узяв з горішньої полиці бляшанку з-під печива. – Погляньте, там сто двадцять доларів! Сто двадцять доларів! Чому вона лишила їх, якщо хотіла втекти? Поліція каже, в торбинці у неї була ця клята книжка. Це правда?

– Правда.

Ті самі запитання знай бродили в моїх мізках: чому Нола зникла, не взявши ні одягу, ні грошей? Чому вона взяла сам лише рукопис?

Платівка в гаражі зіграла останній трек, і панотець побіг туди, щоб поставити її спочатку. Мені не хотілося більше заважати йому; я попрощався й пішов, знявши мимохідь на камеру «гарлі-девідсон».

Повернувшись до Гусячої бухти, я подався на берег, щоб трохи побоксувати. На превеликий мій подив, незабаром там мене знайшов сержант Ґегаловуд. Він підійшов од будинку, та оскільки у вухах в мене були навушники, помітив я його лише тоді, коли він поплескав мене по плечу.

– Ви в хорошій формі, – сказав він, розглядаючи мій торс і витираючи об штани мокру від мого поту долоню.

– Стараюся, – відказав я й, діставши з кишені плеєр, вимкнув його.

– Міні-дисковий? – провадив він своїм неприємним тоном. – А чи знаєте, що «Еппл» здійснив революцію в світі, й музику в майже необмеженій кількості можна зберігати на портативному жорсткому диску, що зветься «ай-под»?

– Сержанте, я не слухаю музики.

– А що ж ви слухаєте, вправляючись у спорті?

– Не має значення. Скажіть ліпше, що привело вас сюди. Та ще й у неділю.

– Мені зателефонував колишній начальник аврорівської поліції Пратт і розповів про пожежу в п’ятницю ввечері. Він стривожений і, мушу визнати, не безпідставно: я теж не люблю, коли все так обертається.

– Ви хочете сказати, що тривожитеся за мою безпеку?

– Та ні. Просто не хочу, щоб усе пішло шкереберть. Усі знають, що злочини проти дітей страшенно збурюють людей. Можу запевнити вас: щоразу як про вбиту дівчину розповідають у телевізорі, натовпи цілком цивілізованих батьків ладні відірвати Квебертові яйця.

– Та воно так, але ж тут погрожують мені.

– Тим-то я й приїхав. Чому ви не сказали, що отримали анонімного листа?

– Бо ви мене витурили з кабінету.

– Еге ж, це таки правда.

– Вип’єте пива, сержанте?

Трохи повагавшись, він погодився. Ми пішли до хати, я приніс дві пляшки, і ми випили їх на терасі. Я розповів, як напередодні ввечері повертався з Ґранд-біч і натрапив на палія.

– Не можу його змалювати. Він був у масці. Я бачив лише силует. І знову ті самі слова: «Ґольдмане, повертайся додому». Вже втретє.

– Еге ж, Пратт казав мені. Хто знає, що ви провадите власне розслідування?

– Та всі. Тобто я весь час розпитую всіх, кого бачу. Будь-кого. Як гадаєте, є хтось, хто не хоче, щоб я копирсався в цій історії?

– Хтось не хоче, щоб ви докопалися до правди про Нолу. То як, до речі, ваше розслідування?

– Моє розслідування? Тепер воно вас цікавить?

– Можливо. Скажу ось що: відколи вам почали погрожувати, щоб заткнути рота, ваші акції добряче підскочили.

– Я розмовляв із отцем Келлерґаном. Хороший дідусь. Він показав мені Нолину кімнату. Ви її теж бачили, гадаю…

– Так.

– Якщо то була втеча, як ви поясните, що вона нічого з собою не взяла? Ні одягу, ні грошей, анічогісінько.

– А то не втеча була, – відказав Ґегаловуд.

– А якщо це викрадення, то чому нема слідів сутички? І чому вона взяла ту торбу з рукописом?

– Вона могла знати вбивцю, оце й усе. Може, навіть у неї зв’язок із ним був. Йому достатньо було просто підійти до вікна, – може, часом так і робив, – і попросити її піти з ним. Може, просто погуляти трохи.

– Ви маєте на увазі Гаррі.

– Так.

– І що далі? Вона бере той рукопис і вилазить у вікно?

– А хто вам сказав, що вона взяла з собою той рукопис? Хто вам сказав, що вона бодай раз тримала той рукопис у руках? Це Квебертові слова, це він так пояснює, як його рукопис опинився поруч із Нолиним трупом.

Якусь мить я хотів було розповісти про те, що знав про Гаррі з Нолою: що вони мали зустрітися в мотелі «Морський берег» і тікати. Та вирішив промовчати, щоб не нашкодити Гаррі. Лише запитав:

– Яка ж ваша гіпотеза?

– Квеберт убив дівчину і закопав рукопис разом із нею. Може, совість замучила. В книжці йдеться про їхнє кохання, і це кохання її вбило.

– Чому ви так гадаєте?

– На рукописові є напис.

– Напис? Що за напис?

– Не можу сказати. Таємниця слідства.

– Послухайте, сержанте, облиште ви ці дурниці! Ви сказали або забагато, або замало: нема чого ховатися за таємницею слідства щоразу, як вам це зручно.

Він покірно зітхнув.

– Там написано: «Прощавай, люба Ноло».

Мені аж заціпило. «Люба Ноло». Хіба не ці слова Нола просила Гаррі сказати їй у Рокленді? Я спробував опанувати себе.

– Що ви збираєтеся робити з цим написом?

– Віддам на графологічну експертизу. Може, це щось нам дасть.

Мене геть приголомшило його зізнання. «Люба Ноло». Саме ці слова промовив сам Гаррі, ці слова я і записав на плеєр.

Цілий вечір я міркував, не знаючи, що вдіяти. О дев’ятій зателефонувала матуся. Певне, дізналася з телевізора про пожежу.

– Боже мій, Маркі, ти що, загинути через того чортяку хочеш?

– Та заспокойся, мамо.

– У нас тільки про тебе й балакають, ще й не дуже приязно, ти розумієш, про що я. Всі сусіди збентежені… Питають, чому ти такий впертий і тримаєшся того Гаррі.

– Якби не було Гаррі, я ніколи не став би Великим Ґольдманом, мамо.

– Точно, без нього ти став би Щонайбільшим Ґольдманом. Ти так змінився, відколи став їздити до цього чолов’яги в університеті. Ти ж Неперевершений, Маркі. Пам’ятаєш? Навіть бідолашка пані Ланґ, касирка в супермаркеті, досі питає мене: «Як там Неперевершений?».

– Мамо… Таж не було ніколи ніякого Неперевершеного.

– Ніякого Неперевершеного? Не було Неперевершеного? – вона погукала батька. – Нельсоне, а йди-но сюди! Маркі каже, що ніколи не був Неперевершеним! – я почув, як тато щось невиразно промимрив. – Ось бачиш, і тато каже: в школі ти був Неперевершеним. Я вчора зустріла твого колишнього директора… Він сказав, що в нього такі спогади… Я думала, він заплаче з розчулення. А потім він сказав: «Ох, пані Ґольдман, просто не знаю, куди оце встряв ваш син». Бачиш, як усе сумно: навіть твій колишній директор збентежений. А про нас ти подумав? Чому ти біжиш до якогось старого викладача, замість того, щоб шукати собі дружину? Тобі тридцять років, а ти ще не маєш жіночки! Ти хочеш, щоб ми повмирали, так і не побачивши твого одруження?

– Мамо, тобі лише п’ятдесят два роки. Ще є трохи часу.

– Не присікуйся! Хто навчив тебе присікуватися, га? Це все той клятий Квеберт. Чому ти не хочеш привести нам хорошу дружину, га? Тепер ти мовчиш?

– Мамо, останнім часом я не зустрічав жодної, яка б мені сподобалась. Я заклопотаний: книжка, турне, знову книжка…

– Тільки відмовки від тебе чую! А твоя нова книжка? Про що вона буде? Про всілякі збочення? Я не впізнаю тебе, Маркі… Маркі, любий, послухай, я маю запитати: ти любиш цього Гаррі? Ти кохаєшся з ним?

– Ні! Ні, що ти!

Я почув, як вона сказала татові: «Він каже „ні“, а це означає „так“». Потім вона запитала пошепки:

– Ти хворий, так? Матуся любитиме тебе, навіть якщо ти хворий.

– Що? Який іще хворий?

– А як ото буває, коли в чоловіків алергія на жінок.

– Ти хочеш сказати, буцімто я ґей? Ні! Навіть якби так і було, то нічого поганого в цім нема. Але, мамо, я люблю жінок.

– Жінок? Як це так – жінок? Досить із тебе й одної, кохай її й бери заміж! Жінок! Ти хочеш сказати, що не можеш бути вірний? Ти сексуальний маніяк, Маркі? Може, тобі треба піти до психіатра, полікуватися?

Врешті я з досадою кинув слухавку. Мені було дуже самотньо. Сів за письмовий стіл Гаррі, ввімкнув плеєр і знову почав слухати його голос. Мені потрібна була якась нова ланка, відчутний доказ, що змінив би хід розслідування, щось таке, що пролляло би світло на цей шалений пазл, який я намагався скласти і який досі обмежувався трьома елементами: Гаррі, рукописом і зниклою дівчинкою. Я думав – і раптом у мені прокинулося чудернацьке, давно забуте відчуття: мені кортіло писати. Писати про те, чим я живу й що відчуваю. Незабаром голова моя вже аж лускалася від ідей, це вже було не бажання, а потреба писати. Такого не бувало зі мною вже півтора року. Наче вулкан, що прокинувся і готувався вивергнутися. Я кинувся до ноутбука і, замислившись на мить, перш ніж розпочати історію, заходився друкувати перші сторінки майбутньої книжки.

Навесні 2008 року, десь за рік по тому, як я став новою зіркою американської літератури, відбулася подія, що я вирішив поховати її в глибинах пам'яті: з'ясувалося, мій університетський викладач, шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найвідоміших письменників Америки, у тридцять чотири роки мав любовний зв'язок із п'ятнадцятирічним дівчам. То було влітку 1975-го.

*

У вівторок 24 червня 2008 року Велике журі присяжних підтвердило обвинувачення, висунуте прокуратурою: віднині Гаррі офіційно інкримінували викрадення й подвійне навмисне вбивство. Коли Рот зателефонував мені й сповістив про рішення журі, я вибухнув.

– Ви, здається, вивчали право, то можете мені пояснити, на основі чого вони верзуть усі ці дурниці?

Відповідь була проста: на основі матеріалів слідства. Після того, як пред’явили обвинувачення, ми як представники захисту могли здобути до них доступ. Цілісінький ранок ми з Ротом вивчали документи; атмосфера була напружена, передовсім тому, що він, гортаючи папери, весь час повторював:

– Ох, як недобре… Геть недобре.

– Як воно недобре, то ви маєте бути добрячий, хіба ні? – питав я.

Він збентежено зводив брови, і я дедалі менше вірив у його адвокатський хист.

У справі були світлини, показання свідків, звіти, акти експертиз, протоколи допитів. Декотрі фото стосувалися 1975 року: знімки будинку Дебори Купер, її тіла, що лежало в кухні на долівці в калюжі крові, і нарешті того місця у лісі, де виявили сліди крови, пасма кіс і клапті сукні. Потім ми перелинули в часі на тридцять три роки вперед і опинилися в Гусячій бухті: на дні ями, що викопала поліція, лежав скелет у позі зародка. Подекуди на кістках ще висіли шматки м’яса, на черепі збереглися пасма волосся; на скелеті була напівзотліла сукня, а поруч лежала ота горезвісна шкіряна торбинка. Мене мало не знудило.

– Це Нола?

– Вона, – відказав Рот. – А в торбі був Квебертів рукопис. Лише рукопис, та й годі. Прокурор каже, що як дівчина тікає з дому, то не йде без нічого.

Акт судмедекспертизи засвідчив глибокий перелом на рівні черепа. Нолу сильно вдарили по голові: потилична кістка була розтрощена. Судовий медик вважав, що вбивця використав дуже тяжкий кий абощо, наприклад битку чи кийок.

Потім ми ознайомилися з показаннями садівників, Гаррі, а надто – з тими, де стояв підпис Тамари Квінн: згідно з її заявою, записаною сержантом Ґегаловудом, вона ще тоді знала, що Гаррі захопився Нолою, і в неї був доказ, але потім він кудись подівся, тож їй ніхто не вірив.