Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 31 страниц)

– Ти ж знаєш, що це неправда…

– Але ж, бляха, тут так написано! У всіх газетах цієї клятої країни таке понаписувано! І всі це прочитають! Мої друзі, моя родина, мій чоловік!

Дженні репетувала, мов навіжена. Відвідувачі мовчки спостерігали ту сцену. Задля загального спокою я вирішив забратися звідти і подався до бібліотеки, сподіваючись знайти в особі Ерні Пінкаса спільника, який зуміє збагнути катастрофічні наслідки перебреханих уривків. Але і він не хотів мене бачити.

– Ох, та це ж великий Ґольдман! – вигукнув Пінкас. – Шукаєш, якої ще гидоти понаписувати про це містечко?

– Ерні, я сам шокований.

– Шокований? Не клей дурня. Про твою книжку всі говорять. Газети, інтернет, телебачення – лише про тебе й мова! Ти маєш бути щасливий. Принаймні сподіваюся, з тієї інформації, що для тебе накопав я, ти все зумів витиснути! Маркус Ґольдман, всемогутній бог Аврори, заявляється сюди і каже: «Мені треба взнати це, мені треба довідатися те». І навіть не подякує, буцім так і треба, буцім я на побігеньках у великого письменника Маркуса Ґольдмана. Знаєш, що я робив оцими вихідними? Мені сімдесят п’ять років, а я, щоб якось прожити, через неділю працюю в супермаркеті в Монберрі! Збираю візки на паркувальному майданчику й везу їх до входу в крамницю. Так, я нічим не уславивсь, я не зірка, як оце ти, але я маю право на дрібку поваги чи ні?

– Мені дуже шкода.

– Шкода? Та нічого тобі не шкода! Ти не знав, бо тобі це нецікаво, Марку. Тобі ніхто в Аврорі не цікавий. Усе, що тобі треба, це слава. Але вона даром не обходиться.

– Мені справді дуже шкода, Ерні. Ходімо пообідаємо разом, якщо хочеш.

– Не хочу я обідати! Хочу, щоб ти дав мені спокій! Мені треба ось книжки розставляти на полиці. Книжки – це важливо. А ти нуль.

Приголомшений, я мерщій дременув до Гусячої бухти. Маркус Ґольдман, названий син Аврори, сам того не бажаючи, зрадив свою родину. Я зателефонував Дуґласові й попросив опублікувати спростування.

– Спростування чого? Газети просто оприлюднили те, що ти понаписував. Та й книжка вже за два місяці вийде друком.

– Газети все перебрехали! Там ніщо не відповідає моїй книжці!

– Та облиш, Марку, не казися. Тобі треба зосередитися на творчості, оце важливо. Часу обмаль. Ти пам’ятаєш, ми три дні тому зустрічалися в Бостоні й ти підписав угоду на мільйон доларів і повинен менше ніж за два місяці написати книжку?

– Пам’ятаю, авжеж! Та це не означає, що я повинен писати якийсь пасквіль.

– Книжка, написана за кілька тижнів, – це книжка, написана за кілька тижнів…

– За цей час Гаррі встиг написати «Початки зла».

– Гаррі – це Гаррі… Ти розумієш, що я хочу сказати.

– Ні, не розумію.

– Він дуже великий письменник.

– Дякую! Велике тобі спасибі. А я, значить?..

– Ти ж знаєш, я не те хотів сказати… Ти письменник, сказати б… сучасний. Тебе люблять, бо ти молодий і динамічний… І модний. Ти модний письменник, ось що. Від тебе не чекають, щоб ти здобув Пулітцерівську премію, читачам подобаються твої книжки, бо вони їх розважають, і це теж дуже добре.

– Ти що, справді про мене так думаєш? Що я розважальний письменник?

– Не перекручуй моїх слів, Марку. Але ж ти розумієш, що публіка полюбила тебе, тому що ти… красень.

– Красень? Ще ліпше!

– Марку, зрештою, ти розумієш, про що я! Ти – носій певного образу. І я вже сказав, ти модний. Тебе всі люблять. Ти і хороший друг, і загадковий коханець, й ідеальний зять… Тож «Справа Гаррі Квеберта» матиме неймовірний успіх. Здуріти можна, книжки ще нема, а її вже вимагають! Скільки працюю, ніколи такого не бачив.

– «Справа Гаррі Квеберта»?

– Це назва книжки.

– Яка ще назва книжки?

– Ти сам таке написав.

– То була робоча назва! Я там під заголовком уточнив: робоча назва. Ро-бо-ча. Якщо ти не знаєш, це слово означає «неостаточна».

– А Барнаскі хіба тобі не казав? Відділ маркетингу вирішив, що це ідеальна назва. Вчора вони це обговорювали. Терміново зібралися через те витікання інформації. Вирішили: якщо так, треба використовувати цей вилив як знаряддя маркетингу, і сьогодні зранку розпочали рекламну кампанію. Я гадав, ти знаєш. Поглянь на сайті.

– Ти гадав, я знаю? Дуґу, нехай тобі! Ти ж мій агент! Ти повинен не гадати, а діяти! Ти повинен переконатися, що я обізнаний з усім, що відбувається довкола моєї книжки, матері твоїй!

Я несамовито жбурнув слухавку і кинувся до комп’ютера. Вся головна сторінка сайту видавництва «Шмід і Гансон» була присвячена моїй книжці. Там красувалася моя велика кольорова світлина, чорно-білі світлини Аврори і текст:

СПРАВА ГАРРІ КВЕБЕРТА

Роман Маркуса Ґольдмана про зникнення Ноли Келлерґан.

Вже цієї осені!

Замовте просто зараз!

Того ж таки дня, о 13 годині, мало відбутися судове слухання, призначене прокуратурою за результатами графологічної експертизи. Журналісти оточили будинок суду в Конкорді. Коментатори телеканалів, провадячи пряму трансляцію, викладали на власний розсуд усі вичитані в пресі відкриття. Подейкували про можливе припинення судового переслідування; пахло добрячим скандалом.

За годину до засідання я зателефонував Ротові й сказав, що не прийду в суд.

– Що, Маркусе, ховаєтеся? – розгнівався він. – Ох, нема чого корчити незайманку! Цю книжку нам просто сам Господь послав. Із Гаррі знімуть обвинувачення, ви забезпечите кар’єру собі, а заодно і мою добряче підштовхнете: я буду вже не просто Рот із Конкорда, а той самий Рот, що про нього йдеться у вашому бестселері! Тож книжка буде якраз до речі. І насамперед – для вас. Ви ж за два роки так нічогісінько й не написали?

– Стуліть пельку, Роте! Це не вашого розуму діло!

– А ви, Ґольдмане, припиніть цю комедію! Ваша книжка здійме бучу, й ви це чудово знаєте. Ви збираєтеся пояснити всій країні, що Гаррі збоченець. У вас пропало натхнення, ви не знали, про що писати, аж ось пишете книжку, заздалегідь приречену на успіх.

– Ті сторінки не призначалися до друку.

– Але ті сторінки написали ви. Не турбуйтеся, я дуже сподіваюся сьогодні витягнути Гаррі з буцегарні. І, напевно, завдяки вам. Гадаю, суддя читає пресу, тож мені неважко буде переконати його в тому, що Нола давала всім.

– Не робіть цього, Роте! – вигукнув я.

– Чому ж це?

– Бо вона така не була! І він кохав її! Кохав!

Та він уже поклав слухавку. Трохи згодом я побачив його на екрані телевізора: широко всміхаючись, він переможно крокував сходинками Палацу правосуддя. Журналісти простягали до нього мікрофони, допитувалися, чи правду пишуть газети: Нолла Келлерґан і справді спала з усіма чоловіками у місті? Розслідування знову розпочинається з нуля? І він радісно відповідав «так» на всі запитання.

Наприкінці того слухання Гаррі звільнили. Тривало воно хвилин зо двадцять, не більше, і в міру того, як суддя перелічував докази, справа розвалювалася просто на очах. Головний доказ, рукопис, втратив будь-яку ціну, щойно довели, що слова «Прощавай, люба Ноло» написані не рукою Гаррі. Решта фактів розлетілися мов пух: обвинувачення Тамари Квінн не було підтверджено речовими доказами, а чорний «шевроле монте-карло» тоді навіть не розглядався як доказ. Розслідування на очах оберталось якимось величезним непорозумінням, тому суддя ухвалив: у зв’язку з новими обставинами випустити Гаррі Квеберта на волю під заставу п’ятсот тисяч доларів. Це відкривало шлях до цілковитого виправдання.

Сенсаційний поворот подій страшенно збурив журналістів. Тепер чимало з них запитували, а чи не хотів прокурор, заарештувавши Гаррі й віддавши його на поталу громадській думці, зробити собі величезну рекламу. Потім натовп, що зібрався перед Палацом правосуддя, спостерігав, як виходять учасники засідання: перший показався радісний Рот, який заявив, що вже завтра, коли внесуть суму застави, Гаррі стане вільною людиною; потім вийшов прокурор і спробував, хоч і не дуже переконливо, пояснити логіку своїх аргументів.

Стомившись спостерігати великий парад правосуддя на малому екрані, я вирішив побігати. Мені потрібна була тривала дистанція, мав перевірити своє тіло, відчути, що ще живий. Добіг до озерця в Монберрі, вже геть запаскуджене дітлахами та їхніми батьками. На зворотному шляху, майже коло самісінької Гусячої бухти, мене випередило пожежне авто, потім іще одне, а за ними поліція. Лише тоді я помітив густий дим, що здіймався над соснами, і відразу ж зметикував: горить наш дім. Палій виконав свої погрози.

Я ушпарив так, як ще ніколи в житті не бігав. Мчав рятувати письменницький дім, що так його любив. Пожежники справно працювали, та полум’я вже охопило фасад. Палало все. За декілька десятків метрів, на узбіччі, стояв полісмен, уважно вивчаючи капот мого автомобіля, де червоною фарбою було наквецяно: «Гори, Ґольдмане, гори».

*

О десятій ранку наступного дня згарище досі курилося. Більшу частину будинку було зруйновано. Руїнами ходили експерти поліції штату, а пожежники перевіряли, чи нема небезпеки повторного займання. Якщо судити з потужності полум’я, на ґанок хлюпнули бензину чи якоїсь займистої рідини. Полум’я спалахнуло відразу. Вітальня і тераса згоріли вщент, кухня теж. Перший поверх майже не постраждав, але дим і вода з пожежних шлангів завдали і там непоправних збитків.

Я почувався наче вві сні. Сидів на моріжку в спортивному костюмі й дивився на руїни. Просидів так цілісіньку ніч. Біля мене стояла валізка, яку пожежники врятували з кімнати; там було трохи одягу і комп’ютер.

Аж ось я почув, як підкотило авто; натовп роззяв загомонів. То був Гаррі. Його щойно звільнили з в’язниці. Я сповістив Рота і знав, що той розповів Гаррі про пожежу. Він мовчки підійшов до мене, сів на моріжку і сказав лише:

– Маркусе, що це вам у голову стрілило?

– Не знаю, що вам сказати, Гаррі.

– То й не кажіть нічого. Погляньте, що ви накоїли. Про що вже тут говорити…

– Гаррі, я…

Він помітив напис на капоті мого «рейндж-ровера».

– Авто вціліло?

– Так.

– То й добре. Бо зараз ви сядете в нього і пошуруєте звідціля під три чорти.

– Гаррі…

– Вона кохала мене, Маркусе! Вона мене кохала! І я кохав її так, як ніколи потім нікого не кохав. Нащо ви понаписували ту гидоту? Знаєте, у чому ваша проблема? Вас ніхто ніколи не кохав! Ніколи! Ви хочете писати романи про кохання, а геть не знаєте, що воно таке! А тепер їдьте. Бувайте.

– Я й не думав змальовувати Нолу так, як ото зобразили її в пресі. Вони перекрутили мої слова, Гаррі!

– То якого дідька ви дозволили Барнаскі розсилати ту гидоту в усі газети?

– То була крадіжка!

Він цинічно зареготав.

– Крадіжка? Тільки не кажіть, що ви такий наївний і вірите брехні, яку плете вам Барнаскі! Запевняю, він сам скопіював ваші нотатки і порозсилав по всій країні.

– Що? Але ж…

Він урвав мене.

– Маркусе, краще б я вас ніколи не зустрічав. Забирайтеся. Ви в моєму приватному маєтку, і більше вас тут не хочуть бачити.

Запало довге мовчання. Полісмени й пожежники дивилися на нас. Я взяв валізку, сів у авто і поїхав. І відразу ж зателефонував Барнаскі.

– Радий чути вас, Ґольдмане, – озвався він. – Щойно дізнався про Квебертів дім. Зараз у всіх новинах про це говорять. Добре, що ви не постраждали. Не можу довго розмовляти, в мене зустріч із керівництвом «Ворнер бразерс»: сценаристи вже навперебій пропонують свої послуги зі створення сценарію за вашими першими сторінками. Вони в захваті. Думаю, можна буде продати їм права за грубі гроші.

Я урвав його.

– Рою, книжки не буде.

– Що ви мелете?

– Це ж ви, так? Ви надіслали мої нотатки до газет! Ви все спаскудили!

– Ви просто флюгер якийсь, Ґольдмане. Ще й корчите з себе святого, а це мені геть не подобається! Влаштовуєте тут виставу, граєтеся в детектива, а потім казитеся з доброго дива, і все, капут. Знаєте, краще вважаймо, що у вас була жахлива ніч, і я забуду про цей дзвінок. Не буде книжки… ні, ким ви себе вважаєте, Ґольдмане?

– Справжнім письменником. Писати – означає бути вільним.

Він силувано зареготав.

– Хто вам сказав таку дурню? Ви раб своєї кар’єри, своїх ідей, свого успіху. Ви раб свого становища. Писати – означає бути залежним. Від тих, хто вас читає або не читає. Свобода – це нісенітниця! Ніхто не вільний. Частина вашої свободи в моїх руках, а частина – в руках акціонерної компанії. Так влаштоване життя, Ґольдмане. Ніхто не вільний. Якби люди були вільні, то вони були б щасливі. А чи багато ви знаєте по-справжньому щасливих людей? – я промовчав, і він заговорив знову: – Знаєте, свобода – цікаве поняття. Я знав одного чоловічка, він був трейдером на Волл-стріт, такий собі золотий хлопчик, напханий грішми, все йому саме до рук пливло. І ось одного чудового дня йому закортіло стати вільним. Побачив у телевізорі репортаж про Аляску і спокусився. Вирішив стати мисливцем, вільним і щасливим, жити з природою. Все покинув і подався на південь Аляски, простісінько до Вранґеля. І ось уявіть собі, цей чолов’яга, який в усьому був такий успішний, доскочив успіху і там – став вільною людиною. Ніяких обов’язків – ні родини, ні домівки, самі лише пси і намет. Ось він і був єдиною вільною людиною з-поміж усіх, кого я знав.

– Був?

– Був. Хлопчина був страшенно вільний місяців зо три, від червня до жовтня. А потім настала зима, і він замерз, але спершу зжер усіх своїх псів. Ніхто не вільний, Ґольдмане, навіть мисливці в Алясці. І тим паче в Америці, де зразкові американці залежать від системи, ескімоси – від урядової допомоги і горілки, а індіанці хоч і вільні, та загнані до звіринців, що називаються резервації, і приречені танцювати свій вічний жалюгідний танок заклинання дощу для туристів. Ніхто не вільний, юначе. Ми бранці інших людей і самих себе.

Поки Барнаскі отак теревенив, я раптом почув позаду сирену: за мною мчало поліційне авто без розпізнавальних знаків. Я перервав розмову і зупинився на узбіччі: либонь, мене зупинили за те, що я розмовляв по мобільнику за кермом. Але з авто вийшов сержант Ґегаловуд. Він підійшов до вікна і сказав:

– Тільки не кажіть, що прямуєте до Нью-Йорка, письменнику.

– Чому ви так вирішили?

– Ну, хоча б тому, що ви рухаєтеся в цьому напрямку.

– Та я не думав, куди їду.

– Ти ба! Інстинкт самозбереження?

– Авжеж. Як ви мене знайшли?

– Якщо ви не помітили, то скажу, що на капоті червоною фарбою написане ваше ім’я. Не пора вам іще додому, письменнику.

– Дім Гаррі згорів.

– Знаю. Тому я й тут. Ви не можете повернутися до Нью-Йорка.

– Чому?

– Бо ви хоробрий хлопець, письменнику. Скільки працюю, рідко щастило бачити таку впертість.

– Вони обікрали мою книжку.

– Та ви ще тієї книжки й не написали! Ваша доля у ваших руках. Вам іще все вдасться! У вас талант, ви творець, тож до праці, і створіть шедевр! Ви ж боєць, письменнику. Ви боєць, і повинні написати книжку. Вам є що сказати, ще й чимало! Крім того, мушу зауважити, ви змішали мене з лайном. Прокурор на лаві підсудних, а з ним і я. Це ж я йому сказав, що треба якнайшвидше заарештувати Гаррі. Гадав, несподіваний арешт через тридцять три роки зіб’є з нього пиху. Натомість сам сів у калюжу, мов новачок. А потім з’явилися ви у своїх лискучих черевиках, що коштують мою місячну платню. Я не збираюся співати вам тут любовні серенади на узбіччі, але… Не їдьте. Треба дотиснути це розслідування.

– Мені нема де спати.

– Ви начебто щойно заробили мільйон доларів. Так написали в газетах. То візьміть собі номер десь у готелі в Конкорді. Снідатиму я за ваш рахунок. Голодний як вовк. Гайда, письменнику. На нас чекають великі звершення.

*

Упродовж наступного тижня я жодного разу не з’являвся в Аврорі. Винайняв одномісний номер у готелі «Ріджентс» в центрі Конкорда і цілими днями сушив мізки над розслідуванням і писав книжку. Про те, як ведеться Гаррі, дізнався через Рота: він сповістив, що той мешкає у восьмому номері мотелю «Морський берег». За словами Рота, Гаррі більше не хотів мене бачити, тому що я спаплюжив у газетах Нолине ім’я.

– А чому ви роздзвонили у газетах, що Нола була блудяжка?

Я спробував захищатися.

– Та нічого я не роздзвонив! Написав кілька сторінок і дав тому бевзеві Барнаскі, він хотів упевнитися, що я щось роблю. А він порозсилав у всі газети і вдає, ніби їх украли.

– Що ж, повірю вам на слово…

– Але ж це правда, чорт забирай!

– Так чи так, скидаю капелюха. Навіть я не вигадав би нічого кращого.

– Тобто?

– Перетворити жертву на злочинця – надійний спосіб розвалити обвинувачення.

– Гаррі звільнили на основі графологічної експертизи. І ви знаєте це ліпше, ніж я.

– Ох, Маркусе, я ж вам уже казав: суддя теж людина. Вранці за кавою він читає газети.

Рот був дуже приземлене створіння, але загалом симпатичне. Він усе-таки спробував мене заспокоїти, мовляв, Гаррі занадто приголомшений втратою Гусячої бухти, і щойно поліція зловить палія, він почуватиметься набагато краще. Зараз уже є важливий доказ: наступного дня після пожежі поліція ретельно обшукала маєток і в чагарях на березі знайшла каністру з-під бензину, а на ній виявили відбитки пальців. Як на лихо, в базі даних їх нема, тому Ґегаловуд вважав, що без додаткової інформації знайти злочинця буде нелегко. Може, то був добропорядний громадянин, якого ніколи досі не було притягнено до відповідальності й він узагалі не чинив правопорушень. Проте, на його думку, коло підозрюваних можна звузити: найпевніше, це хтось місцевий, з Аврори; підпаливши дім посеред білого дня, він поспіхом позбувся громіздкого доказу свого злочину, щоб на нього не звернули уваги випадкові перехожі.

У мене залишалося півтора місяця, щоб змінити хід подій і зробити зі своєї книжки путню книгу. Пора було почати боротися і зробити з себе такого письменника, яким я хотів стати. Вранці я поринав у текст, а по обіді працював над справою разом із Ґегаловудом, який перетворив мій номер на філію свого кабінету і змушував готельних працівників тягати з місця на місце теки з показаннями, рапортами, газетними вирізками, світлинами й архівами.

Ми почали розслідування від самого початку: перечитали рапорти, вивчили показання всіх тодішніх свідків. Накреслили мапу Аврори та її околиць і виміряли всі відстані: від будинку Келлерґанів до Гусячої бухти, від Гусячої бухти до Сайд-Крік-лейну. Ґегаловуд виїхав на місце і перевірив, скільки часу потрібно, щоб пройти цю відстань пішки і проїхати автомобілем; перевірив навіть, коли на місце прибула місцева поліція: виявилося, дуже швидко.

– До Праттової роботи не підкопаєшся, – сказав він. – Пошуки провадили фахово.

– Щодо Гаррі, – нагадав я, – відомо, що фраза на рукописі написана не його рукою. Але чому тоді Нолу закопали в Гусячій бухті?

– Мабуть, щоб ніхто не завадив, – припустив Ґегаловуд. – Ви ж мені розповідали, що Гаррі всім казав, начебто його не буде вдома.

– Авжеж. То, на вашу думку, вбивця знав, що Гаррі немає вдома?

– Може, і знав. Але, погодьтеся, досить-таки дивно, що Гаррі, повернувшись, не помітив перекопаної землі коло хати.

– Він був сам не свій, – сказав я. – Стривожений, спустошений. Весь час чекав Нолу. Цього достатньо, щоб не помітити клапоть переритої землі, тим більше в Гусячій бухті: там невеличкий дощ пройде, і довкола непролазна грязюка.

– Добре, сяк-так погодимося… Отже, убивця знає, що йому тут ніхто не завадить. А якщо раптом знайдуть труп, то на кого впаде підозра?

– На Гаррі, звісно.

– Браво, письменнику!

– Так, але ж звідки ця фраза? Хто написав «Прощавай, люба Ноло»?

– А ось це запитання на мільйон доларів. І, мушу сказати, передовсім для вас.

Головна наша проблема полягала в тому, що сліди розходилися на всі боки. Чимало важливих запитань так і лишилися без відповіді, й Ґегаловуд записав їх на великих аркушах паперу.

– Елайджа Стерн

Чому він платив Нолі за те, щоб її малювали?

Чи був у нього мотив убити її?

– Лютер Калеб

Чому він малював Нолу? Чому він вештався Авророю?

Чи був у нього мотив убити Нолу?

– Девід і Луїза Келлерґани

За що вони били доньку?

Чому приховували спробу самогубства Ноли і її втечу на Мартас-Віньярд?

– Гаррі Квеберт

Винен?

– Начальник поліції Ґаррет Пратт

Чому Нола вступила з ним у зв’язок?

Мотив: вона погрожувала все розповісти?

– Тамара Квінн каже, що вкрадений у Гаррі аркуш зник.

Хто викрав його із сейфа «Кларксу»?

– Хто писав Гаррі анонімні листи?

Хто тридцять три роки знає все і мовчить?

– Хто підпалив Гусячу бухту?

Хто не зацікавлений в завершенні розслідування?

Увечері Ґегаловуд прикріпив кнопками ті плакати на стіну мого номера і сумно та невесело зітхнув.

– Що далі ми просуваємося, то більше незрозумілого, – сказав він. – Як на мене, є якась головна ланка, що пов’язує цих людей і ці події. І це ключ до розслідування! Якщо ми знайдемо зв’язок, злочинець буде в нас у руках.

Він упав у крісло. Була сьома вечора, і він уже не мав сили думати. А я останніми днями поновив заняття, що вже колись був розпочав, – їздив боксувати. Знайшов залу за п’ятнадцять хвилин їзди й вирішив урочисто повернутися на ринг. Бував там щовечора, відколи перебрався в «Ріджентс»; клуб мені порекомендував готельний швейцар, він сам там тренувався.

– І куди ви оце зібралися? – запитав Ґегаловуд.

– Боксувати. Може, приєднаєтеся?

– Та ні.

Я запхнув речі у валізку і попрощався.

– Сидіть, скільки захочете, сержанте. Тільки двері за собою зачиніть, як підете додому.

– Не переймайтесь, я замовив для себе ключ від номера. Ви справді їдете на бокс?

– Так.

Він завагався. Я вже переступив поріг, аж він погукав мене.

– Зачекайте, письменнику, я все-таки з вами.

– Чому це ви передумали?

– Дуже кортить вас відлупцювати. Чому ви так любите бокс, письменнику?

– Довго розповідати, сержанте.

У четвер, 17 червня, ми вирішили відвідати капітана Ніла Родіка, який 1975 року разом із Праттом керував операцією. Тепер йому було вісімдесят п’ять, він пересувався в інвалідному візку і мешкав у притулку для старих на березі океану. Він досі пам’ятав страшні пошуки Ноли. Сказав, що то була найхимерніша справа в його житті.

– То було якесь божевілля, пошуки того зниклого дівчати! – вигукнув він. – Одна жінка бачила, як вона, закривавлена, вийшла з лісу. І поки викликала поліцію, дівчинка наче у воду впала. Та найдивніше в цій історії – музика панотця Келлерґана. Мені це від самого початку спокою не давало. Крім того, я весь час думав, як це він міг не помітити, що його дочку викрали?

– То вважаєте, це було викрадення? – запитав Ґегаловуд.

– Важко сказати. Нема доказів. Вона могла просто піти погуляти, а її підібрав якийсь маніяк на вантажівці. Так?

– А ви не пам’ятаєте часом, яка погода була під час пошуків?

– Метеорологічні умови жахливі: дощ, густа імла. А чому ви запитали?

– Хочу зрозуміти, чи міг Гаррі Квеберт не помітити, що хтось копав у нього в саду.

– Міг, звісно. Ділянка величезна. У вас є сад, сержанте?

– Є.

– Великий?

– Малий.

– Як ви гадаєте, якби хтось за вашої відсутності викопав невеличку ямку, ви могли б її не помітити?

– Міг би.

На зворотному шляху до Конкорда Ґегаловуд запитав, що я про все це думаю.

– Як на мене, рукопис доводить, що Нолу не викрали просто з дому, – сказав я. – Дівчинка пішла до Гаррі. Вони повинні були зустрітися в тому мотелі, тож вона потихеньку вислизнула з хати, взявши з собою єдину важливу річ, що в неї була, – рукопис Гаррі. І дорогою її викрали.

Ґегаловуд стримано всміхнувся.

– Здається, мені починає подобатися ця думка. Вона втікає з дому: це пояснює, чому ніхто нічого не чув. Простує по шосе номер один, прямуючи до «Морського берега». І там її викрадають. Або ж дорогою її підбирає хтось, кому вона довіряє. Вбивця написав «люба Нола». Він її знав. Він пропонує її підвезти, а потім починає лапати. Може, зупиняється і лізе їй під спідницю. Вона опирається, він її б’є, каже, щоб сиділа тихо. Та дверцята не заблоковано, і вона тікає з авто, намагаючись заховатися в лісі. А хто мешкає біля шосе номер один на узліссі Сайд-Кріку?

– Дебора Купер.

– Так ото ж! Злочинець переслідує Нолу, покинувши авто на узбіччі. Дебора Купер бачить їх і викликає поліцію. Тим часом злочинець наздоганяє Нолу в тому місці, де виявили кров і волосся; вона борониться, він її б’є. Може, й ґвалтує. Аж тут з’являється поліція: Довн і начальник Пратт починають обшукувати ліс і потроху підходять дедалі ближче. Тоді він тягне Нолу глибше в хащі, але їй щастить видертися, прибігти до Дебори Купер, щоб заховатися в неї. Довн і Пратт продовжують пошуки. Вони вже досить далеко, щоб помітити щось. Дебора Купер впускає Нолу в кухню й біжить до вітальні вдруге дзвонити в поліцію. Коли повертається, злочинець уже в домі: він вдерся, щоб заволодіти Нолою. Він вбиває Купер пострілом у серце і забирає Нолу. Тягне її до свого авто, кидає в багажник. Може, вона ще жива, та, найпевніше, непритомна, бо втратила забагато крові. Тут дорогою трапляється автівка помічника шерифа. Розпочинається гонитва. Злочинцеві щастить втекти від поліції, і він ховається в Гусячій бухті. Знає, що дім порожній і ніхто йому не завадить. Поліція шукає його далі, на дорозі в Монберрі. Він залишає авто з Нолою в Гусячій бухті; може, навіть ховає його в гаражі. Потім спускається на берег і пішки йде до Аврори. Авжеж, я певен, що наш клієнт мешкає в Аврорі: він знає всі шляхи, знає ліс, знає, що Гаррі немає в місті. Знає все. Непомітно повертається додому, йде в душ, перевдягається, а коли в Келлерґанів з’являється поліція, бо панотець заявив про зникнення доньки, долучається до натовпу на Террас-авеню. Тому вбивцю так і не знайшли: поки всі шукали його на околицях Аврори, він був у самому місті, посеред отієї метушні.

– А нехай йому! – сказав я. – То він був там?

– Так. Як на мене, весь час він був там, а пізно вночі повернувся до Гусячої бухти берегом. Гадаю, натоді Нола вже померла. Тож він ховає її в маєтку, на узліссі, де ніхто не побачить перекопаної землі. Потім забирає своє авто і тримає його якийсь час у гаражі, щоб не викликати підозри. Ідеальний злочин.

Я був ошелешений.

– І що це говорить про підозрюваного?

– Чоловік, сам. Той, що його дії ні в кого не викликали підозр, у нього ніхто не запитував, чому він тримає авто в гаражі й нікуди не їздить. Той, в якого був чорний «шевроле монте-карло».

– То треба дізнатися, у кого в Аврорі був тоді чорний «шевроле», і ми знайдемо його! – зрадів я.

Та Ґегаловуд негайно охолодив мій запал.

– Пратт уже тоді про все подумав. Пратт подумав про все. В його рапорті є перелік усіх власників «шевроле» в Аврорі та на її околицях. Він обійшов усіх. І у всіх було надійне алібі. У всіх, крім одного, – Гаррі.

Знову Гаррі. Ми весь час поверталися до Гаррі. Хоч стільки додаткових критеріїв для розшуку вбивці ми залучали, він вписувався в усі.

– А Лютер Калеб? – з надією в голосі запитав я. – Яке у нього було авто?

Ґегаловуд похнюпився.

– Блакитний «мустанґ».

Я зітхнув.

– То що, сержанте? Що, на вашу думку, тепер треба робити?

– У Калеба є сестра, і ми її досі не допитували. Мабуть, треба її відвідати. Це єдиний слід, який ми поки що не розробляли.

Того вечора, після боксу, я набрався духу і поїхав до мотелю «Морський берег». Було пів на десяту. Гаррі сидів на пластмасовому стільці перед восьмим номером і тішився теплим вечором, попиваючи газовану воду з бляшанки. Угледівши мене, він нічого не сказав: уперше в житті мені було незручно в його присутності.

– Мені треба було вас побачити, Гаррі. Сказати, як я шкодую, що все так склалося…

Він махнув на стілець, що стояв поруч, запрошуючи сісти.

– Газованої води хочете? – запитав він.

– Хочу.

– Автомат наприкінці коридору.

Я всміхнувся й пішов по дієтичну колу. Повернувшись, зауважив:

– Те саме ви мені казали, коли я вперше приїхав до Гусячої бухти. Я був тоді на другому курсі. Ви приготували лимонад, спитали, чи я хочу, я відповів «так», і ви послали мене по нього до холодильника.

– Хороша пора була.

– Так.

– Що ж змінилося, Маркусе?

– Нічого. Все і нічого. Ми всі змінилися, світ змінився. Світовий торговий центр обвалився. Америка подалася воювати… Але я дивлюся на вас тими ж очима, що й раніше. Ви так само мій учитель. Так само, Гаррі.

– Змінилося інше, Маркусе. Двобій учня з учителем.

– Ми не ведемо двобою.

– Ні, ведемо. Я навчив вас писати книжки і, погляньте, що вони коять: вони завдають мені лиха.

– Менше всього я хотів завдати вам лиха, Гаррі. Ми знайдемо того, хто підпалив Гусячу бухту, обіцяю.

– А хіба це поверне мені тридцять років спогадів, що я втратив? Усе моє життя пішло прахом! Нащо ви понаписували всю ту гидоту про Нолу?

Я не відповів. Якусь хвилю ми сиділи мовчки. Стінні лампи світили тьмяно, та він помітив у мене на пальцях садна від частих ударів по боксерській груші.

– Ваші руки, – сказав він. – Ви знову почали боксувати?

– Так.

– Ви неправильно б’єте. Ви завжди припускалися цієї помилки. Удар сильний, але перша фаланга середнього пальця занадто випинається вперед і під час удару ковзає.

– То побоксуймо, – запропонував я.

– Ходімо, як хочете.

Ми пішли на стоянку. Там не було й душі. Роздяглися до пояса. Оглянувши мене, він сказав:

– Гарний ви хлопчина, Марку. Одружуйтеся вже, хай вам грець! Починайте жити!

– Мені треба завершити розслідування.

– До дідька ваше розслідування!

Ми стали один напроти одного і обмінялися скупими ударами; один бив, другий мав тримати бойову позицію і боронитися. Гаррі добряче лупив.

– Ви не хочете знати, хто убив Нолу? – запитав я.

Він завмер.

– А ви вже знаєте?

– Поки що ні. Але дещо з’ясовується. Завтра ми з сержантом Ґегаловудом їдемо до сестри Лютера Калеба, в Портленд. І треба допитати декого в Аврорі.

Він зітхнув.

– Аврора… Вийшовши на волю, я ні з ким не зустрічався. Постояв тоді біля спаленого будинку. Пожежник сказав, що можу ввійти, і я зібрав речі й пішки прийшов сюди. Відтоді я звідси й не рипаюся. Рот клопочеться страховками й усім іншим. Я не можу більше з’являтися в Аврорі. Не можу поглянути в очі тим людям і сказати, що кохав Нолу й написав для неї книжку. Я сам собі в очі не можу глянути. Рот казав, що ваша книжка зватиметься «Справа Гаррі Квеберта».

– Так. І в ній мовиться, що ваша книжка чудова. Я люблю «Початки зла»! Після цього роману я й вирішив стати письменником.

– Не кажіть такого, Маркусе!

– Але ж це правда! Це, мабуть, найкращий твір, що я читав у житті. Ви мій улюблений письменник!

– Заради бога, замовкніть!

– Гаррі, я хочу написати книжку на захист вашої книжки. Дізнавшись, що ви написали її для Ноли, я був приголомшений, це так. А потім я її перечитав. Це чудова річ! Ви там сказали все! Надто наприкінці. Змальовуєте печаль, що переслідуватиме вас усе життя. Я не дам людям поливати брудом цю книжку, бо вона створила мене самого. Знаєте, ота сцена з лимонадом, коли вперше гостював у вас: я тоді відчинив порожній холодильник і збагнув, який ви одинокий. І ще того дня я зрозумів: «Початки зла» – це книжка про самотність. Ви так приголомшливо змалювали самотність! Ви великий письменник!