Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"
Автор книги: Жоель Діккер
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 31 страниц)
Вони зупинилися неподалік від берега і перевели дух.
– Думаєш, ми втекли? – запитала Нола в Лютера.
Він прислухався: було тихо.
– Трепа трохи жашекати тут, – сказав він. – У ліші ми в пезпеці.
Нолине серце калатало. Вона думала про Гаррі. Думала і про матінку. Вона скучила за нею.
– Дівчина в червоній сукні, – пояснювала Дебора полісменові Довну. – Бігла до берега. За нею гнався чолов’яга. Я його не розгледіла, та він ніби високий і кремезний.
– Це вони, – сказав він. – Можна скористатися вашим телефоном?
– Так.
Тревіс зателефонував додому начальникові поліції Пратту.
– Вибачте, що заважаю вам відпочивати, але тут щось чудне коїться. Я застав у Аврорі Лютера Калеба…
– Знову?
– Так. Та ще й цього разу він посадив до себе в авто Нолу Келлерґан. Я хотів його перехопити, але він утік од мене. Чкурнув у ліс разом із Нолою. Здається, він чіплявся до неї. Ліс густий, і сам я не впораюся.
– Ох, добре, що зателефонував! Їду.
– Ми поїдемо до Канади. Люблю Канаду. Житимемо в гарній хатинці на березі озера. Ми будемо такі щасливі!
Лютер сидів на поваленому дереві й, усміхаючись, слухав Нолині мрії.
– Шудовий план, – сказав він.
– Атож. Котра година?
– Майже за шверть шьома.
– То мені пора. Я мушу прийти рівно о сьомій у восьмий номер. Хай там як, а нам уже ніщо не загрожує.
Але цієї миті почувся тріск, а потім голоси.
– Поліція! – перелякалася Нола.
Пратт із Тревісом прочісували ліс, вони рухалися краєм, уздовж берега, з кийками в руках.
– Іди, Ноло, – сказав Лютер. – Іди, я жалишушя тут.
– Ні, я тебе не покину!
– Ох, та йди вже! Іди! Ти вштигнеш діштатися до мотелю. Гаррі там! І їдьте хутчшій! Якомога швидше. їдьте і пудьте шашливі.
– Лютере, я…
– Прошавай, Ноло. Будь шашлива. Люпи мою книжку так, як мені хотілошя б, шоп ти люпила мене.
Вона плакала. Помахала йому рукою і зникла поміж деревами.
Полісмени хутко наближалися. Метрів за сто вони угледіли його.
– Це Лютер! – зарепетував Тревіс. – Це він!
Лютер так само сидів на поваленому дереві. Він і з місця не рушив. Тревіс кинувся до нього, згріб за комір і струсонув.
– Де дівчинка? – заревів він.
– Яка дівшинка? – запитав Лютер.
Він намагався розрахувати подумки, скільки часу треба Нолі, щоб дістатися до мотелю «Морський берег».
– Де Нола? Що ти з нею зробив? – повторив Тревіс.
Лютер мовчав, і тоді начальник поліції Пратт підійшов ззаду, вхопив його за ногу і одним ударом кийка розтрощив коліно.
Нола почула крик. Вона здригнулася і завмерла. Вони знайшли Лютера і б’ють його. Вона вагалася тільки мить: треба повернутися, щоб полісмени побачили її. Через неї йому перепаде, це погано. Вона повернула вже назад, та чиясь долоня лягла їй на плече. Вона обернула голову і сахнулася.
– Мама?
Лютер лежав на землі з переламаними ногами і стогнав. Тревіс і Пратт по черзі гамселили його кийками і ногами.
– Що ти зробив із Нолою? – волав Тревіс. – Ти скривдив її, так? Скривдив? Недоумку ти паскудний, як ти міг її скривдити!
Лютер шалено кричав, благаючи їх припинити це.
– Мамо, це ти?
Луїза Келлерґан лагідно всміхнулася доньці.
– Що ти тут робиш, люба? – запитала вона.
– Я втекла з дому.
– Чому?
– Бо я хочу до Гаррі. Я так його кохаю!
– Ти не повинна покидати батька самого. Йому буде погано без тебе. Ти не можеш отак собі взяти й піти…
– Мамо, вибач мені за те, що я з тобою зробила…
– Вибачаю, доню. Але тепер ти повинна перестати себе катувати.
– Добре.
– Обіцяєш мені?
– Обіцяю, мамо. І що мені робити тепер?
– Повертайся до тата. Ти йому потрібна.
– А Гаррі? Я не можу його втратити.
– Ти його не втратиш. Він тебе зачекає.
– Справді?
– Так. Він чекатиме тебе все життя.
До неї знову долинув крик. Лютер! Вона кинулася назад, до того поваленого дерева. Вона кричала, щосили кричала, щоб припинити це катування. Ось вона виринула з чагарів. Лютер лежав на землі. Мертвий. Начальник Пратт і полісмен Довн розгублено стояли над тілом. Усе довкола було залите кров’ю.
– Що ви накоїли? – вигукнула Нола.
– Нола? – запитав Пратт. – Але ж…
– Ви убили Лютера!
Вона кинулася на Пратта, але він дав їй ляпаса. З носа в дівчинки зацебеніла кров. Вона затремтіла від жаху.
– Вибач, Ноло, я не хотів… – пробурмотів Пратт.
Вона позадкувала.
– Ви… ви вбили Лютера!
– Ноло, зачекай!
Вона чимдуж кинулася тікати. Тревіс хотів було згребти її за волосся і видер цілий жмут білявих пасом.
– Ох, лови її! – зарепетував Тревісові Пратт, – швидше лови!
Вона продерлася крізь чагарі, подряпавши щоки, і вибігла на узлісся. Дім. Дім! Вона побігла до кухонних дверей. З носа хлистала кров, обличчя було заюшене. Перелякана Дебора Купер відчинила двері і впустила її.
– Рятуйте! – зойкнула Нола. – Викличте швидку!
Дебора знову побігла до телефону, щоб зателефонувати в поліцію.
Нола відчула, як чиясь дужа рука затиснула їй рота. Тревіс підняв її й поніс. Вона відбивалася, але він міцно тримав її. Але вийти з дому не встиг: до вітальні повернулася Дебора Купер. Вона заверещала від жаху.
– Не хвилюйтеся, – кинув їй Тревіс. – Поліція! Все буде добре.
– Рятуйте! – заволала Нола, намагаючись видертися з його рук. – Вони вбили людину! Ці полісмени скоїли вбивство! У лісі труп!
Хтозна, як довго тривала наступна мить. Дебора Купер і Тревіс мовчки дивилися одне на одного. Вона не зважувалася кинутися до телефону, а він не зважувався піти. А потім пролунав постріл. Дебора Купер повалилася додолу. Начальник поліції Пратт застрелив її зі службового револьвера.
– Ви збожеволіли! – закричав Тревіс. – Здуріли геть! Нащо ви її вбили?
– У нас нема вибору, Тревісе. Ти знаєш, що нас чекає, якщо стара все розповість…
Тревіс аж трусився.
– Що нам робити? – запитав він.
– Хоч убий, не знаю.
Жах та відчай додав Нолі сили, і вона, скориставшись Тревісовою нерішучістю, видерлася від нього. Не встиг Пратт отямитися, як вона кинулася з хати через кухонні двері. Зашпорталася на східцях, упала, відразу ж схопилася на ноги, та могутня Праттова рука вже вхопила її за коси. Вона зойкнула і, обернувшись, укусила його. Полісмен випустив волосся, та вона не встигла втекти: Тревіс вгатив її кийком. Удар припав на задню частину черепа. Вона повалилася додолу. Довн перелякано позадкував. Усе довкола були залите кров’ю. Нола була мертва.
Тревіс нагнувся над тілом. Його нудило. Праттом аж тіпало. Із лісу долинало щебетання пташок.
– Що ми накоїли, начальнику? – пробурмотів Тревіс.
– Спокійно. Спокійно. Не панікуй.
– Так, начальнику.
– Треба позбутися Калеба і Ноли. Це, як ти розумієш, електричний стілець.
– Так. А Купер?
– Скажемо, що це вбивство. Збройне пограбування зі смертельним наслідком. Зробиш усе, як я тобі скажу.
Тревіс плакав.
– Так, усе зроблю, начальнику.
– Ти казав, що бачив Калебове авто біля шосе номер один.
– Так. Ключі в замку запалювання.
– Чудово. Занесемо тіла туди. І ти позбудешся їх, зрозумів?
– Зрозумів.
– Щойно ти поїдеш, я викличу допомогу, щоб нас не запідозрили. Та діяти треба швидко! Коли вони під’їдуть, ти будеш уже далеко. У цій метушні й не помітять, що тебе нема.
– Так… Але, здається, бабця ще раз телефонувала в поліцію.
– Нехай їй чорт! Треба поспішати.
Вони занесли тіла Лютера і Ноли у «шевроле». Потім Пратт побіг через ліс до поліційних авто. Узяв рацію й сповістив у диспетчерський центр, що виявив мертву Дебору Купер з вогнепальною раною.
Тревіс сів за кермо «шевроле». Виїжджаючи з чагарів, зустрів «патрульку» помічника шерифа, якого викликали на допомогу після другого дзвінка Дебори Купер.
Пратт саме дзвонив у диспетчерський центр, коли неподалік завила сирена. По радіо сповістили, що авто помічника шерифа переслідує на шосе номер один чорний «шевроле монте-карло», який трапився на під’їзді до Сайд-Крік-лейну. Начальник поліції Пратт заявив, що негайно поспішає на допомогу. Увімкнув сирену і рушив паралельною просікою. Виїхавши на шосе номер один, він мало не зіткнувся з Тревісом. Вони перезирнулися: обидва були в паніці.
Під час переслідування Тревісові пощастило зробити так, що авто помічника шерифа занесло. Він знову виїхав на шосе номер один і «вернув до Гусячої бухти. Пратт їхав за ним, інсценуючи переслідування. По радіо він давав хибні координати, сповіщаючи, що прямує до Монберрі. Вимкнувши сирену, він теж звернув на путівець до Гусячої бухти і перед будинком Гаррі наздогнав Тревіса. Перелякані, спітнілі, вони вийшли з авто.
– Ти що, здурів? – спитався Пратт. – Нащо ти тут став?
– Квеберта немає вдома, – відказав Тревіс. – Він поїхав із міста, я знаю. Він сказав Дженні, а вона сказала мені.
– Я попросив перекрити всі шляхи. Так треба.
– Чорт! – вигукнув Тревіс. – Мені клямка! Що будемо робити?
Пратт роззирнувся і помітив порожній гараж.
– Постав «шевроле» сюди, замкни браму і якнайшвидше повертайся берегом до Сайд-Крік-лейну. Вдаватимеш, наче обшукував дім Дебори Купер. Я буду гнатися далі. Сьогодні вночі позбудемося трупів. У тебе є піджак в авто?
– Та є.
– Вбери. Ти весь у крові.
За чверть години Пратт біля Монберрі зустрівся з патрулями, що поспішали на допомогу, а Тревіс у піджаку разом з іншими полісменами, які поз’їжджалися з усього штату, обгороджував територію на Сайд-Крік-лейні, де знайшли тіло Дебори Купер.
Пізно вночі Тревіс із Праттом повернулися до Гусячої бухти. Нолу вони закопали за двадцять метрів од будинку. Пратт разом із капітаном Родіком із поліції штату вже окреслив район пошуків і знав, що Гусяча бухта до нього не належить. Там ніхто не шукатиме. Через плече в Ноли так само висіла торбинка, і вони закопали її разом із нею, навіть не зазирнувши досередини.
Закидавши яму землею, Тревіс знову сів у чорний «шевроле» і помчав по шосе номер один. Труп Лютера лежав у багажнику. Він дістався до Массачусетса. Дорогою йому трапилися дві поліційні застави.
– Покажіть папери на авто, – обидва рази насторожувалися полісмени, бачачи «шевроле».
І обидва рази Тревіс показував їм жетон.
– Поліція Аврори, хлопці. Я саме натрапив на слід.
Полісмени шанобливо вітали колегу і бажали йому успіху.
Він дістався до Саґамора, маленького приморського містечка. Ті місця він добре знав. Звернув на дорогу, що йшла понад океаном, над бескидами бухти Сансет. Там була пустельна стоянка. Вдень звідтіля відкривався розкішний краєвид; йому часто хотілося повезти туди Дженні в романтичну мандрівку. Він зупинив авто, перетягнув Лютера на місце водія, налляв йому в рота дешевого віскі. Потім поставив коробку передач у нейтральне положення і пхнув авто: воно тихо покотилося трав’янистим узгір’ям, а потім, подолавши скелясте урвище, зі страшенним гуркотом полетіло у прірву.
Довн повернувся на шлях і пройшов декілька сотень метрів. На узбіччі його чекало авто. Він сів на переднє сидіння, спітнілий і весь у крові.
– Зробив, – сказав він Праттові, який сидів за кермом.
Той завів мотор.
– Більше ні слова про те, що сталося, Тревісе. А як вони знайдуть авто, треба буде зам’яти справу. Для нас єдиний спосіб викрутитися – це не мати злочинця. Втямив?
Тревіс кивнув. Застромивши руку в кишеню, він намацав ланцюжок, що потайки зняв у Ноли з шиї, коли закопував її. Гарненький золотий ланцюжок із написом «Нола».
*
Гаррі знову впав на диван.
– То вони убили Нолу, Лютера Калеба і Дебору Купер…
– Так. І все влаштували так, щоб справу ніколи не було розкрито. Гаррі, ви ж знали, що в Ноли траплялися психотичні напади? І розмовляли про це з отцем Келлерґаном…
– Про ту халепу з пожежею я не знав. Але те, що Нола хвора, випливло на чисту воду, коли я пішов сваритися з Келлерґанами за те, як вони з нею поводяться. Я обіцяв Нолі не ходити до її батьків, але ж не міг сидіти, склавши руки, правда? І тоді я зрозумів, що її батьки – це сам отець, який уже дев’ять років удівець і не може впоратися з ситуацією… Він… він не хотів глянути правді у вічі. Я зрозумів, що повинен забрати Нолу з Аврори і вилікувати її.
– То ви хотіли втекти, щоб її вилікувати…
– Це стало для мене головною причиною. Ми знайшли б хороших лікарів, і вона б одужала! Вона була неймовірна дівчина, Маркусе! Вона зробила б із мене великого письменника, а я позбавив би її лихих думок! Вона мене надихала, скеровувала! Вона все життя скеровувала мене! Ви ж самі це знаєте, правда? Краще за будь-кого!
– Так, Гаррі. Але чому ж ви мені не сказали?
– Та я хотів! І сказав би, якби не те витікання інформації через вашу книжку. Я подумав, що ви зловживаєте моєю довірою. Я гнівався на вас. Пам’ятаю, навіть хотів, щоб ваша книжка зазнала краху: знав, після тієї халепи з Нолиною матір’ю вас перестануть сприймати серйозно. Так, я хотів, щоб ваша книжка провалилася. Як і моя, зрештою.
Ми помовчали.
– Мені дуже шкода, Маркусе. За все шкода. Ви, мабуть, так розчарувалися в мені…
– Ні.
– Знаю, розчарувалися. Бо покладали на мене такі надії! А я все своє життя побудував на брехні!
– Гаррі, я завжди захоплювався вами таким, який ви є. А написали ви ту книжку чи ні, байдуже! Ви та людина, яка багато чого навчила мене в житті. А цього ніхто не забере.
– Ні, Маркусе. Ви ніколи не зможете ставитися до мене, як раніш! І самі це знаєте. Я лише одна велика облуда! Я самозванець! Тим-то і казав я, що ми більше не можемо бути друзями: це кінець. Усьому край, Маркусе. Ви станете чудовим письменником, а я більше ніхто. Ви справжній письменник, а я ним ніколи не був. Ви боролися за свою книжку, боролися за те, щоб знову знайти натхнення, ви подолали всі перепони! А я, опинившись у такій же ситуації, зрадив.
– Гаррі, я…
– Таке життя, Маркусе. І ви знаєте, що я кажу правду. Ви тепер не можете дивитися мені у вічі. А я, дивлячись на вас, ніколи не зможу позбутися гострих, їдких заздрощів, бо ви перемогли там, де я зазнав поразки.
Він пригорнув мене до себе.
– Гаррі, – прошепотів я, – не хочу вас утрачати.
– Ви впораєтеся, Маркусе. Ви стали чудовим хлопчиною. І чудовим письменником. Ви добре впораєтеся! Я знаю. Тепер наші шляхи розходяться назавжди. Це називається – доля. Мені не судилося стати великим письменником. Я все-таки намагався обдурити долю: вкрав книжку, тридцять років брехав. Але долю обманути неможливо, вона завжди бере гору.
– Гаррі…
– А вам, Маркусе, від самого початку судилося стати письменником. Така ваша доля, і я завжди це знав. І завжди знав, що колись настане мить, як оце зараз.
– Ви завжди будете моїм другом, Гаррі.
– Маркусе, допишіть свою книжку. Закінчте цю книжку про мене! Тепер ви все знаєте, розкажіть усім правду. Правда всіх нас звільнить. Напишіть правду про справу Гаррі Квеберта. Позбавте мене того зла, що не дає мені спокою вже тридцять років. Це останнє моє прохання.
– А як? Я ж не можу скасувати минулого.
– Так, але ви можете змінити теперішнє. Письменник має таку змогу. Письменницький рай, пам’ятаєте? Я знаю, ви зумієте це зробити.
– Гаррі, я виріс лише завдяки вам! Ви зробили мене тим, ким я є!
– Це ілюзія, Маркусе. Я нічого не зробив. Ви виросли самі, ви зуміли.
– Ні, неправда! Я дослухався ваших порад! Дотримувався тридцять одної вашої поради! Тільки завдяки цьому я написав свою першу книжку! І наступну! І все інше! Тридцять одна ваша порада, пам’ятаєте їх?
Гаррі сумно всміхнувся.
– Маркусе, хіба я можу їх не пам’ятати?
Берроуз, Різдво 1999 року
– З Різдвом, Маркусе!
– Подарунок? Дякую, Гаррі. А що це?
– Відкрийте. Це дисковий міні-плеєр. Здається, останнє досягнення техніки. Ви тут весь час нотуєте, що я кажу, а потім губите записи, і мені весь час доводиться товкти одне й те ж. То я вирішив, що ви зможете записувати все на плеєр.
– Чудово. Давайте.
– Що давати?
– Дайте мені першу пораду. Я буду ретельно записуватиму всі ваші поради.
– Добре. То які поради вам давати?
– Хтозна… поради для письменника. І для боксера. І взагалі для людини.
– Усе відразу? Добре. І скільки вам треба тих порад?
– Та бодай із сотню!
– Сотню? О ні, мені треба щось запасти й для себе, щоб було чого навчати вас потім.
– Вам завжди буде чого мене навчати. Адже ви великий Гаррі Квеберт.
– Я дам вам тридцять одну пораду. І даватиму їх найближчими роками. Але не всі відразу.
– Чому тридцять одну?
– Бо тридцять один рік – важливий вік. У десять років ви формуєтеся як дитина. У двадцять – як доросла людина. У тридцять ви стаєте чоловіком або й не стаєте. Тридцять один рік означає, що ви переступили межу. Який ви будете в тридцять один рік?
– Такий, як ви.
– Ох, не меліть дурниць. Краще ввімкніть плеєр і записуйте. Я даватиму вам поради в зворотному. Порада номер тридцять один. Це буде порада для книжки. Так ось, номер тридцять один: перший розділ, Маркусе, найважливіший. Якщо він не сподобається, ніхто далі не читатиме. Як ви хочете розпочати свою книжку?
– Хтозна, Гаррі. Гадаєте, мені колись пощастить?
– Що саме?
– Написати книжку.
– Я впевнений у цьому.
*
Він пильно глянув на мене і всміхнувся.
– Маркусе, незабаром вам виповниться тридцять один рік. І, бачте, вам поталанило: ви стали чудовою, чудовою людиною. Стати Неперевершеним – дрібниця, а стати чудовою людиною – це результат вашої тривалої й наполегливої боротьби з самим собою. Я вами пишаюся.
Він одягнув куртку і зав’язав шарф.
– Куди ви, Гаррі?
– Тепер мені треба йти.
– Не йдіть! Залиштеся!
– Не можу…
– Залиштеся, Гаррі! Побудьте зі мною ще трохи!
– Не можу.
– Я не можу вас утратити!
– Бувайте, Маркусе. Зустріч із вами була найчудовішою зустріччю в моєму житті.
– Куди ви?
– Мені треба десь чекати Нолу.
Він ще раз міцно обняв мене.
– Знайдіть кохання, Маркусе. Кохання надає сенсу нашому життю. Коли кохаєш, стаєш дужчий! Вищий. Ідеш далі.
– Гаррі, не покидайте мене!
– Бувайте, Маркусе.
Він пішов. Двері лишив відчинені, і я довго їх не зачиняв. Адже того разу востаннє бачив мого друга і вчителя Гаррі Квеберта.
Травень 2002 року, фінал університетського чемпіонату з боксу
– Готові, Маркусе? За три хвилини вихід на ринг.
– Гаррі, я боюся.
– Я й не сумнівався в цьому. Тим краще, бо як не боїшся, то й не переможеш. Пам’ятайте, боксувати – це як писати книжку… Не забули? Перший розділ, другий…
– Ага. Раз – ударив. Два – поклав на місці…
– Чудово, чемпіоне. Готові? Бачите, ми у фіналі чемпіонату, Маркусе! Ми вийшли у фінал! Подумати лишень, геть недавно ви билися тільки з боксерською грушею, а зараз – у фіналі чемпіонату! Чуєте, диктор каже: «Маркус Ґольдман, тренер – Гаррі Квеберт, Берроузький університет». Це ми. Гайда!
– Зачекайте, Гаррі.
– Що?
– У мене для вас є подарунок.
– Подарунок? Ви певні, що зараз вдала мить для подарунка?
– Цілком певен. Я хочу, щоб ви отримали його до поєдинку. Він у мене в торбі, візьміть. Не можу вручити його сам, бо я в рукавичках.
– Диск?
– Авжеж, це збірка! Я зібрав вашу тридцять одну пораду, все найважливіше. Про бокс, про життя, про книжки.
– Дякую, Маркусе. Я дуже зворушений. Готові до бою?
– Ще й як!
– Вперед.
– Зачекайте, у мене ще одне запитання…
– Маркусе, пора!
– Але ж це важливо! Я ще раз переслухав ваші записи, але відповіді не знайшов.
– Добре, запитуйте. Я слухаю.
– Гаррі, як дізнатися, що книжка закінчилася?
– Книжки – це як життя, Маркусе. Насправді вони ніколи не закінчуються.
Епілог
Жовтень 2009 року (через рік після виходу книжки)
– Про хорошу книжку, Маркусе, судять не лише за її останніми словами, а й за впливом усіх попередніх слів укупі. Десь через півсекунди після того, як людина дочитала вашу книжку до останнього слова, вона повинна залишатися під владою сильного почуття: на мить вона має забути про все, крім того, що допіру прочитала, дивитися на палітурку і всміхатися з легеньким смутком, бо їй бракуватиме ваших героїв. Хороша книга, Маркусе, – це книга, прочитавши яку, люди шкодують, що вона закінчилася.
На березі в Гусячій бухті, 17 листопада 2009 року
– Подейкують, ви написали нову книжку, письменнику.
– Це правда.
Ми сиділи з Ґегаловудом біля океану і пили пиво.
– Новий успіх неймовірного Маркуса Ґольдмана! – вигукнув Ґегаловуд. – І про що вона?
– Сподіваюся, ви прочитаєте. Тим більше, що і про вас там є.
– Справді? Можна глянути?
– І не мрійте, сержанте.
– Якщо книжка погана, повернете мої грошенята.
– Ґольдман більше не повертає грошей, сержанте.
Він засміявся.
– Скажіть, письменнику, хто вам підказав відбудувати цей дім і зробити його будинком для творчості молодих письменників?
– Якось саме на думку спало.
– «Письменницький дім імені Гаррі Квеберта». Як на мене, звучить дуже вдало. Та й узагалі, ви, письменники, такі люди, що качаєтеся наче вареники в сметані. Приїздити сюди, милуватися океаном, писати книжки – я від такої праці теж не відмовився б… Бачили сьогоднішню статтю в «Нью-Йорк Таймс»?
– Ні.
Він дістав з кишені газету, розгорнув і прочитав:
«Чайки Аврори», новий роман, який не можна не прочитати. Лютер Калеб, помилково обвинувачений у вбивстві Ноли Келлерґан, геніальний письменник, талант якого досі був невідомий. Видавництво «Шмід і Гансон» віддає належне цій людині, оприлюднивши посмертно блискучий роман про стосунки Ноли Келлерґан і Гаррі Квеберта. У цьому чудовому творі йдеться про те, як зв’язок із Нолою Келлерґан надихнув Гаррі Квеберта написати «Початки зла».
Він згорнув газету і зареготав.
– Чого це ви, сержанте? – запитав я.
– Нічого. Ви просто геній, Ґольдмане! Просто геній!
– Не лише поліція вміє віддавати данину, сержанте.
Ми допили пиво.
– Завтра повертаюся в Нью-Йорк, – сказав я.
Він понурив голову.
– Приїздіть до нас інколи. Просто побачитися. Це буде радість передовсім для моєї дружини.
– Охоче.
– До речі, ви так і не сказали: яка назва вашої нової книжки?
– «Правда про справу Гаррі Квеберта».
Лице його стало замислене. Ми попрямували до автомобілів. Небо стрімко розітнула зграя чайок. Ми провели їх поглядом, потім Ґегаловуд озвався знову:
– Що тепер робитимете, письменнику?
– Якось Гаррі сказав: «Надайте сенсу своєму життю. Життю надають сенсу дві речі: книги і кохання». Завдяки Гаррі я знайшов книги. Тепер шукатиму кохання.
УНІВЕРСИТЕТ БЕРРОУЗА
висловлює подяку
Маркусові П. Ґольдману,
переможцю університетського чемпіонату з боксу 2002 року,
і його тренерові
Гаррі Л. Квеберту
Подяки
Висловлюю щиру подяку Ерні Пінкасові (Аврора, Нью-Гемпшир) за його неоціненну допомогу.
Висловлюю подяку співробітникам поліції штатів Нью-Гемпшир і Алабама – сержантові Перрі Ґегаловудові (кримінальний відділ поліції штату Нью-Гемпшир) і Філіпу Томасу (дорожня поліція штату Алабама).
Нарешті висловлюю особливу вдячність моїй помічниці Денізі, без якої я не зміг би закінчити цієї книжки.
Інформація видавця
УДК 821.133.1(494)-31
ББК 84(4ШВА)-44
Д45
Перекладено за виданням:
Joël Dicker. La Vérité sur l'affaire Harry Quebert
© Éditions de Fallois/L'Âge d’Homme, 2012
Жоель Діккер
Д45 Правда про справу Гаррі Квеберта [Текст] : роман / Жоель Діккер; переклад з франц. Леоніда Кононовича. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 704 с.
ISBN 978-617-679-358-8
Книгу видано за фінансової підтримки Swiss Arts Council Pro Helvetia.
This translation has been published with the financial support of the Swiss Arts Council Pro Helvetia.
Жоель Діккер © текст, 2012
Леонід Кононович © переклад, 2017
Назар Гайдучик © обкладинка, 2017
Видавництво Старого Лева © українське видання, 2017
ISBN 978-617-679-358-8 (укр.)
ISBN 978-2-87706-816-1 (франц.)
Усі права застережено
ЗМІСТ
День зникнення • 007
Пролог • 009
ЧАСТИНА ПЕРША
ПИСЬМЕННИЦЬКА ХВОРОБА
(за вісім місяців до виходу книжки)
31. У глибинах пам’яті • 013
30. Неперевершений • 039
29. Чи можна закохатися в п’ятнадцятирічну дівчину? • 063
28. Як важливо вміти падати (університет Берроуза, Массачусетс, 1998–2003) • 085
27. Там, де садили гортензії • 108
26. Н-О-Л-А (Аврора, Нью-Гемпшир, субота, 14 червня 1975 року) • 137
25. Про Нолу • 149
24. День незалежності • 173
23. Ті, хто добре її знали • 188
23. Поліційне розслідування • 215
З роману Гаррі Л. Квеберта «Початки зла» • 231
21. Про те, як тяжко любити • 234
20. Обід у саду • 254
19. Справа Гаррі Квеберта • 271
18. Мартас-Віньярд (Массачусетс, кінець липня 1975 року) • 299
17. Спроба втекти • 319
16. «Початки зла» (Аврора, Нью-Гемпшир, 11-20 серпня 1975 року) • 346
15. Перед бурею • 369
ЧАСТИНА ДРУГА
ПИСЬМЕННИЦЬКЕ ЗЦІЛЕННЯ
(створення книжки)
14. Перед трагічними подіями 30 серпня 1975 року • 393
13. Буря • 409
12. Чоловік, який писав картини • 437
11. В очікуванні Ноли • 455
10. Пошуки зниклої дівчинки (Аврора, Нью-Гемпшир, 1-18 вересня 1975 року) • 470
9. Чорний «монте-карло» • 485
8. Анонімник • 511
7. Після Ноли • 539
6. Принцип Барнаскі • 552
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ РАЙ
(книжка побачила світ)
5. Дівчинка, яка розбуркала Америку • 575
4. Sweet home Alabama • 602
3. Election day • 618
2. Кінець гри • 638
1. Правда про справу Гаррі Квеберта • 653
Епілог • 697
Подяки • 701
Літературно-художнє видання
Жоель Діккер
ПРАВДА ПРО СПРАВУ ГАРРІ КВЕБЕРТА
Роман
Переклад з французької Леоніда Кононовича
Головний редактор Мар'яна Савка
Відповідальний редактор Катерина Міхаліцина
Літературні редактори Наталка Фурса, Вікторія Стах
Художній редактор Назар Гайдучик
Коректор Ольга Горба
Підписано до друку 12.04.2017. Формат 84x108/32
Гарнітура Minion Pro, Roboto, Bebas Neue. Умовн. друк. арк. 36,96
Наклад 3000 прим. Зам. № 7-04-0605.
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.
Адреса для листування:
а/с 879, м. Львів, 79008
Львівський офіс:
вул. Лемківська, 15-А
Київський офіс:
Метро Контрактова площа
вул. Нижній Вал, 3-7
Книжки «Видавництва Старого Лева» Ви можете замовити на сайті www.starylev.com.ua
• 0(800) 501 508 • [email protected]
Партнер видавництва
Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»
вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011
www.globus-book.com
Про автора
Жоель ДІККЕР
Один із найвідоміших сучасних швейцарських письменників. Родом із Женеви. Випускник юридичного факультету Женевського університету. Письменство захоплювало Діккера з раннього віку. У десятирічному віці він разом із приятелем заснував журнал La Gazette des Animaux, який був присвячений природі й проіснував сім років. За це Діккера визнали наймолодшим головним редактором Швейцарії за версією видання La Tribune de Geneve. У двадцять він написав оповідання «Тигр», відзначене згодом Міжнародною премією для молодих франкомовних авторів. У двадцять чотири написав роман про підпільне відділення Британської таємної служби розвідки «Останні дні наших батьків», рукопис якого здобув у 2010 р. Премію женевських авторів, а у 2012 вийшов друком. Наступну книжку – «Правда про справу Гаррі Квеберта» – спіткала світова слава. Цей роман, перекладений понад 30-ма мовами і виданий у 45 країнах, здобув Гонкурівську премію ліцеїстів та Гран-прі Французької академії. Тепер познайомитися з ним мають змогу і українські читачі.
notes
Примітки
1
Гусяча бухта (англ.) – тут і далі примітки перекладача
2
Букерівська та Національна книжкові премії.
3
Маркіза – спеціальна конструкція, виготовлена з різних видів тканини, використовується як тент.
4
Лякрос – командна гра з твердим гумовим м’ячем, який переносять полем за допомогою кросів – сіток на довгій ручці.
5
Ліга плюща – асоціація вісьмох найстаріших і найпрестижніших університетів США.
6
Білий (англ.)
7
Вислів «письменники-примари», що є дослівним перекладом англійського ghost writer, означає «літературні негри», тобто письменники, що працюють на інших літераторів. Англосаксонський вислів передає всю прикрість, притаманну цій професії.
8
Популярна американська пісня, створена на основі французької Plaisir d'Amour французького композитора Ж.-П. Е. Мартіні (1741–1816). Найбільшу популярність здобула у версії Елвіса Преслі, який записав її 1961 року для фільму Blue Hawaii.
9
Державна в’язниця Сан-Квентін (San Quentin State Prison) – одна з найвідоміших і найстаріших у США. Її відкрито 1852 року на розі Сан-Квентін, в окрузі Марін, штат Каліфорнія.
10
Стейк на кісточці: 8 доларів.
11
Час минув (італ.)
12
Білий російський (англ.).
13
«Мій дім – твій дім» (ісп.).
14
В американському футболі – удар по м’ячу, так званий «польовий гол» або «гол із гри», що зараховується, якщо м’яч пролетить між стійками воріт, розташованих за заліковою зоною суперника; найчастіше застосовується удар по нерухомому м’ячу.
15
Тут: буча.
16
Гарячий (ісп).
17
Алабамо, рідна домівко» (англ.), пісня гурту Lynyrd Skynyrd (1974).
18
День виборів (англ.).
