Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 31 страниц)

Я відчув, що Пратт розгубився. Намагаючись відновити впевненість, він підвищив голос.

– Я тижні поспіль прочісував усе довкруги! – крикнув він. – Навіть у відпустці! Я зі шкіри вилузувався, щоб знайти те дівча! І нема чого ображати мене у власному домі, ставлячи під сумнів мою працю! Працівники поліції одне з одним так не поводяться!

– Ви перевернули догори дриґом землю і обшукали морське дно, – мовив Ґегаловуд, – але ви знали, що є люди, яких треба допитати, проте не допитали їх! Чому? Відчували власну провину? Яку саме?

Запала довга мовчанка. Я поглянув на Ґегаловуда, він мав рішучий вигляд. Дивився на Пратта спокійно і грізно, не відводячи очей.

– Яку провину ви за собою відчували? – повторив він. – Кажіть! Заради бога, кажіть! Що сталося з дівчинкою?

Пратт одвернувся. Підвівся і відійшов до вікна, уникаючи наших поглядів. Якусь хвилю він дивився на вулицю, на дружину, яка вигрібала з гарденій сухе листя.

– Це було на початку серпня, – тихо озвався він. – На самісінькому початку серпня того клятого 1975 року. Хочете вірте, хочете ні, та якось надвечір дівчинка прийшла в поліційний відділок до мого кабінету. Я почув, як у двері хтось постукав, і не встиг відповісти, як увійшла Нола Келлерґан. Я сидів за столом, читав якусь справу і геть не сподівався її побачити. Привітався, запитав, що сталося. У неї був дуже дивний вигляд. Не кажучи й слова, вона зачинила двері, обернула ключ у замковій шпарині, потім уважно глянула на мене і підійшла. Підійшла до столу, і тоді…

Пратт замовк. Він вочевидь розхвилювався і не знаходив слів. Ґегаловуд був геть незворушний; він сухо запитав:

– І що ж тоді, Пратте?

– Хочете вірте, сержанте, хочете ні. Вона залізла під стіл. Вона… Вона розстебнула мені ширінку, дістала мій пеніс і взяла його в рота.

Я аж підстрибнув.

– Що за маячня?!

– Це правда. Вона смоктала у мене, і я їй дозволив це робити. Вона сказала: «Не стримуйтеся, начальнику». І коли я кінчив, вона втерлася і мовила: «Тепер ви злочинець».

Ми сиділи приголомшені: так ось чому Пратт не допитував ні Стерна, ні Гаррі. Тому що сам він був безпосередньо причетний до цієї справи, ще й так само, як і вони.

Пратт скинув тягар зі свого сумління і тепер хотів висповідатися. Розповів, що невдовзі був іще один мінет. Але якщо перший зініціювала дівчина, то вдруге зробити це змусив її він сам. Якось, патрулюючи район без напарника, зустрів Нолу. Вона йшла пішки від берега, неподалік Гусячої бухти, з друкарською машинкою. Запропонував підвезти, але поїхав не до Аврори, а до лісу Сайд-Крік.

– За декілька тижнів до зникнення я був з нею в Сайд-Крік. Зупинився на узліссі, там ніхто ніколи не ходить. Узяв її руку, приклав собі до прутня і попросив зробити ще раз те, що вона вже робила. Розстебнув ширінку, нагнув її голову і попросив посмоктати… Не знаю, який лихий підштовхнув мене. Тридцять років не годен це забути! Я більше не можу! Заарештуйте мене, сержанте. Я хочу, щоб мене допитали, щоб судили, щоб простили мені. Прости мені, Ноло! Прости!

Побачивши, як чоловік виходить із дому в кайданках, Емі Пратт зчинила такий лемент, що збурила всіх сусідів. Роззяви повибігали на моріжки поглянути, що ж діється; якась жінка гукала чоловіка, щоб не пропустив такого видовиська: «Поліція заарештувала Ґаррета Пратта!».

Ґегаловуд посадовив Пратта в своє авто і, ввімкнувши сирену, подався до Конкорда. Я лишився у дворі. Емі плакала, впавши навколішки біля своїх гарденій, а на Маунтін-драйв збігалися сусіди, й сусіди сусідів, і всенька вулиця, і весь квартал; незабаром коло хати зібралося чи не всеньке містечко.

Геть приголомшений почутим, я сів на пожежну колонку і зателефонував Ротові, щоб розповісти про ситуацію. Мені бракувало мужності зустрітися з Гаррі; не хотілося, щоб він почув таку новину від мене. І незабаром це зробило телебачення. За лічені години в мас-медіа здійнялася справжнісінька буча: всі канали передали, що Ґаррет Пратт, колишній начальник аврорівської поліції, зізнався у здійсненні актів сексуального характеру з Нолою Келлерґан, ставши в такий спосіб потенційним підозрюваним у цій справі. Гаррі зателефонував мені з в’язниці вже ввечері; він плакав. Просив мене приїхати. Не міг повірити, що то правда.

У залі для побачень я розповів йому, що сталося з Праттом. Гаррі був вражений до глибини душі, з очей у нього весь час котилися сльози. Врешті я сказав:

– Це ще не все… Мені здається, вам пора знати…

– Про що? Маркусе, ви мене лякаєте.

– Днями я вас питав про Стерна; так ось, я їздив до нього.

– То й що?

– Я знайшов у нього Нолин портрет.

– Портрет? Що за портрет?

– У Стерна вдома висить портрет голої Ноли.

Я прихопив із собою збільшену світлину, тож показав йому.

– Це вона! – заволав Гаррі. – Це Нола! Нола! Що все це означає? Що це за гидота?

Наглядач закликав його до порядку.

– Гаррі, – мовив я, – заспокойтеся.

– А який стосунок має Стерн до цієї історії?

– Хтозна… Нола ніколи не казала вам про нього?

– Ніколи! Ніколи!

– Гаррі, як я знаю, Нола мала зв’язок з Елайджею Стерном. Того самого літа 1975 року.

– Що? Що? Що все це означає, Маркусе?

– Здається… Ну, як я зрозумів… Гаррі, вам доведеться звикнути до думки, що, можливо, ви були не єдиним чоловіком у Нолиному житті.

Він наче сказився. Схопився на ноги і пожбурив пластиковим стільцем у стіну, волаючи:

– Ні! Це неможливо! Неможливо! Вона кохала мене! Чуєте?! Мене вона кохала!

На нього накинулися наглядачі, заламали руки за спину і вивели. До мене долинув його крик: «Нащо ви це робите, Маркусе? Нащо ви все паскудите? Прокляття на вас! На вас, Пратта і Стерна!».

Після цієї сцени я й почав писати історію Ноли Келлерґан, п’ятнадцятирічної дівчини, яка задурила голову цілому американському містечку.

16. «Початки зла»

(Аврора, Нью-Гемпшир, 11–20 серпня 1975 року)

– Гаррі, скільки треба часу, щоб написати книжку?

– Ну, це залежить…

– Від чого залежить?

– Від усього.

11 серпня 1975 року

– Гаррі! Любий Гаррі!

Вона влетіла в дім із рукописом у руках. Був ранок, ще й дев’ятої не вибило. Гаррі сидів у кабінеті, порпаючись у паперах. Нола зазирнула в двері й помахала портфелем із дорогоцінним текстом.

– Де він був? – роздратовано запитав Гаррі. – Де, чорти б його вхопили, був цей клятий рукопис?

– Гаррі, ну вибачте. Любий Гаррі… Не гнівайтеся на мене. Я взяла його вчора ввечері, ви спали, то я прихопила його додому, почитати… Мабуть, не слід було… Але це так гарно! Повірити не можу! Так чудово!

Вона, всміхаючись, простягнула йому стос аркушів.

– І що? Тобі сподобалося?

– Сподобалося? – вигукнула вона. – Питаєте, чи сподобалося це мені? Не те слово! Я у захваті! Це найпрекрасніше з усього, що я колись читала! Ви надзвичайний письменник! Це буде велика книга! Ви незабаром уславитеся, Гаррі. Чуєте? Уславитеся!

І, сказавши те, вона заходилася танцювати. Танцювала в коридорі, протанцювала до вітальні й дотанцювала до тераси. Вона була така щаслива! Прибрала зі столу на терасі. Витерла росу. Застелила скатертину і приготувала робоче місце – принесла його ручки, зошити, чернетки і ретельно дібрані на березі камінці для прес-пап’є. Потім принесла каву, вафлі, печиво і фрукти, поклала на стілець подушку, щоб йому було зручно. Вона старалася, щоб скрізь був лад, щоб він міг працювати в щонайкращих умовах. Улаштувавши Гаррі за столом, почала клопоталася в хаті. Прибирала, готувала їжу, все робила, щоб він міг цілком зосередитися на книжці. Щоб міг писати і ні про що не думати. В міру того як зростав стос пописаних аркушів, вона їх читала, деколи робила поправки, а потім передруковувала начисто на своєму «ремінґтоні»; вона працювала пристрасно і віддано, як найвірніша секретарка. І лише поробивши всі справи, дозволяла собі сісти неподалік від Гаррі, не дуже близько, щоб не заважати, й дивилася, як він пише. Вона була щаслива. Вона була дружиною письменника.

Того дня пішла відразу пополудні. Як завжди, лишаючи його самого, давала вказівки:

– Я вам приготувала сандвічі. Вони в кухні. У холодильнику – холодний чай. Головне, їжте як слід. І відпочиньте трохи, бо у вас болітиме голова. Ви ж знаєте, любий Гаррі, що буває, коли ви забагато працюєте: починаються ті жахливі мігрені, від яких ви стаєте такий дратівливий.

Обняла його.

– Ти ще прийдеш сьогодні? – запитав Гаррі.

– Ні. В мене справи.

– Які це справи? І чому так рано йдеш?

– Справи, і все. Жінка має бути загадкова. Це я в одному журналі прочитала.

Він усміхнувся.

– Ноло…

– Що?

– Дякую тобі.

– За що, Гаррі?

– Та за все. Я… я нарешті пишу книжку. І це лише завдяки тобі.

– Любий Гаррі, мені в житті потрібно тільки одне: піклуватися про вас, бути завжди поруч із вами, допомагати вам писати книжки, створити з вами сім’ю. Уявіть лишень, які ми будемо щасливі разом! Скільки дітей ви хочете, Гаррі?

– Та хоча б троє!

– Авжеж! І навіть четверо! Два хлопчики і дві дівчинки, щоб не було зайвих суперечок. Я хочу стати пані Квеберт. І пишатися своїм чоловіком більше за всіх на світі!

Вона пішла. Дісталася шляхом із Гусячої бухти до шосе номер один. І знову не помітила тіні, що зачаїлася в чагарях і стежила за нею.

За півгодини дійшла до міста. Цей шлях вона проходила двічі на день. В Аврорі звернула на головну вулицю і дісталася до скверу, де домовилася зустрітися з Ненсі Геттевей.

– Чому в сквері, а не на пляжі? – заскиглила Ненсі, вгледівши її. – Така спека!

– У мене сьогодні ввечері побачення…

– Що? Ні, тільки не кажи, що ти сьогодні знов їдеш до Стерна!

– Не промовляй цього імені!

– Ти попросила мене прийти, щоб мати алібі?

– Ох, прошу, прикрий мене…

– Та я тільки те й роблю, що прикриваю тебе!

– Ну ще раз. Лише один раз. Будь ласка.

– Не їдь туди! – благально вигукнула Ненсі. – Не їдь до того дядька, пора це все припинити! Мені страшно за тебе. Що ви там із ним робите? Кохаєтеся, так? Правда?

Нола заспокійливо і лагідно відказала:

– Не хвилюйся, Ненсі. Головне, не потерпай за мене. Ти ж мене прикриєш, так? Пообіцяй, що прикриєш. Ти ж знаєш, що буває, коли виявляють мою брехню. Знаєш, що зроблять зі мною вдома…

Ненсі покірно зітхнула.

– Гаразд. Сидітиму тут, аж доки ти повернешся. Тільки не пізніш, як о пів на сьому, бо мама сваритиметься.

– Домовилися. А як спитають, що ми робили, що ти скажеш?

– Ми сиділи тут і пробазікали до самісінького вечора, – пропищала Ненсі ляльковим голосом. І жалібно вигукнула: – Ох і набридло ж мені через тебе брехати! Нащо ти це робиш?

– Бо я кохаю його! Я так його люблю! Я на все ладна заради нього!

– Ох, так гидко… Навіть думати про це не хочу.

Блакитний «мустанґ» звернув на вулицю, що прилягала до скверу, і спинився на узбіччі. Нола помітила його.

– Ось він, – сказала вона. – Я побігла. Бувай, Ненсі. Дякую, ти справжня подруга.

Вона швидко пішла до авто і сіла в нього. «Добридень, Лютере», – привіталася з водієм, вмощуючись на задньому сидінні. Автівка відразу ж рушила і зникла з очей. Ніхто, крім Ненсі, не бачив цієї дивної сцени.

За годину «мустанґ» вкотився на подвір’я маєтку Елайджі Стерна в Конкорді. Лютер провів дівчину в дім. Як пройти до кімнати вона вже й сама знала.

– Роздягайся, – лагідно сказав він. – Я повідомлю пана Стерна, що ти приїхала.

12 серпня 1975 року

Щоранку, відколи вони повернулися з Мартас-Віньярду, відтоді як до нього повернулося натхнення, Гаррі вставав удосвіта і, перш ніж узятися до праці, вибирався побігати.

Щоранку добігав до Аврори. І тепер, як і завжди о цій порі, зупинився коло пристані для яхт, щоб повідтискатися. Ще не було й шостої. Місто спало. Він оддалік обійшов «Кларкс»: шинок саме мав відчинитися, а йому не хотілося зустрітися з Дженні. Вона чудова дівчина і не заслуговує на таке його ставлення. Якусь хвилю постояв, милуючись океаном, осяяним неймовірними світанковими барвами. І здригнувся, почувши, як його окликнули на ім’я.

– Гаррі, то це правда? Ти встаєш так рано, щоб побігати?

Він обернувся: то була Дженні у форменій сукні «Кларксу». Вона підійшла до нього і незграбно спробувала обняти.

– Я люблю дивитися, як сходить сонце, – сказав він.

– Хочеш зайти у «Кларкс» на каву? – запропонувала вона.

– Дякую, не хочу збивати ритм…

Вона не показала свого розчарування.

– То посидьмо бодай хвилинку.

– Не хочу надовго зупинятися.

Вона засмутилася.

– Ти останнім часом десь пропав! До «Кларксу» більше не приходиш…

– Вибач. Захопився книжкою.

– Таж не лише книжки є в житті! Заходь іноді відвідати мене, я буду така рада. Мама не сваритиметься. Обіцяю. Вона не повинна була наполягати сплатити весь борг відразу.

– Пусте.

– Мені пора, о шостій відчиняємо. Ти певен, що не хочеш кави?

– Певен, дякую.

– Може, зайдеш згодом?

– Навряд.

– Якщо буваєш тут щоранку, я можу чекати тебе коло пристані… Якщо хочеш. Просто, щоб привітатися.

– Не варто.

– Добре. Принаймні сьогодні я працюю до п’ятої. Як хочеш, приходь писати… Я тобі не заважатиму. Обіцяю. Сподіваюся, ти не розгнівався, що я пішла на бал із Тревісом… Знаєш, я не люблю його. Він просто приятель. Я… я ось що хочу сказати тобі, Гаррі: я кохаю тебе. Кохаю, як нікого досі.

– Не кажи такого, Дженні…

Годинник на міській ратуші вибив шосту: вона запізнювалася. Цмокнула його в щоку і побігла. Не треба було казати, що вона його кохає; вона вже гнівалася на себе. Ото вже дурепа! Піднімаючись вулицею до «Кларксу», обернулася, щоб помахати йому рукою, та Гаррі вже не було. Загадала: як він таки зайде до «Кларксу», то бодай трохи кохає її й не все ще втрачено. Наддала кроку, та наприкінці узвозу з-за живоплоту раптом виринула широка скорчена тінь і заступила їй шлях. Од несподіванки Дженні зойкнула. Та відразу ж упізнала Лютера.

– Ох, Лютере, ти так налякав мене!

У світлі ліхтаря постало перехняблене обличчя і могутній торс.

– Шо… шо він хтів од тепе?

– Нічого, Лютере…

Він вхопив її за руку і міцно стиснув.

– Не… не… не шмійшя з мене! Шо йому трепа пуло від тепе?

– Це просто приятель! Відпусти мене, Лютере! Мені боляче, хай тобі чорт! Відпусти, бо всім розкажу!

Він розчепив пальці й запитав:

– Ти подумала про мою пропожичію?

– Кажу тобі, ні! Не хочу я, щоб ти мене малював! А тепер дай мені пройти! Бо поскаржуся, що ти тут вештаєшся, і матимеш неприємності.

Лютер мовчки дременув, розчинившись у ранковому сяєві, мов примара навіженого звіра. Дженні було страшно, вона заплакала. Швиденько дійшла до ресторанчика і біля входу втерла очі: матінка вже була там, і їй не хотілося, щоб вона помітила її сльози.

Гаррі побіг назад через усеньке місто до шосе номер один і Гусячої бухти. Він думав про Дженні. Не треба було давати їй марних надій. Він дуже картав себе через цю дівчину. На перехресті з шосе номер один у нього підігнулися ноги: м’язи захололи, поки він стояв біля пристані, й він відчував, як їх корчить судома. Був сам на узбіччі пустельного шосе і вже шкодував, що забіг так далеко від дому, не уявляючи, як тепер дістанеться до Гусячої бухти. І тоді коло нього раптом виринув блакитний «мустанґ». Водій опустив шибу, і Гаррі впізнав Лютера Калеба.

– Помохти тра?

– Далеко забіг… Здається, щось ушкодив собі.

– Шітайте. Я ваш підвежу.

– Пощастило, що зустрів вас, – мовив Гаррі, вмостившись на передньому сидінні. – А що ви робите в Аврорі о цій ранній порі?

Калеб не відповів; одвіз його до Гусячої бухти, не мовивши й слова. Висадивши Гаррі, поїхав назад, але не до Конкорда, а повернув ліворуч, до Аврори, і заїхав на вузький лісовий прослідок, що закінчувався глухим кутом. Заховавши авто за соснами, Калеб спритно промкнувся поміж деревами і зачаївся в хащах неподалік од дому Гаррі. Була за чверть сьома. Він сів, притулившись спиною до стовбура, і почав чекати.

Десь о дев’ятій ранку Нола прийшла до Гусячої бухти піклуватися про свого коханого.

13 серпня 1975 року

– Розумієте, пане Ешкрофте, я завжди так роблю, а потім гніваюся на себе.

– Як це відбувається?

– Хтозна. Воно саме з мене виривається, незалежно від мого бажання. Кортить, утерпіти не можу. Та мені від цього недобре. Ой, як недобре! Але втриматися не можу.

Лікар уважно глянув на Тамару Квінн і запитав:

– Ви здатні сказати людям, як ви до них ставитеся?

– Я… Ні. Ніколи не кажу.

– Чому?

– Вони й так знають.

– Ви певні цього?

– Авжеж!

– Звідки ж вони це знають, як ви їм не кажете?

Вона стенула плечима.

– Не знаю, пане лікарю…

– Ваша рідня знає, що ви до мене ходите?

– Ні. Ні… Я… це не їхнє діло.

Він кивнув.

– Знаєте, пані Квінн, вам треба записувати ваші відчуття. Це заспокоює. Інколи.

– Та я записую, все записую. Відколи ми з вами все обговорили, я записую в зошит і бережу його мов зіницю ока.

– Вам це допомагає?

– Не знаю. Авжеж, трохи. Здається.

– Продовжимо наступного тижня. Ваш час уже сплив.

Тамара Квінн підвелася, попрощалася з лікарем за руку і вийшла з кабінету.

14 серпня 1975 року

Була одинадцята година. Від самого ранку Нола друкувала на терасі в Гусячій бухті рукопис, а Гаррі сидів навпроти і працював, писав далі. «Добре! – вигукувала Нола з кожним наступним словом. – Ой, як добре!» Гаррі мовчки їй усміхався, відчуваючи, як його переповнює безмежне натхнення.

Стояла спека. Помітивши, що Гаррі нема чого пити, Нола на хвильку покинула терасу, щоб приготувати холодного чаю. Щойно вона сховалася в домі, як на терасу знадвору ввійшов гість – Елайджа Стерн.

– Гаррі Квеберте, ви занадто сумлінно працюєте! – голосно мовив Стерн.

Гаррі не чув, як він увійшов, тому аж підскочив від несподіванки і відразу страшенно запанікував: ніхто не повинен був побачити тут Нолу.

– Елайджа Стерн! – заволав він на всю горлянку, щоб Нола почула й не виходила з дому.

– Гаррі Квеберт! – ще гучніше викрикнув Стерн, не розуміючи, чому той так репетує. – Я дзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Але авто на місці, тому я й подумав, що ви, либонь, на терасі, тож дозволив собі обійти дім.

– І правильно зробили! – вигукнув Гаррі.

Стерн помітив аркуші в «ремінґтоні» по той бік столу.

– Ви і пишете, і водночас друкуєте? – зацікавлено запитав він.

– Так. Я… я працюю над декількома фрагментами відразу.

Стерн упав на стілець. Він спливав потом.

– Декілька сторінок одночасно? Ви геніальний письменник, Гаррі. Уявіть собі, я був у цих краях і вирішив навідатися до Аврори. Таке чудове містечко! Лишив авто на головній вулиці й пішов погуляти. І ноги самі занесли мене сюди. Либонь, звичка.

– Елайджо, цей дім… Він просто неймовірний. Казка.

– Дуже радий, що ви тут лишилися.

– Дякую вам за щедрість. Я дуже вам зобов’язаний.

– Не треба дякувати, нічим ви не зобов’язаний.

– Ось нехай у мене з’являться грошенята, то я цей дім придбаю.

– Тим краще, Гаррі, тим краще. Радий буду, якщо дім з вами оживе. Вибачте, заради бога, з мене піт котиться, і я вмираю зо спраги.

Гаррі занепокоєно зиркав до кухні, сподіваючись, що Нола їх чує і не з’явиться. Треба було хутчіш знайти як спекатися Стерна.

– Як на лихо, мені нема чого вам запропонувати, крім води…

Стерн зареготав.

– Не переймайтеся, друже… Я так і думав, що у вас удома нічим й ока запорошити. Оце мене і тривожить: писання добре діло, та глядіть, не занидійте тут! Вам давно пора одружитися, щоб хтось був поруч і про вас піклувався. Знаєте, а відвезіть мене до міста, поснідаємо і побалакаємо трохи. Якщо ви, звісно, не проти.

– Залюбки! – полегшено вигукнув Гаррі. – Чудово! З величезним задоволенням. Піду по ключі від авто.

Він увійшов у дім. І, проходячи повз кухню, помітив Нолу, яка сховалася під столом. Дівчина подарувала йому чарівну змовницьку усмішку і притулила пальчика до вуст. Він усміхнувся їй і повернувся на терасу до Стерна.

Вони сіли у «шевроле» і подалися до «Кларксу». Розташувавшись на терасі, замовили яєшню, грінки та млинчики. У Дженні аж очі засяяли, як вона угледіла Гаррі. Так давно його тут не було!

– Нехай йому всячина, – сказав Стерн. – Я й справді хотів трохи погуляти, аж опинився в Гусячій бухті. Наче запався у краєвид.

– Поміж Авророю і бухтою дуже гарне узбережжя, – погодився Гаррі. – Весь час милуюся ним.

– Ви часто там гуляєте?

– Майже щоранку. Бігаю. Чудовий спосіб розпочати день. Встаю вдосвіта, біжу, а сонце сходить. Неймовірні відчуття.

– То ви атлет, друже мій. Мені б вашу дисципліну.

– Не знаю, чи атлет я. Позавчора, наприклад, коли вже хотів було повертатися додому, мене скрутила страшенна судома. З місця не міг рушити. Дякувати богові, зустрів вашого водія, і він люб’язно підвіз мене додому.

Стерн силувано всміхнувся.

– Лютер позавчора вранці був тут? – запитав він.

Розмову урвала Дженні: вона принесла їм іще кави і відразу ж пішла.

– Так, – відказав Гаррі. – Я сам здивувався, побачивши його в Аврорі так рано. Він десь тут мешкає неподалік?

Стерн спробував ухилитись од відповіді:

– Ні, в моєму маєтку. У мене є флігель для прислуги. Та він любить цю місцину. Мушу сказати, Аврора у промінні вранішнього сонця – розкішне видовище.

– Здається, ви мені казали, що він подбає про троянди у Гусячій бухті? Я жодного разу його не бачив…

– Але ж кущі так само гарні, правда? Він працює непомітно…

– Але я дуже часто буваю вдома… Майже весь час.

– Лютер страшенно скромна людина.

– Постійно думаю: що ж із ним сталося? Він так дивно говорить…

– Біда. Давня історія. Знаєте, він дуже добрий чоловік… На вигляд, звісно, страшненький, та душа в нього прекрасна.

– Не сумніваюся.

Дженні знову підійшла, щоб долити кави, та вони ще й не торкалися до неї. Вона поправила серветницю, наповнила сільничку і поміняла пляшку з кетчупом. Усміхнулася Стернові, махнула рукою Гаррі й подалася в кухню.

– Як ваша книжка? Пишеться? – запитав Стерн.

– Ще й як! Ще раз дякую, що дозволили мені лишитися. У мене просто приплив натхнення.

– Приплив натхнення у вас переважно через цю дівчину, – всміхнувся Стерн.

– Прошу? – мало не захлинувся Гаррі.

– Я великий мастак угадувати такі речі. Ви спите з нею, так?

– Я… що?

– Та не кривіться так, друже мій. Що ж тут поганого? Ви ж спите з цією Дженні, кельнеркою, так? Бо щойно ми сюди прийшли, вона поводиться так, начебто один із нас точно з нею спить. Оскільки це не я, то, напевне, таки ви! Ха-ха-ха! Схвалюю. Гарна дівчинка. Бачите, який я проникливий.

Квеберт полегшено хихотнув.

– У нас із Дженні нічого нема, – пояснив він. – Просто пофліртували трохи, та й годі. Вона гарна дівчина, та, правду кажучи, мені з нею нуднувато… Хотілось би знайти таку, щоб нестямно у неї закохатися. Особливу дівчину… Не таку, як усі…

– То я спокійний за вас. Ви знайдете свою перлину, ту, що будете з нею щасливі.

Поки Гаррі й Стерн снідали, Нола під палючим сонцем поверталася додому по шосе номер один, тягнучи свій «ремінгтон». Ззаду під’їхало авто і зупинилося біля неї. За кермом сидів Пратт.

– Куди це ти з машинкою? – запитав він.

– Додому.

– Пішки? Звідки це ти плентаєшся? Добре, не має значення: сідай, підвезу.

– Дякую, пане Пратте, я пішки.

– Не сміши мене. Спека така, сказитися можна.

– Ні, дякую.

У Праттовому голосі задзвеніла криця.

– Чому не хочеш, щоб я тебе підвіз? Сідай, кажу тобі! Ану сідай!

Нола нарешті послухалася, і Пратт посадив її біля себе, на передньому сидінні. Але до міста він не поїхав. Авто розвернулося і рушило у зворотному напрямку.

– Куди ми? Аврора з іншого боку.

– Не хвилюйся, дівчинко. Хочу тобі показати щось гарнюнє. Ти ж не боїшся, ні? Покажу тобі гай, красиву місцинку. Хочеш поглянути на мальовничу місцинку, еге ж? Красиві місцини всі люблять.

Більше Нола і слова не промовила. Авто дісталося до Сайд-Кріку, звернуло на просіку і спинилося за деревами. І тоді начальник поліції розстебнув пасок, потім ширінку й, нагнувши Нолину голову, звелів їй робити те, що так добре зробила вона у нього в кабінеті.

15 серпня 1975 року

О восьмій ранку Луїза Келлерґан увійшла до Нолиної кімнати. Донька сиділа на ліжку в спідній білизні й чекала. День таки настав. Вона знала. Луїза дивилася на неї з ніжною усмішкою.

– Ноло, ти знаєш, чому я це роблю…

– Так, мамо.

– Це для твого ж добра. Щоб ти потрапила до раю. Ти ж хочеш стати янголятком, правда?

– Я не певна, що хочу стати янголятком.

– Ох, не мели дурниць… Ходімо, люба.

Нола підвелася й слухняно попрямувала за матір’ю до ванної. Все було готове: долі стояла балія з водою. Нола глянула на матір: вона була дуже красива, з пишним світлим кучерявим волоссям. Усі казали, що вони дуже схожі.

– Я люблю тебе, мамо.

– Я теж люблю тебе, доцю.

– Мені шкода, що я таке огидне дівчисько.

– Ти не огидне дівчисько.

Нола стала навколішки перед балією; мати згребла її за волосся і занурила головою у воду. Повільно і суворо полічила до двадцяти, потім витягла голову з холодної води, й дівчина перелякано заволала. «Ні, доню, це покута, – сказала Луїза. – Ще, ще треба». І знову тицьнула її головою у крижану воду.

Панотець замкнувся в гаражі й слухав музику.

Від тієї розповіді в нього аж мороз по шкурі продер.

– Мати топить тебе? – вражено перепитав він.

Був полудень. Нола допіру прийшла до Гусячої бухти. Вона проплакала весь ранок, і, хоч намагалася втерти свої червоні очі, підходячи до садиби, Гаррі відразу помітив: щось негаразд.

– Вона пхає мене головою в балію, – сказала Нола. – А вода, мов крига! Тицьне мене туди і тримає. І щоразу мені здається, наче я умираю… Я більше не можу, Гаррі. Допоможіть…

Вона пригорнулася до нього. Гаррі запропонував спуститися до берега; на пляжі їй завжди ставало веселіше. Вони прихопили з собою бляшанку з написом «На згадку про Рокленд, Мен» і попрямували попід бескидами, годуючи чайок хлібом, а потім посідали на пісок помилуватися обрієм.

– Гаррі, я хочу поїхати відціля! – сказала Нола. – Хочу, щоб ви повезли мене якнайдалі відціля!

– Поїхати?

– Ви і я, далеко-далеко. Ви казали, що ми колись виїдемо. Хочу сховатися від світу. Хіба вам не хочеться бути зі мною вдалині від усього світу? Поїдьмо, благаю вас. Їдьмо просто наприкінці цього страшного місяця. Числа тридцятого. Маєте два тижні, щоб зібратися.

– Тридцятого? Хочеш, щоб ми тридцятого числа виїхали з міста? Та це ж безумство!

– Безумство? Гаррі, безумство – це жити в цьому жалюгідному містечку! Безумство – любити одне одного так, як любимо ми, і не мати на це права! Безумство – ховатися, наче ми дикі звірі! Я більше не можу, Гаррі. Я поїду. Вночі тридцятого серпня я зникну з цього містечка. Не можу більше тут. Їдьмо разом. Благаю вас. Не кидайте мене саму.

– А що як нас заарештують?

– Хто нас заарештує? За кілька годин ми будемо в Канаді. Та й за що нас арештовувати? Виїхати – не злочин. Виїхати – це бути вільною людиною, а хто може завадити нам бути вільними? Свобода – основа Америки! Так написано в нашій Конституції. Гаррі, я вирішила: їду два тижні. Вночі тридцятого серпня виїжджаю з цього жахливого міста. Ви зі мною?

Не замислюючись, він відповів:

– Так! Я не можу уявити життя без тебе. Тридцятого серпня їдемо разом.

– Ох, любий Гаррі, я така щаслива! А як бути з вашою книжкою?

– Я її майже завершив.

– Майже завершили? Чудово! Ви так швидко її написали!

– Книжка тепер не має значення. Якщо я втечу з тобою, то письменником, певно, не зможу бути. І нехай, байдуже! Лише ти для мене важлива! Важливі лиш ми! Важливо – бути щасливими!

– Але ви все одно будете письменником! Ми надішлемо рукопис у Нью-Йорк поштою! Мені так подобається ваш новий роман! Це, мабуть, найпрекрасніший роман, що мені доводилося читати. Ви станете дуже великим письменником. Я вірю у вас! То тридцятого, так? За два тижні? За два тижні ми втечемо, ви і я! За кілька годин дістанемося до Канади. Ми будемо такі щасливі, ось побачите! Кохання, Гаррі, кохання – це єдина річ, що може зробити життя по-справжньому чудесним. Усе інше – зайве.

18 серпня 1975 року

Він сидів за кермом патрульного авто і дивився на неї крізь вітрину «Кларксу». Після балу вони майже не розмовляли: вона поводилася відчужено, а він сумував. Віднедавна Дженні була якась особливо нещасна. Він гадав, чи це не через її байдужість, але згадав раптом, як застав був її в сльозах на ґанку і як дівчина сказала, що її скривдив один чоловік. Скривдив. Що вона мала на увазі? Може, вскочила в якусь халепу? Або що гірше – її побили? Хто? Що тут коїться? Вирішив зібратися на дусі й поговорити. Як завжди, дочекався, поки шинок спорожніє, і лише тоді наважився ввійти. Дженні прибирала зі столика.

– Привіт, Дженні, – сказав він, відчуваючи, як гамселить його серце.

– Вітаю, Тревісе.

– Як життя?

– Помалу.

– Ми нечасто бачилися після балу, – сказав він.

– Багато роботи.

– Я хотів сказати, що радий був бути твоїм кавалером.

– Дякую.

Лице її було заклопотане.

– Дженні, ти останнім часом наче віддалилася від мене.

– Ні, Тревісе… Я… Це не стосується тебе.

Вона думала про Гаррі, думала про нього і вдень, і вночі. Чому він не хоче її? Заходив сюди декілька днів тому з Елайджею Стерном і хоч би словом із нею перекинувся. Вона чудово бачила, як вони ще й кепкували з неї.

– Дженні, якщо в тебе якісь проблеми, можеш розповісти мені. Ти ж знаєш.

– Знаю. Ти хороший хлопець, Тревісе. Але я маю доприбирати.

І вона попрямувала до кухні з горою тарілок у руках.

– Зажди, – перепинив її Тревіс.

Ухопив її за руку, намагаючись зупинити. Дотик був легенький, але Дженні зойкнула від болю, впустила тарілки, що скалками розлетілися по підлозі. Тревіс зачепив величезний синець, що лишився в неї на правиці після розмови з Лютером і який Дженні намагалася приховати під довгим рукавом, хоч було й гаряче.

– Вибач, будь ласка, я такий незграба, – сказав Тревіс, кинувшись збирати бите шкло.

– Ти не винен.

Він подався з нею в кухню й, узявши щітку, заходився замітати долівку. Коли повернувся, вона мила руки, засукавши рукави, й він помітив сині плями в неї на зап’ясті.

– А це що таке? – запитав він.

– Та нічого, вдарилася об двері.

– Вдарилася? Не розповідай байок! – вибухнув Тревіс. – Тебе побили, ось що! Хто це зробив?

– Пусте.

– Ні, не пусте, це дуже важливо! Я хочу знати, хто тебе скривдив, я вимагаю! Скажи, бо я не піду, поки не взнаю.

– Це… ну, це Лютер Калеб учинив. Стернів водій. Він… Це сталося днями, вранці, він розгнівався. Вхопив мене за руку, боляче. Та він не навмисне. Просто сили не розрахував.

– Дженні, це серйозно! Дуже серйозно! Якщо він тут з’явиться, негайно скажи мені!

20 серпня 1975 року

Вона йшла дорогою до Гусячої бухти і співала. Її переповнювала радість: за десять днів вони разом поїдуть звідси. За десять днів вона врешті почне жити по-справжньому. Лічила ночі, що лишилися до того великого дня: вже так скоро! Угледівши дім наприкінці доріжки, посипаної рінню, вона пішла хутчіше, поспішаючи знову побачити Гаррі. І не помітила чоловіка, який зачаївся в кущах, стежачи за нею. Ввійшла до хати крізь парадні двері, не подзвонивши, – як завжди робила останнім часом.