Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 31 страниц)

Гаррі перехилився через шинквас.

– Ноло, з вами все гаразд?

Вона підвелася, трохи приголомшена.

– Авжеж, я…

Десь із хвилю вони дивилися на масштаби катастрофи – і обоє розреготалися.

– Не смійтеся, Гаррі, – нарешті лагідно сказала йому Нола. – Якщо пані Квінн дізнається, що я знову впустила тацю, то мені перепаде на горіхи.

Він обійшов шинквас і, присівши, заходився допомагати їй вибирати шкло з місива гірчиці, майонезу, кетчупу, кленового сиропу, масла, солі та цукру.

– Що за халепа, – мовив він, – хтось може мені пояснити, чому останній тиждень мені з кожним замовленням приносять одразу всі приправи, що є?

– А це через інструкцію, – відказала Нола.

– Інструкцію?

Вона кивнула на приліплений за шинквасом аркуш. Гаррі підвівся, взяв його і заходився читати вголос.

– Ох, Гаррі, що це ви робите? Та ви з глузду з’їхали! Якщо пані Квінн взнає…

– Не бійся, ще ж нікого нема.

Сьома ранку; в «Кларксі» було ще безлюдно.

– А що це за інструкція?

– Пані Квінн дала розпорядження.

– Кому?

– Всьому персоналові.

Їхню балачку урвала поява перших відвідувачів; Гаррі відразу ж повернувся до свого столу, а Нола хутко взялася до своїх обов’язків.

– Зараз принесу вам інші грінки, пане Квеберте, – урочисто виголосила вона і зникла в кухні.

За дверми вона ще мить постояла в задумі й усміхнулася сама до себе: вона любила його. Від тієї першої зустрічі на березі моря, два тижні тому, від тієї чудесної дощової днини, коли вона випадково пішла прогулятися біля Гусячої бухти, вона його кохала. Вона це знала. Почуття не було схоже ні на що інше, воно не обманювало: вона почувалася іншою, щасливішою, дні здавалися їй прекраснішими. А головне, коли він був тут, серце її калатало гучніше.

Після сцени на березі вони бачилися двічі: біля супермаркету на головній вулиці, а потім у «Кларксі», де вона суботами працювала кельнеркою. І з кожною зустріччю поміж ними відбувалося щось особливе. Відтоді у нього з’явилася звичка щодня приходити в «Кларкс», щоб писати; саме тому Тамара Квінн, власниця ресторанчика, три дні тому, надвечір, влаштувала термінові збори своїх «дівчат» – так вона називала кельнерок, – і виголосила їм оту службову інструкцію.

– Дівчата, – сказала вона, вишикувавши їх немов на параді, – за останній тиждень ви всі, звісно, помітили, що великий нью-йоркський письменник Гаррі Квеберт ходить сюди щодня; мабуть, він знайшов у нас усі ознаки витонченості та якості, притаманні найкращим закладам Східного узбережжя. «Кларкс» – заклад найвищого рівня; ми зобов’язані виправдовувати очікування найвимогливіших клієнтів. А оскільки у декотрих із вас мізки в зародковому стані, я написала службову інструкцію, щоб ви пам’ятали, як належить обслуговувати пана Квеберта. Ви повинні читати її, перечитувати і вивчити напам’ять! Я проситиму вас її повторювати, до того ж – без попередження. Висітиме вона в кухні й за шинквасом.

Після цього Тамара Квінн виклала свої вказівки: головне, це не турбувати пана Квеберта, бо йому треба думати. Докладати всіх зусиль, щоб він почувався як удома. Статистика його передніших відвідин «Кларксу» свідчить про те, що він замовляє тільки каву, тож як він приходить, подавати йому каву й більш нічого. Якщо йому треба буде ще щось, якщо пан Квеберт голодний, він сам замовить. Не набридати йому, не пропонувати додаткових страв, як ото іншим клієнтам. Якщо він замовить їжу, приносити всі приправи, щоб йому не доводилося вимагати їх окремо: гірчицю, кетчуп, майонез, перець, сіль, масло, цукор, кленовий сироп. Великі письменники не повинні відволікатися на приправи: їхній розум має бути вільний, щоб спокійно творити. Може, книжка, що він пише, ті нотатки, що він їх робить, годинами сидячи за тим столом, це пролог до геніального шедевра, й незабаром про їхній генделик говоритиме вся країна. В мріях Тамара Квінн уже бачила, як книжка прославить її ресторан: тоді в неї з’являться грошенята й вона відкриє ще один заклад у Конкорді, а потім у Бостоні, Нью-Йорку й у всіх великих містах узбережжя, аж до самісінької Флориди.

Одній кельнерці, Мінді, потрібні були додаткові пояснення.

– Але ж, пані Квінн, як нам знати, що пан Квеберт нічого не хоче, крім чорної кави?

– Це знаю я. І край. У найкращих ресторанах важливим клієнтам немає потреби робити замовлення: персонал знає їхні звички. Чи ми – найліпший ресторан?

– Авжеж, пані Квінн, – хором відказали дівчата.

– Авжеж, матусю, – вигукнула Дженні, її донька.

– Щоб ти більше не називала мене тут матусею, – звеліла Тамара. – Це надто вже нагадує сільський шинок.

– А як мені тебе називати? – запитала Дженні.

– Ніяк не називати, слухаєш мої розпорядження і запобігливо киваєш, погоджуючись. І нічого не треба казати. Второпала?

Дженні труснула головою.

– Второпала чи ні? – перепитала матінка.

– Атож, мамо, второпала. Це я киваю…

– Ага, добре, люба моя. Ось бачиш, як швидко ти все хапаєш. Що ж, дівчата, тепер я хочу поглянути на ваш запопадливий вигляд… Так… Чудово… А тепер киваємо. Так… Еге ж… Згори вниз… Дуже добре, геть чисто як у «Шато Мармон».

Не лише Тамару Квінн так збурила присутність в Аврорі Гаррі – все місто лише про нього й балакало. Дехто казав, що в Нью-Йорку він неабияка знаменитість, інші це підтверджували, щоб не здаватися невігласами. Щоправда, Ерні Пінкас, у якого в міській бібліотеці було декілька примірників першого роману Квеберта, заявив, що вперше чує про такого письменника, та, правду кажучи, кого могла цікавити думка фабричного робітника, який нічогісінько не знав про світські кола Нью-Йорка? А головне, всі сходилися на тому, що абихто не поселився б у розкішному будинку в Гусячій бухті, де мешканців не було вже хтозна-відколи.

Другий привід для хвилювання стосувався дівчат на виданні, а часом і їхніх батьків: Гаррі Квеберт був неодружений. Його серце було вільне, а слава, розум, маєток і вельми приваблива зовнішність робили з нього нареченого хоч куди.

В «Кларксі» весь персонал незабаром уторопав, що Дженні Квінн, двадцятичотирирічна білявочка, гарна і чуттєва, колишня очільниця вболівальників аврорівської школи, в захваті від Гаррі. Дженні обслуговувала відвідувачів у будні; лише вона відкрито порушувала інструкцію: жартувала з Гаррі, весь час намагалася заводити з ним балачку, відривала його від праці й ніколи не приносила всіх приправ одразу. Вихідними Дженні не працювала; в суботу приходила Нола.

Із задуми Нолу вивів кухар, який натиснув на службовий дзвоник: грінки для Гаррі були готові. Вона поставила тарілку на тацю, поправила золотаву шпильку в косах і штовхнула кухонні двері, пишаючись собою. Вже два тижні вона була закохана.

Принесла Гаррі замовлення. Люду в «Кларксі» потроху прибувало.

– Смачного, пане Квеберте.

– Називай мене Гаррі…

– Тільки не тут, – прошепотіла вона. – Пані Квінн це не сподобається.

– Її ж немає. Ніхто не дізнається.

Вона показала очима на інших клієнтів і пішла до їхнього столика.

Він проковтнув шматочок грінки і написав на аркушику: субота, 14 червня 1975 року. Він і сам не тямив, що пише; за три тижні, що він прожив тут, йому так і не пощастило почати роман. Жодна ідея, що спадала йому на думку, так ні у що й не втілилася, і що більше він старався, то гірше в нього виходило. Йому здавалося, наче він помалу тоне, відчував, що заразився найстрашнішою недугою, що може спіткати таких людей, як він, – страхом чистого аркуша. З кожним днем його дедалі дужче охоплювала паніка, він навіть засумнівався в правильності свого вибору: він витратив усі свої заощадження, щоб найняти до вересня цей величезний дім на морському узбережжі, справжнісінький письменницький дім, дім його мрії, та чи є сенс корчити з себе письменника, як не знаєш, про що писати? Укладаючи угоду оренди, він вважав свій план бездоганним: задумати добрячий роман і до вересня написати достатньо, щоб запропонувати перші розділи провідним нью-йоркським видавництвам, що будуть у захваті від нього і боротимуться за авторські права. Йому дадуть чималий аванс, і він, забезпечивши своє майбутнє, закінчить книжку і стане зіркою, як завжди і мріяв. Але тепер усі його задуми сходили нанівець: він досі не написав і рядка. Такими темпами йому доведеться восени повернутися до Нью-Йорка без грошей і без книжки, благати директора школи взяти його на роботу і назавжди забути про славу. А як треба буде, доведеться ще і знайти місце нічного сторожа, щоб заощадити хоч трохи грошенят.

Він глянув на Нолу, яка розмовляла про щось із відвідувачами. Вона сяяла. Він почув її сміх і написав:

Нопа. Нола. Нола. Нола. Нола.

Н-О-Л-А. Н-О-Л-А.

Н-О-Л-А. Ті чотири літери перевернули весь його світ. Нола, маленька жінка, яка задурила йому голову, щойно він її побачив. Н-О-Л-А. За два дні після зустрічі на березі він побачив її біля супермаркету; вони разом дійшли головною вулицею до пристані для яхт.

– Усі кажуть, що ви приїхали до Аврори писати книжку, – мовила вона.

– Це правда.

Вона не тямилася від захвату.

– О Гаррі, це чудово! Я вперше бачу справжнього письменника. Мені так багато хочеться у вас запитати…

– Наприклад?

– Як ото люди пишуть?

– Воно саме вдається. В голові крутяться різні думки, а потім перетворюються на фрази і вихлюпуються на папір.

– Ото, мабуть, добре бути письменником!

Він глянув на неї – і просто закохався до нестями.

Н-О-Л-А. Вона сказала, що суботами працює в «Кларксі», і наступної суботи він з раннього ранку вже був там. Цілий день він сидів і дивився на неї, милуючись кожним її рухом. Потім згадав, що їй лише п’ятнадцять, і йому стало соромно: якщо хтось у цьому місті здогадається, які почуття в нього до цієї маленької кельнерки з «Кларксу», у нього будуть неприємності. Тоді, щоб не викликати підозр, він почав приходити снідати у «Кларкс» щодня. Вже понад тиждень він корчив із себе завсідника, вдавав, ніби щодня приходить працювати, просто так, незалежно ні від чого: ніхто не повинен був знати, що по суботах серце його калатає частіше. І щодня, сидячи за робочим столом, на терасі Гусячої бухти і в «Кларксі» він писав лише одне – її ім’я. Н-О-Л-А. Цілі сторінки, аби лиш називати її на ймення, милуватися нею, змальовувати її. Сторінки, що він їх потім видирав і спалював у залізному кошику для паперів. Якщо хтось знайде ті сторінки, йому клямка.

Пополудні, у самісінькому розпалі ланчу, Нолу заступила Мінді; це було незвично. Нола чемно підійшла попрощатися; з нею був чоловік, Гаррі здогадався, що то її батько, превелебний Девід Келлерґан. Він прийшов трохи раніше і випив коло шинквасу шклянку молока з гранатовим соком.

– До побачення, пане Квеберте, – сказала Нола. – На сьогодні я закінчила. Та хочу познайомити вас зі своїм батьком, отцем Келлерґаном.

Гаррі підвівся, й чоловіки приязно потиснули один одному руки.

– То ви і є той славетний письменник, – усміхнувся Келлерґан.

– А ви той самий отець Келлерґан, про якого так багато тут говорять.

Девід Келлерґан звів брови.

– Не звертайте уваги на всі ті балачки. Люди завжди перебільшують.

Нола дістала з кишені афішку і простягнула Гаррі.

– Пане Квеберте, сьогодні в школі концерт із нагоди закінчення навчального року. Тому я й повинна піти раніше. О п’ятій вечора. Прийдете?

– Ноло, – лагідно дорікнув їй батько, – дай спокій бідолашному панові Квеберту. Що йому робити там, скажи на милість?

– Це буде так гарно! – захоплено вигукнула вона.

Гаррі подякував Нолі за те запрошення й попрощався.

Він дивився крізь вітрину їй услід, аж вона звернула за ріг, а потім повернувся до Гусячої бухти і знову поринув у свої нотатки.

Друга година дня. Н-О-Л-А. Він просидів за письмовим столом дві години, та не написав жодного рядка, бо не міг відірвати погляду від годинника. Йому не можна йти до школи – туди йому зась. Та попри всі мури і в’язниці, він усе одно хотів бути з нею: його тіло скніло в Гусячій бухті, та дух танцював на березі з Нолою. Третя година. Четверта. Він вчепився в ручку, щоб не підвестися. Їй п’ятнадцять років, таке кохання йому заборонене. Н-О-Л-А.

За десять до п’ятої Гаррі у вишуканому темному костюмі ввійшов до шкільної актової зали. Там голки не можна було пропхнути: на концерт зібралося все місто. Пробираючись поміж рядами, він не міг позбутися відчуття, що батьки учнів дивляться на нього і наче кажуть: «А ми знаємо, чому ти тут». Йому стало страшенно незручно, він сів у перше-ліпше крісло і сповз нижче, щоб його ніхто не побачив.

Розпочалися урочистості; спершу виступив препоганий хор. Потім був духовий ансамбль, теж не ліпший, зоряні танцівниці без блиску, бездушна гра в чотири руки і безголосі співачки. Потім світло погасло; прожектор висвітив на сцені яскраве кружало. І вийшла вона, в блакитній сукні з лелітками, що бризкала тисячами іскор. Зала затихла; вона вмостилася на високому стільці, поправила пришпильку і підсунула ближче мікрофон, що стояв перед нею. Потім чарівливо всміхнулася глядачам, взяла до рук гітару і раптом заспівала Can't Help Falling in Love with You^[8] у власному аранжуванні.

Публіка сиділа, роззявивши роти; і тієї миті Гаррі збагнув, що доля, скерувавши його до Аврори, провадила до Ноли Келлерґан, найфантастичнішої дівчини, що він зустрічав у своєму житті й якої не зустріне більше ніколи. Може, його доля не в тому, щоб бути письменником, а в тому, щоб його кохала ця неймовірна юна жінка; хіба може бути прекрасніша доля? Все це так його зворушило, що наприкінці виступу, коли вибухнули оплески, він підвівся і пішов собі. Хутчій повернувся до Гусячої бухти, сів на терасі й, попиваючи віскі, заходився нестямно писати: Н-О-Л-А, Н-О-Л-А, Н-О-Л-А. Він не знав, що вдіяти. Поїхати з Аврори? А куди? Назад у нью-йоркський рейвах? Він найняв цей будинок на чотири місяці й половину вже заплатив. Він приїхав писати книжку, і він повинен її написати. Він мусить зібратися на дусі й поводитись, як письменник.

Коли від писанини заболіла рука, а од віскі голова пішла обертом, він спустився до берега і, притулившись у відчаї до високої скелі, почав споглядати обрій. Аж позаду пролунали кроки.

– Гаррі? Гаррі, що сталося?

То була Нола, в отій своїй блакитній сукні. Вона кинулася до нього і впала навколішки у пісок.

– Боже мій, Гаррі! Вам недобре?

– Що… що ти тут робиш? – замість відповіді запитав він.

– Я чекала вас після концерту. Я бачила, як ви підвелися і пішли, під час оплесків, і не могла вас знайти. Я хвилювалася… Чому ви так швидко пішли?

– Ноло, тобі не можна тут залишатися.

– Чому?

– Тому що я напився. Тобто я хочу сказати, що я напідпитку. Тепер шкодую. Якби я знав, що ти прийдеш, то я не пив би.

– Гаррі, чому ви напилися? Ви такий сумний…

– Мені самотньо. Мені так самотньо.

Вона притулилася до нього і глянула йому просто у вічі пронизливим, сяйливим поглядом.

– Ох, Гаррі, таж довкола вас так багато людей!

– Мене вбиває самотність, Ноло.

– То я буду з вами.

– Тобі не можна…

– А мені хочеться. Якщо тільки я вам не заважаю.

– Ти ніколи мені не заважаєш.

– Гаррі, чому всі письменники такі самотні? Гемінґвей, Мелвілл… Це ж найсамотніші люди на світі!

– Хтозна, чи всі письменники самотні, чи, може, вони від самотності й пишуть…

– А чому всі письменники вкорочують собі віку?

– Вкорочують собі віку не всі письменники. Лише ті, що їхніх книг ніхто не читає.

– Я прочитала вашу книжку. Взяла в міській бібліотеці й прочитала за однісіньку ніч! Вона мені так сподобалася! Ви дуже великий письменник, Гаррі! Гаррі… сьогодні ввечері я співала для вас. Ту пісню я співала для вас!

Він усміхнувся і глянув на неї. Вона з безмежною ніжністю провела долонею по його волоссю і повторила:

– Ви дуже великий письменник, Гаррі. Ви не повинні почуватися самотнім. Я тут, поруч із вами.

25. Про Нолу

– Гаррі, а як, по суті, стати письменником?

– Треба ніколи не відступати. Знаєте, Маркусе, свобода, прагнення свободи, – це війна з самим собою. Ми живемо в суспільстві сумирних офісних овець, і щоб витягти себе з цього болота, треба боротися і з собою, і з усім світом. Свобода – це боротьба щохвилини, якої ми майже не усвідомлюємо. Я ніколи не здамся.

Маленькі містечка в американській глушині мають той ґандж, що в них є тільки залоги пожежників-добровольців, які тямлять у своєму ділі набагато менше, ніж фахівці. Тому ввечері 20 червня 2008 року, коли я дивився, як полум’я, вириваючись із корвета, охоплює гараж-прикалабок, між моїм дзвінком у рятувальну службу та її приїздом у Гусячу бухту минуло досить чимало часу. Дім уцілів лише дивом – хоч, на думку командира аврорівських пожежників, дивом було передовсім те, що гараж був розташований в окремій споруді, що й дало змогу хутко локалізувати полум’я.

Поки в Гусячій бухті метушилися полісмени й пожежники, приїхав Тревіс Довн, якого теж викликали на ґвалт.

– Маркусе, ти не поранений? – запитав він, кинувшись до мене.

– Ні, зі мною все гаразд, тільки дім замалим не згорів…

– Що сталося?

– Я повертався з пляжу Ґранд-біч і, звернувши до хати, побачив людину, яка тікала у ліс. А потім це полум’я…

– Ти встиг ту людину впізнати?

– Ні, все сталося занадто швидко…

Раптом нас гукнув працівник поліції, який прибув на місце разом із пожежною залогою. Оглядаючи дім знадвору, він знайшов під дверми лист. Там було написано:

«Ґольдмане, повертайся додому».

– Оце лихо! Вчора я такий самий отримав.

– Такий самий? І де він був? – запитав Тревіс.

– На моїй тачці. Я зайшов хвилин на десять до крамниці, а як повернувся, під двірником було це послання.

– Гадаєш, тебе хтось переслідує?

– Я… я не знаю. Досі я не звертав уваги, але що це означає?

– Маркусе, ця пожежа дуже скидається на попередження.

– Попередження? Кому і про що мене попереджати?

– Либонь, комусь не подобається твоя присутність в Аврорі. Всі знають, що ти ставиш забагато запитань…

– То й що? Хтось боїться, що я можу щось довідатися про Нолу?

– Можливо. Принаймні мені це не подобається. Справа кепська. Я залишу тут патруль на ніч.

– Не треба ніякого патруля. Якщо цей чоловік мене шукає, нехай приходить: я зустріну його.

– Охолонь, Маркусе. Хочеш ти чи ні, тут уночі чергуватиме патруль. Якщо я маю рацію, й це попередження, то незабаром слід чекати й на інші дії. Треба пильнувати.

Наступного дня я вдосвіта подався до в’язниці й розповів Гаррі про цю подію.

– «Ґольдмане, повертайся додому»? – перепитав він, коли я розповів про лист.

– Саме так. Надруковано на комп’ютері.

– Що вчинила поліція?

– Приїхав Тревіс Довн. Забрав лист, сказав, що віддасть на аналіз. Вважає, це попередження. Може, хто не бажає, щоб я й надалі копирсався в цій справі. Хтось, хто бачить у вас ідеального винуватця й не хоче, щоб я пхав носа, куди не слід.

– Може, той, хто вбив Нолу і Дебору Купер?

– Може.

Вигляд у Гаррі був серйозний.

– Рот сказав, що найближчого вівторка я постану перед Великим журі. Жменькою добропорядних громадян, які розглянуть мою справу і вирішать, наскільки обґрунтовані обвинувачення. Судячи з усього, Велике журі завжди на боці прокурора… Це якийсь жах, Маркусе, щодня мені здається, що я дедалі дуже грузну в цій справі. Втрачаю ґрунт під ногами. Спершу мене забирають, і я кажу собі, що це помилка, за кілька годин усе владнається, а потім я опиняюся тут, під арештом, аж до самого процесу, який бозна-коли ще буде, і мені загрожує смертна кара. Смертна кара, Маркусе! Я весь час про це думаю. Мені страшно.

Я й сам бачив, що Гаррі марніє. Він сидів у в’язниці трохи більше тижня, і було зрозуміло, що він не протримається й місяця.

– Гаррі, ми незабаром витягнемо вас відціля. Ми розкриємо це вбивство. Рот – пречудовий адвокат, не втрачайте надії. Може, продовжите вашу історію? Розкажіть мені про Нолу, з того місця, де ми зупинилися. Що було потім?

– Після чого?

– Після сцени на пляжі. Коли тієї суботи, після шкільного концерту, Нола прийшла до вас і сказала, що ви не повинні почуватися самотньо.

Сказавши те, я поставив на столі плеєр і ввімкнув його. Гаррі мляво всміхнувся.

– Ви хороший хлопчина, Маркусе. Адже це і було найважливіше: Нола приходить на берег і каже, щоб я не почувався самотнім, що вона тут заради мене… По суті, я завжди був самотньою людиною, а тут стало інакше. З Нолою я почувався немовби частиною цілого, того цілого, яке ми становили разом. Коли її не було поруч, у мені утворювалася порожнеча, я ніколи доти не зазнавав такого відчуття нестачі: наче відтоді, як вона увійшла в моє життя, вся моя світобудова без неї йшла шкереберть. Я знав, що в ній моє щастя, та розумів, що в нас із нею все складатиметься надзвичайно важко. Втім, першою моєю спонукою було приборкати свої почуття: ми не могли бути разом. Тієї суботи ми ще трохи постояли на березі, а потім я сказав, що вже пізно, що їй треба додому, поки батьки не почали хвилюватися, і вона послухалася мене. І пішла собі. Йшла берегом, а я дивився їй услід, сподіваючись, що вона обернеться бодай раз і помахає мені рукою. Н-О-Л-А. Та мені будь-що треба було викинути її з голови… Тож увесь наступний тиждень я, щоб забути її, намагався зблизитися з Дженні, з тією самою Дженні, яка зараз власниця «Кларксу».

– Зачекайте… Ви хочете сказати, що Дженні, про яку ви оце розповідаєте, Дженні 1975 року, кельнерка в «Кларксі», – це Дженні Довн, Тревісова дружина, яка зараз володіє «Кларксом»?

– Таж вона. Тільки старша на тридцять років. Тоді вона була дуже вродлива. Втім, вона й зараз гарна. Знаєте, вона могла б стати акторкою, спробувати щастя в Голлівуді. Вона часто про це казала. Податися з Аврори і розпочати нове життя в Каліфорнії. Та вона так нічого і не зробила: лишилася тут, успадкувала від матері той ресторанчик і врешті до старості продаватиме гамбургери. Сама винна: ми самі обираємо собі життя, Маркусе. Кому ж це й знати, як не мені…

– Чому ви так кажете?

– Не має значення… Я відволікаюся і забуваю, про що розповідав. Так ось, я казав про Дженні. Ну, Дженні було двадцять чотири роки, і вона була дуже гарна: королева краси в школі, палка білявочка, від якої будь-який чоловік може втратити голову. На неї всі тоді звертали увагу. Я день крізь день сидів у «Кларксі», в її товаристві. Мені відкрили рахунок, і я все туди записував. Геть не лічив, скільки витрачаю, а я ж усі заощадження вклав в оренду тієї кам’яниці, й мій бюджет був дуже куций.

Середа, 18 червня 1975 року

Відтоді, як до Аврори приїхав Гаррі, Дженні Квінн кожного ранку чепурилася на годину довше. Вона закохалася в нього від першого дня, від тієї хвилини, як його побачила.

Ніколи досі вона не зазнавала таких почуттів: він був чоловік її життя, вона це знала. Він був той, кого вона завжди чекала. Щоразу, побачивши його, вона уявляла їх разом: гучне весілля, життя в Нью-Йорку. Гусяча бухта буде їхньою літньою віллою, тут у тиші та спокої він правитиме свої рукописи, а вона відвідуватиме батьків. Він забере її з Аврори й повезе далеко-далеко; їй уже не треба буде витирати заляпаних жиром столів і мити вбиральні в цьому вбогому шинку. Вона зробить кар’єру на Бродвеї, поїде зніматися до Каліфорнії. Про їхню родину писатимуть у газетах.

Вона нічого не вигадувала, то не була гра уяви: поміж нею й Гаррі вочевидь щось відбувалося. Він кохав її, він теж її кохав, це таки була правда. Бо нащо ж йому було приходити щодня у «Кларкс»? Кожнісінького божого дня! А розмови біля шинквасу! Їй так подобалося, коли він сідав напроти неї, щоб трохи побалакати. Він геть не скидався на чоловіків, яких вона зустрічала раніше, він був набагато розумніший, вишуканіший. Її матінка, Тамара Квінн, дала суворі вказівки всьому персоналові «Кларксу», зокрема, заборонила з ним розмовляти і відволікати його, і, бувало, сварила її вдома за неналежну поведінку. Та мати нічого не тямила, не розуміла, що Гаррі так її кохає, що пише про неї книжку.

Про ту книжку запідозрила вона декілька днів тому, а сьогодні вранці й переконалася. Гаррі з’явився в «Кларксі» вдосвіта, о пів на сьому ранку, відразу після відкриття. Він рідко приходив так рано; зазвичай тут бували самі водії далеких рейсів і комівояжери. Щойно сівши за свій звичний столик, він заходився писати, шалено, не зупиняючись, майже лежачи на папері, наче боявся, щоб хтось не підглянув, що він там пише. Часом зупинявся і довго дивився на неї; вона вдавала, ніби нічого не помічає, та знала, що він не зводить з неї очей. Спершу вона не второпала, чому він так пильно на неї дивиться. А пополудні збагнула: він пише книжку про неї. Так, вона, Дженні Квінн, – головна героїня нового шедевра Гаррі Квеберта. Ось чому він не хотів, щоб хтось бачив його писанину. Втямивши це, вона страшенно розхвилювалася. Й оскільки настала пора ланчу, скористалася з нагоди, щоб принести йому меню й трохи побалакати.

Цілісінький ранок він писав чотири літери її наймення: Н-О-Л-А. Її образ не виходив у нього з голови, її обличчя було в його думках. Часом він заплющував очі, щоб уявити собі її, потім, наче намагаючись зцілитися, дивився на Дженні, сподіваючись, що забуде її. Дженні красуня, чом би йому не покохати Дженні?

Пополудні, побачивши, що Дженні прямує до нього з меню й горнятком кави, він накрив пописану сторінку чистим аркушем, як робив завжди, коли хтось до нього наближався.

– Гаррі, пора вам щось з’їсти, – сказала вона занадто турботливим тоном. – Ви за цілісінький день і ріски в роті не мали, тільки півтора літра кави вицмулили. У вас буде печія – це ж на голодний шлунок!

Він спробував чемно всміхнутися і якось зав’язати розмову. На чолі в нього виступили краплі поту, і він хутко втер його зворотним боком долоні.

– Вам душно, Гаррі. Ви забагато працюєте!

– Може, й так.

– У вас натхнення?

– Ага. Останнім часом, сказати б, усе йде як слід.

– Ви весь ранок і голови не підводили.

– І справді.

Дженні по-змовницькому всміхнулася, давши на здогад, що вона все знає про книжку.

– Гаррі, розумію, що це нескромно, але… Можна мені прочитати? Бодай кілька сторіночок, ну? Мені так цікаво поглянути, що ви пишете. Це, либонь, так гарно…

– У мене ще не зовсім готово…

– Це, напевне, щось надзвичайне.

– Потім подивитеся.

Вона знову всміхнулася.

– Дозвольте принести вам лимонаду, щоб трохи освіжитися. Хочете щось з’їсти?

– Яєшню з беконом.

Дженні негайно побігла до кухні й заволала кухареві: «Яєшню з беконом для вел-ликого письм-менника!». Мати побачила, що вона розмовляла з Квебертом і насварила її.

– Дженні, не набридай письменникові!

– Набридати? Матінко, ти помиляєшся: я його надихаю!

Тамара Квінн із сумнівом глянула на доньку. Її Дженні – гарне дівча, але таке вже наївне…

– Хто тобі сказав оце таку дурню?

– Гаррі закоханий в мене, мамо, я знаю. І, здається, я на чільному місці в його книжці. Так, мамо, твоя донька не буде все життя подавати бекон і каву. Твоя донька вийде в люди!

– Що оце ти верзеш?

– У мене з Гаррі незабаром буде все офіційно, – трохи перебільшила Дженні, щоб матінка як слід уторопала.

І, переможно скорчивши хитру гримасу, ходою князівни попрямувала до зали.

Тамара Квінн не могла втриматися від задоволеної усмішки: якщо доньці пощастить залигати Квеберта, про «Кларкс» говоритимуть у всій країні. Може, і весілля тут зіграють, хтозна: вона знайде слова, щоб переконати Гаррі. Оточений квартал, великі білі намети на вулиці, добірна публіка; половина нью-йоркського бомонду, десятки журналістів висвітлюють подію, спалахи камер… Цього чоловіка сам Господь їй послав.

Того дня Гаррі покинув «Кларкс» о четвертій годині, квапливо, наче спізнювався. Сів до автівки, припаркованої перед шинком, й одразу рушив. Він не хотів запізнитися, не хотів її проґавити.

Незабаром, після того, як він поїхав, на тому ж місці зупинилося поліційне авто. Тревіс Довн, нервово вчепившись у кермо, нишком зазирнув крізь вітрину до ресторану. Вирішивши, що людей у залі ще забагато, він не наважився ввійти досередини. Вирішив повторити заготовлену фразу. Що ж, одну фразу можна сказати; не варто ніяковіти.

Дивлячись на себе в люстерко заднього огляду, він промовив: «Дорбидень, Женні. Я оце подумав, може, нам у субкіно піти в боту…». Він лайнувся: що за фраза! Однісінька фраза, дивитися нема на що, а він ніяк не може її запам’ятати. Розгорнувши клапоть паперу, він перечитав написані слова:

«Добридень, Дженні! Я оце подумав, якщо ти вільна в суботу ввечері, ми можемо піти в кіно в Монберрі».

Нічого складного: йому треба ввійти в шинок, усміхнутися, сісти за шинквасом і замовити кави. Поки вона наливатиме йому горнятко, треба вимовити цю фразу. Він пригладив чуба і вдав, ніби говорить по рації, на той випадок, як хтось його побачить. Минуло десять хвилин; четверо клієнтів разом вийшли з «Кларксу». Шлях був вільний. Серце його шалено калатало: він відчував, як воно відлунює в грудях, у руках, у голові, аж наче у пучках пальців пульсує. Він вийшов з автівки, стискаючи в руці той папірець. Він кохав її. Він кохав її ще в школі. Вона була найпривабливіша жінка, яку він коли-небудь зустрічав. Через неї він лишився в Аврорі: в поліційній академії відзначали його здібності, радили кидати місцеву поліцію й пнутися вище. Говорили про поліцію штату і навіть про федеральну. Якийсь чолов’яга приїздив із Вашингтона і сказав йому: «Хлопче, тобі нема чого робити в цій глушині. Триває набір до ФБР. А ФБР – це тобі не жарти». Бач, йому пропонували ФБР. Може, він навіть попросився б у ту престижну секретну службу, що охороняє президента і урядовців. Але була на світі та дівчина, кельнерка в шинку «Кларкс», в Аврорі, дівчина, яку він завжди кохав і яка, як він сподівався, колись таки зверне на нього увагу, – Дженні Квінн. Тому він попросив направлення в поліцію Аврори. Без Дженні його життя не мало сенсу. Біля дверей ресторанчика він зупинився, набрав повітря в легені й ступив досередини.

Вона думала про Гаррі, несамохіть витираючи сухі горнятка. Останнім часом він завжди зникав десь о четвертій; вона думала собі, куди він ото вчащає. Може, на побачення? З ким? Якийсь відвідувач сів за шинквасом і урвав її задуму.

– Добридень, Дженні.

То був Тревіс, її симпатичний шкільний приятель, а тепер полісмен.

– Вітаю, Тревісе. Вип’єш кави?

– Охоче.

Він на мить заплющив очі, щоб зосередитися: треба було вимовити фразу. Вона поставила перед ним горнятко і налляла кави. Мить настала.

– Дженні… Я оце хтів тобі сказати…

– Що?

Вона спрямувала на нього погляд своїх великих світлих очей, і він геть розгубився. Що там далі у фразі? Кіно.

– Кіно, – промовив він.

– Що «кіно»?

– Я… в Манчестері пограбували кіно.

– Та невже? Пограбували кіно? Дивний випадок.

– Ні, поштове відділення Манчестера, я хотів сказати.

Якого дідька він каже про те пограбування? Кіно!

Він мусить казати про кіно.

– То пошту чи кіно? – запитала Дженні.

Кіно. Кіно. Кіно. Кіно. Казати про кіно! Його серце мало не луснуло. Він таки зважився.