Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 31 страниц)

Я поклав ручку. Гаррі плакав.

7 липня 2008 року

У Бостоні, в окремому кабінеті готелю «Плаза» Барнаскі півгодини переглядав ті півсотні сторінок, що я йому приніс. Потім покликав нас.

– То як? – запитав я, заходячи до кімнати.

Очі його сяяли.

– Це геніально, Ґольдмане! Геніально! Я знав, що мені потрібні саме ви!

– Майте на увазі, це лише нотатки. Там є речі не для друку.

– Авжеж, Ґольдмане. Без питань. Хай там як, ви все одно читатимете коректуру.

Він загадав принести шампанського, поклав на столі примірники угоди і коротко нагадав її зміст.

– Термін надання рукопису – кінець серпня. Натоді будуть готові суперобкладинки. Коректура і верстка – впродовж двох тижнів, друк у вересні. Книжка має вийти останнього тижня місяця. Це найпізніше. Чудовий таймінг! Простісінько перед президентськими виборами і приблизно перед початком процесу над Квебертом! Розкішний маркетинговий хід, Ґольдмане! Ура!

– А що як розслідування на той час іще не закінчиться? – запитав я. – Як мені тоді завершити книжку?

Барнаскі вже знав відповідь, обґрунтовану його юридичною службою.

– Якщо слідство закінчиться, це буде документальна повість. Якщо ні, кінець залишиться відкритий або ви самі його вигадаєте, і тоді це роман. З юридичного погляду – бездоганно, а читачам усе одно. Якщо слідство не закінчиться, це навіть іще краще: завжди можна написати продовження. Великий успіх!

Він значуще глянув на мене; кельнер приніс шампанське, і Барнаскі захотів одкоркувати його власноруч. Я підписав угоду, корок гучно вистрелив, і все навколо залила піна. Він наповнив два келихи: один простягнув Дуґласові, другий мені.

– А ви не п’єте? – запитав я.

Він бридливо скривився і витер руки об диванну подушку:

– Терпіти його не можу. Шампанське – це для шоу. А шоу, Ґольдмане, це дев’яносто відсотків інтересу людей до нашої продукції!

І він пішов телефонувати в кінокомпанію «Ворнер бразерс», щоб домовитися про права на екранізацію.

Того ж таки вечора, коли я повернувся до Аврори, мені зателефонував Рот. Він був страшенно збуджений.

– Ґольдмане, надійшли результати!

– Які результати?

– Почерк! Почерк не Гаррі! Це не він написав ту фразу на рукописі!

Я радісно скрикнув:

– І що це означає?

– Ще не знаю. Та якщо це не його почерк, отже, під час убивства Ноли рукопису в нього справді не було. А рукопис – один із головних доказів, на ньому тримається обвинувачення. Суддя вже призначив нове слухання на одинадцяту ранку цього четверга, десятого липня. Швидко викликали, для Гаррі це хороша новина.

Я був страшенно схвильований: незабаром Гаррі буде на волі! Отже, він невинен і від самого початку казав правду. Я з нетерпінням чекав четверга. Та напередодні, в середу, 9 липня, сталася катастрофа. Десь о п’ятій пополудні я сидів у Гаррі в кабінеті й переглядав свої нотатки. І тоді мені на мобільник зателефонував Барнаскі. Голос його тремтів.

– Маркусе, у мене погані новини, – відразу заявив він.

– Що сталося?

– Крадіжка сталася, ось що!

– Що вкрали?

– Ваші нотатки… Ті, що ви привезли мені в Бостон.

– Що? Як це можливо?

– Вони лежали у мене в шухляді стола. Вчора вранці їх там уже не було… Спершу подумав, що Мариза прибирала і поклала їх до сейфа, вона завжди так робить. Я її спитав, та вона каже, що нічого не чіпала. Я цілісінький день їх шукав, але так і не знайшов.

У мене закалатало серце. Я передчував грозу.

– Але чому ви подумали, що їх викрали?

Запала мовчанка. Потім Барнаскі пояснив:

– Мені по обіді весь час телефонують, звідусіль – із «Ґлоуб», «Юесей Тудей», «Нью-Йорк Таймс»… Хтось передав копії ваших нотаток усій американській пресі, й вона незабаром їх оприлюднить. Маркусе, цілком можливо, що завтра вся країна дізнається про зміст вашої книжки.

Частина друга

Письменницьке зцілення

(створення книжки)

14. Перед трагічними подіями 30 серпня 1975 року

– Бачите, Маркусе, наше суспільство так улаштоване, що весь час доводиться обирати між розумом і пристрастю. Розум іще ніколи нікому не зрадив, а пристрасть часто згубна. Тож мені тяжко буде вам допомогти.

– Гаррі, нащо ви мені це кажете?

– Просто так. Життя – суцільна облуда.

– Доїдатимете картоплю?

– Та ні. Пригощайтесь, як хочете.

– Дякую, Гаррі.

– Вам геть нецікаво те, що я кажу?

– Чому ж, дуже цікаво. І я уважно вас слухаю. Пункт чотирнадцятий: життя – суцільна облуда.

– О господи! Маркусе, ви нічогісінько не зрозуміли. Часом у мене таке враження, наче я спілкуюся з недоумком.

16-та година

День був чудовий. Такими суботами Аврора поринала у тишу і супокій, осяяна надвечірнім літнім сонцем. У середмісті люди безжурно гуляли містом, розглядали вітрини і тішилися останніми погідними днями. Вулиці житлових кварталів, замість автівок, заполонили дітлахи на велосипедах і роликах, а їхні батьки, сидячи в затінку на ґанках, попивали лимонад і гортали газети.

Уже втретє за останню годину Тревіс Довн, який патрулював місто на поліційному авто, опинявся в кварталі Террас-авеню перед домом Квіннів. Вечір був напрочуд спокійний, жодної перестороги. Знічев’я він трохи почергував на шосе, та думки його були далеко: він не міг думати ні про що, крім Дженні. Вона сиділа тут, під маркізою, разом із батьком. Обоє цілий вечір відгадували кросворди, а Тамара Квінн підрізувала квіти на осінь. Під’їжджаючи до них, Тревіс пригальмовував, сподіваючись, що Дженні почує, оберне голову, побачить його і приязно помахає рукою, а він зупиниться на хвильку і привітається з нею з вікна автомобіля. Може, навіть пригостить його холодним чаєм, і вони трохи побалакають. Та вона не обернулася й не помітила його. Вони з батьком реготали і мали щасливий вигляд. Він проїхав повз них і зупинився за кількадесят метрів, де його не було видно. Глянув на букет на передньому сидінні й узяв у руки папірця, що лежав біля квітів. На ньому було написано те, що він хотів їй сказати:

Добридень, Дженні. Чудовий день. Я оце подумав, якщо ти увечері вільна, то, може, прогуляємося берегом? Чи підемо в кіно? У них там у Монберрі нові фільми. (Вручити квіти)

Запропонувати їй погуляти чи піти в кіно. Це неважко. Та він так і не зважився вийти з авто. Різко натиснув на газ і поїхав патрулювати далі, тим самим маршрутом, щоб за двадцять хвилин знову опинитися перед хатою Квіннів.

Квіти він поклав під сидіння. Щоб ніхто не побачив. То були дикі ружі. Він любив збирати їх неподалік Монберрі, на березі невеличкого озера, про яке розповів йому Ерні Пінкас. На перший погляд, ці троянди не такі гарні, як садові, зате яскравіші. Йому часто кортіло повезти туди Дженні. Він навіть цілий план вигадав: зав’язати їй очі, відвести до кущів диких руж, а потім зняти пов’язку, щоб тисячі барв спалахнули перед нею феєрверком. А потім вони влаштували б пікнік на березі озера. Та йому бракувало хоробрості запропонувати це їй. Тепер він котив по Террас-авеню, повз дім Келлерґанів, не звертаючи на нього жодної уваги. Його думки були далеко.

Хоч день був погідний, панотець від обіду замкнувся в гаражі й порався коло старого «гарлі-девідсона», сподіваючись повернути його колись до життя. Згідно з рапортом аврорівської поліції, він виходив із майстерні лише до кухні, попити, і щоразу бачив Нолу: вона спокійно читала у вітальні.

17-та година 30 хвилин

Вечоріло, вулиці у середмісті потроху порожніли; в житлових кварталах дітлахи розходилися по домівках вечеряти, і під дашками на ґанках залишалися тільки порожні фотелі та розкидані газети.

Начальник поліції Пратт, який саме був у відпустці, повернувся додому зі своєю дружиною Емі. Весь день їх не було в місті: їздили у гості до друзів. Тієї ж хвилі родина Геттевеїв – Ненсі, двоє її братів і батьки – ввійшла у свій дім на Террас-авеню: вони були на пляжі Ґранд-біч. У поліцій-ному рапорті йдеться, що пані Геттевей, мати Ненсі, казала, що від Келлерґанів лунала гучна музика.

Тимчасом, за декілька миль звідтіля, Гаррі під’їхав до мотелю «Морський берег». Найняв восьмий номер, записавшись під чужим іменем, і розрахувався готівкою, щоб не показувати документа, що засвідчував особу. Дорогою він купив квіти. І наповнив бак. Усе було готово. Залишалося півтори години. Навіть трохи менше. Щойно прийде Нола, вони відсвяткують зустріч і відразу поїдуть. О дев’ятій вечора вже дістануться Канади. їм буде дуже добре разом. Вона більше ніколи не буде нещасна.

18-та година

Шістдесятиоднорічна Дебора Купер, яка після чоловікової смерті мешкала сама на відлюдному узліссі Сайд-Кріку, підійшла до кухонного столу і заходилася готувати яблучний пиріг. Почистивши і пошаткувавши яблука, кинула кілька скибок за вікно, для єнотів, і чекала, коли вони поприходять. Аж раптом їй здалося, наче хтось біжить поміж дерев. Придивившись, вона встигла розгледіти дівчину в червоній сукні, за якою гнався чоловік; потім обоє сховалися в лісі. Вона побігла до вітальні, щоб зателефонувати в поліцію. В поліційному рапорті сказано, що дзвінок надійшов о 18 годині 21 хвилині. Тривалість – двадцять сім секунд. Розшифрований запис:

– Центральна диспетчерська поліції. Що у вас?

– Гало? Мене звати Дебора Купер, я мешкаю на Сайд-Крік-лейні. Здається, щойно я бачила молоду дівчину, за якою гнався у лісі якийсь чоловік.

– А точніше, що сталося?

– Та хтозна! Я була коло вікна, дивилася на ліс, аж бачу, біжить поміж деревами та дівчина… а за нею якийсь чолов'яга… Таке, наче вона хотіла втекти від нього.

– А де вони зараз?

– Я… я не бачу їх уже, вони десь у лісі.

– Добре, пані, я висилаю до вас патруль.

– Дякую, приїздіть швидше!

Поклавши слухавку, Дебора Купер відразу ж повернулася в кухню, до вікна. Та більше нічого не побачила. Вона подумала, що, може, її вже зраджує зір, та, про всяк випадок, нехай поліція огляне все довкола. І пішла надвір зустрічати патруль.

У рапорті йдеться, що диспетчерська передала інформацію в поліційний відділок Аврори, де того дня на службі був лише Тревіс Довн. Він прибув на Сайд-Крік-лейн хвилини за чотири після дзвінка.

Попросивши Дебору Купер коротко змалювати ситуацію, полісмен Довн почав здійснювати попередній огляд лісу. Зайшовши в гай на кількадесят метрів, побачив клапоть червоної тканини. Зробивши висновок, що справа, можливо, поважна, вирішив негайно зв’язатися з начальником поліції Праттом, хоч той і був у відпустці. Зателефонував шефові додому з вітальні старенької Купер. Була 18 година 45 хвилин.

19-та година

Начальник поліції Пратт вирішив, що справа, либонь, серйозна і треба поїхати й особисто оцінити ситуацію. Тревіс Довн ніколи не став би турбувати його вдома, якби не щось справді виняткове.

Прибувши до Сайд-Крік-лейну, він порадив Деборі Купер замкнутися вдома і разом із Тревісом Довном пішов прочісувати гай. Вони попрямували стежиною понад берегом, у тому напрямку, де, ймовірно, бігла та дівчина. Згідно з рапортом, приблизно за милю правоохоронці виявили у відносно рідкому лісі неподалік від океану сліди крові і світле волосся. Була 19 година 30 хвилин.

Напевне, Дебора Купер лишилася стояти коло вікна в кухні, щоб простежити за полісменами. Минуло вже трохи часу, відколи вони зникли поміж деревами. Раптом вона помітила, що з лісу вибігла дівчина в розпанаханій сукні, з залитим кров’ю обличчям: вона кричала на ґвалт і кинулася до хати. Перелякана Дебора Купер відчинила кухонні двері, впустила дівчину і побігла до вітальні знову телефонувати до поліції.

Поліційний рапорт засвідчує, що другий дзвінок від Дебори Купер надійшов до центральної диспетчерської о 19 годині 33 хвилини і тривав понад сорок секунд. Розшифрований запис розмови:

– Центральна диспетчерська поліції. Що сталося?

– Гало? (Переляканий голос). Це Дебора Купер, я… я щойно телефонувала з приводу… з приводу дівчини, за якою женуться в лісі, то вона тут! Вона в мене в кухні!

– Заспокойтеся, пані. Що сталося?

– Не знаю я! Вона прибігла з лісу. В лісі зараз два полісмени, та, здається, вони її не бачили! Я впустила її до себе в кухню. Я… Здається, це донька священика… Та дівчинка, що працює в «Кларксі»… Схоже, це вона…

– Ваша адреса?

– Дебора Купер, Сайд-Крік-лейн, Аврора. Я вам уже телефонувала! Дівчинка тут, розумієте? У неї все обличчя в крові. Приїздіть швидше!

– Не йдіть із дому. Негайно надсилаю ще один патруль.

Довн і Пратт вивчали сліди крови, аж од хати пролунав звук пострілу. Не гаючи і миті, вони помчали туди з револьверами напоготові.

Тоді ж таки диспетчер, не зумівши зв’язатися по радіо з Довном і Праттом й оцінивши ситуацію як серйозну, вирішив терміново сповістити шерифа і поліцію штату й послати до Сайд-Крік-лейн усі наявні сили.

19-та година 45 хвилин

Тревіс Довн і начальник поліції Пратт, захекавшись, заскочили в дім через задні двері, з кухні. Тут вони і знайшли мертву Дебору Купер, вона лежала на кахляній долівці в калюжі крові, зі слідами кульового поранення в ділянці серця. Швидко оглянувши перший поверх і нікого не виявивши, Пратт побіг до авто, щоб зв’язатися з диспетчерською і попросити підмогу. Розшифрований запис:

– Пратт, поліція Аврори. Прошу терміново надіслати додаткові сили на Сайд-Крік-лейн, на перетині з шосе номер один. У нас труп жінки з вогнепальною раною і, судячи з усього, зникла дівчинка.

– Пане Пратте, сім хвилин тому нам уже надійшов дзвінок із проханням допомоги від пані Дебори Купер, із Сайд-Крік-лейну, вона сповістила, що дівчина знайшла притулок у її домі. Ці дві справи пов'язані?

– Що? Вбита і є Дебора Купер. І в домі більше нікого нема. Надсилайте всі вільні патрулі! Тут коїться бозна-що!

– Поліція вже в дорозі. Надсилаю підмогу.

Ще до закінчення розмови Пратт почув сирену: прибула підмога. Щойно він устиг ознайомити Тревіса з ситуацією і попросити його ще раз обшукати дім, аж захарчав радіоприймач: на шосе номер один, за декілька сотень метрів од них одне із авто шерифа почало переслідувати підозрілий автомобіль, що його помітили на узліссі. Помічник шерифа Пол Саммонд, який один із перших прибув на місце події, випадково угледів чорний «шевроле монте-карло» з нечіткими номерами, що виїхав із чагарів і помчав на повній швидкості, попри наказ зупинитися. Автомобіль прямував на північ.

Начальник поліції Пратт сів в авто і помчав на допомогу Саммондові. Він виїхав на паралельну просіку, щоб дістатися шосе номер один раніше за втікача і загородити йому шлях. Виїхавши на шосе за три милі від Сайд-Крік-лейну, він на якусь лише мить розминувся з чорним «шевроле».

Авто гнали з шаленою швидкістю. «Шевроле», як і раніше, прямував на північ по шосе номер один. Пратт викликав по радіо всі наявні патрулі, щоб вони поставили загороди, і попросив надіслати вертоліт. Незабаром «шевроле», здійснивши карколомний віраж, звернув на просіку, потім на іншу. Він гнав мов навіжений, поліційні авто заледве за ним устигали. Пратт волав по радіо, що вони його втрачають.

Гонитва тривала вузькими путівцями; водій «шевроле», певне, добре знав, куди прямує, тож потроху відстань між ним і поліційними авто збільшувалася. На одному з перехресть «шевроле» мало не врізався у зустрічне авто, й те загальмувало посеред шосе. Пратт зумів об’їхати його узбіччям, та Саммондові, який прямував одразу ж за ним, не пощастило уникнути зіткнення, слава богу, незначного. Тепер Пратт сам переслідував «шевроле» і, як міг, керував іншими учасниками гонитви. На мить він утратив авто з поля зору, потім помітив його на шляху в Монберрі, та врешті геть відстав. Зустрівши патрулі, що рухалися назустріч, він зрозумів, що підозріле авто від них вислизнуло. Він зажадав негайно перекрити всі шляхи, обшукати район і прислати поліцію штату. Тревіс Довн, який перебував на Сайд-Крік-лейні, рішуче заявляв, що ні в домі, ні довкола нього не було виявлено жодних слідів дівчини в червоній сукні.

20-та година

Стривожений панотець Девід Келлерґан набрав номер екстреної допомоги і сповістив, що пропала його п’ятнадцятирічна донька Нола. Перший у дім номер 245 на Террас-авеню з’явився помічник шерифа, і відразу ж за ним – Тревіс Довн. О 20 годині 15 хвилин приїхав і начальник поліції Пратт. Розмова Дебори Купер із диспетчером не залишала сумнівів, що на Сайд-Крік-лейні бачили саме Нолу Келлерґан.

О 20 годині 45 хвилин Пратт знову оголосив загальну тривогу, підтвердивши інформацію про зникнення п’ятнадцятирічної Ноли Келлерґан, яку востаннє бачили годину тому на Сайд-Крік-лейні. Він попросив поширити всіма каналами: оголошується в розшук дівчина, біла, зріст 5 футів 2 дюйми, вага 100 фунтів, волосся довге, світле, очі зелені, вбрана в червону сукню, на шиї золотий ланцюжок із написом «Нола».

З усього округу прибували додаткові підрозділи. Правоохоронці почали ретельно оглядати ліс і берег, сподіваючись іще завидна знайти Нолу Келлерґан; одночасно патрульні авто прочісували район у пошуках чорного «шевроле», що його слід натоді вже було втрачено.

21-а година

О 21 годині на Сайд-Крік-лейн прибули підрозділи поліції штату, що їх очолював капітан Ніл Родік. Співробітники експертного відділу вирушили в дім Дебори Купер і в гай, де знайшли сліди крови. Потужні прожектори освітлювали місцевість; виявили видерті пасма світлого волосся, уламки зубів і клапті червоної тканини.

Родік і Пратт обговорювали ситуацію, наглядаючи за пошуками звіддаля.

– Здається, тут була справжнісінька різанина, – сказав Пратт.

Родік запитав, кивнувши:

– Думаєте, вона ще в лісі?

– Або її повезли в тому автомобілі, або вона в лісі. Берег уже прочесали, жодного сліду.

Родік на мить замислився.

– Що ж могло статися? Її викрали? Чи вона лежить десь у лісі?

– Анічогісінько не розумію, – відповів Пратт. – Усе, що я хочу, це щоб дівча знайшлося живе, і якнайшвидше.

– Та звісно ж. Але дівчинка втратила багато крові. Якщо вона й досі жива і лежить десь у лісі, їй не позаздриш. Як ще їй сил вистачило добігти до цього дому! Відчай, певне, додав снаги.

– Мабуть.

– Про авто нічого нема? – запитав Родік.

– Нічого. Загадка якась. І кордони були скрізь, де тільки можливо.

Коли знайшли сліди крові – від хати Дебори Купер до того місця, де помітили чорний «шевроле»; Родік насупився:

– Боюся накликати лихо, але вона або кудись заповзла і померла, або ж опинилася в багажнику того авто.

О 21 годині 45 хвилин, коли від сонця лишилося тільки хибке покотьоло над обрієм, Родік запропонував Праттові на ніч зупинити пошуки.

– Зупинити пошуки? – перепитав Пратт. – І не думайте. Уявіть, що вона лежить десь отут, іще жива, і чекає на допомогу. Не можна ж покинути дівчинку в лісі! Хлопці шукатимуть усю ніч, як треба буде, і якщо вона тут, вони її знайдуть.

Родік із досвіду знав, що місцева поліція часто наївна, і його робота зокрема полягала в тому, щоб повертати її керівництво до реальності.

– Пане Пратте, ви мусите припинити пошуки. Ліс величезний, уже смеркло, нічогісінько не видно. Вночі шукати марно. У найкращому разі ви просто вичерпаєте всі сили, а завтра все доведеться знову розпочинати наново. У найгіршому – погубите в цім лісі особовий склад, іще і їх тоді доведеться шукати. У вас і так багато клопоту.

– Але ж її треба знайти!

– Повірте моєму досвіду: від того, що ви пробудете ніч у лісі, нічого не зміниться. Якщо дівчинка жива, хоч і поранена, то завтра ми її знайдемо.

Мешканці Аврори тим часом були страшенно розбуркані. Біля дому Келлерґанів юрмилися роззяви, і поліційні загороди їх насилу стримували. Всі хотіли знати, що сталося. Повернувшись, Пратт мусив підтвердити чутки, що ходили у натовпі: Дебору Купер убито, Нола зникла. Всі перелякано залементували; матері вхопили дітлахів, спровадили їх додому і позамикалися в хатах, а батьки дістали з комор старі рушниці й організувалися у загони самооборони, щоб підтримувати порядок на вулицях. Перед начальником поліції Праттом постало ще складніше завдання: не можна було допустити, щоб у місті здійнялася паніка. На вулицях чатували патрулі, заспокоюючи людей, а працівники поліції штату ходили по хатах на Террас-авеню, опитуючи сусідів.

23-тя година

Начальник поліції Пратт і капітан Родік сиділи в залі засідань аврорівської поліції і обговорювали становище. Початкове розслідування засвідчило, що в Нолиній кімнаті немає жодних слідів боротьби чи вторгнення. Тільки вікно широко відчинене.

– Вона взяла свої речі? – запитав Родік.

– Ні. Не взяла ні речей, ні грошей. Її карнавка на місці, там сто двадцять доларів.

– Схоже на викрадення.

– І ніхто з сусідів нічогісінько не помітив.

– Нічого дивного. Хтось, певне, умовив її піти з ним.

– Через вікно вилізти?

– Можливо. Або й не через вікно. Серпень зараз, у всіх вікна відчинені. Може, вона пішла погуляти і натрапила на якогось негідника.

– Здається, один свідок, Грегорі Старк, заявив, що о п’ятій вечора, вигулюючи пса, чув у Келлерґанів музику. Та це не точно.

– Як це – не точно? – здивувався Родік.

– Каже, в Келлерґанів лунала музика. Дуже гучно.

Родік лайнувся.

– Нічого немає, ані сліду, жоднісінької зачіпки. Просто примара якась. Промайнуло на мить перелякане дівча, все в крові, кричало на ґвалт…

– Що ще треба робити, як вважаєте?

– Сьогодні ви зробили все, що могли. Пора зосередитися на подальших діях. Відправте всіх відпочивати, але залиште застави на дорогах. Підготуйте план огляду лісу, пошуки слід продовжити вдосвіта. Керувати ними можете лише ви, бо добре знаєте цей ліс. Надішліть інформацію по всіх відділках поліції, постарайтеся надати якомога більше подробиць про Нолу. Прикраси, зовнішні прикмети, за якими її можуть упізнати. Я передам ті відомості у ФБР, колегам із сусідніх штатів і прикордонникам. Викличу на завтра вертоліт і кінологів. А тепер поспіть, якщо зможете. І моліться. Я люблю свою роботу, але викрадення дітей – це вже занадто.

Усю ніч місто не могло заспокоїтися: вулицями сновигали поліційні авто, довкола Террас-авеню вешталися роззяви. Хтось хотів податися до лісу. Хтось приходив до поліційного відділку й казав, що хоче взяти участь у пошуках. Мешканці були в паніці.

Неділя, 31 серпня 1975 року

Над містом вперіщила холодна злива, з океану насувалася густа імла. О п’ятій годині ранку біля дому Дебори Купер начальник поліції Пратт і капітан Родік, заховавшись під нашвидкуруч напнутим наметом, давали вказівки першим групам полісменів і добровольців. На карті ліс розподілили на сектори, кожен закріпили за окремою групою. Вранці очікували кінологів і лісників: це дозволило б розширити простір пошуків. Від гелікоптера поки що довелося відмовитися через кепську погоду.

О сьомій ранку у восьмому номері мотелю «Морський берег» ураз прокинувся Гаррі, він заснув одягнений. Радіо знай говорило, саме передавали новини. Всі поліційні сили підняли по тривозі в районі Аврори після зникнення напередодні ввечері, о 19 годині, п'ятнадцятирічної Ноли Келлерґан. Поліція шукає всіх, хто має про дівчинку бодай якусь інформацію… Під час зникнення Нола Келлерґан була вбрана у червону сукню.

Нола! Вони заснули – і не виїхали. Він схопився з ліжка і гукнув її. На мить йому здалося, що вона в номері, з ним. Потім згадав, що вона не прийшла. Чому вона покинула його? Чому її нема? По радіо казали, що вона зникла, отже, втекла з дому, як і домовлялися. Але чому без нього? Щось їй завадило? Може, вона заховалася в Гусячій бухті? Втеча оберталася катастрофою.

Ще не усвідомивши всієї серйозності ситуації, він викинув квіти і швиденько покинув номер, навіть не встигнувши зачесатися і наново зав’язати краватку. Повантажив речі в авто і мерщій подався до Гусячої бухти. Не проїхавши і двох миль, побачив чималу поліційну заставу. Ґаррет Пратт, із карабіном у руках, керував операцією. Всі були геть на нервах. Пратт упізнав автівку Гаррі серед шереги автомобілів і підійшов.

– Пане Пратте, я щойно почув по радіо про Нолу, – сказав Гаррі, опустивши скло. – Що сталося?

– Кепські справи, ох, кепські… – відказав поліцай.

– То що ж сталося?

– Ніхто не знає: вона пішла з дому і зникла. Її бачили вчора неподалік від Сайд-Крік-лейну, і відтоді про неї нічого не чути. Весь район оточено, ліс прочісують.

Серце Гаррі зупинилося. Сайд-Крік-лейн по дорозі до мотелю. Може, вона йшла до нього, впала і покалічилася? Або її помітили на Сайд-Крік-лейні, вона злякалася, що поліція прийде в мотель і застане їх разом? То де ж вона заховалася?

Пратт помітив, що Гаррі розпатланий, а в багажнику валізи.

– Мандрували десь? – запитав він.

Гаррі подумав собі, що треба діяти згідно з легендою, що вони вигадали разом із Нолою.

– У Бостоні був. З приводу книжки.

– У Бостоні? – здивувався Пратт. – Тож прямуєте з півночі…

– Авжеж, – пробурмотів Гаррі. – Заскочив до Конкорда.

Пратт недовірливо зиркнув на нього. Гаррі сидів за кермом чорного «шевроле монте-карло». Полісмен звелів йому вимкнути двигун.

– Якісь проблеми? – запитав Гаррі.

– Ми шукаємо таке ж, як у вас, авто. Воно може бути причетне до цієї справи.

– «Монте-карло»?

– Так.

Два полісмени обнишпорили автомобіль. Не знайшли нічого підозрілого, і Пратт дозволив Гаррі їхати. Лише сказав мимохідь: «Попрошу вас не виїздити за межі округу. Просто засторога, не більше». По радіо весь час передавали прикмети Ноли:

Дівчина, біла, зріст 5 футів 2 дюйми, вага 100 фунтів, волосся довге, світле, очі зелені, вбрана у червону сукню, на шиї золотий ланцюжок із написом «НОЛА».

У Гусячій бухті її не було. Ні на пляжі, ні на терасі, ні в домі. Ніде. Він гукав її, йому було начхати, що хтось почує.

Ошаліло гасав берегом. Шукав лист, записку. Нічогісінько. Його охопила паніка. Нащо ж вона втекла з дому, якщо не прийшла до нього?

Не знаючи, що робити, він подався до «Кларксу». Там він дізнався, що Дебора Купер бачила закривавлену Нолу, а потім бабусю вбили. Він не міг повірити. Що сталося? Нащо він погодився, щоб вона добиралася до нього сама? Їм треба було зустрітися в Аврорі. Дійшов до будиночка Келлерґанів, оточеного поліційними авто, і встряв у балачки роззяв, намагаючись бодай щось зрозуміти. Десь опівдні повернувся до Гусячої бухти, сів із біноклем на терасі й узявся годувати хлібом чайок. І чекав. Вона просто заблукала, незабаром вона прийде. Авжеж, вона прийде. У бінокль він оглядав берег. Чекав, аж поки споночіло.

13. Буря

– Книги, любий мій Маркусе, небезпечні тим, що ви можете втратити контроль над ними. Видати книжку означає, що написане на самоті раптом вислизає у вас із рук і розчиняється в публічному просторі. Це дуже небезпечна мить: ви весь час маєте пантрувати. Недопильнувавши власної книжки, матимете катастрофу.

Із центральних часописів Східного узбережжя від 10 липня 2008 року

«Нью-Йорк Таймс»:

«Маркус Ґольдман готується підняти завісу над справою Гаррі Квеберта»

Останнім часом у літературних колах ширяться чутки, що Маркус Ґольдман готує книжку про Гаррі Квеберта. Цей поголос підтверджують декілька сторінок рукопису; що вчора вранці опинилися в руках журналістів. У книжці йдеться про ретельне розслідування Маркуса Ґольдмана подій літа 1975-го, що призвели до вбивства п'ятнадцятирічної Ноли Келлерґан: тіло дівчинки, зниклої 30 серпня 1975 року, було виявлено в саду Гаррі Квеберта, неподалік від Аврори, 12 червня 2008-го.

Права на видання придбало за мільйон доларів велике нью-йоркське видавництво «Шмід і Гансон». Його генеральний директор Рой Барнаскі відмовився від коментарів, проте повідомив, що вихід книжки з назвою «Справа Гаррі Квеберта» планується восени.

«Конкорд Джеральд»:

«Маркус Ґольдман викриває»

[…] М. Ґольдман, близький друг Гаррі Квеберта, в якого він навчався в університеті, розповідає про нещодавні події в Аврорі. Свою розповідь письменник починає з моменту, коли виявив зв'язок Квеберта з юною Нолою Келлерґан, якій тоді було п'ятнадцять років.

„Навесні 2008-го, десь рік по тому, як я став новою зіркою американської літератури, відбулася подія, що я вирішив поховати її в глибинах пам'яті: з'ясувалося, мій університетський викладач, шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найвідоміших письменників Америки, у тридцять чотири роки мав любовний зв'язок із п'ятнадцятирічним дівчам. То було влітку 1975-го“.

«Вашингтон Пост»:

«Сенсація Маркуса Ґольдмана»

[…] Ґольдмана в його розслідуванні на кожному кроці чекали відкриття. Зокрема, він пише, що Нола Келлерґан була зіпсованою дівчинкою, що вдома з неї знущалися: її били і катували, імітуючи утоплення. Дружба і близькість із Гаррі Квебертом дали їй незнану доти впевненість у собі та змогу мріяти про краще життя.

«Бостон Ґлоуб»:

«Скандальне життя юної Ноли Келлерґан»

Маркус Ґольдман подає факти, досі невідомі для преси.

Як з’ясувалося, Нола Келлерґан була сексуальною іграшкою Е. С., могутнього ділка з Конкорда, який посилав по неї свого поплічника, наче по свіже м’ясо. Напівжінка-напівдитина, вона була об’єктом пристрасних марень багатьох аврорівських чоловіків і стала здобиччю начальника поліції, який змушував її до орального сексу. Той-таки начальник поліції згодом розслідував її зникнення.

Я втратив контроль над книжкою, ще навіть не написавши її.

Зранку в четвер, 10 червня, преса зарясніла закличними заголовками – всі газети вмістили на перших шпальтах уривки моїх записів, не закінчуючи фраз і видираючи їх із контексту. Мої гіпотези перетворилися на мерзенні висновки, припущення – на доконані факти, а міркування – на огидні оціночні судження. Мою працю подерли на клапті, ідеї розчухрали, а думки зґвалтували. Ґольдмана, письменника, який насилу починав оговтуватися після невдач і заледве знову повертався до книжок, було знищено.

Аврора прокидалася, і хвилювання охоплювало містечко: приголомшені мешканці читали і перечитували газетні статті. Телефон удома не замовкав, невдоволені дзвонили в двері, вимагаючи пояснень. У мене був вибір: або сміливо вийти на люди, або заховатися в хаті. Я вирішив таки вийти. Рівно о десятій ранку, хильнувши два подвійних віскі, подався до «Кларксу».

Відчинивши скляні двері генделика, відчув, як погляди відвідувачів уп’ялися в мене мов ножі. Серце моє закалатало, я сів за столиком номер сімнадцять, і до мене підскочила розлючена Дженні, яка сказала, що такого покидька, як я, ще зроду не бачила. Я подумав уже було, що вона зацідить мені кавником по мордяці.

– Ти що, – репетувала вона, – приперся сюди грошви зрубати на нашому горі? Паскудство всіляке про нас писати?

В очах у неї блищали сльози. Я спробував заспокоїти її.

– Дженні, ти ж знаєш, що це неправда. Ці уривки не призначалися для друку.

– Але ж це ти написав ту хріновину?

– Ці фрази видерто з контексту, тому вони такі мерзенні…

– Але ж ті слова написав ти?

– Так. Але…

– Ніяких «але», Маркусе!

– Я нікого не хотів образити, запевняю тебе…

– Не хотів образити? Ось я прочитаю твоє творіння! – вона розгорнула газету. – Поглянь, що тут: «Дженні, працівниця у шинку „Кларкс“, одразу ж закохалася в Гаррі…». Це ти про мене таке написав? Прислужниця, брудна шмата, що аж тече, вгледівши Гаррі?