Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 31 страниц)

– Дженні… я оце хотів… Одне слово, я подумав, що, може… Одне слово, якщо хочеш…

Тієї миті Тамара погукала доньку з кухні, й Дженні довелося урвати його промову.

– Вибач, Тревісе, мені треба йти. Матуся нині не в гуморі.

І дівчина зникла за дверми, не давши молодому правоохоронцю закінчити фразу. Він зітхнув і прошепотів: «Я подумав, якщо ти вільна у суботу ввечері, ми можемо піти в кіно в Монберрі». Потім залишив п’ять доларів за п’ятдесятицентову каву, якої навіть не випив, і, засмучений та розчарований, вийшов із «Кларксу».

– Гаррі, куди ви ходили щодня о четвертій годині? – запитав я.

Він відповів не відразу. Дивився у вікно, й мені здалося, наче на його обличчі проступила щаслива усмішка. Врешті сказав:

– Мені так треба було побачити її…

– Нолу?

– Так. Знаєте, Дженні була чудова дівчина, але вона не була Нолою. Бути з Нолою означало жити справжнім життям. Інакше й не скажеш. Кожна секунда з нею була секундою життя у всій його повноті. Як на мене, це і є кохання. Її сміх, Маркусе, цей сміх звучить у мені вже тридцять три роки. Цей її неймовірний погляд, її очі, що сяють життям, – вони завжди тут, переді мною… І всі її порухи, її манера поправляти волосся, покусувати вуста. Я завжди чую в собі її голос, часом вона ніби поруч. Коли йду в середмістя, знову наче чую, як вона розмовляє зі мною про життя і про книжки. Тоді, в червні 1975 року, мені здавалося, що вона завжди була часткою мого життя, хоч увійшла в нього менше місяця тому. І коли її не було зі мною, мені здавалося, нібито все втратило сенс: день, коли я не бачив Ноли, був змарнованим днем. Мені так потрібно було її бачити, що я не міг чекати чергової суботи. Тоді я почав очікувати її біля виходу зі школи. Ось що я робив, коли ішов із «Кларксу» о четвертій годині. Я сідав за кермо і їхав до школи. Ставав на паркувальному майданчику для вчителів, простісінько перед головним входом, і, ховаючись в авто, чекав, доки вона вийде. Коли вона з’являлася, я враз сповнювався життя, сили… Мені вистачало щастя мимохідь побачити її: я дивився на неї, аж доки вона сідала в шкільний автобус, а потім іще чекав, коли той автобус зникне вдалині. Може, я збожеволів, Маркусе?

– Ні, Гаррі, не думаю.

– Знаю одне: Нола жила в мені. Буквально. Потім знову настала субота, і то була виняткова субота. Була гарна погода, всі подалися на пляж, у «Кларксі» не було й душі, і ми з Нолою довго розмовляли. Вона казала, що багато думала про мене, про мою книжку, казала, те, що я зараз пишу, буде, звісно ж, великим шедевром. Наприкінці її робочого дня, десь о шостій, я запропонував підвезти її додому. Висадив за квартал, у пустельній алеї, подалі від чужих поглядів. Вона запитала, може, я хочу трохи пройтись, та я пояснив, що небажано, якщо хтось побачить нас удвох: у місті поповзуть плітки. Пам’ятаю, вона сказала:

«Гуляти – це не злочин, Гаррі…» – «Я знаю, Ноло. Та, боюся, в людей виникнуть запитання». Вона скривилася.

«Гаррі, мені так подобається бути з вами. Ви дивовижна людина… Як добре було б, якби ми могли побути трохи разом і нам не треба було ховатися».

Субота, 28 червня 1975 року

Перша година дня. Дженні Квінн поралася за шинквасом «Кларксу». Щоразу, як відчинялися двері, вона аж підскакувала, сподіваючись, що це він. Та його не було. Вона нервувалася й дуже лютувала. Двері грюкнули ще раз, і знову то був не Гаррі. То була її матінка, Тамара; вгледівши доньку, вона здивувалася: на ній був розкішний кремовий костюм, що вона його зазвичай вбирала тільки на свято.

– Люба моя, ти чому це так вирядилася? – запитала Тамара. – Де твій фартух?

– Може, я не хочу носити твоїх дурнуватих фартухів! Чи я не маю права побути хоч інколи гарною? Гадаєш, мені подобається день при дні подавати стейки?

В її очах закипіли сльози.

– Та що тут коїться, скажи, будь ласка?

– А те, що сьогодні субота, і я не повинна працювати! Я ніколи не працюю по вихідних!

– Але ж Нола взяла відгул і ти сама попросилася її підмінити.

– Авжеж. Мабуть. Сама не знаю. Ой, мамо, я така нещасна!

Дженні випадково впустила додолу пляшечку з кетчупом, яку крутила в руках: пляшка розбилася, й білі охайні тенісні черевички заляпало червоним; вона зайшлася сльозами.

– Люба, та що це з тобою? – схвилювалася матінка.

– Я чекаю на Гаррі, мамо! Він завжди приходить по суботах… То чому його сьогодні немає? Мамо, я така дурепа! Як це я могла подумати, що він мене кохає? Такий чоловік, як Гаррі, ніколи не захоче водитися з простою подавальницею гамбургерів, як я оце! Я просто шерепа!

– Ох, не треба таке казати! – Тамара обняла її й заходилася втішати. – Іди повеселися, використай свій вихідний. Я тебе підміню. Не хочу, щоб ти плакала. Ти гарна дівчинка, і я певна, що Гаррі закоханий у тебе.

– То чому його нема?

Матуся Квінн на мить замислилася.

– А хіба він знає, що ти сьогодні працюєш? Ти ж ніколи не працюєш у суботу, то чому йому приходити, як тебе нема? Знаєш, що я думаю, люба? Гаррі, либонь, дуже нещасний в суботу, бо він тебе не бачить.

Обличчя Дженні засяяло.

– Ой, мамо, як я сама про це не подумала!

– Тобі треба було б навідатися до нього додому. Гадаю, він радий буде тебе бачити.

Дженні аж спалахнула з утіхи. Хорошу думку підкинула їй матуся! Поїхати до Гаррі в Гусячу бухту, влаштувати йому добрячий пікнік – сердега, либонь, гарує над книжкою й напевне забув пообідати. І вона побігла до кухні по їжу.

Тимчасом у містечку Рокленд, штат Мен, за сто двадцять миль від Аврори, Гаррі з Нолою влаштували пікнік на березі океану. Нола кидала кусні хліба величезним чайкам, які хрипко галасували.

– Я так люблю чайок! – вигукнула вона. – Це мої улюблені птахи. Мабуть, це тому, що люблю океан, а де чайки, там і океан. Та й правда, адже навіть якщо обрій затуляють дерева, чайки в небі нам нагадують, що океан зовсім поруч. Гаррі, а ви в своїй книжці пишете про чайок?

– Якщо хочеш. Я вставлю в книжку все, що ти скажеш.

– А про що вона?

– Хотів би сказати тобі, але я не можу.

– Про кохання?

– У певному сенсі.

Він усміхнено дивився на неї. В руках у нього був зошит, і він спробував змалювати олівцем цю сцену.

– Що ви робите? – запитала вона.

– Ескіз.

– Ви ще й малюєте? О, ви й справді обдарований. Покажіть, я хочу поглянути!

Вона підійшла до нього і, побачивши малюнок, захоплено вигукнула:

– Як же гарно, Гаррі! Ви такий талановитий!

У пориві ніжності вона пригорнулася, та він відштовхнув її майже несамохіть і роззирнувся довкруги, наче хотів переконатися, що їх ніхто не бачить.

– Нащо ви так? – розгнівалася Нола. – Ви соромитеся мене?

– Ноло, тобі п’ятнадцять років… А мені тридцять чотири. Люди не зрозуміють.

– Та вони дурні, ті люди!

Він зареготав і кількома штрихами змалював її розгніване личко. Вона знову пригорнулася до нього, і він здався. Разом вони дивились, як чайки сваряться за кусники хліба.

Вони зважилися на цю мандрівку кілька днів тому. Він чекав на неї неподалік від її будинку, після школи. Біля зупинки шкільного автобуса. Угледівши його, вона здивувалася і дуже зраділа.

– Гаррі, що ви тут робите?

– Їй-богу, сам не знаю. Але я хотів тебе побачити. Я… Знаєш, Ноло, я трохи подумав про твою пропозицію…

– Побути вдвох, без нікого?

– Ага. Я подумав, що ми можемо кудись податися цими вихідними. Недалеко. До Рокленда, наприклад. Туди, де нас ніхто не знає. Щоб почуватися вільніше. Якщо ти хочеш, звісно.

– Ой, Гаррі, це було б чудово! Тільки їхати треба в суботу, мені не можна пропускати недільної відправи.

– Тоді в суботу. Ти можеш звільнитися?

– Авжеж! Відпрошуся в пані Квінн. І придумаю, що сказати батькам. Не турбуйтеся.

Вона придумає, що сказати батькам. Коли вона вимовила ту фразу, він запитав себе, чому це йому забаглося закохатися в це юне дівча. І зараз, на пляжі в Рокленді, він думав про них.

– Гаррі, про що ви думаєте? – запитала Нола, так само пригортаючись до нього.

– Про те, що ми з тобою коїмо.

– А що в цім недоброго?

– Ти й сама чудово це знаєш. А може, й не знаєш. Що ти сказала батькам?

– Вони думають, ніби я з подругою, Ненсі, і що ми вдосвіта поїхали кататися на човні батька Тедді Банста, її друга.

– А Ненсі де?

– Катається на човні з Тедді. Удвох. Вона сказала, що я з ними, щоб батьки Тедді відпустили поплавати їх самих.

– Отож її мати думає, ніби вона з тобою, а твоя – що ти з Ненсі. І якщо вони одна одній зателефонують, усе це підтвердиться.

– Авжеж. Бездоганний план. Мені треба повернутися до восьмої вечора, ми встигнемо потанцювати? Мені так хочеться з вами потанцювати.

Дженні приїхала до Гусячої бухти о третій пополудні. Поставивши авто перед будинком, вона побачила, що чорного «шевроле» коло хати немає. Певне, Гаррі кудись подався. Вона все-таки подзвонила в двері: як і слід було чекати, ніхто не відчинив. Вона обійшла дім, щоб перевірити, – може, він на терасі, – але й там нікого не було. Врешті вона вирішила зайти до хати. Певне, Гаррі поїхав прогулятися. Він багато працював останнім часом, йому треба було розвіятися. Звісно, він буде щасливий, коли, повернувшись, побачить на столі ці смаколики: сандвічі з телятиною, яйця, сир, овочі кубиками з підливою на травах – її винахід, шматок торта і соковиті фрукти.

Дженні вперше бачила цей дім зсередини. І подумала, що тут усе чудово. Просторо, красиве оздоблення; сволоки, що виступають на стелі, великі книжкові шафи попід стінами, лакований паркет і величезні вікна на всю стіну з панорамним видом на океан. Мимоволі вона уявила собі, як живе тут із Гаррі: влітку вони снідатимуть на терасі, взимку – в теплі, біля каміна у вітальні, й він читатиме їй уривки зі свого нового роману. Нащо їхати до Нью-Йорка? Вони й тут будуть щасливі удвох. Їм нічого не треба буде, крім них самих. Вона розклала їжу на столі в їдальні, розставила знайдений у креденсі посуд, а потім сіла в фотель і почала чекати. Нехай це буде сюрприз для нього.

Вона чекала годину. Куди ж він оце подівся? Стало нудно, і вона вирішила зазирнути до інших кімнат. Перші двері провадили до кабінету на першому поверсі. Там було тісно, але зручно: шафа, секретер з ебенового дерева, книжкові полиці на стіні й широкий дерев’яний пюпітр, завалений папером і ручками. Ось де він працює! Вона підійшла до пюпітра, просто так, бодай оком кинути. Не хотіла вона потайці читати його твір, не хотіла обманути його довіру, просто їй кортіло побачити, що він цілими днями пише там про неї. Була певна свого права. Взяла зі стосу верхню сторінку і прочитала, відчуваючи, як калатає її серце. Перші рядки покреслено й заквецяно чорним фломастером, тому прочитати нічого не можна. Та нижче чітко написано:

«Я ходжу в „Кларкс“ лише задля того, щоб побачити її. Я ходжу туди лише задля того, щоб бути поруч із нею. Вона – все, про що я мрію. Вона живе в мені. Я ошалів. Я не маю права. Мені не можна. Мені не можна туди ходити, не можна навіть залишатися в цьому місті: я повинен поїхати відціля, втекти і ніколи не повертатися. Я не маю права кохати її, це заборонено. Може, я збожеволів?»

Сяючи від щастя, Дженні поцілувала той аркуш і притулила його до грудей. Потім закружляла і голосно вигукнула: «Гаррі, коханий, ви не збожеволіли! Я теж вас кохаю, і ви маєте на мене всі права на світі! Не втікайте, любий мій! Я так вас кохаю!» У захваті від свого відкриття, вона хутко поклала аркуш на пюпітр, щоб її не застукали на гарячому, і відразу повернулася до вітальні. Вляглася на тахті, задерла спідницю, щоб видно було стегна, і порозстібала ґудзики, оголивши груди. Ніхто ніколи не писав їй нічого прекраснішого. Коли він повернеться, вона віддасться йому. Подарує йому свою цноту.

Тієї ж таки хвилини Девід Келлерґан зайшов у «Кларкс», сів за шинквасом і, як завше, замовив велику шклянку теплого молока з гранатовим сиропом.

– Вашої доньки сьогодні немає, отче, – сказала Тамара, наливаючи йому молока. – Вона відпросилася.

– Знаю, пані Квінн. Вона на морі, з друзями. Поїхала удосвіта. Я пропонував її завезти, та вона відмовилася, звеліла мені відпочивати, поспати довше. Таке втішне дівча.

– Ваша правда, отче. Я дуже задоволена нею.

Девід Келлерґан усміхнувся; Тамара на мить затримала погляд на куцому життєрадісному дядечкові з добрим обличчям і в круглих окулярах. Років п’ятдесят, худий, на вигляд радше тендітний, він одначе випромінював величезну силу. Розмовляв завжди спокійно і зважено, ніколи не підвищував голосу. Вона дуже його поважала, втім, як і всі мешканці містечка. Дочка схожа була на нього: ніжна,ичемна, послужлива і привітна. Добрі люди були Девід і Нола Келлерґан; справжні американці й істинні християни. Їх дуже любили в Аврорі.

– Скільки ви живете в нас, панотче? – запитала Тамара Квінн. – У мене таке враження, ніби ви завжди були тут.

– Незабаром шість років, пані Квінн. Чудових шість років.

Панотець окинув поглядом залу і, як завсідник, одразу помітив, що столик номер 17 порожній.

– Ти ба, письменника теж немає? Таке нечасто буває, еге ж?

– Сьогодні нема. Знаєте, він такий приємний чоловік.

– Мені він теж дуже подобається. Я тут його і здибав. Він люб’язно погодився прийти до школи на концерт із нагоди закінчення навчального року. Мені хочеться, щоб він став нашим парафіянином. Нам потрібні відомі особи, щоб розворушити це місто.

Тут Тамара згадала про доньку і, не втерпівши, з легенькою усмішкою поділилася великою новиною.

– Тільки нікому не кажіть, отче: поміж ним і моєю Дженні вже щось накльовується.

Девід Келлерґан усміхнувся і ковтнув молока з грантовим сиропом.

У Рокленді шоста година. На терасі кав’ярні Гаррі з Нолою попивали фруктовий сік, розімлівши від сонця. Нола просила, щоб Гаррі розповів їй про своє нью-йоркське життя. Їй кортіло знати все.

– Розкажіть мені про все, розкажіть, що означає там бути зіркою.

Він знав, що вона уявляє собі всуціль коктейльне та тістечкове життя, але що міг він їй сказати? Що він геть не той, ким його уявляють в Аврорі? Що в Нью-Йорку його ніхто не знає? Що перша його книжка лишилася непомічена, а сам він досі був скромним шкільним учителем? Що в нього майже нема грошей, бо всі свої заощадження він вгилив в оренду Гусячої бухти? Що він нічого не може тепер написати? Що він самозванець? Що пишний Гаррі Квеберт, відомий письменник, який мешкає в розкішній кам’яниці на морському березі й день при дні пише в ресторані, існуватиме лише одне літо? Що ж, він не міг сказати їй правди: це майже напевно означало втратити її. І він вирішив вигадувати, грати до кінця роль свого життя – роль обдарованого, шанованого митця, що втомився від червоних доріжок і нью-йоркської метушні й приїхав у маленьке містечко Нью-Гемпширу, щоб дати пільгу своєму змореному генієві.

– Вам так пощастило, Гаррі, – захоплено вигукнула вона, вислухавши його розповідь. – У вас таке цікаве життя! Часом мені хочеться полинути в небо й опинитися далеко звідси, далеко від Аврори. Знаєте, я тут задихаюся. Мої батьки – тяжкі люди. Тато хороший, та він церковник, у нього свої дивацтва. А матінка така сувора зі мною! Наче ніколи не була молодою. Та ще цей храм по неділях, він мені вже в печінках сидить! Не знаю, чи вірю я в Бога. Гаррі, а ви вірите в Бога? Якщо так, то я теж віритиму.

– Не знаю, Ноло. Тепер уже не знаю.

– Мама каже, ми повинні вірити в Бога, а то він нас покарає. Часом я собі думаю, що як сумніваєшся, то ліпше чесно зізнатися в цьому.

– Загалом, – сказав Гаррі, – єдиний, хто знає, існує Бог чи ні, – це сам Бог.

Вона зареготала. Простодушним, невинним сміхом. Потім узяла його за руку і запитала:

– А людина має право не любити своєї матері?

– Гадаю, має. Любов – це не обов’язок.

– Але ж це є і в десяти заповідях. Полюби своїх батьків. Четверта чи п’ята заповідь, не пам’ятаю вже. А перша заповідь – це вірити в Бога. Тож якщо я не вірю в Бога, я й свою матір не мушу любити, еге ж? Вона така сувора. Часом замикає мене в кімнаті, каже, що я розбещена. Я не розбещена, просто мені хочеться бути вільною. Хочеться мати право трохи помріяти. Божечку, вже шоста година! Мені так хочеться, щоб час зупинився. Пора їхати додому, а ми навіть потанцювати не встигли.

– Ми ще потанцюємо, Ноло. Потанцюємо. В нас усе життя попереду.

О восьмій вечора Дженні раптом прокинулася. Вона чекала, та так і заснула на тахті. А сонце вже хилилося до вечірнього пруга. Настав вечір. Вона лежала на дивані, тяжко дихаючи, з рота бігла цівка слини. Вона хутко наділа трусики, сховала груди, зібрала швиденько свої харчі й, палаючи від сорому, подалася з Гусячої бухти.

За декілька хвилин по тому вони в’їхали до Аврори. Гаррі зупинився на маленькій припортовій вуличці, де Нола мала зустрітися зі своєю подругою Ненсі, щоб повернутися додому разом із нею. Вони трохи посиділи в авто. Вулиця була порожня, день згасав. Нола дістала з сумочки згорток.

– Що це? – запитав Гаррі.

– Розгорніть. Це подарунок вам. Я знайшла його в тій крамничці у середмісті, там, де ми пили сік. Це на згадку, щоб ви ніколи не забували цієї чудесної днини.

Він розгорнув папір. Усередині було блакитне бляшане пуделко з написом: «На згадку про Рокленд. Мен».

– Це для сухого хліба, – пояснила Нола. – Щоб ви вдома годували чайок. Треба годувати чайок, це дуже важливо.

– Дякую. Обіцяю, що завжди годуватиму чайок.

– А тепер скажіть мені щось утішне, Гаррі. Скажіть, що я ваша люба Нола.

– Люба Нола…

Вона всміхнулася і нахилилася до нього, щоб поцілувати. Раптом він відсахнувся.

– Ноло, – різко мовив він, – це неможливо.

– Так? Але чому?

– Ми з тобою – це занадто складно.

– Що тут складного?

– Все, Ноло, геть усе. Тепер іди, тобі треба зустрітися з подругою, вже пізно. Я… я гадаю, нам не варто більше бачитися.

Він рвучко вийшов, щоб відчинити їй дверцята. Нехай вона хутчіш іде відціля; так тяжко було не сказати, що він її кохає.

*

– То те пуделко з хлібом у кухні – це пам’ять про день у Рокленді? – запитав я.

– Авжеж, Маркусе. Я годую чайок, бо про це мене попросила Нола.

– А що було після Рокленда?

– То був такий чудесний день, аж я перелякався. Все було прекрасно, але занадто вже складно. То я вирішив, що повинен покинути Нолу і зосередитися на іншій дівчині. На тій дівчині, яку я мав право кохати. Здогадалися, на якій?

– На Дженні.

– Так ото ж.

– Та й що?

– Розповім іншим разом, Маркусе. Ми довго балакали, я зморився.

– Авжеж, розумію.

Я вимкнув плеєр.

24. День незалежності

– Станьте в бойову стійку Маркусе.

– У бойову стійку?

– Еге. Та ставайте ж! Зведіть кулаки, правильно поставте ноги, приготуйтеся до бою. Що відчуваєте?

– Я… я відчуваю, що готовий до всього.

– Чудово. Бачте, писання дуже схоже на бокс. Стаєш у бойову стійку, зважуєшся почати двобій, зводиш кулаки і кидаєшся на супротивника. З книжкою все відбувається так само. Книжка – це бій.

– Припиняй уже те своє розслідування, Маркусе.

То були перші слова, що сказала мені Дженні, коли я ввійшов до «Кларксу» побачитися з нею й побалакати про її стосунки з Гаррі 1975 року.

Про пожежу в Гусячій бухті розповідало місцеве телебачення, й новина потроху розходилася.

– Чому це я маю його припиняти?

– Тому що я дуже хвилююся за тебе. Не до душі мені всі ці історії… – в її голосі звучала материнська ніжність. – Починається з пожежі, а закінчується бозна-чим.

– Я не поїду з цього міста, аж поки збагну, що тут сталося тридцять три роки тому.

– Ти неможливий, Маркусе! Справжнісінький упертий віслюк, геть-чисто, як ото Гаррі!

– Як на мене, це комплімент.

Вона всміхнулася.

– Гаразд, чим я можу тобі допомогти?

– Мені хочеться трохи поговорити. Можемо піти погуляти, як хочеш.

Вона покинула «Кларкс» на одну з дівчат, ми спустилися до пристані й сіли на лавці, обличчям до океану. Я дивився на цю жінку, якій, за моїми підрахунками, було п’ятдесят сім років, пошарпану життям, худу, з вичахлими рисами обличчя й запалими очима, і намагався уявити її такою, як змальовував Гаррі – гожою пишною білявочкою, шкільною королевою краси. Раптом вона запитала:

– Маркусе… як це воно?

– Що саме?

– Слава.

– Боляче. Приємно, але часом боляче.

– Пам’ятаю, як ти був студентом, ви з Гаррі приходили у «Кларкс» попрацювати з твоїми текстами. Він змушував тебе працювати, і ти гарував як чорний віл. Ви годинами сиділи за столом, перечитували, креслили, починали все наново. Пам’ятаю, як ти приїздив сюди. Вас із Гаррі бачили під час ранкових пробіжок, іще вдосвіта, з цією його залізною дисципліною. Знаєш, коли ти був тут, він увесь аж сяяв. Він сам на себе був не схожий. І всі знали, що ти незабаром приїдеш, бо він всім про це казав за багато днів. Знай повторював: «Я вам казав, що за тиждень до мене приїде Маркус? О, це надзвичайний хлопчина! Далеко він піде, що й казати». Твої приїзди, твоя присутність змінювали його життя. Нас не обдуриш: усі знали, як самотньо Гаррі в його величезному будинку. Того дня, коли ти ввірвався в його життя, все змінилося. Він відродився. Наче старий самітник, який знову відчув, що його люблять. Коли ти бував тут, йому ставало набагато, незрівнянно краще. Після кожного твого від'їзду він нам жити не давав: Маркус те, Маркус се. Він так пишався тобою. Пишався, як батько сином. Ти й заступив йому сина, якого в нього не було. Він весь час говорив про тебе; ти ніколи не покидав Аврори, Маркусе. А потім, одної чудової днини, він побачив тебе в газеті. Феномен Маркуса Ґольдмана. Народився великий письменник. Гаррі скупив усі газети в супермаркеті, пригощав усіх шампанським в «Кларксі». Вип’ємо всі за Маркуса, слава йому! Тебе показували в телевізорі, тебе крутили по радіо, вся ця клята країна балакала тільки про тебе і твою книжку. Він накупив десятки примірників і роздавав їх скрізь, де тільки можна. А ми питали, як у тебе справи і коли ми тебе знову побачимо. Він казав, що справи напевне чудові, та від тебе майже нема звісток. Що ти, либонь, страшенно заклопотаний. Ти відразу перестав йому дзвонити, Маркусе. Ти був страшенно заклопотаний – заклопотаний своєю важливою персоною, ти давав інтерв’ю газетам і красувався в телевізорі, а його покинув. Більше ти сюди не приїздив. Він так пишався тобою, так сподівався отримати від тебе звістку, та її не було. Ти домігся успіху, ти уславився, і він більше тобі не був потрібен.

– Неправда! – вигукнув я. – Авжеж, від успіху в мене голова пішла обертом, та я думав про нього. Щодня думав. Просто в мене не було жодної вільної секунди.

– Не було навіть секунди, щоб подзвонити йому?

– Але ж я йому зателефонував!

– Авжеж, зателефонував – як по вуха влип у халепу. Бо ж пан Великий Писака, продавши чорт-зна скільки мільйонів книжок, повісив вуха і не знав, що тепер йому писати. Це ми теж усе знали з перших рук, то я в курсі. Гаррі сидів за шинквасом в «Кларксі» сам не свій: ти йому подзвонив, бо зневірився, бо не маєш ідей, і видавець забере в тебе твої любі грошенята. І тоді ти раптом знову приїздиш до Аврори мов побитий пес, а Гаррі зі шкури вилузується, щоб підняти твій моральний дух. Нещасний письменник-невдаха, що б йому оце написати? І тут два тижні тому стається диво: вибухає скандал, – і хто сюди їде? Любий друг Маркус. Якого дідьки ти припхався в Аврору, Маркусе? Натхнення шукати для нової книжки?

– Чому ти так думаєш?

– Здогадалася.

Я трохи помовчав, приходячи до тями. Потім сказав:

– Видавець запропонував мені написати книжку. Та я цього не робитиму.

– Та якраз навпаки, Марку: ти не можеш її не написати! Тому що книжка, можливо, єдиний спосіб довести Америці, що Гаррі не чудовисько. Він не винен, я достеменно це знаю. Душею відчуваю. Ти не можеш покинути його, в нього нікого нема, крім тебе. Ти знаменитий, люди тебе послухають. Ти повинен написати книжку – про роки вашої дружби. Розповісти про те, який він надзвичайний чоловік.

– Ти ж любиш його? – прошепотів я.

Вона опустила очі.

– Здається, я вже й не знаю, що таке любити.

– А як на мене, навпаки, знаєш. Досить послухати, як ти про нього говориш, хоч і намагаєшся щосили його ненавидіти.

Вона сумно всміхнулася і сказала зі слізьми в голосі:

– Ось уже понад тридцять років я думаю про нього. Що він завжди сам, а я так хотіла зробити його щасливим. А я… поглянь на мене, Маркусе… Я мріяла стати кінозіркою, а стала зіркою фритюру. Не таке життя я хотіла.

Я відчув, що вона готова до відвертої розмови, й попросив:

– Дженні, розкажи мені про Нолу…

Вона знову сумно всміхнулася.

– Вона була дуже хороша дівчина. Моя матінка її любила, казала про неї багато доброго, і мене це лютило. Тому що до Ноли красунею-принцесою в місті була я. І дивилися всі тільки на мене. Коли вона тут з’явилася, їй було дев’ять років. І тоді, звісно, всім було начхати на неї. А потім, одного чудового літа, як ото частенько буває з дівчатками, всі враз помітили, що маленька Нола зробилася прегарною юною жіночкою з чудовими ноженятами, пишними персами і янгольським личком. І що та нова Нола в купальнику дуже зваблива.

– Ти ревнувала до неї?

Вона замислилася на мить.

– Ох, нехай уже, зараз можу сказати тобі, все одно це не має значення: авжеж, трохи таки ревнувала. Чоловіки задивлялися на неї, жінка завжди це помітить…

– Але ж їй було всього п’ятнадцять…

– Вона не скидалася на дівчатко, повір мені. То була жінка. До того ж гарна жінка.

– Ти здогадувалася про неї й Гаррі?

– Та я гадки про це не мала! Тут ніхто таке й уявити собі не міг. Ні з Гаррі, ні з ким. Авжеж, вона була дуже красива. Але їй було п’ятнадцять, і всі це знали. До того ж – донька отця Келлерґана.

– То ви не були суперницями за Гаррі?

– О боже, ні!

– А в тебе був із Гаррі роман?

– Та так, трохи. Кілька разів зустрічалися. Він тут користувався великим успіхом у жінок. Я про те, як ото буває, коли нью-йоркська знаменитість селиться в такій глушині…

– Дженні, маю до тебе, можливо, трохи дивне запитання… Чи ти знала, що, приїхавши сюди, Гаррі був ніхто? Звичайнісінький шкільний учитель, який витратив усі свої заощадження, щоб винайняти дім у Гусячій бухті.

– Що? Але ж він уже був письменником…

– Він видав роман, але власним коштом, і та книжка не мала успіху. Гадаю, щодо його знаменитості вийшло непорозуміння, і він на цьому зіграв, щоб бути в Аврорі тим, ким йому кортіло бути в Нью-Йорку. А оскільки він потім написав «Початки зла» й уславився, то ілюзія вдалася.

Вона сумно засміялася.

– Ти ба! Я й не знала. Клятий Гаррі… Пам’ятаю перше наше з ним справжнє побачення. Я тоді так хвилювалася. Навіть дату пам’ятаю, бо саме було свято. 4 липня 1975 року.

Я подумки прикинув: четверте липня, тобто за кілька днів після мандрівки до Рокленда. Саме тоді, коли Гаррі вирішив забути про Нолу. Я попросив її розповідати далі.

– Розкажи мені про Четверте липня.

Вона заплющила очі, наче знову опинилася в минулому.

– То був чудовий день. Гаррі тоді прийшов до «Кларксу» і запропонував податися разом у Конкорд, помилуватися феєрверком. Сказав, що приїде по мене додому о шостій вечора. В принципі, моя зміна закінчувалася о пів на сьому, та я сказала, що мені дуже зручно. А матінка відпустила мене раніше, щоб я змогла причепуритися.

П'ятниця, 4 липня 1975 року

У домі родини Квіннів на Норфолк-авеню панувала страшенна метушня. За чверть шоста, а Дженні досі не вбралася. Наче фурія, гасала вона туди-сюди східцями в спідній білизні і з різними сукнями в руках.

– Мамо, а оце, як тобі? – спитала вона, знову з’являючись у вітальні, де сиділа матінка.

– Ні, це не годиться, – відтяла Тамара. – У тебе в ньому затовста дупця. Ти ж не хочеш, щоб Гаррі Квеберт подумав, що ти ненажера? Поміряй інше.

Дженні знову помчала нагору, до своєї кімнати, скімлячи, що вона потвора, що їй нема чого вбрати і що вона так і залишиться сама до скону.

Тамара дуже хвилювалася: її дочка мала бути дівкою хоч куди. Гаррі Квеберт – це вам не аврорівські молодики, вона не має права на помилку. Щойно донька сповістила про побачення, вона звеліла їй забиратися з «Кларксу»; було вже пополудні, й у ресторані яблуку ніде впасти, але її Дженні й миті зайвої не мала затриматися серед запахів смаженого сала, щоб вони не всотатися в її шкіру та волосся. Заради Гаррі вона мала бути досконалою. Тамара відправила дочку до перукарні й на манікюр, а сама поприбирала в хаті згори й донизу і приготувала вишуканий (в її розумінні) аперитив: а що як той Гаррі Квеберт захоче заразом і перекусити. Її Дженні не помилилася: Гаррі залицявся до неї. Страшенно схвильована, вона невідступно думала про весілля: нарешті прилаштує дочку. Грюкнули вхідні двері: її чоловік, Роберт Квінн, інженер на рукавичній фабриці в Конкорді, повернувся додому. Від розчарування в неї й очі полізли рогом.

Роберт відразу ж помітив, що на першому поверсі лад і чистота. Біля входу гарний букет півників, скрізь серветки, що він їх раніше й не бачив.

– Що тут коїться, кицюню? – поспитався він, заходячи до вітальні, де на столику красувалися солодкі та солоні птіфури, пляшка шампанського та фужери.

– Ох, Боббі, мій Бобусику, – відказала Тамара, щосили стримуючи роздратування, – ти дуже невчасно, мені не треба, щоб ти тут плутався попід ногами. Я ж залишила тобі повідомлення на фабриці.

– Мені не передали. А що таке?

– Щоб ти ні в якому разі не повертався раніше сьомої.

– A-а. Чому це?

– Бо, уяви собі, Гаррі Квеберт запросив Дженні поїхати з ним увечері до Конкорда помилуватися феєрверком.

– Хто такий Гаррі Квеберт?

– Ох, Бобусику! Треба ж хоч трохи цікавитися світським життям. Це великий письменник, він приїхав наприкінці травня.

– A-а. А чому не можна мені додому?

– «A-а»? Ви послухайте лишень, він каже «а-а». Великий письменник залицяється до нашої доньки, а ти кажеш «а-а». Так ось: я не хотіла, щоб ти повертався, бо ти не тямиш, що таке вишукана бесіда. Гаррі Квеберт, уяви собі, не простак: він оселився в Гусячій бухті.

– В Гусячій бухті? Ого!

– Для тебе це, може, й грубі гроші, та для такого, як він, найняти такий дім усе одно, що у воду плюнути. Він зірка Нью-Йорка!

– У воду плюнути? Не знав такого виразу.

– Ох, Бобусику, ти нічогісінько не знаєш.

Роберт невдоволено скривився і підійшов до «шведського столу».

– Тільки нічого не чіпай тут, Бобусику!

– А це що за смаколики?

– Це не смаколики. Це вишуканий аперитив. Найвищий шик.

– Але ж ти казала, що ввечері сусіди кликали нас на гамбургери! Четвертого липня ми завжди ходимо до сусідів їсти гамбургери!

– Ми й підемо. Тільки згодом! І не подумай розповідати Гаррі Квебертові, що ми їмо гамбургери, як ті простаки!

– Таж ми і є простаки. Я люблю гамбургери. Ти сама в шинку торгуєш гамбургерами.

– Бобусику, ти геть нічого не розумієш! Це зовсім інше. А в мене, до речі, великі плани.

– Я не знав. Ти мені нічого не казала.

– Я не про тебе кажу.

– Чому ти мені нічого не кажеш? Я тобі кажу все. Ось, до речі, в мене по обіді весь час живіт болів. Страшенні гази. Мені навіть довелося замкнутися в кабінеті й стати рачки, щоб попукати, так було боляче. От бачиш, я все тобі кажу.