Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 31 страниц)

Він охоче погодився.

– Та ради бога, письменнику!

Я натиснув кнопку. Цієї миті в Ґегаловуда задзвонив телефон. Він сказав «гало», і плеєр записав його слова: «Ви певні? Ви все перевірили? Що? Що? О боже, здуріти можна!». Він попросив у мене аркуш паперу та ручку, записав те, що йому сповістили, і натиснув «відбій». Потім якось дивно зиркнув на мене і сказав:

– Це стажер нашої бригади. Я попросив його знайти рапорт про автокатастрофу з Лютером Калебом.

– І що?..

– Згідно з тодішнім рапортом, Лютера Калеба знайшли в чорному «шевроле монте-карло», що належав компанії Стерна.

П'ятниця, 26 вересня 1975 року

Днина видалася похмура. Сонце зійшло кілька годин тому, та світло було тьмяне і мляве. Скрізь повзли сувої густої імли, що властиво для Нової Англії вологої осінньої пори. О восьмій ранку ловець омарів Джордж Тент вийшов разом із сином на човні з маленького порту Саґамор, що в Массачусетсі. Його ділянка була розташована переважно уздовж узбережжя, та він належав до тих рідкісних представників своєї професії, які ставили пастки у вузьких затоках, що їх забракували інші ловці, вважаючи важкодоступними і такими, що надто вже залежать від припливів, щоб давати серйозний прибуток. В одну з таких заток, де стояло дві пастки, і поплив Джордж Тент. Коли він розвертав човен у бухті Сансет – так називали лагуну поміж крутих бескидів, – його сина раптом засліпив яскравий зблиск світла. Промінь сонця прорвався крізь хмари і відбився від якогось предмета. Це тривало якусь частку секунди, та спалах був таки потужний, тож хлопчина зацікавився й, діставши бінокля, взявся оглядати бескиди.

– Що сталося? – запитав батько.

– На березі щось є. Не знаю, що саме, та я помітив сильний зблиск.

Оцінивши рівень океану відносно скель, Тент вирішив, що глибина дозволяє наблизитися до берега, і дуже повільно рушив уздовж узгір’я.

– Можеш сказати, що воно таке? – зацікавлено запитав сина.

– Відблиск – це напевно… Але від чогось незвичайного, від металу чи скла.

Вони пропливли трохи далі й, огинаючи бескид, раптом побачили те, що так потужно сяйнуло. «А хай йому біс!» – вигукнув старий Тент і, витріщивши очі, кинувся до бортового передавача викликати берегову охорону.

Того ж таки дня, о 8 годині 47 хвилин ранку, до поліції Саґамора від берегової охорони надійшов сигнал про нещасний випадок зі смертельними наслідками: якесь авто зірвалося з дороги над бухтою Сансет і розбилося на скелях. На місце пригоди виїхав полісмен Даррен Венслоу. Він добре знав ту ділянку: вузьке шосе уздовж карколомного урвища, звідки відкривався розкішний краєвид. На найвищій точці навіть облаштували паркувальний майданчик, щоб туристи могли помилуватися панорамою. Достоту райський куточок, хоча Венслоу завжди вважав його небезпечним, бо там не було захисної огорожі. Він декілька разів звертався до міської влади з відповідним запитом, адже літніми вечорами на майданчику завжди було людно, – та марно. Спромоглися тільки поставити знак, що попереджав про небезпеку.

Під’їжджаючи до майданчика, Венслоу помітив пікап лісництва, а це означало, що аварія сталася тут. Він одразу ж вимкнув сирену і загальмував. Два лісники спостерігали, як унизу судно берегової охорони висуває телескопічну стрілу.

– Кажуть, там авто, – озвався один із них, – та ні хріна не видно.

Поліцай підійшов до краю урвиська: схил був майже прямовисний, кам’янистий, там поросла ожина і висока трава. Справді, годі було щось розгледіти.

– Кажете, авто простісінько під нами? – запитав він.

– Так передали по екстреному зв’язку. Судячи з того, де стоїть судно, гадаю, авто було на майданчику і з якоїсь причини телепнулося у прірву. Молюся тільки за одне: аби лише не підлітки були… Приїхали цілуватися вночі й не поставили авто на ручне гальмо.

– О господи! – прошепотів Венслоу. – Я теж сподіваюся, що це не діти.

Він оглянув частину майданчика, що прилягала до урвища. Поміж асфальтом і початком схилу була довга смуга землі. Він пошукав сліди – видерту траву й поламану ожину в тому місці, де авто покотилося з кручі.

– Гадаєте, авто не зупинилося? – запитав він лісника.

– Авжеж. Скільки вже просять поставити загорожу. Це точно діти. Хильнули по чарчині й не загальмували. Бо тверезому треба дуже постаратися, щоб не загальмувати біля краю майданчика.

Катер завершив свою роботу й відійшов од кручі. Чоловіки побачили авто, що теліпалося на стрілі. Венслоу зв’язався по радіо з береговою охороною.

– Яке авто? – запитав він.

– «Шевроле монте-карло», – відповіли йому. – Чорний.

– «Шевроле монте-карло»? Підтвердьте, це чорний «шевроле монте-карло»?

– Підтверджую. Номери нью-гемпширські. Всередині труп. Моторошне видовище.

*

Уже дві години ми теліжилися гуркітливим службовим «крайслером» Ґегаловуда. Це було у вівторок, 22 липня 2008 року.

– Сержанте, може, я сяду за кермо?

– Тільки не ви.

– Ви дуже повільно їдете.

– Я їду обережно.

– Це не авто, сержанте, а бляшанка.

– Це авто поліції штату. Майте повагу до нього.

– Тоді це бляшанка поліції штату. Може, хоч музику ввімкнемо?

– І не мрійте, письменнику. Ми не дівчатка на прогулянці, у нас розслідування.

– Знаєте, мабуть, я напишу в книжці, що ви водите авто, як старенький дідок.

– Увімкніть музику, письменнику. І якомога гучніше. Щоб я більше вас не чув, аж поки ми приїдемо.

Я зареготав.

– Гаразд, нагадайте, що це за чоловік. Даррен…

– …Венслоу. Служив у поліції Саґамора. Його викликали, коли рибалки знайшли розбите авто з Лютером.

– Чорний «шевроле монте-карло».

– Так.

– Здуріти можна! Чому ж ніхто не побачив зв’язку?

– А я звідки знаю, письменнику. Оце і маємо з’ясувати.

– А що робить тепер Венслоу?

– Вийшов на пенсію кілька років тому. Тепер разом із двоюрідним братом тримає гараж. Ви що, записуєте?

– Так. Що сказав він вам учора по телефону?

– Та нічого особливого. Здається, здивувався. Сказав, що вдень його можна знайти в гаражі.

– А чому ви його по телефону не запитали?

– Найкраще спілкуватися віч-на-віч, письменнику. По телефону очей не видно. Це для таких слабаків, як ви.

Гараж стояв на в’їзді до Саґамора. Ми знайшли Венслоу біля старого «б’юїка»: він колупався у двигуні. Чоловік вигнав брата з кабінету, запросив нас туди, поскидав зі стільців теки зі звітністю, щоб ми могли сісти, довго мив руки над умивальником, а потім зварив кави.

– Ну? – запитав він, наливаючи нам каву. – Що таке сталося, аж до мене з’явилася поліція штату Нью-Гемпшир?

– Я вам уже вчора казав, – мовив Ґегаловуд. – Ми розслідуємо обставини смерті Ноли Келлерґан. І нас, зокрема, цікавить автокатастрофа на вашій дільниці 26 вересня 1975 року.

– Чорний «монте-карло»?

– Так. Як ви дізналися?

– Ви розслідуєте цю справу. А я й сам тоді подумав, що це якось пов’язано.

– Справді?

– Авжеж. До речі, тому і пам’ятаю про це. Маю на увазі, бо з часом деякі події забуваються, а деякі врізаються в пам’ять. Той випадок важко забути.

– Чому?

– Знаєте, якщо ви полісмен у маленькому містечку, то аварії на шляхах – чи не найважливіше, з чим випадає стикатися. Я про те, що за весь час моєї служби трупи бачив лише у дорожньо-транспортних пригодах. Але тут було інше: у попередні тижні нас підняли по тривозі через зникнення дівчинки в Нью-Гемпширі. Всі старанно шукали чорний «шевроле монте-карло», нам наказали пильнувати. Пам’ятаю, за тієї пори я під час патрулювання тільки те й робив, що ловив «шевроле» всіх кольорів, схожі на ту модель, і перевіряв їх. Адже чорний «шевроле» можна легко перефарбувати. Одне слово, дуже цим перейнявся, як і решта полісменів: ми хотіли будь-що знайти ту дівчинку. І ось нарешті якось уранці, коли я був на чергуванні, берегова охорона сповістила, що піднімає авто біля узгір’я в бухті Сансет. І вгадайте, якої марки те авто…

– Чорний «монте-карло».

– Так отож. З нью-гемпширськими номерами. І з трупом усередині. Досі пам’ятаю, як оглядав його: впавши з кручі, авто перетворилося на млинець, а від чолов’яги сама лемішка лишилася. Ми знайшли там документи на ім’я Лютера Калеба. Добре це пам’ятаю. Обнишпорили кожен сантиметр, та нічого цікавого не знайшли. Автівка належала великій компанії з Конкорда, «Стерн лімітед». Треба сказати, вода сильно там усе попсувала. Але ми таки знайшли скалки від ущент розтрощеної пляшки з-під віскі. У багажнику – лише валіза з одягом.

– Речі?

– Так. Щоправда, небагато.

– І що ви зробили потім? – запитав Ґегаловуд.

– Що й належить: почав надсилати запити, з’ясовувати, хто цей чоловік, що він тут робив і коли загримів із кручі. Шукав усе про Калеба і вгадайте, що знайшов?

– Скаргу до аврорівської поліції за сексуальні домагання, – іронічно вкинув Ґегаловуд.

– Точно! А ви звідки знаєте?

– Та знаю.

– Тієї миті я подумав, що це вже не просто збіг. Спершу з’ясував, чи не заявляв хтось про його зникнення. Досвід роботи з дорожніми пригодами показує, що завжди знаходяться родичі, які розшукують зниклого. І це часто дає змогу ідентифікувати жертву. Але й тут нічого не було, ніяких заяв. Дивно, правда ж? Я відразу ж зателефонував до компанії «Стерн лімітед», щоб дізнатися бодай щось. Сказав, що знайшов їхній автомобіль, і тут мене попросили зачекати: зазвучала музика, й за хвилю мене з’єднали з паном Елайджею Стерном. Нащадком роду Стернів. Особисто. Я пояснив йому ситуацію, запитав, чи не зникало його авто, і він відповів, що ні, не зникало. Я розповів про чорний «шевроне», і Стерн заявив, що на ньому зазвичай їздив його водій, коли не був на роботі. Тоді поцікавився, коли він востаннє бачив свого водія. Стерн сказав, що той пішов у відпустку. Я запитав: «А давно він пішов?» – «Кілька тижнів тому». – «А де він у відпустці?» Він відповів, що не знає. Усе це видалося мені дуже дивним.

– І як ви вчинили? – запитав Ґегаловуд.

– Я подумав, що ми знайшли головного підозрюваного. І відразу ж зателефонував начальникові поліції Аврори.

– Ви дзвонили Праттові?

– Аякже. Ага, саме так його і звали: Пратт. Я сповістив йому про ту знахідку. Адже він керував розслідуванням.

– І що він?

– Приїхав того ж таки дня. Подякував мені, уважно вивчив справу. Був дуже приязний. Оглянув авто і сказав, що, на жаль, воно не схоже на модель, що він переслідував, та й сумнівається він уже, чи то був «шевроле монте-карло» чи «шевроле-нова», бо вони майже не відрізняються, – збирався уточнити це в помічника шерифа. Докинув також, що вже мав на підозрі того Калеба, та є чимало доказів його невинності, тому ця версія хибна. Він попросив усе-таки надіслати йому рапорт, і я надіслав.

– То ви сповістили Пратта, а він навіть не перевірив вашої версії?

– Так. Кажу ж, начальник запевнив мене, що це помилка. Він не сумнівався, а розслідування очолював саме він, тому знав, що робить. Пратт сказав, що це просто дорожня пригода, тож я так і написав у рапорті.

– Вам це не здалося дивним?

– Тоді не здалося. Я подумав, що надто захопився і поспішив. Але роботу я на тому не завершив: відправив тіло на експертизу, передовсім щоб збагнути, що могло статися й чи ця аварія не через алкоголь, бо ми ж знайшли розбиту пляшку. Та через падіння, а потім іще й од морської води тіло майже не збереглося, тож стверджувати щось напевне було неможливо. Кажу ж, від чоловіка лишилася лемішка. Експерт міг лише сказати, що тіло пролежало там кілька тижнів. Лежало б іще хтозна-скільки, якби той рибалка не помітив відблиск автівки. А потім тіло повернули родині, і все. Кажу вам, за всіма ознаками то була звичайна автокатастрофа. Та зараз, коли я стільки всього дізнався, надто ж про Пратта і дівчинку, я вже нічого не певен.

У тій сцені, як її змалював Даррен Венслоу, і справді було багато незрозумілого. Після розмови з ним ми з Ґегаловудом пішли кинути щось на зуб на набережну Саґамора. Маленький порт, до нього приліпилася крамничка і ятка з листівками. Гожа днина, яскраві барви, неозорий океан. Довкола, то тут, то там, часом коло самісінької води розкидано прегарні пістряві будиночки з доглянутими садками. Ми замовили стейків і пива в маленькому шинку з терасою на палях, що нависала над океаном. Ґегаловуд замислено ремиґав стейки.

– Про що ви думаєте? – запитав я.

– Про те, що всі факти свідчать проти Лютера. Він їхав з речами… Тобто вирішив тікати і, може, забрати з собою Нолу. Та план провалився: Нола вирвалася, йому довелося вбити бабцю Купер, а потім він ударив Нолу, не розрахувавши сили.

– Гадаєте, убивця – він?

– Як на мене, так. Але тут не все зрозуміло… Не втямлю, чому Стерн нічого не сказав нам про чорний «шевроле». Все-таки це важлива деталь. Лютер зникає разом з автомобілем його компанії, а Стерна це не турбує? І чому, в дідька, Пратт нічого не став з’ясовувати про нього?

– Вважаєте, Пратт якось причетний до зникнення Ноли?

– Скажу так: непогано було б до нього поїхати і запитати, чому він відмовився від версії з Калебом, попри рапорт Венслоу. Поміркуйте самі: йому подають на таці підозрюваного на «шевроле монте-карло», а він каже, що той ні до чого не причетний. Хіба не дивно? І якщо він сумнівався у марці тачки, вважав, що то радше «нова», ніж «монте-карло», то мав би занести це до рапорту. Але в рапорті йдеться лише про «монте-карло»…

Того ж дня, по обіді, ми вирушили до Монберрі, у маленький мотель, де оселився Пратт. То була одноповерхова будівля з десятком вишикуваних рядком номерів і місцем для паркування перед кожними дверима. Мотель видавався безлюдним, автомобілів було тільки два: один із них – перед Праттовим номером, либонь, його власний. Ґегаловуд постукав у двері. Відповіді не було. Він загупав дужче, з тим-таки успіхом. Проходила покоївка, і Ґегаловуд попросив її відчинити двері загальним ключем.

– Це неможливо, – мовила вона.

– Як це – неможливо? – вигукнув Ґегаловуд, показуючи їй свій жетон.

– Сьогодні я вже декілька разів приходила, щоб прибрати у номері, – пояснила жінка. – Гадала, може, клієнт вийшов, а я не бачила, та в нього ключ стирчить у шпарині, зсередини. Відчинити неможливо. Отже, він тут. Хіба що вийшов, і двері захряснулися разом із ключем, таке буває, коли клієнт поспішає. Але його авто на місці.

Ґегаловуд спохмурнів. Він гупав у двері, вимагаючи негайно відчинити. Пробував зазирнути у вікно, та через штори нічого не було видно. Тоді вирішив висадити двері. Після третього удару ногою замок вилетів.

Колишній начальник поліції Пратт лежав у калюжі крові.

8. Анонімник

– Маркусе, виграє той, хто ризикує. Щоразу як перед вами постає нелегкий вибір, згадуйте це правило. Хто не ризикує, той не виграє.

Витяг зі «Справи Гаррі Квеберта»

У вівторок, 22 липня 2008 року, довелося й містечкові Монберрі пережити переполох, що охопив Аврору декілька тижнів тому, коли виявили тіло Ноли Келлерґан. Поліційні патрулі з усього округу з’іжджалися до мотелю неподалік від промзони. Пліткували, що вбили колишнього начальника аврорівської поліції.

Сержант Ґегаловуд незворушно стояв біля дверей номера. Декілька експертів працювали на місці злочину, і він не втручався, лише спостерігав. Я питав себе, що відбувається зараз у нього в голові. Раптом він обернувся, помітив, що я стежу за ним, сидячи на капоті поліційного авто, і, мов розлючений бугай, посунув на мене.

– Якого дідька ви тут робите зі своїм плеєром, письменнику?

– Надиктовую епізод для книжки.

– А ви знаєте, що сидите на капоті поліційного автомобіля?

*

– Якого дідька ви тут робите зі своїм плеєром, письменнику?

– Надиктовую епізод для книжки.

– А ви знаєте, що сидите на капоті поліційного автомобіля?

– Ох, перепрошую, сержанте. Які новини?

– Негайно вимкніть плеєр.

Я скорився.

– За попередніми результатами слідства, Праттові завдали ударів по голові, – сказав Ґегаловуд. – Один або кілька. Важким предметом.

– Як Нолі?

– Десь так. Смерть настала понад дванадцять годин тому. Простіше кажучи, сьогодні вночі. Думаю, він знав убивцю. Певне, відчинив йому, може, й чекав на нього. Вдарили його по потилиці, тобто він, мабуть, обернувся спиною, вочевидь не остерігався, й гість, скориставшись цим, завдав смертельного удару. Знаряддя вбивства ми не знайшли. Напевне, вбивця забрав його з собою. Якась арматура чи щось таке. Це означає, що ми маємо не сварку, що переросла у бійку, а навмисне вбивство. Хтось прийшов сюди, щоб убити Пратта.

– Свідки є?

– Жодного. У мотелі майже пустка. Ніхто нічого не бачив і не чув. Службовець на прийомі йде о сьомій вечора. Відтоді і до сьомої ранку працює нічний охоронець, але він сидить перед телевізором, тому нічого не зміг нам сказати. Камер стеження теж немає.

– Як ви гадаєте, чиїх це рук діло? – запитав я. – Того, хто і Гусячу бухту підпалив?

– Може, й так. Принаймні це напевне той, кого Пратт прикривав, і він злякався, що начальник поліції заговорить. Може, Пратт увесь цей час знав, хто убив Нолу. І його прибрали, щоб він замовк навіки.

– І у вас уже є гіпотеза, сержанте?

– А хто сполучна ланка всіх цих елементів – Гусячої бухти, чорного «шевроле»?.. Крім Гаррі Квеберта…

– Елайджа Стерн?

– Таки він. Я вже міркував над цим і думаю знову, дивлячись на Праттів труп. Не знаю, чи вбив Елайджа Стерн Нолу, та мені весь час спадає на думку, а чи не прикривав він Калеба всі ці тридцять років? Ця загадкова відпустка, зникле авто, що він нікому про нього не казав…

– І який висновок, сержанте?

– Злочинець – Калеб, але до цієї історії причетний і Стерн. Гадаю, після того, як його виявили у чорному «шевроле» на Сайд-Крік-лейні і йому пощастило втекти від Пратта під час гонитви, Калеб заховався в Гусячій бухті. Район було оточено, він знав, що шансів утекти в нього нема, а ось там його ніхто не шукатиме. Ніхто, крім… Стерна. Може, Стерн 30 серпня 1975 року справді згаяв увесь день на різні «зустрічі», як він ото сказав. Та ввечері, повернувшись додому і побачивши, що Лютера до того ж нема, він узяв один зі службових автомобілів, не такий помітний, як його блакитний «мустанґ», хіба міг він усидіти на місці? Цілком логічно, він мав вирушити на пошуки Лютера, щоб той не впоров якоїсь дурниці. Гадаю, він так і зробив. Та коли приїхав до Аврори, було вже пізно: скрізь поліція, трагедія, що він її так боявся, вже сталася. Він мав будь-що знайти Калеба, тож куди він подався передовсім, га, письменнику?

– До Гусячої бухти.

– Так отож. То був його дім, і він знав, що Лютер там у безпеці. Либонь, і дублікат ключів у нього міг бути. Стерн хоче поглянути, що коїться в Гусячій бухті, і знаходить там Лютера.

30 серпня 1975 року за версією Ґегаловуда

Стерн знайшов «шевроле» коло дверей гаража. Лютер схилився над багажником.

– Лютере! – заволав Стерн, виходячи з авто. – Що ти накоїв?

Лютер був страшенно переляканий.

– Ми… ми пошварилися… Я не хтів жропити їй поляше.

Стерн підійшов і побачив у багажнику нерухому скорчену Нолу зі шкіряною торбинкою на плечі.

– Та ти ж… ти її вбив…

Стерна знудило.

– А то вона пішла б до полішії…

– Лютере, що ти накоїв! Що ти накоїв?!

– Жмилуйшя, допоможи мені. Елі, допоможи.

– Тобі треба тікати, Лютере. Якщо тебе заарештують, потрапиш на електричний стілець.

– Ні, пошалій мене! Тільки не че! Не че! – перелякано заволав Лютер.

Раптом Стерн помітив у нього за поясом колодку пістолета.

– Лютере, що… що це?

– Бабчя… бабчя вше башила…

– Яка ще бабця?

– Ну там, у хаті…

– О боже, тебе хтось бачив?

– Елі, ми ж Нолою пошварилися… Вона не хтіла шлухатишя. Мені довелошя жробити їй поляше. Та вона вирвалашя і побігла, жапігла до тої хати… Я теж увійшов туди, гадав, нікого нема. А натрапив на ту бабчю… Мені довелошя її впити…

– Що? Що ти верзеш?

– Елі, благаю, допоможи!

Треба було позбутися тіла. Не гаючи й миті, Стерн узяв заступ і пішов копати яму. Місце обрав коло берега, де ґрунт був м’який і де ніхто, головне, Квеберт, не помітить перекопаної землі. Він швидко викопав неглибоку могилу і гукнув Калебові, щоб той приніс тіло, але не побачив його. Знайшов аж біля авто: той стояв навколішки, тримаючи в руках стос аркушів.

– Лютере! Що ти тут робиш, чорт би тебе вхопив!

Лютер плакав.

– Це Квепертова книшка… Нола мені про неї казала… Він напишав для неї книшку… Це шудова книшка.

– Неси її туди, я викопав яму!

– Жашекай.

– Га?

– Я хошу шкажати їй, шо я її кохаю.

– Що?

– Напишу кілька шлів. Дай мені рушку. Потім ми її поховаємо і я нажавшди жникну.

Стерн лайнувся, але таки дістав із кишені ручку, простягнув Калебові, й той написав на першій сторінці рукопису: «Прощавай, люба Ноло». Потім побожно поклав рукопис у торбинку, що висіла в Ноли на плечі, доніс її до ями і вкинув у могилу. Вони засипали її і розрівняли землю, накидавши зверху соснової глиці, шишок і моху, щоб усе мало звичний вигляд.

– А що було далі? – запитав я.

– А далі, – відказав Ґегаловуд, – Стерн почав думати, як захистити Лютера. І вийшов на Пратта.

– На Пратта?

– Так. Гадаю, Стерн знав, що Пратт учинив із Нолою. Відомо, що Калеб вештався довкола Гусячої бухти, що він шпигував за Гаррі та Нолою. Він міг бачити, як Нола сіла до Пратта в авто і той змусив зробити йому мінет… І міг розповісти Стернові. Тож того вечора Стерн залишає Лютера в Гусячій бухті, а сам їде до Пратта в поліцію, трохи згодом, годині об одинадцятій, коли припиняються пошуки, він зостається наодинці з Праттом і шантажує його, тобто вимагає дати Лютерові змогу забратися відціля, пропустити його через застави, а за те обіцяє мовчати про Нолу. І Пратт погоджується, бо як іще Калеб зміг би вільно дістатися аж до Массачусетса? Та Калеб відчуває, що його загнали в глухий кут. Йому нема куди їхати, він пропав. Він купує віскі і напивається. Хоче покінчити з усім. І падає з кручі у бухті Сансет. За кілька тижнів авто знаходять, і Пратт приїздить до Саґамора, щоб зам’яти справу, й вилучає Купера з переліку підозрюваних.

– А нащо вилучати Калеба, якщо він уже мертвий? – запитав я.

– Тому що є Стерн. І Стерн знає. Знімаючи вину з Калеба, Пратт захищає себе.

– Тобто Пратт і Стерн від самого початку знали правду?

– Авжеж. Вони поховали цю історію в надрах своєї пам’яті. І вже ніколи не зустрічалися. Стерн позбувся маєтку, продавши його Гаррі, й більше носа не потикав до Аврори. Тридцять років усі вважали, що цю справу ніколи не розкриють.

– Аж раптом виявили Нолине тіло.

– І один упертий писака заходився порпатися в цій історії. Його щосили намагалися зупинити, щоб він не дізнався, як усе було насправді.

– То Пратт і Стерн хотіли зам’яти цю справу, – сказав я. – А хто ж тоді вбив Пратта? Стерн? Побачив, що Пратт ладен розколотися і розповісти правду?

– А це ще треба з’ясувати. Але поки що мовчіть про це, письменнику, – сказав Ґегаловуд. – Не пишіть нічого на цю тему, не хочу, щоб сталося ще одне витікання інформації. Я збираюся докладно вивчити біографію Стерна. Цю версію перевірити буде непросто. Та хай там як, у всіх версій є спільна ланка – Лютер Калеб. Якщо він і справді убив Нолу Келлерґан, то ми матимемо підтвердження…

– Результати графологічної експертизи, – підхопив я.

– Так.

– Останнє запитання, сержанте: чому Стерн намагався так вибілити Калеба?

– Хотів би я знати це, письменнику.

Розслідування вбивства Пратта мало бути складне: поліція не мала ніяких достеменних даних і не могла висунути жодної версії. За тиждень після його смерті ховали Нолині останки, які нарешті віддали батькові. То було в середу, 30 липня 2008 року. Церемонія відбувалася на аврорівському цвинтарі по обіді, під раптовим дощем; людей прийшло небагато. Я не поїхав туди. Девід Келлерґан підкотив на мотоциклі простісінько до могили, і ніхто не зважився зробити йому зауваження. У вухах, як завжди, стирчали навушники, і, як мені сказали, промовив він лише одну фразу: «Нащо її викопали, якщо знову закопують?». І не зронив жодної сльози.

На похорони я не поїхав, бо вирішив зробити дещо на той момент важливіше – подався до Гаррі, щоб підтримати його. Він сидів на майданчику для паркування голий по пояс, під теплим дощем.

– Гаррі, сховайтеся під дах, – сказав я.

– Вони ховають її?

– Так.

– Вони її ховають, а мене там нема.

– Так ліпше… Краще, щоб вас там не було… Через усю цю історію.

– Та начхати мені на те, що люди скажуть! Вони ховають Нолу, а мене там нема, я не можу попрощатися з нею, побачити її востаннє. Побути з нею. Тридцять три роки мріяв я побачити її, нехай і востаннє. Знаєте, де би хотілося мені опинитися?

– На похороні?

– Ні, в письменницькому раю.

Він ліг на бетоні й завмер. Я вмостився поруч. Нас кропила мжичка.

– Маркусе, мені здається, що краще б це я помер.

– Знаю.

– Звідки ви знаєте?

– Друзі таке відчувають.

Ми довго мовчали. Потім я знову озвався:

– Нещодавно ви казали, що ми не можемо більше бути друзями.

– Це правда. Ми потроху прощаємося, Маркусе. Це так, наче ви знаєте, що я от-от помру, і у вас лишилося декілька тижнів, щоб з цим змиритися. Це рак дружби.

Він склав руки навхрест і заплющив очі. Я теж так зробив. І ми ще довго лежали отак на бетонному майданчику.

Того ж таки вечора я подався з мотелю до «Кларксу» поговорити з людьми, які були на похороні Ноли. Ресторан пустував: один-єдиний кельнер спроквола витирав шинквас, але з останніх сил таки натиснув ручку автомата і націдив мені пива. І тоді я вгледів Роберта Квінна, який, забившись у куток зали, жував горішки й розв’язував кросворди в старих газетах, що валялися на столах. Певне, ховався від жінки. Я підійшов до нього, запропонував пива, і він погодився: посунувся на лаві, звільнивши мені місце. То був зворушливий жест: я міг вмоститися напроти нього на будь-якому вільному стільці, та він посунувся, щоб я сів поруч, на одній із ним лавці.

– Ви були на похоронах Ноли? – запитав я.

– Був.

– І як воно там?

– Погано. Як усе в цій історії. Журналістів було більше за родичів.

Ми трохи помовчали, потім він запитав, щоб підтримати розмову:

– А як там ваша книжка?

– Потроху, дякую. Та вчора я перечитав усе і зрозумів, що маю дещо з’ясувати. Зокрема, те, що стосується вашої дружини. Вона каже, що мала текст, який компрометував Гаррі, написаний його рукою, і що той текст дуже загадково зник. Ви не знаєте часом, куди подівся той папірець?

Перш ніж відповісти, він добряче ковтнув пива і навіть укинув до рота кілька горішків.

– Згорів, – нарешті мовив він. – Цей нещасний папірець згорів.

– Що? Як ви це знаєте? – приголомшено запитав я.

– Бо це я його спалив.

– Що? Чому? А головне, чому ви ніколи про це не казали?

Він стенув плечима з філософським виглядом.

– А мене про це ніколи не питали. Ось уже понад тридцять три роки моя дружина знай товче про той папірець. Надсаджується, волає, репетує: «Він був тут! У сейфі! Тут! Тут!». І хоча б раз запитала: «Роберте, любий, ти часом не бачив того папірця?». Ніколи не запитувала, то я й мовчав.

Я щосили постарався приховати подив, щоб він не замовк.

– Але як це сталося?

– Усе розпочалося однієї неділі, пополудні: дружина влаштувала дурнуватий обід у садку на честь Квеберта, а Квеберт не прийшов. Сказившись, вона вирішила поїхати до нього. Добре пам’ятаю той день, 15 липня 1975 року. Той самісінький день, коли бідолашка Нола намагалася вкоротити собі віку.

Неділя, 13 липня 1975 року

– Роберте! Роберте!

Тамара вдерлася до хати, як та відьма, вимахуючи якимось папірцем. Помчала кімнатами першого поверху і знайшла чоловіка у вітальні, він читав газету.

– Роберте, щоб ти скис! Чому мовчиш, коли тебе гукають? Оглух? Поглянь! Поглянь, що за жах! Прочитай цю гидоту!

Вона простягнула йому вкрадений аркуш, і він прочитав:

«Ноло моя, люба Ноло, любове моя, що ти накоїла? Нащо ти хотіла піти з життя? Я кохаю тебе, кохаю понад усе на світі. Не кидай мене. Якщо ти помреш, я теж помру. Все, що мені треба в житті, Ноло, це ти. Чотири літери: Н-О-Л-А».

– Де ти це знайшла?

– Ха! У того покидька Гаррі Квеберта!

– Ти вкрала це у нього вдома?

– Нічого я не вкрала! Я позичила! Ох, так я і знала! Він мерзенний збоченець. Мене нудить! Я зараз виблюю. Чуєш, Бобусику, виблюю! Гаррі Квеберт закохався у дівчинку! Це незаконно! Він просто свиня! Свиня! Подумати лишень, він сидів у «Кларксі», щоб дивитися на цю дитину! Він ходить до мого ресторану, щоб милуватися цицьками неповнолітнього дівчати, уяви собі!

Роберт кілька разів перечитав текст. Не було сумніву: то були слова кохання, і написав їх Гаррі. Слова кохання до п’ятнадцятирічної дівчинки.

– Що ти робитимеш із цим? – запитав він Тамару.

– Ще не знаю.

– Заявиш у поліцію?

– У поліцію? Ні, Бобусику. Не зараз. Не хочу, щоб усі знали, що цей злочинець Квеберт хоче якусь сцикуху, а не нашу красуню Дженні. До речі. Де вона? У своїй кімнаті?

– Уяви собі, не встигла ти вийти з хати, як приїхав отой молодий полісмен, Тревіс, і запросив її на літній бал. Вони поїхали вечеряти в Монберрі. Тож наша Дженні знайшла собі іншого кавалера для балу, може, воно й негарно, але…

– Негарно, негарно! Сам ти негарний, нещасний Бобусику! Так, а зараз шуруй відціля! Мені треба десь заховати цей папірець, і ніхто не повинен знати де.

Бобусик слухняно підвівся і подався дочитувати газету на ґанок. Та не зміг читати, бо всі його думки роїлися довкола відкриття, яке зробила дружина. Великий письменник Гаррі писав слова кохання до дівчинки, вдвічі молодшої за нього. До гарненької маленької Ноли. Прикро, та ще й як. Може, треба попередити Нолу? Сказати, що в Гаррі дивні уподобання, що він може навіть бути небезпечний? Чи заявити до поліції, щоб його оглянув лікар і призначив лікування?

За тиждень після того випадку відбувся літній бал. Роберт із Тамарою сиділи в кутку зали і пили безалкогольний коктейль, аж помітили поміж гостями Гаррі Квеберта. «Поглянь, Бобусику, – просичала Тамара, – ось той збоченець!» Вони якусь хвилю стежили за ним, і Тамара знай кляла Квеберта, пошепки, щоб чув тільки Роберт.

– Що ти робитимеш із тим папірцем? – запитав урешті Роберт.

– Та не знаю. Але знаю, що спершу я змушу його заплатити мені за все, що він винен! У нього борг сотень на п’ять!

Здавалося, Гаррі почувався ніяково; він хильнув у барі чарчину і попрямував до вбиральні.

– Глянь, до нужника йде, – сказала Тамара. – Поглянь, Бобусику, поглянь! Знаєш, що він зараз робитиме?

– По-грубому оправиться?

– Та ні, почне зараз м’яшкорити свою кабаку, уявляючи, як порає те дівча!

– Що?

– Заткнися, Бобусику, ти весь час базікаєш, чути тебе вже не хочу. І сиди тут, зрозумів?

– Ти куди?

– Сиди й не ворушися. І подивишся, що я зроблю.

Тамара поставила шклянку на високий столик і потихеньку прослизнула до вбиральні, куди щойно ввійшов Гаррі Квеберт. За кілька секунд вона квапливо вийшла звідти і повернулася до чоловіка.

– Що ти там робила? – запитав Роберт.

– Помовч, кажу тобі! – гаркнула на нього дружина, знову взявши коктейль. – Мовчи, бо нас накриють!

Емі Пратт оголосила початок вечері, і гості почали помалу розсідатися. Цієї миті з вбиральні вийшов переляканий і спітнілий Гаррі й пірнув у юрму.