Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 31 страниц)

– Бач, Маркусе, твоя книжчина на першому місці стоїть. На неї найбільший попит за останні роки. А наступна коли буде?

– Правду кажучи, мені нелегко її написати, то я оце й приїхав сюди.

– Та не переймайся. Ти знайдеш геніальний задум для роману, я певен. Такий, що зачепить читача.

– І який, цікаво?

– А я звідки знаю? Це ж ти письменник. Але треба знайти тему, що захопила б маси.

У тому ресторанчику, «Кларксі», Гаррі вже тридцять років обідав за одним і тим же столом, під сімнадцятим номером, і Дженні навіть табличку там почепила з написом:

«За цим столом улітку 1975 року письменник Гаррі Квеберт написав свій славетний роман "Початки зла”».

Я вже давно бачив цю табличку, та не звертав на неї уваги, і аж під час оцього перебування в Аврорі вона зацікавила мене і я довго на неї дивився. І оті слова, викарбувані в металі, незабаром стали для мене як навіяння: за цим убогим столом, липким від жиру та кленового сиропу, в оцьому шинку маленького нью-гемпширського містечка Гаррі створив свій шедевр, що зробив його легендою вітчизняної літератури. Як прийшло до нього таке ото натхнення? Мені теж хотілося вмоститися за цей стіл, почати писати і створити геніальну річ. Утім, хоч я й просидів там два дні з папером і ручкою, все було марно. Аж поспитався в Дженні:

– Невже він просто сідав за цей стіл і писав?

Вона кивнула.

– Цілісінький день, Маркусе. Від ранку до вечора. І ніколи не зупинявся. То було літо 1975-го, я добре пам’ятаю.

– А скільки ж йому тоді було, 1975 року?

– Як тобі. Десь зо тридцять. Може, на кілька років більше.

Відчув, як у мені аж скипіла лють: я теж хотів створити шедевр, написати книжку, що стала б зразком для всіх. Те, що я не написав жодного рядка, Гаррі побачив, коли я прожив у нього з місяць. Сталося це на початку березня в кабінеті у нього вдома в Гусячій бухті, де я чекав божистого осяяння, а він зайшов до мене в кухонному фартуху почастувати млинчиками, що допіру насмажив.

– То що, йде діло? – поспитався він.

– Та я написав грандіозну річ, – відказав я, показуючи пачку паперу, що вручив мені співробітник багажного відділу три місяці тому.

Він поставив тацю і почав роздивлятися аркуші, аж уторопав, що то чистісінький папір.

– То ви нічого не написали? За три тижні ви не написали жодного рядка?

Я аж підскочив.

– Нічого! Нічого! Нічогісінько путнього! Сама дурня лізе в голову!

– Ради бога, Маркусе, а що ж ви хочете написати, як не роман?

– Я хочу створити шедевр! Шедевр!

– Шедевр?

– Авжеж. Хочу написати великий роман із великими ідеями! Книгу, що струсоне всі уми.

Якусь мить Гаррі дивився на мене, а потім розреготався.

– Ваші надмірні амбіції мені вже в печінках сидять, Маркусе, я вже казав вам. Знаю, ви станете великим письменником, я певен цього відколи запізнався з вами. Та ваша проблема ось у чому: ви занадто квапитеся! Скільки це вам років?

– Тридцять.

– Тридцять років! І ви хочете стати Солом Беллоу й Артуром Міллером в одній особі? Ось мені шістдесят сім, і я жахаюся: час біжить як вода і, знаєте, тих років стає дедалі менше й жодного не повернути. Що ви собі взяли в голову, Маркусе? Що ви отак народите другу книжку? Кар’єру розбудовують помалу, друже мій. А щодо роману, то для нього видатних ідей не потрібно: просто будьте собою і все у вас вийде, я в цім не сумніваюся. Я викладаю літературу вже двадцять п’ять років, цілісіньку чверть століття, й ви найталановитіша людина, яку я зустрів за цей час.

– Що ж, дякую.

– Не треба дякувати, це щира правда. І не стогніть, мов породілля, що ви й досі не здобули Нобеля, ради бога… Тридцять років… Ох ти, горе моє, великого роману йому закортіло… Нобелівська премія з дурості – ось на що ви заслуговуєте.

– Гаррі, а як же це вдалося вам? Адже книга, що ви написали в 1976 році, «Початки зла», це ж шедевр! І то була заледве друга ваша книжка… як ви це зробили? Як пишуться шедеври?

Він сумно всміхнувся.

– Шедеври не пишуться, вони існують самі по собі. Та й знаєте, хай там як, а для людей той роман – єдина книжка, що я написав за своє життя… Жоден із моїх наступних текстів не мав такого успіху. Коли згадують мене десь, то відразу і майже завжди думають про «Початки зла». І це сумно, бо, гадаю, якби в тридцять років мені сказали, що це вершина моєї кар’єри, то я втопився би в океані. Тому не поспішайте.

– І ви шкодуєте, що написали ту книжку?

– Може… Трохи… Хтозна… Я не люблю цього слова: воно означає, що ми не приймаємо того, що вже вчинили.

– Але що ж мені тоді вдіяти?

– Робіть те, що вмієте найкраще, – пишіть. І моя вам порада, Маркусе: не чиніть, як я. Ми дуже схожі один на одного, ви це знаєте, тому заклинаю, не повторюйте моїх помилок.

– Яких помилок?

– Ото влітку 1975 року я теж хотів написати великий роман, мені страшенно кортіло стати видатним письменником.

– І ви ним стали…

– Ви не розумієте: хоч сьогодні я й визнаний письменник, та мешкаю самотою в цьому величезному домі. Моє життя порожнє, Маркусе. Не робіть, як я… Не дозволяйте амбіціям підхопити себе. Бо серце ваше буде самотнє, а перо сумне. Чому ви не маєте подруги?

– Не маю, бо не можу зустріти дівчини, яка б мені подобалася.

– Бачу, ви й кохаєтеся, як оце пишете: або екстаз, або ніщо. Зустріньте гарну дівчину і дайте їй шанс. Те саме і з книжкою: дайте шанс самому собі. Дайте шанс вашому життю! Знаєте, чим я загалом переймаюся? Годую чайок. Он у тій бляшанці в кухні з написом «На згадку про Рокленд, Мен» я збираю сухарі, щоб кидати чайкам. Ви не мусите весь час писати…

Попри поради Гаррі, мене переслідувало одне: як у моєму віці поталанило йому зазнати того спалаху, того осяяння, що дало йому змогу написати «Початки зла»? Це запитання знай не давало мені спокою, а оскільки Гаррі сам надав мені для праці свій кабінет, то я вирішив трохи в ньому понишпорити. Все розпочалося тоді, коли я висунув шухляду, щоб пошукати ручку, і знайшов там пописаний рукою зошит і кілька розрізнених аркушів: чернетки його творів. Я страшенно розхвилювався: то була неочікувана нагода збагнути, як працював Гаррі, дізнатися, чи багато він закреслював, чи, може, натхнення писало за нього саме. Я заходився жадібно порпатися в його бібліотеці, шукаючи інші зшитки. Робити це я мав, коли Гаррі не було вдома; по четвергах він викладав ув університеті Берроуза, вирушав удосвіта і повертався зазвичай дуже пізно. І вже пополудні в четвер 6 березня 2008 року сталося те, що я волів би відразу забути: довідався, що Гаррі мав зв’язок із п’ятнадцятирічною дівчинкою, коли йому було тридцять чотири. Сталося це в 1975 році.

Про ту таємницю я дізнався, коли гарячково і безсоромно нишпорив на полицях у його кабінеті, аж трапилася мені за книжками велика скринька з полакованого дерева і віком на шарнірах. Я вже наперед смакував, як відкрию її, а там – справжнісінький скарб, наприклад, рукопис «Початків зла» чи ще чогось. Отож ухопив я її та й відкрив. Але на превеликий мій жаль не було там рукопису, а була пачка світлин і газетних вирізок зі статтями. На фото був Гаррі – молодий, елегантний, тридцятирічний, гордовитий, а коло нього – юне дівча. Знімків було чотири чи п’ять, і на всіх ота дівчина. На одній світлині Гаррі був на пляжі – з голим торсом, засмаглий та мускулястий, – і пригортав він до себе цю усміхнену дівчину з сонцезахисними окулярами в світлих косах, яка цілувала його в щоку. На звороті напис: «Ми з Нолою, Мартас-Віньярд, кінець липня 1975 року». Я так перейнявся тією знахідкою, що не чув, як Гаррі зарання повернувся з університету, – ні човгання шин його авто посипаною гравієм дорогою Гусячої бухти, ні голосу, що пролунав, коли він увійшов до хати. Нічого того я не чув, бо під світлинами знайшов лист без дати. Дитячим почерком на хорошому папері було написано:

«Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди.

Я так вас кохаю.

Ніжно-ніжно.

Нола».

Хто була та Нола? Серце моє шалено калатало, я заходився гарячково проглядати вирізки: в усіх дописах ішлося про загадкове зникнення в серпні 1975 року такої собі Ноли Келлерґан, і Нола на газетних світлинах була достеменна копія зі знімків, що належали Гаррі. І тут до кабінету ввійшов Гаррі, несучи філіжанки з кавою й тарілку з бісквітами на таці, що відразу ж випала в нього з рук, щойно він відчинив двері ногою й угледів мене долі на килимі, а довкола – розкидані речі з тієї секретної скриньки.

– О боже… що це ви робите? – вигукнув він. – Ви… ви копирсаєтеся в моїх речах, Маркусе? Я запросив вас у гості, а ви нишпорите у мене в кабінеті? І це називається друг?

Я почав незграбно бурмотіти:

– Гаррі, я випадково натрапив на неї. Оце знайшов цю скриньку… Не треба було її відкривати… Мені дуже шкода.

– Авжеж, не треба було! Яке право ви мали торкатися її! Яке, питаю я вас?

Він видер у мене з рук ті світлини, хутко позбирав вирізки, запхав усе в скриньку і побіг з нею до своєї кімнати. Я ніколи досі не бачив його таким і не міг уторопати, паніка його охопила чи лють. Я стояв за дверми і знай перепрошував, пояснював, що натрапив на ту скриньку випадково,

та все було марно. Він вийшов зі своєї кімнати аж за дві години і спустився до вітальні, щоб вихилити одну по одній кілька чарок віскі. Коли він начебто трохи заспокоївся, я теж пішов туди.

– Гаррі… хто ця дівчина? – тихо поспитавсь я.

Він опустив очі додолу.

– Нола.

– Хто вона така?

– Не питайте в мене, хто вона. Прошу вас.

– Гаррі, хто така ця Нола? – допитувавсь я.

Він похнюпився.

– Я кохав її, Маркусе. Дуже кохав.

– Чому ви ніколи не казали про неї?

– Ну, це важко…

– Поміж друзями важко не буває.

Він стенув плечима.

– Якщо ви вже знайшли все це, добре, розкажу… 1975 року я приїхав до Аврори і закохався в п’ятнадцятирічну дівчину. Вона звалася Нола, і то була жінка мого життя.

Запала довга мовчанка, аж я нарешті, зворушений до глибини душі, спитав:

– Що сталося з Нолою?

– Кепська історія, Маркусе. Вона зникла. Якось увечері в серпні 1975-го вона зникла без сліду, а перед тим її, закривавлену, бачила одна тутешня мешканка. Якщо ви відкрили скриньку, то, звісно ж, переглянули вирізки. Її так і не знайшли, і ніхто не знає, що з нею сталося.

– Жах! – прошепотів я.

Він надовго понурив голову.

– Знаєте, – озвався нарешті, – Нола змінила все моє життя. Мені вже все одно було чи стану я видатним письменником Гаррі Квебертом, я збайдужів до слави, грошей і кар’єри, аби лиш зі мною була Нола. Все, чого я досягнув потім, не мало такого значення в моєму житті, як те літо, що я пробув із Нолою.

Вперше від початку нашого знайомства я бачив Гаррі таким зворушеним. Затримавши на мені погляд, він докинув:

– Ніхто не знає про цю історію, Маркусе. Тільки ви тепер. То тримайте її в таємниці.

– Звісно.

– Пообіцяйте мені!

– Обіцяю, Гаррі! Це буде наша таємниця.

– Якщо хтось в Аврорі дізнається, що в мене була любовна історія з Нолою Келлерґан, це погубить мене…

– Гаррі, можете на мене покластися.

Ото було і все, що взнав я про Нолу Келлерґан. Не балакали ми більше ні про неї, ні про ту скриньку, та й сам я вирішив поховати цей епізод у пам’яті, навіть не підозрюючи, що через певні обставини за кілька місяців Нола знову постане у нашому житті.

Я повернувся до Нью-Йорка наприкінці березня, пробувши в Аврорі шість тижнів, але так і не зумівши розпочати новий великий роман. До кінця терміну, що надав мені Барнаскі, було ще три місяці, та я знав, що не зумію порятувати своєї кар’єри. Я зганьбився, я йшов під укіс, я почувався найнещаснішим і найбездарнішим з-поміж провідних нью-йоркських письменників. Минав час: я присвятив його, готуючись прийняти поразку. Влаштував на роботу Денізу, зав’язав контакти з адвокатами, які могли би допомогти, коли Шмід із Гансоном потягнуть мене до суду, склав перелік усіх найдорожчих моєму серцю речей, що я мав намір заховати у батьків, поки судові виконавці не постукали до мене у двері. Насилу розпочався той фатальний липень, коли мене мали повести на розправу, я заходився лічити дні, що лишилися до моєї письменницької смерті: ось іще тридцять днів, потім мене попровадять до кабінету Барнаскі – й гаплик. Зворотний відлік уже розпочався. Я й гадки не мав, що одна драматична подія цілком змінить ту ситуацію.

30. Неперевершений

– Другий ваш розділ дуже важливий, Маркусе. Він має бути гострий, ударний.

– Як що, Гаррі?

– Як удар у боксі. Ви праворукий, та у вас завжди напоготові лівиця: перший удар приголомшує вашого супротивника, другий, лівою, валить його додолу. Отакий повинен бути і другий розділ: це правий прямий читачеві у щелепу.

Це сталося в четвер 12 червня 2008 року. Цілісінький ранок я сидів удома, читав собі у вітальні. Надворі було тепло, але й вогко: вже три дні в Нью-Йорку сіялася дрібна мжичка. О першій пополудні задзеленчав телефон. Я взяв слухавку, та спершу мені здалося, ніби на тому кінці дроту нікого нема. Потім я почув, як хтось здушено заридав.

– Гало, гало… це хто? – запитав я.

– Вона… вона померла.

Голос той заледве було чути, та я відразу його впізнав.

– Гаррі? Гаррі, це ви?

– Вона померла, Маркусе.

– Померла? Хто?

– Нола.

– Що? Як це?

– Вона померла, і в цьому винен я. Маркусе… Що я накоїв? Боже, що ж я накоїв?

Він плакав.

– Гаррі, що ви оце кажете? Що ви хочете сказати?

Він поклав слухавку. Я відразу ж зателефонував йому додому, та ніхто не відгукнувся. Подзвонив і на мобільник, та марно. Знов і знов я набирав його номер, а потім залишив кілька повідомлень на автовідповідачі. Проте новин не було. Я страшенно занепокоївся. Що й казати, не знав я тоді, що Гаррі телефонував мені з Головного управління поліції штату в Конкорді. Тож не розумів я, що ж коїться, аж поки о шістнадцятій годині мені зателефонував Дуґлас.

– Ради бога, Марку, ти вже знаєш? – вигукнув він.

– Про що?

– А нехай тобі всячина, ввімкни телевізор! Там про Гаррі Квеберта! Це Квеберт!

– Квеберт? Що Квеберт?

– Ради бога, ввімкни телевізора!

Я негайно ввімкнув інформаційний канал. І який же я був приголомшений, побачивши на екрані дім у Гусячій бухті й почувши телекоментатора: «Отут, у цьому будинку в містечку Аврора, в Нью-Гемпширі, сьогодні заарештували письменника Гаррі Квеберта, після того як на території його маєтку виявили закопані останки людини. Згідно з попередніми висновками слідства, це може бути тіло Ноли Келлерґан, тамтешньої дівчини, яка пішла з дому і зникла в серпні 1975 року в п'ятнадцятирічному віці, й досі було невідомо, що з нею сталося…». Світ мені пішов обертом; я впав на диван, геть нічого не тямлячи. Я вже нічогісінько не чув: ні балачки в телевізорі, ні Дуґласа, який лементував на тому кінці дроту, повторюючи: «Маркусе, ти чуєш? Гало! Він убив дитину, дитину!». В голові моїй здійнялося таке сум’яття, наче в страшному сні.

Отак я, разом з усією Америкою, що захолола з жаху, дізнався про те, що сталося кілька годин тому: вранці до маєтку прибула група садівників, яких Гаррі запросив посадити попід будинком гортензії. Порпаючись у землі, вони знайшли на глибині одного метра людський скелет і відразу ж сповістили про це поліцію. Скелет викопали, і Гаррі відразу ж було заарештовано.

На телебаченні все відбувалося дуже швидко. Прямі репортажі з Аврори, з місця злочину, чергувалися з кадрами з Конкорда, столиці Нью-Гемпширу, розташованої за шістдесят миль на північний схід, де Гаррі віднині утримували в камері попереднього ув’язнення кримінальної поліції штату. Цілі ватаги журналістів примчали стежити за розвитком цієї справи. Либонь, було коло тих останків щось таке, що давало підстави вважати, ніби то таки тіло Ноли Келлерґан; котрийсь із поліційних очільників заявив: якщо ця інформація підтвердиться, то свідчитиме вона й про те, що Гаррі Квеберта підозрювано ще й у вбивстві Дебори Купер, останньої людини, яка бачила Нолу живою 30 серпня 1975 року, а вбили ту Дебору того ж дня, коли вона зателефонувала до поліції. Все це просто-таки вражало. Чутки розходилися з експонентною швидкістю, інформація поширювалася в реальному часі – телеканалами, радіо, інтернетом і соціальними мережами: шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найславетніших письменників другої половини XX століття, – мерзенний убивця малого дівчати.

Довго не міг я усвідомити, що ж, власне, коїться, певне, годин із кілька. О восьмій вечора, коли до мене примчав занепокоєний Дуґлас, остерігаючись, що мені зробилося недобре від лихої звістки, я був певен, що сталася якась прикра помилка. Я сказав йому:

– Цікаво, як це вони можуть обвинувачувати його, коли немає навіть певності, що це Нолине тіло!

– Хоч як там було, вони все ж таки виявили те тіло в його маєтку…

– А чому ж він звелів копати в тому місці, де буцімто поховав тіло? В цьому нема ніякого глузду! Поїду я.

– Куди це ти поїдеш?

– До Нью-Гемпширу. Я повинен захистити Гаррі.

Дуґласова відповідь була просякнута притаманною уродженцям Середнього Заходу розважливістю.

– Ох, не раджу тобі, Марку. Не пхай туди носа. Не влазь у це лайно.

– Гаррі телефонував мені…

– Коли? Сьогодні?

– Десь о першій пополудні. Гадаю, він скористався правом на один дзвінок. Я повинен поїхати і підтримати його. Це дуже важливо!

– Важливо? Важливо написати другу книжку. Гадаю, ти не пошив мене в дурні й до кінця місяця рукопис буде готовий. Барнаскі вже на шматки ладен тебе роздерти. Ти уявляєш, що сталося з Гаррі? Не влазь у це лайно, Марку, ти ще молодий! Не нівеч своєї кар’єри.

Я нічого не відповів. Помічник прокурора штату вже давав по телевізору прес-конференцію і виклав усі обвинувачення, висунуті Гаррі: навмисне викрадення і подвійне навмисне вбивство. Гаррі офіційно пред’явили обвинувачення у вбивстві Дебори Купер і Ноли Келлерґан. За те викрадення і два вбивства йому загрожувала смертна кара.

То був лише початок падіння Гаррі. Наступного дня вся країна дивилася кадри з попереднього судового слухання. Він увійшов до судової зали під прицілом телекамер і в спалахах фотоапаратів, в кайданках на руках та в супроводі двох полісменів. Вигляд у нього був кепський: обличчя понуре, неголений, чуприна розкуйовджена, сорочка розхристана, очі витріщені. Поруч – Бенджамін Рот, його адвокат. Рот – це був дуже хороший адвокат із Конкорда, в минулому він часто консультував Гаррі. Я запізнався з ним, коли він декілька разів приїздив до Гусячої бухти.

Завдяки тому диву – телебаченню – вся Америка стежила за судовим засіданням, де Гаррі казав, що не винен у злочинах, які йому закидають, а суддя врешті ухвалив запроторити його до чоловічої в’язниці штату. То був лише початок бурі: я наївно сподівався, що все цим судом і скінчиться, та за годину мені зателефонував Бенджамін Рот.

– Гаррі дав мені ваш телефон, – сказав він. – І дуже просив зателефонувати. Він хоче вам переказати, що не винен і нікого не вбивав.

– Я знаю, що він не винен! – вигукнув я. – Я певен цього. Як він там?

– Як ви здогадуєтеся, йому тяжко. Поліція натиснула, і він зізнався, що мав зв’язок із Нолою протягом літа перед вбивством.

– Знав я про Нолу. А з рештою що?

Рот повагався трохи і відказав:

– Він усе заперечує. Але…

Він затнувся.

– Що «але»? – занепокоєно запитав я.

– Не буду приховувати, Маркусе, що справи кепські. У них є вагомий доказ.

– Що ви маєте на увазі під вагомим доказом? Кажіть, заради бога! Я повинен знати!

– Це має лишитися поміж нами. Ніхто про це не повинен знати.

– Та нікому я не скажу. Можете мені довіритися.

– Поруч з останками тієї дівчини поліція знайшла рукопис «Початків зла». Гаррі добряче влип.

– А як це пояснює він?

– Каже, що написав цю книгу для неї. Вона завжди порпалася в його речах, там, у Гусячій бухті, й захотіла прочитати рукопис. Він каже, що за кілька днів до зникнення вона взяла його з собою.

– Як? – вигукнув я. – Він написав цю книжку для неї?

– Авжеж. Не дай боже, це випливе на поверхню. Уявіть собі той скандал, коли газетярі довідаються, що книжка, яку за останні п’ятдесят років продали чи не найбільшим накладом у всій Америці, це не просто історія кохання, як усі вважають, а результат незаконного любовного зв’язку тридцятирічного чолов’яги і п’ятнадцятирічної дівчини…

– Може, його випустять під заставу?

– Під заставу? Ви не усвідомлюєте всієї серйозності ситуації, Маркусе: коли йдеться про кримінальний злочин, під заставу не випускають. Гаррі загрожує смертельна ін’єкція. Ось-ось він постане перед Великим журі, що розгляне обвинувачення й ухвалить рішення розпочати процес, це вже лише формальність, немає ніякого сумніву в тому, що суд таки відбудеться. За півроку, може, за рік.

– А тим часом?

– Тим часом він сидітиме у в’язниці.

– А якщо він не винен?

– Такий закон. Кажу вам, ситуація дуже серйозна, його обвинувачують у вбивстві двох осіб.

Я впав на диван. Мені треба було побалакати з Гаррі.

– Скажіть, нехай зателефонує мені! – попросив я Рота. – Це дуже важливо.

– Я залишу йому повідомлення…

– Скажіть, що я мушу кров із носа поговорити з ним і що чекаю на його дзвінок!

Поклавши слухавку, я відразу ж дістав із полиці «Початки зла». На титульній сторінці був дарчий напис Учителя:

Маркусові, моєму найкращому учневі.

З дружніми побажаннями

Г. Л. Квеберт, травень 1999 року

Я знову поринув у книжку, якої вже давненько не розгортав. Там ішлося про кохання, оповідь чергувалася з листами; то була історія чоловіка та жінки, які кохали одне одного, хоч і не мали на це права. Отже, він написав цю книжку для тієї таємничої дівчини, якої я ніколи не знав. Перечитавши її вночі, я надовго замислився про назву. І вперше запитав себе: чому «Початки зла»? Яке зло мав на увазі Гаррі?

*

За три дні аналізи ДНК і зубів підтвердили, що кістяк із Гусячої бухти належить Нолі Келлерґан. Оглянувши кістки, зрозуміли, що це скелет п’ятнадцятирічної дитини, а це свідчило про те, що Нола померла приблизно тоді ж, коли зникла. І, найголовніше, тріщина в потилиці навіть через тридцять років давала підстави з певністю сказати, що жертві завдали один смертельний удар.

Від Гаррі не було ніяких звісток. Я намагався зв’язатися з ним через поліцію штату, через в’язничне начальство чи через Рота, проте все було марно. Я метався туди-сюди кімнатою, тисячі запитань вирували в моїй голові, надто ж непокоїв мене отой його таємничий дзвінок. Наприкінці вихідних я вже не втерпів і дійшов висновку, що нема іншої ради, як податися самому в Нью-Гемпшир і подивитися, що ж там коїться.

Удосвіта в понеділок 16 червня 2008 року я закинув речі в багажник свого «рейндж-ровера» і виїхав із Мангеттена по Франклін-Рузвельт-драйв понад Іст-Рівер. Повз мене пропливав Нью-Йорк: Бруклін, Гарлем, Бронкс, стадіон Янкі над водою, величезний міст Джорджа Вашингтона і проспект Рокфеллера коло автостради, звідки місто вже здавалося малесеньким острівцем посеред непролазних диких джунглів. Щоб не дати батькам умовити мене змінити свій намір і повернутися додому, зателефонував їм, уже заїхавши до Нью-Джерсі. Матінка сказала, що я з глузду з’їхав.

– Маркі, що ти собі надумав? Ти їдеш захищати того зарізяку, того варвара?

– Він не зарізяка, мамо. Він мій друг.

– Еге, друзі теж бувають зарізяками! Ось тато каже, що ти втікаєш із Нью-Йорка через ту книжку.

– Я не втікаю.

– То ти втікаєш через жінку, так?

– Кажу ж тобі, я не втікаю. Та й подруги в мене зараз нема.

– А коли вона в тебе з’явиться? Я оце знову думала про ту Наталю, яку ти приводив до нас торік. Таке гарнюнє дівча. Чом би тобі не зателефонувати їй знов?

– Ти ж ненавиділа її.

– А чому ти не пишеш книжок? Усі тебе любили, коли ти був великий письменник.

– Я і є письменник.

– Вертайся додому. Я приготую тобі гот-догів і яблучний пиріг із ванільним морозивом, яке ти розтопиш на ньому.

– Мамо, мені тридцять років, і я й сам приготую собі гот-догів, як захочу.

– Твій тато вже не має права їсти гот-доги, уяви собі. Лікар заборонив. (Я почув, як тато простогнав на задньому плані, що вряди-годи таки можна, але матінка урвала його: «Гот-догам і всій цій гидоті кінець! Лікар сказав, що ти нею засмітив собі весь організм!») Чуєш, Маркі, тато сказав, що ти повинен написати книжку про Квеберта. Це чудово вплине на твою кар’єру. Ото про нього зараз балакають, то й про твою книжку говоритимуть. А чому ти не приходиш обідати до нас, Маркі? Ти так давно в нас був. Ням-ням смачненького пирога з яблуками…

Я вже проїхав Коннектикут, аж мені здуру спало на думку вимкнути диск із оперою, що я слухав дорогою, і з новин по радіо раптом дізнався, що в поліції сталося витікання інформації: мас-медіа пронюхали, що разом з останками Нори Келлерґан виявлено рукопис «Початків зла», а Гаррі зізнався, що на цей роман його надихнув любовний зв’язок із цим дівчам. Вранці ті новини вмить облетіли всю країну. На заправці за Нью-Гейвеном, неподалік від Містіка, де мені налляли повен бак пального, я побачив заправника, який прилип до екрана телевізора, жадібно всмоктуючи в себе ті звістки. Сів коло нього і попросив зробити трохи гучніш, а він, побачивши моє приголомшене обличчя, запитав:

– А ви хіба не чули? Про це вже зранку всі балакають. Ви що, з Марса прилетіли?

– Та я був за кермом.

– А радіо не вмикали?

– Ні, оперу слухав. Вона добре впливає на мене.

Якусь мить він уважно дивився на мене.

– А я вас знаю?

– Та ні, – відказав я.

– Мені здається, я вас знаю…

– У мене звичайнісіньке обличчя.

– Ні, я певен, що вже бачив вас… Ви телеведучий? Актор?

– Ні.

– А чим ви заробляєте на життя?

– Я письменник.

– Так ото ж! Торік тут продавалася ваша книжка. Я добре пам’ятаю, там ваш портрет був на палітурці.

Він пройшовся поміж полицями, видивляючись книжку, якої тут вочевидь не було. Та врешті він випорпав її десь у коморі й переможно поклав на прилавку.

– Ось ви! Погляньте, це ваша книжка. І написано ось: Маркус Ґольдман.

– Що ж, так і є.

– Що нового у вас, пане Ґольдмане?

– Та, правду кажучи, нічого.

– А можу вас запитати, куди ви оце прямуєте?

– До Нью-Гемпширу.

– Незлецька місцина. Надто ж улітку. А що ви там будете робити? Рибалити?

– Еге ж.

– А що ловитимете? Там такі чорні окуні водяться, що здуріти можна.

– Та, гадаю, я там самі прикрощі зловлю. Їду до приятеля, що вскочив у халепу. Та ще й добрячу.

– Ну, либонь, то не така поважна халепа, як у Гаррі Квеберта!

Він зареготав і палко потиснув мою долоню, адже «нечасто можна побачити тут таку славетну людину, як оце ви», та ще й дав мені кави на дорогу.

Громадська думка була приголомшена: не лише рукопис біля останків Ноли обтяжував Гаррі, а й зізнання, що надихнув його на цю книжку роман із п’ятнадцятирічною дівчиною – це справило на всіх украй недобре враження. Як тепер треба ставитися до тієї книжки? І невже вся Америка, одностайно визнавши Гаррі великим письменником, підтримала маніяка? На тлі цього скандалу журналісти висували різні гіпотези з приводу того, що ж спонукало Гаррі убити Нолу Келлерґан. Може, вона погрожувала оприлюднити їхній зв’язок? Може, хотіла порвати з ним, і він утратив голову? Їдучи до Нью-Гемпширу, я весь час сушив собі мізки над цим. Намагався відволіктися, вимкнувши радіо і знову слухаючи оперу, та кожен її звук нагадував про Гаррі, і, думаючи про нього, я знову згадував дівча, яке пролежало під землею тридцять років, біля того будинку, де, як мені здавалося, я пробув найкращі роки свого життя.

За дев’ять годин я нарешті дістався до Гусячої бухти. Заїхав туди, не думаючи, чому не подався до Конкорда, не зв’язався з Гаррі та Ротом. Понад шляхом стояли мікроавтобуси супутникового телебачення, а на перехресті з посипаним жорствою путівцем, що провадив до маєтку, юрмилися журналісти, які очікували прямого ввімкнення їхніх репортажів на телеканалах. Не встиг я звернути, як усі кинулися до моєї автівки, перекривши виїзд, щоб подивитися, хто приїхав. «Ого, та це письменник, це Маркус Ґольдман!» – заволав хтось, упізнавши мене, і вся та тічка ще дужче захвилювалася, в мене націлилися об’єктиви телекамер і фотоапаратів, посипалися запитання: «Ви гадаєте, Гаррі Квеберт справді убив ту дівчину?», «Ви знали, що він написав „Початки зла“ саме для неї?», «Книжку вилучать із продажу?». Я не мав наміру робити ніяких заяв, тому попіднімав шибки в авто, а на носа почепив темні окуляри. Аврорівські працівники поліції, які не давали журналістам доп’ястися на територію маєтку, звільнили мені дорогу, і я зміг заїхати на подвір’я, під захисток ялин. Чути було ще, як журналісти гукали мені навздогін: «Пане Ґольдмане, чому ви приїхали до Аврори? Пане Ґольдмане, чому ви тут?»

Чому я тут? Бо це – Гаррі. І він, либонь, найкращий мій друг. Хоч як воно дивно, – усвідомив я це тільки зараз, – він таки найдорожчий мій друг. Упродовж навчання в ліцеї й університеті я не здатен був зав’язати дружніх стосунків з однолітками, знайти друга на все життя. В моєму житті був лише Гаррі, й не мало значення, винен він чи ні в тому, що йому інкримінували: будь-яка відповідь анітрохи не вплинула б на мою глибоку приязнь до нього. Чудернацьке то було почуття: гадаю, я волів би радше ненавидіти його чи плюнути йому в обличчя разом з усіма – і це було б найпростіше. Проте вся ця справа існувала на узбіччі моїх почуттів до нього. В щонайгіршому разі, думав я собі, він людина, а в кожного з нас свої демони. Питання лише в тому, до яких меж можна їх терпіти.

Я заїхав на паркувальний майданчик поруч із маркізою^[3]. Червоний «корвет» Гаррі стояв тут-таки, де він його кидав завжди: перед невеликим прикалабком, що правив за гараж. Так, наче господар удома і все гаразд. Хотів було ввійти в дім, та він був замкнений. Уперше на моїй пам’яті двері цього дому не відчинилися переді мною. Я обійшов хату; поліції тут не було, та доступ за будинок перетяли огороджувальні стрічки. Я звіддаля оглянув чималеньку територію, що вони оперізували аж до самісінького узлісся. Там угадувалася також здоровецька яма, що свідчила про активні пошуки поліції, а поруч валялися саджанці гортензій, які вже встигли позасихати.

Певне, довгенько я тут пробув, бо на дорозі почувся шум двигуна. То був Рот, який примчав сюди з Конкорда. Побачив мене в телевізорі й відразу ж сів за кермо. Перше, що запитав:

– То ви таки приїхали?

– Авжеж. А що?

– Гаррі знав, що ви приїдете. Він сказав мені, що ви впертий як віслюк і що обов’язково запхнете носа в цю справу.

– Він добре мене знає.

Рот понишпорив у кишені й дістав якийсь папірець.

– Оце від нього, – сказав він.

Я розгорнув. То була записка.

«Любий Маркусе,

якщо ви читаєте ці рядки, значить, ви приїхали в Нью-Гемпшир, щоб дізнатися, як ведеться вашому давньому другові.