Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 31 страниц)

Щоб трохи відпружити ситуацію, Тревіс спробував продовжити розмову.

– Так чи так, якщо доказів у вас нема, це непереконливо, – сказав він. – Розслідування – тонке і наукове діло. Я був найкращий випускник поліційної академії, тому трохи на цьому знаюся.

Сама згадка, що папірець, який міг утопити Гаррі з головою, десь зник, доводила Тамару до сказу. Щоб заспокоїтися, вона вхопила лопатку для пирога і рішуче розчикрижила його на шматки. Бобусик схлипував: йому страх як не хотілося на той світ.

Середа, 17 вересня 1975 року

Знайти той аркушик стало для Тамари нав’язливою ідеєю. За два дні вона перекинула догори коренем усенький дім, своє авто і навіть гараж, куди ніколи й носа не потикала. І все марно. Того ранку, коли перша зміна в ресторанчику почала розносити сніданок, вона зачинилася в кабінеті й усе, що було у її панцирному сховку, викинула додолу: до сейфа ніхто не мав доступу, аркуш не міг пропасти, це неможливо. Він має знайтися. Тамара наново переглянула папери, та його не було; вона з досадою поскладала все на місце. Тієї миті Дженні постукала у двері й, устромивши голову до кабінету, побачила матінку, до половини запхнуту в броньовану пащу.

– Мамо, що ти робиш?

– Ніколи мені.

– Ох, мамо, тільки не кажи, що ти знову шукаєш той клятий папірець!

– Не твоє діло! Котра година?

Дженні зиркнула на годинника.

– Майже пів на дев’яту.

– А нехай йому!.. Ох, я ж запізнююся!

– Куди запізнюєшся?

– На зустріч.

– На зустріч? Але ж сьогодні треба напої приймати. Ти вже й минулої середи…

– Ти ж доросла дівчинка, так? – урвала її мати. – Руки в тебе на місці, де комора, ти знаєш. Щоб поскладати ящики з колою, університетів закінчувати не треба: я певна, ти чудово впораєшся й сама. І не подумай пускати бісиків експедиторові, щоб він робив це замість тебе! Засукай рукави – ідо праці!

І Тамара, навіть не глянувши на дочку, взяла ключі від авто й пішла собі. За півгодини до службового входу «Кларксу» підкотив чималий ваговоз, і водій поставив коло дверей тяжкий піддон із ящиками коли.

– Допомогти вам? – запитав він Дженні, коли та підписала накладну.

– Ні. Мама хоче, щоб я все зробила сама.

– Діло ваше. Нехай щастить.

Вантажівка рушила, і Дженні заходилася перетягувати важкі ящики у підсобку. Їй хотілося плакати. Тієї миті повз «Кларкс» проїздив Тревіс. Угледівши її, він загальмував і вийшов надвір:

– Допомогти?

Дженні стенула плечима і, не зупиняючись, мовила:

– У тебе і так купа роботи. Я сама.

Він узяв ящик і спробував завести з Дженні розмову.

– Кажуть, рецепт кока-коли – велика таємниця, його тримають у сейфі в Атланті.

– Ти дивись, я й не знала.

Він зайшов разом із Дженні до підсобки, і вони поставили свої ящики один на один. Вона мовчала, і він вирішив продовжити розмову.

– Кажуть, кола піднімає бойовий дух вояків. Від часів Другої світової її спеціально постачають нашим солдатам, які служать за кордоном. Це я прочитав в одній книжці про кока-колу. Я просто так її читав, бо і серйозніші книжки полюбляю…

Вони знову вийшли надвір. Вона глянула йому в очі.

– Тревісе…

– Що, Дженні?

– Обніми мене. Обніми мене міцно! Мені так самотньо! Я така нещасна! Таке враження, наче в мене серце замерзло.

Він обняв її й міцно пригорнув до себе.

– Лікарю, а тепер у мене ще й дочка допитується. Сьогодні цікавилася, куди це я їжджу в середу.

– І що ви сказали їй?

– Щоб не пхала носа до чужого проса і прийняла ящики з колою! Яке її діло, куди я їжджу!

– З вашого голосу я відчуваю, що ви гніваєтеся.

– Атож! Звісно, гніваюся, пане Ешкрофте!

– На кого ви гніваєтеся?

– Ну… на себе!

– Чому?

– Бо я її насварила. Знаєте, лікарю, ото заведеш дітлахів і хочеш, щоб вони були найщасливіші на світі. А потім життя стає тобі поперек дороги!

– Що ви маєте на увазі?

– Вона завжди просить у мене поради, у всьому! Завжди чіпляється за мою спідницю, завжди питає: «Мамо, а як це робити? Мамо, куди це поставити? Мамо те, мамо се! Мамо! Мамо! Мамо!». Але ж я не завжди буду коло неї. Настане пора, коли я вже не зможу няньчити її, розумієте? І від цієї думки мені аж у животі судомить, отут! Наче кендюх вузлом зав’язується! Просто фізично болить, я їсти не можу!

– Пані Квінн, ви хочете сказати, що у вас бувають тривожні стани?

– Так, так! Такі тривожні! Страшенно тривожні! Намагаєшся робити все добре, давати дітям найкраще! А що станеться з нашими дітьми, як нас не стане? Що вони робитимуть, га? І як бути певною, що з ними нічого не станеться? Ось як із цим дівчам, пане Ешкрофте! З цією бідолашкою Нолою! Що з нею? Де вона може бути?

*

Де ж вона? В Рокленді її не було. Ні на березі, ні в ресторанах, ні в тій крамничці. Ніде. Він зателефонував до готелю на Мартас-Віньярді, щоб дізнатися, чи не бачив хто з персоналу юної білявої дівчини, та службовець сприйняв його за пришелепуватого. І тоді він почав чекати, щодня і щоночі.

Він чекав увесь понеділок.

Він чекав увесь вівторок.

Він чекав усю середу.

Він чекав увесь четвер.

Він чекав усю п’ятницю.

Він чекав усю суботу.

Він чекав усю неділю.

Чекав несамовито, чекав з надією, що вона повернеться, і вони разом поїдуть звідси. Вони будуть щасливі. Нола була єдина людина, яка надала сенсу його життю. Нехай горить воно все синім полум’ям: і книжки, й будинки, і музика, й люди – все це несуттєво, аби лиш вона була з ним. Він кохав її, кохав, а це означало, що він не боїться ні смерті, ні лиха, поки вони разом. Тому він чекав. А коли западала ніч, присягався зорям, що чекатиме її завжди.

Та якщо Гаррі відмовлявся втрачати надію, то капітан Родік змушений був констатувати, що, попри всі залучені засоби, операція провалилася. За два з гаком тижні все перевернули догори дном, і все марно. Під час наради з федералами і начальником поліції Праттом Родік підбив гіркі підсумки.

– Пси нічого не знаходять, люди теж. Здається, ми її вже не знайдемо.

– Згоден, – кивнув співробітник ФБР. – Зазвичай у таких випадках жертву або знаходять одразу, живу чи мертву, або ж за неї вимагають викуп. Якщо ж ні того, ні того нема, справа потрапляє до стосу таких самих нерозкритих справ про зниклих осіб: їх рік у рік додається на наших письмових столах. Тільки за останній тиждень ФБР отримало п’ять повідомлень про дітей, які запропали в Америці. Ми просто не встигаємо з усім упоратися.

– Але що ж могло статися з цією дівчинкою? – запитав Пратт, який ніяк не хотів змиритися. – Вона втекла?

– Утекла? Та ні. Чому ж її тоді бачили перелякану і закривавлену?

Родік станув плечима, а фебеерівець запропонував піти на пиво.

Наступного дня, 18 вересня, начальник поліції Пратт і капітан Родік відбули останню прес-конференцію, під час якої заявили, що пошуки зниклої Ноли Келлерґан припиняються. Справа залишається у юрисдикції кримінальної поліції штату. За два тижні жодних слідів Ноли Келлерґан не знайшли: жоднісінького факту, щонайменшої зачіпки.

Добровольці під керівництвом начальника поліції Пратта ще декілька тижнів продовжували повсюдні пошуки – аж до кордонів штату. Марно. Нола Келлерґан ніби вивітрилася.

9. Чорний «монте-карло»

– Слова – це чудово, Маркусе. Тільки пишіть не для того, щоб вас прочитали, пишіть, щоб вас почули.

Книжка просувалася. Мої години за письмовим столом потроху обростали паперовим тілом, і в мені відроджувалося несказанне і, здавалося б, назавжди забуте відчуття. Я наче наповнювався нарешті життєвою силою, від браку якої все в мені раніше функціонувало неправильно; здавалося, наче хтось натиснув мені кнопку в голові й увімкнув мозок, наче я знову повернувся до життя. Я почувався письменником.

День мій розпочинався ще вдосвіта: я виходив на пробіжку і з міні-дисковим плеєром у вухах пробігав Конкорд від краю до краю. Потім, повернувшись у готель, замовляв цілісінький літр кави і брався до праці. Я знову міг розраховувати на допомогу Денізи: покликав її назад із «Шміда і Гансона», й вона погодилася повернутися на службу в мій офіс на П’ятій авеню. Я надсилав їй написане електронною поштою, й вона вичитувала. Скінчивши черговий розділ, скидав його Дуґласові, щоб дізнатися його думку. Цікаво було спостерігати, скільки сили вкладає він у цю книжку; я знав, що він не відривається від комп’ютера, чекаючи продовження. І за кожної нагоди він нагадував мені про терміни, що невблаганно наближалися, повторював: «Якщо ми не закінчимо вчасно, нам буде клямка!». Казав «нам», хоч по суті нічим у цій ситуації не ризикував, просто був так само зацікавлений в успіху, як і я.

Думаю, на Дуґласа дуже тиснув Барнаскі, та літагент намагався убезпечити мене від нього, адже Барнаскі боявся, що я не вкладуся в терміни без сторонньої допомоги. Він уже декілька разів телефонував мені, щоб сказати це особисто.

– Вам треба взяти літературних негрів, бо нізащо не впораєтеся. У мене їх цілі загони, ви напишете загальний план, а вони зроблять текст.

– Нізащо, – відрубав я. – Цю книжку пишу сам, і сам за неї відповідаю. Ніхто, крім мене, це не зробить.

– Ох, Ґольдмане, як ви мені остогиділи з вашою мораллю й чесністю. Зараз усі пишуть книжки чужими руками. Ось, наприклад, N ніколи від негрів не відмовляється.

– То він пише книжки не сам?

Барнаскі дурнувато захихотів у звичній для нього манері:

– Авжеж, не сам! Хіба він міг би витримати такий шалений ритм? Читачі не хочуть знати, як N пише свої книжки, і взагалі, хто їх там пише. Все, що вони хочуть, це щороку на початку літа піти у відпустку з його новою книжкою. І ми їм її даємо. Це називається – комерційний підхід.

– Це називається обман читача, – відказав я.

– Обман читача… Ох, Ґольдмане, ви просто неперевершений мастак високої трагедії.

Я дав йому зрозуміти, що книжку ніхто, крім мене, не писатиме, про це не може бути й мови; терпець йому ввірвавсь, і він брутально загорлав:

– Ґольдмане, здається, я вивалив вам за цю кляту книжку мільйон доларів, і ви б могли бути трохи поступливіший. Якщо я сказав, що вам потрібні літературні негри, отже, вони вам потрібні, чорт забирай!

– Заспокойтеся, Рою, книжку ви отримаєте вчасно. За умови, що перестанете відволікати мене нескінченними дзвінками.

І тоді Барнаскі, як із цепу зірвався:

– Матері вашій, Ґольдмане, сподіваюся, ви, усвідомлюєте, що я підставив свої яйця! Свої яйця! Підставив під удар! Я вклав грубі гроші в цю книжку і ризикую репутацією одного з найбільших видавництв країни. І якщо діло не вигорить, якщо книжка не вийде через ваші примхи чи ще якусь хріновину і я опинюсь у купі лайна, то я і вас утоплю, майте на увазі! І так, що ви вже не вилізете з нього!

– Я це врахую, Рою. Матиму на увазі.

Крім суто людських недоліків, Барнаскі мав природжений маркетинговий хист: рекламна кампанія у вигляді величезних плакатів на стінах Нью-Йорка щойно стартувала, а моя книжка вже була книжкою року. Незабаром після пожежі в Гусячій бухті він виступив із гучною заявою: «Хто полює на Маркуса Ґольдмана?». Звісно ж, моя матінка прочитала це і відразу ж зателефонувала:

– Ох, Маркі, де ти?

– У Конкорді, в готелі «Ріджентс». «Люкс» номер 208.

– Замовкни! – вигукнула вона. – Я не хочу знати!

– Мамо, але ж ти сама…

– Якщо ти мені скажеш, то я не втерплю і скажу різнику, а він скаже продавцеві, а той скаже своїй матері, а вона двоюрідна сестра консьєржа Фелтонівської школи, тож і йому неодмінно скаже, а той негідник піде і розповість директорові, а той розпатякає все у вчительській, і незабаром увесь Ньюарк знатиме, що мій син зараз у 208-му «люксі» готелю «Ріджентс» у Конкорді, і твій переслідувач прийде і заріже тебе сонного. До речі, чому в тебе номер «люкс»? Ти з подругою? Збираєшся оженитися?

І я почув, як вона гукає батькові: «Нельсоне, мерщій іди до телефону! Маркі зібрався одружитися!».

– Мамо, я не збираюсь одружуватися. Я в номері сам.

Ґегаловуд, який сидів у моїй кімнаті, наминаючи добрячий сніданок, не придумав нічого дотепнішого, як гукнути: «Гей! Я теж тут!».

– Хто це? – відразу зацікавилася матінка.

– Ніхто.

– Не кажи, що ніхто! Я чула чоловічий голос. Маркусе, я мушу тобі поставити вкрай важливе медичне запитання, і ти чесно відповіси жінці, яка носила тебе в утробі аж дев’ять місяців: у твоїй кімнаті ховається чоловік, ґей?

– Ні, мамо. Це сержант Ґегаловуд, із поліції. Він разом зі мною веде розслідування й водночас старається, щоб мої рахунки за обслуговування не меншали.

– Він голий?

– Що? Та ні! Це полісмен, мамо! Ми працюємо разом.

– Полісмен… Знаєш, я не вчора на світ народилась: ото буває, коли чоловіки дуетом співають, іноді там може бути байкер, отой що в шкірі весь, і сантехнік може бути, й індіанець, і полісмен…

– Мамо, це справжній полісмен.

– Маркі, заклинаю нашими предками, які тікали від погромів, якщо любиш матінку, вижени того голого дядька.

– Мамо, нікого я не виганятиму.

– Ох, Маркі, нащо ти дзвониш, щоб засмутити мене?

– Мамо, це ти мені дзвониш.

– Бо ми з твоїм батьком боїмося божевільного злочинця, який переслідує тебе.

– Ніхто мене не переслідує. Газети перебільшують.

– Я щовечора і щоранку заглядаю до поштової скриньки.

– Навіщо?

– Навіщо? Навіщо?! І ти мене ще питаєш про це? Через бомбу!

– Та навряд щоб хтось підклав тобі бомбу, мамо.

– Нас підірвуть! Ми загинемо, так і не потішившись онуками. Ти задоволений собою? Днями, уяви собі, за твоїм батьком до самого дому їхало якесь велике чорне авто. Тато забіг у дім, а та клята тарантайка зупинилася на вулиці, простісінько біля нас.

– Ви поліцію викликали?

– Авжеж. Примчали дві патрульки, з сиренами.

– І що?..

– То були сусіди. Ці негідники придбали нову тачку! Навіть не попередивши нас! Нове авто, уяви собі! Всі кажуть, що незабаром буде страшенна економічна криза, а вони купують нове авто! Хіба це не підозріло? Певно, сусід дуром торгує абощо.

– Мамо, ну чого ти таку маячню городиш?

– Я знаю, що кажу! І не розмовляй так зі своєю бідолашною матір’ю, яка кожної миті може підірватися на бомбі! Як там твоя книжка?

– Просувається, до того ж добре. За місяць маю закінчити.

– А який буде кінець? Може, той, хто убив дівчинку, і тебе захоче убити?

– Це єдина моя проблема: досі не знаю, чим закінчується книжка.

Надвечір у понеділок, 21 липня, коли я писав розділ, де Нола та Гаррі мають разом поїхати в Канаду, до мене у номер увійшов Ґегаловуд. Він був страшенно збуджений і, перш ніж почати розмову, вхопив із міні-бару пляшку пива.

– Я був у Елайджі Стерна, – сказав він.

– У Стерна? Без мене?

– Не забувайте, що Стерн подав до суду за вашу книжку. Одне слово, зараз розкажу…

Ґегаловуд пояснив, що заявився до Стерна без попередження, щоб візит не мав офіційного вигляду, і зустрів його Стернів адвокат, Бо Сілфорд, бостонський геній захисту. Він був у спортивному костюмі, спітнілий, і сказав: «Дайте мені п’ять хвилин, сержанте. Швиденько сходжу в душ і буду до ваших послуг».

– Сходжу в душ? – перепитав я.

– Авжеж, письменнику, я ж і кажу: той Сілфорд вештався у передпокої напівголий. Я зачекав у маленькій вітальні, потім він повернувся вже в костюмі, а з ним і Стерн, який сказав: «Ну ось, сержанте, ви познайомилися з моїм партнером».

– З його партнером? Ви хочете сказати, що Стерн…

– Гомосексуаліст. Отже, він точно ніколи не відчував потягу до Ноли Келлерґан.

– І що все це означає? – запитав я.

– Отож і я запитав його про це. Він був цілком відкритий для розмови.

Стерн був дуже роздратований моєю книжкою і сказав, що я сам не знаю, що пишу. І тоді Ґегаловуд перехопив ініціативу, запропонувавши Стернові з’ясувати деякі пункти розслідування.

– Пане Стерне, – сказав він, – з огляду на те, що я тепер знаю про ваші… сексуальні вподобання, чи можете ви сказати, які стосунки пов’язували вас із Нолою?

Стерн і оком не кліпнув.

– Я ж вам одразу казав. Це були суто ділові стосунки.

– Ділові стосунки?

– Сержанте, це коли хтось для вас щось робить, а ви йому платите. У нашому випадку вона позувала.

– Тобто Нола Келлерґан справді приїздила сюди позувати вам?

– Так. Але не мені.

– Не вам? А кому ж?

– Лютерові Калебу.

– Лютерові? Нащо?

– Задля його задоволення.

Сцена, про яку далі розповів Стерн, відбулася одного вечора в липні 1975 року. Стерн не пам’ятав точної дати, та сталося це наприкінці місяця. Зіставляючи дати, я з’ясував, що це було перед самісінькою мандрівкою на Мартас-Віньярд.

Конкорд. Кінець липня 1975 року

Пізнього вечора, коли в домі були тільки Стерн і Лютер, які грали на терасі в шахи, у двері раптом подзвонили. Вони здивувалися, хто може завітати о такій пізній порі. Лютер пішов одчиняти і повернувся на терасу в товаристві гарненької білявої дівчини з червоними від сліз очима. Це була Нола.

– Доброго вечора, пане Стерне, – ніяково привіталася вона. – Перепрошую, що прийшла без попередження. Мене звати Нола Келлерґан, я дочка священика з Аврори.

– З Аврори? Ти приїхала сюди з Аврори? – запитав він. – Як же ти дісталася?

– Автостопом, пане Стерне. Мені неодмінно треба з вами поговорити.

– Ми знайомі?

– Ні. Але маю до вас прохання величезної ваги.

Стерн окинув поглядом маленьку юну жінку з променистими смутними очима, яка з’явилася до нього пізнього вечора з «проханням величезної ваги». Він посадив її у зручний фотель, а Калеб приніс лимонаду та печива.

– Слухаю тебе, – сказав Стерн, коли дівчина одним духом випила лимонад; сцена починала його розважати. – З чим же таким важливим ти хочеш до мене звернутися?

– Ще раз перепрошую, пане Стерне, що турбую вас о такій порі. Але в мене склалися надзвичайні обставини. Благаю вас, нікому не кажіть. Я прийшла, щоб… Щоб попросити вас узяти мене на роботу.

– Взяти на роботу? Ким?

– Ким хочете. Я робитиму будь-що.

– Тебе? На роботу? – Стерн нічого не міг уторопати. – А нащо? Тобі потрібні гроші, дитино?

– За це я хочу, щоб ви дозволили Гаррі Квебертові лишитися в Гусячій бухті.

– Гаррі Квеберт покидає Гусячу бухту?

– У нього нема коштів, щоб залишатися там. Він уже зв’язався з агенцією, що здає дім. Він не може заплатити за серпень. Та йому треба лишитися! У нього книжка! Він щойно почав її писати, і я відчуваю, що це буде неймовірна річ! Якщо він поїде, то ніколи її не допише! І його кар’єрі – кінець! Крім того, є ще й ми! Я кохаю його, пане Стерне. Кохаю так, як ніколи нікого не покохаю! Знаю, вам це може здатися смішним, адже мені лише п’ятнадцять років і я нічого не тямлю в житті. Може, я нічого й не тямлю, пане Стерне, та я знаю своє серце! Без Гаррі я ніщо.

Вона благально склала долоні, й Стерн запитав:

– Що ж ти хочеш від мене?

– У мене немає грошей. А то б я заплатила за оренду, щоб Гаррі міг лишитися. Та ви можете найняти мене! Я служитиму у вас і буду працювати стільки, скільки треба, щоб вистачало на оплату оренди ще кілька місяців.

– У мене достатньо прислуги.

– Я можу робити все, що ви захочете. Все! Або дозвольте мені платити за оренду потроху: я вже маю сто двадцять доларів! – вона дістала з кишені банкноти. – Це всі мої заощадження! По суботах я працюю в «Кларксі», і працюватиму доти, аж доки все вам сплачу!

– Скільки ти заробляєш?

– Три долари за годину! І чайові! – гордо відказала вона.

Стерн усміхнувся, розчулений її проханням. Дивився на Нолу з ніжністю: правду кажучи, йому не потрібні були гроші від оренди Гусячої бухти, він міг спокійнісінько дозволити Гаррі користуватися домом кілька зайвих місяців. Та цієї миті Лютер сказав, що хоче перебалакати з ним наодинці. Вони вийшли до сусідньої кімнати.

– Елі, – сказав Лютер, – я хошу її намалювати… Путь лашка… Путь лашка…

– Ні, Лютере. Тільки не це… Не зараз…

– Благаю тебе… Дожволь мені її малювати… Я вше так давно…

– Але чому? Чому її?

– Бо вона шхожа на Елеонору…

– Знову Елеонора? Годі! Пора вже це припинити!

І Стерн спершу був відмовився. Та Лютер так сильно просив, що той урешті поступився. Вони повернулися до Ноли, яка поволі їла печиво.

– Ноло, я подумав, – сказав він. – Я можу дозволити Гаррі Квебертові користуватися домом стільки, скільки він захоче.

Вона кинулася йому на шию.

– Дякую! Дякую, пане Стерне!

– Зачекай, є одна умова…

– Та звісно! Все, що захочете! Ви такий добрий, пане Стерне.

– Ти будеш позувати. Для картини. Малюватиме Лютер. Ти роздягнешся, і він писатиме тебе оголеною.

Вона остовпіла.

– Оголеною? Ви хочете, щоб я роздяглася догола?

– Так. Але ти тільки позуватимеш. До тебе ніхто й пальцем не доторкнеться.

– Але ж… це так соромно – бути голою… Я хочу сказати… – вона схлипнула. – Я сподівалася, що надаватиму вам якісь дрібні послуги: буду працювати в саду чи складатиму каталог вашої бібліотеки. Я й не думала, що мені доведеться… Я про таке не думала.

Вона втерла сльози. Стерн дивився на цю сердешну, ніжну юну жінку, яку він змушував позувати голою. Йому хотілося обняти її, заспокоїти, та він не міг піддатися почуттям.

– Така моя ціна, – суворо сказав він. – Ти позуєш гола, і Квеберт живе собі далі в тому домі.

Вона кивнула.

– Гаразд, пане Стерне. Зроблю все, що захочете. Віднині я ваша.

*

Через тридцять три роки після тієї сцени Стерн, якому не давало спокою сумління, намагаючись спокутувати свій гріх, провів Ґегаловуда на терасу, де колись вимагав од Ноли, щоб вона заради порятунку свого кохання роздяглася догола перед його водієм.

– Отак, – мовив він, – отак Нола ввійшла в моє життя. Наступного дня я спробував зв’язатися з Квебертом і сказати, що він може лишитися в Гусячій бухті, та до нього неможливо було добитися. На цілий тиждень він наче у землю запався. Я навіть послав Лютера початувати біля його дому. Врешті він зумів перехопити Квеберта, коли той уже їхав із Аврори.

Потім Ґегаловуд запитав:

– Невже вас не здивувало Нолине прохання? І той факт, що п’ятнадцятирічне дівча має зв’язок із чоловіком, якому понад тридцять років, і просить вас про послугу?

– Знаєте, сержанте, вона так гарно розповідала про кохання… Так гарно… Я ніколи не зміг би знайти таких слів. Та й сам я кохав чоловіків. Ви знаєте, як тоді ставилися до ґеїв? Утім, і зараз так само ставляться… Недарма я й далі приховую це. Приховую так, що коли Ґольдман змальовує мене старим садистом, натякаючи, що я знущався з Ноли, я боюся щось заперечити. Посилаю адвокатів, подаю позови, домагаюся, щоб книжку заборонили. Натомість достатньо було б заявити на всю Америку, що я іншої орієнтації. Але наші громадяни такі високоморальні, тому я не можу плямувати репутацію.

Ґегаловуд перевів розмову на іншу тему.

– А як було з Нолою?

– Лютер їздив по неї до Аврори. Я сказав, що нічого не хочу про це знати. Звелів брати своє особисте авто, блакитний «мустанґ», а не службовий «Лінкольн». Коли я бачив, що він їде до Аврори, то відпускав усіх слуг. Не хотів, щоб хтось залишався в домі. Мені було дуже соромно. Тож я волів, щоб усе відбувалося не на веранді, де зазвичай була Лютерова майстерня, боявся, що хтось помітить. І він працював із Нолою в маленькій вітальні коло мого кабінету. Я приходив привітатися, коли вона з’являлася, і попрощатися, коли їхала додому. Поставив Лютерові умову: мені хотілося упевнитися, що все гаразд. Або принаймні не дуже кепсько. Пам’ятаю, вперше вона сиділа на тахті, застеленій білим простиралом. Уже гола, тремтлива, збентежена, перелякана. Я потис їй долоньку: вона була мов крига. Я ніколи не залишався з ними, але завжди був поблизу, хотів мати певність, що він не скривдить дівчинку. Потім навіть заховав у кімнаті переговорний пристрій. Умикав його і міг чути все, що відбувалося.

– Та й що ви чули?

– А нічого. Лютер і слова не сказав. Він і так був мовчкуватий через свої потрощені щелепи. Малював її, та й годі.

– Тобто він її не торкався?

– Ніколи! Кажу ж, я цього не потерпів би.

– Скільки разів приїздила Нола?

– Не пам’ятаю вже. Разів із десять, либонь.

– І скільки картин він написав?

– Одну.

– Ту, що ми конфіскували?

– Так.

Отож Гаррі міг лишитися з Аврорі тільки завдяки Нолі. Та чому Лютерові закортіло її малювати? І чому Стерн, який ладен був дозволити Гаррі мешкати в його домі задурно, раптом поступився Калебові й змусив Нолу позувати голою? На ці запитання Ґегаловуд не зміг відповісти.

– Я запитував, – пояснив він. – Сказав: «Пане Стерне, я й далі не можу збагнути, чому Лютер хотів малювати Нолу? Ви казали, що він цим насолоджувався: йдеться про сексуальну втіху? І ще ви казали про Елеонору – це його колишня дівчина?». Але він не захотів говорити на цю тему. Мовляв, це довга історія, що я й так знаю все, що мені треба, а решта – діло давнє. І скінчив розмову. Я був у нього неофіційно, тому не міг вимагати відповіді.

– Дженні розповідала, що Лютер хотів і з неї писати, – нагадав я.

– І що це? Він був маніяк із пензлем?

– Хтозна, сержанте. Гадаєте, Стерн поступився Лютерові, бо той йому подобався?

– Мені спадало таке на думку, і я запитав Стерна, чи було в нього щось із Калебом. Він дуже спокійно відповів, що нічогісінько не було. «Я дуже вірний партнер пана Сілфорда ще від початку 70-х, – сказав він. – До Лютера Калеба я не відчував нічого, крім жалості, тому й узяв його на службу. Хлопчина мешкав у Портленді, його жорстоко побили і покалічили. Він був хороший механік, а я саме не мав тоді водія і людини, яка б опікувалася моїми автівками. Між нами швидко виникли приятельські стосунки. Знаєте, він був чудовий хлопчина. Можна сказати, ми з ним були друзі». Бачите, письменнику, оті їхні дружні стосунки не дають мені спокою. Мені здається, наче там щось більше. Не в сексуальному плані: я певен, що Стерн не бреше і справді не мав до Калеба потягу. Ні, як на мене, це якісь… ну, хворобливіші зв’язки. Мені так здалося, коли Стерн розповідав, як він поступився Калебові й почав вимагати від Ноли позувати голяка. Йому було гидко, і все-таки він це зробив: Калеб наче мав над ним якусь владу. До речі, це не пройшло і повз Сілфордову увагу. Доти він і слова не мовив, лише слухав, та коли Стерн розповідав, як зайшов привітатися з переляканим голим дівчам, Сілфорд сказав: «Елі, як це? Що це? Що за історія? Чому ти ніколи нічого мені не казав?».

– А про зникнення Лютера ви зі Стерном говорили? – запитав я.

– Спокійно, письменнику, найсмачніше я лишив на закуску. Сам того не бажаючи, Сілфорд натиснув на нього. Він був геть ошелешений і на мить втратив адвокатські рефлекси. Він зарепетував: «Елі, поясни врешті! Чому ти мені нічого не сказав? Чому так довго мовчав?». І тоді Елі, як ви можете зрозуміти, перелякався. «Ну мовчав я, мовчав, але не забув! Я тридцять три роки зберігав ту картину! Щодня заходив я до робітні, сідав на канапі й дивився на неї. Терпів її погляд, її присутність. А вона, ота примара, дивилася просто мені в очі! То була моя покара!»

Ґегаловуд, звісно, запитав Стерна, про яку покару йдеться.

– Покара за те, що я начебто теж убив її! – вигукнув Стерн. – Думаю, дозволивши Лютерові писати її голу, я розбудив у ньому моторошних демонів… Я… ну, я сказав дівчинці, що вона повинна позувати гола, і в такий спосіб наче поєднав їх. Мабуть, я теж винен у її смерті, хоч і не прямо!

– Що ж сталося, пане Стерне?

Стерн довго мовчав, мордувався і вочевидь не міг вирішити, чи варто казати все, що знає. Але таки зважився.

– Незабаром я зрозумів, що Лютер закохався в Нолу і хоче зрозуміти, що вона знайшла в Гаррі. Він просто схибнувся на цьому. Почав ховатися в лісі біля Гусячої бухти і стежити за ними. Я бачив, що він дедалі частіше їздить до Аврори, знав, що стирчить там цілими днями. Мені здавалося, що ситуація виходить із-під контролю, тож якось я поїхав за ним. І знайшов його авто в лісі, біля Гусячої бухти. Я поставив свою тачку подалі, щоб ніхто не побачив, і оглянув ліс. Тоді я й угледів його: Лютер ховався у чагарях і стежив за будинком. Мене не помітив, тому не став потикатися йому на очі, але мені кортіло добряче його провчити, щоб він відчув себе на крок від загибелі. Я вирішив заявитися до Гусячої бухти, наче мені раптом захотілося відвідати Гаррі. Вийшов на шосе номер один і спокійнісінько почимчикував до Гусячої бухти. Зайшов на терасу, зчинив галас. Вигукнув: «Добридень, Гаррі! Добридень!» – щоб Лютер мене почув. Гаррі, мабуть, подумав, що я сказився, хоч, пам’ятаю, він теж волав, як дурнуватий. Я збрехав, що покинув своє авто в Аврорі, й запропонував йому відвезти мене в місто і разом пообідати. Дякувати богу, він погодився, і ми поїхали. Я подумав, що Лютер тим часом вшиється звідти потихеньку і відбудеться переляком. Ми подалися обідати в «Кларкс». Там Гаррі Квеберт розповів, що два дні тому йому зсудомило ногу під час пробіжки і Лютер удосвіта підвіз його з Аврори до Гусячої бухти. Запитав, що робить Лютер в Аврорі так рано. Я перевів розмову на інше, але сильно стривожився: пора було все це припиняти. Того ж дня увечері я наказав Лютерові не з’являтися більше в Аврорі, бо матиме проблеми. Та він усе одно туди їздив. За тиждень чи за два я сказав, що вже не хочу, щоб він малював Нолу. Ми дуже посварилися. Це було в п’ятницю, 29 серпня 1975 року. Він заявив, що не хоче в мене працювати, і пішов, грюкнувши дверима. Я подумав, що він зробив це зопалу і повернеться. Наступного дня, того самого 30 серпня, я поїхав рано, бо мав декілька зустрічей, а повернувшись увечері, побачив, що Лютера таки нема, і мене охопило дивне передчуття. Почав його шукати. До Аврори доїхав годині о восьмій, а дорогою мене випередила ціла колона поліційних авто. У місті панувало страшенне сум’яття: всі обговорювали зникнення Ноли. Я спитав адресу Келлерґанів, хоч міг спокійнісінько піти за роззявами і каретами швидкої допомоги, що з’їжджалися до їхнього дому. Трохи постояв у юрмі, не вірячи тому, що сталося, дивився на дім, де мешкала та дитина, – маленький, спокійний, білий дощаний будиночок із гойдалкою на старій вишні. До Конкорда я повернувся вже поночі і зайшов у Лютерову кімнати перевірити, чи його нема, та його, звісно ж, не було. А на мене дивився Нолин портрет. Він його повністю закінчив. Я забрав картину і повісив у майстерні. Відтоді він там і висів. Я чекав Лютера цілісіньку ніч, але марно. Наступного дня зателефонував його батько, він теж його шукав. Я сказав, що Лютер поїхав два дні тому, але нічого не уточнив. Утім, я взагалі нікому нічого не говорив. Я замовк. Бо якби сказав, що Лютер винен у викраденні Ноли Келлерґан, це означало б, що я ніби й сам трохи причетний. Чекав Лютера три тижні й щодня їздив його шукати. Аж ось його батько сповістив, що чоловік загинув у автокатастрофі.

– Ви хочете сказати, що, на вашу думку, це Лютер Калеб убив Нолу? – запитав Ґегаловуд.

Стерн кивнув.

– Так, сержанте. Я вже тридцять три роки живу з цією думкою.

Коли я вислухав розповідь Ґегаловуда про розмову зі Стерном, мені аж заціпило. Потім я дістав іще дві пляшки пива з міні-бару і ввімкнув плеєр.

– Ви повинні повторити все це, сержанте. Мені треба вас записати для книжки.