Текст книги "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Автор книги: Жоель Діккер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 31 страниц)

– Маркус Ґольдман сьогодні мав надіслати вам рукопис, – нагадала Мариза.

– Гадаю, ви нічогісінько не отримали…

– Нічогісінько, пане Барнаскі.

– Я так і думав, розмовляв з ним у суботу. Ото вже впертюх. Усе марно.

– Що мені робити?

– Сповістіть про це Річардсона. Скажіть, що ми подаємо позов у суд.

Цієї миті в двері постукали: Маризина помічниця дозволила собі урвати нараду. В руках у неї був аркуш паперу.

– Я знаю, що у вас нарада, пане Барнаскі, – сказала вона, – та вам допіру надійшов мейл і, здається, дуже важливий.

– Від кого це? – роздратовано спитав Барнаскі.

– Від Маркуса Ґольдмана.

– Від Ґольдмана? Дайте сюди негайно!

Від: [email protected]

Дата: понеділок, 30 червня 2008 року, 10:24

Дорогий Рою!

Ця книжка – не казна-що, написане з метою привабити публіку, користуючись загальним ажіотажем.

Ця книжка – не тому, що її вимагаєте ви.

Ця книжка – не для того, щоб порятувати мою шкуру.

Ця книжка – бо я письменник. Ця книжка розповідає про реальні речі. Ця книжка – про людину, якій я зобов'язаний геть усім.

У додатку ви знайдете її перші сторінки.

Якщо вам сподобається, зателефонуйте.

Якщо не сподобається, зв'яжіться з Річардсоном, і до зустрічі в суді.

Вдалої наради з Маризою, переказуйте їй моє дружнє вітання.

Маркус Ґольдман

– Ви вже роздрукували текст із додатка?

– Ні, пане Барнаскі.

– Ідіть і негайно роздрукуйте!

– Так, пане Барнаскі.

Маркує Ґольдман

СПРАВА ГАРРІ КВЕБЕРТА

(робоча назва)

Навесні 2008 року, десь за рік по тому, як я став новою зіркою американської літератури, відбулася подія, що я вирішив поховати її в глибинах пам'яті: з'ясувалося, мій університетський викладач, шістдесятисемирічний Гаррі Квеберт, один із найвідоміших письменників Америки, у тридцять чотири роки мав любовний зв'язок із п'ятнадцятирічним дівчам. То було влітку 1975-го.

Я зробив це відкриття в березні, коли гостював у нього в Аврорі, штат Нью-Гемпшир. Переглядаючи його бібліотеку, натрапив на лист і декілька світлин. Тоді мені й на думку не спало, що я стою на порозі одного з найбільших скандалів 2008 року.

[…]

На слід Елайджі Стерна мене навела колишня Нолина однокласниця на ім'я Ненсі Геттевей, яка й досі мешкає в Аврорі. Того літа Нола зізналася їй про любовний зв'язок із підприємцем з Конкорда Елайджею Стерном. Він посилав по неї до Аврори свого водія, Лютера Калеба, який привозив дівчину до нього.

Ніякої інформації про Лютера Калеба в мене нема. Що ж до Стерна, то сержант Ґегаловуд поки що відмовляється викликати його на допит. Він вважає, що на цьому етапі залучати Стерна до розслідування нема ніяких підстав. Тому я збираюся сам заявитися до нього з візитом. В інтернеті я з'ясував, що він навчався в Гарварді й досі – член товариств випускників університету. Палко захоплюється мистецтвом, знаний меценат. Як видно, порядний чоловік.

Особливо дивний збіг: Гусяча бухта, маєток, де мешкає Гаррі, раніше належала йому.

Ці два абзаци, написані вранці 30 червня 2008 року, були першою згадкою про Елайджу Стерна в моїй книжці. Я додав їх до тексту, зберіг документ і надіслав Роєві Барнаскі. А потім одразу вирушив до Конкорда, поклавши собі будь-що зустрітися зі Стерном і з’ясувати, що пов’язувало його з Нолою. Я був у дорозі з півгодини, коли задзвонив телефон.

– Гало?

– Маркус? Це Рой Барнаскі.

– Ти ба! Рою, ви отримали мій лист?

– Ґольдмане, ваша книжка – це бомба! Беремо її!

– Справді?

– Авжеж! Мені сподобалося! Мені сподобалося, чорт забирай! Страшенно кортить дізнатися, що ж буде далі.

– Мені й самому цікаво про це дізнатися.

– Послухайте, Ґольдмане, ви пишете книжку, й ми анулюємо попередню угоду.

– Я зроблю цю книжку, але по-своєму. Не хочу більше слухати ваших мерзенних порад. Ніяких ваших підказок і ніякої цензури.

– Робіть усе, що завгодно, Ґольдмане. У мене лише одна умова: книжка має вийти восени. Відколи Обама став кандидатом від демократів, його автобіографія розлітається мов теплі пиріжки. Тобто книжку про цю справу треба видавати швидко, поки нас не затопив шал президентських виборів. Ваш рукопис потрібен мені наприкінці серпня.

– Наприкінці серпня? Але ж залишається менше двох місяців.

– Авжеж.

– Цього замало.

– Робіть, що хочете. Ви маєте стати головною новиною осіннього сезону. Квеберт знає?

– Ні… поки що ні.

– Скажіть йому, раджу вам, як друг. І тримайте мене в курсі ваших досягнень.

Я вже хотів було роз’єднатись, аж він вигукнув:

– Одну хвилину, Ґольдмане!

– Що?

– Чому ви передумали?

– Мені погрожували. Декілька разів. Здається, хтось дуже не хоче, щоб я докопався до правди. І я подумав, що, може, ця правда заслуговує на книжку. Заради Гаррі, заради Ноли. Адже це теж частина письменницького ремесла, хіба ні?

Та Барнаскі вже не слухав мене: він ухопився за слово «погрожували».

– Погрожували? То це ж чудово! Це дасть нам шалену рекламу! Уявіть, якщо на вас буде замах, можете сміливо додавати собі зайвий нуль до обсягу продажу. А як уб’ють, то й два!

– За умови, що я закінчу книжку, перш ніж помру.

– Звісно. Де ви? Зв’язок не дуже.

– На шосе. Їду до Елайджі Стерна.

– То ви справді вважаєте, що він причетний до цієї історії?

– Оце саме хочу з’ясувати.

– Ви справжнісінький шибайголова, Ґольдмане. Оце мені у вас і подобається.

Елайджа Стерн мешкав у маєтку на пагорбах Конкорда. Брама була відчинена, і я заїхав. Брукована доріжка вела до розкішної кам’яниці, облямованої мальовничими квітниками: перед будинком, на майданчику, прикрашеному водограєм у вигляді мосяжного лева, водій у мундирі чистив сидіння розкішного «седана».

Я покинув авто посеред майданчика, здаля помахав водієві, як доброму знайомцеві, й зухвало попрямував до парадних дверей. На мій дзвінок відчинила покоївка. Я назвався і сказав, що хочу бачити пана Стерна.

– Вам призначили зустріч?

– Ні.

– Тоді це неможливо. Без попередньої домовленості пан Стерн не приймає. Хто вас впустив сюди?

– Брама була відчинена. Як можна домовитися про зустріч із вашим господарем?

– Пан Стерн сам призначає зустрічі.

– Дозвольте побачитися з ним на декілька хвилин. Це недовго триватиме.

– Неможливо.

– Перекажіть, що я від Ноли Келлерґан. Гадаю, він знає це ім’я.

Покоївка пішла, покинувши мене коло дверей, та незабаром повернулася.

– Пан Стерн прийме вас, – мовила вона. – Мабуть, ви справді поважна особа.

Вона провела мене до кабінету на першому поверсі, обшитому деревом і гобеленами; у фотелі сидів дуже вишукано вбраний чоловік, який окинув мене суворим поглядом. Це й був Елайджа Стерн.

– Мене звати Маркус Ґольдман, – сказав я. – Дякую, що прийняли.

– Ґольдман, письменник?

– Так.

– Чим зобов’язаний за такий несподіваний візит?

– Я розслідую справу Келлерґан.

– Не знав, що існує така справа.

– У ній є, сказати б, нез’ясовані таємниці.

– Хіба це не справа поліції?

– Я друг Гаррі Квеберта.

– А я тут до чого?

– Чув, що ви колись мешкали в Гусячій бухті. І що Гусяча бухта, дім, де живе зараз Гаррі Квеберт, раніше належала вам. Хотів упевнитися, що це правда.

Він кивнув, пропонуючи сісти.

– Так і є, – сказав він. – Я продав йому дім 1976 року, відразу по тому, як він уславився.

– То ви знайомі з Гаррі Квебертом?

– Дуже поверхово. Зустрічалися кілька разів, коли він щойно поселився в Аврорі. Відтоді не спілкувалися.

– Можете сказати, що пов’язує вас із Авророю?

Його погляд поважчав.

– Це допит, пане Ґольдмане?

– Ні. Цікаво просто, чому така людина, як ви, мала дім у такому маленькому містечку, як Аврора?

– Така людина, як я? Хочете сказати, дуже заможна?

– Так. Порівняно з іншими містами на узбережжі, в Аврорі немає нічого особливого.

– Той дім збудував мій батько. Він шукав місце на березі океану, але неподалік від Конкорда. Та й Аврора гарне містечко. Ще й розташоване між Конкордом і Бостоном. У дитинстві я не раз пречудово збував там літо.

– Чому ви його продали?

– Після батькової смерті я успадкував цілу купу добра. Вже не мав часу тим користуватися, тож перестав їздити до Гусячої бухти. Тоді вирішив здавати дім в оренду; так тривало майже десять років. Та орендарів було мало, і дім частенько стояв порожній. Тож коли Гаррі Квеберт захотів придбати його в мене, я відразу ж погодився. Не дуже й торгувався, бо гроші не важили: я був щасливий, що дім житиме. Взагалі, я завжди дуже любив Аврору. Часто зупинявся там, коли мав справи у Бостоні. До того ж я тривалий час фінансував їхній літній бал. А в «Кларксі» готують найсмачніші гамбургери у всій окрузі. Принаймні тоді готували.

– А Нола Келлерґан? Ви знали її?

– Дуже приблизно. Скажу ось що: про неї дізналися всі в штаті, коли вона зникла. Жахлива пригода, а тепер ось її тіло знайшли в Гусячій бухті… Та ще ця книжка, що написав для неї Квеберт… Це просто гидота. Чи шкодую я, що продав йому Гусячу бухту? Авжеж. Та хіба міг я знати?

– Але ж коли Нола зникла, Гусяча бухта ще фактично належала вам…

– На що це ви натякаєте? Що я причетний до її смерті? Знаєте, останні десять днів я думаю, а чи не викупив Гаррі Квеберт дім лише для того, щоб ніхто не знайшов закопаного там тіла.

Стерн сказав, що не дуже знає Нолу, то чи варто говорити про свідка, який стверджує, що він мав із дівчиною любовний зв’язок? Я вирішив поки що притримати цей козир, але, щоб трохи його збурити, згадав ім’я Калеба.

– А Лютер Калеб? – запитав я.

– Що Лютер Калеб?

– Ви знали Лютера Калеба?

– Якщо ви запитуєте, то маєте знати, що він багато років був моїм водієм. Що це за гра, пане Ґольдмане?

– У мене є свідок, що бачив, як Нола того літа перед зникненням не раз сідала в його авто.

Він погрозливо націлив на мене пальця.

– Не будіть мерців, пане Ґольдмане. Лютер був гідною людиною, хороброю, чесною. І я нікому не дозволю ганьбити його ім’я, коли сам він уже не може захиститися.

– Він помер?

– Так. Давно вже. Вам, звісно, казатимуть, що він часто бував у Аврорі, і це правда: коли я здавав маєток в оренду, він доглядав за ним. Стежив, щоб дім був у хорошому стані. То був шляхетний чоловік, і я не потерплю, щоб у моїй присутності ображали його пам’ять. Ще якісь шмаркачі з Аврори розповідатимуть, що він був якийсь дивакуватий: авжеж, він відрізнявся від більшості смертних. У всьому. Він був дуже негарний: обличчя страшенно спотворене, щелепи стулялися погано, тому розмовляв нерозбірливо. Та серце мав добре, а почуття – сильні та глибокі.

– Як гадаєте, міг він бути причетний до зникнення Ноли?

– Ні. Категорично ні. Думаю, винен Гаррі Квеберт. Він, здається, зараз у в’язниці…

– Я не певен, що він винен. Тому й приїхав до вас.

– Але ж дівчинку знайшли у нього в саду, біля тіла – рукопис його книжки. Книжки, що він написав для неї… Що вам іще треба?

– Написати книжку – не означає вбити, пане Стерне.

– Бачу, ваше розслідування серйозно забуксувало, якщо довелося заявитися сюди і розпитувати про моє минуле і про цього бідолаху Лютера. Розмову закінчено, пане Ґольдмане.

Він гукнув покоївку і звелів їй провести мене до дверей.

Стернів кабінет я покидав із прикрим відчуттям, що ця зустріч нічого не дала. Шкодував, що не можу пред’явити йому обвинувачення Ненсі Геттевей, та мені бракувало доказів. Ґегаловуд попереджав: самих її показань замало, вона скаже те, а Стерн те. Потрібен був конкретний доказ. І тоді мені спало на думку, що добре було б погуляти в домі.

Опинившись у величезному вестибюлі, запитав у покоївки, чи можу перед від’їздом зазирнути до вбиральні. Вона провела мене до вбиральні для гостей на першому поверсі і, як належить, ґречно повідомила, що зачекає коло виходу з дому. Щойно вона зникла з очей, я побіг коридором оглядати крило будинку, в якому перебував. Не знав, що саме шукаю, та знав, що робити це треба хутко. То був єдиний шанс знайти бодай щось, що пов’язувало Стерна з Нолою. Серце моє шалено калатало, коли я відчиняв навмання якісь двері, подумки благаючи, щоб у кімнатах нікого не було. Та скрізь панувала порожнеча; переді мною постала тільки низка розкішних покоїв. Величезні вікна виходили в чудовий парк. Прислухаючись до найменшого шереху, я шукав далі. Пхнув іще одні двері й опинився в маленькому кабінеті. Забіг досередини і заходився відчиняти шафи: всередині були теки, стоси документів. Те, що я встиг переглянути, було мені нецікаве. Я щось шукав, але що? Що в цьому домі, за тридцять років після тих подій, могло привернути мою увагу? Часу було обмаль: якщо я не повернувся за дві-три хвилини, покоївка піде мене шукати до вбиральні. Врешті я потрапив до ще одного коридору з однісінькими дверми. Про всяк випадок я відчинив їх: вони вели на простору веранду, приховану від нескромних поглядів густими хащами плюща. Там стояло декілька мольбертів з незакінченими картинами, на столі валялися пензлі. Мистецька робітня. На стіні висів цілий ряд досить непоганих полотен. Одне з них привернуло мою увагу: відразу впізнав висячий міст дорогою в Аврору, на березі моря. І тоді я збагнув, що на всіх картинах зображено Аврору. Ґранд-біч, центральна вулиця, навіть «Кларкс». Схожість була разюча. Скрізь стояв підпис «Л. К.» і дати, не пізніші 1975 року. І тоді я помітив ще одну, трохи більшу картину, що висіла у кутку; перед нею стояв фотель, і тільки її було підсвічено лампами. То був портрет молодої жінки. Видно було тільки верхню частину її грудей, та було зрозуміло, що вона гола. Я підійшов ближче; обличчя на портреті видалося мені знайомим. А ще за мить я з подивом зненацька зрозумів – то був портрет Ноли. То була вона, жодних сумнівів. Вражений, я зробив декілька світлин на мобільник і негайно вибіг із кімнати. Покоївка стояла коло входу. Я чемно попрощався з нею й мерщій накивав п’ятами, тремтячи і спливаючи потом.

*

За півгодини після того відкриття я вдерся до Ґегаловудового кабінету в Головному управлінні поліції штату. Він, звісно ж, розлютився: адже я подався до Стерна, нічого йому не сказавши.

– Ви нестерпний, письменнику! Просто нестерпний!

– Я тільки зазирнув до нього в гості, – буркнув я. – Подзвонив у двері, попросив прийняти, і він мене прийняв. Не бачу в цьому нічого поганого.

– Я ж вам сказав: зачекайте!

– А чого мені чекати, сержанте? Святого благословіння од вас? Чи щоб докази з неба впали? Ви тут ремствували, що не хочете з ним зв’язуватися, то я й почав діяти. Ви бідкаєтеся, а я дію. І погляньте, що я знайшов!

Я показав йому знімок у телефоні.

– Картина? – зневажливо запитав він.

– Погляньте добре.

– О господи… це ж наче…

– Нола, хто ж іще! В Елайджі Стерна висить портрет Ноли Келлерґан.

Я перекинув світлини Ґегаловудові електронною поштою, і він роздрукував їх крупним планом.

– Це Нола, нема чого казати, – підтвердив він, порівнявши їх зі світлинами, що зберігалися у справі.

Якість фото була кепська, та сумніватися не випадало.

– Отже, зв’язок між Стерном і Нолою справді існує, – сказав я. – Ненсі Геттевей каже, що Нола мала стосунки зі Стерном, а тепер я знаходжу Нолин портрет у нього в майстерні. Ага, я ще ж не все вам сказав: до 1976 року дім Гаррі належав Елайджі Стерну. Коли Нола зникла, фактичним власником був Стерн. Цікавий збіг, правда? Одне слово, вимагайте ордер і викликайте мотоциклістів: пора зробити у Стерна справжній обшук і взяти його під варту.

– Ордер на обшук? Ви геть з глузду з’їхали, бідолашний мій друже? На основі чого – ваших світлин? Вони незаконні! Вони нічого не варті: ви нишпорили в хаті без дозволу. Я безсилий. Щоб узятися до Стерна, треба щось інше, а він тим часом, звісно ж, позбудеться картини.

– Таж він не знає, що я її бачив. Я заговорив про Лютера Калеба, то він почав нервуватися. Сказав, що про Нолу заледве чув, а в самого висить її парсуна у напівголому вигляді. Не знаю, хто написав її, та в робітні є ще й інші, з підписом «Л. К.». Може, Лютер Калеб?

– Не подобається мені ця історія, письменнику. Якщо я візьмуся за Стерна і сяду в калюжу, мені гаплик.

– Знаю, сержанте.

– Побалакайте про Стерна з Гаррі. Спробуйте щось з’ясувати. А я поколупаюся в біографії цього Лютера Калеба. Нам потрібні надійні факти.

В автівці, дорогою з Головного управління поліції до в’язниці я почув по радіо, що книжки Гаррі Квеберта вилучено зі шкільної програми майже у всіх штатах. То був кінець: менше ніж за два тижні Гаррі втратив усе. Віднині він заборонений письменник, викладач без посади, людина, яку ненавидить уся країна. Хоч би як завершилося слідство і судовий процес, його ім’я назавжди заплямоване: тепер його творчість пов’язана з галасом довкола літа з Нолою, і жоден організатор культурних подій, уникаючи скандалу, не наважиться залучити Гаррі до програми. То був моральний електричний стілець. Найгірше було те, що Гаррі дуже чітко розумів ситуацію; ввійшовши до зали для побачень, він передовсім спитав:

– А якщо мене вб’ють?

– Ніхто вас не вб’є, Гаррі.

– А хіба я досі не вмер?

– Ні. Ви не вмерли! Ви великий Гаррі Квеберт! Пам’ятаєте про те, як важливо вміти падати? Головне не падіння, бо воно неминуче, головне – вміти підвестися. І ми підведемося.

– Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Та дружба закриває вам правду. По суті, йдеться не про те, чи вбивав я Нолу, чи Дебору Купер, чи президента Кеннеді. Йдеться про мій зв’язок із тим дівчам, а цього вони мені не простять. А книжка? Лихий напоумив мене її написати!

Я повторив:

– Ми підведемося, ось побачите. Пам’ятаєте, як мені натовкли мордяку в Ловеллі, у тім сараї, де була підпільна боксерська зала? Я ніколи в житті так вдало не підводився.

Він силувано всміхнувся і запитав:

– А ви як? Були нові погрози?

– Скажу так: повертаючись до Гусячої бухти, я щоразу гадаю – а що ж іще на мене там чекає.

– Знайдіть того, хто це робить, Маркусе. Знайдіть і затопіть йому в пику. Мені нестерпна думка, що хтось вам погрожує.

– Не переймайтеся.

– А ваше розслідування?

– Та рухається потроху… Гаррі, я почав писати книжку.

– Чудово!

– Це книжка про вас. Я розповідаю про нас, про Берроуз. І про вашу історію з Нолою. Це книжка про кохання. Я вірю у вашу історію кохання.

– Чудове вшанування її пам’яті.

– То ви мене благословляєте?

– Авжеж, Маркусе. Знаєте, ви були, мабуть, одним із найближчих моїх друзів. Ви блискучий письменник. Мені лестить, що я стану героєм вашої нової книжки.

– Чому ви кажете в минулому часі? Чому кажете, що я був одним із ваших найближчих друзів? Адже ми і далі друзі?

Він сумно поглянув на мене.

– Та це я просто так.

Я схопив його за плечі.

– Ми завжди будемо друзями, Гаррі! Я вас ніколи не кину. І ця книжка – свідчення моєї непохитної дружби!

– Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.

– Чому?

– Пам’ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?

– Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…

– І що ж я сказав?

– Що життя не має сенсу. І що писати – означає надати йому того сенсу.

– Так ото ж, Маркусе. Цю помилку ви і скоїли кілька місяців тому, коли Барнаскі почав вимагати від вас рукопис. Ви почали писати, бо треба було здати книжку, а не задля того, щоб надати сенсу своєму життю. Робити щось лише тому, що це треба робити, завжди не має сенсу: нічого дивного, що ви не змогли видушити з себе жодного рядочка. Письменницький хист не в тому, щоби писати правильно, а в тому, щоб наповнювати сенсом життя. Щодня одні люди народжуються, інші вмирають. Щодня натовпи безіменних службовців приходять у височенні сірі хмарочоси. Та є й письменники. Письменники, як на мене, живуть насиченішим життям, ніж решта людей. Не пишіть задля нашої дружби, Маркусе. Пишіть, бо для вас це єдиний спосіб перетворити дрібне, плюгаве явище, що зветься життя, на неоціненний, шляхетний досвід.

Я довго дивився на нього. Здавалося, наче сиджу на останньому уроці Вчителя. Це було нестерпне відчуття. Потім він мовив:

– Вона любила оперу, Маркусе. Напишіть про це в книжці. Її улюблена опера – «Мадам Баттерфляй». Вона казала, що найчудовіші опери – це сумні історії кохання.

– Хто? Нола?

– Так. Це п’ятнадцятирічне дівча страшенно любило оперу. Після спроби самогубства її відправили на десять днів до Шарлотсгілу, це такий санаторій. Зараз би сказали, до божевільні. Я потайки відвідував її. Приносив платівки з операми, і ми їх ставили на маленькому переносному програвачі. Вона розчулювалася до сліз, казала, що як не стане акторкою в Голлівуді, то співатиме на Бродвеї. А я їй казав, що вона буде великою співачкою в історії Америки. Знаєте, Маркусе, гадаю, Нола могла підкорити всю країну…

– Як вважаєте, її батьки не могли з нею розправитися? – запитав я.

– Ні, як на мене, це малоймовірно. Та ще той рукопис і напис на ньому… Принаймні я не дуже уявляю собі Девіда Келлерґана в ролі убивці власної доньки.

– Але ж були ті побої…

– Побої… То була жахлива історія…

– А що в Алабамі? Нола не розповідала вам, що було в Алабамі?

– Алабама? Авжеж, вони приїхали з Алабами.

– Ні, Гаррі, я про інше. Здається, в Алабамі сталася якась подія, що, ймовірно, пов’язана з їхнім від’їздом. Та я не знаю, що там скоїлося… І хтозна, в кого можна про це дізнатися.

– Бідолашний Маркусе, в мене таке враження, ніби що далі ви заглиблюєтеся в цю справу, то більше в ній загадок…

– Це не просто враження, Гаррі. До речі, я виявив, що Тамара Квінн знала про вас із Нолою. Вона мені сама це сказала. Того дня, коли Нола вчинила спробу самогубства, пані Квінн розлютилася й подалася до вас, бо ви ж її образили, не прийшли на обід. А вас не було вдома, і вона нишпорила у вашому кабінеті. Знайшла аркушик, де ви писали про Нолу.

– Оце ви сказали, і я згадав, що справді одного аркуша бракувало. Я довго його шукав, але так і не знайшов. Думав, що загубив, хоч мене це тоді дуже здивувало, бо завжди підтримую лад у паперах. І що ж вона з ним зробила?

– Сказала, начебто загубила…

– Анонімні листи теж вона писала?

– Та наче ні. Їй і на думку не спадало, що між Нолою і вами щось є. Сприймала все це, як ваші мрії. До речі, Пратт вас допитував, коли розслідував зникнення Ноли?

– Начальник поліції Пратт? Ані разу.

Це було дивно: чому Пратт не ставив Гаррі запитань під час розслідування, якщо, за словами Тамари Квінн, вона сповістила йому про те, що дізналася? Потім я наважився назвати прізвище Стерна, не згадуючи ні про Нолу, ні про портрет.

– Стерн? – перепитав Гаррі. – Так, я його знаю. Він був власником Гусячої бухти. Я викупив у нього дім після успіху «Початків зла».

– Ви добре його знаєте?

– Не сказав би, що добре. Зустрічалися два чи три рази того літа сімдесят п’ятого. Вперше – на літньому балу, ми сиділи за одним столом. Симпатичний чоловік. Потім бачилися ще. Він був великодушний, вірив у мене. Глибоко порядна людина, багато зробив для культури.

– Коли ви бачили його востаннє?

– Востаннє? Либонь, тоді, коли хотів придбати дім. Наприкінці сімдесят шостого. А чому ви про нього питаєте?

– Просто так. Скажіть, Гаррі, ви згадували літній бал: це той, куди Тамара Квінн хотіла відпровадити свою доньку разом з вами?

– Так. Урешті-решт я пішов сам. Ото вечір був… Уявіть, я виграв головний приз у лотерею: тижневий відпочинок на Мартас-Віньярді.

– І ви туди їздили?

– Авжеж.

Того вечора, повернувшись до Гусячої бухти, я прочитав мейл від Роя Барнаскі: він робив мені пропозицію, від якої не відмовився б жоден письменник.

Від: [email protected]

Дата: понеділок, 30 червня 2008 року, 19:54

Дорогий Маркусе!

Мені сподобалася ваша книжка. На підтвердження нашої ранкової розмови надсилаю в додатку проект угоди, від якої ви, сподіваюся, не відмовитеся.

Шліть мені продовження вашої книжки якомога швидше. Я вже казав, що хочу видати її восени. Гадаю, вона матиме шалений успіх. По суті, я впевнений у цьому. «Ворнер бразерс» уже зацікавилася екранізацією. Права на екранізацію, звісно ж, обговорюватимуться окремо.

У додатку був проект угоди, згідно з якою мені пропонували мільйон доларів.

Вночі я довго не міг заснути: в голові було справжнісіньке сум’яття думок. О пів на одинадцяту мені зателефонувала матінка. В слухавці чути було гамір, і говорила вона пошепки.

– Мамо?

– Маркі! Маркі, ти не вгадаєш, із ким я зараз.

– Із татом?

– Еге ж. Та ні! Уявляєш, ми з твоїм батьком вирішили провести вечір у Нью-Йорку і подалися вечеряти до цього італійця, біля Коламбус-серклу. І з ким ми, думаєш, зіткнулися біля входу? З Денізою! Твоєю секретаркою.

– То й що?

– Не клей дурника! Гадаєш, я не знаю, що ти з нею вчинив? Вона мені все розповіла! Все!

– І що ж вона тобі розповіла?

– Що ти витурив її з роботи!

– Мамо, я не витурив її. Я знайшов їй чудову роботу у видавництві «Шмід і Гансон». Мені більше нічого було їй запропонувати, ні книжок, ні планів, нічогісінько! Треба ж було бодай трохи подбати про її майбутнє чи ні? Я знайшов їй хороше місце у відділі маркетингу.

– Ох, Маркі, ми впали одна одній в обійми. Вона каже, що скучила за тобою.

– Мамо, заради бога!

Вона заговорила ще тихіше. Я заледве чув її.

– Маркі, я ось що подумала…

– Що?

– Знаєш великого Джека Лондона?

– Письменника? Авжеж. А він тут до чого?

– Учора ввечері я дивилася документальний фільм про нього. Яке щастя, що я побачила цю передачу, сам господь її мені послав! Уяви собі, він одружився зі своєю секретаркою! Зі секретаркою! І кого я сьогодні зустрічаю? Твою секретарку, Маркі! Це знак, Маркі! Вона нічогенька, а головне, напхана естрогенами! Хто-хто, а я це знаю, жінки таке добре відчувають. Вона плодовита, слухняна, кожні дев’ять місяців народжуватиме дитинку для тебе! Я навчу її, як глядіти дітей, і вони будуть такі, як мені захочеться! Хіба не чудово?

– І не думай, мамо. Вона мені не подобається, вона набагато старша за мене, і в неї є друг. Та й ніхто з секретарками не одружується.

– Але якщо великий Джек Лондон одружився, то таки можна! Щоправда, з нею якийсь незграба, геть нікудишній! Від нього тхне одеколоном з супермаркету. А ти ж великий письменник, Маркі! Ти Неперевершений!

– Неперевершеного перевершив Маркус Ґольдман, мамо. І лише після цього я зміг жити.

– Що ти хочеш сказати?

– Нічого, мамо. Тільки, будь ласка, дай Денізі спокійно повечеряти.

За годину до мене навідався поліційний патруль – переконатися, що все добре. Два правоохоронці мого віку, симпатичні. Пригостив їх кавою, і вони сказали, що побудуть трохи коло хати. Ніч була тепла, й у відчинене вікно я чув, як вони балакають і жартують, курять, посідавши на капот автівки. Аж раптом відчув себе страшенно самотнім і відірваним од світу. Мені щойно запропонували величезні гроші за книжку, що неодмінно прославить мене, я жив так, як мільйони американців лише мріяти можуть. Але мені бракувало тільки одного – справжнього життя. Досі я лише те й робив, що тішив своє честолюбство, тепер – намагаюся тим амбіціям відповідати. А коли ж, у дідька, почну жити, просто жити? На своїй сторінці в фейсбуці переглянув список віртуальних друзів; їх були тисячі, та жодному я не міг запропонувати сходити разом на пиво. Мені потрібне було товариство добрих приятелів, щоб дивитися з ними чемпіонат із хокею і мандрувати вихідними; мені потрібна була наречена, люба і ніжна, з якою можна було б посміятися трохи і трохи помріяти. Я вже не хотів бути сам.

Сидячи в кабінеті у Гусячій бухті, я довго розглядав фото картини, яку збільшив і роздрукував Ґегаловуд. Хто цей художник? Калеб? Стерн? Хай там як, портрет був чудовий. Увімкнув плеєр і ще раз послухав сьогоднішню розмову з Гаррі.

– Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.

– Чому?

– Пам'ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?

– Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…

– І що ж я сказав?

– Що життя не має сенсу. І що писати – означає надати йому того сенсу.

Дослухавшись цієї поради, я сів за комп’ютер і почав писати далі:

Гусяча бухта, північ. У відчинене вікно кабінету повіває легенький вітерець з океану. Приємно пахне відпусткою. Надворі все залито місячним сяйвом.

Розслідування потроху рухається. Принаймні ми з сержантом Ґегаловудом починаємо усвідомлювати масштаб цієї справи. Гадаю, тут криється набагато більше, ніж історія нездійснимого кохання чи лиха пригода дівчинки, яка одного літнього вечора втекла з дому і стала жертвою якогось катюги. Занадто багато питань, що на них і досі немає відповіді.

1969 року родина Келлерґанів покидає Джексон, штат Алабама, попри те, що Нолин батько, Девід, очолює успішну парафію. Чому?

Влітку Нола переживає роман із Гаррі Квебертом і надихає його на роман «Початки зла». Та водночас дівчина має зв’язок з Елайджею Стерном, позує гола для його картини. Хто ж вона насправді? Така собі муза?

Яка роль Лютера Калеба, що, за словами Ненсі Геттевей, приїздив по Нолу до Аврори і відвозив її в Конкорд?

Хто, крім Тамари Квінн, знав про Нолу та Гаррі? Хто міг надсилати Гаррі анонімні листи?

Чому начальник поліції Пратт, розслідуючи зникнення дівчинки, не допитує Гаррі після викриття Тамари Квінн? А чи допитував він Стерна?

Хто, чорт забирай, убив Дебору Купер і Нолу Келлерґан?

І чия це невловна тінь перешкоджає мені розповісти цю історію?

З роману Гаррі Квеберта «Початки зла»

Трагедія сталася в неділю. Вона була нещасна і спробувала піти з життя.

Її серце більше не могло битися, якщо не билося задля нього. Він потрібен був їй, щоб жити. І, збагнувши це, він щодня приходив до лікарні й крадькома дивився на неї. Як такій гарній дівчині захотілося вкоротити собі віку? Проклинав себе, наче це він завдав їй болю.

Щодня він потайки сідав на лаві в парку, що оточував лікарню, і чекав, коли вона вийде погрітися на сонечку. Він дивився на неї, живу. Адже це так важливо було – жити. А потім, поки її не було в палаті, йшов і клав під подушку листа.

Люба моя, найдорожча!

Ви не повинні вмирати, ніколи. Ви янгол. Янголи ніколи не вмирають.

Бачите, я завжди поруч. Не плачте, благаю вас. Мені нестерпна думка, що вам сумно.

Цілую вас, нехай вам стане легше.

Кохання моє!

Яка це неочікувана радість – лягаючи спати, знайти вашу записку! Пишу вам потайки: вечорами після відбою нам заборонено не спати, медсестри тут – справжнісінькі відьми. Та я не могла втриматися: прочитавши вашого листа, відразу мусила відповісти. Просто щоб сказати, як я вас кохаю.

Мрію танцювати з вами. Певна, ви танцюєте, як ніхто в світі. Мені хотілося б попросити вас повести мене на літній бал, та ви не захочете, я знаю. Скажете, що як нас побачать разом, – ми пропали. Та все одно, гадаю, доти я ще не вийду звідціля. Та нащо жити, якщо не можна кохати? Це запитання я поставила собі, коли вчинила те, що вчинила.